Реалізація прав та свобод громадянина в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Механізм реалізації, гарантії та захист прав та свобод людини та громадянина в Україні. Обмеження конституційних прав та свобод людини і громадянина в Україні

Гарантії прав та свобод людини і громадянина це передбачена Конституцією і законами України система правових норм, організаційних засобів і способів, умов і вимог, за допомогою яких здійснюються охорона і захист прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина. Конституційноправові гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина поділяють на дві основні групи: нормативноправові гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина це сукупність правових норм, за допомогою яких забезпечуються реалізація, порядок охорони і захисту прав та свобод особистості. До нормативноправових гарантій відносять нормипринципи, юридичну відповідальність та юридичні обов'язки, передбачені конституцією; організаційноправові гарантії конституційних прав та свобод людини і громадянина це механізм держави, органи місцевого самоврядування, посадові особи, політичні партії і громадські організації, засоби масової інформації, міжнародні правозахисні організації та їх діяльність у сфері правотворчості та правозастосування, спрямована на створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами'. Головною організаційноправовою гарантією в демократичній державі є суд, незалежний від будьякого державного або партійного органу. Ефективність організаційноправових гарантій залежить від якості конституції та інших законів і підзаконних актів, тобто від нормативноправових гарантій. Вони взаємопов'язані і взаємообумовлені. У чинній Конституції України юридичними гарантіями реалізації прав і свобод людини і громадянина є такі положення: 1) неможливість зміни Конституції України, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав та свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 157 Конституції України); 2) покладення на державу обов'язку дотримуватися і захищати права та свободи людини і громадянина (ч. 2 ст. З Конституції України);

3) визнання прямої дії норм Конституції України, в тому числі тих, які закріплюють права та свободи людини і громадянина в Україні (ч. З ст. 8 Конституції України);

4) встановлення в нормах Конституції України та поточного законодавства юридичної відповідальності громадян, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян та посадових осіб за порушення прав і свобод людини і громадянина в Україні;

5) конституційне визнання права кожного захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань всіма засобами, не забороненими законом (ч. 5 ст. 55 Конституції України);

6) конституційне визнання права особи на правову допомогу (ст. 59 Конституції України);

7) конституційне закріплення права кожного на судовий захист (ч. 1 ст. 55 Конституції України);

8) закріплення в Конституції України та поточному законодавстві демократичних принципів судочинства (статті 5863,129 Конституції України), гуманного поводження з особами, притягнутими до кримінальної та адміністративної відповідальності (статті 2829 Конституції України);

9) конституційне закріплення системи особливих державних органів, до компетенції яких належать повноваження щодо захисту конституційних прав і свобод (Конституційний Суд України);

10) закріплення в Конституції України інших видів гарантій прав і свобод (основ демократичної системи влади, основних напрямів соціальноекономічної політики України як соціальної держави).

Поряд із поділом гарантій прав та свобод людини і громадянина на нормативноправові та організаційноправові, існують і інші класифікації. Так, Б. М. Габрічідзе та А. Г. Чернявський поділяють конституційні гарантії на загальні, до яких відносять конституційний лад, державний захист прав та свобод людини і громадянина, самозахист прав і свобод, судовий захист, міжнародний захист, та гарантії правосуддя. С. Ю. Каш кін пропонує поділяти гарантії прав і свобод людини і громадянина на внутрішньодержавні та міжнародноправові. Перші, у свою чергу, включають судові та позасудові гарантії1. Найбільш ефективним інститутом судового захисту прав людини у сучасній демократичній державі і суспільстві є конституційне правосуддя. Законом України "Про Конституційний Суд України" передбачено особливості провадження у справах, що стосуються захисту прав та свобод людини і громадянина в Україні. Підставами для порушення питання про відкриття провадження у справі щодо відповідності норм чинного законодавства принципам і нормам Конституції України стосовно прав та свобод людини і громадянина є:

1) наявність спірних питань щодо конституційності прийнятих і оприлюднених у встановленому порядку законів, інших правових актів;

2) виникнення спірних питань щодо конституційності правових актів, виявлених у процесі загального судочинства;

3) виникнення спірних питань щодо конституційності правових актів, виявлених органами виконавчої влади в процесі їх застосування та Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини у процесі його діяльності. У разі виникнення у процесі загального судочинства спору щодо конституційності норми закону, яка застосовується судом, провадження у справі зупиняється.

