Размещено на http://www.allbest.ru/

Розділ 1. Методичні аспекти вивчення впливу природних чинників на процеси використання земельних ресурсів

1.1 Чинники впливу на процеси землекористування

Основним з найбільш важливих засобів виробництва є земельні ресурси. Тому вивчення особливостей територій з подальшою оптимізацією процесів землекористування, є запорукою ефективного їх використання.

Просторові властивості, рельєф, ґрунтовий покрив, рослинність, клімат та інші природні, економічні та соціальні умови в окремих районах нашої області мають великі розходження. Дуже часто ці розходження спостерігаються навіть у межах окремих землекористувань та землеволодінь.

Серед різноманітних властивостей землі як природного ресурсу і засобу виробництва землевпорядна наука виділяє ті, які мають постійний вплив на сільськогосподарське або інше виробництво. В першу чергу до них відносять: простір і рельєф, ґрунтовий і рослинний покрив, гідрогеологічні і гідрографічні умови. У зв'язку з тим, що ці властивості при землеустрої проявляються одночасно, необхідно їх комплексний облік.

Просторові властивості землі для землевпорядкування є основними. Кожна земельна ділянка характеризувалася трьома основними просторовими ознаками:

· площею;

· складом земельних угідь;

· формою розташування угідь стосовно господарського центру;

У даний час до найбільш важливих просторових властивостей землі відносять: площу земельних ділянок (землеволодінь, землекористувань, територіальних зон, земельних масивів, контурів), їх місце розташування, конфігурацію, довжину, віддаленість від адміністративних, господарських і виробничих центрів, один від одного і т.д.

У процесі землеустрою просторові властивості оцінюють поряд з технічними показниками: площею, середньою відстанню від господарського центра, коефіцієнтом компактності, конфігурації, числом і формою ділянок, середнім розміром контуру, довжиною і шириною ділянок, полів, міжсмужних просторів, розміром сторін, відстанню між найбільш віддаленими контурами угідь і т.д..

Просторові властивості землі важливі для землеволодінь і землекористувань як сільськогосподарського так і несільськогосподарського призначення, оскільки земля в них виступає просторовим операційним базисом.

Економічні результати промислових, сільськогосподарських інших підприємств багато в чому залежать від зовнішніх просторових властивостей - місця розташування стосовно джерел сировини, пунктів реалізації продукції, баз матеріально-технічного постачання, культури побутових і інших центрів, об'єктів виробничої та соціальної інфраструктури.

Істотною особливістю сільськогосподарського виробництва є проведення основних польових робіт у межах сівозмін, поля, робочих ділянок, природних контурів угідь. Тому контурність, розчленованість угідь, форма ділянок відносяться до важливих просторових характеристик землекористування.

Розмір ділянок ріллі, їхня конфігурація впливають на продуктивність машинно-тракторних агрегатів, а тим самим і на ефективність виробничих затрат у рільництві. Тому при землеустрої сільськогосподарських підприємств враховують також внутрішньогосподарські просторові властивості склад угідь і їх розміщення на території, розмір контурів окремих угідь, їх масивів, місце розташування господарських і виробничих центрів, площу попів сівозмін і робочих ділянок, їх конфігурацію і т.д.

При внутрішньогосподарському землевпорядкуванні проектують земельні ділянки (поля сівозмін, загони чергового випасання, ділянки сінокосіння) правильної форми, без ламаності меж, достатні за площею для того, щоб здійснювати технологічні операції. У ряді випадків усувають дрібноконтурність, розкиданість і роздробленість угідь, здійснюючи комплекс робіт а меліорації, інженерної облаштованості території.

Рельєф місцевості являє собою сукупність форм земної поверхні як одне з просторових властивостей землі і має виняткове значення в сільськогосподарському виробництві.

Рельєф - першопричина водної ерозії ґрунтів, на крутих і довгих схилах утворюється сильний поверхневий стік, який змиває і розмиває верхній гумусовий шар ґрунту, та утворюються вимоїни та яри, що знижують родючість ґрунтів. Від крутизни схилу залежить продуктивність машинно-тракторних агрегатів, при роботі агрегатів на підйомах непродуктивно витрачається тягова потужність двигуна, у результаті сповільнюється поступальний рух техніки, знижується продуктивність праці, збільшується витрата палива.

На схилах різних експозицій створюється різний мікроклімат; на північному або південному, східному або західному схилах по-різкому відбуваються коливання температури протягом доби сезонів року, різна освітленість, у зв'язку з чим при землеустрої доводиться диференціювати розміщення угідь сільськогосподарських культур, особливо тих, які сильно реагують на температурний режим .

Серед різних характеристик рельєфу особливе значення при землеустрої мають ухил земної поверхні (крутість схилів), довжина, форма, експозиція конкретних схилів. Великий ухил земної поверхні як головний фактор водної ерозії ґрунтів обмежує розораність території, впливає на розміщення зернових, технічних культур, багаторічних і однорічних трав, визначає внутрішньопольову організацію території, розміщення водорегулювальних і інших лісосмуг, проведення гідротехнічних і протиерозійних заходів.

При однакових ухилах протиерозійна стійкість ґрунтів залежить від їхнього механічного складу, підстилаючих площ, кількості та інтенсивності опадів і інших умов. Розміщення просапних культур, як правило, обмежується ділянками з ухилом до 2 - 3 °: зернових -до5-7^с. Рілля з ухилом понад 5 - 7 ° може використовуватися тільки під посів трав.

Для захисту земель від ерозії в умовах складного рельєфу границі полів і робочих, ділянок розміщують переважно поперек схилів. У ряді випадків застосовують прямолінійно-контурне, контури або контурно-смугове розміщення меж посівів сільськогосподарських культур.

