Концепція держави і права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

Розділ 1. Особливості виникнення та розвитку держави

1.1 Основні ознаки держави

1.2 Теорії походження держави

1.3 Загальні закономірності виникнення держави

Розділ 2. Особливості виникнення та розвитку права

2.1 Походження і сутність права

2.2 Основні теорії походження права

Розділ 3. Співвідношення і взаємозв'язок держави та права

3.1 Держава і право в їх співвідношенні і взаємодії

3.2 Вплив держави на право

3.3 Вплив права на державу

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Нині в Україні неухильно розбудовується нова державність. Долаються психологічні комплекси, стереотипи тоталітарного минулого, формується новий погляд і сутність держави.

Основою будь-якого суспільного розвитку є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він визначає політичні, соціальні, духовні, моральні та інші процеси життя суспільства.

Економічна структура суспільства є реальним економічним базисом цього суспільства, а політичні, ідеологічні та юридичні явища - його надбудовою. До політичної надбудови належить і держава.

Держава найчастіше прямує за рухом виробництва, за розвитком економіки. Вона визначає форму власності, регулює розподіл благ, охороняє й захищає існуючий правопорядок. Держава може як випереджати економічний розвиток, так і відставати від нього.

Вивчення процесу походження держави і права має не тільки чисто пізнавальний, академічний, але і політико-практичний характер. Воно дозволяє глибше зрозуміти соціальну природу держави і права, їхні особливості і риси, дає можливість проаналізувати причини й умови їхнього виникнення і розвитку. Дозволяє чіткіше визначити усі властивості їхніх функцій -- основні напрямки їхньої діяльності, точніше установити їхнє місце і роль у житті суспільства і політичної системи. Сучасність не відрізняється від минулого і майбутнього. Вона лише нова, важлива віха в історії. Сьогодення, втілюючи в собі різнобічні, складні, часом суперечливі тенденції минулого, заперечує віджиле, наділяє перспективне іншою якістю, породжує тим самим нові тенденції і явища, що закладають передумови майбутнього. Відповідно, щоб зрозуміти сучасні державу і право потрібно знати як вони виникли, які основні етапи пройшли у своєму розвитку, які причини впливали на їхнє утворення, становлення, розвиток, зміну їхньої форми і змісту.

В даній курсовій роботі буде детально розглянуто терміни «держава» і «право» як в правовій так і науковій літературі.

Об'єктом дослідження курсової роботи є теоретичні аспекти держави і права.

Предметом дослідження - виникнення та розвиток теорії держави і права.

Метою курсової роботи є дослідження загального поняття та ознак держави.

Структура курсової роботи. Курсова робота складається з вступу, 3 розділів поділених на підрозділи, висновку та списку літератури.

Розділ 1. Особливості винекнення та створення держави

1.1 Основні ознаки держави

Держава, як продукт суспільного розвитку, є складним соціальним явищем. Протягом століть мислителі та вчені намагалися зрозуміти, що являє собою держава, чому вона виникає і необхідна людству, якою є її природа, що відрізняє державу від інших організацій, створених людьми. На ці питання існує багато відповідей. Але визначити загальне поняття держави, яке б відображало усі без винятку ознаки і властивості, характерні для кожного з її періодів у минулому, дійсному і майбутньому неможливо.

Проте незважаючи на різноманітність підходів, у науці є загальноприйнятим таке визначення держави.

Держава - це суверенна, політико-територіальна організація публічної влади певних соціальних груп населення в соціально неоднорідному суспільстві, яка має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво суспільством.

Необхідно зазначити, що сам термін "держава" вживається у двох значеннях. У широкому розумінні державатрактується як спільнота людей, яка організована вищою владою і яка проживає на спільній території. У даному випадку термін "держава" використовується як синонім понять країна, народ, батьківщина. У вузькому, власному значенні, під терміном "держава" розуміють систему органів, які здійснюють верховну владу на певній території. Тобто держава ототожнюється з державним апаратом. [3, c. 25]

Приблизно до ХVІІ ст. держава й громадянське суспільство не відділялися один від одного, а для їх позначення використовувалися такі терміни, як князівство, королівство, імперія, деспотія тощо. Одним із перших від широкого тлумачення терміну "держава" відійшов італійський вчений і державний діяч Нікколо Макіавеллі, який відзначив розходження між управлінням невеликими містами-державами (полісами) за допомогою безпосередньої участі всіх його громадян, і великими національними співтовариствами, де керування здійснюється політичною елітою за допомогою державної влади. У подальшому більш чітке розмежування держави і суспільства було зроблено у працях Т.Гоббса, Дж.Локка, Ж.-Ж.Руссо та інших мислителів.

Держава характеризується низкою ознак, які відрізняють її від суспільства та його політичних організацій.

До основних ознак держави належать:

1) Територія.

Порівняно з первісним суспільством держава є організацією територіальною, яка існує тільки у певних територіальних межах. Сама територія не породжує держави, вона лише створює простір, у межах якого державапоширює свою владу на населення, що проживає на цій території. Територія держави може охоплювати величезні площі земної поверхні (Росія, Канада, Китай, США, Бразилія) або навіть окремі континенти (Австралія), а може складатися із невеликої, іноді менше одного квадратного кілометру, площі (Ватикан, Монако). Однак за будь-яких умов територія держави визначається кордонами, які можуть бути сухопутними, морськими та повітряними. Територія держави охоплює сушу, внутрішні і територіальні води, надра і повітряний простір над нами, вона поділяється на адміністративно-територіальні чи політико-територіальні одиниці. У межах своїх кордонів державамає суверенітет і територіальне верховенство. Необхідно підкреслити, що на території країни можливе існування тільки однієї державної організації;