За таких умов відкривається конституційне провадження у справі, і справа розглядається Конституційним Судом України невідкладно. Предметом конституційного провадження у справах щодо конституційності норм законів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина, є вирішення спірних питань конституційності норм двох чи більше законів або актів міжнародного права, визнаних обов'язковими на території України, що встановлюють різний порядок реалізації одних і тих самих конституційних прав та свобод, чим суттєво обмежуються можливості їх використання. У рішенні Конституційного Суду України визначається, норми якого закону є конституційними, а якого неконституційними і нечинними. Суб'єктами права на конституційне подання із зазначених питань є Президент України, не менш як сорок п'ять народних депутатів України, Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Судовий захист прав та свобод людини і громадянина може здійснюватися також через офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Підставою для конституційного подання щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є практична необхідність у з'ясуванні або роз'ясненні, офіційній інтерпретації положень Конституції України та законів України. Підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод. У резолютивній частині висновку Конституційного Суду України офіційно тлумачаться положення Конституції України та законів України, щодо яких було подано конституційне подання чи конституційне звернення. У разі якщо при тлумаченні Закону України (його окремих положень) було встановлено наявність ознак його невідповідності Конституції України, Конституційний Суд України у цьому ж провадженні вирішує питання щодо неконституційності цього Закону. Серед механізмів захисту прав та свобод людини і громадянина в Україні від свавілля державних органів та посадових осіб при здійсненні ними владних повноважень особливе місце посідає інститут омбудсмана, який було вперше запроваджено у 1809 р. у Швеції. На початку 50х рр. XX ст. цей інститут існував лише у двох країнах Швеції та Фінляндії. Нині є у понад 40 країнах світу. Практично у кожній державі ця посада має свою назву: Адвокат народу у Румунії, Парламентський комісар у справах адміністрації у Великій Британії, Посередник (Медіатор) у Франції, Захисник народу в Іспанії тощо. У багатьох державах омбудсман наділений правом законодавчої ініціативи. У зв'язку зі збагаченням та універсалізацією каталогу прав і свобод людини на міжнародному й національному рівнях дедалі помітнішою стає необхідність спеціалізації правозахисної діяльності омбудсмана. Запроваджується омбудсман з питань рівноправ'я чоловіків і жінок (Фінляндія), у справах національних та етнічних меншин (Угорщина), з питань захисту прав споживачів і контролю за конкуренцією (Фінляндія), з питань нагляду за станом справ в армії (ФРН, Данія). В Україні висловлюються пропозиції про запровадження інститутів "інформаційного уповноваженого", "уповноваженого з прав дитини" тощо. Згідно зі ст. 101 Конституції України парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі Уповноважений). Порядок його діяльності визначається Законом України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23.12.1997 р. із змінами. Відповідно до зазначеного Закону сферою його застосування є відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина лише між громадянином України, незалежно від місця його перебування, іноземцем чи особою без громадянства, які перебувають на території України, та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Його діяльність доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, не скасовує їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод. Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Уповноваженим може бути призначено громадянина України, який на день обрання досяг сорока років, володіє державною мовою, має високі моральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п'яти років проживає в Україні. Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має судимість за вчинення злочину, якщо ця судимість не погашена та не знята в установленому законом порядку. Уповноважений призначається строком на п'ять років, який починається з дня складення ним присяги на сесії Верховної Ради України. Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" встановлює несумісність посади Уповноваженого з представницьким мандатом, зайняттям іншою оплачуваною чи і доплачуваною роботою або політичною діяльністю, крім викладацької, наукової або іншої творчої діяльності. Актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина є конституційне подання Уповноваженого та подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб. Конституційне подання Уповноваженого це акт реагування до Конституційного Суду України щодо вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційності) закону України чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Президента України та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим; офіційного тлумачення Конституції України та законів України.Подання Уповноваженого це акт, який вноситься Уповноваженим до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав та свобод людини і громадянина. Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина, які отримує:

1) за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників;

2) за зверненнями народних депутатів України;

3) за власною ініціативою.

Звернення подаються Уповноваженому в письмовій формі протягом року після виявлення порушення прав і свобод людини і громадянина. За наявності виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більше ніж до двох років. Уповноважений не вивчає ті звернення, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду. Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або відмову у прийнятті звернення до розгляду надсилається в письмовій формі особі, яка його подала. Відмова у прийнятті звернення до розгляду повинна бути вмотивованою. Протягом першого кварталу кожного року Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні органами державної влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та їх посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи людини і громадянина, та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту прав і свобод людини і громадянина. Уповноваженим Верховної Ради України було підготовлено шість таких доповідей'. У разі необхідності Уповноважений може представити Верховній Раді України спеціальну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина. Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини було підготовлено чотири Спеціальні доповіді: "Стан дотримання та захисту прав громадян України за кордоном", "Стан дотримання Україною міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини", "Стан дотримання Україною європейських стандартів з прав і свобод людини", "Стан дотримання та захисту прав дитини в Україні". За щорічною та спеціальною (спеціальними) доповідями Уповноваженого Верховна Рада України приймає постанову. Щорічні та спеціальні доповіді разом з прийнятою постановою Верховної Ради України публікуються в офіційних виданнях Верховної Ради України. Відповідно до ч. 4 ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.Розрізняють універсальний та регіональний міжнародний захист прав людини. Універсальний захист здійснюється в межах ООН та Ті спеціалізованих установ (спеціалізованою установою ООН, на яку покладався захист прав та основних свобод людини, донедавна була Комісія з прав людини при ООН. Нині її замінено Новою Радою, на яку покладається обов'язок здійснювати моніторинг ситуації щодо прав людини та допомагати окремим державам щодо вдосконалення законодавству цій галузі). Регіональний міжнародний захист прав людини у межах міжамериканської, європейської та африканської систем. Європейська система вважається найбільш досконалою; вона грунтується на положеннях Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція). Органом, який розглядає скарги, відповідно до зазначеної Конвенції є Європейський суд з прав людини. Судовий процес, що ним відправляється, торкнувся практично всіх прав та свобод, передбачених Конвенцією, що призвело до змін національних законодавств. Щодо України, то 75% рішень, які ухвалює Європейський суд з прав людини проти нашої держави, стосуються невиконання в Україні рішень національних судів. Майже десяту частину від загальної кількості справ проти України, в яких Європейський суд з прав людини констатував порушення Конвенції, становлять справи щодо тривалості судового провадження. Системно Європейським судом як порушення людських прав констатується порушення права особи не бути підданим нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню під час тримання під вартою. Йдеться передусім про перенаселеність камер, неналежні санітарногігієнічні умови, ненадання адекватної медичної допомоги, неналежне поводження з боку персоналу. У цілому ж кількість справ, у яких Європейський суд з прав людини визнає порушення Україною Конвенції, щороку збільшується. Лише протягом 2006 року за цими рішеннями з України було стягнуто на відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданої позивачам, суму понад 9,270 млн гри4. У 2005 році Європейський суд з прав людини виніс 100 рішень проти України; у 2006 119; у 2007 120; у 2008 ПО5; а з 2001 до 2004 р. було винесено 23 рішення. Кількість справ, розглянутих судом проти України, збільшується, і така тенденція, за даними експертів, посилюватиметься. Однією з вірогідних причин цього є невідповідність державної політики викликам у сфері забезпечення та дотримання прав людини, зокрема у сфері свободи від тортур, заборони жорстоких та таких, що принижують людську гідність, видів поводження та покарання0. У 2009 р. Україна посідала третє місце серед усіх держав за кількістю звернень до Європейського суду з прав людини (таких звернень було 9995)".

