Посвідчення повноважень представників сторін та інших осібПосвідчення повноважень представників сторін та інших осіб

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Посвідчення повноважень представників сторін та інших осіб

Представники діють на підставі довіреності. Довіреність - спеціальний документ, який надає право на здійснення процесуальних дій та ведення будь-яких цивільних справ або справи, на здійснення певної процесуальної дії. Ст. 244 ЦК довіреністю називає письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність для представництва у суді передбачає насамперед вчинення певних процесуальних дій. Довіреність, передбачена Цивільним кодексом, встановлює право особи укладати правочини від імені та в інтересах особи, яку представляють.

Довіреність у широкому розумінні є документом, що підтверджує особу і повноваження представника на вчинення певних дій. На практиці в довіреності передбачають право на укладення правочинів і представництво перед третіми особами та представництво в суді.

Повноваження представника фізичної особи має бути посвідчене довіреністю фізичної особи, яка засвідчується нотаріально. Довіреність може бути посвідчена також посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні, чи за рішенням суду або за місцем його проживання.

Суддя має докладати зусиль до того, щоб на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини його поведінка була бездоганною[1].

Проте, на відміну від судді, не всі представники в суді є особами поінформованими. Вважаю, що було б доцільним розробити правила судової етики для всіх осіб, які беруть участь у судовому процесі, та вивішувати їх у суді. Позаяк однією з проблем для підтримання порядку в суді є невміння представників (якщо вони не адвокати чи юристи) поводитися в суді.

У Лук'янівському СІЗО відмовили у посвідченні довіреності для представництва у суді особи, яка перебувала під вартою. У відповіді на скаргу представники Генеральної прокуратури, а також керівництво СІЗО стверджували, що слідчий ізолятор не є місцем позбавлення волі, тому начальник установи не має права посвідчувати довіреність осіб, що перебувають там за рішенням суду. Тільки після звернення із скаргою до Шевченківського районного суду м. Києва вдалося вирішити проблему та зобов'язати керівництво установи посвідчити довіреність. Коментована стаття знімає цю проблему. Якщо особа перебуває на стаціонарному лікуванні, на кораблі або у певній установі за рішенням суду, то посадові особи цих установ повинні (або ж мають право) посвідчити довіреність для представництва особи у суді.

Повноваження представника юридичної особи посвідчуються довіреністю або документами, що підтверджують службове становище і повноваження її керівника. Наприклад, службовим посвідченням і випискою із статуту товариства або копією наказу, в якому вказано повноваження особи. У службових посвідченнях не прийнято вказувати повноваження, якими наділено посадову особу. Тому суд перевіряє службове становище особи за посвідченням, а повноваження цієї особи за статутом, положенням, іншим документом, на підставі якого працює юридична особа.

На практиці важливо, щоб назва посади у посвідченні збігалася з назвою у статуті чи іншому документі. Якщо у статуті посадова особа називається начальником, а у посвідченні вказано "директор", то із посвідченням повноважень у судовому засіданні можуть виникнути труднощі. У цьому разі суд змушений вимагати додаткові документи або довіреність від такого представника. Зі ст. 42 ЦПК вилучено норму про можливість надання повноважень за усною заявою, яку заносили до протоколу судового засідання. Натомість уважний аналіз ч. 2 ст. 42 ЦПК України дозволяє дійти висновку, що довіреність може бути посвідчена судом, оскільки у ч. 2 ст. 42 наголошено, що довіреність може бути посвідчена, крім нотаріуса і організації, де працює особа, за рішенням суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 208 ЦПК визначено, що питання, пов'язані з рухом справи у випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал. У разі заявлення клопотання фізичною особою-довірителем про посвідчення судом довіреності на ведення справи, що розглядається в порядку цивільного судочинства, суд може без виходу до нарадчої кімнати постановити ухвалу, яку заносять до журналу судового засідання, а сама довіреність або засвідчена підписом судді копія з неї приєднується до справи. Довіреність посвідчується лише для розгляду конкретної справи, тобто не може бути посвідчено довіреність, яка передбачає не пов'язані з розглядом цієї справи повноваження. Ухвала про посвідчення такої довіреності оскарженню не підлягає.

У зв'язку із зверненнями громадян Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ розповсюдив лист аналогічного змісту судам України, підписаний заступником голови Вищого суду М. П. Пшонкою. Адвокати мають відстоювати цю позицію, оскільки окремі апеляційні суди не розділяють її. Зокрема, це стосується апеляційного суду Києва. Між тим позиція Вищого спеціалізованого суду України у цьому випадку веде до процесуальної економії та спрощеного доступу до суду[2].

Зміст судового представництва в цивільному процесі становлять процесуальні дії, наслідки яких поширюються на довірителя. Довіритель визначає обсяг повноважень адвоката і доручає йому ведення справи. Всі подальші дії є наслідком виконання адвокатом своїх професійних обов'язків. У судах особливий статус адвоката у кримінальній справі переносять на адвоката у цивільному процесі. Нерідко можна почути запитання судді: "В якій якості ви виступаєте в процесі: адвоката чи представника?" або вже звичне: "Відколи це адвокати дають пояснення в суді від імені сторони?"