2) Населення

Тобто людська спільнота, яка проживає на території держави і підпорядковується державній владі. Більшість населення пов'язана з державою стійкими відносинами громадянства (підданства). Громадяни (піддані) держави, у порівняні з іноземними громадянами або особами без громадянства, які теж можуть проживати на території цієї держави, мають більш ширший правовий статус і більш стійкі правові зв'язки з державою, а також права і обов'язки, яких позбавлені останні. Населення держави може складатися з однієї нації (Японія, Польща) або бути багатонаціональним (Росія, Україна). Соціальна, особливо етнічна, політична і культурна інтегрованість населення держави дозволяє визначити його як народ. Народ, як і територія, також є основною ознакою держави, оскільки не може бути держави без народу. Проте можуть існувати народи без власної держави. Наприклад, єврейський народ тільки у 1948 р. утворив власну державу. Нині й досі не мають своєї державності такі нації як цигани, курди. На відміну від політичних партій, професійних спілок, інших громадських організацій або релігійних утворень, тільки держава має право виступати від імені всього народу в цілому. Це є одне із монопольних прав держави;

3) Наявність публічної влади

Яка відокремлена від суспільства і стоїть над ним. Публічна влада має свою систему державних органів і посадових осіб, які забезпечують реалізацію функцій держави і становлять апарат держави, який включає такі види державних органів: 1) органи законодавчої влади (парламент), основною функцією яких є розробка та прийняття законів; 2) органи виконавчої влади (уряд), що виконують виконавчо-розпорядчі функції в державі та здійснюють безпосереднє управління державними справами; 3) судові органи влади, що здійснюють у строго визначеній законом процесуальній формі правосуддя; 4) органи контролю й нагляду, які забезпечують виконання функцій держави; 5) глава держави - конституційний орган або вища посадова особа (монарх, президент), що здійснює верховне представництво держави у внутрішній та зовнішній політиці;

4) Суверенітет

Це політико-правова властивість державної влади, яка відображається у самостійності, повноті, єдності і верховенстві всередині країни та незалежності і рівноправності у міжнародних відносинах. Порушення суверенітету веде до часткової або повної втрати незалежності держави. За сучасних умов розвитку держав та міжнародних відносин, пов'язаних зі створенням органів світового співтовариства і добровільним вступом до них держав (ООН, Рада Європи, Європейський Союз, СНД, ЄЕП тощо), поняття суверенітету зазнає певних змін. При збереженні самостійності і незалежності у внутрішній і зовнішній політиці, країни-члени зазначених міжнародних організацій добровільно визнають їх верховенство з окремих питань внутрішнього життя та міжнародних відносин (права людини, екологія, безпека тощо). По суті - це втілення ідеї обмеженого суверенітету, однак на повній демократичній основі. Суверенітет існує лише в умовах територіального верховенства держави, тобто правова підпорядкованість всіх суб'єктів у межах її території.

Похідним від суверенітету та його проявами є наступні важливі ознаки держави.

5) Право на видання законів.

Тільки держава наділяється правом видання законів та інших нормативно-правових актів, які є загальнообов'язковими для всіх громадян і посадових осіб на всій її території, а також вимагати та забезпечувати їх виконання. Державна влада є єдиним суб'єктом, який має таке право, оскільки вона виступає від імені всього суспільства як ядро політичної системи. Таких прав не мають інші суб'єкти політичної системи і громадянського суспільства. Характер і ступень монополізму держави на видання законів значною мірою визначаються формами державного правління та устрою, особливостями політичного режиму, а також міждержавними відносинами і суб'єктами, які можуть впливати на законодавчий процес країни. Діяльність по виданню законів - це виключна прерогатива держави;

6) Право на встановлення і стягнення податків

Та інших примусових зборів зі своїх громадян, підприємств і організацій, які знаходяться на її території, для суспільних потреб та утримання державного апарату. Сучасна держава перерозподіляє через бюджет значну частину валового внутрішнього продукту, зокрема з метою вирівнювання доходів різних верств населення та запобігання соціальної поляризації суспільства. Виважена податкова політика сприяє зростанню виробництва і піднесенню добробуту населення, і навпаки, надмірні податки стримують виробництво, знижують трудову активність працівників, породжують соціальне напруження серед населення, викликають інші негативні наслідки;

7) Право на монопольне застосування примусу.

Лише держава має право легально застосовувати примус, причому не тільки стосовно своїх громадян, а й щодо всіх, хто перебуває на її території. Для цього в неї є певні правові, матеріальні, організаційні можливості та спеціальний апарат примусу (армія, поліція, прокуратура, пенітенціарна система, служба національної безпеки тощо).

Нині у світі не існує жодного суспільства, в якому не було б держави. Вона може бути світською або теократичною. Абсолютна більшість держав світу - світські, тобто такі, в яких розмежовані сфери діяльності держави і церкви (церков відокремлена від держави). У теократичних державах влада належить церковній ієрархії (Ватикан). [9, c. 18]

Отже, держава являє собою соціальне явище, обмежене певними історичними рамками. Держава має сукупність зазначених ознак, проте навіть за відсутності деяких із них державність не втрачається.

1.2 Теорії походження держави

Важливе значення у теоретичному і практичному асі іектах має вивчення походження держави. Були створені десятки найрізноманітніших теорій, висловлені тисячі різноманітних припущень. Зупинимося на основних теоріях походження держави.

Основні теорії походження держави:

- теологічна

- патріархальна

- договірна

- насильницька

- психологічна

- расова

- органічна

- соціально-екологічна

Теологічна (божественна) теорія виникла ще у державах Стародавнього Сходу, а саме: у Єгипті та Вавилоні жерці обґрунтовували ідею божественної природи держави, влади. У подальші етапи розвитку людської спільноти духовенство популяризувало цю теорію. Наприклад, на рубежі ХП-ХШ ст. у Західній Європі розвинулася теорія "двох мечів'', яка виходила з того, що засновники християнської церкви мали два мечі; один - схований у піхви, - залишили при собі (не гоже церкві самій оголювати меч), а Інший вручили правителям, щоб вони могли вершити земні справи. Основний зміст цієї теорії у тому, щоб утвердити пріоритет духовної органи цієї (церкви) над світською (державою) і довести, що нема держави і влади "не від Бога". Широковідомим с вчення Томи Аквінського, який стверджував, що процес виникнення І розвитку держави аналогічний до процесу створення світу Богом.

