Стан наукової розробки застосування заходів заохочення у кримінально-виконавчому праві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стан наукової розробки застосування заходів заохочення у кримінально-виконавчому праві

КОЛОМІЄЦЬ Н. В.

Саме тому на сьогодні перед наукою кримінально-виконавчого права постала нагальна проблема визначення оптимального та юридично-правомірного шляху виправлення засудженої особи. Як справедливо зауважує Ю.В. Голік стосовно кризи покарання, яка назріла, система покарань сформувалася переважно в глибокій давнині й мало змінилася за минулі століття за наявності кодифікованого кримінального права. Проте на сьогодні змінилося середовище проживання людини, умови їх життя й праці, змінилася роль держави, транспорту й комунікацій. Зміни відбуваються так швидко, що змінюється і ставлення до покарання й має змінюватися й саме покарання. Воно вичерпало свій відновлюваний потенціал. За ним лишилася тільки кара, що завжди було малоефективним засобом протидії злочинності. За таких умов найближчими десятиліттями буде зростати роль кримінально-правового заохочення [3, с. 29].

Безумовно, поряд із традиційними обмежувальними й забороняючими засобами (заборонами, зобов'язаннями, покараннями) більш широко, на нашу думку, потрібно використовувати заохочення, що є стимулювальним правовим засобом і позитивно впливає на поведінку засуджених і забезпечує засудженим особам необхідний простір для активної й корисної діяльності. Ми вважаємо, що заходи заохочення є реальним механізмом, через який досягається мета покарання (виправлення особи), адже їхнє застосування можливе лише тоді, якщо засуджений або став на шлях виправлення, або повністю виправився. кримінальний виконавчий право заохочення

Досліджуючи теоретичні засади та практику застосування заходів заохочення в кримінально-виконавчому праві, автор звернув увагу на серйозні прогалини в науковій літературі з цього напряму. Так, у сучасній науці кримінально-виконавчого права майже не приділяється увага питанням, що досліджуються, не було опубліковано жодного ґрунтовного наукового дослідження з узагальненням застосування інституту заохочень у кримінально-виконавчому праві. У більшості праць цей правовий інститут розглядався із позицій адміністративного, трудового, кримінального права. Важливість проблеми заохочень підкреслюється увагою з боку науковців різних галузей права. Так, окремі питання зазначеної проблеми досліджувались у роботах українських і російських криміналістів: П.П. Андрушка, М.І. Бажанова, Ю.В. Бауліна, І.Г Богатирьова, В.І. Борисова, В.М. Галкіна, Ю.В. Голика, В.В. Голіни, Л.В. Головка, Т.А. Денісової, О.О. Дудорова, В.К. Дуюнова, В.О. Єлеонського, І.Е. Зве- чаровського, О.Г. Колба, В.М. Кудрявцева, В.М. Куца, В.Т. Маляренка, М.І. Мельника, В.А. Меркулова, І.С. Михалко, А.А. Музики, О.В. Наден, В.О. Навроцького, З.А. Рибака, Р.А. Сабітова, А.Ф. Сизого, В.В. Скибицького, В.В. Сташиса, А.Х. Степанюка, В.Я. Тація, П.Л. Фріса, М.І. Хавронюка, Н.Б. Хлистова, П.В. Хряпинського та інших.

На монографічному рівні проблеми інституту заохочень досліджували К.А. Автухов, В.В. Карелін, І.С. Яковець. їхня праця «Правове регулювання застосування заохочення та стягнення у процесі виконання покарань, пов'язаних з ізоляцією засуджених» суттєво допомогла комплексно дослідити інститут заохочень у кримінально-виконавчому праві, системно проаналізувати процес застосування заходів заохочення працівниками установ виконання покарань, а також ґрунтовно дослідити всі особливості застосування заходів заохочення до засуджених. Отже, монографія зазначеного авторського колективу є суттєвим внеском у вчення про заохочення загалом і вчення про заохочення в кримінально-виконавчому праві зокрема. Найбільша цінність праці полягає в тому, що її автори визначили й науково обґрунтували ті вектори подальших наукових розробок, відповідно до яких потрібно вдосконалювати законодавство, що регулює порядок і особливості застосування заходів заохочення до осіб, котрі відбувають кримінальні покарання. Це перша та єдина робота на теренах нашої держави, де почали досліджувати інститут заходів заохочення в кримінально-виконавчому праві. Однак варто зазначити, що ця наукова праця розглядає «заохочення» і «стягнення» як парні категорії, що генетично, детерміновано взаємопов'язані, тому сутність, значення, принципи науковці досліджують не окремо для кожної правової категорії, а в певній їхній єдності, шукаючи між ним то спільне, то відмінне. У деяких розділах авторський колектив значно більше уваги приділяв заходам стягнення, ніж заходам заохочення. Безумовно, ця робота є вагомим внеском у науку кримінально-виконавчого права, однак теоретичні та практичні проблеми заходів заохочення в кримінально-виконавчому праві висвітлено побічно й дещо поверхово [6, с. 30]. Також варто зазначити, що вказана праця повністю оминула такі категорії засуджених, які відбувають покарання, не пов'язані із позбавленням волі. Ми у своїй роботі обов'язково усунемо цей недолік.

