Поняття та основні види Конституції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття та основні види Конституції



1. Поняття Конституції

Сам термін "конституція" походить від латинського слова "constitutio" - "встановлюю,закріплюю ". Він зустрічався ще в законодавстві Стародавнього Риму та позначав тоді різні акти,установлені,видані імператором,які закріплювали устрій держави, але єдиний основний закон держави, очолює піраміду законодавства. [1].

Термін «конституція» вживається багато століть, але й в античному світі, ні з середньовіччі його значення не збігалося із сучасним. Тоді немає основних законів, котрі були б юридичної базою поточного законодавства (хоч і деякі досить значимі акти, наприклад, Золота булла 1222 р. в Угорщині або Великий березневий ордонанс 1357 р. мови у Франції,включи, зазвичай, норми різних галузей права). Теоретичне обгрунтування необхідності конституції, розробка її поняття, прийняття перших конституцій (США в 1787 р., Франція та Польща в 1791 р.) пов'язані з боротьбою молодої, революційної буржуазії проти феодального ладу синапси і феодального права. ^[2]

Конституція у державі -- це правовий акт найвищої юридичної сили, своєрідна ознака державності, юридичний фундамент державної влади і життя, головне джерело національної системи права.

Конституція як Основний Закон держави засновує політичну форму існування суспільства, систему державних органів, встановлює порядок формування та спосіб функціонування, закріплює права та свободи людини і громадянина.

Закріплює найважливіші суспільні відносини, принци стану та основні підвалини суспільства, політичну форму його існування. Конституція служить правовою базою для поточного законодавства. У цьому все в законодавстві переломлюються, розкриваються і конкретизуються становища конституції. Причому, важливо наголосити, що його неспроможна й не «розвивати» чи доповнювати конституцію.Відповідно до Основного Закону держави, поточне законодавство наповнює її положення конкретним змістом. У цьому конституційні норми зберігають свою визначеність і вищу юридичну чинность стосовно нормам поточного законодавства.

Конституція -- передусім юридичний документ, основа державності, законності та правопорядку. Саме у цій ролі вона є предметом науки конституційного права.

У світовій конституційно-правовий теорії немає єдиного погляду змісту Конституції. Конституції різних країн є дуже різноманітними і ми бачимо неоднозначну картину, що проект відбиває відмінність історичних умов його ухвалення, й рівня конституційної правосвідомості. У Великобританії, наприклад, взагалі немає писаного основного закону, унаслідок чого часом важко сказати, чи мають ті чи інші акти конституційне значення (формально такої різниці між законами може і не спостерігається).

Конституції діють понад двох століть і адаптуються до мінливих умов з допомогою судових тлумачень -- то її зміст за межі власне конституційного тексту. У Італії, ФРН конституції було прийнято після Першої та Другої Світової Війни з урахуванням новітнього соціально-політичного досвіду, тому їхній вміст дуже широкий. У колишніх соціалістичних країнах конституції підпорядковувалися ідеологічним цілям правлячих компартій розвитку державиці, акти переважно запозичують моделі розвинутих країн, часто вже не відповідаючи місцевих умов.У той самий час для світової конституційної теорії та практики характерна певна уніфікація поглядів на змісті сучасної конституції з урахуванням загальних поглядів на демократію. Ніхто поза сумнівами, що найпершим метою та завданням конституції у країні мають стати гарантії права і свободи людини і громадянина, що структура державної влади може бути демократичною і ефективною лише за дотримання принципу поділу влади, що народний суверенітет втілюється через представницьку систему, формовану з урахуванням загального виборчого права, тощо. Інакше кажучи, світове співтовариство хіба що склало певну модель демократичної держави, відповідного принципам сучасної цивілізації. Ця модель вказує, що неодмінно має бути включено в конституційний текст, що предмет поза конституційного законодавчого регулювання чи взагалі є зайвим. Така "селекція" уніфікувала іраціонувала конституційну теорію, надала їй більш-менш чітких меж. Новітні конституції у колишніх тоталітарних країнах (Росії, Україні, Казахстані, Киргизії, Румунії, Угорщини, Болгарії та ін.) майже відверто базуються в цій моделі, що, зрозуміло, не виключило у разі деякого відійти від неї з метою обліку національних політичних умов.

Сам собою термін «конституція» має глибоку, давню історію. Він походить від латинського поняття “constitutio” (стверджую, встановлюю), що у Стародавньому Римі визначалися найважливіші імператорські укази і запровадження. Значно згодом, лише у у вісімнадцятому сторіччі, з'являється сучасне розуміння конституції як основного закону й держави.