Аналіз нормативної бази України в галузі гарантій прав та свобод людини і громадянина, на думку деяких авторів, дає підстави дійти висновку про необхідність прийняття Кодексу прав та свобод людини і громадянина в Україні та видання систематизованого законодавчого збірника чинних законів з цієї проблеми. Обмеження прав і свобод людини і громадянина зумовлені перш за все необхідністю поважати права та свободи інших людей, а також необхідністю нормального функціонування суспільства і держави. Але будьякі обмеження допустимі лише в передбачених конституцією випадках. Так, ч. 1 ст. 64 Конституції України встановлює, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Обмеження прав і свобод можуть бути загальними, тобто стосуватися реалізації всіх прав і свобод, та конкретними, тобто такими, що належать до окремих прав і свобод. Наприклад, відповідно до ст. 23 Конституції України передбачається загальне обмеження, відповідно до якого кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей. Конкретні обмеження прав і свобод людини і громадянина встановлюються, наприклад, ч. З ст. 30, ст. 31 (друге речення), ч. 1 ст. 32, ч. 1 ст. 33, ч. З ст. 34 Конституції України тощо. Крім того, в конституціях досить часто передбачається можливість тимчасового обмеження прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану. Так, відповідно до ч. 2 ст. 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24,25, 2729, 40,47, 51,52, 5563 Конституції України. Порядок введення в Україні надзвичайного стану визначається Конституцією України та Законом України "Про правовий режим надзвичайного стану" від 16.03.2000 р. із змінами. Відповідно до п. 31 ч. 1 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях. Відповідно до ст. 1 зазначеного Закону надзвичайний стан це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу Життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства. Цей режим передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до Закону повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров'я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Перелік конституційних прав та свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв'язку із введенням надзвичайного стану, встановлюється в Указі Президента України про введення надзвичайного стану та повинен бути вичерпним (п. 4 ч. 1 ст. б Закону України "Про правовий режим надзвичайного стану"). Відповідно до ст. 7 зазначеного Закону надзвичайний стан в Україні може бути введено на строк не більше як 30 діб і не більше 60 діб в окремих її місцевостях. У разі необхідності надзвичайний стан може бути продовжений Президентом України, але не більш як на 30 діб. Указ Президента України про продовження дії надзвичайного стану набирає чинності після його затвердження Верховною Радою України. А згідно з ч. 2 ст. 22 зазначеного Закону строк застосування обмежень конституційних прав і свобод громадян не може перевищувати строку, на який вводиться надзвичайний стан. Дія режиму надзвичайного стану припиняється у зв'язку зі спливом максимально встановлених строків його застосування, а також у випадку видання Указу Президента України про скасування надзвичайного стану. Контроль за додержанням конституційних прав та свобод людини і громадянина в умовах дії надзвичайного стану здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 32 Закону України "Про правовий режим надзвичайного стану"). Відповідно до ст. 1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" від 06.04.2000 р. із змінами воєнний стан це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Зміст правового режиму воєнного стану (порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав та свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб) та відповідальність за порушення вимог або невиконання заходів правового режиму воєнного стану визначаються Законом.