Повноваження представника можуть посвідчуватись свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна. Звичайно в цих випадках суд встановлює також особу представника за паспортом або іншим документом. У коментованій статті не вказано, чим підтверджуються повноваження патронажного вихователя, який має право представляти інтереси дитини як законний представник (ст. 255 Сімейного кодексу). Таким документом є договір відповідного органу опіки та піклування з патронажним вихователем.

Довіреність від імені юридичної особи видається за підписом посадової особи, уповноваженої на це законом, статутом або положенням, з печаткою юридичної особи. У разі виникнення сумніву суд має перевірити повноваження посадової особи шляхом огляду статуту або положення, ознайомлення з відповідним законом і перевірити справжність печатки, наприклад, зіставивши ідентифікаційний номер юридичної особи, вказаний у довідці статистики, з номером на печатці. Встановлення особи (ідентифікація) представника, як і встановлення особи сторін, - важливий момент у судовому засіданні.

За відмови представника від наданих йому повноважень представник не може бути у цій самій справі представником іншої сторони. Норми адвокатської етики забороняють адвокату бути представником протилежної сторони й у випадку, якщо довіритель, а не сам адвокат, відмовився від його послуг. Вважаю, що таке правило має поширюватись і на інших представників, а не лише адвокатів. Це вимагає розроблення правил судової етики для всіх учасників процесу, про що вже йшлося вище. Адже представнику довіряють обставини, про які друга сторона не обов'язково має знати. Ці обставини можуть бути слабкою позицією довірителя, тому перехід представника на інший бік мав би бути недопустимим не лише щодо етичних норм, а й з точки зору закону.

Можливий зразок довіреності за ст. 44 ЦПК

Варіант 1

Довіреність на ведення справи в суді м. Костопіль Рівненської області двадцятого травня дві тисячі шостого року Довіритель: Товариство з обмеженою відповідальністю Проектно-будівельне об'єднання "ТИТАН" в особі Генерального директора Петра Івановича Самчука, який діє на підставі статуту підприємства, уповноважує: адвоката Самійленка Романа Михайловича, паспорт серії СЄ № 034572, виданий Тисменицьким РВУ МВС України в Рівненській області 21 січня 2004 р. (свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю № 77 від 10 серпня 2001 р.) на ведення справи в суді та вчинення від імені Товариства з обмеженою відповідальністю ПВО "ТИТАН" усіх процесуальних дій, що їх має право вчиняти довіритель з урахуванням таких обмежень:

Адвокат Самійленко Р. М. обмежений у праві укладення мирової угоди, визнання позову, одержання присуджених коштів на підставі виконавчого листа.

Довіреність видана строком на три місяці та дійсна до двадцятого серпня дві тисячі шостого року.

Начальник П. І. Самчук

М.П.

Варіант 2

Довіреність на ведення справи в суді м. Хуст Закарпатської області двадцятого травня дві тисячі шостого року Довіритель: Товариство з обмеженою відповідальністю Проектно-будівельне об'єднання "ТИСА" в особі начальника Петра Івановича Самчука, який діє на підставі статуту підприємства, уповноважує:

1. Адвоката Васильченка Івана Михайловича, паспорт серії СЄ № 033572, виданий Тисменицьким РВУ МВС України в Івано-Франківській області 21 січня 2001 р. (свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю № 55 від 10 серпня 2001 р.) на ведення справи в суді та вчинення від імені Товариства з обмеженою відповідальністю ПВО "ТИСА" усіх процесуальних дій, що їх має право вчиняти довіритель.

2. При вчиненні процесуальних дій адвокат Вітвицький P.M. обмежений у праві укладення мирової угоди, визнання позову, одержання присуджених грошей на підставі виконавчого листа.

Довіреність видана строком на три місяці та дійсна до двадцятого серпня дві тисячі шостого року.

Начальник П. І. Самчук

М.П.

Ордер

Повноваження представника сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, посвідчені документами, зазначеними в ч. 1-3 ст. 42 ЦПК, а повноваження адвоката - також і ордером, який видається відповідним адвокатським об'єднанням, або договором, дозволяють йому вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа. До ордера адвоката обов'язково додається витяг з договору, в якому зазначають повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій (відповідно до внесених змія). До набрання чинності нового ЦПК суди керувалися ЦПК 1963 p. І тут також існували невирішені проблеми. Якщо адвокатом подавалась довіреність у справу, то його записували представником. Якщо ж він подавав ордер - його записували адвокатом. Мабуть, все це тільки непорозуміння. "Ордер замінює загальну довіреність" - стверджував Д. П. Ватман[1]. В ордері не перераховані окремі процесуальні дії і право їх здійснення, але за змістом ст. 115 ЩІК (1963 р.) ордер давав представнику право на вчинення від імені довірителя всіх процесуальних дій, крім повної або часткової відмови від позовних вимог, визнання позову, зміни предмета позову, укладення мирової угоди, передачі повноважень іншій особі, оскарження рішення суду, одержання присудженого майна або грошей. На вчинення цих дій адвокат повинен був мати письмове повноваження, оформлене у порядку, передбаченому законом.