Ґрунтом називають верхню біологічно активну оболонку землі. Різне сполучення факторів ґрунтоутворення обумовлює поширення на великих просторах України багатьох тисяч видів і різновидів ґрунтів.

Відмітною якістю ґрунтів є їх родючість - здатність забезпечити рослини необхідними водним, повітряним і поживним режимами, що визначає їх придатність до використання в сільському господарстві. Ґрунти вирізняється між собою фізичними, хімічними і біологічними властивостями, створюють різні умови для посіву культур, їх росту і збирання врожаю, вимагають застосування диференційованих технологій, тому в ході землеустрою необхідно детально врахувати ґрунтовий покрив. Отже, перед складанням проектів землеустрою повинно проводитись ґрунтове обстеження Матеріали ґрунтового й агрохімічного обстежень являють собою основу якісної характеристики земель.

Ґрунтове обстеження проводиться на землях усіх категорій і форм господарювання з метою одержання інформації про їх якісний стан, а також виявлення земель, які зазнали водної, вітрової ерозії, підтопленню, заболочуванню, забрудненню радіоактивними і хімічними речовинами тощо

Природний рослинний покрив розміщується, виходячи із взаємодії факторів природного середовища в залежності від широтної зональності на рівнині і висотної поясної зональності - з горах. Сама рослинність разом з такими факторами, як клімат, рельєф місцевості, ґрунтоутворюючі породи визначає розміщення ґрунтів, форми методи організації території.

Під впливом лісової хвойної рослинності, наприклад, сформувалися підзолисті ґрунти з малим змістом гумусу великою кислотністю. Степова рослинність сприяла утворенню чорноземів з великим запасом гумусу й основних поживний елементів, нейтральною реакцією ґрунтового середовища. У південних сухих регіонах при зрідженому рослинному покриві сформувалися каштанові ґрунти і сіроземи - слабогумусові, лужні, піддані засоленню.

Для оцінки складу і структури рослинного покриву, визначення його взаємозалежності з умовами місцепроростання; оцінки кормових переваг і запасів кормів, господарського стану кормових угідь в процесі землеустрою проводять геоботанічне обстеження.

Матеріали геоботанічних обстежень - основа якісної характеристики природних кормових угідь і розробки заходів щодо їх раціонального використання та поліпшення. Крім того, ці матеріали використовують для впорядкування території сінокосів і пасовищ, при розміщенні гуртових і отарних ділянок, загонів чергового випасання, закріплення різних видів худоби за пасовищними ділянками.

Серед кліматичних умов, які враховуються при землеустрої найбільш важливими є тепло- та вологозабезпеченість, вітровий режим, мікрокліматичні.

Теплозабезпеченість характеризується сумою температур повітря вище 10 °С. При цій температурі відбувається вегетація основних культурних рослин. Чим вища теплозабезпеченість, тим більше активної сонячної радіації одержує рослина і краще фотосинтез, а отже, вище врожайність

Вологозабезпеченість визначається сумою опадів, які випадають, особливо протягом вегетаційного періоду, їх характером (доті, зливи тощо), а також випаровуваністю. Вона виражається коефіцієнтом річного атмосферного зволоження (відношення опадів до випаровуваності).

Тепло- і вологозабезпеченість враховують при територіальному землеустрої великих об'єктів розробці Генеральної схеми використання і охорони території України, схем землеустрою територій областей і районів.

Вітровий режим - напрямок, сила і повторюваність вітрів - дуже важливий для територіального землеустрою. Напрямок переважних вітрів враховується при визначенні взаємного розміщення селищ і виробничих центрів. При цьому потрібно, щоб запахи і пил, що розносяться вітром, не попадали в села.

Від напрямку і сили шкідливих вітрів залежать розміщення, конструкція та площі вітроломних лісосмуг, необхідність смугового розміщення посівів і пари, закладки кулісних насаджень / районах вітрової ерозії, з також доріг, якщо узимку випадає багато снігу.

Мікрокліматичні умови дуже важливі для землевпорядкування окремих ділянок. Землевпоряднику потрібно знати ділянки розміщення мочарів (виходів ґрунтових вод на поверхню), вітроударні схили вогнища розміщення перезволожених земель, місця скупчення снігу, умови інсоляції (освітленість) і затоплення ділянок і т.п. Ці фактори визначають диференційоване розміщення посівів сільськогосподарських культур, технологію їх вирощування, внутрішньопольову організацію території.

Гідрогеологічні та гідрографічні умови характеризують розміщення підземних і поверхневих джерел води.

Гідрогеологічні властивості земель визначають глибину залягання підземних вод, їхній склад (якість), походження, динаміку. При близькому заляганні ґрунтових вод можуть загинути багаторічні насадження в результаті вимочування кореневої системи. Виходи мінералізованих вод на поверхню чи їхнє близьке розташування стосовно поверхні можуть викликати засолення. Їхня взаємодія з ґрунтом і поверхневим стоком при атмосферних опадах, з поливними водами повинна регулюватися папство найсуворішим чином.

1.2 Еволюція процесів землекористування

Природокористування того чи іншого краю завжди багато в чому залежить від способу життя й господарювання його етносу. Як свідчить історія, корінні етноси, що жили століттями на своїй території, розуміли й любили її природу, дбайливо до неї ставилися. Вони користувалися природними ресурсами з урахуванням багатовікового досвіду й традицій своїх дідів-прадідів, завжди поводилися так, щоб природа могла самовідновлюватися, розвиватися, щоб вона не зубожіла й залишалася годувальницею для внуків і правнуків.

Зайшлі етноси - тимчасові, особливо завойовники, жорстокі не тільки до людей поневоленої землі, а й до її природи, здебільшого завдавали великої шкоди: палили, знищували, спустошували. Не пристосовані до чужої природи, вони проявляли вандалізм, переробляючи її на свій смак, деформуючи екосистеми.

