Медичне право

Размещено на http://www.allbest.ru/

Починаючи з 1991 року, в Україні почались радикальні перетворення в усіх сферах державного і суспільного життя, які, звичайно, не могли не торкатись охорони здоров'я. Українська охорона здоров'я потребує докорінних та виважених змін, які необхідно спрямувати на збереження і зміцнення життя й здоров'я населення і створення належних умов для реалізації конституційного права на охорону здоров'я у нашій державі. В умовах формування правової соціальної держави реалізація політики держави, що спрямована на охорону здоров'я населення і реформування системи охорони здоров'я, можлива лише шляхом прийняття належної нормативно-правової бази.

З метою аналізу законодавчого забезпечення охорони здоров'я в Україні доцільно детально розглянути закони, норми яких закріплюють, регулюють і захищають право людини на охорону здоров'я.

Конституція України є головним джерелом і стоїть в авангарді нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері охорони здоров'я, у тому числі надання медичної допомоги.

Стаття 49 Конституції України присвячена охороні здоров'я і медичній допомозі, у якій закріплено право кожного на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування. Ця норма відобразила вимоги всесвітніх і регіональних міжнародно-правових стандартів у сфері охорони здоров'я. Крім цієї статті є ще й інші конституційні норми, які у тій чи іншій мірі стосуються охорони здоров'я та акумулюють кращі зразки міжнародно-правових актів з прав людини. Проблеми, з якими зіткнулась Україна на сучасному етапі, - це ефективність функціонування інституту прав людини і громадянина та можливість реалізувати ті права, що гарантовані насамперед Конституцією. Значна частина проголошених прав і свобод не може бути реалізована громадянами України у повній мірі, а окремі права і свободи майже є неможливими у своїй реалізації в Україні, враховуючи реальний економічний та екологічний стан держави.

Конституційні норми, які проголошують людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, права і свободи невідчужуваними і непорушними, у тому числі у сфері охорони здоров'я, отримують предметно-юридичне втілення у всій національній системі права. Тому доречно розглянути регулювання охорони здоров'я на рівні інших законів.

Серед законів особливе місце займає Цивільний кодекс України від 16 січня 2003року, що вперше на такому рівні закріплює низку важливих прав людини у сфері охорони здоров'я, зокрема, право на охорону здоров'я (ст. 283), медичну допомогу (ст. 284), медичну інформацію (ст. 285), медичну таємницю (ст. 286).

Важливим регулятором відносин у сфері охорони здоров'я серед галузевого законодавства є Кодекс про адміністративні правопорушення від 17.12.1984р., який регулюють організаційно-управлінські процеси в охороні здоров'я. Державне регулювання у сфері охорони здоров'я має свої специфічні ознаки, що обумовлені першочерговим соціально-економічним значенням охорони здоров'я, що становить фундамент соціальної політики держави, значною кількістю об'єктів управління, відомчою нормотворчістю, а також фаховими та кваліфікаційними особливостями управлінського персоналу. Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України, правовий статус якого визначається Положенням про Міністерство охорони здоров'я України, що затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 2 листопада 2006 р. № 1542.

Заклади охорони здоров'я створюються підприємствами, установами й організаціями різних форм власності, а також приватними особами за наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих фахівців. Заклади охорони здоров'я незалежно від форми власності повинні отримати ліцензію на право здійснення медичної практики, яка видається Міністерством охорони здоров'я на три роки і діє на всій території України. Заклади охорони здоров'я підлягають акредитації незалежно від форми власності, яка проводиться один раз на три роки Головною акредитаційною комісією при МОЗ та акредитаційними комісіями на місцях.

Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 року у главі 14 регулює питання розмежування видатків між бюджетами. Стаття 87 Бюджетного кодексу закріплює видатки, що здійснюються з Державного бюджету, де у п. 8 передбачено видатки на охорону здоров'я, а саме: на первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу, санітарно-реабілітаційну допомогу, спеціалізовану і високоспеціалізовану амбулаторно-профілактичну та стаціонарну допомогу, санітарно-епідеміологічний нагляд та інші програми у галузі охорони здоров'я. Видатки з місцевих бюджетів визначені у ст.ст. 88-90 Бюджетного кодексу, зокрема, на первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу, програми медико-санітарної освіти, санаторно-курортну допомогу тощо.

Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року містить численний перелік складів злочину, що безпосередньо чи опосередковано пов'язані з охороною здоров'я, у тому числі наданням медичної допомоги. Одним з ключових розділів Кримінального кодексу у цьому контексті є розділ II «Злочини проти життя та здоров'я особи», у якому вміщено, зокрема, такі склади злочинів, що пов'язані із зараженням вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою (ст.ст. 130-133 КК України); неналежним наданням чи ненаданням у встановленому порядку медичної допомоги (ст.ст. 139, 140 КК України), порушенням встановленого порядку проведення медичного втручання (ст.ст. 134, 138, 141-145 КК України). Окрім цього, розділ XIV, що спеціально присвячений примусовим заходам медичного характеру та примусовому лікуванню, закріплює поняття, мету, види, осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, продовження, зміну або припинення застосування таких заходів, а також підстави застосування примусового лікування.

До Особливої частини Кримінального кодексу включено поряд з розділом II «Злочини проти життя та здоров'я особи» й інші розділи, склади злочину яких безпосередньо стосуються охорони здоров'я. Зокрема, розділ III «Злочини проти волі, честі та гідності особи» (ст. 151), розділ IV закріплює норми, що передбачають злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи.

