Утворення радянської держави і права в Україні. Радянська державність і право в Україні у 20-30-х роках ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

1. Утворення радянської держави і права в Україні

Після лютневої 1917р. революції і повалення монархії постановою Тимчасового комітету російської Державної думи було утворено Тимчасовий уряд. У декларації Тимчасового уряду про його склад і завдання (3 березня 1917р.) було проголошено курс на демократичні перетворення і негайне скликання Установчих зборів. На місцях, у тому числі і на українських територіях, Тимчасовим урядом створювалися місцеві державні органи та місцеві громадські органи, що мали державні функції. Як уже зазначалося, створена в Києві Центральна рада в перші тижні вважалася органом суто національного представництва і вже потім перебрала на себе функції законодавчої влади.

Водночас, як і на всій території колишньої Російської імперії, в Україні на хвилі буржуазно-демократичних перетворень повсюдно виникали Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів як органи керівництва революційним рухом у регіонах і містах. Уже на початку березня 1917р. у Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі, Кременчуці, Миколаєві, Херсоні, Полтаві, Луганську, Вінниці, Сімферополі, Житомирі були створені Ради робітничих депутатів. Функцію всеросійського координатора місцевих рад узяла на себе Петроградська рада робітничих і селянських депутатів. Наприкінці березня 1917р. у Петрограді відбулася Всеросійська нарада делегатів Рад, яка спрямувала їх діяльність на створення загальноросійської державної системи.

Загалом у березні-квітні 1917р. в Україні було створено понад 250 місцевих рад, які потребували демократичних перетворень , завершення війни. Здебільшого це були Ради робітничих депутатів, але багато рад з'явилося й у військових частинах (Ради солдатських депутатів). Подекуди у сільській місцевості виникали Ради селянських депутатів. Протягом квітня-травня 1917р. у Києві, Харкові, Одесі відбулися обласні з'їзди Рад, які обрали керівні органи - виконавчі комітети(виконкоми). У Донецько-Криворізькому басейні та деяких інших регіонах Півдня України Ради робітничих і селянських депутатів виступали як органи влади. Вони встановлювали 8-годинний робочий день, тверді ціни на продукти першої необхідності, створювали продовольчі комісії тощо.

При більшовицьких партійних комітетах і на підконтрольних більшовикам підприємствах у промислових центрах України за російським прикладом створювалися збройні формування - Загони Червоної гвардії.

Як відомо, саме під гаслом «Вся влада Радам!», висунутим В.Леніним, більшовики прийшли до влади у Петрограді у жовтні 1917р. Своїми Декретами про мир і землю, Декларацією про права народів вони привернули на свій бік трудящі маси, в тому числі велику частину селянства і армії. Не слід вважати, що ставлення до більшовицької влади соціальних «низів» в Україні принципово відрізнялося. «Майже все робітництво кожного міста ставало за ними; в селах сільська голота явно була більшовицькою…» - писав В. Винниченко.

На кінець 1917р. у пролетарських регіонах України, де більшовики переважали у складі рад, розпочався збройний тиск на українську адміністрацію. На початку грудня посилилося протистояння між більшовицьким урядом у Петрограді (Раднаркомом) і Центральною Радою. 3 грудня Раднарком у радіотелеграмі, підписаній В. Леніним і Л. Троїцьким, вернувся до українського народу з маніфестом, що містив ультимативні вимоги до Центральної ради. Її звинувачували у «двозначній буржуазній політиці», тобто «невизнанні Рад і Радянської влади на Україні»; дезорганізації фронту, переміщенні та відкликанні односторонніми наказами українських частин з фронту; роззброєнні радянських військ, що перебувають в Україні; підтриманні контрреволюції, що проявлялося у пропуску через свою територію військ до Каледіна (який очолив повстання козаків проти більшовиків на Дону), та відмові пропускати війська проти Каледіна.

Звинувачуючи Центральну Раду у « нечуваній зраді щодо революції», Раднарком заявив, що в разі неприпинення зазначених дій протягом 48 годин «вважатиме (Центральну )Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні».

У Відповіді від 4 грудня Генеральний Секретаріат з обуренням відкинув цей ультиматум, звинувативши Раднарком у нав'язуванні «своїх форм політичного устрою державі, що самовизначилось». Було чітко визначено позицію щодо захисту України від більшовицьких експериментів. « Поки в Росії розвивається анархія, економічна , політична та господарча руїна, поки там панує груба сваволя й потоптання всіх свобод, завойованих у царату революцією, Генеральний Секретаріат не знаходить потрібним повторяти цей експеримент на території українського народу. Українська демократія в особі українських Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, організованих у законодавчому органі - Центральній Раді, і в правительстві її - Генеральнім Секретаріаті, є цілком задоволена як складом цих органів, так і проведенням у життя їх воле освідчень». Зазначалося, що українські солдати, робітники й селяни , обороняючи свої права та свою країну, дадуть належну відповідь народним комісарам, що піднімають руку російських солдатів на «їх братів українців». Було заборонено вивезення хліба в Росію, призупинено залізничне сполучення з нею, організовано випуск власних грошових купюр.

Невдачею завершилась більшовицька спроба легітимно усунути Центральну Раду. На 3 грудня 1917р. було призначено з'їзд Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, на якому більшовики збиралися її «переобирати». На цей з'їзд, окрім визначеної більшовицьким оргкомітетом кількості переважно робітничих депутатів, Центральною Радою було викликано до Києва делегатів від селянських спілок. У результаті до Києва з'їхалося майже 2000 делегатів від селян та українізованих військових частин, які цілковито підтримали Центральну Раду. Тоді з ініціативи більшовиків 124 депутати, які представляли 49 Рад, переїхали до Харкова, де відбувався з'їзд Рад Донецького та Криворізького басейнів . Внаслідок їх об'єднання було проголошено І Всеукраїнських з'їзд Рад. Безперечно, що, представляючи лише 89 з існуючих на той час близько 300 рад, він не був легітимним.