З прийняттям ЦПК 2004 року ситуація змінилася. Новий ЩІК не передбачає для адвоката якоїсь особливої ролі, відмінної від ролі представника у судовому процесі. "Повноваження адвоката як представника сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, можуть посвідчуватись, крім довіреності, також ордером, який видається відповідним адвокатським об'єднанням".

Приклад. У серпні 2011 р. у цивільну справу вступив адвокат на підставі довіреності, в якій було зазначено, що він має повноваження на ведення справи у суді і може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа.

Суддя не бажала допустити адвоката до участі у справі, оскільки вважала, що тут не визначені достатньо його повноваження. Адвокату довелось докласти чимало зусиль, щоб переконати суддю у правильності довіреності.

Приклад. Вищий спеціалізований суд України, розглядаючи скаргу, яку подав адвокат на підставі ордера і витягу з договору з такими ж повноваженнями, поставив вимогу, щоб у витягу були застережені повноваження про право представляти довірителя у Вищому спеціалізованому суді. Щоб не сперечатись із суддею Вищого спеціалізованого суду, адвокат надіслав, крім витягу, повний текст договору з довірителем, де було зазначено і це право. Хоча вимога суду була помилковою[2].

Законом України "Про адвокатуру" передбачено дві форми діяльності: індивідуальну й у складі об'єднань (ст. 4). Лише ордер, виданий адвокату адвокатським об'єднанням, є документом, що посвідчує його повноваження (з додатком до нього витягу з договору, підписаного адвокатом і довірителем). Ордер, виданий адвокатом, який працює індивідуально, не є документом, що посвідчує його повноваження, і він має надати суду договір з учасником процесу на представництво його інтересів або довіреність.

Відповідно до ст. 44 ЦПК представник може вчиняти від імені особи усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа. Обмеження повноважень представника мають бути застережені у виданій йому довіреності (для адвоката також у витягу з договору). Отже, адвокат, який вступив у справу на підставі ордера, має всі права, зокрема перелічені у ст. 31 ЦПК, що має й особа, яку він представляє[3]. Ці повноваження адвоката вказують також у витягу з договору, який додається до ордера. Надання такого витягу є обов'язковим. Якщо витяг з договору, підписаний адвокатом і клієнтом, не надано, то суд може не допустити адвоката до участі у справі. Адвокат може подати позов від імені свого довірителя та в його інтересах на підставі ордера (та витягу з договору), що є каменем спотикання для багатьох судів щодо прийняття позовної заяви. Адвокат, а також інший представник може визнати позов, і на підставі визнання суд може ухвалити рішення.

Мали місце випадки, коли окремі суди Києва відмовляли у стягненні гонорару, якщо адвокат діяв на підставі довіреності, бо, мовляв, він виконує функції представника, а не адвоката. В результаті адвокат, який працював індивідуально, ставився у нерівне становище щодо адвоката, який є членом адвокатського об'єднання. Це помилкова позиція. У цивільному процесі адвокат має статус представника, незалежно від того, чи діє на підставі довіреності або ордера.

Отже, у Законі "Про адвокатуру" передбачено дві форми діяльності: індивідуальну й у складі адвокатських об'єднань. Так, ст. 4 Закону "Про адвокатуру" встановлює, що адвокат має право займатись адвокатською діяльністю індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об'єднання, які діють відповідно до цього Закону та статутів адвокатських об'єднань.

В результаті адвокати, які працюють індивідуально і не є членами адвокатських об'єднань, перетворені на адвокатів другого сорту, адже в судах, як правило, їм відмовляють у прийнятті ордера як документа, який посвідчує повноваження, якщо такий видано самим адвокатом.

Запозичувати чужий досвід щодо написання проектів законів, звичайно, корисно. Це полегшує роботу над законодавчим актом. Але ж не до тієї міри, щоб ігнорувати вимоги власного законодавства та створювати колізії. І якщо запозичувати, то варто бути принаймні точним. Якщо б у ЦПК України записали так, як у росіян, тобто вказали, що адвокат вступає в процес на підставі ордера, виданого відповідним адвокатським об'єднанням, то такий запис охоплював би діяльність і тих адвокатів, які працюють індивідуально.

Зразки ордера затверджено Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України.

Документи адвоката

Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України затверджено зразок бланка Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю та зразок ордера на ведення справи.

Ордер має розмір 150x105 мм, тобто 1/4 аркуша А-4, що значно полегшує його виготовлення в адвокатському об'єднанні. Бланк ордера є універсальним для ведення будь-яких справ. Для цього в першому рядку вказується: кримінальної, цивільної, адміністративної, господарської тощо. Далі зазначають прізвище, ім'я та по батькові клієнта або найменування юридичної особи. Нижче - установу, де виконується доручення, і на якій стадії. Наприклад: "Вінницькій обласній прокуратурі на досудовому слідстві", "Вищому господарському суді України в 1-й інстанції", "Верховному суді України в касаційній інстанції" тощо. В ордері зазначається дата його видачі. Адвокат, для адвокатського об'єднання - керівник, ставить свій підпис і печатку (особисту або адвокатського об'єднання).