Крім цього, Кримінальний кодекс України містить низку норм, які передбачають склади злочинів, що опосередковано покликані забезпечити право людини на охорону здоров'я, зокрема розділ VIII «Злочини проти довкілля», розділ IX «Злочини проти громадської безпеки», розділ X «Злочини проти безпеки виробництва», розділ XI «Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту», розділ XII «Злочини проти громадського порядку та моральності», а також розділ XIII «Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров'я населення». Також не можна не вказати у цьому переліку норми розділу XX «Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку», які також покликані захищати право людини на охорону здоров'я.

Кримінально-процесуальний кодекс України визначає, наприклад, порядок застосування примусових заходів медичного характеру (розділ VI), порядок проведення експертизи (глава 18) та окремих слідчих дій із залученням судово-медичного експерта або лікаря із дотриманням вимог щодо їх безпечності для здоров'я (ст. 192-194) тощо. Дуже цікавою є стаття Кримінально-процесуального кодексу, яка пов'язана із проблематикою імунітету свідка, розголошення медичної таємниці (ст. 69).

Кримінально-виконавчий кодекс України закріплює норму, згідно якої засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, окрім винятків, передбачених чинним законодавством. Серед них у ст. 8 гарантується право на охорону здоров'я. Засуджені до позбавлення волі з-поміж інших прав мають право отримувати медичну допомогу і лікування, у тому числі платні медичні послуги за рахунок особистих грошових коштів чи коштів рідних і близьких. Медико-санітарне забезпечення засуджених до позбавлення волі реалізується через організацію необхідних лікувально-профілактичних закладів, для лікування засуджених, які хворіють на активну форму туберкульозу - заклади на правах лікувальних, а для спостереження і лікування інфекційних хворих - інфекційні ізолятори відповідно до ст. 116 Кримінально-виконавчого кодексу. Для засуджених осіб також гарантуються необхідні житлові умови, що відповідають правилам санітарії і гігієни, харчування, яке забезпечує нормальну життєдіяльність організму тощо.

Захист прав споживачів, у тому числі й споживачів, які придбавають, замовляють або використовують товари (роботи, послуги) у сфері охорони здоров'я має виключне значення. Споживачі, згідно з Господарським кодексом від 16 січня 2003року, Законом України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року ), мають право на державний захист своїх прав, належну якість товарів (робіт, послуг), безпеку товарів (робіт, послуг), відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров'я товарами (роботами, послугами). Держава має конституційно забезпечити рівні можливості для реалізації прав людини, захищаючи її права як споживача. Соціально-економічний аспект проблем має вирішуватись з урахуванням інтересів і потреб споживачів. Держава повинна сприяти забезпеченню рівня споживання населення, достатнього для підтримки здоров'я і життєздатності, гарантування безпеки продукції, захисту від несумлінного продавця, виконавця робіт, послуг тощо.

Право на охорону здоров'я відображається також і в нормативно-правових актах інших галузей. Зокрема, Кодекс законів про працю України містить норми, які регулюють робочий час і час відпочинку (ст. 50-84 КЗпП), норми про охорону праці, у тому числі передбачається створення безпечних і нешкідливих умов праці, видача молока і лікувально-профілактичного харчування, обов'язкові медичні огляди працівників певних категорій, переведення на легшу роботу за станом здоров'я тощо. У Кодексі також регламентується праця жінок, зокрема визначено роботи, на яких забороняється застосування праці жінок; передбачено переведення вагітних жінок на підставі медичного висновку на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів; надання вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до чотирнадцяти років, путівок до санаторіїв і будинків відпочинку. Також у Кодексі визначено умови праці молоді, зокрема вік, з якого допускається прийняття на роботу; медичні огляди осіб молодших вісімнадцяти років; роботи, на яких забороняється застосування праці осіб молодших вісімнадцяти років й інше. Всі ці норми спрямовані на охорону здоров'я осіб, що працюють.

Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року з метою охорони здоров'я встановлює шлюбний вік (ст. 22 СК); визначає осіб, які не можуть перебувати у шлюбі між собою (ст. 26 СК); гарантує державну охорону сім'ї, дитинства, материнства і батьківства (ст. 5 СК) та інше. Особливо цікавою є ст. ЗО Кодексу, яка закріплює обов'язок наречених повідомити один одного про стан свого здоров'я. Держава забезпечує створення умов для медичного обстеження осіб, які заручились. Результати медичного обстеження є таємницею і повідомляються лише нареченим. У ч. 5 цієї ж статті передбачено, що приховання відомостей про стан здоров'я одним з наречених, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров'я іншого нареченого чи їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним. Особа, яка відмовилась від шлюбу, зобов'язана відшкодувати другій стороні витрати, що були нею нанесені у зв'язку з приготуваннями до реєстрації шлюбу та весілля, що передбачено ч. З ст. 31 СК, але такі витрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана прихованням обставин, що мають для того хто вимовився від шлюбу істотне значення, серед яких є тяжка хвороба.

Важливим документом є Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19 листопада 1992року (далі - Основи) - нормативний документ, що присвячений регулюванню відносин у сфері охорони здоров'я. Цей закон є своєрідною декларацією прав людини у сфері охорони здоров'я, який визначає правові, організаційні, економічні й соціальні засади охорони здоров'я України і регулює суспільні відносини у цій галузі. Цей документ відображає державну політику у галузі охорони здоров'я, принципи охорони здоров'я, визначає структуру права на охорону здоров'я й обов'язки громадян, встановлює державні гарантії щодо юридичного захисту права на охорону здоров'я, визначає політику світового співтовариства у сфері охорони здоров'я, регулює питання проведення медичної експертизи, закріплює гарантії охорони здоров'я матері і дитини, передбачає основи правового статусу медичних і фармацевтичних працівників та інші питання у цій сфері життєдіяльності. Норми Основ конкретизують, деталізують і розширюють конституційні норми, які у тій чи іншій мірі присвячені охороні здоров'я, у тому числі і ст. 49 Конституції України, що безпосередньо закріплює конституційне право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування. Основи є свого роду «медичною конституцією» України, своєрідною підвалиною для всього законодавства про охорону здоров'я. Цей акт був задуманий як фундамент для створення майбутнього законодавства у цій сфері. Одним з ключових положень цього акту, на нашу думку, є норми, які визначають принципи, тобто основні засади, вихідні ідеї охорони здоров'я, які дають уявлення про ті витоки, на яких стоїть держава і суспільство при створенні належних умов для реалізації права людини на охорону здоров'я.