І Всеукраїнський з'їзд Рад (12-13 грудня 1917р.) звинуватив Центральну Раду у «зриві роботи з'їзду Рад у Києві», привітав «Жовтневу пролетарсько-селянську революцію» та встановлення фактичної диктатури пролетаріату, підтриманого найбіднішим селянством». У резоляціях з'їзду «Про самовизначення України» та «Про організацію влади в Україні» Україна проголошувалась «Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів» як федеративна частина Російської республіки. На з'їзді було обрано Тимчасовий Центральний Виконавчий Комітет у складі 41 члена, з них 35 більшовиків. ЦВК доручалося «негайно поширити на територію Української республіки всі декрети й розпорядження робітничо-селянського уряду федерації, які мають загальне для всієї федерації значення - про землю, про робітничий контроль над виробництвом, про повну демократизацію армії». Оголошувалися недійсними всі розпорядження Центральної Ради і Генерального Секретаріату, що були «спрямовані проти інтересів робітників та найбідніших селян України». Однак офіційна назва держави залишалась без змін: «Українська Народна Республіка».

17 грудня 1917р. ЦВК Рад України звернувся з Маніфестом до робітників, селян і солдатів України, в якому закликав їх допомагати новій радянській владі. Оголошувалося, що «постановою з'їзду Центральна Рада позбавлена тих прав, які вона собі захопила; одночасно з цим Генеральний Секретаріат втрачає свої повноваження». Постановою ЦВК від 17 грудня 1917р. було утворено перший радянський уряд - Народний Секретаріат Української робітничо-селянської республіки, більш як 80% якого становили більшовики. Компетенцію радянського уряду законодавчо не було визначено. Свої повноваження він здійснював як через місцеві ради, так і через призначених ним комісарів.

Протистояння двох українських владних центрів дуже швидко набрало форм збройної боротьби. Російські війська , що діяли на території України на чолі з В. Антоновим-Овсієнком, в цей час були підпорядковані Народному Секретаріатові України. Об'єднавшись із загонами українських червоногвардійців та червоних козаків на чолі з Ю.Коцюбинським та В.Примаковим, вони швидко просувалися з півночі , Харківщини та Катеринославщини і 26 січня увійшли у Київ.

Певні зміни у державно-правовий статус Радянської України вніс ІІ Всеукраїнський з'їзд Рад (17-19 березня 1917р.). Зважаючи на умови Брестського миру, Україна проголошувалася самостійною, незалежною від РСФРР республікою.

Однак процес становлення радянської системи в Україні було призупинено. За умовами Брестського миру під тиском німецько-австрійських окупантів Раднарком Росії був змушений у березні 1918р. вивести з України свої війська. ЦВК і Народний Секретаріат опинилися на території РСФРР і припинили свою діяльність. Керівництво повстанською боротьбою в тилу окупантів здійснювали надзвичайні органи влади: з квітня по липень - Повстанбюро, а з липня 1918р.- Центральний військово-революційний комітет (ЦВРК) та місцеві ревкоми.

Після анулювання Брестського миру розпочався наступний етап поширення радянської влади в Україні. 28 листопада 1918р. у м. Суджа Курської губернії відбулося перше засідання Тимчасового робітничо-селянського уряду України. У маніфесті до робітників та селян України робітничо-селянський уряд повідомив про усунення від влади гетьмана П.Скоропадського та перехід усієї повноти влади до Рад. 30 листопада була утворена Військова рада Української радянської армії.

У результаті наступу Червоної армії до травня 1919р. радянська влада була поширена майже на всю територію України в межах колишньої Російської імперії. Розпочалося відновлення діяльності центральних та місцевих органів влади. Тимчасовий робітничо-селянський уряд декретом від 6 січня 1919р. скасував встановлену Центральною Радою назву держави «Українська Народна Республіка «(УНР) і затвердив іншу , на зразок РСФРР, офіційну назву «Українська соціалістична радянська республіка (УСРР). Відповідно до декрету від 26 січня 1919р. уряд почав іменуватися на зразок російського - «Рада Народних Комісарів УСРР».

Остаточно УСРР - як радянська форма державності - оформилася з прийняттям на ІІІ Всеукраїнському з'їзді Рад (6-10 березня 1919р.) першої Конституції УСРР. З'їзд обрав Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який працював між з'їздами і наділявся законодавчими та контрольними функціями. На з'їзді було затверджено склад уряду РНК УСРР. Була створена постійно діюча Президія ВУЦВК на чолі з Г.Петровським, яка за початковим задумом мала виконувати поточну роботу і готувати законопроекти. Але досить швидко обсяг її повноважень збільшився. Зокрема, в період між сесіями вона затверджувала постанови РНК УСРР, призначала народних комісарів, керівників державних комітетів, розглядала клопотання про помилування тощо.

У квітні-травні 1919р. відповідно до Конституції відбулися вибори місцевих (губернських, повітових та волосних)рад і формування їхніх виконавчих органів - виконкомів. У прифронтових районах вибори не проводилися і органами влади тут залишалися ревкоми.

Суттєвою особливістю становлення органів радянської влади було те, що як у центрі, так і на місцях вони дедалі більше контролювалися більшовиками.

У зв'язку з наступом військ Денікіна з півдня, а також просуванням із заходу об'єднаних військ УНР(Директорії) та Української Галицької армії радянське будівництво було тимчасово призупинене. Відбулась перебудова органів влади та управління відповідно до воєнних умов. 30 квітня 1919р. створено Раду робітничої й селянської оборони УСРР, до якої увійшли секретар ЦК КП(б)У, два представники ВУЦВК, наркоми у військових справах, продовольства, шляхів сполучень, соцінспекції, командувач Українського фронту, член Реввійськради, голова надзвичайної комісії з постачання Червоної армії. Рада оборони здійснювала оперативне управління країною, видавала декрети й постанови, створювала різні комісії, призначала «особливо уповноважених», наділяючи їх надзвичайними правами. Комітети оборони створювались також у губернських центрах.

В умовах поширення селянських повстань декретом ВУЦВК «Про сількомбіди» від 14 травня 1919р. сільради було тимчасово розпущені, єдиними та надзвичайними органами влади на селі стали комбіди. Для забезпечення продовольством військ, робітників та сільської бідноти застосовувалися силові й репресивні заходи. Так, постановою Ради оборони від 17 липня 1919р.рекомендувалося у боротьбі проти непокірного селянства застосовувати принцип кругової поруки, захоплення заручників, накладання контрибуцій, виселення сімей керівників повстань тощо.