Зразок ордера вимагається, щоб ордер був виданий відповідним адвокатським об'єднанням. Отже, у процесуальному законодавстві України виникла проблема уніфікації процесуальних норм у цивільному, господарському, адміністративному та кримінальному процесах щодо допуску адвоката у процес на підставі бланка ордера, який би був універсальним для ведення будь-яких справ. У вирішенні цього питання не варто озиратись на досвід Росії, а слід керуватись ст. 59 Конституції України, Законом "Про адвокатуру" і просто здоровим глуздом, аби не створювати на рівному місці проблем для суддів і практичних працівників.

Отже, практикуючому індивідуально адвокату належить представляти довіреність або договір на правову допомогу для посвідчення своїх повноважень. Виправити становище міг би Верховний Суд України, визнавши, що відповідно до ст. 59 Конституції та ст. 4, 7Закону "Про адвокатуру" адвокати, які працюють в об'єднанні, та адвокати, які працюють індивідуально, користуються рівними процесуальними правами, а, отже, можуть виступати в суді на підставі ордера, виданого як адвокатом, так і адвокатським об'єднанням.

Кодекс поклав на суддю обов'язок засвідчити копію оригіналу довіреності або іншого документа. Саме суддя має пересвідчитися у належності та достовірності документа, який надається представником для підтвердження його повноважень. Повноваження адвоката як представника у господарському процесі також можуть посвідчуватись ордером, виданим відповідним адвокатським об'єднанням, або договором. До ордеру адвоката обов'язково додається витяг з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. Витяг засвідчується підписом сторін договору.

До документів, на підставі яких перевіряють повноваження адвоката, слід віднести Свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, а також посвідчення адвоката, які видаються відповідними дисциплінарно-кваліфікаційними комісіями адвокатури. Пред'явлення цих документів вимагають у слідчих ізоляторах, судах, інших державних органах. Ч. 3 ст. 44 ЦПК відсилає до статей 248-250 Цивільного кодексу України, які визначають підстави та порядок припинення представництва за довіреністю. Переважно це закінчення строку, на який видано довіреність, скасування довіреності довірителем, відмова представника віддій, що були визначені довіреністю, припинення юридичної особи, яка видала довіреність, смерті особи, яка видала довіреність тощо.

Про припинення представництва або обмеження повноважень представника за довіреністю має бути повідомлено суд шляхом подання письмової або усної заяви, зробленої у судовому засіданні.

Ч. 5 ст. 44 ЦПК надає силу закону етичній нормі, за якою у разі відмови представника від наданих йому повноважень представник не може бути у цій самій справі представником іншої сторони. Норми адвокатської етики забороняють адвокату бути представником протилежної сторони й у випадку, якщо довіритель, а не сам адвокат, відмовився від його послуг.

Законні представники

Третіх осіб без самостійних позовних вимог не слід плутати з представниками органів державного управління. Заінтересованість цих органів не випливає із взаємних юридичних зв'язків і продиктована метою та завданнями, для яких створено ці органи. Такі органи у випадках, передбачених законом, можуть звертатися до суду із заявами на захист прав і свобод інших осіб.

В юридичній літературі є різні класифікації судового представництва на окремі види. Законне представництво ґрунтується на безпосередній вказівці закону за наявності певного фактичного складу. Інтереси неповнолітніх віком до 14 років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді, відповідно, їхні батьки, усиновлювачі, опікуни та піклувальники чи інші особи, визначені законом.

Норми ст. 43 ЦПК безпосередньо пов'язані з нормами матеріального права, які зазначено у Цивільному та Сімейному кодексах. Так, ст. 58 і 59 ЦК визначають осіб, над якими встановлюється опіка та піклування, а ст. 64 ЦК визначає, яка особа не може бути опікуном чи піклувальником. Суд, вирішуючи питання про допуск до участі у справі опікуна чи піклувальника, має проявити розумність та обачність.

Слід мати на увазі, що опіка та піклування - цивільно-правовий інститут, не пов'язаний безпосередньо із сімейними відносинами. Тому загальні положення про опіку та піклування перенесено до Цивільного кодексу України. У Сімейному кодексі залишено лише норми про опіку та піклування над дітьми як правову форму влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування. Отже, норми Цивільного кодексу застосовують до опіки та піклування щодо дітей відповідно до ст. 8 Сімейного кодексу. Тобто майнові відносини між батьками і дітьми іншими членами сім'ї, не врегульовані Сімейним кодексом, регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу, якщо це не суперечить суті сімейних відносин.

Можна дійти висновку, що опікун і піклувальник, як і батьки, можуть представляти в суді інтереси дитини без спеціального повноваження. Але при цьому суд має перевірити документи, які засвідчують, що певна особа призначена опікуном чи піклувальником (за рішенням суду ст. 60 ЦК) або за рішенням органу опіки та піклування (ст. 61 ЦК).