Етногенез українців відбувався на території, яка споконвіку була зоною контакту різних етносів із різними традиціями поведінки щодо навколишнього ландшафту. Саме тому територія України була ареною постійних етноекологічних колізій, що негативно впливали на стан земельних ресурсів і довкілля.

В Україні традиційними формами господарювання, природокористування з давніх часів і до середини XVIII ст. були землеробство, мисливство, бджільництво, скотарство, садівництво, їхня роль у житті українців із часом змінювалась, однак головним залишалося землеробство. Розвиток сільського господарства й промисловості був зрівноваженим, органічним. У XVIII ст. з бурхливим розвитком промисловості, відкриттям і розробкою покладів заліза, вугілля, нафти в Україні починає брати гору хижацьке природокористування.

Чому сьогодні люди чимраз частіше звертаються до традицій у всіх сферах своєї життєдіяльності? Тому що традиції - це не лише пам'ять предків, усе найкраще, самобутнє, властиве тій чи іншій нації в культурі, народній творчості, побуті, релігії, виробництві. Традиції - це різноманітність культур, способів існування.

Збіднення національного розмаїття, культурної та релігійної своєрідності призводить, як показало життя, до тяжких екологічних наслідків: порушення корисних традицій пристосування до ландшафтів, розвитку згубних для всіх націй хижацьких способів землекористування.

Традиції - це й максимально ефективне пристосування етносів до ландшафтів, вироблені віками гармонійні взаємозв'язки з довкіллям, такі норми поведінки й режим господарювання, які не порушують загального балансу енергообміну екосистем, процесів самовідтворення, самоочищення

Землеробство, як вважають археологи, історики й етнографи, виникло в Україні за часів трипільської культури й поширилося в середні віки та пізніше на весь регіон Центральної Європи. Основними системами землеробства були парове й перелогове, землекористування - у вигляді відкритих полів, а землеволодіння - приватне, суспільне, державне, церковне. До середини XVIII ст. розвиток сільського господарства й промисловості в Україні завжди відбувався органічно. При цьому завжди переважали традиції індивідуального господарювання незалежно від власності на землю. Загалом фермерство традиційніше для України, ніж для країн Центральної Європи та Росії, де існували здебільшого великі феодальні господарства.

Як свідчать історичні документи, в усі часи можливості землеробства України були набагато вищими за її внутрішні потреби. Та розвиток нації і розширення сільськогосподарського й промислового виробництва призвели до того, що до середини XIX ст. земельні ресурси в межах лісових і лісостепових ландшафтів вичерпалися. Розпочалося сільськогосподарське використання землі степової зони, аналогів чому в Центральній Європі немає. Протягом XIX ст. степова зона була цілком розорана. В наш час традиційне землеробство вже неспроможне задовольнити потреб людини; тому в Україні, як і в усьому світі, намагаються підвищити врожайність підсиленим унесенням мінеральних добрив, використанням пестицидів для боротьби зі шкідниками.

У XX ст. природокористування в Україні набирало чітко виражених згубних для природи форм. Ресурсокористування стало надекстенсивним, хижацьким. Жовтневий переворот 1917 р., громадянська війна, голод 30-х років, страшні за своїми масштабами політичні репресії 40-х років, Друга світова війна - ці величезні соціальні потрясіння разом із централізацією промисловості, перехімізацією сільськогосподарських угідь, виснаженням ресурсів за кілька десятиріч призвели до формування в Україні економіки, яка не зважала на об'єктивні потреби та інтереси її народу, можливості її природи. В результаті сформувалась одна з найбільш варварських із погляду екології економік - перенасичена хімічними, металургійними, гірничорудними, нафтопереробними, військовими виробництвами, з величезними обсягами відходів і низькими коефіцієнтами їх утилізації, із застарілими технологіями та обладнанням.

землекористування ґрунтовий рельєф агропромисловий

Розділ 2. Природні умови Чернівецької області

Надра містять чимало цінних будівельних матеріалів. У Придністров'ї та в басейні Прута існують значні поклади гіпсу й ангідриду. Північні і східні райони області багаті на мергелі та вапняки.

Для цегельно-черепичного і гончарного виробництва використовуються суглинки, на які так багаті села Вижницького району. Для будівництва доріг та облицювання стін будівель досить широко застосовують червоно-бурі та сірі пісковики.

Область багата також на поклади різних видів пісків - бетонних, баластних, будівельних та білих кварцових. Їх добувають у селах Заставнянщини.

Увагу привертають також прояви золотоносності і мідно колчеданного та поліметалічного зруднення.

Надра Чернівецької області багаті на мінеральні води, поширення яких пов'язане з певними структурно-гідрогеологічними зонами. Розсоли хлоридно-натрієвого типу поширені у нижньоміоценових відкладах внутрішньої зони Передкарпатського прогину з мінералізацією від 10 до 200-300 г/куб.дм. Наявні на теренах області води сульфатно-сірководневого типу, залізисті мінеральні води з підвищеним вмістом біологічно активного двовалентного заліза, джерела сульфатно-хлоридно-натрієвих, сульфатно-кальцієво-натрієвих і гідрокарбонатно-натрієвих вод.

Різноманітність екологічних умов, наявність вертикальної поясності, різні типи ландшафтів, кліматичні умови сприяли формуванню досить багатої флори рослин, яких нараховується понад 1500 видів.

Найбільш родючі ґрунти характерні для лісостепової зони. В цій частині області, переважно на терасах Дністра, зустрічаються чорноземи, що мають грудкувато-зернисту структуру і містять у собі до 7% гумусу.