Надзвичайні заходи не допомогли більшовикам втримати владу. Український радянський уряд 30 вересня 1919р. був евакуйований до РСФРР.

Відновлення радянських органів влади й управління відбулося протягом листопада 1919р.- лютого 1920р. у формі надзвичайних органів -ревкомів. 11 грудня 1919р. на спільному засіданні Президії ВУЦВК та РНК УСРР було створено Всеукраїнський революційний комітет на чолі з Г. Петровським, який уособлював найвищу законодавчу і виконавчу владу. Всеукрревкомом, за узгодженням з губернським комітетами КП(б)У та командуванням Червоної армії, створювалися губернські ревкоми. Губревкоми аналогічним чином за сприяння політвідділів діючої армії створювали повітові ревкоми.

Наприкінці лютого 1920р. знову приступили до виконання своїх обов'язків вищі органи державної влади й управління ВУЦВК і РНК УСРР. Невдовзі розпочалися вибори до місцевих Рад, які проходили включно по квітень 1920р. Губернські та інші місцеві з'їзди Рад сформували власні виконавчі комітети - виконкоми, які замінили на місцях ревкоми. 16-23 травня 1920р. відбувся IV Всеукраїнський з'їзд Рад, робота якого проходила в складних умовах. Розпочався похід проти радянської влади польсько-петлюрівських військ та армії Врангеля. Це відобразилося в його рішеннях про зміцнення робітничо-сільської влади, мілітаризацію радянських установ. У новоутвореному складі вищих органів влади -ВУЦВК , Президії ВУЦВК, РНК УСРР переважну більшість становили більшовики. Так, серед 82 членів ВУЦВК їх було 74, із семи членів Президії ВУЦВК четверо належали до вищого партійного керівництва - політбюро ЦК КП(б)У.

Перевибори місцевих Рад у жовтні - грудні 1920р. відбувалися на основі принципу скликання робітничих конференцій, загальних зборів, мітингів. Переважну більшість їх складу становили 70%, у губернських - близько 80%. Це дало змогу зробити місцеві Ради органами диктатури пролетаріату, забезпечити підконтрольність їх комітетами КП(б)У. Помітна роль у здійсненні влади на місцях належала ревкомам, військ ревкомам, які формувалися партійними комітетами більшовиків, та призначуваним ними комісарам, «трійкам», «четвіркам», «сімкам»…Всі вони наділялися надзвичайними правами.

Зміцненню соціальної бази радянської влади на селі сприяли створені відповідно до закону від 9 травня 1920р. сільські та волосні комітети незаможних селян(комнезами). На відміну від вже існуючих комбідів до їх складу входили не лише бідняки, а й середняки. Якщо комбіди формувались за відсутності сільських рад і замість них, комнезами утворювалися місцевими радами і діяли під їхнім керівництвом. До їх завдання входило: сприяння виконанню закону про наділення землею та інвентарем безземельних і малоземельних селян; проведення в життя закону про хлібну розкладку та забезпечення сільської бідноти передбаченою законом часткою заготовки; сприяння радянській владі на селі.

Більшовицька влада, зруйнувавши залишки попередніх судових та правоохоронних структур, велику увагу приділяла створенню органів захисту власного режиму.

Постановою уряду «Про введення народного суду» від 4 січня 1918р. створювалися дільничні, повітові, й міські народні суди, вироки і рішення яких були остаточними і не підлягали апеляційному та касаційному оскарженню. Спори із земельних, цивільних, трудових справ, відповідно до постанови уряду від 20 січня 1918р., передавалися на розгляд позасудових та громадських органів; селянських земельних комітетів, примиренських камер, житлових камер, відділів праці місцевих Рад тощо.

Відповідно до Тимчасового положення про народні суди та революційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919р., система народних судів була реорганізована. На базі дільничних судів створювався єдиний народний суд, повітові й міські суди скасовувалися. Як касаційна інстанція скликалися ради (з'їзди) народних суддів повіту (судового округу).

Положенням РНК про народний суд від 26 жовтня 1920р. запроваджувалися постійно діючі губернські ради народних суддів у складі: голови, його заступника, 2-5 членів, яких обирали з'їздом народних суддів.

Кримінальні справи народний суд розглядав колегіально у складі народного судді та двох або шести народних засідателів, яких обирали відповідні ради чи виконкоми. Для кандидатів на посаду народного судді вимагався досвід політичної роботи. У народних судах створювалися колегії правозаступників(адвокатів), персональний склад яких обирали відповідно Ради та виконкоми.

Функція придушення опору диктатурі пролетаріату покладалася на революційні трибунали, які створювалися по одному на губернію. На розгляд трибуналів передавалися справи по контрреволюційні злочини, шпигунство, посадові злочини, спекуляцію, а з 1920р. також справи про бандитизм, розбій, крадіжки тощо. Відповідно до положення про революційні трибунали від 23 січня 1918р., вони діяли за спрощеною процедурою. Щоправда, передбачалося здійснення попереднього слідства особливими народними слідчими, функцій обвинувачення - обвинувачами, захисту - правозаступниками. Кількісний і персональний склад членів трибуналу визначався губвиконкомом, але не менш як 15 осіб. Справи розглядалися у складі трьох, а з березня 1920р. - п'яти членів трибуналу. У квітні 1919р. було створено Верховний касаційний суд, який розглядав скарги на вироки трибуналів, а наприкінці травня 1919р. - Верховний революційний трибунал, який діяв як суд першої інстанції у справах особливої важливості.

Для боротьби з контрреволюційними, військовими та іншими злочинами у Червоній Армії створювалися військові трибунали, порядок діяльності яких визначався Положенням про особливі військові трибунали від 11 грудня 1918р.

Особливу роль у боротьбі насамперед з політичними супротивниками більшовиків відігравала створена з прикладом РСФРР декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України 3 грудня 1918р. Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, саботажем та посадовими злочинами(ВУНК). Хоча формально ВУНК створювалась як відділ Наркомату внутрішніх справ, а у 1920р. була підпорядкована РНК УСРР, реально відбувався процес її перетворення у своєрідну репресивно-каральну структуру більшовицької партії. Діяльність ВУНК значною мірою спрямовувалася Всеросійською НК, яка безпосередньо підпорядковувалася ЦК РКП(б).