Права, свободи та інтереси неповнолітніх віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді, відповідно, їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом.

Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена.

Новий Сімейний кодекс відновив у нашому законодавстві інститут патронату (ст. 252 СК). Патронат має схожі риси з опікою та піклуванням, проте це не опіка і не піклування. Опікун є законним представником дитини в усіх правовідносинах. Патронатний вихователь є таким лише у сфері процесуальних відносин (ст. 255 СК України). Договір про патронат є різновидом сімейного договору. Відповідно до п. 3 ст. 255 СК патронатний вихователь зобов'язаний захищати дитину, її права та інтереси як опікун або піклувальник без спеціальних на те повноважень. Отже, він має право звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів на дитину, про повернення її майна, відшкодування завданої шкоди тощо.

Права, свободи та інтереси особи, яку визнано безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном. У разі допуску такої особи суд, на мою думку, має перевірити, чи дійсно особу визнано безвісно відсутньою, а також чи призначено опікуна для такої особи у порядку, передбаченому ЦК України.

Права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту чи інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна. Знову ж таки, представництво, передбачене ч. 4 коментованої статті, нерозривно пов'язане з порядком призначення та повноваженнями опікуна, які передбачено Цивільним кодексом.

До інших осіб, які здійснюють представництво, належать:

- заклад, що здійснює опіку над дитиною, яка в ньому перебуває, якщо над нею не встановлено опіку або не призначено опікуна (ст. 66 ЦК);

- прийомні батьки, які діють як опікуни (ч. 4 ст. 256-2 СК);

- батьки-вихователі (ч. 4 ст. 256-6 СК);

- відповідний орган опіки та піклування.

Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам. Важливою є норма, яка відкриває можливість доручати ведення справи адвокатам та іншим особам і укладати з ними договори про надання правової допомоги та представництво У суді.

У випадках, прямо передбачених законом, особа, яка має законного представника, сама може звернутися до суду. Особа, обмежена у цивільній дієздатності, може звернутися до суду в разі відмови піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових (ст. 37). У ч. 3 ст. 241 цього Кодексу зазначено, що поновлення у цивільній дієздатності здійснюється за рішенням суду за заявою самої фізичної особи, дієздатність якої було обмежено[1] то її позиція має право на пріоритетну увагу. Однак при допуску до справи суд має перевірити у патронатного вихователя наявність укладеного договору про патронат і відповідність цього договору вимогам закону.

Особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб

Ст. 45 ЦПК передбачає участь у процесі осіб із особливим статусом, які мають право звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів, і брати участь у цих справах. Насамперед це стосується Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, прокурора та інших осіб, перерахованих у ч. 1 ст. 45 ЦПК.

Таким чином, ці особи можуть здійснювати захист не тільки власних інтересів, а й інтересів певного невизначеного кола осіб. При цьому участь у цивільному процесі державних органів та органів місцевого самоврядування пов'язано з їх компетенцією в реалізації повноважень, пов'язаних з певною сферою управління. Головною метою інституту захисту прав інших осіб у цивільному процесі є надання допомоги та сприяння у судовому захисті особам, які самостійно неспроможні це зробити через стан здоров'я, непрацездатність, похилий вік. Безумовно, що суспільство та держава заінтересовані в тому, щоб надавати допомогу особам немічним і непрацездатним. Цього вимагають не лише моральні засади суспільства, а й Конституція, яка гарантує захист прав і свобод людини. Тому існування права на участь у процесі таких осіб є виправданим і доречним у соціальній державі.

Вказані у коментованій статті особи можуть самостійно, за своєю ініціативою звернутись до суду із заявою в інтересах невизначеного кола осіб або бути залучені до участі у процесі судом (ч. 3 ст. 45). У випадках, встановлених законом, або коли суд визнає це за потрібне, участь органів державної влади або місцевого самоврядування є обов'язковою для надання висновків. Наприклад, вирішуючи питання, з ким проживатиме дитина (з батьком чи матір'ю, якщо вони живуть окремо), суд може залучити орган опіки та піклування для надання висновку.

Відповідно до вимог ч. 3 коментованої статті суд має з'ясувати потребу залучення до участі у справі органу державної влади чи місцевого самоврядування для надання висновків на виконання своїх повноважень. Участь зазначених органів у цивільному процесі для надання висновків є обов'язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за потрібне. Зокрема, участь представників органів опіки та піклування є обов'язковою під час розгляду справ: про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною (ст. 240 ЦПК); про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (ст. 244 ЦПК); про усиновлення дитини (ч. 1 ст. 254 ЦПК) тощо.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини має право бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, зокрема на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим (ст. 9 Закону "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини").

Уповноважений Верховної Ради з прав людини може також звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках і порядку, встановлених законом (ст. 10 Закону "Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини").