Зауважимо, що релігійні вчення про походження держави і права зберігаються й до сьогодні. [12, c.29]

Патріархальна теорія виходить із того, що держава утворилася ЗІ сім'ї, стала результатом її розростання. За Аристотелем, держава є не лише продуктом природного розвитку, а й вищою формою людського спілкування. Вона охоплює собою усі інші форми спілкування (сім'ю, поселення). У державі знаходить своє завершення політична природа людини. Державна влада, на думку прихильників цієї теорії, є продовженням батьківської влади; влада державця - це патріархальна влада глави сім'ї. Ця теорія в епоху Середньовіччя обґрунтовувала абсолютизм монархів.

Договірна теорія пояснює походження держави суспільним договором - результатом розумної волі народу, на підставі якого відбулося добровільне об'єднання людей для кращого забезпечення свободи та взаємних інтересів. Основою цієї теорії є положення про те, що державі передував природний стан. Умови життя людей і характер людських взаємин в природному стані змальовувалися по-різному: Т. Гоббс бачив природний стан у царстві особистої свободи, яке призводить до "війни всіх проти всіх":, Ж.Ж. Руссо вважав, що це є мирне, ідилічне царство свободи; Дж. Локк писав, що природний стан людини - у ЇЇ необмеженій свободі.

Прихильники природного права розглядають державу як результат юридичного акта суспільного договору, який породжений розумною волею народу.

Люди швидко здогадалися, що якщо вони будуть продовжувати користуватися своєю свободою, своєю незалежністю та нестримно віддаватися своїм пристрастям, то стан кожної окремої людини стане більш нещасним, ніж вона жила б самостійно; вони усвідомили, що кожній людині потрібно поступитися часткою своєї природної незалежності та підкоритися волі, яка являла б собою волю усієї спільноти і була б, так би мовити, спільним центром і пунктом єднання усіх їх воль і всіх їх сил. Таке є походження правителів Д. Дідро

Теорія насильства належить до відносно нових теорій держави та права, її представники {Л. Гумплович, К. Каутський, Е. Дюрінг) вважали, що держава виникає в результаті¹ насильства, завоювання. Виникнення приватної власності, класів, держави, на думку представників цієї теорії, було результатом внутрішнього і зовнішнього насильства, тобто здійснилося шляхом прямої політичної дії.

За Л. Гумпловичем, держава утворилася у результаті підкорення слабкого племені сильнішим. Як наслідок - виникає рабство: плем'я-переможець стає рабовласником. Рабство, у свою чергу, призводить до появи приватної власності та класів. Із приватною власністю пов'язаний й перехід від кочового до осілого способу життя.

Отже, не суспільний договір, не воля Бога, не раціоналізм людей, а лі іше груба сила, боротьба, підкорення одних племен іншими є основною причиною утворення держави.

Психологічна теорія виникла в середині XIX ст,; вона представлена, насамперед, Л. Петражицьким. Ця теорія визначає державу і суспільство як суму психічних взаємодій людей та їх різноманітних об'єднань. Суть цієї теорії полягає в утвердженні психологічної потреби людини жити в рамках організованої спільноти, у почутті необхідності колективної взаємодії.

Ця теорія намагається пояснити виникнення державно-правових явищ особливими психологічними переживаннями та потребами людей, таких як: потреба керувати в одних і потреба коритися в інших, усвідомлення необхідності послуху, покори певним особам у суспільстві, потреба виконувати їх накази. Психологічна теорія держави та права розглядає народ як пасивну, інертну масу, яка шукає підкорення.

Расова теорія бере свій початок ще у рабовласницьку епоху, коли з метою виправдання існуючого ладу розвивалися ідеї природного поділу населення на дві категорії людей-рабовласників і рабів. Найбільшого розповсюдження расова теорія набула наприкінці XIX у першій половині XX ст,; вона лягла в основу фашистської політики та ідеології. Зміст расової теорії складали тези про:

* фізичну і психологічну неповноцінність людських рас;

* вирішальний вплив расових відмінностей на історію, культуру;

* поділ людей на вищу та нижчу раси, де перша є будівничим цивілізації, покликана напувати у суспільстві та державі, а друга - повинна лише сліп», безвідмовно коритися.

Органічна теорія. Уявлення про державу як своєрідну подобу людському організму були сформульовані ще у Стародавній Греції. Наприклад. Платан порівнював функції держави зі сторонами людської душі; Аристотель вважав, що держава багато у чому нагадує живий людський організм І на цій підставі заперечував можливість існування людини як істоти ізольованої.

Суть цієї теорії така: суспільство і держава представлені як організм, і тому їх сутність можна зрозуміти із будови та функцій цього організму. Органічна теорія була сформульована у XIX ст. Г. Спенсером. Він твердив, що держава утворюється одночасно зі своїми складовими людьми - й існуватиме доти, доки існує людська спільнота.

Соціально-екопомічна (зокрема, класова) теорія виходить з того, що держава виникла насамперед з економічних причин: поділ праці, поява приватної власності, подальший розпад суспільства на класи з протилежними економічними інтересами. Як об'єктивний результат цих процесів виникає: держава, яка спеціальними засобами примусу й управління стримує протистояння цих класів, забезпечуючи переважно інтереси економічно панівного класу. Держава замінила родоплемінну організацію влади, а юридичне право - звичаї. Основні положення цієї теорії представлені у працях К.Маркса та Ф.Енгельса. [13, c.31]

1.3 Загальні закономірності виникнення держави

У далекій давнині держави не було. Умовно цей період можна назвати додержавним суспільством, яке поетапно було:

-- праобщиною (первісне людське стадо);

-- родовою общиною;

-- селянською общиною.