Цей законодавчий акт також передбачає формування державної політики охорони здоров'я, основу якої забезпечує Верховна Рада України. Серед численних заходів, які повинен здійснювати законодавчий орган у цьому напрямі, є затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я, що у повній мірі відповідає ч. 2 ст. 49 Конституції України.

Отже, поступ у законотворчій діяльності, який спостерігається в Україні, дає можливість сподіватись, що у нашій державі поступово і виважено буде створено якісну нормативно-правову базу, яка буде запорукою успіху всіх інших реформ у системі охорони здоров'я.

Законодавство є важливим та ефективним засобом державного керівництва суспільством, що охоплює практично усі сфери життєдіяльності людини, у тому числі й галузь охорони здоров'я. Правове регулювання взаємовідносин людини і суспільства у державі в усі часи не оминало сфери охорони здоров'я, зокрема й надання медичної допомоги. Регламентація медичної діяльності в Україні має глибоке історичне коріння і бере початок ще з часів Київської Русі.

Ми не будемо робити екскурс в історію розвитку медицини в Україні, сподіваючись на отримані вами знання на попередніх курсах, а тому відразу зупинимося на питаннях сучасного стану і перспективи розвитку законодавчого забезпечення охорони здоров'я. Лиш хочу зазначити, що узагальнення багатовікового досвіду і практики функціонування медичної діяльності у вітчизняній історії, дозволить виробити стратегію реформування охорони здоров'я на сучасному етапі, починаючи з удосконалення законодавчого забезпечення цієї галузі у нашій державі. Такий підхід дозволить не відходячи від своїх традицій створити належний фундамент для охорони здоров'я - законодавчу базу, яка повинна у повній мірі відповідати міжнародно-правовим стандартам, сучасним реаліям і звичаям України.

На сьогоднішній день актуальним є питання створення Медичного Кодексу. У ньому необхідно реалізувати вимоги міжнародних стандартів з прав людини, щодо охорони здоров'я, зокрема надання медичної допомоги, оскільки саме він у подальшому стане міцною опорою медичного права України - галузі права, що починає невпинно розвиватись й у нашій державі.

Медичний кодекс - це «дороговказ» для медичних працівників, пацієнтів і правників. По-перше, він буде гарантією для пацієнтів, оскільки у разі порушення медиками правових норм, що забезпечують їх права у сфері охорони здоров'я, пацієнти отримають належний захист; по-друге, цей акт - це «щит» для медичних працівників, оскільки у ньому буде закріплено юридичні основи діяльності медиків, які повинні ці знання при потребі використовувати на практиці; по-третє, даний нормативний документ буде «надійним помічником» для юристів при вирішенні «медичних справ».

Проектом пропонується розширений термінологічний словник, зокрема наведені визначення таких понять: «доступність медичного обслуговування», «якість медичної допомоги», «сімейний лікар», «галузь охорони здоров'я», «здоровий спосіб життя», «індикатор якості», «клінічні рекомендації», «лікар», «лікар загальної практики (сімейний лікар)», «лікар-спеціаліст», «лікарський засіб», «лікарський засіб біологічного походження», «лікування», «медична реабілітація», «медична допомога», «медичні послуги», «медичне втручання», «медичний працівник», «мережа державних і комунальних закладів охорони здоров'я», «пацієнт», «постачальник медичних послуг», «система охорони здоров'я», «клінічний протокол», «сфера охорони здоров'я» тощо.

Порівняно з чинною редакцією Основ законодавства про охорону здоров'я, прийнятих у 1992 р., законопроект містить нові розділи: «Заклади охорони здоров'я», «Фінансування медичної допомоги», «Система стандартів в галузі охорони здоров'я», «Загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування» та нові глави: «Ліцензування діяльності в сфері охорони здоров'я», «Ціноутворення в медицині», «Платні послуги в медицині», «Первинна медична допомога», «Спеціалізована, вторинна та високоспеціалізована третинна медична допомога», «Медична та фармацевтична освіта» та ін.

Проектом пропонується більш чітке розмежування повноважень у сфері охорони здоров'я між Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування та спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері охорони здоров'я.

Окремою статтею виділені права та обов'язки громадян. Цікавим положенням є зобов'язання громадян нести відповідальність за свідоме нанесення шкоди власному здоров'ю (тютюнопаління, зловживання алкоголем, вживання наркотичних та психотропних засобів без медичних показань) у вигляді необхідності додатково сплачувати за послуги лікування або медичне страхування.

Все частіше в загальній і науковій періодиці з'являються думки й пропозиції щодо формування медичного права як окремої галузі права України. Визначальним моментом у формуванні галузі права є, як відомо, визначення його предмета і метода(ів).

Під предметом галузі права теорія права розуміє сукупність якісно однорідних суспільних відносин, що регулюються нормами цієї галузі права. Враховуючи, що сфера охорони здоров'я є надзвичайно широкою, то й правовідносини у ній відзначаються різноманітністю: практично немає жодного важливого питання життя чи то окремої людини, чи то усього суспільства, яке б тією чи іншою мірою не було пов'язане з питаннями здоров'я людей та його охорони і захисту.