В долинах Дністра і Прута поширені дерново-лучні слабо опідзолені, лучні чорноземно-опідзолені та чорноземно-лучні ґрунти, на яких вирощують овочеві культури. У лісостеповій зоні є також сірі, світло-сірі легко- і середньосуглинисті ґрунти.

У передгірній зоні найбільш поширені підзолисті, дерново-підзолисті, сірі та темно-сірі ґрунти.

Лісові буроземи складають основний ґрунтовий покрив гірської зони. Вільні від лісової рослинності площі використовують для землеробства, а також для культурних пасовищ.

Земельний фонд області - 809,6 тис. га, з них 477,3 тис. га складають сільськогосподарські угіддя, в тому числі 341,9 тис. га ріллі, 26,9 тис. га багаторічних насаджень, 39,0 тис. га сінокосів, 69,5 тис. га пасовищ. Внаслідок пересічного та горбистого рельєфу місцевості сільськогосподарська освоєність території становить 60%; розораність загальної площі - 43%.

Важливе значення в економічному та соціальному розвитку області відіграють ліси, які є джерелом деревини та продуктів недеревної рослинності. Велика також їх захисна й рекреаційна роль.

Загальна площа лісів складає 258 тис. га, в тому числі покрита лісом - 236,8 тис. га (91,8%); запас деревини 62,53 млн. куб. м. На території 48,5 тис. га деревина стиглих і перестійних насаджень.

Породний склад лісів досить різноманітний: переважають хвойні (49,5%) і твердолистяні (46,2%) насадження, частка м'яколистяних порід досить незначна (3,5%). Основними лісоутворюючими породами є ялина, бук, ялиця, дуб, граб, ясень, береза та інші. Для їх вікової структури характерно переважання молодняків (29,4%) і середньовікових насаджень (34,8%), хоча значні площі займають і достигаючі (15,3%), а також стиглі й перестійні (20,5%) насадження, що викликано їх важкодоступністю. Середній вік насаджень 60 років.

2.2 Рельєф

Рельєф Чернівецької області складний, контрастний і різновіковий. Тут на порівняно невеликій площі зосереджено такі типи рельєфу, які властиві для великих територій окремих материків - платформ і геосинклінальних областей, тобто рівнинний і гірський. На їх контрасті у перехідній смузі (Карпатському крайовому прогині сформувався передгірний рельєф. Усі ці типи рельєфу на території області утворюють три морфоструктурні райони: Прут-Дністровську пластову хвилясту рівнину, Передкарпатське горбисто-грядове передгір'я, Карпатське низькогір'я і середньогір'я.

Прут-Дністровська пластова хвиляста і грядово-горбиста рівнина розташована в північній частині області в межах південно-західного краю Східно-Європейської платформи, тобто Подільської плити. Пересічні висоти тут сягають до 300 м, а максимальна висота - 515 м на горі Берда - на Хотинській височині (найвища вершина рівнинної України). Сучасний рельєф цієї території виражений ерозійними долинно-балочними, яружними, а також карстовими і товтровими формами.

Центральну частину рівнини займає Хотинська височина. Це - горбиста гряда, яка протягнулась з південного заходу на північний схід на 50 км. Найширша (20-22 км) найвища (пересічні висоти 350-400 м) вона на заході, поступово звужуючись на схід до 5-7 км при висоті 275-350 м. Це асиметричне горбисте підняття з крутим західним і південно-східним краями, в основі якого лежить припіднятий горстоподібний блок, розбитий на окремі частини, які у вигляд східців знижуються у бік долин р. Дністер І р. Прут до висоти 350 м. На найвищих рівнях, де близько до поверхні залягають тверді, денудаційно стійкі породи (вапняки, пісковики) спостерігаються вирівняні структурні поверхні у вигляді плато з крутими схилами висотою до 50 м. Височина глибоко розчленована притоками р. Дністра (річками Онут, Рашків, Рукшин) і р. Пруту (річками Задубрівка, Мошків, Гуків, Рокитна, Рингач, Черлена). У верхів'ях прутських притоків простягаються циркоподібні улоговини - Чорнівська, Клішкївська, Зарожак ська та ін. З інших форм рельєфу на схилах розвиваються зсуви. З півдня до височини примикає чітко виражена у рельєфі, тектонічно обумовлена Новоселицька улоговина. Південні схили Хотинської височини зайняті густою мережею сільських поселень.

Різким висотним контрастом у межах Прут-Дністровського межиріччя на захід від височини виділяється Заставнівсіка ерозійно-карстова рівнина, яка розташована у басейні річок Совиць Ставчанської і Кіцманської. Висоти тут не перевищують 270-300 м. Тут дуже поширені карстові процеси. Близьке залягання до поверхні гіпсів та ангідритів, порушених тектонічними розломами, сприяло розвитку таких карстових форм рельєфу як лійки («вертеби»), понори, долини, западини, а в деяких місцях і карстові поля, які формуються внаслідок розростання і злиття кількох карстових лійок. Форма лійок округла, розміри різні (від 5-10 до 70 м). У межах рівнини простежуються три давні широкі, чітко окреслені у сучасному рельєфі, реліктові річкові долини, що простягаються впоперек межиріччя між долинами р. Дністра і р. Пруту.