Община -- універсальна форма організації аграрних та інших І ранніх суспільств, через яку пройшли (або проходять) усі народи світу. В період існування праобщини закінчився біологічний І розвиток людини, виникли штучні житла і знаряддя праці з метою самозбереження і життєзабезпечення. Люди об'єднувалися І в колективи, збудовані на кровнородинних зв'язках, із владою ватажка. Це стало початком соціальної організованості, яка розвинулася в період родової общини завдяки колективізму у виробництві і споживанні. Оскільки знаряддя праці були примітивними, а продуктивність праці -- низькою, родова община користувалася усім спільно -- мала спільну власність, рівномірний розподіл засобів до життя (дільба порівну).

Головну роль у родовій общині спочатку відігравала жінка (матріархат), вона піклувалася про дітей і господарювала. Споріднення дотримувалося за материнською лінією. Роди об'єднувалися у племена в результаті шлюбних зв'язків, заборонених усередині роду.

Спільність інтересів, виробництва і споживання членів роду обумовили таку організацію соціальної влади, як первісне суспільне самоврядування.

Ознаки первісного суспільного самоврядування:

(1) існувало лише у рамках роду, виражало його волю і ґрунтувалося на кровних зв'язках;

(2) суб'єкт і об'єкт управління збігалися;

(3) органами самоврядування виступали родові збори, тобто збори усіх членів роду (чоловіків і жінок), та старійшини, які обиралися ними;

(4) суспільні справи вирішувалися волевиявленням дорослий членів роду на зборах;

(5) влада старійшин, які перебували на чолі роду, а також воєначальників (обиралися тільки на період воєнних дій) ґрунтувалася на авторитеті, досвіді, повазі. Плем'я управлялося радою старійшин, яка обирала вождя;

(6) посада старійшини не давала ніяких привілеїв. Він працював нарівні з усіма і одержував свою частку, як усі;

(7) відмінностей між правами і обов'язками у членів роду не було.

Отже, суспільна влада збігалася безпосередньо з родовою общиною, не була відокремлена від неї. Єдність, взаємодопомога, співробітництво усіх членів роду, відсутність протилежних інтересів дозволяли родовим зборам без конфліктів вирішувати усі питання.

Відомо, що держави виникають на певному щаблі розвитку суспільства. їхнє виникнення пов'язане з трьома великими суспільними поділами праці:

1) виділенням скотарства як відокремленої сфери суспільної діяльності (засобом обміну стала худоба, яка набула функції грошей);

2) відокремленням ремесла від землеробства (винахід ткацького верстата, оволодіння навичками обробки металів);

3) появою групи людей (купців), зайнятих лише обміном (зосередження багатства в їх руках завдяки посередницькій місії). [15, c.42]

У результаті суспільного поділу праці змінилося господарське життя родової общини (залучення військовополонених як робочої сили з метою здобуття додаткового продукту). Жіночий рід зміняється чоловічим (патріархат), де споріднення ведеться за батьківською, а не за материнською лінією. На зміну груповому шлюбу приходить парний шлюб. Інтереси патріархальних сімей вже не повністю збігаються з інтересами роду. З появою сім'ї почалося розкладання родової общини. Виникла селянська община.

Наявність надлишкового продукту дозволила зосередити деяким сім'ям, їх главам, старійшинам, воєначальникам знаряддя праці, запаси товарів, стати власниками відокремлених ділянок землі і рабської сили, захопленої в результаті війн. Розвивалася соціальна неоднорідність суспільства. Майнова нерівність (спочатку -- міжродова, а згодом внутрішньо-родова) стала причиною розшарування суспільства і появи груп людей, які «спеціалізувалися» на виконанні загально-соціальних справ (адміністратори, контролери, скарбники та ін.).

Іншою стає організація влади. Замість зборів членів роду все частіше проводилися лише збори чоловіків. Поступово усвідомлювалася важливість гарного управління, керівництва. Відбувся поділ функцій влади на світську (управління), військову (військове керівництво), релігійну. Рада старійшин стає органом повсякденного управління. З'являється племінна бюрократія (управлінська, військова, релігійна), яка здійснює управління суспільством вже не лише в його загальних інтересах, але й у власних, групових, класових інтересах. Знадобилася якісно нова організація, спроможна зберігати і забезпечувати життя суспільства як цілого організму. Виникла необхідність у публічній владі, відокремленій від суспільства, з особливими загонами людей, які займаються лише управлінням і мають можливість здійснювати організований примус. Такою організацією стала держава.

Слід зважити на те, що родова організація поступово еволюціонувала в державу, проходячи певні перехідні стадії, однією з яких була «військова демократія» (органи самоврядування ще зберігаються, але вже нові додержавні структури в особі воєначальника і його дружини набирають сили).

Таким чином, причинами виникнення держави є:

1) необхідність удосконалення управління суспільством, пов'язана з його ускладненням у результаті розвитку виробництва, поділу праці, зміни умов розподілу продуктів, зростанням чисельності населення і розшаруванням суспільства на соціально неоднорідні групи (класи);

2) необхідність підтримання в суспільстві порядку, який забезпечує його соціальну усталеність, що досягається за допомогою загальнообов'язкових соціальних (насамперед юридичних) норм;

3) необхідність придушення опору експлуатованих мас, які в результаті розшарування суспільства на соціальної неоднорідні групи (класи);

4) необхідність захисту території та ведення війн, як оборонних, так і загарбницьких;

5) необхідність організації значних суспільних робіт, об'єднання з цією метою великих груп людей (у ряді країн Азії і Африки).

Розділ 2. Особливості винекнення та розвитку права

2.1 Походження і сутність права

В будь-якому історичному суспільстві для підтримки в ньому порядку потрібне регулювання за допомогою соціальних норм, так зване соціальне регулювання. Регулювати - значить спрямовувати поведінку людей, їх груп і всього суспільства, вводити їх діяльність в певні рамки. Розрізняють два види соціального регулювання - індивідуальне (впорядкування поведінки конкретної особи, в конкретному випадку) і нормативне (впорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил - зразків, моделей, що поширюються на всіх, на всі подібні випадки). Поява нормативного соціального регулювання послужила якісним поштовхом до становлення (виникненню і розвитку) права.

