Система аграрного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Система аграрного права

У найзагальнішому розумінні системою є комплекс елементів, які перебувають у взаємозв'язку і взаємодії. З цього випливає, що будь-яка система є цілісним утворенням, яке складається з певної кількості взаємопов'язаних і взаємодіючих елементів, що формують структуру цієї системи. У теорії права під структурою галузі права розуміється об'єктивно зумовлена внутрішня організація норм права, які врегульовують однорідні суспільні відносини. Таким чином, систему аграрного права складають правові норми, об'єднані за критерієм їх належності до механізму регулювання аграрних відносин. Аграрно-правові норми мають особливості: вони не дублюють дію норм іншої галузевої належності, а спираючись на них, охоплюють своїм впливом специфіку аграрних відносин.

Аграрно-правові норми є первісними елементами системи аграрного права. Водночас вони не існують відокремлено, а об'єднуються у більш вагомі утворення - інститути аграрного права. Саме диференціація галузі аграрного права на інститути виступає першою ланкою її внутрішньої організації. Один аграрно-правовий інститут відрізняється від іншого тим, що він об'єднує аграрно-правові норми, які врегульовують найоднорідніші аграрні відносини. Такими інститутами, що інтегрують особливості різних видів аграрних відносин, є приватизація майна державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, паювання землі та майна, державне регулювання сільського господарства, сільськогосподарське дорадництво тощо.

Стрімкий розвиток джерел аграрного права, зокрема аграрного законодавства, дає підстави вести мову про поділ галузі на загальну і особливу частини, а тому - про існування інститутів загальної й особливої частин. Інститути загальної частини містять правові норми, які мають узагальнений характер дії і є спільними для всіх видів аграрних відносин, які підлягають правовому регулюванню. Вищеназвані інститути паювання, державного регулювання сільського господарства, а також правового статусу суб'єктів аграрного права, правового режиму земель сільськогосподарського призначення тощо містять узагальнені норми. Наприклад, норми щодо створення, державної реєстрації і припинення є спільними для всіх суб'єктів аграрних правовідносин. Тому немає потреби їх дублювати при створенні підприємств різних організаційно-правових форм.

Водночас норми інститутів особливої частини спрямовуються на врахування особливостей різних видів аграрних відносин. Для прикладу, правові режими майна різних сільськогосподарських підприємств (кооперативів, фермерських господарств, сільськогосподарських товариств тощо) мають свої особливості. Так само існують відмінності у правовому регулюванні виробничої діяльності різних організаційно-правових суб'єктів аграрних правовідносин тощо. Цю специфіку і відображають норми особливої частини.

2. Поняття, види і зміст аграрних правовідносин

У процесі правового регулювання аграрні відносини набувають форми аграрних правовідносин. Таким чином, аграрні правовідносини - це суспільні аграрні відносини, врегульовані нормами права. Можливі випадки, коли виникають принципово нові аграрні відносини, механізм правового регулювання яких визначено. За своїм характером ці нововиниклі аграрні відносини не є правовідносинами. У цьому разі перед компетентним державним органом виникає завдання щодо їх врегулювання шляхом прийняття відповідного нормативно-правового акта. Наприклад, виникнення на початку 2000-х років у сільському господарстві відносин дорадництва призвело до потреби надання їм форми аграрних правовідносин прийняттям Закону України "Про сільськогосподарську дорадчу діяльність" від 17 червня 2004 р.

Існують дві найпоширеніші класифікації аграрних правовідносин: 1) розподіл за видами аграрних відносин, які виступають матеріальною основою аграрних правовідносин; 2) поділ на внутрішні й зовнішні, які відрізняються спрямованістю правового впливу відповідно "всередину" та "назовні". аграрний право сільськогосподарський конституція

За видами відносин, які лежать у основі їх виникнення, аграрні правовідносини поділяються на членські, земельні, майнові, трудові, організаційно-управлінські та соціального розвитку села. Вони відрізняються між собою особливостями, наведеними вище, та характером правових норм, за допомогою яких вони врегульовуються.

Зовнішні аграрні правовідносин забезпечують функціонування сільськогосподарського виробника у навколишньому ринковому середовищі. Тому одним із суб'єктів зовнішніх аграрних правовідносин обов'язково виступає певний сільськогосподарський виробник, а його контрагентами - інші фізичні особи, підприємства, організації та установи. Таким чином, цілком зовнішніми можна визнати аграрні правовідносини соціального розвитку села.

Внутрішні аграрні правовідносини виникають всередині сільськогосподарських підприємств під час їх заснування, здійснення виробничо-господарської та фінансової діяльності. Відповідно суб'єктами цих правовідносин виступають члени (учасники) сільськогосподарських підприємств, трудовий колектив або окремі працівники. Тому до сугубо внутрішніх належать членські та трудові аграрні правовідносини.