2. Право на соціальне забезпечення у системі основних прав і свобод людини та громадянина

Класифікація прав і свобод людини за різними критеріями дає можливість чітко визначити місце та особливості того чи іншого права у системі основних прав і свобод людини.Однією з класифікацій прав і свобод людини та громадянина є їх поділ на класичні (громадянські та політичні) і соціальні (економічні, соціальні і культурні) права. Відмінності між класичними правами та правом на соціальне забезпечення полягає у наступному: класичні права: а) є правами на свободу дій, тобто „свободою від”; б) гарантують свободу від впливу інших людей і пов'язані з процесуальними гарантіями їх здійснення; в) встановлюють умови (сприятливе середовище) діяльності особи; г) покладають обов'язок дотримуватись їх на кожну людину; ґ) їх захист потребує утримуватися від дій інших осіб та уряду; право на соціальне забезпечення: а) є правом на блага, тобто „правом на”; б) гарантує вимогу різноманітних благ, які визнані необхідними і його здійснення пов'язане з витратами держави; в) спрямоване на гарантування успіху, принаймні на мінімальному рівні мати певні блага, а не здобувати їх; г) впроваджується через урядові програми шляхом розподілу витрат серед усіх платників податків. Таким чином, класичні права спрямовані на обмеження влади держави над людиною та пов'язані із зобов'язаннями влади утримуватися від певних дій, а соціальні (і в тому числі право на соціальне забезпечення) зобов'язують державу надавати певні гарантії для їх реалізації. Звідси класичні права розглядаються як обов'язок досягти певного результату, а соціальні права - як обов'язок надати для цього відповідні засоби. За черговістю їх включення до конституції та міжнародноправових документів вони поділяються на права першого покоління (фізичні, особисті та політичні), другого покоління (економічні, соціальні та культурні) і третього покоління (права народів). Право на соціальне забезпечення належить до другого покоління. Завдання держави полягають у тому, щоб створити соціальні програми і вести всебічну творчу роботу, яка б дозволила гарантувати проголошені соціальні права. Найбільш поширеною є класифікація основних прав і свобод за їх змістом чи характером людських потреб, що цими правами забезпечуються, або за сферою їх застосування. У літературі вказується різна кількість груп, на які ці права групуються. Найчастіше права і свободи, що перелічені у Конституції України, поділяються на 5 груп: 1) громадянські (особисті, фізичні) права; 2) політичні права; 3) економічні права; 4) соціальні права; 5) культурні права. Часто ці права групуються у чотири групи (особисті, політичні, економічні та соціальнокультурні). Зустрічається поділ указаних прав на три групи (громадянські, політичні та економічні, соціальні і культурні) чи (громадянські, політичні та соціальноекономічні тощо). Для нас важливо виділення соціальних прав. Соціальні права можна розглядати у широкому смислі, як усі права, що належать особі. Фахівці ці права розуміють у вузькому смислі, як можливості людини і громадянина щодо забезпечення належних соціальних умов життя. Конституція України до цієї групи відносить: право на соціальний захист (ст.46); право на житло (ст.47), право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст.48); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст.49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст.50); свободу шлюбу та рівності прав і обов'язків у шлюбі та сім'ї (ст.51); право рівності дітей у своїх правах (ст.52), тобто цей перелік обмежений ст.4652 Основного Закону України [27]. У цю групу часто включаються трудові права (ст.4345 Конституції України). М. Малишко до соціальних прав відносить ті, що закріплені у ст. 4350 Конституції України [28]. О. Скрипнюк до соціальних прав відносить право на освіту (ст.53), але не включає до них сімейні права (ст.5152) і в той же час пропонує цей перелік збільшити за рахунок конкретизації окремих соціальних прав і гарантій, якот: спеціальні заходи соціального захисту для матерів і дітей, соціальне забезпечення непрацездатних осіб та людей похилого віку, право соціального страхування, право на належні умови праці тощо. О. Фрицький вважає, що соціальні права включають у себе лише право на соціальний захист, право на житло, право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування та право на безпечне життя і здорове довкілля. Право на працю і пов'язані з ним право на відпочинок та право на належні умови праці мають бути віднесені до економічних прав, а право на освіту за своїм змістом є культурним правом людини і громадянина.Багато авторів вживають термін „соціальноекономічні права” і тим самим наголошують якраз на тому, що реалізація одних прав можлива лише при паралельному забезпеченні та гарантуванні інших [31]. З цього приводу В. Чиркін писав, що соціальні та економічні права утворюють єдину групу соціальноекономічних прав, оскільки в основі її виділення лежить спільний критерій захисту інтересів життєзабезпечення людини .На думку І. Алебастрової, конституційні соціальні права - це визнані конституційні права людини на матеріальну, а іноді і духовну підтримку з боку держави, рідше - інших осіб з метою забезпечення гідних умов її матеріального, фізіологічного і морального існування (право на відпочинок, житло, охорону здоров`я, матеріальне забезпечення, державний захист материнства і дитинства, сприятливе оточуюче середовище і т.ін.) Далі вона вказує на особливості соціальних прав по відношенню до інших конституційних прав, а саме:

1)більшість конституційних прав можна умовно охарактеризувати як правадії, що залежить від волі людини, а соціальні права визначаються як правадомагання, оскільки їх реалізація можлива лише через діяльність інших суб'єктів і в першу чергу держави;

2) на відміну від особистих, економічних, політичних і культурних прав, реалізація соціальних прав вимагає величезних фінансових витрат із коштів державного бюджету. Саме розмір відповідних бюджетних виплат, а не сам факт їх наявності, є визначальним індикатором існування чи відсутності в реальності соціальних прав;