У первісному суспільстві нормативним соціальним регулятором були норми-звичаї - правила поведінки, що увійшли до звички в результаті багаторазового повторення протягом довгого часу. Звичаєве право - система норм, що спираються на звичай.

Норми-звичаї були засновані на природній необхідності і мали значення для всіх сторін життя общини, роду, племені, для регламентації господарського життя і побуту, сімейних та інших взаємостосунків членів роду, первісної моралі, релігійно-ритуальної діяльності. Їх метою була підтримка і збереження кровноспорідненої сім'ї. Це були "мононорми", тобто нерозчленовані, єдині норми [11, c. 364].

У них перепліталися, чітко не проступаючи, найрізноманітніші елементи: моралі, релігії, правових почав.

Мононорми не давали переваг одному члену роду перед іншим, закріплювали "первісну рівність", жорстко регламентуючи їх діяльність в умовах протистояння суворим силам природи, необхідності оборонятися від ворожих племен. В мононормах права членів роду були оборотною стороною обов'язків, були невіддільні від них, оскільки первісний індивід не мав виділеного усвідомленого особистого інтересу, відмінного від інтересу роду. Тільки з розкладанням первісного ладу, з появою соціальної неоднорідності все більш самостійного значення набувають права. Виникнення мононорм було свідоцтвом виходу людини з тваринного царства в людське співтовариство, рухоме по шляху прогресу.

В умовах суспільної власності і колективного виробництва, спільного рішення загальних справ, невідокремленості індивіда від колективу в якості автономної особи, звичаї не сприймалися людьми як такі, що суперечать їх особистим інтересам. Ці неписані правила поведінки дотримувалися добровільно, їх виконання забезпечувалося, в основному, силою громадської думки, авторитетом старійшин, воєначальників, дорослих членів роду. При необхідності до порушників норм-звичаїв застосовувався примус, що виходив від роду або племені в цілому (смертна страта, вигнання з роду і племені та ін.).

У первісному суспільстві переважав такий засіб охорони звичаю, як "табу" - обов'язкова і незаперечна заборона (наприклад, заборона під страхом найтяжчих покарань кровноспоріднених шлюбів). Окрім заборон (табу), виникли такі способи регулювання, як дозвіл і позитивне зобов'язання (тільки в зачатковій формі). Дозволи мали місце у випадках визначення видів тварин і часу полювання на них, видів рослин і термінів збору їх плодів, користування тією або іншою територією, джерелами води та ін. позитивне зобов'язання мало на меті організувати необхідну поведінку в процесах приготування їжі, будівництва жител, розпалювання вогнищ, виготовлення знарядь та ін.

Нормативні узагальнення (заборони, дозволи, позитивні зобов'язання), що стали звичними способами регулювання первіснообщинного життя, - витоки формування права [12, c. 367].

Процес виникнення держави і права протікав при їх взаємному впливі один на одного і викликаний одними і тими ж причинами:

1. Потребами економічних відносин, які складалися за наявності приватної власності, розподілу праці, товарного виробництва і обігу, необхідністю закріплення економічного статусу товаровласників, забезпечення для них стійких і гарантованих економічних зв'язків, умов для економічної самостійності;

2. Необхідністю підтримувати стабільність і порядок в суспільстві в умовах поглиблення і загострення соціальних суперечностей і конфліктів;

3. Організацією публічної влади, відокремленої від населення і здатної санкціонувати звичаї, встановлювати юридичні норми і забезпечувати проведення їх у життя;

4. Перетворенням людини у відносно самостійного індивіда. Не можна шукати право там, де немає поділу колективу (роду, племені) на окремих суб'єктів, де індивід не виділений як особа, що усвідомлює можливості (свободи), що складаються в процесі розвитку суспільства [12, c. 368].

Таким чином, виникнення права було пов'язано з:

1. якісним ускладненням виробництва, політичного і духовного життя суспільства;

2. відособленням особи як учасника суспільних відносин зі своїми домаганнями на автономність існування (соціальну свободу);

3. формуванням держави, якій був потрібен новий нормативний соціальний регулятор, здатний виконати задачі:

а) забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму більш високого порядку, ніж первісне суспільство, підтримувати в ньому порядок і стабільність;

б) закріпити і забезпечити індивідуальну свободу автономної особи

Виконати такі задачі не було під силу нормативним регуляторам первіснообщинного устрою - нормам-звичаям. Цю роль узяло на себе юридичне право, визначальною рисою якого став державний примус.

Сутність - це внутрішній зміст предмету, що виражається в єдності всіх його багатоманітних властивостей і відносин, це значення, суть явища, тоді як зміст - певна сторона цілого, сукупність частин (елементів) предмету. Зміст в найзагальнішому вигляді є розвинене в конкретну цілісність сутність об'єкту.

Сутність права - внутрішнє значення права як регулятора суспільних відносин, яке виражається в єдності загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів через формальне (державне) закріплення міри свободи, рівності і справедливості [12, c. 369].

Під сутністю права в радянській літературі звичайно розумілася зведена в закон воля пануючого класу, зміст якої визначався матеріальними умовами життя цього класу. У всіх визначеннях права підкреслювався його класово-вольовий характер, причому він мав принципове методологічне значення для розуміння сутності експлуататорського права як виразу інтересів і волі всього пануючого класу, а для соціалістичного права - як виразу інтересів і волі трудящих на чолі з робочим класом. При цьому класові трактування держави і права тісно стулялися.

Було б невірним відривати один від одного класовий і соціальний аспекти сутності права. І той і інший аспекти складають єдину, хоча і внутрішньо суперечливу сутність права як регулятора суспільних відносин через державне закріплення міри свободи, рівності і справедливості.

Поняття права охоплюють два аспекти, які виражають його сутність:

· ціннісно-нормативний;

· регулятивний.