Інші види аграрних правовідносин (земельні, майнові та організаційно-управлінські) можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми залежно від ролі, яку вони виконують. Так, земельні та майнові аграрні правовідносини можуть бути внутрішніми, наприклад, при формуванні майнової основи господарювання засновниками сільськогосподарських підприємств або при використанні земельних ділянок та майна у процесі сільськогосподарського виробництва. Або навпаки у процесі купівлі-продажу виробленої сільськогосподарської продукції або іншого майна виникають зовнішні майнові або земельні аграрні правовідносини. Так само при виході особи з числа членів або учасників сільськогосподарського підприємства між нею і підприємством виникають вже зовнішні майнові правовідносини з приводу повернення майна, внесеного як вклад до статутного фонду підприємства на момент його створення. Аграрні організаційно-управлінські правовідносини також можуть виникати як усередині підприємства, так і зовні, наприклад, якщо сільськогосподарське підприємство є державним.

3. Джерела аграрного права

Загальна характеристика джерел аграрного права

Філологічне тлумачення поняття "джерело" розкриває його сутність як те, що дає початок чомусь, з чого випливає, черпається певний процес або явище. У царині права - це вихідне начало, з якого починається, випливає як право в цілому, так і окремі його галузі. Загалом право випливає з об'єктивної потреби встановлення певних правил поведінки, необхідних для нормального функціонування суспільства, закріплених у відповідній доступній і зрозумілій формі. У межах галузі права ці правила поведінки спрямовуються на врегулювання якісно однорідних суспільних відносин. Таким чином, джерела аграрного права - це форми зовнішнього виразу і закріплення правових норм, що врегульовують аграрні відносини. Тому в навчальній літературі поняття "джерела" і "форми" права зазвичай ототожнюються. Водночас у сучасній теорії права ці поняття розрізняються за формальною ознакою. До форм права відносять джерела, які формально визначені, тобто мають відповідну структуру і викладені переважно на паперових або інших матеріальних носіях. За цією ознакою до форм права не належать усні джерела, наприклад норми звичаєвого та природного права.

У теорії права виділяють такі джерела права: правовий звичай; нормативно-правовий акт; правовий прецедент; нормативний договір; міжнародні договори; принципи права; релігійні пам'ятки; природне право.

Визнання правового звичаю, зокрема звичаю ділового обороту джерелом приватного права, одержало нині нормативне закріплення у чинному ЦК України. За аналогією до ст. 7 ЦК України аграрно-правовий звичай можна визначити як правило поведінки, яке не встановлене актами законодавства, але є усталеним у певній сфері аграрних відносин. Усталеним певне правило звичаєвої поведінки стає у разі його відповідності таким ознакам: 1) визнання усім або більшістю населення сільського населеного пункту або регіону, на території яких розповсюджено такий звичай; 2) існування звичаю протягом значного проміжку часу, який може нараховувати декілька століть; 3) наслідком порушення звичаю, крім морального суспільного осуду, є настання певної матеріальної відповідальності. Наприклад, у селі зазвичай спільна череда випасається почергово кожним із власників тварин замість найму професійних пастухів. Договір про таке випасання не укладається навіть в усній формі, але у разі нанесення шкоди худобі під час випасання кожен із пастухів несе матеріальну відповідальність у вигляді відшкодування завданої шкоди. Для звичаю існує єдине обмеження, щоб він не суперечив актам чинного законодавства.

Правовий звичай як джерело аграрного права має нині досить локальне застосування. Звичаї у сільській місцевості є залишковим явищем, яке дісталося у спадщину від общинної організації ведення сільського господарства. Застосовуються правові звичаї переважно у аграрних відносинах, що виникають між особистими селянськими господарствами у процесі здійснення сільськогосподарської діяльності. Наприклад, межі між земельними ділянками окремих селянських господарств встановлювалися споконвіку і призначалися для забезпечення вільного доступу до сусідніх земельних ділянок. Таке розмежування здійснювалося завжди і фактично здійснюється й зараз на підставі норм саме звичаєвого права. Зазначені аграрні відносини, будучи за своєю сутністю сервітутними, лише нещодавно одержали нормативне закріплення у чинних Цивільному та Земельному кодексах України. Подібні відносини існують і щодо відведення земель для прогону, годівлі, напування худоби тощо.

Нормами звичаєвого права досі врегульовуються і деякі аграрно-трудові відносини між членами особистих селянських господарств. Так, серед селян дотепер розповсюджені відносини щодо взаємної допомоги у "пікові" періоди посівних і збиральних робіт, кормозаготівлі та обслуговування худоби. Така допомога є безоплатною і здійснюється переважно на зворотній відробітковій основі. Звичаєвим правом також встановлюються розмір і види оплати праці за виконання робіт і надання сільськогосподарських послуг. Як правило - це натуральні та відробіткові види оплати. Поряд із цим необхідно відзначити існування значних відмінностей у правових звичаях, які врегульовують відповідні аграрні відносини, залежно від регіональних традицій сільських громад: соціально-економічних, культурно-побутових, суспільно-моральних особливостей та ін.

Правовий прецедент як джерело аграрного права не має такого значення і поширення, як у країнах з прецедентною (англосаксонською) системою права, де судочинство здійснюється на основі вже існуючих подібних рішень, які відбулися у судовій практиці. У вітчизняній системі права правові прецеденти набувають обмеженої форми тлумачень (роз'яснень), здійснюваних відповідними вищими судовими органами в межах своєї компетенції. До судових роз'яснень як джерел аграрного права можна віднести постанову Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" від 16 квітня 2004 р. за № 7 у частині, що стосується земель сільськогосподарського призначення. Важливе значення також має постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України "Практика розгляду судами земельних спорів" від 1 вересня 2003 р., де узагальнюється практика вирішення земельних спорів, що виникли внаслідок реформування колективних сільськогосподарських підприємств, та ін.