Першими такими документами прийнято вважати Конституцію США 1787 року (хоча фактично першої стала конституція однієї з Північно-Американських штатів -- Конституція штату Віргінія 1776 року), Конституцію Франції 1791 року, Конституцію Польщі цього року. Ці та й інші конституції першої хвилі з'явилися переході від феодального до буржуазного устрою. Теоретичне обгрунтування необхідності конституції, розробка її поняття, прийняття перших конституцій (США в 1787 р., Франція та Польща в 1791 р.) пов'язані з боротьбою молодої, революційної буржуазії проти феодального ладу синапси і феодального права.^[3] Вони повинні були бути покликані закріпити перемогу буржуазно-демократичних революцій і досягнення їх головних цілей: скасування станових привілеїв, проголошення свободи приватно-підприємницької роботи і формальної рівноправності громадян, встановлення (як загальне правило) демократичного політичного режиму на відповідність до ідей народного суверенітету. Усе, це тій чи іншій мірі мало закріпити у перших конституціях, причому більше послідовно в конституціях пізнішого періоду, яка становила їх основний зміст.

Характеристика конституції як основного закону лише підводить нас до її сутності. Але цього замало для аналізу цікавої для нас проблеми, розуміння того, чому основний закон є. І тут важливого значення набуває таке запитання: чи існує у державі сила, яка справляла б впливом на зміст конституції, визначала її основні параметри і забезпечувала її дію, у заданих рамках?

Саме на це запитання слід дати позитивну відповідь: така сила існує. І сила ця, відповідно до соціологічним підходам, криється у фактичному співвідношенні соціальних сил, властивих кожному суспільству, і роблять конституцію такою, як вона є. У цьому плані конституція є зі своєї соціальної сутності вираженням дійсного співвідношення наснаги в реалізації країні, не бажаючи суспільні відносини, які виражають це співвідношення сил, становлять фактичну конституцію.Писаная ж конституція як основний закон країни є юридичною конституцією, що має закріплювати і відбивати на правовому рівні конституцію фактичну [4]. У разі, якщо юридична конституція відповідає фактичній, з нею, основний закон носить реальний характер, він підкріплений як формально-юридичними механізмами забезпечення, але дійсним (фактичним) співвідношенням наснаги в реалізації суспільства. Якщо ж фактична і юридична конституції не збігаються, остання у такому разі носить фіктивний характер, перетворюється на звичайнісінький папірець й у кращому випадку є свідченням нічим не підкріплених конституційних ілюзій певній його частині суспільства; ілюзій, котрі у будь-який момент може бути зметено реальною у суспільстві соціальної силою, придушені і знищені армією, і гарматами.

У розмежування поняття фактичної і юридичної конституції полягає основний сенс соціологічного підходу до аналізу сутності цього складного суспільно-політичного явища. Його раціональність очевидна, оскільки дає змогу виявити глибинні конституційні витоки, закорінені у реальних громадських відносинах, закріпити на вищому правовому рівні значно ширший крутий найважливіших громадських відносин, чому це можна говорити про, наприклад, у Конституції США. Слід проте визнати, що у другій половині ХІХ століття, і протязі перших десятиліть ХХ століття такий в чистому його вигляді недоотримав свого практичного конституційного втілення. І це пояснюється насамперед із тим, що у період зазнав суттєві деформації під впливом марксисько-ленінської ідеології класової боротьби. Через війну сутність конституції стала розглядатися виключно крізь призму класової боротьби як юридичний засіб закріплення її результатів, показник перемоги одного класу над іншим, тобто частині суспільства над іншою. Саме з цих політико-ідеологічних позицій розроблялися раніше, які діяли нашій країні радянські конституції, як і конституції колишніх соціалістичних країн Східної Європи.

Сучасний підхід, характерний конституціоналізму країн розвиненою демократії, грунтується не визнання того чинника, що сутність конституції демократичної держави має виявлятися в юридичному закріпленні узгоджених інтересів волі всіх соціальних груп, націй і народностей, складових державно-організованого суспільства. Узгодження, приведення до спільного знаменника відповідних інтересів волі різних груп суспільства відбувається з урахуванням об'єктивно складається співвідношення соціальної наснаги в реалізації суспільства. Проте показником цього співвідношення та її результатом мусить бути не класова, національно-етнічна, релігійна чи інша боротьба частині суспільства з іншого, а досягнення громадянського світу та згоди у суспільстві. Сутнісна ж характеристика конституції у разі в тому, що вона є юридично узаконеним балансом інтересів всіх соціальних груп суспільства.