Таким чином, положення Закону "Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини" одержали логічне завершення у коментованій статті. Водночас статус Уповноваженого Верховної Ради з прав людини вимагає ширших повноважень. Доцільно б надати, як це передбачено щодо прокурора, щоб Уповноважений та його представники могли вступати у справу і здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу. Особливість участі цього органу полягає в тому, що Уповноважений Верховної Ради з прав людини один на всю Україну, тому він діє через представників, повноваження яких визначаються у затвердженому Уповноваженим Верховної Ради з прав людині положенні. Тому хоч у коментованій статті вказано тільки про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, слід мати на увазі, що він діє в судах, як правило, через своїх представників.

Особливим статусом наділений прокурор, який виступає як спеціальний орган[1] держави у цивільних відносинах, здійснюючи представництво інтересів громадянина або держави в суді. Таке представництво прокурор може здійснювати на будь-якій стадії процесу.

Згідно зі ст. 121 Конституції України, ч. 2 коментованої статті та ст. 35, 36-1, 56 Закону "Про прокуратуру", прокурором, який може шляхом пред'явлення позову в суді першої інстанції або на будь-якій стадії цивільного процесу здійснювати представництво громадян у випадках, передбачених законом, і представництво держави, підстави якого обґрунтовує сам, є: Генеральний прокурор України та його заступники, підпорядковані прокурори та їхні заступники, старші помічники та помічники прокурора, начальники управлінь і відділів, їхні заступники, старші прокурори та прокурори управлінь і відділів, які діють у межах своєї компетенції.

Повноваження такого прокурора на участь у судовому засіданні, коли він діє на виконання конституційної функції представництва, підтверджуються службовим посвідченням.

У справах, в яких прокурор не виконує функції представництва, а прокуратура виступає як сторона в цивільному процесі, повноваження їх представника, крім керівника прокуратури, мають підтверджуватися документами, визначеними ст. 42 ЦПК.

Прокуратура втратила наглядові функції у цивільному процесі, оскільки вважається, що інакший підхід суперечить принципу поділу влади і місцю судової системи у правовій системі України. По суті прокурор уже не може звернутися з позовом до суду в інтересах комерційних об'єднань. Разом з тим заслуговує на увагу право прокурора звертатись до суду на захист прав державних і комунальних підприємств, майно яких перебуває, відповідно, у державній та комунальній власності. За певних умов такі ситуації можуть виникнути у цивільному процесі. Вступаючи у справу на стороні такого державного об'єднання, прокурор має обґрунтувати, в чому тут полягає державний інтерес.

На засіданні Асоціації процесуалістів України висловлювалась думка про потребу детальніше виписати статус прокурора як представника громадянина або держави у цивільному процесі. Представники прокуратури відстоювали погляд про особливий статус прокурора у цивільному процесі. Така точка зору тяжіє до позиції ЦПК РФ, де чітко відмежовано участь прокурора у процесі від участі інших державних органів і громадян, які захищають права та інтереси інших осіб.

У Росії, як і в Україні, свого часу (одна з найпоширеніших думок) прокурора називали "процесуальним позивачем"[2]. Для зручності такий термін заслуговує на увагу, і не лише щодо прокурора, а й щодо інших осіб, зазначених у коментованій статті.

Слід мати на увазі, що ця стаття має бланкетний характер, бо визначає, що звернення до суду в інтересах інших осіб можливе лише за наявності спеціальної вказівки про це у законі.

Якщо прокурор подає позов в інтересах держави, то слід ураховувати п. 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 № 3-рп/99, де зазначено, що у разі відкриття провадження у справі за позовною заявою прокурора, поданою в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави, зазначений орган набуває статусу відповідача. Під органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, розуміють орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

"У випадках неправильного визначення прокурором позивача суд на підставі п. 3 ч. 3 ст. 121 ЦПК повертає позовну заяву прокурору. Якщо суд помилково відкрив провадження за позовом прокурора, в якій неправильно визначено позивача за вимогами про захист інтересів держави, такий позов підлягає залишенню без розгляду відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 207 ЦПК"[3].

Відповідно до Закону "Про третейські суди" участь прокурора в третейському суді не передбачено (ст. 34). "Якщо є підстави для пред'явлення прокурором позову на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, прокурор має право пред'явити такий позов до суду загальної юрисдикції, який зобов'язаний такий позов прийняти до розгляду і вирішити по суті". Прокурор може заявити позов в інтересах дитини, втім у такій заяві має бути зазначено підстави неможливості звернення до суду в інтересах дитини самих батьків чи опікуна. Якщо таких підстав не зазначено, суд вправі відповідно до ст. 121 ЦПК залишити позовну заяву без руху для усунення її недоліків. Як бачимо, на практиці існує тенденція до звуження участі прокурора в інтересах фізичних осіб, хоча коментована стаття і передбачає таку можливість, як і ч. 2 ст. 36-1 Закону "Про прокуратуру". Виходячи із завдань держави, передбачених у ст. 3 Конституції, де утвердження прав і свобод людини є головним обов'язком держави, напрям діяльності прокуратури у випадках, передбачених ч. 2 коментованої статті, було б доцільним відкоригувати у напрямі розширення функцій прокурора для захисту громадян.