Аграрний нормативний договір - це домовленість двох або більше суб'єктів аграрних відносин, яка базується на нормах аграрного права. Аграрний нормативний договір є формою аграрних правовідносин. Переоцінити значення аграрних договорів досить тяжко, адже вони пронизують всі види аграрних правовідносин, які опосередковують виробничо-господарську діяльність сільськогосподарських підприємств: земельні, майнові, членські трудові та організаційно-управлінські відносини. Насамперед, це договори у сфері опосередкування аграрного майнового обороту, трудових договорів. Різновидом нормативного договору є засновницький договір, договори про спільну діяльність. Можливе також застосування ліцензійного договору, за яким надається дозвіл на використання об'єктів права інтелектуальної власності, зокрема у сфері використання селекційних досягнень.

Міжнародний договір України - це укладений у письмовій формі договір з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо). Відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2004 р. за № 1906-IV чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. При цьому міжнародні договори мають пріоритет над нормами вітчизняного законодавства у разі розбіжності їх змісту. Так, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Принципи аграрного права, їх класифікацію і особливості розглянуто вище. Існування принципів аграрного права дає змогу досягти: 1) уніфікації механізму правового регулювання аграрних відносин за рахунок уникнення колізійності норм аграрного законодавства; 2) врегулювання нововиниклих аграрних відносин при існуванні певних прогалин у законодавстві на основі відповідних принципів аграрного права.

Релігійні пам'ятки як джерела права притаманні сучасній мусульманській правовій системі. У європейському (континентальному) праві, представником якого є вітчизняна система права, основним джерелом виступає нормативно-правовий акт, який складається з норм права. Релігійні норми у нашій країні визнаються нормами моралі. Вони не мають правового впливу і не створюють юридичних наслідків, тому не є джерелами права в цілому та аграрного права зокрема. Релігійні пам'ятки становлять відповідний інтерес у історико-правових дослідженнях як одні з досить ефективних чинників суспільного регулювання у період, коли церква не була відділена від держави, а також у той час, коли була ще не сформована нормативна база правового регулювання аграрних відносин. Водночас не можна відкидати і взаємний вплив релігійних норм і норм звичаєвого права.

Природне право кожної людини (серед джерел аграрного права) розкривається, насамперед, як право на одержання якісних і безпечних продуктів харчування і предметів побуту, які виробляються з сільськогосподарської сировини. Забезпечується воно дотриманням медико-біологічно обґрунтованих вимог до безпечності продукції сільського господарства, а також стандартів її якості. Іншим природним правом людини є право на екологічно чисте навколишнє середовище. Інтенсифікація сучасного сільськогосподарського виробництва безумовно є техногенним фактором, який сприяє засміченню природних ресурсів шкідливими хімічними речовинами, хвороботворними мікроорганізмами і відходами. Тому кожний житель нашої країни вправі вимагати від сільськогосподарських товаровиробників дотримання своїх природних прав. Задовольнити зазначені потреби можна за рахунок розвитку органічного виробництва. Слід зазначити, що перелічені природні права людини-громадянина України закріплені на конституційному рівні.

Попри існування досить широкого переліку джерел права, все ж слід визнати, що найбільшою і найструктурованішою їх складовою є аграрні нормативно-правові акти. Особливо визначальним переважання цих джерел є саме для аграрного права, яке виникло і розвивалося, виходячи з нормативно-правових актів колгоспного законодавства. Тому найпоширенішою класифікацією нормативно-правових актів як джерел права загалом та аграрного права зокрема є їхня ієрархічна побудова за юридичною силою у межах структури відповідної галузі законодавства.

Існує також поділ аграрних нормативно-правових актів на уніфіковані та диференційовані. При цьому уніфікація здійснюється за предметом правового регулювання, а диференціація - за суб'єктами аграрних правовідносин. Уніфіковані акти приймаються з метою приведення аграрно-правового регулювання до єдиної основи. Уніфіковані акти врегульовують широке коло аграрних відносин, як правило, в межах одного або декількох інститутів. Наприклад, уніфікований акт, яким є Закон України "Про державну підтримку сільського господарства України" визначає основи державної політики у бюджетній, кредитній, ціновій, страховій, регуляторній та інших сферах державного управління щодо стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції та розвитку аграрного ринку, а також забезпечення продовольчої безпеки населення. У цьому Законі зібрано правові норми, які містилися раніше у різних нормативно-правових актах і були спрямовані на врегулювань державної підтримки сільського господарства. Як наслідок, всі інші нормативно-правові акти цієї сфери, що приймаються пізніше, повинні відповідати положенням цього Закону.

Диференційований аграрний нормативно-правовий акт є наслідком розподілу правового впливу залежно від особливостей правового становища суб'єктів аграрного права. До таких актів належать Закони України "Про фермерське господарство", "Про особисте селянське господарство" та ін.

