Еволюція законодавства, яке передбачає кримінальну відповідальність за бандитизм

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Еволюція законодавства, яке передбачає кримінальну відповідальність за бандитизм

Вступ. Однією з умов становлення України як демократичної, правової європейської держави є необхідність розробки та удосконалення організаційно-правових основ боротьби зі злочинністю, насамперед організованою. Захист прав, свобод особи, життєвих інтересів підприємств, установ, організацій різних форм власності набуває вагомого значення в період становлення і розвитку в Україні ринкових відносин та зміни соціально-правової політики держави.

Бандитизм - однин із найбільш небезпечних злочинів проти громадської безпеки. Функціонування в Україні банд, метою існування яких є вчинення озброєних нападів на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб, загрожує як громадській безпеці в цілому, так і життю, здоров'ю людей, їх власності, перешкоджає нормальній господарській діяльності, що створює стан незахищеності суспільства від злочинних посягань. Усе це зумовлює необхідність вжиття з боку держави ефективних заходів, у тому числі й кримінально-правового характеру, спрямованих на протидію бандитизму.

Важливу роль у розробці концепції кримінально-правової протидії бандитизму відіграли дисертаційні праці І. В. Іваненка, І. І. Радіонова та Р.Л. Чорного, які внесли вагомий внесок у розробку різних аспектів протидії бандитизму. Останнім часом велика дослідницька робота щодо проблем протидії бандитизму проведена у монографічних дослідженнях В.В. Голіни, Т.Д. Устінової та інших вчених. Також суттєве місце у розробці проблемних питань бандитизму належить працям таких видатних науковців як М. І. Бажанов, О.Ф. Бан - тишев, Р.Р. Галіакбаров, О.О. Кваша, І. В. Щедров тощо.

Віддаючи належне, вказаним без сумніву, ґрунтовним працям, слід зауважити, що частина з них базувалися на старому кримінальному законодавстві або ж здійснювались на підставі законодавства інших держав. У багатьох з наведених праць питанням стосовно ознак банди та юридичного аналізу складу бандитизму приділено недостатньо уваги, у зв'язку із дослідженням науковцями широкого кола інших проблем.

Постановка завдання. Метою наукового дослідження є розробка теоретичних та практичних проблем вдосконалення кримінально-правової боротьби із бандитизмом та запобігання його вчинення. Об'єктом дослідження є бандитизм як антисуспільне явище, його природа і сутність, а також юридичні форми закріплення зазначеної злочинної діяльності в законі про кримінальну відповідальність.

Предметом дослідження є чинне кримінальне законодавство України та окремих зарубіжних держав, пам'ятки права України, теоретичні положення науки кримінального права щодо складу бандитизму як злочину проти громадської безпеки, його об'єктивні та суб'єктивні ознаки, наявність яких є підставою притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності за бандитизм, а також конструктивні ознаки банди і судова практика з цих питань.

Результати дослідження. Бандитизм згадується у багатьох пам'ятках права України і зустрічається ще у правовому акті давньоруської держави - «Руській правді».

За часів Київської Русі під бандитизмом, у сучасному значенні цього терміна, законодавець розумів розбій: «стать в разбои без всякоясвадьі» [2]. Зокрема у статті 20 Короткої Правди встановлюється відповідальність за різновид умисного вбивства в розбої: «А иже убьют огнищанина в разбои…». Цей злочин розглядався у давньоруській державі як особливо тяжкий злочин. У статтях 3 та 7 Просторової Правди також закріплені норми стосовно вбивства в розбої. Зокрема стаття 7 говорить про умисне вбивство: «Оже станеть без вины на разбои. Будет ли стало на разбой без всякоя свады…», за яке законодавцем передбачалось застосування до злочинця та його сім'ї вищої міри покарання - «поток и разграбление».

Такий відомий російський вчений, як І. Еверс [3, с. 372] щодо вбивства («разбои», «стать на разбои без всякой свады») вважав, що цей вид злочину вчинявся під час насильницького нападу.