У 1917р. Ради робітничих депутатів почали створювати загони робітничої міліції. Основним її призначенням на цей час було запобігання спробам контрреволюційного перевороту. Однак у своїй практичній діяльності загони міліції займалися охороною заводі і фабрик, підтриманням громадського порядку в містах, боротьбою зі злочинністю, робили обшук в осіб, які займалися спекуляцією тощо. Реорганізація цих загонів у відділи міліції при військово-революційних комітетах розпочалася наприкінці 1918р. Відповідно до декрету Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 5 лютого 1919р., здійснювався перехід до штатної радянської міліції у республіканському масштабі. В її структурі поступово утворилися карний розшук, загальна, судово-кримінальна, промислова, залізнична, річкова, морська служби. На підрозділи міліції покладався обов'язок підтримувати слідчі дії та вживати заходів щодо затримання злочинців у випадках вчинення злочинів, сприяти судовим установам у виконанні вироків. 30 березня 1920р. при НКВС УСРР було створено Головне управління радянської робітничо-селянської міліції.

Нагляд за виконанням законодавчих актів влади здійснювали також численні контрольні комісії, відділи, уповноважені. Чільне місце органів нагляду і контролю належало Народному Комісаріату юстиції та його губернським, повітовим та міським відділам.

Радянське державне будівництво супроводжувалося формуванням основ радянської правової системи. Особливістю цього процесу в Україні була його спорідненість з російським. Найважливішим аспектом правової дійсності і головним джерелом права вважалася революційна правосвідомість.

Основи радянського конституційного права закладалися декретами Всеросійських з'їздів Рад, актами ЦВК та РНК Росії, дію яких було поширено в Україну, а також постановами Всеукраїнських з'їздів Рад, ВУЦВК, РНК УСРР. Діапазон пошуку оптимальних форм державного устрою був досить широкий: від входження до складу Російської федерації - до створення власної Української Федеративної республіки. Так, резолюція ІІ Всеукраїнського з'їзду Рад «Про державний устрій» від 18 березня 1918р. визначала Україну як «республіку федеративну, яка…об'єднує вільні міста та республіки, як автономні частини Української Федеративної Радянської Республіки».

Найбільш прийнятною формою диктатури пролетаріату вважалася система радянських органів влади. Юридично вона оформилася на ІІІ Всеукраїнському з'їзді Рад 10 березня 1919р. із затвердженням першої Конституції УСРР. Попередньо проект Конституції, в основу якого була покладена Конституція РСФРР, розглядався й був схвалений ІІІ з'їздом КП(б)У. Остаточна редакція Конституції УСРР була прийнята Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом(ВУЦВК) 14 березня 1919р.

У Розділі І «Основні постанови» УСРР проголошувалась організацією «диктатури працюючих і експлуатованих мас пролетаріату і біднішого селянства для перемоги над їх віковими гнобителями й експлуататорами капіталістами й поміщиками». Завдання диктатури полягало у переході від буржуазного ладу до соціалізму шляхом проведення соціалістичних реформ і систематичного придушення опору заможних класів. Після чого диктатура мала зникнути, а за нею -й держава, «уступивши місце вільним формам суспільного життя» комуністичного ладу. Скасовувалася приватна власність, проголошувалася свобода слова, зібрань і союзів, але тільки для «працюючих мас». На «трудові елементи» покладався збройний захист завоювань соціалістичної революції. Наголошувалося, що УСРР має увійти до складу єдиної Соціалістичної Радянської Республіки, «як тільки створяться умови для її збудови». По суті, це свідчило про тимчасовість існування УСРР.

Другий розділ «Конструкція радянської влади» визначав структуру та повноваження органів радянської влади. Центральними органами УСРР проголошувалися: 1) Всеукраїнський з'їзд рад, який мав скликатися не рідше ніж двічі на рік; 2) ВУЦВК, що діяв у періоди між з'їздами; 3) Рада Народних Комісарів (РНК), що складалася з голови і народних комісарів - завідувачів особливих відділів ВУЦВК та інших осіб, призначених ВУЦВК. Органами радянської влади на місцях були з'їзди губернських, повітових та волосних рад, міські та сільські ради й обрані ними виконавчі комітети (виконкоми).

Правом обирати й бути обраним до рад користувалися незалежно від віросповідання, національності, статі громадяни УСРР, яким виповнилося 18 років, за винятком осіб, що застосовують найману працю, живуть на нетрудові доходи (прибутки з підприємств, маєтків тощо), приватні торгівці, комерційні посередники, служителі релігійних культів, колишні поліцейські й жандарми, члени імператорської родини, особи, визнані божевільними, засуджені.

Як третій розділ до Конституції було включено пристосований до умов УСРР текст Декларації прав та обов'язків трудящого експлуатованого народу, затверджений у січні 1918р. ІІІ Всеукраїнським з'їздом Рад. Закріплювалися принципи повновладдя трудящих, скасовувалися експлуатація людини людиною, запроваджувалися робітничий контроль, націоналізація промисловості, транспорту, банків.

Останній розділ визначав герб і прапор УСРР.

У процесі націоналізації землі, банків, заводів, транспорту, ліквідації приватної власності відбулося становлення основних цивільно-правових інститутів радянського права. Правові засади націоналізації були закладені в декретах «Про націоналізацію залізниць і під'їзних колоній» від 4 січня 1919р., «Про націоналізацію банків» від 22 січня 1919р., «Про скасування права приватної власності на нерухоме майно в містах» від 1 березня 1919р. та ін.

Політика «воєнного комунізму», яка стала конкретним проявом диктатури пролетаріату у 1918-1920рр., привела до широкої націоналізації, встановлення державної власності на засоби виробництва, монополії держави на продовольство та предмети попиту. Щоправда, не підлягали націоналізації дрібні підприємства з кількістю робітників за наявності механічного двигуна - 6 чоловік, а без нього - 10, націоналізація не торкалася власності кооперативних організацій, кустарів-одиночок. На відміну від Росії, в Україні «червоноармійська атака на капітал» розпочалася дещо пізніше. З цієї причини тут зберігалася певна кількість ненаціоналізованих середніх і дрібних підприємств, залишились у приватній власності невеликі вугільні шахти, більшим виявився грошовий обіг.

