Предмет доказування. Позов

Щодо процесуального права класифікація проводиться за двома підставами.

За процесуально правовим критерієм визначають три види співучасті:

* активну співучасть - кілька співпозивачів виступають проти одного відповідача;

* пасивну співучасть - один позивач виступає проти кількох

співвідповідачів;

* змішану співучасть - кілька співпозивачів виступають проти кількох співвідповідачів. "Від співучасті на стороні відповідача слід відрізняти участь у справі другого відповідача та додаткового відповідача. Участь у справі другого відповідача може бути, наприклад, тоді, коли суд у разі незгоди позивача на заміну неналежного відповідача притягає належного як другого відповідача. У цьому разі відповідачі не пов'язані загальним матеріально-правовим обов'язком як співвідповідачі.

Під час підготовки позовної заяви потрібно чітко вказувати, в якості кого притягається та чи інша особа: відповідача, співвідповідача, другого відповідача. Це не лише елемент правової культури того, хто складає позовну заяву, а й вимога процесуального закону.

За матеріально-правовим критерієм виділяють:

* обов'язкову (необхідну) співучасть;

* необов'язкову (факультативну) співучасть.

Обов'язкова співучасть не залежить від розсуду суду (дискреції), позивача або відповідача, а цілком визначається приписами закону і характером спільного суб'єктивного правовідношення, як правило, їх багатосуб'єктним складом.

У випадку обов'язкової співучасті розгляд справи за відсутності хоча б одного із співучасників є неможливим. Наприклад, у справі про поділ спадщини суд має притягнути до участі у справі всіх спадкоємців, які прийняли спадщину.

Факультативна (необов'язкова) співучасть - це така співучасть, яку допускає суд на свій розсуд. Наприклад, при солідарному обов'язку боржників кредитор вправі вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від будь-якого з них зокрема, як повністю, так і частини боргу. Отже, за факультативної співучасті характер спільного матеріального правовідношення дозволяє розглянути справу щодо будь-якого із суб'єктів у окремому процесі.

На відміну від ст. 104 ЦПК 1963 року в ст. 32 ЦПК чітко визначено, в яких випадках допускається процесуальна співучасть:

а) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів;

б) права і обов'язки співучасників виникли з однієї підстави;

в) предметом спору є однорідні права та обов'язки.

За Кодексом 1963 року суддя мав право постановити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних вимог за позовами одного й того самого позивача до того ж самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовами різних позивачів до одного й того ж відповідача. Ст. 32 ЦПК, на мою думку, відкриває перед позивачами, предметом спору яких є однорідні права і обов'язки, можливість подання таких однорідних вимог, сформулювавши їх в одній на всіх позовній заяві.

Кожен з учасників відносно іншої сторони виступає самостійно. Кожен із співучасників може мати свого представника або всі вони можуть доручити ведення справи одному із співучасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність.

Правове становище учасників процесу має велике практичне значення. Від того, в якій якості виступають особи у судовій справі, залежить обсяг їхніх процесуальних прав, а також юридичні наслідки вирішення спору. За ст. 4 ЦПК 1964 р. усяка заінтересована особа вправі в порядку, встановленому законом, звернутись до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. ЦПК 2004 р. визначився чіткіше: "Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів". В.І. Тертишніков вказує, що "можливість особистого звернення залежить від наявності у того, хто звертається, цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності". "Відповідно до ст. 111 ЦПК права й охоронювані законом інтереси недієздатних громадян захищають їхні батьки, усиновителі, опікуни або піклувальники, які представляють у суд документи, що посвідчують їх повноваження (ухв. СКЦС ВСУ від 10.01.79)".

На етапі відбору учасників процесу нерідко допускають помилки. Один із найпростіших випадків, коли спір йде про певне майно, яке перебуває на зберіганні в іншої особи. В таких випадках слід вирішувати питання про притягнення до участі у справі як власника майна, так і особу, на зберіганні якої майно перебуває.

Приклад. Ф. звернувся з проханням до адвоката скласти позовну заяву і повідомив, що звернувся до підприємства з ремонту квартир. Але ремонт виконано неякісно. Не з'ясовуючи подробиць, адвокат підготував заяву, де притягнув як відповідача підприємство М. Тільки у судовому засіданні з'ясувалося, що Ф. договору на ремонт з підприємством не укладав, а домовився з працівниками цього підприємства про ремонт у приватному порядку. За таких обставин підприємство не несе відповідальності за проведений ремонт. Іронічний коментар судді про неякісну підготовку справи адвокатом не забарився.

Отже, в цивільному процесі адвокат починає аналіз із змісту спірного правовідношення, визначає предмет спору, з'ясовує обставини, через які виник спір, встановлює конкретних носіїв прав і обов'язків та виявляє їхній правовий інтерес. Учасники правовідносин і є сторонами, між якими вирішується цивільно-правовий спір.