Якщо з ціннісно-нормативної точки зору право є мірою свободи, рівності і справедливості (правомірним порядком), то з регулятивної точки зору - направлене на впорядкування суспільних відносин (динамічний, регулятивний аспект). На різних етапах розвитку суспільства перший аспект може домінувати, впливати на загальну спрямованість правового регулювання, або відступати на другий план. Тоді він виявляється як би приглушеним, виявляється в трансформованому, стертому вигляді. Так, при феодалізмі міра свободи, рівності і справедливості була однією для поміщика, іншою - для кріпосного селянина (несвобода, відсутність рівності - формального і фактичного, тобто несправедливість).

Сутність права менш схильна до змін, ніж його зміст і форма: зміни в житті суспільства, що відбуваються, спричиняють за собою, перш за все, зміни в змісті права. Проте не можна відмовляти в зміні сутності права, визнавати за нею тільки якості статичності і незмінності на відміну від змісту і форми. Діалектичний розвиток сутності права виражається, перш за все, в зміні співвідношення між класовими задачами і загальними справами, вирішуваними правом; між правом як мірою свободи (є показником якості правопорядку) і правом як регулятором суспільних відносин (є інструментом підтримки правопорядку). Етимологія слів "розвиток" і "зміна" дозволяє розглядати їх у тісному зв'язку.

В будь-якому суспільстві, яким би воно не було (класово-антагоністичним; соціально-неоднорідним, чи демократичним) суть права залишається незмінною в тому, що право було, є і буде владним нормативним регулятором суспільних відносин, поведінки людей

Категорія сутності повинна включати такі якісні риси, без яких взагалі немає того предмету, про сутність якого йде мова. До сутнісних якостей права слід віднести його нормативність, представницько-зобов'язальний характер правових норм, їх зв'язок з державою (названі вище ознаки права).

Таким чином, право, як і держава, є продуктом суспільного розвитку. Юридично воно оформляється в державно-організованому суспільстві як основний нормативний регулятор суспільних відносин. Звичаї, моральні і релігійні норми первісного суспільства відходять на другий план, поступаючись місцем правовому регулюванню суспільних відносин. Погляди на право, його походження, місце і роль в системі нормативного регулювання змінювалися по мірі розвитку самого суспільства, зрілості наукової правової думки, всіляких об'єктивних і суб'єктивних чинників.

Не дивлячись на суперечність і відмінність наукових уявлень про право, всі ці вчення мають ряд спільних положень [7, c. 171]:

· право є соціальне явище, без якого неможливе існування цивілізованого суспільства;

· право в нормативній формі повинно відображати вимоги загальнолюдської справедливості, служити інтересам суспільства в цілому, а не окремим його класам або соціальним групам, враховувати індивідуальні інтереси і потреби особи як першооснови суспільства;

· право приватної власності є основою всіх прав людини;

· право є міра поведінки, встановлена і охоронювана державою.

2.2 Основні теорії походження права

Існують декілька основних теорій, які висвітлюють причини і шляхи виникнення права, його появи в суспільстві.

За теологічною теорією (Тома Аквінський, XIII ст.) право було створене Богом і дароване людині. Воно виражає волю Бога, вищий розум, добро і справедливість. Теологічна теорія відстоює божественну природу права, яке у своїй основі не залежить від волі людей, зокрема правителів. Так, Тома Аквінський указує на існування ієрархічної системи законів - вічного, природного, божественного та людського.

Представники теорії природного права (Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, XVII-XVIII ст.) вважали, що природне право на відміну від позитивного (встановленого людьми) виникає як закон доброчесності, як право справедливого розуму. Природні права (право на життя, свободу, власність, прагнення щастя) належать людині від народження. Для додаткового гарантування цих прав люди домовилися створити державу, яка видає закони (позитивне право) і встановлює санкції за їх порушення. Ця теорія дозволяла оцінювати позитивне право з точки зору справедливості і розумності, закликала до його зміни в разі невідповідності природному праву.

Історична школа права (Ф. Савіньї, Г. Гуго, Г. Пухта, XIX ст.) відстоювала тезу про те, що право виникає спонтанно, так само як мова народу; воно виростає з національного духу, народної свідомості і набуває специфічного характеру, притаманного тільки певному народові в найбільш ранні періоди його історії. Законодавці лише виражають в юридичній формі те, що диктує народний дух. Право не має універсального характеру, його інститути слід вивчати в контексті конкретного часу, місця, особливостей національного духу.

Марксистська теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, XIX ст.) пов'язувала генезу права із класовою боротьбою. Панівний клас змінює звичаї на свою користь, пристосовує їх до своїх потреб, а в разі необхідності цілеспрямовано створює нові закони, в яких виражається його воля. Право є знаряддям створення жорстких рамок для пригніченого класу. Як й інші форми свідомості, право виникає і розвивається відповідно до змін в економічній структурі суспільства.

Теорія примирення (Г. Берман, Е. Аннерс, XX ст.) пояснює походження права необхідністю впорядкування відносин між родами. Вона виходить із того, що в розв'язанні конфліктів між родами було зацікавлене все первісне суспільство. Договори про примирення спочатку в усній, символічній формі укладалися за допомогою загальних зборів, ради старійшин. Згодом такі договори через повторення однорідних ситуацій поступово перетворилися на юридичні норми (право примирення). [11, c 127]

Кожній із наведених теорій походження права притаманні як позитивні моменти, так і певні недоліки. Проте всі вони мають право на існування, оскільки сприяють кращому розумінню генези і природи права.

Розділ 3. Співвідношення і взаємозвязок держави і права

3.1 Держава і право в їх співвідношенні і взаємодії

Традиційно в науці з питання про співвідношення держави і права розрізнялися два підходу. Перший - етотістскій, що йшов з пріоритету держави над правом. Відповідно до цього підходу право розглядалося як продукт державної діяльності, як його (держави) слідство. Такий підхід мав широке поширення у вітчизняній юридичній літературі. Вважалося, наприклад, що право знаходиться в підлегломувідношенні до держави. Фактичним умовою для данного підходу служила політична практика, схильна бачити в праві якийсь придаток держави. Теоретичною передумовою було формально-догматичне ставлення до поняття права як сукупності норм, видаються державою.