Вагомою подією у розвитку українського кримінального законодавства XV ст. стало видання Судебника Казимира 1468 року. У ньому спостерігається становлення поняття бандитизму, який з урахуванням розвитку законодавства про кримінальну відповідальність України того часу слід віднести до злочинних посягань на особу та її майно. Основною причиною виникнення цієї правової норми необхідно вважати тодішній стан Литовсько-Руської держави, де широких масштабів набули міжусобні феодальні війни [4, с. 14]. Маючи на меті захистити шляхту та її майнові права від зазначених злочинних посягань, законодавець вніс у Судебник Казимира ст. 21, у якій заборонялось вчинювати бандитські напади [5].

Основним нормативним актом, яким регулювались правовідносини у суспільстві польсько-литовського періоду, аж до поширення у першій половині ХІХ ст. законодавства Російської імперії, був Литовський Статут, який мав три редакції 1529, 1566 та 1588 років. Досліджуючи тексти Литовських Статутів, зустрічаємо у кримінальному праві того часу те, що законодавець починає розрізняти відповідальність осіб, які спільно вчинили злочин, - головного виконавця злочинного діяння і осіб, які брали безпосередню участь у вчиненні злочину. Відповідальність їх залежно від суспільної небезпеки вчиненого могла бути різною і однаковою. Так, при вчиненні групового нападу на будинок шляхтича, у результаті якого сталося вбивство, винні підлягали смертній карі [4, с. 14]. Ця кримінально-правова норма закріплена, зокрема, у Статуті в редакції 1588 року в 1 артикулі 11 розділу під назвою «Хто бы на чий домъ або господу умысл не наехалъ, хоте чиего забити» [6]. У цьому ж артикулі також говориться про напад як про спосіб вчинення злочину бандою «…хто бы на чий домъ шляхетьский не только на самый дворъ, але и на гумно або дворец. кгвалтомъ умысль не наехавши або нашедши…». В окремих артикулах Литовських статутів першої та другої редакцій також містяться норми, які передбачають відповідальність за вчинення саме бандитського нападу. Зокрема в редакції 1529 року вказані положення містяться в артикулах 1, 19 розділу 7 «О кгвалтех земских о боех о головщинах шляхетскихъ», у Статуті 1566 року бандитський напад згадується, наприклад, в артикулах 20 та 23 розділу 2 «О оборонъ земской», артикулах 1, 3 і 21, розділу 11 «О кгвалтехъ и о головщинахъ шляхецскихъ».

Необхідно зазначити, що порівняно з Руською Правдою та Судебником Казимира поняття бандитизму, у правовому розумінні того часу, набуло чіткішого забарвлення і ознак, які конкретніше характеризують це діяння. У Литовському Статуті поняття бандитизму правотворець визначав через термін «кгвалтомъ умысль не наехавши або нашедши», під яким необхідно розуміти збройний напад, пов'язаний із насильством. Крім цього, у Статуті законодавцем закріплено підвищену суспільну небезпеку цього діяння - озброєна група нападників. У Литовському Статуті містяться посилання на об'єкт бандитського посягання - будинок шляхтича (в редакції 1529 р. розділ 2, арт. 14, розділ 7, арт. 1; в редакції 1566 р. розділ 2, арт. 20, розділ 4, арт. 42, розділ 11, арт. 1; в редакції 1588 р. розділ 2, арт. 18, розділ 4, арт. 64, розділ 11, арт. 1, 59), маєток, село чи їх жителів (в редакції 1529 р. Розділ 7, арт. 19; в редакції 1566 р. розділ 11, арт 21; в редакції 1588 р. розділ 11, арт. 20, 43), церкву (в редакціях 1566 р. та 1588 р. у розділах 11, арт. 3), розкривається питання мети злочинного посягання - умисне вбивство шляхтича, пограбування або спричинення майнової шкоди, що своєю чергою впливає на призначення покарання. Зокрема у разі вбивства шляхтича нападник («кгвалтго вникъ») підлягав смертній карі [4, с. 15].