Знаходячи свій зовнішній вираз, свою формальну визначеність у статтях кодексів, законів, постанов Верховної Ради України, указів Президента України, декретів і постанов Кабінету Міністрів України, актів галузевих міністерств і відомств, органів місцевого самоврядування і місцевих органів державної влади, локальних правових актів, норми аграрного права формують загальну систему аграрного законодавства України. Іншими словами аграрні нормативно-правові акти у своїй сукупності формують систему аграрного законодавства. Нормативно-правові акти, які складають систему чинного законодавства, поділяються за юридичною силою у нижченаведеному порядку.

4. Конституція України - правова основа джерел аграрного права

Найвищою юридичною силою наділена Конституція України, норми якої є нормами прямої дії. Це означає, що навіть не знаючи і не звертаючись до інших нормативно-правових актів, будь-яка особа на підставі конституційних норм може звернутися до адміністративних, правоохоронних чи судових органів із заявою про порушення і захист своїх охоронюваних законом прав та інтересів і зазначені органи державної влади повинні прийняти цю заяву і вирішити справу по суті. Наступною особливістю конституційних норм є те, що всі інші нові норми права і нормативно-правові акти системи чинного законодавства повинні прийматися відповідно до норм Конституції України.

Сільськогосподарська діяльність, насамперед, пов'язана з використанням природних ресурсів, основним з яких виступає земля як незамінний і самовідтворюваний засіб виробництва. По-перше, в Україні на конституційному рівні було введено і закріплено приватноправовий режим власності на землі сільськогосподарського призначення і водні ресурси, які є основними природними факторами сільськогосподарського виробництва. По-друге, було конституційно закріплено принцип "власність зобов'язує". Це означає, що використання землі й інших природних ресурсів у сільському господарстві повинне бути раціональним, а також не повинне здійснюватися на шкоду людині та суспільству. По-третє, відбулася відмова від принципу безмежності прав на земельні ділянки, тобто правовий режим об'єктів природних ресурсів може містити певні обмеження, встановлені законом. Насамперед, це обмеження розміру ресурсів у приватній власності: 100 га земель сільськогосподарського призначення та 3 га водних об'єктів, мораторій на відчуження земель сільськогосподарського призначення. По-четверте, встановлено гарантії непорушності права власності на майно сільськогосподарського призначення як сільськогосподарських підприємств, так і особистих селянських господарств. По-п'яте, створено умови вільного вибору виду праці, заборони примусової праці, гарантування захисту від незаконного звільнення. По-шосте, конституційно закріплено модель прав на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Це накладає на сільськогосподарських товаровиробників конституційний обов'язок здійснювати свою виробничу діяльність з найменшою шкодою як для навколишнього природного середовища, так і для здоров'я населення країни. Останній фактор забезпечується, насамперед, за рахунок виробництва якісної та безпечної сільськогосподарської продукції.

5. Аграрні закони України

На другому місці за юридичною силою перебувають закони, які повинні прийматися відповідно до норм Конституції України. Закон - це нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який приймається Верховною Радою України і тому виражає делеговане волевиявлення всього або більшої частини населення країни, і який врегульовує найважливіші суспільні відносини.

Особливістю норм аграрного права є те, що вони містяться як у безпосередньо аграрних законах, так і у законодавчих актах іншої галузевої належності. Наприклад, для аграрного права немає потреби дублювати загальну процедуру створення і припинення сільськогосподарського підприємства, загальні положення про юридичну особу і підприємство, порядок укладення і виконання господарських договорів і трудових договорів, процес притягнення до юридичної відповідальності тощо. Всі ці положення вже містяться у Цивільному і Господарському кодексах України, Кодексі законів про працю України, Кодексі України про адміністративні правопорушення та інших кодифікованих актах, які складають загальне законодавство. Зокрема, норми чинного Земельного кодексу України застосовуються у частиш використання земель сільськогосподарського призначення, контролю за використанням і правовою охороною ґрунтів.

Окремі норми загального характеру містяться також у окремих спеціальних законах, які утворюють спеціальне законодавство. Для прикладу, до таких законів належать закони України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" від 15 травня 2003 р., "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" в редакції Закону від 30 червня 1999 р., "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" від 1 липня 2004 р. та інші, які створюють загальну правову основу створення, діяльності і припинення сільськогосподарського підприємства. Аграрні закони охоплюють своїм впливом виключно аграрні відносини, виокремлюючи при цьому специфіку їх правового регулювання.

Юридичною силою закону наділені й декрети Кабінету Міністрів України. Це сталося внаслідок того, що з грудня 1992 р. по червень 1993 р., коли приймалися декрети, бурхливо розвивалися принципово нові суспільні відносини, викликані переходом України до ринкової економіки. Законодавець (Верховна Рада України) не встигав видавати законодавчі акти, тому вимагалась більш швидка процедура реагування держави на виникнення нових суспільних відносин. На підставі

Закону України "Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання" від 18 листопада 1992 р. за № 2796-X11 з метою оперативного вирішення питань, пов'язаних зі здійсненням ринкової реформи, Верховна Рада України постановила делегувати Кабінету Міністрів України тимчасово, строком до 21 травня 1993 р., повноваження видавати декрети в сфері законодавчого регулювання щодо відносин власності, підприємницької діяльності, соціального і культурного розвитку, державної митної, науково-технічної політики, кредитно-фінансової системи, оподаткування, державної політики оплати праці і ціноутворення.