Інший погляд на співвідношення держави і права утвердився в руслі природно-правових поглядів. Прихильники так званої школи природного права, виводили поняття держави з громадського договору, виходили з обмеження державою права, що, на їхню думку, випливало з непорушності природного закону і не отчуждаемості заснованих на ньому суб'єктивних публічних прав індивіда. З позиції даного підходу праву належить безумовний пріоритет в порівнянні з державою. Право виникає до утворення держави. воно старше держави, ніяка держава і жодна влада не є первинний джерело права.[6, c. 63]

Є й третя точка зору на проблему, яка розглядається, що дозволяє в певною мірою інтегрувати погляди прихильників зазначених позицій і в той же час уникнути крайнощів в оцінці зв'язку держави і права.

Відповідно до цього підходу зв'язок між державою і правом не має настільки однозначного причинно-наслідкового характеру, держава породжує право або з права народжується держава. Вона (зв'язок) бачиться більш складною і носить характер двосторонньої залежності: держава один без одного не можуть існувати, а значить, між ними є функціональний зв'язок.

Розглянутий підхід дозволяє тим самим виявити глибинні зв'язки між державою і правом, уникнути однобічності, зрозуміти, що дає право державі, і в той же час з'ясувати справжню роль держави в забезпеченні права. Аналіз такого роду залежностей має важливе значення для всієї суспільної практики.

Визнання двостороннього характеру зв'язку між державою і правом дозволяє виключити інтерпретацію даного питання в дусі вузьконормативного підходу до розуміння права («право виходить від держави» і т.п.). У той же час при даному підході роль держави по відношенню до права не нівелюється, як це випливає їх деяких концепцій так званого широкого праворозуміння. Державний нігілізм в такій же мірі небезпечний, як нігілізм правовий. зв'язок держави і права представляється інший: держава не породжує право, не виробляє його, а є, з одного боку, залежною, підлеглою йому силою, а з іншого - потужним засобом, що підтримує і підсилює міць права, його потенціал в суспільній системі. держава використовує право як засіб управління суспільними процесами, але лише в тій мірі, в якій саме право йому це дозволяє.

3.2 Вплив держави на право

Держава є безпосереднім чинником створення правових встановлень і головною силою їх здійснення. Державна влада має конструктивне значення для самого буття права як особливо інституційного освіти. Вона присутня в праві і як би проникає в саму суть права.

Держава опікується право, використовує його потенціал для досягнення цілей державної політики. У той же час вплив держави на право не слід абсолютизувати і розглядати в дусі етатистським поглядів, визнають право виключно інструментом (засобом) держави, його ознакою або атрибутом. Не тільки держава, але і право має відносну самостійність, власними, внутрішньо притаманними йому закономірностями формування і функціонування, з чого випливає, що право має по відношенню до держави самостійне значення. Якщо і допустимо розглядати право як інструмент держави, то лише з відмовкою, що і держава в тій же мірі є інструментом по відношенню до права.

Найбільш відчутний вплив держави на право проявляється в сфері правотворчості і право реалізації. Право формується при безпосередньої участі держави. Однак держава не стільки формує право, скільки завершує право-освітній процес, надаючи праву певні юридичні форми (нормативний юридичний акт, судовий чи адміністративний прецедент та ін.). В цьому сенсі держава не є його (права) початковою, глибинною причиною.

Держава створює право на інституціональному рівні. причини ж виникнення права кореняться в матеріальному способі виробництва, характері економічного розвитку суспільства, його культури, історичних традиціях народу та ін. Недооцінка цього принципово важливого положення веде до того, що єдиним і визначальним джерелом права визнається державна діяльність. Саме в цьому і полягав основний порок юридичного позитивізму. держава визнавалося засновником права, в буквальному сенсі вважалося, що воно творить право. [5, c 95]

Навряд чи можна погодитися з мають поширення в юридичній теорії поглядами, згідно з якими утворення права розглядається в повному відриві (ізольовано) від держави. Поза і крім конструктивної діяльності держави існування права як інституційного освіти немислимо. Разом з тим роль держави в правоосвітньої процесі досить специфічна. По справжньому держава втручається в правоосвітньої процес лише на визначених його стадіях. Звідси творча роль держави щодо освіти права полягає в наступному.

У здійсненні правотворчої діяльності. Держава відповідно до пізнаних законами суспільного розвитку, закономірностями стихійного правогенеза визначає потребу в юридичній регламентації тих чи інших відносин (діяльності), визначає потреба найбільш раціональну юридичну форму (закон, акт виконавчої влади та ін.) і засновує загальні норми, надаючи їм авторитетом державної влади формально-юридичний, загальний характер. У буквальному сенсі це означає, що держава встановлює норми права.

У санкціонуванні державою норм, які не мають (не носять) прямого державного характеру. Для деяких правових систем такий спосіб «виробництва» права є переважним. Так, освіта мусульманського права характеризувалося як раз тим, що держава санкціонувало головним чином ті норми, які вироблені були мусульманської доктриною. З історії права відомі випадки, коли становищем, виробленим правовою доктриною або з'являються внаслідок тлумачення застосовуваної норми, держава надавало загальнообов'язкове значення.

У визнання юридично обов'язковими регуляторами поведінки фактично сформувалися і існуючих відносин і зв'язків (відповідних їм видів діяльності), внаслідок чого ці зв'язки і відносини отримують юридичне значення. Таким чином, формується так зване звичайне і прецедентне право, визнаються в якості загальних норм положення нормативних договорів.

Держава, таким чином, забезпечує розвиток всієї системи джерел права. Узгоджується з соціально-економічними потребами, політичною ситуацією в суспільстві, держава значною мірою надає на вибір типів, державно-юридичних засобів забезпечення правомірної поведінки. У цьому сенсі можна сказати, що держава управляє правової середовищем суспільства, забезпечує її оновлення відповідно духу часу.