На схід від Хотинської височини простягається Кельменецько-Сокирянська вододільна рівнина з пересічними висотами 260-300 м. Основні форми рельєфу утворюють долини невеликих річок, балки та яри, а на півночі - долина р. Дністра. Типовий яружно-балковий рельєф властивий для її південно-західної частини, розташованої у верхів'ях прутських притоків. Цей геоморфологічний район прийнято називати Долиняно-Балковецьким. На міжріччі з північного заходу на південний схід простежується ряд давніх пліоцен-ранньоантропогенових долин. Вони розміщені між селами Оселівка -Зелена, Мошанець - Вартиківці, Дністрівка - Олексіївка, Вітрянка - м. Сокиряни.. В будові долин великих річок Дністра і Пруту є спільні і відмінні риси, що пов'язано з історією їх розвитку. Подільська ділянка долини Дністра відзначається рядом особливостей. Головні з них такі: широтне простягання; розвиток великої кількості (до 9) різновікових і різновисотних ерозійно-акумулятивних терас; різко виражена асиметрична будова долини -- вузьке правобережжя, широке лівобережжя; глибокий (до 230-250 м) вріз долини у первинну поверхню сарматського плато і пліоцен-ранньоплейстоценових терас; формування глибокого (90-120 м) і вузького каньйону; наявність у цьому каньйоні великих меандрових вузлів, зокрема Перебиківського і Вороновицького, приурочених до ліній тектонічних порушень; чоткоподібна в плані, асиметрична будова каньйону; складна терасованість його днища і бортів; широкий розвиток прямовисних дністровських «стінок» з виходами корінних порід.

Для Середнього Придністров'я властива східчаста, ярусна будова рельєфу. Найвищим рівнем є поверхня лагунно-морської міоценової тераси з відносними висотами 230-250 м, яка нижче поступово переходить у другий рівень пліоценових дністровських терас: дев'ятої (висотою 225-200 м), восьмої (висотою 190-180 м), сьомої (висотою 160-145 м). Вони утворюють широку (в кілька кілометрів), рівну, злегка хвилясту поверхню ї простежуються на всій ділянці правобережжя.

Передкарпатське горбисто-грядове передгір'я, що розташоване в межах однойменного крайового прогону, відзначається густим і глибоким ерозійним розчленуванням, яке виділяє у рельєфі структурні височини, гряди і горби, що сягають висоти іноді понад 500 м. Буковинське передгір'я дренується лівими притоками р. Прут, р. Черемош і р. Сірет, які розробили широкі терасовані долини. Значного розвитку тут набули ерозійно-зсувні процеси, їх інтенсивна діяльність спричинила утворення складного і своєрідного довкілля (ландшафту).

У рельєфі передгір'я простежується кілька висотних рівнів. Найвищий (Цецино-Спаський) рівень відповідає рівню Хотинської височини і становить понад 500 м (г. Цєцино - 537 м, г. Спаська - 531 м, та ін.). Нижчий (Сторожинецько-Іспаської) рівень простежується на висотах 490-495 м (г. Вивіз -494 м, г. Планил-Палтин -- 493 м, г. Майдап-Іспаський -490 м та ін.), і виражений вузькою грядою на Прут-Сіретському вододілі, яка збереглась від розмиву. Ще нижчий (Чере-иосько-Сіретський) терасовий рівень простежується з висоти 46(3-430 м.

У загальному вигляді рельєфу передгір'я велика роль належить річковим долинам р. Черемош і р. Сірет. За тривалий час свого розвитку ці річки виробили широкі (до 7-10 км) долини. Особливо широке днище, що не відповідає ширині сучасного русла, має долина р. Сірету. Це пов'язано з тим, що на початковій стадії розвитку верхня частина річкової системи Черемоша була перехоплена і спрямована в р. Прут. Слідами цього цікавого явища є ділянка прадолини між містом Вижницею і селищем Берегометом. Нині - це широка (до 7 км), плоска, заболочена, витягнута вздовж гір, так звана, Багненська, або Прачеремоська долина, по якій протікають невеликі річки Міхідра і Міходерка.

У межах долин Черемошу і Сірету простежується, окрім заплави, 7 терас, які піднімаються до висоти 140 м над руслом. На схилах долин і терас інтенсивно розвиваються зсуви, чому сприяють глинисті породи в умовах значної кількості атмосферних опадів. Великі ділянки зсувного рельєфу у вигляді вражаючих зір цирків-амфІтеатрів простежуються в долині р. Дерелуй (біля сіл Червона Діброва, Вел. Кучурів, Снячів), р. Коровія (с. Кам'яна), р. Сірет (села Стара Жадова, Комарівці, Зруб Ко.марівський) та інших річок.

Буковинські Карпати розміщені на південному заході області, займаючи майже четверту частину її території. Найвищі вершини підносяться понад 1500 м, а пересічні висоти не перевищують 900-1100 м. Гірський рельєф належить до ерозійно-тектонічного типу. Це означає, що основними чинниками його формування е геологічна структура, тектонічні підняття та ерозійна діяльність густої мережі річок і струмків.

Основні риси рельєфу Карпат створені тектонічними процесами, їх великі геоморфологічні елементи - хребти і масиви мають поздовжньо-зональне розміщення згідно напряму всієї гірської системи. Велику роль у формуванні рельєфу Карпат відіграли і найновіші тектонічні рухи. Істотна роль у створенні сучасного гірського краєвиду, численних хребтів і пасм, належить ерозійним процесам -- роботі річок і струмків. Ерозія - це ніби скульптор, що висікає з первинно-тектонічної поверхні різноманітні і часом дивовижні форми рельєфу. Власне водна ерозія виділила тут у рельєфі гірські хребти і пасма, які розділені пониженнями, що зайняті річками. Тривала ерозія утворила в Карпатах і один з головних елементів рельєфу - річкові долини.

Залежно від ступеня прояву рельєфоутворюючих процесів у різних частинах гірської системи північного сходу на південний захід простежуються різні комплекси рельєфу: низькогір'я крайових (берегових) Карпат, середньогір'я Скибових Карпат, низькогір'я Путильських Карпат, середньогір'я полонинських Карпат, середньогір'я кристалічних Карпат.