Тому конституція - це основний закон як держави, так і суспільства. Вона має висловлювати інтереси тільки держави, скільки громадянського суспільства загалом. Залишаючись вираженням сформованого співвідношеня сил, вона є показник не їх протистояння, і боротьби, невиражениям волі панівної соціальної сили у особі певного класу, партії тощо, а мірою свободи, досягнутої у суспільстві та що є надбанням всього суспільства, кожного члена. У цьому вся таки не тільки соціологічний, а загальний гуманістичний підхід до сутності конституції з позиції визнання пріоритету інтересів і самоцінності людської особистості, інших загальнодемократичних загальних гуманістичний ідеалів.

Виділяють два значення поняття "конституція":

1) матеріальне значення, відповідно до якого конституція являє собою писаний акт або сукупність актів чи конституційних звичаїв, які перш за все проголошують та гарантують права і свободи людини і громадянина та визначають основи суспільного ладу, форму правління і територіального устрою, основи організації центральних та місцевих органів влади, їх компетенцію та відносини, державну символіку та столицю;

2) формальне значення, за яким конституція - це закон або група законів, що мають вищу юридичну силу щодо всіх інших законів та інших актів. Конституція в цьому розумінні - закон для законів, що виражається в її особливому порядку прийняття та внесення до неї змін, у верховенстві в правовій системі держави.

Усі держави мають конституцію у матеріальному змісті, але не в усіх державах є конституція у формальному розумінні (наприклад, у Великій Британії і Новій Зеландії існує конституція у матеріальному значенні, тобто сукупність правових норм, що регулюють зазначені суспільні відносини, але ці норми мають такий самий статус у правовій системі, як і інші норми права, тобто вони не характеризуються верховенством, особливим порядком прийняття чи внесення змін, що свідчить про те, що в цих країнах відсутня конституція у формальному розумінні)1.

Виділяють такі основні теорії походження конституцій:

1) договірна теорія, яка виходить із того, що члени суспільства уклали договір, утілений в конституції, відповідно до якого встановлюються принципові основи існування суспільства та правила, за якими воно функціонує;

2) природно-правова теорія, згідно з якою конституція є проявом волі народу, його суверенітету;

3) теологічна теорія виходить із того, що конституція - втілення божественних приписів суспільству про правила життя;

4) теорія, що пов'язує виникнення конституції тільки з державною владою, відкидаючи народний суверенітет. Державна влада згідно з цією теорією сама себе обмежує шляхом закріплення в конституції меж своїх повноважень; конституція закон юридичний

5) марксистсько-ленінська теорія, відповідно до якої конституція виражає волю не всього суспільства, а економічно панівного класу.

Конституція України - це єдиний нормативно-правовий акт, що має особливі юридичні властивості, через який Український народ виражає свою суверенну волю, утверджує основні принципи державного та суспільного ладу, визначає систему і структуру державної влади та місцевого самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень, основи правового статусу особи, територіальний устрій держави.

Розрізняють поняття юридичної та фактичної конституції.

Юридична конституція - це визначена система правових норм, що регулює відповідні суспільні відносини.

Фактична конституція - це самі ці відносини, тобто ті, що реально існують. Ця конституція існує незалежно від того, знайшла вона своє юридичне закріплення чи ні.

Розходження між юридичною та фактичною конституцією зазвичай виникають унаслідок змін у співвідношенні політичних сил, що відбулися після прийняття юридичної конституції. Розходження між фактичною та юридичною конституцією свідчить про те, що частина норм стала або спочатку була і залишається фіктивною. Виникає необхідність або юридичну конституцію привести у відповідність до фактичної, або навпаки. Останнім часом дедалі більше значення у подоланні розбіжностей між фактичною та юридичною конституцією відіграють органи конституційної юстиції.

Фіктивність конституції, як правило, характерна для держав з авторитарними і тоталітарними політичними режимами1. У демократичних країнах у разі існування розбіжності між фактичною та юридичною конституцією вживають відповідних заходів для якнайшвидшого подолання такої розбіжності.

Слід мати на увазі, що не всі дослідники підтримують думку про розмежування юридичної та фактичної конституцій. Так, наприклад, О. Ф. Фрицький критикує ідею виділення фактичної конституції і зауважує, що вона є "абстракцією, що суперечить основним засадам юридичної теорії та практиці застосування", оскільки, за його переконанням, предмет конституційно-правового регулювання включає дві взаємопов'язані складові - суспільні відносини і норми, що їх регулюють. Фактична конституція - це власне суспільні відносини, які існують поза нормативним регулюванням, тому не може бути так званої фактичної конституції, доки вона не буде "одягнена" у відповідну правову форму.