Вивчаючи доробок І.С. Михалка, ми доходимо висновку, що в основному авторка зосередила свою увагу на аналізі принципів кримінально-виконавчого права через призму принципу примусу і стимулювання. І як стверджує сама авторка, розглянута нею класифікація стимулювальних заходів галузі кримінально-виконавчого права не претендує на абсолютну повноту й беззаперечність. Досліджені питання видів стимулу потребують подальшого поглибленого наукового вивчення, що сприятиме більш успішному розвитку юридичної науки, а також удосконаленню кримінально-виконавчого законодавства [9, с. 148]. Отже, не всі проблемні питання предмета нашого дослідження висвітлено, а це підштовхує нас до плідної роботи.

Наукові праці зазначених учених, безумовно, заслуговують на увагу, оскільки допомогли вирішити низку проблем, серед яких сутність і значення заходів заохочення при виконанні покарань, принципи їх застосування. Щоправда, у цих дослідженнях основна увага зосереджена на заходах стягнення, натомість теоретичні та практичні аспекти заходів заохочення залишається поза полем наукового аналізу, що унеможливлює створення ефективних умов для виправлення й ресоціалізації засуджених.

Варто зауважити, що вище зазначений науковець усебічно й повно дослідив сутність і правову природу заохочувальних норм у кримінальному праві, здійснив їхню класифікацію. Він зазначав, що заохочувальні норми є самостійною групою кримінально-правових норм, що складається із правових приписів, які, з одного боку, надають право особі, котра вчиняє або вчинила злочин, на соціально-схвальну, позитивну поведінку, а з іншого - породжують право або обов'язок держави усунути чи пом'якшити кримінально-правове обтяження [14, с. 37]. У своєму дослідженні П.В. Хряпінський зазначав, що функціональне призначення заохочення полягає у стимулюванні бажаної для суспільства поведінки особи у сфері кримінально-правового регулювання [14, с. 173-174].

Н.Б. Хлистова в роботі «Заохочення суспільно корисної мотивації: кримінально-правові та кримінологічні аспекти» обґрунтовує необхідність розширення переліку спеціальних норм стосовно звільнення від кримінальної відповідальності з метою заохочення суспільно корисної мотивації посткримінальної поведінки. Вона пропонує розвивати й збільшувати заохочувальні положення в законодавстві України. Цікавою є її пропозиція прийняти Закон України «Про заохочення діяльності з протидії злочинності».

Дуже цікавим є погляд О.Г. Стрельченко. У своїй роботі автор досліджувала правове заохочення з позицій адміністративного права, але погляди й ідеї, які пропонуються вище зазначеним науковцем, мають велике теоретичне значення для кримінально-виконавчого права, оскільки її позиція детально роз'яснює, чому виправити засуджену особу більшою мірою можуть заходи заохочення, ніж заходи стягнення [12, с. 4].

О.Г. Стрельченко розглядає не тільки заохочення як метод управління, а і як правовий стимул. Виявляє спільне та відмінне. Так, О.Г. Стрельченко зазначає, що поведінка будь-якої особи визначається потребами й іншими суб'єктивними та об'єктивними моментами, пов'язаними з її задоволенням [12, с. 12].