В середині XVII ст. визначною пам'яткою українського законодавства були «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року (далі «Права»). Про групові збройні напади на маєтки шляхти та церковні храми, так як і у вищезазначеному акті Литовської держави, говориться і в «Правах», наприклад, «О наъздах на доми и на всякія имъны вовремя походу…», «О насилномъ одного на другого нападении», «Кто на чий домъ или на каное нибудь жиле насильно напавъсъ помощниками…», «О нападеніи на церкви всякого христианского закона». За аналогією до Статуту, «Права» відокремлюють поняття грабежу, розбою і бандитизму, хоча тлумачення останнього характеризується як «умишленно наъхавъ или нашедъ» або «насильно напав». Свідченням цього є те, що про розбійні напади говориться в окремих артикулах глави 20 «О розбои на путиучиненномъ», «О розбои и смертномъубийствъ при розбое». Відповідальності за грабіж у «Правах» присвячена окрема 22 глава «О грабежахъ, разнихъшкодахъ и за то о награжденыхъ» [4, с. 16].

У подальшому, на Правобережній та Лівобережній Україні поширюється законодавство Російської імперії про кримінальну відповідальність. Так, у 1845 році на територію України починає поширювати свою дію «Уложение о наказаних уголовных и исправительных» (далі «Уложення»), яке стало основним законодавчим актом в галузі кримінального права. За основу були взяті положення «Соборного уложення». В Особливій частині «Уложення» 1845 року вперше згадується про шайку як вид співучасті - обставину, що посилює відповідальність. Проте законодавець не розкриває зміст цього поняття. Зробити це намагались вчені того часу. О.Ф. Кістяківський зазначив: «Шайкою, или бандою, называется соединение многих лиц, согласившихся составить ее съ цълто совершенія не столько одного опредъленнаго преступлены, сколько цълаго ряда однородных или разнородных пре ступленій напередъ неопредъленныхъ въихъ конкретному видъ» [7, с. 546]. Подібну думку щодо розкриття вказаного поняття висловив російський вчений Н.С. Таганцев, який писав: «Шайкою, по смыслу статей 922-923 Уложенія, называется такое сообщество, которое составляется для совершенія пре ступленій общегнуснаго характера, как-то: разбоя, зажи - гательства, дъланы или привоза фальшивой монеты всевозможныхъ видов, кражи, мошенничества, подделки документові» [8, с. 589].

Організація шайки з метою вчинення розбійних нападів вважалась більш суспільно небезпечним діянням, ніж створення аналогічного «сообщества» для крадіжок та підробки грошових знаків. Залежно від мети організації цих банд суди призначали і відповідні покарання їх членам. Зокрема, участь у шайках першого виду каралась каторжними роботами на строк до шести років, а участь у злочинних організаціях, що належали до другої групи, - висланням до Сибіру або направленням у штрафні роти (ст. 924, 925, 926). «Уложення» у зазначених статтях дає чітке визначення видів співучасників шайки, а саме: організатори; члени шайки; особи, які знали про факт існування шайки, але не повідомили про це правоохоронним органам; особи, які надавали членам шайки зброю і засоби для вчинення останніми злочинів; «пристанодержатели», тобто, особи, які утримували приміщення, в яких дозволяли членам шайки проживати та переховуватись [4, с. 19].

На початку ХХ ст. у Російській імперії було видано «Уголовное уложение» 1903 року, яке вводилося в дію поетапно. В ньому термін «шайка» застосовується у Загальній частині, зокрема, у статті 52, поряд з яким вживається ще один вид співучасті - «сообщество»: «Согласившійся принять участие въ сообществъ для учинения тяжкого преступленія или преступлены и не отказавшійся отъ дальнъйшаго соучастія, но не бувшій соучастникомъ тяжкого преступлены или преступлены, отвъчает только за участіе въ сообществъ. Участіе въ сообществъ для учиненія тяжкого преступлены или преступлены или въ шайкъ, составившейся для учиненія нъсколькихъ тяжких пре ступленій или преступленій, наказывается в случаяхъ, особо законом указанныхъ» [9, с. 117-118].

Цікавим є те, що шайки за «Уголовным уложением» 1903 року можна було поділити на певні види, виходячи із того, для чого вони організовувалися. Так, стаття 279 вказує на шайки, які зорганізувались «для поддълки, переділки или сбыта поддъланныхъ или передълан - ныхъ монеты, билетовъ или бумаг…», «для поврежденій чужого имущества в случаяхъ, указанныхъ статьею 564», «для воровства, разбоевъ, вымогателствъ или мошенничествъ», «для прюбрътешя, принятія на храненіе, сокрытая, заклада или сбыта чужого имущества, добыта - го завідомо посредствомъ преступнаго дъянія», «для водворенія контрабанды» [9, с. 212].