Викликає сумнів право прокурора вступити в уже відкритий судом процес. Відповідно до ст. 45 ЦПК прокурор може звертатись до суду із заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб і брати участь у цих справах. Загальні підстави участі прокурора в суді розкрито в ч. 2 ст. 36-1 Закону "Про прокуратуру". Так, підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан захистити порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження. Очевидно, що це не стосується такого позивача, фізичний і матеріальний стан якого дозволяє йому самому захищати свої інтереси.

Судді Верховного Суду України М. І. Балюк і Д. Д. Луспеник вважають, що вступати в уже розпочатий іншими особами процес для надання висновку прокурор, за нормами нового ЦПК, не може.Це правильно. Новим ЦПК не передбачено можливість прокурора давати висновок у справі. Він тільки може здійснювати представництво інтересів громадянина, який самостійно не може себе захищати. Відповідно до ч. 7 ст. 119 прокурор, подаючи позов, у заяві має зазначити підстави такого звернення.

Вступаючи в уже відкриту іншими особами справу, прокурор втручається в диспозитивні права особи, які передбачають її право на вільне розпорядження своїми правами та процесуальними засобами їх реалізації.

Оскільки прокурор не дає висновків і бере участь у справі тільки у формі представництва певної особи, то він зобов'язаний вказати на ті підстави, які дають йому на це право (похилий вік, важка хвороба чи інша обставина, яка робить позивача неспроможним самостійно захищати свої інтереси). Сам факт самостійного звернення позивача до суду, участь у справі найнятого ним адвоката засвідчує, що позивач не потребує представництва з боку прокурора в уже відкритій судом справі.

Захист інтересів дитини є правом (ст. 39 ЦПК) і обов'язком його батьків (ст. 15, 16 СК), які мають право на звернення до суду на її захист (ст. 154 СК), а у разі невиконання цих обов'язків настає відповідальність (ст. 155 СК). Таким чином, у заяві прокурора на представництво інтересів дитини має бути зазначено підстави неможливості звернення до суду в інтересах дитини самих батьків. За відсутності передбачених ст. 36-1 Закону "Про прокуратуру" підстав для вступу прокурора у процес (тяжка хвороба, похилий вік тощо) дії прокурора є незаконними. Даючи оцінку таким діям, на мою думку, суди мають відмовляти за цих обставин у допуску прокурора до участі у процесі.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 45 ЦПК суд має з'ясувати потребу у залученні до участі у справі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування для подання висновків на виконання своїх повноважень. Участь зазначених органів у цивільному процесі для подання висновків є обов'язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за потрібне. Зокрема, участь представників органів опіки та піклування є обов'язковою під час розгляду справ: про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною (ст. 240 ЦПК); про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (ст. 244 ЦПК); про усиновлення дитини (ч. 1 ст. 254 ЦПК) тощо. Закон надає право органам державної влади звертатись до суду, зокрема, у таких випадках:

1) про стягнення коштів і відшкодування збитків, завданих державі внаслідок порушень законодавства про надра (ч. 3 ст. 64 Кодексу України "Про надра");

2) позовні заяви щодо захисту прав споживачів (п. 10 ч. 1 ст. 26 Закону "Про захист прав споживачів");

3) про визнання правочинів недійсними і стягнення в дохід держави коштів, а також стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами податковою інспекцією (п. 11 ч. 1 ст. 10 Закону "Про державну податкову службу України");

4) справи про усиновлення іноземними громадянами, де участь уповноваженого органу виконавчої влади є обов'язковою, тощо.

Структурні підрозділи з питань захисту прав споживачів, створені органами місцевого самоврядування, можуть звертатися за захистом прав споживачів.

Органи опіки і піклування можуть звертатися з вимогами про визнання шлюбу недійсним (в інтересах дитини), позбавлення батьківських прав, скасування усиновлення тощо.

Ст. 46 ЦПК називає суб'єктів звернення до суду в інтересах інших осіб, перерахованих у ст. 45, "органами та іншими особами" та визначає, що вони мають права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Звичайно, суд, вирішуючи справу, відкриту в інтересах іншої особи, може задовольнити позов тільки тоді, коли саме ця особа є належним позивачем, тобто саме їй належать ті права, які, на думку "процесуального позивача", порушено.

Позовна заява має відповідати вимогам ст. 119,120 ЦПК України. Якщо заява подається особою, яка діє на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в заяві має бути зазначено підстави такого звернення (див. коментар до ст. 119 ЦПК). В. І. Тертишніков зазначає, що "прокурор має право пред'являти позови, якщо: а) заінтересована не може або їй украй важко захистити свої права (заяви в інтересах неповнолітніх, недієздатних, старих, важкохворих громадян); б) якщо заінтересована особа не вживає заходів для захисту свого права, але інтереси інших громадян, державні, суспільні інтереси вимагають такого захисту (регресні позови в інтересах підприємства); в) якщо позов має сприятливу перспективу".