Конституції виконують цілу низку функцій, зокрема: юридичну, політичну, ідеологічну, установчу, правотворчу, регулятивну, охоронну, економічну, культурну, інформативну, зовнішньополітичну тощо.

Характеристика Конституції України має охоплювати визначення її формально-юридичних властивостей та основних рис.

Формально-юридичні властивості Конституції України - це її ознаки як основного нормативно-правового акта держави. До цих властивостей належать такі ознаки.

1) Конституція України є Основним Законом держави. Це означає, що Конституція України посідає найвищу сходинку в ієрархії нормативно-правових актів.

2) Конституція України має найвищу юридичну силу. Необхідно розрізняти поняття "найвища юридична сила" і "верховенство Конституції", оскільки останнє визначає місце Основного Закону держави не тільки в правовій системі, а й у суспільстві та державі. Термін "найвища юридична сила конституції" визначає її місце в системі нормативно-правових актів. Найвища юридична сила Конституції України закріплена у ч. 2 ст. 8 Основного Закону нашої держави та проявляється у двох аспектах:

а) усі нормативно-правові акти приймаються органами, передбаченими Конституцією України та в установленому нею порядку;

б) норми конституції мають пріоритет над нормами законів та інших нормативно-правових актів, тобто жоден нормативно-правовий акт держави не може суперечити положенням Основного Закону. Хоча у ч. 2 ст. 8 Конституції України йдеться про необхідність відповідності, а не несу переч пості нормативно-правових актів Конституції України1.

Терміни "відповідність" та "несуперечність" конституції різні за обсягом (останнє має більш широке тлумачення). Невдалість використання терміна "відповідність" у Конституції України, як підкреслюють вітчизняні дослідники, зумовлена тим, що він може застосовуватися лише щодо тих актів, предмет регулювання яких закріплено в Конституції України. Стосовно всіх інших актів, про предмет яких в Основному Законі України не згадується (оскільки Конституція України містить лише загальні норми), то доцільніше говорити про "несуперечність".

Слід також розрізняти поняття "вища юридична сила" та "обов'язковість конституційних норм". Так, обов'язковість - це абсолютна властивість кожного нормативного акта, тоді як вища юридична сила - властивість конституції, зміст якої ми розглянули вище, зумовлена її особливим предметом регулювання. Тому твердження деяких авторів про те, що конституційне регулювання має найвищий ступінь обов'язковості, є хибним.

3) Конституція України є юридичною базою законодавства. Це проявляється у тому, що вона:

а) визначає зміст усіх нормативно-правових актів, що приймаються у державі;

б) встановлює види нормативно-правових актів, що приймаються на розвиток її положень;

в) визначає ієрархію нормативно-правових актів;

4) передбачає особливий порядок прийняття та внесення змін до неї;

5) має особливий зміст та структуру;

6) характеризується прямою дією норм, тобто для реалізації конституційних норм не потрібні спеціальні акти, які б їх конкретизували. Крім того, відповідно до ч. З ст. 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Основні риси конституції характеризують її зв'язок як політико-юридичного документа з суспільним розвитком, специфіку впливу суспільних відносин на її характер і, навпаки, роль конституції в реальних процесах життя. До них належать:

1) особливий суб'єкт, що приймає конституцію (народний характер);

2) основоположний (установчий) характер;

3) всеохоплюючий характер конституційної регламентації (широта предмета регулювання);

4) стабільність, поєднана з динамізмом (у сучасній юридичній літературі наголошується на існуванні не лише стабілізуючого, а її конфліктогенного аспекту існування конституції як чинника впливу на суспільні відносини1);

5) реальність.

2. Види Конституцій

Існування великої кількісті країн у світі передбачає й існування великої кількості конституцій, які умовно можна класифікувати за відповідними критеріями на наступні види:

1) залежно від способу (форми) вираження конституції поділяються на: кодифіковані та некодифіковані.

Кодифіковані конституції - це, як правило, єдиний акт, що має всі ознаки основного закону та містить нормативний матеріал у систематизованій формі. Переважна більшість конституцій приймаються у вигляді кодифікованого акта. Наприклад, у ч. 1 ст. 6 Конституції Литовської Республіки 1992р зазначено, що "Конституція є цілісним актом...".