2.3 Кліматичні умови та водні ресурси

Залежно від різниці між сонячною енергією, що поглинається земною поверхнею, та енергією, що випромінюється цією поверхнею, змінюється величина радіаційного балансу, яка зумовлюється географічною широтою місцевості, часом до( порою року, хмарністю, формами і видами земної поверхні. Оскільки територія Чернівецької області по широті не займає навіть цілого градуса, радіаційний баланс тут змінюється переважно залежно від часу доби і пори року, режиму хмарності, а в горах - від висоти місцевості, освітлення схилів. На території області, починаючи з середини листопада і до початку лютого, спостерігається негативне значення радіаційного балансу, причому ці величини зростають із сходу на захід, сягаючи найбільших розмірів у горах. Влітку ж по всій території радіаційний баланс позитивний, сягаючи максимуму в червні-липні. У східних районах величини радіаційного балансу значно перевищують їх значення на заході області і особливо в горах. Позитивні вони в денні години доби і негативні вночі. Загалом за рік радіаційний баланс на території Чернівецької області є позитивним.

Згідно з характером розподілу радіаційного балансу в часі і по території Чернівецької області, відбувається розподіл температури. Зокрема, пересічна температура за рік коливається від 8°С на північному сході до 3°С на південному заході області. Взимку пересічні температури за місяць негативні (2°- 5°С у грудні, - - 5°-9°С у січні, 4°-5°С у лютому). Отже найхолоднішим місяцем в області є січень. Особливо низькі температури спостерігаються тоді, коли над нашою територією проходять маси арктичного повітря, що прориваються сюди з Карського моря. Зокрема відомо, що найнижча температура на рівнині опускалась до -32°С, а в горах - нижче -40°С. Коли ж над областю проходять повітряні маси тропічного походження із Середземного моря, температура може підніматись у грудні до 16°-18°С, у січні - до 15°-16°С, у лютому - до 16°-17°С. Відомо, що відлиги, цебто підвищення температури до позитивних значень в холодний період року, в Чернівецькій області бувають досить часто. В рівнинних районах відлиги можуть тривати майже 20 днів у грудні і 15 днів у січні і лютому. В гірських місцевостях відлиги спостерігаються значно рідше.

Стійкий перехід температури повітря через 0°С восени означає початок зими, а весною - характеризує масове танення снігу, цебто початок весни. Восени перехід температури через 0°С починається з гір пересічно 13 листопада, а в передгір'ях -23-27 листопада, на рівнині - 1 грудня. Весною перехід температури повітря через 0°С у бік підвищення починається на сході в рівнинних районах 7 березня, в передгір'ях - 12- 14 березня, а в горах - 19-27 березня. Отже, в гірських районах зима триває майже на 40 днів довше, ніж на рівнині. Але зими в Чернівецькій області не є дуже суворими. Днів з морозами - 10°С і нижче в рівнинній місцевості буває менше ніж 25, а в. горах - ЗО-35 днів.

Взимку на території області випадає опадів майже втричі менше, ніж влітку. При цьому, опади взимку не інтенсивні і мають переважно обложний характер. За весь холодний, період (грудень-березень) на сході Чернівецької області випадає менше ніж 125 мм опадів, у центральній частині - 125- 150 мм, в передгір'ях - 175-200 мм, а в горах - 250-300 мм і більше. У грудні, січні, лютому і навіть у березні опади випадають переважно у вигляді снігу. Сніг може йти у квітні і в листопаді, хоча в ці місяці переважають дощі. Сніговий покрив встановлюється в рівнинних районах області пересічно в кінці грудня, а в горах - уже в першій декаді грудня. Метеорологічними станціями спостерігалась поява снігового покриву в м. Чернівцях 20 жовтня, а в с. Селятині - 1 жовтня.

Річна кількість опадів збільшується від 500-600 мм на_ рівнині до 700 мм у передгір'ї та 800-1200 мм у горах. Основна кількість їх випадав у теплий період року. В найбільш дощові місяці (червень - липень) близько 46 % опадів випадають у вигляді злив. Сніговий покрив на рівнині і передгір'ї внаслідок частих відлиг нестійкий, малопотужний; утворюється в кін. листопада, сходить у кін. березня (тривалість до 110 днів), у горах - відповідно на поч. листопада й у травні. Висота його, 10 - 20 см на рівнині, 20 - 40 см у передгір'ї, 60-80 см. у горах.

Несприятливі кліматичні явища: зливи, град, тумани, ожеледиця, заметілі, хуртовини, посухи. Рівнинна частина Ч. о. належить до Передкарпатського вологого, теплого агрокліматичного району, гірська - до Карпатського району вертикальної кліматична зональності.

Територія Чернівецької області дренується густою мережею річок. Всього тут нараховується майже 4,5 тис. річок і тимчасових водотоків, серед яких є понад 3,7 постійних водотоків загальною довжиною майже 6,9 тис.км. В області нараховується 75 річок завдовжки понад 10 км кожна. Вони належать до басейнів Дунаю (Прут та його притоки Черемош з Білим Черемошем і Пущилою, Дереглуй, Черлена, Рингач; Сірет з Малим Сіретом і Сучавою) та Дністра (тече по пн. межі області на протязі 272 км, праві притоки його невеликі). Загалом головні річки протікають з північного заходу на південний схід, перетинаючи територію у широтному напрямку, а їх протоки - у меридіанному.

Підземні води Чернівецької області є прісними і мінералізованими. Прісні підземні води залягають на четвертинних відкладах і в корінних породах. Найбільшою водоносністю відзначаються алювіальні відклади, які заповнюють заплави і тераси річок Дністра, Пруту, Черемошу і Сірету. Глибина залягання дзеркала підземних вод сягає 1,5-2,3 м. Чернівецька область багата на мінеральні води. Тут є виходи гідрокарбонатних, хлорид-них, сульфатних, залізистих, сірководневих і різного іонного складу вод і розсолів.