Виходячи з цього, предмет медичного права - це суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення медичної діяльності.

Під медичною діяльністю необхідно розуміти комплексну систему, що включає організацію надання громадянам медичної допомоги, її безпосереднє надання в рамках діагностичних, лікувальних і профілактичних заходів, а також контроль якості медичних послуг, що надаються. Таке визначення медичної діяльності акцентує увагу на тих процесах, в ході яких виникають численні суспільні відносини, що складають предмет медичного права. Перелік таких процесів не може бути вичерпним, оскільки медична наука розвивається, надання медичної допомоги постійно удосконалюється, з'являються все нові і нові галузі охорони здоров'я, що обумовлює появу нових суспільних відносин.

Предмет медичного права складається об'єктивно, незалежно від волі і свідомості окремо взятої людини або групи людей. Така об'єктивність пов'язана з потребами всього суспільства, яке зацікавлене в якісному і адекватному регулюванні взаємовідносин, що складаються у сфері медичної діяльності. Адже не є секретом те, що сама медицина сприймається двояко: як засіб допомоги людині, що потребує лікування, і як потенційно агресивний чинник, за рахунок якого є можливість обтяжувати стан здоров'я хворої людини або викликати захворювання у здорової людини (інфікування при переливанні крові, вилучення органу для пересадки у живого донора, алергічні прояви на введення лікарського препарату і т.п.)

Слід також відмітити, що суспільні відносини, котрі виникають у сфері медичної діяльності, регулюються не тільки нормами права. Мова йде про те, що історично обумовлене відношення до медицини як до мистецтва, а не ремесла, а до медичних працівників - як до людей, що керуються в своїх професійних діях перш за все уявленнями про добро, користь, благо хворого, тобто категоріями, пов'язаними з морально-етичними цінностями. Така ситуація обумовлює становище, за якого відносини між пацієнтами і представниками медичних установ знаходяться під значним впливом етичних і моральних норм. Шанобливе, гуманне ставлення, турбота при наданні медичної допомоги не можуть бути регламентовані законом. З цієї причини до предмету медичного права належать ті суспільні відносини, які можуть підлягати правовому регулюванню.

Методи правового регулювання - це сукупність правових способів, за допомогою яких здійснюється вплив на суспільні відносини, що є предметом правового регулювання. У загальному вигляді метод відповідає на питання як, яким способом норми цієї галузі права регулюють суспільні відносини, котрі складають її предмет?

З визначенням методу правового регулювання в медичному праві зв'язані деякі складнощі, що і є основним аргументом прихильників несамостійності галузі медичного права. Дійсно, медичне право як таке не володіє власним унікальним методом правового регулювання. В той же час мотивуючи наявність медичного права як самостійної галузі права слід орієнтуватися на:

1) другорядний характер такого критерію як метод при обґрунтуванні будь-якої галузі права, у тому числі й медичного;

2) те, що об'єктивно існують у правовій науці два основні методи правового регулювання (адміністративно-правовий і цивільно-правовий) при реальному існуванні як самостійних достатньо великої кількості галузей права.

Керуючись вищесказаним, методи медичного права -- це сукупність правових способів, за допомогою яких відбувається регулювання суспільних відносин, що входять до предмету медичного права. Враховуючи, що адміністративно-правовому методу властиві відносини влади - підпорядкування за рахунок наявності як сторони правовідносин уповноваженого органу держави, а цивільно-правовому методу властива рівність сторін правовідносин, необхідно відмітити комплексне використання в медичному праві методів правового регулювання. Як використання адміністративно-правового методу в правовому регулюванні суспільних відносин у сфері медицини можна навести приклад організації і управління в системі охорони здоров'я, коли керівники вищестоящих органів управління охорони здоров'я взаємодіють з підпорядкованими ним представниками лікувально-профілактичних установ. В той же час правові відносини між пацієнтом і лікарем при наданні медичної допомоги регулюються за допомогою цивільно-правового методу, проявом чого служить рівність суб'єктів правовідносин і можливість самостійного визначення своєї поведінки.

Тому, в даний час є всі підстави стверджувати про існування такої галузі права як медичне право. Маючи власний предмет правового регулювання, використовуючи сукупність методів правового регулювання, медичне право за своїми об'єктивними характеристиками підпадає під визначення комплексної галузі права. Хотілося б відзначити, що і сучасні роботи теоретиків права, які допускають можливість наявності медичного права. Так, М.Н. Марченко зазначає, що «формуються галузі освітнього, медичного права, безпосередньо звернені до людини і призначені для реалізації конституційних прав громадян ».

Таким чином, медичне право -- це комплексна галузь права, що включає сукупність правових норм, регулюючих суспільні відносини у сфері медичної діяльності. Наявність самостійної галузі права важлива як для суспільства в цілому, так і для самих медичних працівників і пацієнтів. Медичне право дозволить на більш високому рівні здійснювати розробку принципів (основних засад) державної політики у сфері охорони здоров'я, якісніше опрацювати питання захисту прав громадян при наданні медичної допомоги, детально визначити правовий статус суб'єктів правовідносин, що виникають у сфері медичної діяльності.