Адміністративно-правове регулювання дедалі більше втручалося у сферу цивільно-правових відносин. Заборонялася приватна торгівля нормованими продовольчими й промисловими товарами. Було скасовано плату за паливо, газ, електроенергію, транспорт, комунальні послуги тощо. Для робітників і службовців запроваджувалася система розподілу за картками продуктів харчування й предметів першої необхідності. Відповідно до принципу «хто не працює, то й не їсть»; «нетрудові елементи» карток не одержували. Мало того, на підставі декрету РНК УСРР від 1 березня 1919р. « Про відібрання надлишків одягу та білизни у буржуазії» до них застосовувалися конфіскації та реквізиції відповідних речей.

Декретами РНК УСРР « Про вилучення хлібних лишків і встановлення твердих цін на них» від 31 січня 1919р., «Про розкладку лишків врожаю 1918р. та попередніх років» від 12 квітня 1919р., Законом «Про хлібну розкладку» від 26 лютого 1920р. селян було зобов'язано продавати лишки своєї продукції безпосередньо державі. Але в умовах інфляції відбувалася звичайна реквізиція, яку здійснювали комбіди, комнезами, робітничі продовольчі загони та військові підрозділи Наркомпроду УСРР. Спочатку продрозкладка охоплювала хліб і фураж, згодом поширилась на м'ясо й картоплю, а з 1920р. - на все продовольство.

Так зване буржуазне спадкове право було скасоване декретом РНК УСРР «Про скасування спадкування» від 11 березня 1919р. Майно померлого переходило у власність держави. З цього майна забезпечувалося «утримання» непрацездатним та нужденним родичам спадкодавця.

Основи радянського земельного законодавства були започатковані вже в першому декреті Всеросійського з'їзду Рад «Про землю» , постанові РНК РСФРР від 5 листопада 1917р. «Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів». Законодавчими актами УСРР скасовувалася приватна власність на землю, надра, води, ліси. Вони становили єдиний державний фонд. Заборонялися будь-які цивільно-правові угоди із землею (купівля-продаж, застава, дарування та ін.). Земля надавалася селянам у користування. Передбачався розвиток колективних форм землекористування (радгоспів, артілей, товариств із спільного обробітку землі). Кооперативні об'єднання, участь у яких для сільського населення стала обов'язковою, перетворилися по суті на придаток Наркомпроду. З цієї причини в умовах товарного голоду кооперація наприкінці 1920р. майже перестала існувати.

Регулювання трудових відносин відбувалося на основі Кодексу законів про працю РСФРР від 10 грудня 1918р., дія якого на підставі договору про воєнно-політичний союз поширювалася на Україну. Проголошувався загальний обов'язок працювати і право на працю;обов'язок виконувати встановлену міру праці та право на оплату праці; обов'язок дотримуватися дисципліни праці та радянських законів про працю; право на відпочинок та матеріальне забезпечення.

Але в умовах воєнного часу відбувалась мілітаризація підприємств, їхній режим був наближеним до військового. Широко застосовувалася загальна трудова повинність, примусове закріплення робітників і службовців за підприємствами і установами. Спочатку вона охоплювала оборонну промисловість, з листопада 1918р. була поширена на залізниці, а потім - на всі галузі народного господарства. Злісне ухилення від трудової повинності вважалося «трудовим дезертирством». Прогул понад три дні протягом місяця кваліфікувався як акт саботажу. В умовах господарської розрухи та знецінення грошей запроваджувалася натуралізація заробітної плати, яка наприкінці 1920р. досягла майже 100%.

Основи шлюбно-сімейного права були започатковані декретами РНК УСРР від 20 лютого 1919р. «Про цивільний шлюб та про введення книг актів громадянського стану» і « Про розлучення». Законним визнавався тільки громадянський шлюб (зареєстрованим і вважався приватною справою осіб, які одружувалися. Такі обмеження шлюбу, як відмінність у віросповіданні, обов'язковість дозволу батьків скасовувалися. Проголошувалася свобода розлучень: шлюб розвивався органами загсу на прохання хоча б однієї зі сторін. При цьому головним вважалося забезпечення інтересів дітей. Влітку 1919р. з урахуванням зазначених декретів на основі аналогічного кодексу РСФРР Наркомюстом УСРР був розроблений проект Кодексу законів про акти громадянського стану про сім'ю та опіку. Умови громадянської війни не дозволили ввести кодекс у дію.

Нове кримінальне право формувалося на основі принципу доцільності, який протиставлявся принципу законності. Суд повинен був враховувати ступінь і характер соціальної небезпеки злочинця, його соціальну належність. Вістря кримінальних репресій спрямовувалося не лише проти кримінальних злочинів, а й проти вчинків, які « становили загрозу радянській владі» - жертвами «червоного терору» стали тисячі людей. Кримінальне право спочатку регулювалося окремими декретами УСРР, а з 4 серпня 1920р. на території України були введені в дію «Керівні начала з кримінального права РСФРР», в яких містилися положення про кримінальне право та правосуддя, про стадії вчинення злочину, про співучасть, про простір дії кримінального права. Покарання передбачалося не лише за закінчене злочинне діяння, а й задум по злочин.

Система покарань включала: догану, громадський осуд, примушення пройти курс політграмоти, оголошення бойкоту, виключення з колективу, усунення з посади, позбавлення політичних прав, оголошення ворогом революції або народу, примусові роботи, позбавлення волі, оголошення поза законом, розстріл тощо. Деякі з цих покарань, насамперед спрямовані на зміну свідомості правопорушника (осуд, примушення пройти курс політграмоти, …), широко застосовувалися в адміністративному й позасудовому порядку. Водночас влада вдавалася до вжиття таких антиправових заходів, як взяття заручників, притягнення до кримінальної відповідальності за принципом кругової поруки (в разі опору державним органам, знищення продовольчих складів, пошкодження залізниць тощо). Загалом відбувалося посилення кримінальної репресії. На відміну від Росії, де у 1920р.відмовилися від застосування смертної кари, Всеукрревком прийняв постанову від 2 лютого 1920р. про те, що скасування смертної кари на цей час на території України не може бути здійснене.