Значна кількість декретів, зокрема аграрно-правового спрямування, втратила чинність. Проте деякі з декретів зі змінами та доповненнями чинні й зараз і є частиною загального законодавства, що врегульовує аграрні відносини: "Про акцизний збір" від 26 грудня 1992 р. № д 18-92; "Про державне мито" від 21 січня 1993 р. № 7-93; "Про стандартизацію і сертифікацію" від 10 травня 1993 р. № 46-93. Важливе значення досі має й декрет Кабінету Міністрів України "Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається" від 31 грудня 1992 р. за № д26-92 у частині заборони приватизації водосховищ і водогосподарських каналів комплексного призначення, міжгосподарських меліоративних систем, гідротехнічних захисних споруд.

6. Підзаконні нормативно-правові акти в системі джерел аграрного права

Постанови Верховної Ради України, спрямовані на врегулювання аграрних відносин, є також джерелами аграрного права. Однією з особливостей постанов Верховної Ради України є їх програмний характер, коли відповідні органи державної влади та місцевого самоврядування зобов'язуються розробити певні концепції розвитку аграрних відносин, проекти законів, спрямованих на врегулювання таких відносин, прийняти інші нормативно-правові акти у межах компетенції цих органів. Наприклад, постановою Верховної Ради України "Про виконання земельного законодавства при реформуванні аграрного сектора економіки" від 11 січня 2000 р. № 1364-ХІУ Кабінет Міністрів України було зобов'язано розробити та подати на розгляд Верховної Ради України проект Концепції (основних засад) ефективного функціонування та розвитку аграрного сектора України, а також внести на розгляд нову редакцію проекту Земельного кодексу України і цілу низку законопроектів щодо врегулювання аграрних відносин.

Іншою особливістю постанов Верховної Ради України є введення в дію окремих законів або відхилення прийняття проектів відповідних законів. Наприклад, постановою Верховної Ради України від 14 лютого 1992 р. № 2115-ХІІ було введено в дію Закон України "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Водночас постановою Верховної Ради України від 9 липня 1999 р. № 901-XIV було відхилено проект Закону України "Про розмір плати за оренду земельної частки (паю)".

Ще однією особливістю постанов Верховної Ради України є розширювальний характер дії їх окремих положень. Так, уже згадувана постанова "Про порядок введення в дію Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" розширює дію цього закону за рахунок включення норми про те, що об'єкти соціально-побутового призначення поділу (паюванню) між членами колективного сільськогосподарського підприємства не підлягають.

Постанови Верховної Ради України можуть також встановлювати заборону на вчинення певних дій, які становлять перешкоди у забезпеченні розвитку певного виду аграрних відносин. Такою є постанова ВР України "Про впровадження мораторію на закриття загальноосвітніх навчальних закладів у сільській місцевості" від 19 грудня 2008 р. за № 778-VI, якою виражається неприпустимість дій щодо закриття сільських загальноосвітніх навчальних закладів через брак коштів на їх утримання. Тому до кінця 2009 р. було введено мораторій на закриття таких навчальних закладів у сільській місцевості.

Іноді постанови Верховної Ради України виражають ставлення законодавця до певних негативних, на його думку, суспільних процесів у сфері аграрних відносин, наслідком чого є позитивне зобов'язування певного органу державної влади. Наприклад, у постанові "Про недопущення закриття об'єктів соціально-культурного призначення в сільській місцевості" від 6 вересня 2005 р. за № 2794-1V виражається позиція Верховної Ради України щодо неприпустимості закриття шкіл, клубів, фельдшерсько-акушерських пунктів, дільничних лікарень, інших об'єктів соціально-культурного призначення в сільській місцевості без відповідного рішення територіальної громади. Як наслідок, Кабінет Міністрів України зобов'язано вжити невідкладних заходів щодо недопущення скорочення та відновлення діяльності зазначених об'єктів із визначенням необхідних джерел їх фінансування.

Укази Президента України. Президент України відповідно до ч. З ст. 106 Конституції України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Якщо укази містять правові норми, які встановлюють, змінюють і припиняють певні аграрні правовідносини і стосуються широкого кола осіб, то розпорядження є актами застосування норм права, які мають індивідуальну спрямованість на конкретних осіб. Таким чином, укази Президента України є нормативно-правовими актами, на відміну від розпоряджень, які мають характер індивідуальних правових актів. Виходячи зі змісту розпоряджень Президента України, вони не врегульовують аграрні відносини, а тому не є актами аграрного законодавства. Навпаки, спрямованість саме указів Президента України на врегулювання аграрних відносин робить їх частиною аграрного законодавства. Як правило, укази Президента України містять норми права, що розкривають і конкретизують норми аграрних законів, приймаються на підставі цих законів, а їх дія спрямована на їх виконання.

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України. Відповідно до ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Поряд із цим розпорядження переважно мають одноразове застосування і не створюють нових норм, що врегульовують аграрні відносини. У зв'язку з цим важливого значення у сфері регулювання аграрних відносин набувають саме постанови Кабінету Міністрів України.