Некодифіковані конституції - це сукупність кількох нормативних актів, що регулюють головні питання конституційного характеру і мають всі ознаки основного закону, але містять нормативний матеріал у несистематизованій формі. Прикладом цього може слугувати Конституція Держави Ізраїль, яка складається з 11 основних законів про:

- Кнесет (парламент) 1958 р.;

- територію Ізраїля 1960 р.;

- Президента Держави 1964 р.;

- економіку держави 1975 р.;

- ізраїльські збройні сили 1976 р.;

- столицю Ізраїлю 1980 р.;

- судоустрій 1984 р.;

- контрольні органи 1988 р.;

- права людини 1991 р.;

- свободу вибору професії 1992 р.;

- Уряд 1992 р.

Також не мають конституції як єдиного кодифікованого акту Австралія, Великобританія, Сан-Марино, Лаос, Швеція;

2) за способом внесення змін, поправок і доповнень конституції поділяються на жорсткі та гнучкі.

Жорсткі конституції - це ті, текст яких важко змінити. Для цього в самому основному законі встановлюється особлива процедура. Існують і такі конституції, які практично неможливо змінити. Наприклад, у Конституцію Японії 1946 р. та Конституцію Королівства Данія 1953 р. з моменту їх прийняття не було внесено жодної поправки, а в Конституції Ірландії, США, Франції - внесена невелика кількість поправок. Наприклад, у Конституцію США 1787 р. за всі роки її існування було внесено понад 10 тисяч проектів поправок, проте прийнято всього 27 поправок. Причому перші 10 поправок були прийняті в 1789-1791 роках. До жорстких конституцій належать всі кодифіковані конституції. Наприклад, за більшістю ознак Конституцію України 1996 р. можна визнати досить жорсткою. Така характеристика насамперед пов'язана з тим, що відповідно до ст. 159 зазначеної Конституції "законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції". Згідно Рішенню Конституційного Суду України у справі щодо внесення змін до Конституції України від 9 червня 1998 р. ці висновки "є обов'язковими до виконання". Тим самим єдиний орган конституційної юрисдикції виступає в конституційній нормотворчості в ролі своєрідного "співавтора". Такого повноваження не мають конституційні суди інших держав, за винятком - Конституційного Суду Киргизстану.

Ступінь жорсткості конкретних конституцій забезпечується по-різному:

- виключно за рішенням парламенту, прийнятим на підставі голосування кваліфікованої більшістю у 2/3 голосів від конституційного складу парламенту. Іноді кваліфікована більшість може бути 3/5, 3/4 або 4/5 складу парламенту (Грузія, Китай, Кіпр, Ліхтенштейн, Македонія, Мальта, Монако, Португалія, Словаччина, Угорщина, Хорватія, Чорногорія, Чехія);

- повторним голосуванням (Білорусь, Гаїті, Греція, Естонія, Литва, Норвегія, Фінляндія, Швеція). Наприклад, у п. 3 ст. 110 Конституції Греції 1975 р. зазначено, що "після прийняття Парламентом рішення про перегляд Конституції, Парламент наступного скликання на своєму першому засідання приймає рішення щодо змісту переглядує-мих положень абсолютною більшістю голосів загальної кількості його депутатів";

- прийняттям змін до конституції новообраним парламентом у зв'язку з тим, що повноваження парламенту, який фактично прийняв рішення про необхідність внесення змін до конституції, достроково припиняється (Бельгія, Ісландія, Люксембург, Нідерланди);

- після схвалення парламентом змін до конституції, з наступним затвердженням їх на загальнонаціональному референдумі (Австрія, Албанія, Андорра, Ірландія, Іспанія, Італія, Латвія, Молдова, Польща, Румунія, Сербія, Словенія, Таджикистан, Туреччина, Україна, Франція, Швейцарія, Японія). Наприклад, у ст . 98 Конституції Таджикистану 1994 р. зазначено, що "зміни і доповнення до Конституції вносяться шляхом проведення всенародного референдуму";

- у деяких федеративних державах після схвалення парламентом змін до конституції затвердження їх законодавчими органами суб'єктів федерації (Німеччина, США).

Ступінь жорсткості конституції, з одного боку, не впливає на її юридичну силу, а лише визначає юридичні можливості її зміни. З іншого боку, жорсткість конституції не є нездоланною перешкодою для її скасування.

Гнучкі конституції - це ті, в текст яких легко внести зміни. Тобто, ніяких особливих процедур для цього випадку не передбачено і конституція змінюється чи доповнюється в тому самому порядку, що і звичайні закони. У такий спосіб змінюються та доповнюються насамперед некодифіковані конституції Великобританії, Ізраїлю, Сан-Марино, Лаосу, Швеції. Деякі парламенти, враховуючи такий стан, часто пристосовують свої конституції до ситуацій, які складаються в країні на той чи інший час. Наприклад, у Конституції Республіки Індія 1949 р. за час її існування змінено сотні її положень;

3) існують конституції юридичні (формальні) та фактичні (матеріальні).