Основи кримінального процесу встановлювалися Тимчасовим положенням про народні суди і революційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919р., Положенням про народний суд від 26 жовтня 1920р., інструкцією «Про судочинство» від 3 червня 1919р. та численними циркулярами Наркомюсту УСРР.

Всі репресивні органи мали функції слідства, суду та виконували вироки. Так, «Положення про Всеукраїнську і місцеві надзвичайні комісії» від 30 травня 1919р. НК надавалося право застосовувати збройну силу у разі контрреволюційних виступів, погромів та чорносотенних заворушень, проводити обшуки, арешти, облави, накладати заборону на майно, вести слідство й виносити вироки у справах контрреволюцію, шпигунство. З дозволу місцевих виконкомів вони мали право вести слідство і виносити вироки також з інших справ.

Справи про найбільш небезпечні злочини розглядали революційні трибунали. В оцінці доказів і визначенні покарань члени трибуналів керувалися декретами радянської влади і «власною революційною самосвідомістю». Попереднє слідство у деяких справах трибунали мали право визнавати непотрібним , а в політичних справах, відповідно до циркуляру НКЮ УСРР від 29 лютого 1920р. «Про прискорення провадження попереднього слідства», воно мало бути завершене протягом 48 годин. Судочинство було безперервним, а склад трибуналу незмінним. Право обвинуваченого на захист істотно обмежувалося. Вироки трибуналів виконувалось протягом 24 годин.

Норми цивільного процесу містилися, як правило, в актах, якими регулювався кримінальний процес. Внаслідок значного скорочення цивільного обігу питома вага цивільних справ у народних судах була незначною. Територіальна підсудність справ визначалася за місцем проживання відповідача, хоча остаточно це вирішував суд. Судочинство розпочиналося за позовом громадян або установ. Справи розглядалися народними суддями одноособово або за участі двох народних засідателів. Судове засідання розпочиналося з доповіді народного судді, потім слово надавалося позивачу і відповідачу. За необхідності проводився допит свідків. Рішення народного суду протягом місяця з дня його оголошення могло бути опротестоване в касаційному порядку до Ради народних суддів.

І тому, внаслідок встановлення радянської влади за зразком і підтримкою Росії в Україні утвердилася диктатура пролетаріату та найбіднішого селянства. Відбулася інтеграція більшовицької партії у владу, що стало визначальним чинником державного устрою.

А також, в умовах громадянської війни та іноземної інтервенції, поряд з радянськими органами, утворювалися нелегітимні надзвичайні органи влади, органи захисту більшовицького режиму, які здійснювали функції оборони та придушення опору класових супротивників.

Суцільна націоналізація економіки, проведення політики «червоноармійської атаки на капітал» призвели до широкого використання форм і методів позаекономічного державно-правового примусу. На мою думку основним призначенням радянського права було застосування суворої класової репресії, забезпечення воєнно-комуністичних заходів.

2. Радянська державність і право в Україні у 20-30-х роках ХХ ст.

Утворення союзу РСР. Зміни в державному статусі УСРР.

Внаслідок більшовицького перевороту 1917р. на території колишньої Російської імперії утворилися радянські республіки, владу в яких монополізувала партія комуністів. Як зазначає І. Ісаєв, з 1918 до 1921рр. на території колишньої Російської імперії утворилася конфедерація республік єдиного радянського типу. Домінантне становище у цьому радянському комплексі займала РСФРР.

Об'єднання національних республік, уніфікацію їхніх державних структур більшовики вважали необхідною умовою перемоги світової пролетарської революції. Це намагання швидко переводилося у практичну площину. Так, 12 грудня 1917р. І Всеукраїнський з'їзд Рад визнав «Українську республіку як федеративну частину Російської республіки», 1 червня 1919р. Всеросійський ЦВК прийняв декрет про військовий союз радянських республік Росії, України, Литви, Білорусії. 27 січня 1920р. постановою Всеукрревкому, що стосувалися військової, народногосподарської, продовольчої, фінансової сфер, функціонування органів влади.

Важливим кроком на шляху об'єднання став укладений 28 грудня 1920р. «Союзний робітничо-селянський договір між Російською Соціалістичною Радянською Республікою», змістом якого був «військовий і господарський союз» (ст.1). Відповідно до ст. 2 договору відбувалося об'єднання Вищих рад народного господарства, наркоматів військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучень, пошти та телеграфу. Об'єднані наркомати увійшли до складу Раднаркому РСФРР і мали своїх уповноважених (ст. 4). Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося Всеросійськими з'їздами Рад та Всеросійським ЦВК, до яких входили й представники УСРР. Отже, за умовами договору керівництво найважливішими сферами української економіки й обороною республіки фактично покладалося на органи державної влади РСФРР. Такі договори РСФРР уклала й з іншими радянськими республіками (Хорезмом, Азербайджаном, Білорусією, Бухарою, Грузією, Вірменією).

Процес «знеособлення УСРР» набував подальшого розвитку. Декретом ВУЦВК від 28 березня 1922р. громадянам РСФРР та інших радянських республік надавались рівні з українськими громадянами права і обов'язки, тобто фактично визнавалось єдине спільне громадянство. З ініціативи української делегації у жовтні 1922р. V сесія Всеросійського ЦВК поширила дію Цивільного, Земельного кодексів та інших правових актів РСФРР на всі радянські республіки.

Водночас українське керівництво на чолі з Х. Раковським, намагаючись зберегти за собою вплив на події у республіці, наполягало на усуненні тенденції обмеження суверенітету УСРР ЦК КП(б)У 11 березня 1922р. прийняв постанову про необхідність конкретизувати відносини між РСФРР і УСРР. По суті це рішення дало поштовх для розробки правових засад майбутнього об'єднання радянських республік у союзну державу.

Договір про утворення Союзу РСР був підписаний у Москві на І з'їзді рад СРСР 30 грудня 1922р. членами делегацій Російської СФРР, Української СРР, Закавказької СРР, Білоруської СРР. З'їзд затвердив також Декларацію про утворення Союзу РСР. Проте на з'їзді виявилися істотні розбіжності стосовно повноважень загальносоюзних і республіканських органів управління. Зважаючи на це, Декларацію й Договір після узгоджень і доопрацювання мав остаточно затвердити ІІ Всесоюзний з'їзд Рад. Український варіант поправок до союзного договору, схвалений на спільному засіданні Президії ВУЦВК і РНК УСРР 23 травня 1923р., передбачав розширення прав союзних органів пропонувалося вилучити питання народної освіти та охорони здоров'я; з питань судоустрою й судочинства, правової системи республіки мали право видавати власні законодавчі акти, які не суперечили б законодавству СРСР. Кожна з республік повинна була здійснювати державну владу самостійно, території республік не могли бути змінені без їх згоди. Більшість з українських пропозицій не знайшли розуміння на союзному рівні.