До джерел медичного права слід віднести Конституцію України, Основи законодавства України про охорону здоров'я, значну кількість так званих "галузевих" законів України, серед яких: "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", "Про захист населення від інфекційних хвороб", "Про лікарські засоби", "Про донорство крові та її компонентів", "Про психіатричну допомогу", "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині", Укази Президента України (наприклад, "Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров'я населення" від 6 грудня 2005р. № 1694/2005 та ін.), постанов Кабінету Міністрів України (зокрема, від 5 червня 2000 р. №897 "Про подальше реформування медичної та мікробіологічної промисловості", від 25 липня 2003 р. № 1162 "Про затвердження Державної програми забезпечення населення лікарськими засобами на 2004-2010 роки" та ін.) та нормативно-правові акти, прийняті Міністерством охорони здоров'я України (накази, інструкції, положення, списки та ін.).

Джерелами медичного права є також рекомендації, декларації, принципи та правила, які прийняті Всесвітньою організацією охорони здоров'я (ВООЗ) спеціалізованим органом Організації Об'єднаних Націй. Так, наприклад, Лісабонською декларацією ВООЗ стосовно прав пацієнта (м. Лісабон, Португалія, 1981 р.,) визначено правовий статус людини і пацієнта, Дванадцятьма принципами надання медичної допомоги в будь-якій національній системі охорони здоров'я (м. Мюнхен, Німеччина, 1983 р.) визначено принципи надання медичної допомоги, Міжнародним кодексом медичної етики (м. Лондон, Великобританія, 1949 р.) визначено етичні основи діяльності лікарів. Однак слід зазначити, що до джерел медичного права України можуть входити лише ратифіковані Верховною Радою України міжнародні конвенції та інші акти.

Для всебічного висвітлення теоретико-правових проблем медицини необхідно проаналізувати склад правовідносин при наданні медичної допомоги. Розглядаючи це питання з позицій теорії права, можна дати таке визначення. Склад медичних правовідносин -- це характеристика правовідносин з точки зору їх внутрішнього устрою і взаємозв'язку складових елементів: суб'єкти, об'єкт і зміст.

Суб'єктами права теоретико-правовому викладі є учасники правовідносин, тобто носії суб'єктивних прав і обов'язків.

Зважаючи на різноплановість медичної діяльності, розмаїття суспільних відносин, що виникають у цій сфері, необхідно розрізняти такі групи суб'єктів медичних правовідносин:

1. Суб'єкти, що надають медичну допомогу.

2. Суб'єкти, що отримують медичну допомогу.

3. Суб'єкти, що сприяють наданню медичної допомоги (підрозділи забезпечення).

В зв'язку з цим кожна із зазначених груп суб'єктів медичної діяльності у свою чергу поділяється на окремі підгрупи. Наприклад, суб'єкти, що надають медичну допомогу, можуть бути державними, комунальними і приватними. В той же час, суб'єкти, що отримують медичну допомогу, залежно від політико-правового зв'язку з державою можуть бути громадянами України, іноземними громадянами і особами без громадянства. І, нарешті, суб'єкти, що сприяють наданню медичної допомоги, представлені підрозділами забезпечення - фінансово-економічними, кадровими, соціальними, юридичними службами установ охорони здоров'я. Ці допоміжні підрозділи також мають відношення до медичної діяльності, оскільки їх функціонування спрямоване на досягнення результату медичної допомоги - якісне лікування пацієнтів.

Для того щоб бути суб'єктами медичних правових відносин, необхідно мати правоздатність і дієздатність, котрі об'єднуються поняттям правосуб'єктності. Враховуючи положення нормативно-правових актів з питань охорони здоров'я, під правосуб'єктністю учасника медичних правовідносин слід розуміти передбачену нормами права здатність і можливість мати і користуватися суб'єктивними правами і нести юридичні обов'язки.

Суб'єктом медичних правовідносин - пацієнтом - може вважатися особа за умови, що вона:

а) виявила бажання або дала згоду на надання їй медичних послуг лікувальною установою, що здійснює необхідні медичні послуги (за винятком деяких випадків);

б) за медичними показаннями потребує отримання медичної допомоги (за винятком деяких випадків).

Щодо осіб, які не досягли 14 років, а також осіб, визнаних в установленому законом порядку недієздатними, згоду на медичне втручання надають їх законні представники, а ці законні представники, по суті, також є суб'єктами цих складних правовідносин.

Слід також відмітити, що у випадках надання невідкладної медичної допомоги, а також при лікуванні пацієнта з обмеженою дієздатністю (кома, параліч, порушення свідомості і т.п.) умови і вимоги до пацієнта як суб'єктів правовідносин змінюються. Так, згідно з п. 2 ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров'я громадян, у невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю хворого, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна. У таких випадках, без сумніву, не доводиться говорити про наявність вираженого самим хворим бажання вступати в правовідносини і укладати договір з лікувальною установою. Тут необхідно орієнтуватися на волевиявлення родичів хворого, а за неможливості швидкого контакту з ними (автомобільна катастрофа, різке погіршення стану здоров'я людини, що проживає в іншому місті тощо.) - на обов'язок медичних працівників надавати допомогу хворим, закріплений у нормативних актах і який міститься у самій суті медичної професії.

Щодо медичних показань, необхідних для отримання медичної допомоги існують деякі виключення у разі, коли пацієнт звертається за медичними послугами, не маючи на те об'єктивних медичних показань. У першу чергу сюди відносять профілактичні заходи (обов'язкові профілактичні огляди окремих категорій осіб, добровільні профілактичні огляди тощо), а також пластичні операції і подібні до них медичні втручання, котрі здійснюються скоріше за естетичними показаннями, ніж медичними.