Юридична конституція - це основний закон держави, який пропонує те, що повинно бути. Однак під час застосування її приписів на практиці може скластися дещо інший порядок здійснення державної влади, ніж запропонований юридичною конституцією. Цей реальний порядок здійснення державної влади називається фактичною конституцією. Зазначені конституції можуть як збігатися, так і відрізнятися одна від одної. Наприклад, у Німеччині під час фашистського правління в 1933-1945 рр. продовжувала діяти Веймарська конституція 1919 р., проте більшість її положень повсякденно порушувалися, і вона фактично перетворилася на фіктивний документ.

В юридичній літературі вирізняють і інші види конституцій:

- за формою політико-територіального устрою країни конституції поділяються на унітарні та федеративні. У федеративних державах, крім федеральної (національної) існують також конституції суб'єктів федерації (штатів - у Бразилії, Мексиці, США, земель - у Німеччині, автономних республік - у Росії, кантонів - у Швейцарії). З урахуванням суб'єктів федерацій в світі діє понад 300 конституцій;

- за способом прийняття конституції поділяються на октроїрувані (прийняті під тиском демократичних сил одноособово монархом і даровані народу), народні (прийняті установчими зборами, парламентом або народом на референдумі) та договірні;

- за терміном дії у часі конституції поділяються на постійні та тимчасові. Постійність конституції означає, що в ній не встановлено хронологічних меж її дії. У більшості держав світу діють постійні конституції. Тимчасові конституції приймаються на встановлений строк або до настання певної події, що визначається історичними умовами та процесами, які відбуваються в окремих країнах. Тимчасовими конституціями були, наприклад, конституційна декларація Єменської Арабської Республіки 1974 р., конституції Об'єднаних Арабських Єміратів 1971 р., Судану 1985 р., Таїланду 1992 р., Південно-Африканської Республіки 1994 р. У 1949 р., як тимчасовий був прийнятий і Оснований Закон ФРН. У 1991 р. після об'єднання ФРН з НДР, була створена спільна комісія Бундестагу та Бундесрату щодо підготовки нової, постійної конституції об'єднаної Німеччини. Пропрацював декілька років, комісія дійшла висновку, що Основний Закон ФРН 1949 р. забезпечує стабільність в країні, повністю відповідає сьогоденню і тому немає потреби підготовки нової конституції;

- за формою державного режиму конституції поділяються на демократичні (які закріплюють принципи демократичної, правової, соціальної держави, демократичні вибори, права і свободи людини),авторитарні (які містять недемократичні положення, обмежують права і свободи людини, посилюють виконавчу владу) та тоталітарні (які закріплюють диктатуру певних сил);

- за формою правління залежно від порядку формування органів влади та обрання глави держави конституції поділяються на республіканські та монархічні.

Згідно наведеної класифікації Конституцію України 1996 р. можна охарактеризувати як кодифіковану, жорстку, унітарну, народну, постійну, демократичну, республіканську.

3. Правова охорона Конституції

Правова охорона конституції є неодмінною умовою забезпечення її верховенства і стабільності. Вона здійснюється у двох основних формах - конституційний контроль та конституційний нагляд. Існують два погляди на співвідношення цих понять:

1) контроль - це така система відносин між органами публічної влади, за якої контролюючий орган має право скасовувати акти підконтрольного органу, а нагляд - така система відносин, за якої наглядовий орган має право лише звернути увагу піднаглядного органу на його помилку та найбільше - зупинити дію його акта, але скасовувати або змінювати акт повинен сам піднаглядний орган;

2) контроль - це перевірка діяльності підконтрольного органу, що проводиться контролюючим органом або вибірково, за власною ініціативою, або за якимось сигналом, а нагляд - постійне спостереження за діяльністю піднаглядного органу.

Такі відмінності розуміння зазначених понять зумовлені неоднаковим їх застосуванням у законодавстві зарубіжних країнах або ж однієї країни.

Надалі під конституційним контролем ми будемо розуміти будь-яку форму перевірки на відповідність конституції актів та дій органів публічної влади, а також об'єднань громадян, що здійснюють публічні функції або створені для участі у здійсненні публічних функцій.