Така позиція потребує певної корекції. По-перше, висновок про те, чи має позов сприятливу перспективу, надто суб'єктивне поняття з багатьма невідомими. Якщо у справі є обґрунтована правова позиція, тобто достатньо доказів для її підтвердження або є можливості одержати такі докази, то цього досить для вирішення питання про звернення в суд. Тим паче що, наприклад, прокурору іноді легше здобути докази, ніж адвокату. На вимогу прокурора зазвичай відгукуються з більшим бажанням, ніж на запит адвоката.

Виникають сумніви, чи може прокурор звернутися до суду у випадках, якщо заінтересована особа не вживає заходів для захисту свого права, але інтереси інших громадян, державні, суспільні інтереси вимагають такого захисту. Те саме стосується й інших учасників. Для цього потрібна пряма вказівка закону, і водночас слід ураховувати принцип диспозитивності у цивільному процесі. Коментована стаття містить правило, за яким у випадку, коли особа має цивільну процесуальну дієздатність і не підтримує заяву, суд має залишити заяву без розгляду.

Органи й інші особи беруть участь у процесі або з власної ініціативи, або з ініціативи суду за наявності про це вказівки у законі.

Ч. 2 коментованої статті містить важливе правило, за яким відмова органів та інших осіб, які, відповідно до ст. 45 Кодексу, звернулися до суду, не позбавляє особу, в інтересах яких подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первісному обсязі.

Ч. 4 коментованої статті встановлює правило, що прокурор, який не брав участі у справі, з метою вирішення питання про наявність підстав для подання апеляційної чи касаційної скарги, заяви про перегляд рішення Верховним Судом України, заяви про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами має право ознайомитися з матеріалами справи в суді. Таке саме право мало б бути і в Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, тим паче що в Законі "Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини" право знайомитися з матеріалами в суді передбачено.

Логіка Закону "Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини" вимагала, щоб Уповноваженому та його представникам було надано (як і прокурору) право вступити в судовий процес у будь-якій стадії. На жаль, цього не сталося.

Ч. 5 коментованої статті передбачає, що органи, які беруть участь у справі для подання висновку, мають процесуальні права і обов'язки, встановлені ст. 27 цього Кодексу, а також мають право висловити свою думку щодо вирішення справи по суті. Незрозуміло, чому законодавець не надав права для подання висновку Уповноваженому Верховної Ради з прав людини, що було би доцільно.

На практиці виникає питання: на підставі якого документа зазначені у ст. 45 ЦПК особи вступають у процес? Якщо прокурор вступає у процес в інтересах інших осіб, то він діє відповідно до свого становища посадової особи органів прокуратури. У цьому випадку суд має пересвідчитись у повноваженнях прокурора, оглянувши його службове посвідчення. Якщо прокурор представляє органи прокуратури як відповідач або позивач, то в цьому випадку, на думку спеціалістів Академії прокуратури, слід надати довіреність, підписану Генеральним прокурором України.

Так, у справі Т. та інших для представництва прокуратури у США і виявлення майна, щодо якого міг би бути заявлений цивільний позов в інтересах держави Україна, довіреність для представництва Генеральної прокуратури видавалась за підписом Генерального прокурора України.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини діє на підставі посвідчення і Закону "Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини", а його представники - на підставі уповноваження (довіреності), виданих Уповноваженим Верховної Ради з прав людини та відповідного Положення, затвердженого Уповноваженим Верховної Ради з прав людини.

Що стосується інших осіб, то представники органів державної влади або органів місцевого самоврядування діють на підставі належно посвідченої довіреності або документа, що посвідчує службове становище і повноваження керівника. захист право посвідчення повноваження

Дещо складнішим виглядає питання з фізичними та юридичними особами, які можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, та з'ясування, чим вони відрізняються від законних представників. Між тим для деяких таких звернень підставою є ст. 36 Конституції України. Відповідно до ч. 1 ст. 36 Конституції громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення та захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Відповідно до ст. 20 Закону "Про об'єднання громадян", зареєстровані об'єднання громадян користуються правом виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові та немайнові права, представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у державних і громадських органах.

І хоча прямої вказівки щодо суду в цьому випадку немає, але суд є державним органом, а отже, такі об'єднання можуть звертатися до суду за захистом прав своїх учасників. Правовою підставою для таких звернень є ст. 36 Конституції, Закон "Про об'єднання громадян" і статут такого об'єднання, в якому вказано цілі та завдання об'єднання, для захисту яких створювалось таке утворення. Отже, у статуті має бути зазначено ті завдання й цілі, щодо захисту яких подається позов у суд. Проблема участі у справі таких юридичних осіб тісно пов'язана з недостатньо розробленою в теорії проблемою позовів на захист публічних інтересів і групових позовів (позови на захист невизначеного кола осіб). У разі пред'явленні позову на користь членів об'єднання потрібно представляти документ про повноваження такої особи або довіреність від об'єднання, а також відповідний статут об'єднання, і перевіряти, чи особа, яку представляють, є членом об'єднання. Суддя перевіряє, чи передбачено у статуті право на захист вимог, які вказано у позовній заяві, та наявність обґрунтування щодо права на звернення до суду на користь членів об'єднання (так зване громадське представництво).

Размещено на Allbest.ru