Постанови Кабінету Міністрів України посідають важливе місце у системі нормативно-правових актів аграрного законодавства через їх правову природу, що полягає у конкретизації загальних положень механізму правового регулювання аграрних відносин, який міститься у вищих за юридичною силою нормативно-правових актах.

Ще однією складовою системи аграрного законодавства є відомчі нормативні акти відповідних галузевих міністерств, комітетів і відомств. Міністерством, що здійснює державне управління та контроль у галузі аграрних відносин, є Міністерство аграрної політики України, створене Указом Президента України "Питання Міністерства аграрної політики України" від 7 червня 2000 р. за № 772/2000. Відповідно до п. 7 зазначеного положення Мінагрополітики України в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, які є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності і громадянами.

Наступними є акти Державного комітету ветеринарної медицини, утвореного постановою Кабінету Міністрів України "Питання Державного департаменту ветеринарної медицини" від 30 серпня 2007 р. № 1075. Відповідно до п. 8 затвердженого зазначеною постановою Положення про Державний комітет ветеринарної медицини Держкомветмедицини у межах своїх повноважень видає накази, обов'язкові для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності і громадянами.

Ще одним органом, який видає нормативно-правові акти аграрного законодавства у формі наказів, є Міністерство охорони здоров'я України. Зазначені акти мають комплексний характер, але їх спрямованість на врегулювання аграрних відносин робить їх нормативно-правовими актами аграрного законодавства.

Акти органів місцевого самоврядування видаються на підставі Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р. за № 280/97-ВР. Компетенцію сільських, селищних і міських рад розкриває ст. 26, їхніх виконавчих органів - статті 27-40, голів цих рад - ст. 42, а районних і обласних рад - ст. 43 зазначеного Закону. Для аграрних відносин це повноваження щодо: затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних сільських адміністративно-територіальних одиниць; вирішення питань регулювання земельних відносин у частині земель сільськогосподарського призначення; надання дозволів на спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення, а також про скасування такого дозволу; прийняття рішень про організацію територій і об'єктів; затвердження в установленому порядку місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації.

Місцеві ради в межах своїх повноважень приймають нормативні акти у формі рішень. Виконавчі комітети цих рад у межах своїх повноважень також приймають рішення. Сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті, районної, обласної ради видає розпорядження.

Акти місцевих органів державної влади. Одним із основних завдань місцевих державних адміністрацій є забезпечення виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку села, програм охорони довкілля, а також виконання відповідних місцевих програм. Окремо слід зазначити, що повноваження місцевих органів виконавчої влади в галузі правового регулювання земельних відносин визначаються ст. 17 ЗК України. Голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, які є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами. Нормативні акти місцевих органів державної влади, як правило, є комплексними, тобто приймаються з широкого кола проблемних питань, серед яких перебувають і аграрні відносини. Поряд з цим приймаються й акти, спрямовані на врегулювання суто аграрних відносин.

Локальні нормативно-правові акти сільськогосподарських підприємств є також складовими системи аграрного законодавства. Локальними такі акти називаються через вузький ареал поширення їх дії в межах одного підприємства. Це означає, що локальні правові акти одного сільськогосподарського підприємства не мають юридичного значення для інших підприємств, бо не створюють жодних прав і обов'язків. Тому локальні акти належать до внутрішніх нормативно-правових актів сільськогосподарських підприємств.

Локальні нормативно-правові акти сільськогосподарських підприємств мають такі ознаки: 1) існування лише на сільськогосподарських підприємствах, які є юридичними особами. Наприклад, у особистих селянських господарствах локальні правові акти не приймаються; 2) належність до внутрішніх правових актів, тобто спрямування на врегулювання внутрішніх членських, майнових, трудових, організаційно-управлінських і соціальних відносин; 3) санкціонований характер норм локальних актів. Це означає, що держава не приймає безпосередньо норми локальних документів, а покладає повноваження (санкціонує) щодо їх прийняття на відповідні органи сільськогосподарських підприємств (загальні збори та інші органи управління) і визнає правовий характер цих норм. При цьому висувається вимога відповідності норм локальних актів законам і підзаконним актам, що приймаються державою; 4) відповідність певній процедурі прийняття (наприклад, затвердження більшістю голосів (часток, акцій) співвласників від 2/3 присутніх на зборах); 5) загальнообов'язковість дотримання всіма членами і найманими працівниками відповідного сільськогосподарського підприємства.

До локальних правових актів сільськогосподарських підприємств доцільно застосувати таку класифікацію: 1)акт, що визначає основи локальної нормотворчості (Положення про порядок розробки і прийняття локальних нормативних актів); 2) установчі документи (статут, засновницький договір); 3) акти регулювання трудових відносин (Правила внутрішнього трудового розпорядку, колективний договір, Інструкція з охорони праці); 4) організаційно-управлінські акти (рішення загальних зборів, правлінь, накази і розпорядження керівників підприємства, Положення про ревізійну комісію, Положення про правління, Положення про генерального директора (або директора) тощо; 5) акти фінансово-економічного змісту (Положення про розподіл (використання) прибутку, Положення про порядок нарахування і оплати дивідендів, Положення про фонди і резерви та ін.).