Необхідність конституційного контролю обумовлена тим, що конституція в державі має вищу юридичну силу, а отже, всі правові акти повинні їй відповідати або не суперечити (відмінність між цими поняттями було з'ясовано вище).

Вважається, що ідея конституційного контролю з'явилася у XVII ст. у Великій Британії і була пов'язана з діяльністю Таємної ради, яка визнавала закони легіслатур колоній недійсними, якщо вони суперечили законам англійського Парламенту, виданим для цих колоній, або загальному праву. Однак конституційний судовий контроль у сучасному розумінні вперше з'явився у США у 1803 р., коли Верховний Суд США у справі У. Мербері проти Дж. Медісона оголосив, що будь-який закон Конгресу, що суперечить Конституції США, може бути визнаний судом неконституційним.

Після Першої світової війни в Європі було вироблено власну модель конституційного контролю, яку, зокрема, запозичили багато постсоціалістичних країн, у тому числі й Україна. Автором цієї моделі є австрійський юрист Хане Кельзен.

Найчастіше конституційний контроль здійснюється судовими або квазісудовими органами (також главою держави, парламентом, урядом, судами загальної юрисдикції у процесі здійснення ними інших своїх функцій).

Судовий конституційний контроль має дві моделі:

1) американська (децентралізована) модель, за якою конституційність законів та інших актів перевіряють суди загальної юрисдикції при розгляді конкретних справ (конкретний наступний контроль). За цієї моделі в деяких країнах конституційність законів мають право перевіряти всі загальні суди, але рішення про неконституційність закону ухвалює верховний суд (Аргентина, США, Японія). В інших країнах (Австралія, Індія, Мальта) конституційність закону вправі перевіряти тільки верховний сул після того, як справа доходить до нього після розгляду нижчими судами, які не мають права перевіряти конституційність законів;

2) європейська (централізована) модель передбачає утворення спеціальних судових або квазісудових органів конституційного контролю. Головна відмінність судових та квазісудових органів тут полягає у тому, що у квазісудових органах зазвичай використовується закрита, заснована на письмовому провадженні, процедура, тому вони не розглядають індивідуальних конституційних скарг.

Основним об'єктом конституційного контролю є конституційність законів (слід мати на увазі, що світова практика йде тим шляхом, що закони, прийняті на референдумі, не підлягають конституційному контролю.

Конституційний контроль (як судовий, так і позасудовий) поділяється на види за такими критеріями:

1) за часом здійснення:

o попередній контроль, за якого акт перевіряється до набрання ним чинності. Можливість здійснення попереднього конституційного контролю передбачена ст. 159 Конституції України;

o наступний контроль, який поширюється на чинні, принаймні офіційно опубліковані, акти. Можливість здійснення наступного конституційного контролю передбачена ст. 150 Конституції України;

2) за місцем здійснення:

o внутрішній контроль - проводиться самим органом, який видає акт;

o зовнішній контроль - проводиться іншим органом (наприклад, главою держави, якому на підпис або для промульгації надійшов закон);

3) за правовими наслідками:

o консультативний контроль, що не має обов'язкової юридичної сили;

o постановляючий контроль, за якого, якщо акт визнаний неконституційним, він втрачає юридичну силу або повертається на розгляд органу, який його видав. Конституційний судовий контроль в Україні є постановляючим, оскільки відповідно до ст. 69 Закону України "Про Конституційний Суд України" рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання;

4) за обов'язковістю проведення:

o обов'язковий контроль, коли акт обов'язково підлягає конституційному контролю, зазвичай попередньому. Таким є контроль, передбачений ч. 2 ст. 151, ст. 159 Конституції України;

o факультативний контроль, коли конституційний контроль проводиться за ініціативою уповноваженого суб'єкта. Найчастіше конституційний контроль є саме факультативним;

5) за формою:

o абстрактний контроль, що означає перевірку конституційності акта або норми без зв'язку із конкретною справою. Попередній контроль може бути тільки абстрактним. Причому в окремих державах питання про конституційність може бути порушене з ініціативи органу конституційного контролю (Австрія, Франція);

o конкретний (інцидентний) контроль, що здійснюється у зв'язку із конкретною, найчастіше судовою, справою, при вирішенні якої підлягає застосуванню певна норма або акт, що оспорюється з точки зору конституційності. Він - завжди наступний;

o індивідуальний контроль, за якого індивід, об'єднання громадян, юридичні особи наділені правом подавати до конституційного суду скарги про порушення своїх конституційних прав і свобод законами, іншими нормативно-правовими актами, судовими рішеннями (сьогодні не застосовується в Україні);