Досить значущою є роль держави в забезпеченні реалізації права. Історичний досвід переконливо свідчить про те, що поза державою використання його ресурсів, здійснення правовихустановлений було б взагалі неможливо. призначення держави як раз і проявляється в тому, що воно своєю діяльністю покликане створювати фактичні, організовані юридичні передумови для використання громадянами, їх організаціями наданих законом можливостей з метою задоволення найрізноманітніших інтересів і потреб. Активність держави - необхідна умова утвердження правових засад у суспільному житті. Держава зобов'язана проявляти цю активність, інакше воно не відповідає своєму призначенню, внаслідок чого державна влада втрачає легітимний характер.

Держава, далі, забезпечує охорону права і пануючих правових відносин. Державний примус є постійно існуючої гарантією, якої підкріплюється право. За ним завжди стоять сила, авторитет держави. Вже сама загроза державного примусу охороняє право. Тим самим зміцнюється правопорядок, створюється режим найбільшого сприяння для конструктивних дій соціальних суб'єктів. [12, c. 97]

Держава, отже, сприяє поширенню права в соціальному просторі, воно зобов'язує учасників суспільних відносин діяти по праву, виключати протиправні підходи в досягненні суспільно значущих результатів.

Безсумнівно, об'єктивно існує межі впливу держави на право. І перш за все це обумовлено регулятивним потенціалом самого права, можливостями держави, його структур забезпечити дію права в даних соціально-економічних і політичних умовах. держава не може також використовувати право в суперечності з його справжнім призначенням. Важлива з цієї причини науково обгрунтована, ефективна юридична політика держави, що дозволяє найбільш раціонально і в інтересах суспільства використовувати правовий інструментарій.

3.3 Вплив права на державу

У спеціальній літературі проблемі впливу права на державу приділено мало уваги. Між тим держава має потребу в праві не менше, ніж право в державі. Залежність держави від права проявляється:

1) у внутрішньої організації держави та

2) у його діяльності.

1. Історичний досвід доводить, що для свого існування держава, як організація, має потребу в праві. Право оформляє структуру держави й регулює внутрішні відносини у державному механізм, взаємини між його основними ланками. За допомогою права закріплюються форма держави, устрій державного апарату, компетенція державних органів і посадових осіб.

Принципово важливе значення права у внутрішній організації держави проявляється в тому, що воно створює юридичні гарантії проти можливої узурпації влади однією з її гілок. Таким чином, відносини між державними структурами отримують правове врегулювання, перетворюються в правовідносини. [9, c. 115]

З допомогою права визначається місце, роль, функції частин державного механізму, їх взаємодія з іншими органами і населенням. Для федеративної держави чітке розмежування компетенції федерації і її суб'єктів, федеральних органів та органів членів федерації є необхідним умовою існування федерації як єдиного, цілісного держави. Правова невпорядкованість внутрішньоструктурний зв'язків федеративної держави чревата серйозними наслідками. І навпаки, чітке юридичне оформлення організації держави здатне поставити міцний заслін, з одного боку, сваволі федеральної влади, а з іншого - поширення сепаратизму в будь-яких його проявах. Отже, право виступає істотним властивістю державної організації суспільства. Впорядковуючи внутрішньодержавні зв'язки держави, право дозволяє забезпечити раціональне пристрій структури держави. Нормативно-юридичні акти правовстановлюючого характеру формують державу як систему з розвиненим органічним побудовою. Тим самим право створює юридичні передумови для ефективної роботи всіх ланок державної машини.

2. Відомі два методи, за допомогою яких держава нав'язує свою волю суспільству: метод насильства, властивий тоталітарним державам, і цивілізоване управління соціальними процесами за допомогою правового інструментарію. Такий метод органічно притаманний державам з розвиненим демократичним режимом. [9, c. 115]

Отже, держава не може поза і крім права здійснювати свою діяльність. Право становить необхідну сторону, аспект, властивість державної діяльності. Така якість притаманна праву, оскільки воно незамінне як загальносоціальний регулятор і його використання обумовлене об'єктивними факторами, що знаходяться поза держави. Право нав'язується державі чинності необхідності, тому воно в принципі не може знехтувати правовою формою. Держава без шкоди для суспільства не може маніпулювати правом або звільнитися від нього.

Узагальнено можна відзначити ряд напрямків, що характеризують організуючу роль права у відношенні до держави:

а) право впливає на державу при його взаєминах з населенням, окремою особистістю. Держава впливає на громадян через право і в межах правових вимог; у свою чергу, і громадяни впливають на державу за допомогою права. Відсутність права в стосунках держави та особистості за певних умов обертається проти самої особистості. Звідси цінність права вимірюється головним чином тим, якою мірою воно забезпечує і чи забезпечує взагалі гармонічний та прогресивний розвиток особи, розширення її свободи. З цієї точки зору, цінність права, якщо і обумовлена зв'язком з державою, то лише в тій мірі, в якій сама держава поставлено на службу людині;

б) право легалізує державну діяльність, забезпечує дозволеність охоронних і примусових заходів держави. Державна діяльність допомогою права вводиться в суворі рамки юридичних вимог, набуває юридичну форму;

в) за допомогою права визначаються межі діяльності держави, позначаються межі втручання в приватне життя громадян;

г) право закріплює специфічні інтереси націй і народностей і тим самим впливає на державну владу в її взаєминах з націями і народностями. Для багатонаціонального федеративної держави ця сторона впливу права є об'єктивно необхідною умовою її (держави) існування;

д) правова форма забезпечує можливість здійснення дієвого контролю за діяльністю державного апарату і тим самим створює юридичні гарантії відповідальної поведінки держави перед населенням;

е) право виступає в сучасних умовах мовою спілкування держави не тільки з населенням, але і з іншими державами, світовими співтовариством в цілому;

...