Правоохоронні органи.

Адвокатура. Відповідно до Положення про адвокатуру УСРР від 2 жовтня 1922р. при губернських радах народних судів створювалися губернські колегії захисників у кримінальних і цивільних справах. Членами колегій могли бути особи, які мали не менш як дворічний стаж роботи в органах юстиції або відповідну теоретичну й практичну підготовку. Основною формою адвокатської діяльності у 20-ті роки була приватна практика. З відходом від непу відбувся перехід до колективних форм роботи, що розширило можливості втручання в професійному адвокатську діяльність. Залежність адвокатури від державних органів ще більше посилилось із прийняттям 16 серпня 1939р. РНК СРСР Положення про адвокатуру СРСР. Відтепер практична адвокатська діяльність здійснювалась через юридичні консультації. Для керівництва й контролю за колегіями адвокатів у структурі Наркомюсту УРСР було створено відділ адвокатури.

У Положенні зазначалося, що колегії адвокатів надають юридичну допомогу у вигляді порад, довідок, роз'яснень тощо, складають заяви, скарги та інші документи на прохання громадян, установ, організацій і підприємств, беруть участь у судових процесах як захисники обвинувачених, представники інтересів відповідачів та інших заінтересованих осіб. Для вступу до адвокатури необхідно було мати юридичну освіту і стаж практичної роботи в судових, прокурорських та інших органах юстицій не менше року. Осіб, які не мали стажу, приймали в колегію адвокатів стажистами. До колегій приймали також осіб, які не мали юридичної освіти, але пропрацювали не менш ніж три роки суддями, прокурорами, слідчими або юрисконсультами.

Прокуратура УСРР відповідно до Положення про прокурорський нагляд, затвердженого ВУЦВК 28 червня 1922р. та Положень про судоустрій УСРР( 1922, . 1925р.) діяла у складі Наркомюсту УСРР. Нарком юстиції був водночас і прокурором республіки. На місцях діяли прокуратури губерній, пізніше - прокуратури округів; міжрайонні, міські та дільничі прокуратури; обласні та районні прокуратури.

Функціями прокуратури УСРР були: а) нагляд за законністю дій усіх (крім ВУЦВК і РНК УСРР) органів влади, господарських установ, громадських і приватних організацій та приватних осіб шляхом кримінального переслідування винних і опротестування постанов, прийнятих з порушенням закону; б)безпосередній нагляд за розкриттям злочинів органами слідства і дізнання, за діяльністю органів ДПУ; в) підтримання обвинувачення в суді; г) участь у цивільному процесі; д) нагляд за правильністю тримання заарештованих під вартою. Відповідно до Положення про судоустрій 1929р. органам прокуратури передавався слідчий апарат (до цього він перебував у подвійному підпорядкуванні - суду й прокуратури).

Тенденція централізації органів державної влади привела до створення Прокуратури СРСР (23 червня 1933р.) як самостійного органу, на який покладалося загальне керівництво діяльністю прокуратур союзних республік. Прокурор СРСР дістав право перевіряти діяльність органів прокуратури союзних республік, скликав прокурорів союзних республік, давав їм вказівки. Невдовзі, відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 20 липня 1936р. «Про утворення Народного комісаріату юстиції Союзу РСР», була завершена централізація органів Прокуратури СРСР. Усі органи прокуратури союзних республік виводилися зі структури наркоматів юстиції і безпосередньо підпорядковувалися Прокуророві СРСР.

Конституція СРСР 1936р. поставила на цьому своєрідну «крапку»: органи прокуратури здійснюють свої функції незалежно від будь-яких місцевих органів, підлягаючи тільки Прокуророві СРСР». Конституція УРСР 1937р. надала Прокуророві СРСР право призначати строком на 5 років Прокурора УРСР та обласних прокурорів. Районні та міські прокурори призначалися строком на 5 років прокурором УРСР, але із затвердження Прокурора СРСР. радянський правовий цивільний губернський

Значні зміни відбулися в структурі адміністративно-політичних органів. Постановою від 22 березня 1922р. ВУЦВК (за російським прикладом) скасував Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК) та її місцеві органи і утворив при НКВС державне політичне управління (ДПУ). Завданням ДПУ була боротьба з контрреволюційними виступами, шпигунством, бандитизмом тощо. У зв'язку з утворенням СРСР республіканські ДПУ підпорядковувалися загальносоюзному Об'єднаному державному управлінні (ОДПУ). Нове визначення функцій і повноважень цих надзвичайних органів відобразилося у затвердженому ВУЦВК і РНК УСРР 13 серпня 1924р. Положенні про Державне Політичне Управління (ДПУ) УСРР. Згідно із Положенням голова ДПУ при РНК УСРР водночас був і уповноваженим ОДПУ СРСР при уряді України. Незважаючи на те, що справи проти радянського ладу за законом мали розглядатися в судовому порядку, органи ДПУ здійснювали позасудову розправу, застосовували надзвичайні «силові» методи.

Перша кодифікація радянського права в Україні.

Перехід до нової економічної політики, яка допускала товарно-грошові відносини і вільну торгівлю, спричинив потребу у правовому регулюванні нових суспільних відносин. На зміну правовому нігілізму перших післяреволюційних років прийшов бурхливий розвиток законодавства. Інтенсивно розвивалися правові норми, що регулювали договірні, трудові, земельні відносини, кооперативну та приватногосподарську діяльність. Водночас у новостворюваному радянському законодавстві виявилося чимало суттєвих суперечностей і прогалин. Раднарком УРСР у своїй постанові від 10 травня 1921р. доручив Наркомюстові вжити заходів щодо систематизації чинних правових актів. Незаперечним був також і вплив зовнішньополітичного фактора: спроби радянських республік увійти у світову спільноту, які пов'язувалися з Генуезькою конференцією (1922р.). Кодифікація мала наблизити радянське законодавство до європейської системи права.