Пересічна густота річкової мережі 0,9 км/км² (від 0,61 на рівнині до 1,43 км/км² у горах). Живлення річок дощове і снігове. Споруджено близько 600 ставків і невеликих водосховищ (загальна площа водного дзеркала понад 2,8 км²). Пл. Дністровського водосховища у межах Ч. о. становить 142 км². Річки і водойми використовують для рибництва, комунального водопостачання, Дністровське водосховище. - і для судноплавства.

2.4 Ґрунтовий і рослинний покрив

Різноманітність природних умов на території Чернівецької області визначила і багатий спектр _:типів і різновидностей ґрунтів, які об'єднують основні типи,, притаманні, певним регіонам області.

Для гірських районів властиві бурі гірсько-лісові ґрунти, що утворювались під шпильковими і мішаними лісами, а також дерново-буроземні, які формувались на бурих лісових внаслідок вирубок дерев і розвитку лучної рослинності з розвинутою дерниною. Ці ґрунти малородючі, зазнають дії водної ерозії, тому землеробство в горах і не набуло широкого розвитку.

У передгір'ях розмаїття ґрунтів укладається в типи дерново-підзолистих оглеєних, дернових і різною мірою опідзолених сірих ґрунтів. Найпоширеніші дерново-підзолисті поверхнево-оглеєні ґрунти, на високих річкових терасах і міжрічкових просторах, де нема надмірної перезволоженості, під мішаними і листяними лісами та вторинними луками. На плоских слабодренованих річкових долинах річок Сірету, МІхідри, Малого Сірету, де відбувається інтенсивне перезволожений ґрунтів і розвинута переважно лучна рослинність, сформувались дерново-підзолисті сильноглейові сильнокислі ґрунти. Ці ґрунти є слабо родючіша і придатні для сільськогосподарського використання лише за умов осушення і вапнування, коли покращується повітряний обмін та інтенсифікуються гумусотворчі процеси у ґрунті.

У Припрутській зоні Передгір'я і Прут-Дністровському межиріччі під лісами розвивались різні відмінності сірих опідзолених ґрунтів - ясно-сірі, сірі і темно-сірі. Вони родючіші, приурочені до привершинних частин гребенів, межиріч, особливо Хотинської височини, в Сокирянському і східній половині Кельменецького районів. Вміст гумусу збільшується у ґрунтах, які темніші, тому темно-сірі ґрунти освоювались у першу чергу.

По нижніх частинах схилів Прут-Дністровського межиріччя, у місцях розповсюдження гіпсів у Кіцманському і Заставнівському районах, а по стародавніх долинах у Кельменецькому районі, поширені чорноземні г р у н т и- від опідзолених, що колись зазнали тимчасового впливу лісової рослинності, до глибоких малогумусних чорноземів. Вони формувались під лучно-степовою рослинністю і є найсприятливішими до сільськогосподарського освоєння.

Лучні ґрунти - поширені в місцях постійного або сезонного перезволожений в долинах річок Прут, Сірет, Черемош, Дністер та їх головних притоків. Вони досить родючі, бо містять до 5-6% гумусу, і дають добрі врожаї за умов осушення і внесення достатньої кількості добрив. Болотних ґрунтів у нас дуже мало, їх основний масив сформувався вздовж заплав річок Міходерки і Міхідри у пониззі Багненської реліктової долини у Вижницькому районі.

Отже, основу ґрунтового покриву Буковини складають опідзолені, кислі, в тій чи іншій мірі оглеєні ґрунти. Слід мати на увазі, що геолого-геоморфологічні та кліматичні умови області, в більшій або меншій мірі, сприяють розвитку ерозійних процесів змиву і розмиву ґрунтів, особливо на орних землях Передкарпаття, Придністров'я і Хотинської височини. ЦІ основні особливості ґрунтів неодмінно слід врахувати у процесі природокористування.

За тисячоліття господарювання людини на території нашої області ґрунтовий покрив зазнав багатьох змін, передусім завдяки широкому розвитку орного землеробства і перерозподілу угідь. Нині із загальної площі області 809 тис. га. Майже 300 тис. га зайнято ріллею, 40 тис. га - сіножатями, 70 тис. га - пасовищами, 13 тис. га - садами та ягідниками, а разом під сільськогосподарськими угіддями - майже 420 тис. га, а 248

Чернівецька область лежить у Центральноєвропейській (Середньоєвропейська) широколистяно-лісовий геоботанічній провінції, півнично-східна частина - у Східно-Європейській широколистяно-лісовий геоботанічній провінції. Ліси займають близько 32%, луки - 15%, розорано 38 % площі області. На рівнині ліси займають до 15% площі, в передгір'ї - до 20%, в торах - 63-77%. Розорано земель: у рівнинних районах від 45 до 70%, передгірних - від 21 до 54%, гірських - до 1,5%. На підвищених ділянках Прут-Дністровського межиріччя - масиви букових та буково-дубових лісів, у сх. частині - дубово-грабові.

На товтрових пасмах, дністровських схилах, у карстових западинах - остепнені луки/чагарники. У річкових долинах - заплавні та болотні луки, 1 на схилах - суходільні луки. На межиріччях передгірної частини (26 % площі області) збереглись масиви букових та буково-ялицевих лісів. У горах простежуються висотні пояси: де 800-950 м - букові, буково-ялицеві, 950 - 1100 м - ялицево-ялинові, 1100 -1400 - ялинові ліси, вище - високогірні субальп. луки (полонини) та чагарники. Ландшафти. Північна частина Чернівецької області розташована у межах Західноукраїнської лісостепової фізико-географічної провінції, південна - у межах фіз.-геогр. країни Карпат Українських.