7. Загальна характеристика суб'єктів аграрного права

Характеристика учасників сільськогосподарського виробництва як суб'єктів аграрного права

Поняття "суб'єкт" має латинське походження і складається з двох частин: "sub" означає "під, до", a "jec" - "акт, акція, дія". Отже, суб'єкт перебуває перед певною дією. Тому під суб'єктом розуміється особа, наділена властивістю здійснювати певні дії, діяльність. В юридичному значенні суб'єкт розглядається як носій відповідних прав і обов'язків. Обсяг прав і обов'язків визначає правовий статус або правове становище суб'єкта (особи). У теорії права під суб'єктом права розуміється абстрактна особа (фізична чи юридична), передбачена правовими нормами, яку наділено певним обсягом абстрактних юридичних прав і обов'язків. Таким чином, суб'єктом аграрного права є особа, визначена законодавством, яка наділена сукупністю прав і обов'язків, достатніх для забезпечення участі у аграрних відносинах.

Відповідно й суб'єкти аграрного права мають найзагальніший поділ на фізичних і юридичних осіб. До фізичних осіб-суб'єктів аграрного права належать члени особистих селянських господарств, автори селекційних досягнень (сорту рослин чи породи тварин), суб'єкти насінництва і розсадництва, садівництва, бджолярі-пасічники тощо.

Особисте селянське господарство відповідно до однойменного закону "Про особисте селянське господарство" - це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму. Члени особистого селянського господарства здійснюють діяльність на свій розсуд і ризик у межах встановленого правового господарського порядку. При цьому діяльність, пов'язана з веденням особистого селянського господарства, не належить до підприємницької діяльності через можливість ведення не товарного, а простого натурального виробництва сільськогосподарської продукції (для забезпечення потреб свого господарства).

У ст. 1 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" від 21 квітня 1993 р. (у редакції Закону від 17 січня 2002 р. № 2986-111) автор сорту (селекціонер) - це людина, яка безпосередньо вивела або виявила і поліпшила сорт. Згідно зі ст. З Закону України "Про насіння і садивний матеріал" від 26 грудня 2002 р. до суб'єктів насінництва та розсадництва належать фізичні особи, яким надане право займатися виробництвом, реалізацією та використанням насіння і садивного матеріалу відповідно до законодавства України. Відповідно до ст. 5 Закону України "Про племінну справу у тваринництві" від 15 грудня 1993 р. (у редакції Закону від 21 грудня 1999 р. № 1328-XIV) фізичними особами-суб'єктами племінної справи у тваринництві можуть бути власники племінних (генетичних) ресурсів та власники неплемінних тварин-споживачі племінних (генетичних) ресурсів та замовники послуг з племінної справи у тваринництві. Так само під пасічником у Законі України "Про бджільництво" від 22 лютого 2000 р. розуміється фізична особа, яка займається утриманням та розведенням бджіл, виробництвом і первинною переробкою продуктів бджільництва. Перелічені фізичні особи можуть бути як членами особистого селянського господарства, так і виступати окремими суб'єктами аграрного права, які не здійснюють підприємницької діяльності, адже у протилежному разі вони як фізичні особи-підприємці будуть прирівнюватися у своєму правовому статусі до сільськогосподарських підприємств.

Юридичними особами як суб'єктами аграрного права є сільськогосподарські підприємства, організації й установи. Крім сільськогосподарських підприємств, які безпосередньо здійснюють виробництво, переробку й реалізацію сільськогосподарської продукції, суб'єктами аграрного права є організації та установи, які здійснюють функції організаційно-управлінського та матеріально-технічного забезпечення аграрної політики.

Організаційно-управлінські функції у сфері здійснення аграрної політики здійснюють органи державної виконавчої влади та місцевого самоврядування. Таким центральним спеціальним галузевим органом виконавчої влади є Мінагрополітики України, утворений Указом Президента України "Питання Міністерства аграрної політики України" від 7 червня 2000 р. за № 772/2000, яке діє на основі Положення про

Міністерство аграрної політики України затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 2006 р. № 1541. Мінагрополітики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, державного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової промисловості, рибного господарства, переробки сільськогосподарської продукції.

Державний комітет ветеринарної медицини України створено постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2007 р. № 1075, якою затверджене й положення про цей Комітет. Державний комітет ветеринарної медицини України (Держкомветмедицини) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через міністра аграрної політики. Здійснює державний ветеринарно-санітарний контроль та нагляд за здоров'ям тварин, безпечністю та якістю харчових продуктів, підконтрольних державній службі ветеринарної медицини, неїстівних продуктів тваринного походження, кормів та інших товарів, охорони території України від занесення збудників особливо небезпечних хвороб з територій інших держав або карантинних зон.

Державний комітет рибного господарства України (Держкомрибгосп), створений постановою Кабінету Міністрів України від 2 листопада 2006 р. № 1523, забезпечує проведення державної політики у галузі рибного господарства і рибної промисловості, охорони, використання і відтворення водних живих ресурсів. Державний комітет рибного господарства України здійснює свої повноваження на основі Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2007 р. № 42.