Інший суб'єкт правовідносин при наданні медичної допомоги - заклади охорони здоров'я, що надають діагностичні, профілактичні та лікувальні послуги. Суб'єктом медичних правовідносин заклади охорони здоров'я стають за наявності:

а) укладеного з пацієнтом договору на надання медичних послуг (незалежно від способу укладення договору);

б) організаційної єдності і відособленого майна, прямо або опосередковано призначеного для надання медичної допомоги;

в) державній реєстрації у встановленому законом порядку;

г) ліцензії на обраний вид діяльності;

д) положення в статутних документах і дозволу органу управління охорони здоров'я на здійснення цього виду лікування;

є) належної, підтвердженої документально кваліфікації медичного персоналу, що здійснює конкретні медичні втручання.

Таким чином, наявність перерахованих вище ознак суб'єктів правовідносин буде свідчити про правомірність надання медичної допомоги.

Під об'єктом медичних правовідносин необхідно розуміти ті реальні матеріальні і духовні блага, на досягнення яких спрямована реалізація прав і обов'язків суб'єктів медичних правовідносин. Складність медичних правовідносин зумовлює їх складний об'єкт. У загальному вигляді об'єктами медичних правовідносин є особисті немайнові блага людини (життя і здоров'я), процес надання і результат медичної допомоги. Важливо зазначити розбіжність цільових установок різних суб'єктів медичних правовідносин. Якщо для суб'єктів, що надають медичну допомогу, цільова установка полягає, перш за все, в якісному здійсненні лікування, то для суб'єктів, що отримують медичну допомогу, метою переважно є кінцевий результат лікування -одужання.

Зміст медичних правовідносин складають суб'єктивні права та юридичні обов'язки, які реалізуються в поведінці суб'єктів медичних правовідносин.

Наприклад, суб'єктивне право хворої людини у сфері медичних правовідносин полягає в праві погодитися або не погодитися на запропонований лікарем метод лікування, а юридичний обов'язок - виконувати медичні приписи, правила внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я.

В той же час у медичного працівника через особливості професії яскраво виражений обов'язок надавати медичну допомогу громадянам, що мають у цьому потребу, а також суб'єктивне право - відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров'ю населення.

Розглядаючи питання соціального регулювання медичної діяльності необхідно пригадати види соціальних норм, які регулюють суспільні відносини що склалися в суспільстві, а саме:

- норми моралі - правила поведінки встановлені в суспільстві відповідно до уявлень людей про добро і зло;

- звичаї - правила поведінки,що встановлені в суспільстві в результаті їх багаторазового повторення і тому стали звичними для людей;

- корпоративні норми - правила поведінки, що встановлюються різними громадськими організаціями і регулюють відносини тільки між членами цих організацій;

- норми права - правила поведінки, що встановлюються і регулюються державою і є обов»язковими для виконання усіма особами.

Регулювання суспільних відносин в медичній сфері має свої соціальні рівні, а саме:

1. лікарська етика

2. біоетика

3. медичне право

У процесі багатовікової лікарської практики склалися особливі норми взаємин між лікарем і хворим, що сприяло формуванню лікарської етики і деонтології.

Під лікарською етикою (від грец ethos -- звичай, характер) слід розуміти вчення про моральність лікаря і норми його поведінки.

Медична деонтологія (від грец. deon -- повинен, logos -- вчення) -- це вчення про необхідну поведінку лікаря (медичного працівника) в процесі надання медичної допомоги.

Питання лікарської етики і медичної деонтології потрібно розглядати в єдності, тісному взаємозв'язку, оскільки ці поняття відрізняються лише за обсягом.

Виходячи з цього, медичну деонтологію слід розглядати як частину лікарської етика. Ці поняття дуже тісно пов'язані між собою, проте мають деякі несуттєві відмінності.

Біоетика - це міждисциплінарна наука, що займається вивченням морально-етичних, соціальних і юридичних проблем медичної діяльності в контексті захисту прав людини.

Фундатором біоетики вважається американський біолог В.Поттер, який в 1971 р. опублікував книгу «Біоетика, міст у майбутнє», де висвітлював цю науку в ракурсі біологічних знань і загальнолюдських цінностей.

Норми поведінки лікарів у взаєминах із хворими, колегами, з усіма членами суспільства формувались протягом багатьох сторіч. Вони передавались із покоління в покоління, закріплялись у традиціях і письмових джерелах, поступово оформлюючись в особливі професійні кодекси, які були різними для кожної епохи і кожної держави.

Основні гуманістичні принципи лікарської етики і деонтології почали формуватись ще на початку становлення медицини. Видатна роль у цій справі належить основоположнику наукової медицини давньогрецькому лікарю Гіппократу (460-377 pp. до н.е.). Ідеї, висловлені ним у відомій "Клятві", книжках "Про лікаря", "Про благопристойну поведінку" та ін., не втратили своєї актуальності і дотепер. Кращі представники світової медицини вважали за честь бути нащадками етичних принципів цього видатного лікаря давнини.

Можна лише дивуватись, наскільки сучасно звучать думки, висловлені 25 сторіч тому: "Я спрямую режим хворих на їхню вигоду, відповідно до моїх сил і мого розуміння, утримаюся від заподіяння будь-якої шкоди і несправедливості... В який би дім я не зайшов, я ввійду туди для користі хворого, далекий від усього зловмисного, несправедливого і згубного...

Щоб при лікуванні -- а також і без лікування -- я не побачив і не почув про життя людини, чого не слід коли-небудь розголошувати, я мовчатиму, вважаючи такі речі таємницею".

Гіппократ вважав, що лікар повинен бути скромним і стриманим, добрим і привітним, постійно поповнювати свої знання, вбачаючи свою мету не в здобутті пошани і грошей, а в полегшенні страждань і зціленні хворих, у намаганні допомогти людям, які звертаються до нього по допомогу і пораду. (Не будемо багато часу приділяти вивченню даного питання, оскільки на попередніх курсах ви вивчали лікарську етику і деонтологію, біомедичну етику).