2)ефективність реалізації соціальних прав перш за все залежить від рівня економічного розвитку держави, кваліфікації і моральних якостей законодавців і державної бюрократії, стану державного бюджету. У зв'язку з цим гарантувати з повною упевненістю, що вони будуть задовільно забезпечені законодавчою і виконавчою ланками влади й особливо захищені судовою владою навряд чи можливо. З урахуванням цих особливостей виникає питання: чи доцільно соціальні права поряд з іншими визнавати повноцінним елементом каталогу конституційних прав і свобод людини та громадянина і відповідно фіксувати їх в конституціях? Адже конкретні суми пенсій і допомог і навіть їх систему прописати в конституціях навряд чи доцільно через рухливість обставин, які їх визначають. Це підривало б стабільність конституцій. Такі суми встановлюються у звичайних законах. Між тим, саме ці суми визначають не тільки ефективність, але і саму реальність існування соціальних прав. З урахуванням цих реалій намітились різні підходи до формування соціальних прав, що застосовуються у конституціях різних держав і які можна звести до трьох:

3)ліберальний підхід полягає у тому, що соціальні права взагалі або майже не відображаються у тексті конституції (конституції США 1787 р., Мальти 1969 р., Норвегії 1814 р., Люксембургу 1868 р., Швеції 1974 р., Боснії та Герцеговини 1995 р.);

4)протилежний першому підходу застосовується у конституціях більшості країн світу і характеризується тим, що соціальні права регламентуються у них так само, як і права інших видів. Вони гарантуються зустрічними зобов'язаннями держави і можуть бути захищені у судовому порядку і в тому числі за допомогою конституційного контролю (конституції Ісландії 1944 р., Італії 1947 р., Данії 1953 р., Греції 1975 р., Португалії 1976 р.);

5)проміжний між першим та другим - виражається у тому, що соціальні права фіксуються у конституції, але відповідні конституційні норми не користуються судовим захистом (конституції Ірландії 1937 р., Індії 1949 р., Іспанії 1978 р., Польщі 1997 р., Швейцарії 1999 р. і т. ін.). Існує думка, що всі основні права є універсальними, невід'ємними, взаємозалежними та взаємопов'язаними, а значить і рівнозначними. Така позиція не може бути визнана правильною. Адже між особистими, політичними, економічними, соціальними і культурними правами є певні відмінності. Щодо соціальноекономічних прав С. Верланов пропонує звернути увагу на такі їх особливості: 1) поширеність цих прав лише на певну соціальноекономічну сферу життя людини; 2) при закріпленні таких прав використовуються здебільшого рекомендаційні, „нежорсткі” оцінювальні формулювання базових положень; обов'язок держави у забезпеченні соціальноекономічних прав не має, зазвичай, тієї міри формальної визначеності, яка властива її обов'язку із забезпечення громадянських і політичних прав; 3) рівень реалізації прав, що розглядаються безпосередньо залежить від стану національної економіки; 4) для забезпечення такого виду прав необхідні позитивні зусилля держави зі створення умов для їх реалізації особою/Конституція України закріплює соціальноекономічні права разом з іншими основними правами у розділі ІІ „Права, свободи та обов'язки людини і громадянина”, тобто вводить їх в єдину систему прав людини. Всі вони визначаються як „невідчужувані” (ст.21), а їх утвердження і забезпечення визнається головним обов'язком держави (ст.3). З цього випливає, що конституційні права людини, включаючи соціальноекономічні, не встановлюються державою, а лише визнаються і гарантуються нею. Крім того, згідно з ч.1 ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, тобто Конституція України фактично урівнює юридичний статус соціальноекономічних прав зі статусом громадянських і політичних прав. На думку судді Конституційного Суду України у відставці, членакореспондента НАПрН України Миколи Івановича Козюбри, повне зрівняння соціальноекономічних прав (принаймні у тому вигляді, в якому вони переважно сформульовані в Конституції України) з громадянськими і політичними було необґрунтованим. Надмірна загальність конституційних положень, які закріплюють зазначені права, невизначеність обсягу обов'язків держави в їх забезпеченні, відсутність належних фінансових можливостей для цього (тим більше в умовах економічної кризи), неможливість судового захисту фактично перетворили соціальноекономічні права у звичайну декларацію. Це підриває довіру людей не лише до відповідних положень Конституції України, а й до інституту прав людини та до Основного Закону загалом [36]. Внесення змін до Конституції України утруднене, оскільки ст.157 передбачає, що Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина. У радянські часи соціальні права вважалися визначальними серед прав людини. Вони розглядалися як одне з головних завоювань соціалізму, як предмет нашої гордості і т. ін. Усі інші права - громадянські, політичні тощо - вважалися похідними від соціальноекономічних. Зараз, як показують соціологічні дослідження, ситуація не змінилася: пріоритет надається соціальним правам по відношенню до інших прав людини. Рабінович П.М. не виділяє таку групу прав людини, як соціальні права, а право на соціальний захист відніс до фізичних (життєвих) прав і свобод. У цій групі право на соціальне забезпечення тісно пов'язане з правом на життя. Останнє право не може бути відокремлене від права на достатній рівень життя та права на соціальне забезпечення з боку держави, громадянином якої людина є або на території якої вона проживає. Формального визнання за людиною права на життя недостатньо для повноцінного існування і розвитку людини, оскільки право на життя нерозривно пов'язане з правом на соціальне забезпечення. Особа, яка не має або втратила з незалежних від неї обставин джерела до існування, вправі задовольняти свої основні людські потреби через організовану державою систему соціального забезпечення.