Окремі ділянки сільськогосподарського виробництва контролюють державні інспекції та служби, організаційно і функціонально пов'язані з Міністерством аграрної політики України. Такими інспекційними органами є:

1) Українська державна насіннєва інспекція (Положення затверджене наказом Мінагрополітики України від 23 березня 2004 р. № 97, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 8 квітня 2004 р. за № 452/9051);

2) Українська державна помологічно-ампелографічна інспекція (Положення затверджене наказом Мінагрополітики України від 31 жовтня 2007 р. № 770, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 16 листопада 2007 р. за № 1279/14546);

3) Головна державна інспекція захисту рослин "Головдержзахист" (Положення затверджене наказом Мінагрополітики України від 18 червня 2007 р. № 422, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 2 серпня 2007 р. за № 880/14147);

4) Головна державна інспекція з карантину рослин України (Положення затверджене наказом Мінагрополітики України від 21 грудня 2005 р. № 727, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 18 січня 2006 р. за №35/11909);

5) Державна служба з охорони прав на сорти рослин (Положення затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. №1182);

6) Головна державна племінна інспекція Міністерства аграрної політики України, що входить до структури центрального апарату міністерства, керівником якої є начальник Департаменту ринків продукції тваринництва Мінагрополітики України;

7) Державна інспекція охорони, відтворення водних живих ресурсів та регулювання рибальства (Положення затверджене наказом Мінагрополітики України 12 травня 2005 р. № 198, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 25 травня 2005 р. за № 575/10855);

8) Державна інспекція з контролю якості сільськогосподарської продукції та моніторингу її ринку (Положення затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 2004 р. № 65);

9) Інспекції державного технічного нагляду обласної, Київської та Севастопольської міської державних адміністрацій (Типове положення затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 12 січня 1996 р. № 59 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2004 р. № 1533).

Відносини органів місцевого самоврядування з сільськогосподарськими підприємствами, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, врегульовуються ст. 17 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р. Ці відносини будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування.

Виробництво, первісну переробку й реалізацію власновиробленої сільськогосподарської продукції здійснюють сільськогосподарські підприємства, які можна класифікувати за такою схемою: залежно від форм власності; залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду; залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції.

1. Залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти сільськогосподарські підприємства таких видів:

- приватне (приватно-орендне) підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

- комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

- державне підприємство, що діє на основі державної власності;

- підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності);

- іноземне підприємство, внески до статутного фонду якого становлять сто відсотків. Якщо іноземні внески становлять не менше десяти відсотків, таке сільськогосподарське підприємство визнається підприємством з іноземними інвестиціями.

2. Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного (складеного) фонду (капіталу) в Україні діють підприємства кооперативні, корпоративні та унітарні.

Сільськогосподарські підприємства кооперативного типу створюються на основі Закону України "Про сільськогосподарську кооперацію" від 17 липня 1997 р. і мають дві організаційно-правові форми: сільськогосподарський виробничий кооператив і сільськогосподарський обслуговуючий кооператив. Сільськогосподарський виробничий кооператив - це юридична особа, утворена шляхом об'єднання фізичних осіб, які є сільськогосподарськими товаровиробниками, для спільного виробництва продукції сільського, рибного і лісового господарства на засадах обов'язкової трудової участі у процесі виробництва. Сільськогосподарський обслуговуючий кооператив - кооператив, створений для надання послуг переважно членам кооперативу та іншим особам з метою провадження їх сільськогосподарської діяльності.

Корпоративними сільськогосподарськими підприємствами визнаються господарські товариства. Сільськогосподарськими товариствами є підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. Господарське товариство може діяти у складі одного учасника у разі викупу ним всіх акцій чи часток у статутних фондах інших видів господарських товариств.

Правовою основою створення і діяльності сільськогосподарських товариств є закони України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р, та "Про акціонерні товариства" від 17 вересня 2008 р. Господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Сільськогосподарські товариства створюються переважно у формі акціонерних товариств та товариств з обмеженою і додатковою відповідальністю. Існують поодинокі випадки створення повних і командитних сільськогосподарських товариств. Слід зазначити, що тимчасово до травня 2011 р. діє дозвіл на функціонування вже створених відкритих і закритих сільськогосподарських товариств. При досягненні зазначеного терміну набуде чинності вимога зміни їх форми на публічні або приватні акціонерні товариства. Щодо новостворюваних акціонерних товариств така вимога діє з кінця жовтня 2008 р. При цьому публічним є акціонерне товариство, яке може здійснювати публічне та приватне розміщення акцій, тоді як приватне акціонерне товариство - тільки приватне розміщення акцій.

Унітарне сільськогосподарське підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Наділяючи унітарні підприємства відокремленим майном і надаючи їм прав юридичної особи, держава тим самим включає їх у майновий оборот з юридично забезпеченою можливістю виступати в ньому від власного імені. Унітарними є підприємства державні, комунальні та підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Діяльність державних унітарних сільськогосподарських підприємств базується на положеннях ст. 73 ГК України, а комунальних - ст. 78 ГК України. Позитивом є те, що розроблено Примірний статут державного підприємства, віднесеного до сфери управління Міністерства аграрної політики України, затверджений наказом Міністерства аграрної політики України від 12 грудня 2008 р. № 826.