У законодавстві радянського періоду бандитизму приділялася особлива увага, оскільки він входив до групи злочинів, які були направлені проти революції.

Оскільки у перші післяреволюційні роки на територію України поширювались законодавчі акти РРФСР, то для аналізу еволюції кримінального законодавства, що передбачає кримінальну відповідальність за бандитизм, варто проаналізувати саме нормативні акти цієї країни. Так, у Декреті РНК РРФСР від 20 липня 1918 року «О суде» знаходимо першу згадку про бандитизм як про злочин. Майже через рік Декрет ВЦВК від 20 червня 1919 року «Об изъятии дели з общей подсудности в местностях, объявленных на военном положении» дав визначення бандитизму як «…участие в шайке, составившейся для убийств, разбоя и грабежей, пособничество и укрывательство такой шайки» [10].

РНК УРСР теж прийняв низку нормативних актів, направлених на боротьбу з бандитизмом. Зокрема, це постанова «Про заходи по боротьбі з бандитизмом» 1 лютого 1921 року РНК УРСР видала нову постанову «Про боротьбу з бандитизмом» [11], де було наголошено на необхідності посилення відповідальності осіб, які надавали допомогу бандитам. Загалом, як правильно зауважив Р.Л. Чорний, у зазначених постановах йдеться про боротьбу з політичним бандитизмом, тобто із представниками заможної частини селянства, яке не сприймало радянської влади і суспільно-політичних змін, які відбувались у той час в Україні [4, с. 22-23].

Вперше у радянські часи легальне визначення бандитизму в радянській Україні було здійснено в постанові РНК УРСР «Про підсудність справ про бандитизм» 1921 року. Бандитизмом визнавалось «похищение, повреждение, истребление имущества или посягательство на человеческую жизнь или здоровье, учиненное одним или несколькими лицами с целью дезорганизации государственной либо хозяйственной деятельности Советской власти…».

Перший КК УРСР від 23 серпня 1922 року окремою статтею виділив бандитизм - Ст. 76. він був віднесений до державних злочинів у розділі злочинів проти порядку управління. Згідно цієї статті бандитизм визначався як «організація та участь у бандах (озброєних шайках) та організовуваних бандою розбійних нападах і пограбуваннях, нападах на радянські та приватні установи і окремих громадян, зупинки поїздів та знищення залізничних колій, незалежно від того, супроводжувалися такі напади вбивствами чи не супроводжувалися».

Стаття 76 КК УРСР містила дві частини. Зокрема, частина друга встановлювала кримінальну відповідальність пособників бандитизму, тобто осіб, що не були членами банди: «Пособничество бандам и укрывательство банд и отдельных их участников, а равно - сокрытие добытого и следов преступления». Вказані дії карались «теми же наказаниями с допущением понижения наказания до лишения свободы на срок не ниже двух лет сострогой изоляцией или конфискацией имущества».

Наступний кримінальний кодекс Української РСР 1927 року закріпив відповідальність за бандитизм у ст. 56-17. Визначення бандитизму було таким: «організація озброєних банд та участь у них та в організовуваних нападах на радянські та приватні установи або окремих громадян, зупинка поїздів та знищення залізничних шляхів і інших засобів зв'язку тягне за собою - позбавлення волі з суворою ізоляцією на строк не нижче трьох років з конфіскацією всього або частини майна, із збільшенням при особливо обтяжуючих обставинах аж до найвищої міри соціального захисту - розстрілу, з конфіскацією майна». Дана стаття не містить у собі частини другої.

В 1928 році, до переліку злочинів, боротьба з якими була в компетенції державного політичного управління, був внесений також і бандитизм, що свідчить про віднесення цього складу злочину до політичних злочинів, за допомогою яких каралися ті верстви населення, які не сприймали радянську владу.

Після нападу фашистської Німеччини на СРСР, з метою посилення боротьби із злочинами, що посягали на особисте майно громадян, практикувалося застосування ст. 56-17 ККза аналогією. Так, у постанові Пленуму Верховного суду СРСР від 8 січня 1942 року пропонувалось кваліфікувати як бандитизм крадіжки майна евакуйованих громадян за наявності особливо обтяжуючих обставин.