6) за обсягом:

o повний контроль, що охоплює всю систему суспільних відносин, врегульованих конституцією;

o частковий контроль, який поширюється лише на певні сфери таких відносин (права людини і громадянина, відносини з приводу територіального устрою тощо);

7) за змістом:

o формальний контроль, за якого перевіряється дотримання конституційних вимог та умов щодо видання акта;

o матеріальний контроль, що передбачає перевірку відповідності змісту акта положенням конституції.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 152 Конституції України закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України (матеріальний контроль), або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності (формальний контроль). Згідно зі ст. 15 Закону України "Про Конституційний Суд України" підставою для прийняття Конституційним Судом України рішення щодо неконституційності правового акта повністю чи в окремій частині є також перевищення конституційних повноважень при його прийнятті (підстава для формального контролю); 8) з точки зору зворотної сили:

o контроль ex tunc, за якого рішення про визнання неконституційності має зворотну силу, і норма або акт, визнані неконституційними, вважаються недійсними з самого початку: з моменту їх видання або набрання чинності конституційно-правовою нормою, якій вони суперечать;

o контроль ex nunc, коли рішення про неконституційність дійсне тільки на майбутнє, а всі колишні наслідки дії неконституційної норми або неконституційного акта залишаються в силі1. Так, відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність (тобто закріплюється правило ex nunc).

У деяких країнах (наприклад, у США) існують особливості дії рішень органів спеціального конституційного контролю з точки зору їх зворотної сили: судові рішення, в яких визнаються неконституційними певні правові акти або їх окремі положення, мають зворотний характер, але лише стосовно сторін у справі. Винятком є законодавчі акти, які регулюють питання притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності та відбування покарання за скоєні злочини.

Ідею про необхідність існування спеціальних органів конституційного контролю сприймають не в усіх демократичних державах. Так, за конституційною теорією Люксембурга, Нідерландів, Фінляндії, Швеції, оскільки парламент посідає вище місце у системі державних органів, то над ним не може стояти жоден інший орган, що здійснював би конституційний контроль. Тому тільки парламент має право вирішувати питання про долю закону, що суперечить конституції. При цьому у Швеції, Фінляндії, Канаді парламент та уряд мають право попередньо проконсультуватися у спеціальному органі або у Верховному Суді, аби отримати їх висновок з питання конституційності законопроекту, що підлягає розгляду. Але остаточну долю законопроекту вирішує все-таки парламент3.

Аргументи на користь необхідності розгляду питань про конституційність законів та інших нормативних актів саме судовим органом зводяться до того, що:

1) суперечність про конституційність закону чи іншого нормативно-правового акта є виключно юридичною, а тому повинна вирішуватися органом, який має для цього відповідну компетенцію;

2) це випливає з принципу поділу влади;

3) незалежність і неупередженість як принципи діяльності судової влади є гарантією того, що рішення у справі базуватиметься на правовій основі;

4) правила судочинства, що ґрунтуються на засадах змагальності та гласності, забезпечують найбільш повний та всебічний розгляд відповідної справи1.

Незважаючи на значну кількість позитивних моментів в інституті конституційного контролю, слід звернути увагу па те, що іноді конституційний контроль використовується для обмеження прав парламенту, відіграючи негативну роль у конкретній державі. У цілому ж функція конституційного контролю залежить від складу органу, що його здійснює, та від соціально-політичної ситуації в країні.

Також необхідність охорони конституції будь-якої держави пов'язана з тим, що вона (конституція) закріплює підвалини організації і функціонування суспільства й держави, регулює механізм влади, впорядковує політико-правові процеси, встановлює норми поведінки суб'єктів державно-правових відносин, зумовлює зміст і особливості національної правової системи, забезпечує конституювання держави, основних елементів її політичної системи.

Конституція має велику соціальну цінність і, отже, її можливо й необхідно розглядати в аксеологічному (ціннісному) аспекті. Вона становить цінність не тільки для держави, оскільки впорядковує державний механізм і взаємозв'язки її різноманітних ланок, а й для суспільства. Це пов'язано насамперед з її обмежувальною функцією, оскільки конституція забезпечує обмеження держави правом.

Цінність конституції виявляється ще й у тому, що за її допомогою забезпечується стійкість інститутів влади, що є однією з умов стабільності й рівноваги в суспільстві. Саме конституція держави є фактором єдності правових норм, їх несуперечливості, поєднання стабільності й динамізму. Вона забезпечує демократичний вектор розвитку суспільства, гарантує стійкість правового статусу людини і громадянина, державних інституцій.

Размещено на Allbest.ru

...