Водночас варто зазначити, що період демократичних перетворень в Україні характеризується прийняттям низки документів, присвячених морально-етичному і деонтологічному регулюванню медицини. Звертаю вашу увагу на:

Присягу лікаря ст. 76 ЗУ «Основ законодавства України про охорону здоров»я» (затверджується ПКМУ - текст відсутній!?),

Клятву лікаря затверджена Указом Президента України 15.06.1992р.

КЛЯТВА ЛІКАРЯ

Набувши професії лікаря та усвідомивши важливість обов'язків, що покладаються на мене, в присутності моїх учителів і колег урочисто клянусь:

усі знання, сили та вміння віддавати справі охорони і поліпшення здоров'я людини, лікуванню і запобіганню захворюванням, подавати медичну допомогу всім, хто ії потребує;

незмінно керуватися у своїх діях і помислах принципами загальнолюдської моралі, бути безкорисливим і чуйним до хворих, визнавати свої помилки, гідно продовжувати благородні традиції світової медицини;

зберігати лікарську таємницю, не використовувати ії на шкоду людині;

додержувати правил професійної етики, не приховувати правди, якщо це не зашкодить хворому;

постійно поглиблювати і вдосконалювати свої знання та вміння, у разі необхідності звертатися за допомогою до колег і самому ніколи їм у цьому не відмовляти, бути справедливим до колег;

власним прикладом сприяти вихованню фізично і морально здорового покоління, утверджувати високі ідеали милосердя, любові, злагоди і взаємоповаги між людьми.

Вірність цій Клятві присягаю пронести через усе своє життя.

Клятву лікаря повинні давати усі випускники вищих навчальних медичних закладів України.

Клятва лікаря дається в урочистій обстановці в присутності професорсько-викладацького складу вищого навчального медичного закладу (факультету) і представників громадськості.

Текст Клятви зачитується і повторюється випускниками інституту (факультету) колективно. Після цього виконується Державний гімн України.

Підписаний випускником текст Клятви лікаря зберігається в його особистій справі. В дипломі робиться відмітка про прийняття Клятви лікаря, текст якої вкладається в диплом.

Проект Етичного кодексу українського лікаря, що був схвалений на 1-ому Національному конгресі з біоетики (подати витяг із тексту)…звід моральних норм, за порушення яких передбачено застосування засобів громадського впливу.

«...З того моменту, як лікар прийняв рішення про особисте надання будь-якій людині необхідної професійної допомоги або про залучення її до наукових досліджень у якості волонтера, він повинен будувати свої дії щодо цієї людини і стосунки з нею на засадах загальнолюдської етики і моралі, проголошеної «Клятвою лікаря України», лікарської деонтології, а також "Етичного кодексу лікаря України".

Лікар відповідає за якість і гуманність медичної допомоги, яка надається пацієнтам, та будь-яких інших професійних дій щодо втручання в життя і здоров'я людини.

У своїй роботі він зобов'язаний керуватися Конституцією і законами України, діючими нормативними документами для лікарської практики (медичними стандартами.

При необхідності лікар зобов'язаний скористатися допомогою своїх колег.У ситуаціях надання допомоги хворому, не передбачених законодавством, нормативними актами і фаховими інструкціями, лікар зобов'язаний керуватися, насамперед, інтересами хворого, принципами фахової етики і моралі, слідувати власній совісті. Дії лікаря мають бути спрямовані на досягнення максимальної користі для життя і здоров'я пацієнта, його максимального соціального захисту. Протягом всього лікування при наданні інформації хворому про його стан і рекомендоване лікування лікар повинен брати до уваги персональні особливості пацієнта і слідкувати за тим, чи вірно хворий оцінює ситуацію.Лікар не повинен без достатніх на те фахових причин втручатися в приватні справи пацієнта і членів його родини. Лікар не повинний піддавати пацієнта невиправданому ризику, а тим більше використовувати свої знання в негуманних цілях.

При виборі будь-якого методу лікування лікар, насамперед, повинний керуватися принципом "Не нашкодь!". Лікар зобов'язаний приділяти пацієнту стільки часу і уваги, скільки необхідно для встановлення точного діагнозу, виконання повного обсягу допомоги, обгрунтування приписів і рекомендацій щодо подальшого лікування, надання їх хворому у детальному і зрозумілому для нього вигляді. Лікар не має права свідомо перебільшувати чи занижувати оцінку важкості захворювання з метою отримання пацієнтом соціального захисту і матеріальної підтримки, що не відповідають реальному стану його здоров'я.»

У своїй діяльності медичні працівники мають керуватися нормами багатьох видів права, в т.ч. конституційного, адміністративного, цивільного, сімейного, кримінального. Знання і розуміння положень і норм права на здоров»я, які викладено у нормативно-правових актах, є основою формування правового мислення, попередження правопорушень, уміння відстоювати і захищати права пацієнтів та свої права.

Враховуючи євро інтеграційний вектор розвитку України, зростанням мобільності фахівців, актуальними завданнями сьогодення стають пізнання та дослідження особливостей міжнародного і регіонального права.

Поступальний розвиток міжнародного законодавства вніс суттєві зміни в правосуб»єктність людини, яка стає суб»єктом не тільки внутрішньодержавного, але і міжнародного права.

Згідно з міжнародними нормами усі особи, які проживають в державах-учасницях пактів, або на яких поширюється юрисдикція цих держав, отримують можливість користуватися правами, що передбачені цими пактами. Це також зобов»язує держави, які приєдналися до пактів, привести своє національне законодавство у відповідність до цих пактів. Після приєднання створюється правова ситуація, за якої міжнародно-правові акти отримують пріоритет над внутрішнім законодавством. Зокрема ст.2 ЗУ «Основи законодавства України про охорону здоров»я» визначає: «Якщо міжнародним договором, в якому бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону здоров'я, то застосовуються правила міжнародного договору.»