Ландшафтну структуру області утворюють типи рівнинних лісостепових, передгірних височенних хвойно-широколистяно-лісових, гірських: низько-гірних хвойно-широколистяно-лісових, низько- і середньо-гірських хвойно-лісових та високогірних субальп ландшафтів. Зміну природно-тер. комплексів у горах зумовлює висотна поясність.

2.5 Земельні ресурси

- одна із найскладніших в Україні. У їх структурі значна питома вага деградованих і малопродуктивних земель - еродованих, перезволожених, кислих. Вносить певну складність у землеробство області наявність карстів та забруднених радіонуклідами земель. До всього має місце малоземелля - на душу населення припадає лише 0,51 га сільськогосподарських угідь, з яких лише 0,37 га ріллі.

Землі сільськогосподарського призначення складають 472,3 тис. га, що становить 58,4% від усіх земель. В структурі сільськогосподарських угідь області, рілля займає 336,5 тис. га (71,2%), багаторічні насадження - 25,9 тис. га (5,5%), сіножаті - 41,1 тис. га (8,7%), пасовища - 68,8 тис. га (14,6%).

Конституційне визначена норма - «земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави» та пріоритетність земель сільськогосподарського призначення, сприяли максимально можливому збереженню загальної кількості сільськогосподарських угідь (рис. 1.3). Так, загальна кількість вищезгаданих земель у 1991 році становила 478,4 тис. га, а станом на 01.01.2007 року - 472,3 тис. га.

Найбільшу сільськогосподарську освоєність серед адміністративно-територіальних одиниць області мають Новоселицький (84%), Кельменецький (78%), Герцаївський (76%), Кіцманський (75%) та Заставнівський (74%) райони.

Згідно матеріалів крупно-масштабного обстеження ґрунтів територія області чітко поділяється на три ґрунтово-кліматичних частини, кожна з яких характеризується властивим лише їй ґрунтовим покривом.

Найбільша лісостепова частина області - це та, яка відмежована від інших частин рікою Прут. Тут основну площу, майже 40% обстежених сільськогосподарських угідь, займають чорноземи опідзолені та темно-сірі опідзолені ґрунти, що утворились на лісовидних суглинках. Вони характеризуються порівняно високими показниками, які безпосередньо впливають на родючість ґрунту. Бонітет чорноземів опідзолених нееродованих і неоглеєних на орних землях становить за 100-бальною шкалою, залежно від механічного складу, 85-94 бали. Темно-сірі опідзолені ґрунти мають дещо нижчі показники бонітету (70-77 балів).

Значне поширення в лісостеповій частині області мають ясно-сірі та сірі опідзолені переважно середньо і важко суглинкові ґрунти, основна площа яких виділена в межах Сокирянського району. Вони займають близько 11% обстеженої площі сільськогосподарських угідь лісостепової частини області. Бонітет ясно-сірих опідзолених ґрунтів на орних землях визначено в 32-40 балів, сірих опідзолених ґрунтів - у 39-55 балів.

Друга за величиною є передгірська або передкарпатська частина території області. Найбільш поширеними ґрунтами тут є дерново-підзолисті, тією чи іншою мірою, оглеєні суглинкові ґрунти, що сформувались на делювіальних та алювіальних суглинкових відкладах. Ці ґрунти займають 37% обстеженої площі сільськогосподарських угідь. Вони мало гумусні, мають неглибокий (до 30-35 см) гумусований шар, характеризуються кислою реакцією ґрунтового розчину і малими запасами доступних для рослин поживних речовин. Бонітет ґрунтів, залежно від механічного складу, оцінюється на орних землях у 23-29 балів.

Показники родючості ґрунтів, утому числі і їхній бонітет, на еродованих, піщаних, щебенюватих і сильно оглеєних ґрунтах значно нижчі, ніж наведені вище.

Крім перекислених ґрунтів у лісостеповій та передкарпатській частинах області значні площі займають чорноземи на щільних глинах, що сформувалися, як правило, на деформованих зсувами схилах. Ці ґрунти характеризуються несприятливими для розвитку сільськогосподарських культур фізичними властивостями. Бонітет нееродованих різновидностей коливається від 43 до 68 балів.

На річкових відкладах рівнинних низьких терас Пруту, Черемошу, Сірета, інших річок у ґрунтовому покриві переважають дернові та лучні ґрунти різного механічного складу з широким діапазоном умов зволоження і показників, які характеризують їхню природну родючість.

Третя частина території області - гірська. Вона займає весь Путильський район і невелику площу Вижницького району.

Основна площа сільськогосподарських угідь зайнята тут пасовищами і сіножатями. Ґрунтовий покрив на основній площі представлений дерново-буроземними і бурими гірсько-лісовими щебенюватими та кам'янистими ґрунтами. Нееродовані і слабо еродовані не щебенюваті різновиди ґрунтів на пасовищах і сіножатях мають бонітет 20-30 балів, а щебенюваті, кам'янисті, середньо та сильно еродовані ґрунти - 6-13 балів.

Найбільш вразливими від інтенсивного використання земель шляхом їх розорювання (показник 0,5 і менше) є території Кельменецького (0,3), Ноеосєлицького (0,4), Заставнівського та Кіцманського (0,5) районів, а найбільш стійкими слід вважати Путильський (70), а також Бижницький (3,2) та Сторожинецький (2,3) райони. Решта районів мають показник екологічної стійкості земельних ресурсів від 0,6 до 1,0, в яких площа ріллі близька до загальної площі умовно стабільних угідь.

Размещено на Allbest.ru