Право на життя (ст.27 Конституції України) є фундаментальним правом людини, а всі інші права - похідні від цього права. Право на соціальне забезпечення виступає додатковим інструментом, що забезпечує ефективну його реалізацію. Право на життя не поглинає повністю право на соціальне забезпечення. Основне завдання системи соціального забезпечення - убезпечення людини від голодної смерті, тобто відсутність засобів до існування не може бути причиною її смерті.На сьогоднішній день іде теоретичне обґрунтування зв'язку права на життя та права на соціальне забезпечення і теоретичні напрацювання не переведені у площину практичних заходів. Адже цей зв'язок полягає в тому, що у державі відсутній відпрацьований механізм порятунку людини від замерзання, голодної смерті чи смерті через ненадання елементарної медичної допомоги. На наявність такого зв'язку вказують: а) мінімальні норми забезпечення людини житлом, їжею, медичною допомогою; 2) надання епізодичної (тимчасової) соціальної допомоги не повинно бути пов'язане із поважними (незалежними від людини) причинами відсутності джерел до існування; 3) наявність розгалуженої мережі соціальних служб, які таку допомогу надають. На даний момент усього цього немає і ще довгий час не буде. Фахівці з прав людини у зміст права на життя не включають право на соціальне забезпечення у мінімальних розмірах, тобто право на захист від загибелі внаслідок голодування, холоду та ненадання медичної допомоги. Спеціалісти права соціального забезпечення про зв'язок права соціального забезпечення та права на життя говорять мимохідь, без аналізу нормативного масиву та розробки практичних рекомендацій щодо запровадження дійового механізму убезпечення людини від таких ризиків. Передумовою належного забезпечення людини пенсією, окремими видами соціальної допомоги та соціального обслуговування є гарантування їй права на працю (ст.43 Конституції України). Гідна зарплата дає можливість особі у працездатному віці бути незалежною від держави у забезпеченні себе та своєї сім'ї житлом, їжею, одягом тощо, а при настанні обставин, передбачених соціальними ризиками, отримувати гідні соціальні виплати.Стаття 47 Конституції України передбачає, що кожен має право на житло. Це право у частині забезпечення особи соціальним житлом, місцем у соціальному гуртожитку чи соціальному готелі або у будинку нічного перебування відноситься до права на соціальне забезпечення, оскільки особа за власні кошти придбати дах над головою не може, то держава його гарантує через систему соціального забезпечення.Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ч.1 ст.49 Конституції України). Указане право одні вчені відносять до цивільного права, інші - до адміністративного права, треті - до права соціального забезпечення, а четверті - до комплексної галузі права (законодавства). Фахівці права соціального забезпечення аргументовано медичну допомогу відносять до підгалузі права соціального забезпечення. Дотримуючись цього підходу, назване право можна розглядати у частині безоплатного чи із знижкою надання медичного обслуговування як складову права на соціальне забезпечення. Про взаємопроникнення цих двох прав (ст.46,49 Конституції України) вказують Основи законодавства України про охорону здоров'я, які до змісту права на охорону здоров'я віднесли, зокрема, життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'я людини, безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку.Обсяг права на соціальне забезпечення містить, як уже говорилось у попередньому параграфі, як кількісні, так і якісні показники. Останній міститься у ст.48 Конституції і означає, що всі соціальні виплати (ст.46 Конституції України) повинні забезпечити людині достатній життєвий рівень, що включає, зокрема, достатнє харчування, одяг і житло. Треба не забувати, що ст. 48 Основного Закону містить якісні показники стосовно рівня оплати праці (ст.43 Конституції України). Право на соціальне забезпечення тією чи іншою мірою пов'язане з іншими основними правами людини.

3. Проблеми гарантій права на соціальне забезпечення

У попередніх параграфах розкриті фактори і засоби, за наявності яких особа може безперешкодно реалізувати належні їй права у сфері соціального забезпечення. Обставини об'єктивного та суб'єктивного характеру не дають можливості нормально функціонувати механізму забезпечення права на соціальне забезпечення. У цій ситуації належні (викладені на папері) гарантії самі стають перешкодою в реалізації цього права і потребують додаткового механізму гарантування цих гарантій. Через це в літературі широко обговорюються проблеми гарантування належних людині прав і свобод.Перш за все, на забезпечення права на соціальне забезпечення в перехідний період несприятливо впливають так звані загальносоціальні гарантії, до яких відносять ідеологічні, політичні, економічні, соціальні, організаційні.Усі розуміють, що марксистськоленінська концепція соціального забезпечення повинна бути замінена іншою, яку сприйняла б більшість населення. У світі сформована не одна така концепція, але жодну з них не можна в чистому вигляді переносити на український ґрунт. Різні політичні сили почали моделювати власні ідеологічні концепції здійснення реформування соціального забезпечення, але вони поки що знаходяться в зародковому стані. Люди старшого покоління переважно схиляються до соціалдемократичної концепції соціального забезпечення, за якої державі відводиться основна роль у регулюванні відносин у сфері соціального забезпечення. Для молодого ж покоління більш приваблива неоліберальна концепція, при якій особа здійснює різні платежі у фонди, з котрих пізніше отримуватиме належні їй соціальні виплати при мінімальному втручанні держави в ці процеси. Відсутність офіційної концепції стримує проведення ефективних перетворень у соціальній сфері, призводить до прийняття суперечливих рішень та шарахання при здійсненні соціальної політики.