Стаття 79. Міжнародне співробітництво в галузі охорони здоров'я

Україна - учасник міжнародного співробітництва в галузі охорони здоров'я, член Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) та інших міжнародних організацій. Держава гарантує зазначеним організаціям належні умови діяльності на території України, сприяє розширенню і поглибленню участі України у заходах, що ними проводяться.

Відповідно до своїх міжнародно-правових зобов'язань держава бере участь у реалізації міжнародних програм охорони здоров'я; здійснює обмін екологічною і медичною інформацією; сприяє професійним та науковим контактам працівників охорони здоров'я, обміну прогресивними методами і технологіями, експорту та імпорту медичного обладнання, лікарських препаратів та інших товарів, необхідних для здоров'я, діяльності спільних підприємств в галузі охорони здоров'я; організує спільну підготовку фахівців, розвиває і підтримує всі інші форми міжнародного співробітництва, що не суперечать міжнародному праву і національному законодавству.

Заклади охорони здоров'я, громадяни та їх об'єднання мають право відповідно до чинного законодавства самостійно укладати договори (контракти) з іноземними юридичними і фізичними особами на будь-які форми співробітництва, брати участь у діяльності відповідних міжнародних організацій, здійснювати зовнішньоекономічну діяльність.

Неправомірні обмеження міжнародного співробітництва з боку державних органів і посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому порядку, в тому числі і до суду.

Виділяють три рівні закріплення права на охорону здоров»я:

- універсальний;

- регіональний;

- спеціалізований.

Універсальні нормативно-правові акти мають, здебільшого, декларативний характер і виступають як рекомендації для світової спільноти. До них відносяться: Загальна декларація прав людини (1948р.), Конвенція про захист прав людини (1950р.), Конвенція про права дитини (1989р.), Європейська соціальна хартія (1996р.), Лісабонська декларація про права пацієнтів (1981р.), Декларація з прав людини і особистої свободи медичних працівників (1985р.) та ін. Держави, які затвердили дані Пакти і декларації, зобов»язані забезпечити соціально-економічні і культурні права для своїх громадян.

Регіональні нормативно-правові акти є обов»язковими для країн учасниць даної організації. До них відносяться документи прийняті Європейським Союзом (Конституція Європейського Союзу), прийняті Радою Європи (Європейська соціальна хартія).

Спеціалізовані нормативно-правові акти прийняті спеціально створеною організацією. До них відносяться, зокрема, Конвенції і рекомендації Міжнародної організації праці, які стосуються медичної допомоги, допомоги при хворобі, праці дітей,матерів, інвалідів.

Особливе значення для регламентації права на охорону здоров»я має нормативно-правова база ООН, ВООЗ, Міжнародна організація праці (МОН), Ради Європи, Європейського Союзу та ін. Насамперед, це стосується Статуту ВООЗ, Загальної декларації прав людини, Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації та ін.

Утворення ВООЗ в 1946 році (м. Нью-Йорк, 61 держава) стало вагомим кроком у справі формування сучасного ефективного правового поля з питань охорони здоров»я. В Статуті ВООЗ (22.07.1946р.) міститься формулювання права на здоров»я та принципи, які є обов»язковими для дотримання державами-учасницями.

Устав (Конституция) Всемирной организации здравоохранения

Государства, принявшие сообща настоящий Устав (Конституцию) в соответствии с Уставом Объединенных Наций, провозглашают, что нижеследующие принципы являются основными для счастья, гармоничных отношений между всеми народами и для их безопасности.

Здоровье является состоянием полного физического, душевного и социального благополучия, а не только отсутствием болезней и физических дефектов.

Обладание наивысшим достижимым уровнем здоровья является одним из основных прав всякого человека без различия расы, религии, политических убеждений, экономического или социального положения.

Здоровье всех народов является основным фактором в достижении мира и безопасности и зависит от самого полного сотрудничества отдельных лиц и государств.

Генеральною асамблеєю ООН 10.12.1948р. була прийнята Загальна декларація прав людини, яка відіграла вирішальну роль в утвердженні права на здоров»я як одного з соціальних прав людини у міжнародному законодавстві.

Загальна декларація прав людини

Стаття 1

Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства.

Стаття 2

Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища. Крім того, не повинно проводитися ніякого розрізнення на основі політичного, правового або міжнародного статусу країни або території, до якої людина належить, незалежно від того, чи є ця територія незалежною, підопічною, несамоврядованою або як-небудь інакше обмеженою у своєму суверенітеті.

Отже, врахування міжнародних зобов»язань, взятих на себе відповідними державами, є надзвичайно важливими для формування їхньої політики в галузі охорони здоров»я. При ратифікації міжнародних угод країни часто розробляють і приймають певні національні показники, які стосуються прав людини. Основоположні права і цінності, закріплені в міжнародних документах і законах, допомагають сформувати у працівників медичної галузі шанобливе ставлення до пацієнтів, попередити можливу дискримінацію, особливо щодо вразливих та маргінальних груп населення, сприяють реалізації невід»ємного права людини на здоров»я на його належну охорону.

Право на охорону здоров»я володіє сильним статусом у міжнародному праві. Проблема права на охорону здоров»я знаходиться не у сфері його міжнародної кодифікації, а у забезпеченні його реалізації на міжнародному та національному рівнях, на що повинні бути спрямовані зусилля світової спільноти урядів держав і суспільства.

...