У небувало короткий строк, протягом 1921-1927рр., було створено кодекси та інші рівнозначні їм законодавчі акти з основних галузей радянського права. Кодифікація в Україні базувалася на принципі єдності радянського законодавства. Основним її методом була рецепція законодавства РСФРР, а дещо пізніше -союзного законодавства. Прийняття у 1924р. Конституції СРСР, Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік, Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік призвело до ще більшої централізації влади, управління і правового регулювання. Постановою РНК УСРР від 15 липня 1924р.було створено Комісію з розгляду законодавчих проектів, на яку покладалося завдання щодо попереднього розгляду і погодження з чинним законодавством СРСР і УСРР усіх законодавчих актів.

Водночас у цей період ще враховувалися деякі специфічні відмінності розвитку України. В окремих випадках процес створення української кодифікації випереджав російський і відбувався незалежно від загальносоюзних основ. Так, опублікований в Україні у 1922р. проект Цивільного процесуального кодексу було покладено в основу аналогічного кодексу РСФРР. В Україні були прийняті Адміністративний кодекс та Кодекс законів про народну освіту , хоча подібні акти в інших радянських республіках не розроблялися, не було їх і на союзному рівні.

Цивільний кодекс (1922р.) було прийнято на основі аналогічного кодексу РСФРР. Радянська державно-правова система не передбачала широкого цивільного обігу. Тому Кодекс, навіть створений в умовах непу, був порівняно невеликим за обсягом (складався з чотирьох частин і 435 статей). Його завдання було врегульовувати майнові взаємини між громадянами, між ними й державними організаціями та цими організаціями між собою. Проте забезпечувався пріоритет загальнодержавних інтересів. Так, ст.1 передбачала захист цивільних прав, за винятком того, «коли вони здійснюються всупереч їх соціально-господарського призначення», а ст.30 визнавала недійсною будь-яку угоду, «спрямовану на явну шкоду державі».

Перший розділ «Загальна частина» містив основні засади Кодексу, а також положення про суб'єкти й об'єкти цивільного права, угоди, позовну давність. Цивільна правоздатність надавалася всім громадянам, необмеженим судом у правах (ст.4).

У другому розділі «Речове право» містилися норми, які врегульовували право власності, право забудови, право застави майна. Кодекс розрізняв три види власності: державну, кооперативну та приватну.(ст.52.) Затверджувалося виключне право держави на землю, її надра, води, націоналізовані підприємства, будівлі, зброю. Об'єкти державної власності повністю виключалися з цивільного обороту (ст.20-23). Зазначалося, що предметом приватної власності можуть бути: ненаціоналізовані будівлі, підприємства торгівлі, промисловості із обмеженою відповідними законами кількістю осіб, знаряддя та засоби виробництва, гроші, цінні папери; предмети хатнього і власного вжитку, товари , які продавати законом заборонено, та всіляке не вилучене з приватною обороту майно(ст.54.).

Наступний розділ «Зобов'язувальне право» містив норми про зобов'язання договорів та інших зазначених у Законі підстав, у тому числі -з безпідставною збагачення та заподіяння шкоди іншій особі.

Четвертий розділ «Спадкове право» допускав спадкування за законом і заповітом у межах загальної вартості спадщини не більш 10тис.золотих карбованців, за винятком боргів спадкодавця. Якщо ж вартість спадкового майна була більша, проводився поділ або ліквідація перевищуваної частки спадщини на користь держави.

Земельний кодекс 1922р. було видано як результат визнання державою неможливості безпосередньо вести сільське господарство. Він був побудований, з одного боку, на принципі державної власності на землю, а з іншого -на основі збереження селянського господарства й визнання за ним певної самостійності в господарюванні. Кодекс складався з основних засад і чотирьох частин: І.Про трудове землекористування. ІІ. Про міські землі. ІІІ. Про державне земельне майно. ІV. Про перенаселення. Базуючись на аналогічному кодексі РСФРР, він містив і ряд відмінностей, пов'язаних з існуванням в Україні комнезамів, умовами класової боротьби на селі, специфікою місцевого землевпорядного процесу. Проте з 227 статей Кодексу лише 33 не були передруком відповідних статей РСФРР.

Кодекс законів про працю 1922р. був створений відповідно до Кодексу законів про працю РСФРР. Він складався з 17 розділів, у яких детально регулювалися трудові відносини, організація праці, її оплата й охорона в умовах нової економічної політики.

У загальній частині встановлювалося, що норми Кодексу поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом. Вони є обов'язковими для всіх підприємств, установ, і господарств.

Другий розділ в основу майна і надання робочої сили покладав принцип добровільної згоди працівника.

Третій розділ зберігав від часів воєнного комунізму норму, яка дозволяла уряду або органам, ним уповноваженим, залучати громадян до трудової повинності у виняткових випадках.

Четвертий і п'ятий розділи визначали основними формами залучення до праці колективний та трудовий договори, встановлювали порядок їх укладення та наслідки їх порушень.

Десятий розділ регулював робочий час. Встановлювався 8-годинний робочий день.

Одинадцятий розділ врегулював надання всім працівникам щотижневого тривалого відпочинку не менше 42 години. Дні такого відпочинку могли призначатися місцевими відділами праці за узгодженістю з профспілками як у неділю, так і в інші дні тижня, зважаючи на національно-релігійний склад працівників.

Дванадцятий і тринадцятий розділи регламентували питання, пов'язані з учнівством, працею жінок і неповнолітніх.

Чотирнадцятий розділ містив норми про охорону праці.

В п'ятнадцятому розділі йшлося про профспілки та їх органи на підприємствах, в установах і господарствах. Визначалися права й обов'язки профспілкових організацій, обов'язки адміністрацій щодо сприяння роботі профспілок.

Шістнадцятий розділ встановлював порядок розгляду і розв'язання трудових спорів та справ порушення законодавства. Останній, сімнадцятий, врегульовував питання про соціальне страхування осіб найманої праці. Система «соцстраху» передбачала надання різних видів допомоги (при захворюванні, безробітті, інвалідності, доглядом за хворим членом сім'ї, тощо.).