Перехідний період характеризується значною політичною нестабільністю: йде процес формування великих партій, здатних брати владу в свої руки і керувати державою; проводяться не завжди вдалі політичні реформи; наявна недостатня політична воля щодо неухильного дотримання чинних нормативних актів (діяти у правовому полі); відсутній незалежний і потужний профспілковий рух, спрямований на захист і відстоювання соціальних завоювань працюючих; маніпулювання волевиявленням виборців: непоодинокий непрофесіоналізм працівників виконавчих структур; позачергові вибори та постійна зміна соціальних орієнтирів владних структур. У цих умовах важко не тільки приймати економічно обґрунтовані соціальні нормативні акти, а й забезпечувати їх реалізацію.Ще гірша ситуація з економічними гарантіями. Розрив економічних зв'язків, випуск неконкурентної продукції, хаотична приватизація, демонтаж радянської економічної інфраструктури, інфляція, податковий тиск, корупція, відсутність єдиних правил гри, протистояння олігархічних кланів, зупинення підприємств, спорожнілі джерела фінансування соціальних програм тощо суттєво погіршили гарантованість соціальних виплат та надання соціальних послуг. В умовах економічної нестабільності проблематично знаходити кошти на збільшення зарплати, соціальних виплат, підтримання наявної соціальної інфраструктури.Політичні й економічні негаразди суттєво вплинули на рівень забезпечення права на соціальне забезпечення. У перехідний період відбулось реальне зниження розмірів пенсій, допомог, якості надання соціальних послуг. Різні форми безробіття почали переслідувати працездатне населення. У пошуках роботи люди потягнулись за кордон. На вулицях з'явились безпритульні діти. Швидкими темпами йшло майнове розшарування населення. Підприємства почали відмовлятись від “соціалки”, практично припинилось надання безплатного житла. Неконтрольоване чиновництво почало “вибивати” для себе невиправдані соціальні пільги, високі зарплати, пенсії. Ці та інші соціальні проблеми також не сприяють гарантованості права на соціальне забезпечення.Не краща ситуація із спеціальними (юридичними) гарантіями. Закладені в Конституції України гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина носять декларативний характер. Від принципів побудови правової держави відійшли, а надбання соціалістичної (радянської) держави у сфері соціального забезпечення не зуміли розумно використати в програмі побудови проголошеної соціальної держави.Конституційні норми щодо соціального забезпечення діють не прямо, а через поточне законодавство, яким передбачено надання окремих видів соціального забезпечення. Норми Конституції окреслюють рамки соціальної політики країни, пріоритети в ній, визначають основні завдання соціальної функції держави, установлюють обов'язки державних органів по відношенню до людини у сфері соціального забезпечення та соціального захисту населення.У поточному законодавстві можуть зводитись нанівець закладені в Конституції України окремі гарантії забезпечення права людини на соціальне забезпечення.Так, конституційне положення про те, що соціальні виплати, які є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, спотворене тим, що парламент його встановлює довільно (нормативно) без урахування його реальної вартості. До речі, прожитковий мінімум повинен не встановлюватися, а визначатися незалежним від уряду органом, а Верховна Рада України може законодавчо встановити його рівень забезпечення. У даний час прожитковий мінімум із гарантії перетворився в її протилежність при визначенні обсягів надання конкретних видів соціального забезпечення.