Судовий процес відбувається за участю позивача і відповідача. Вони в повному обсязі користуються процесуальними правами. Саме на них поширюється чинність судового рішення. "Вони є головними учасниками позовного провадження". Позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожний з позивачів або відповідачів виступає у процесі самостійно. "Процесуальну співучасть розуміють як синхронність вимог кількох позивачів: вони не мають бути такими, що взаємно виключають один одного. Те саме стосується співвідповідачів. І ті, й інші, діючи самостійно, мають допомагати один одному, їхні інтереси не мають взаємно суперечити один одному. Можливо, доцільніше розуміти процесуальну співучасть ширше, без урахування того, що інтереси відповідачів або позивачів не суперечать один одному".

Варто пам'ятати, що кожен з позивачів або відповідачів по відношенню до другої сторони виступає у процесі самостійно, що на практиці дає можливість адвокату продовжувати захист інтересів клієнта незалежно від позиції інших учасників процесу. "Видавництво пред'явило позов до А. і Б. про стягнення авансу за авторським договором на укладення підручника. На думку видавництва, рукопис було здано із запізненням строків на його виправлення, якість рукопису незадовільна. Автор А. у стадії підготовки справи до слухання під час опитування на прийомі в судді позов визнавав і погодився повернути аванс. Автор Б. обидві підстави відхиляв. Адвокат, який представляв його інтереси, продовжував ведення справи. В результаті судового слідства було встановлено, що строки здачі рукопису після виправлення точно не було встановлено, а недоброякісність рукопису за відсутності недобросовісності автора не давала підстав для стягнення авансу. Суд відмовив у позові, а визнання позову автором А. не було прийнято судом"[9].

В. І. Тертишніков визначає співучасть як "обумовлену матеріальним правом множинність осіб на тій чи іншій стороні в цивільному процесі внаслідок наявності загального права або загального обов'язку". Закон не встановлює підстав співучасті, тобто вимога наявності загального права або загального обов'язку не вимагається законом. На практиці це веде до певної плутанини, й адвокати не завжди враховують різницю між відповідачами та співучасниками. Слід виходити з таких правил: для обов'язкової співучасті потрібна наявність спільного права або спільного обов'язку суб'єктів спірного правовідношення, а для факультативної співучасті - однорідність вимог або заперечень.

"Обов'язкова співучасть можлива в тому разі, якщо характер спірного правовідношення такий, що питання про права і обов'язки одного із суб'єктів неможливо вирішити без притягнення до справи інших суб'єктів цього відношення". Вдалим прикладом такої співучасті є пред'явлення вимог про виселення з державної квартири, яке неможливо вирішити без притягнення до справи всіх повнолітніх членів сім'ї.

В. І. Тертишніков наголошує, що слід відрізняти участь у справі другого відповідача та додаткового відповідача. Це буває тоді, коли суд за незгоди позивача на заміну неналежного відповідача (див. ст. 105 ЦПК 1964 р.) притягає належного відповідача. У цьому разі відповідачі не пов'язані загальним матеріально-правовим обов'язком. Особливим випадком є зв'язок відповідача з додатковим відповідачем -- коли в неповнолітнього віком від 15 до 18 років немає майна чи заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної шкоди. За цих обставин суд притягає батьків як додаткових відповідачів.

Є й інші ситуації. Наприклад, у випадках, коли без судового засідання важко або неможливо встановити, хто з відповідачів - перевізник чи відправник - винен у нестачі або пошкодженні вантажу. В результаті аналізу обставин справи і представлених доказів винну сторону визначає суд. Отже, шкода може бути спричинена спільними діями відповідачів, і тоді суд може встановити солідарну відповідальність, або ж вина однієї особи виключає відповідальність другої особи, як у випадку з відправником і перевізником.

Подружжя Н. спільно володіли автомобілем. Дружина С, керуючи авто, зіткнулася з іншим автомобілем, яким керував 3. За висновком спеціалістів, винним виявився 3. Того ж дня, через годину після аварії, за кермо пересів чоловік Н., в якого врізалась автомашина ПІ., якого також було визнано винним у ДТП. Страхова компанія В. виплатила подружжю М. страхову винагороду й у порядку регресу звернулася до 3. та ПІ. У цьому випадку кожен з відповідачів ніс самостійну відповідальність, але суд погодився, що вимоги слід об'єднати, оскільки доцільно розглядати справу в такий спосіб, щоб чітко відділити ступінь пошкоджень, допущений кожним із заподіювачів шкоди. Позов було задоволено.

Размещено на Allbest.ru