КК УРСР 1960 року передбачив відповідальність за бандитизм в ст. 69 та відніс його до інших злочинів проти держави. Нове визначення бандитизму стало ще більш чітко вираженим. У ньому відмежовувались злочинні діяння цього виду від інших форм організованої злочинної діяльності. У диспозиції статті конкретно було зазначено мету, з якою створювалась банда, а саме для вчинення нападів на державні, громадські організації чи підприємства або на окремих осіб. Аналогію було скасовано. Ст. 69 проіснувала без змін аж до прийняття у 2001 році нового Кримінального кодексу України, який був введений у дію з 1 вересня 2001 року. Склад злочину «бандитизм» (ст. 257 КК) віднесено законодавцем до розділу ІХ «Злочини проти громадської безпеки». Необхідно зазначити лише те, що з розпадом колишнього СРСР та змінами, що почали відбуватись в економіці України - появою нових форм власності - із диспозиції статті були виключені вказівки на державні чи громадські підприємства та організації [4, с. 26].

Питання визначення кримінального покарання за злочин, який передбачений ст. 257 КК України [1] виступає складним процесом, який пов'язаний із врахуванням не тільки безпосередньо санкції ст. 257, але і обставин, які обтяжують та пом'якшують відповідальність, необхідність, як правило, кваліфікації дій винного за сукупністю складів злочинів, що, у свою чергу, зумовлює вчинення дій з поглинання менш суворого покарання більш суровим, врахування строку відбування кримінального покарання, якщо особа була затримана і трималася під вартою, виходячи із часу її затримання і т.д.

Висновки. Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що проблема боротьби з організованими видами збройної злочинності, в тому числі з бандитизмом, стала загальнодержавною задачею. Сучасна правова кримінологічна, соціально-психологічна характеристика бандитизму свідчать про те, що досліджуваний вид організованої злочинної діяльності органічно переплітається з терористичною, екстремістською злочинністю, що є особливо актуальним, зважаючи на останні події в Україні.

Список використаних джерел

бандитизм злочинність збройний правовий

1. Кримінальний кодекс України. - С.: ТОВ «ВВП НОТІС», 2014. - 180 с.

2. Правда Русская: В 3-х т./ АН СССР. Ин-т истории / Подг. к печати В.П. Любимов, Н.Ф. Лавров, М.Н. Тихомиров, Г.Л. Гейерманс, Г.Е. Кочин / Под. Ред Б.Д. Грекова. - М.-Л., 1940 - Т.1: Тексты. - 505 с.

3. Эверсъ І. Ф. Древнъйшее русское право въ историческомъ его раскрытии. Перевелъ с Нъмецкаго Иванъ Платоновъ. - СПб: Печатано въ Типографіи Штаба Отдъльнаго Корпуса Внутренней Стражи, 1835. - 422 с.

4. Чорний Р.Л. Бандитизм за кримінальним правом України: дис. канд. юрид. наук / Р Л. Чорний. - К., 2005. - 236 с.

5. Законодательные акты Великого княжества Литовского XV-XVI в.в. / Подг. И.И. Яков - кин. - Л.: Государственное социально-экономическое издательство, 1936. - 153 с.

6. Статутъ Великого КнязьстваЛитовскаго 1588 года // ВременникъИмператорскаго - Московскаго общества Исторіии Древностей Российскихъ. 1854. - Кн. 19 - С. 1-382.

7. Кистяковскій А.Ф. Общее уголовное право съ подробнымъ изложеніем началъ русскаго уголовнаго законодательства. Ч. общая. - К.: Типографія. С.В. Кульженко. - Ново-Елисаветинская ул. соб. д., (б/г.). - 850 с.

8. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекціи / Н.С. Таганцева. Изданіе второе, пересмотрънное и дополненное. Часть общая. Томъ 1. - С.-Петербургъ: Гос. тип, 1902. - 815 с.

9. Евангуловъ Г.Г. Уголовное уложение. - СПб.: Типографія Спб. Акц. Общ. «Слово» Ул. Жуковского, 21., 1903. - 400 с

10. Об изъятии дел из общей подсудности в местностях, объявленных на военном положении: Декрет ВЦИК от 20.06.1919 г. // СУ РСФСР. - 1919. - №27. - Ст. 301.

Размещено на Allbest.ru