У перехідний період закріплене в юридичних нормах право особи на той чи інший вид соціального забезпечення не може здійснюватися в повному обсязі, не забезпечується судовим та позасудовим захистом, у багатьох випадках є декларованим і виступає орієнтиром для виконавчої влади.На думку автора, на вказане право обмежено поширюються вимоги ч.2 і ч. 3 ст. 22 Конституції України. З метою реалізації принципів рівності та справедливості при проведенні реформування соціального забезпечення можуть скасовуватись окремі його види, змінюватись у бік зменшення обсяги їх виплати чи надання. У результаті економічної ситуації можливе звуження змісту та обсягу існуючих прав у сфері соціального забезпечення. Про неконституційність таких норм навряд чи можна вести мову. Виходячи з концепції єдиної природи прав і свобод людини та громадянина, Конституційний Суд України у питаннях збереження пільг чиновникам, як правило, посилається на ст.22 Конституції України. Така точка зору є не тільки хибною, а й шкідливою, оскільки перешкоджає усуненню перекосів у соціальному забезпеченні, утвердженню принципів справедливості і рівності в цій сфері.Наступною проблемою в системі гарантування права на соціальне забезпечення є дослідження юридичної природи Закону про Державний бюджет України на відповідний рік, оскільки на його базі визначається механізм фінансування соціальних витрат на наступний рік, а в деяких випадках і в поточному році. Практика його прийняття показує, що ним вносяться суттєві корективи при застосуванні чинного законодавства, які часто погіршують права людини у сфері соціального забезпечення. Такі корективи, зокрема, стосуються: 1) зупинення дії певних положень і норм соціальних законів; 2) установлення пільг і компенсацій та їх розміру залежно від наявності права на податкову соціальну пільгу; 3) переліку видів доплат, що враховуються при обчисленні пенсії; 4) встановлення рівня забезпеченості прожиткового мінімуму та розміру щорічної разової допомоги інвалідам війни; 5) зміни мінімального розміру пенсії по інвалідності; 6) обмеження розміру максимальних пенсій; 7) припинення виплати дострокових пенсій працюючим пенсіонерам; 8) надання дозволу Кабінету Міністрів України встановлювати, як правило, у бік зменшення розміри соціальних виплат, що визначаються залежно від розміру мінімальної заробітної плати; 9) виключення застосування тендерних процедур при придбанні засобів реабілітації. Крім того, у повному обсязі не фінансуються витрати на реалізацію передбачених нормативними актами соціальних програм. Все це суттєво знижує рівень гарантованості прав у сфері соціального забезпечення та створює умови для прийняття популістських законів із наступним їх невиконанням через нестачу коштів.Право на соціальне забезпечення є обов'язком держави шляхом активних дій наявними ресурсами його забезпечувати. Мало проголосити ті чи інші соціальні права, але необхідно мати достатні джерела їх фінансування. Брати на себе обов'язки із соціального забезпечення держава може на певний період (бюджетний рік), тобто такі зобов'язання щорічно переглядаються. Відповідні норми Конституції України на практиці не є нормами прямої дії (ч. 3 ст. 8). Без виділення необхідних коштів соціальні права людини не забезпечуються. І на це не слід закривати очі. Потрібно від декларативного соціального права переходити до реального з урахуванням фінансових можливостей держави. У перехідний період справедливим буде гарантування державою соціальних виплат у межах виділених на бюджетний рік коштів.Важливим засобом гарантування прав людини є судовий захист. Суди “пачками” приймають відповідні рішення, але в країні виникають труднощі з їх виконанням через відсутність коштів і механізму реалізації окремих статей того чи іншого нормативного акта. Це призводить інколи до домовленостей між різними гілками влади, що виходить за межі правового поля. Законодавець повинен чітко визначати рамки судового захисту права на соціальне забезпечення, а Конституційному Суду України доцільно щодо цього питання змінити раніше зайняту позицію. На мій погляд, захист судами права людини на соціальний захист повинен обмежитись обсягом виділених на бюджетний рік коштів.В Україні діє заявочний спосіб реалізації права на соціальне забезпечення, за яким особа має сама подати у соціальну установу заяву з проханням надати певну соціальну послугу, пільгу чи виплатити грошову суму. За своєю ініціативою орган соціального забезпечення таких дій не здійснює. Заявочний спосіб вимагає глибокого і комплексного знання кожним соціального законодавства, а це не під силу навіть професійному працівнику, що знає законодавство в межах своїх повноважень. Крім того, в Україні не налагоджене інформування заінтересованих осіб про наявність у них певних прав і порядок їх реалізації. Інколи порядок реалізації настільки складний, що особа відмовляється від його втілення в життя. Тому доцільно налагодити щорічне письмове інформування зацікавлених осіб про їх суб'єктивні права, а також практикувати надання матеріальних засобів у більших розмірах без звернення особи з відповідною заявою (про перерахунок пенсії, переведення на інші види соціальної допомоги, забезпечення засобами реабілітації тощо). Це сприятиме більш ефективному забезпеченню реалізації наявних у людей прав. Бажано встановити матеріальну відповідальність органів соціального забезпечення перед людьми за неналежне виконання покладених на них обов'язків.Реорганізація системи управління соціальною сферою, передача функцій з одного відомства до іншого, створення нових центральних органів і фондів з державного соціального страхування, управлінські експерименти в цій сфері також внесли свої корективи в гарантування права на соціальне забезпечення.У перехідний період відбувається зміна суспільних відносин, а значить, державою здійснюється активна правотворча діяльність. Приймається безліч нормативних актів різної юридичної сили. Їх призначення - правове забезпечення здійснюваних перетворень у соціальній сфері. Правові засоби у своїй сукупності становлять юридичні гарантії права на соціальне забезпечення.За роки незалежності значно оновлена правова база соціального забезпечення з урахуванням вимог міжнародних стандартів. Держава намагається своєчасно реагувати на соціальні негаразди. Проте через відсутність продуманої, науково обґрунтованої програми нормотворчої діяльності законодавчої та виконавчої гілок влади в цій сфері починають накопичуватись певні проблеми, які негативно впливають на гарантування реалізації людиною її права на соціальне забезпечення. Зросла кількість правових актів, які регламентують одні і ті ж суспільні відносини (наприклад, у допомоговому праві). Розширюється практика призупинення надання окремих видів соціального забезпечення. Розміри деяких соціальних виплат, передбачених законами, не відповідають реально виплачуваним, тобто змінені іншими законами. Загальнообов'язкове державне соціальне страхування, наприклад, регламентується законами, які перевантажені статтями організаційного характеру, що утруднює користування цими правовими актами, оскільки норми, які стосуються управління та компетенції страхових фондів, цікаві лише професіоналам. Отже, для зручності користування їх доцільно зосередити в окремому законі. Недостатньо якісно здійснюється і підготовка законопроектів, що призведе в майбутньому до внесення в них численних змін. Під впливом виборчих процесів приймаються фінансово незабезпечені закони. У багатьох випадках порядок отримання соціального забезпечення ускладнений, і людині важко подолати бюрократичні перепони. Цей перелік не є вичерпний і вказує на потребу подальшого вдосконалення юридичних гарантій забезпечення реалізації та охорони права на соціальне забезпечення.