Так, до наукових праць з окресленої проблеми належить дисертаційне дослідження А.Ф. Сизого «Стимулирующие нормы уголовно-исправительного права и их применение в процессе правопослушного поведения осужденных (концептуальные проблемы теории и практики)» [11].

У роботі досліджувалися правовідносини, які виникають під час застосування заохочувальних норм кримінально-виконавчого права, направлені, на думку науковця, на формування в засудженого правомірної поведінки [11, с. 152-169].

Справжньою історичною розвідкою є кандидатська дисертація А.В. Кузьміна «Стимулирование правопослушного поведения заключенных в исправительно-трудовых лагерях посредством реализации поощрительных норм (1930-1956 г.г.)». У праці науковець на основі ретроспективного аналізу історико-правової літератури 1930-1956 рр. комплексно дослідив розвиток заохочувальних норм, що застосовувалися до засуджених осіб [8].

С.Л. Бабаян у роботі «Правовое регулирование применение мер поощрения и взыскания в воспитательном воздействии на осужденных к лишению свободы» зауважує, що заходи заохочення в умовах відбування покарання у вигляді позбавлення волі забезпечують індивідуалізацію виправного впливу та реалізацію елементів прогресивної системи відбування покарання, а також вимоги режиму із забезпеченням правового статусу засуджених до позбавлення волі. Дисциплінарний вплив (заходів заохочення), на його думку, є одним із засобів забезпечення режиму й водночас засобом стимулювання правослухняної поведінки засуджених. Він пропонує ввести до кримінально-виконавчого законодавства норму про послідовність застосування заходів заохочення (від найменшого до найбільшого) [1, с. 154]. Хоча така пропозиція, по суті, не є новою, варто зазначити, що вона є слушною й кореспондується з нашими ідеями.

Слушними є думки А.Ф. Конишева, який у своїй роботі «Актуальные вопросы применения мер поощрения и взыскания к лишенным свободы осужденным» акцентує увагу на проблемах у практичному застосуванні заохочень і стягнень. Зокрема, зауважує, що під час застосування заохочення треба враховувати не наявність стягнень, а брати до уваги досягнення в навчанні, підвищенні професійної кваліфікацій тощо. Усе це повинно враховуватися при визначенні оцінки ступеня виправлення засуджених, від якої, у свою чергу, залежить можливість отримання вищої категорії заохочення - заміни невідбутої частини покарання чи умовно-дострокового звільнення [7, с. 74].

Проблеми правових заохочень, заохочувальні норм у різних галузях права досліджували багато російських учених, від представників теорії права до представників різних галузевих наук. Хочеться звернути увагу на роботи деяких з них. Так, Н.А. Гущина в роботі «Поощрение в праве: теоретико-правовое исследование» дослідила юридичну природу заохочувальних норм, а також механізм їхньої дії. Вона зауважує, що, для того щоб повноцінно функціонувала правова система, необхідна наявність як заохочення, так і покарання. Цікавим є бачення науковцем правового заохочення. На її думку, це позитивний фактор, який діє на свідомість індивіда й викликає зацікавленість у можливості отримання певних благ, апелюючи до свободи суб'єкта й очікування результату, який залежить насамперед від його рішення. Н.А. Гущина зазначає, що заохочувальні норми наділені дуже цінним статусом, бо правове заохочення водночас виконує певну обмежувальну роль, побічно утримуючи позитивними засобами від протиправної поведінки [4, с. 18].

А.Н. Караваєв у роботі «Поощрения в системе правоохранительной службы» визначає місце заохочувальних норм серед інших правових норм, проводить класифікацію за різними критеріями. Пропонує розглядати правове заохочення з позиції системи права як комплексний (міжгалузевий) правовий інститут. У зв'язку з цим автор використовує термін «заохочувальне право». Через це в роботі А.Н. Караваєв уживає термін «заохочувальне законодавство», під яким розуміє сукупність різних за юридичною силою нормативно-правових актів, де містяться норми матеріального й процесуального характеру, які водночас розкривають і предмет, і метод заохочувального права. Цікавим є той момент, що заохочення й стягнення, на його думку, необхідно розглядати через філософські категорії зміст і форму, де змістом буде заохочення й стягнення, формою - дисципліна [5, с. 59]. Хоча ця робота має велике наукове і практичне значення у сфері державно-службових відносин, однак дослідження, які здійснювалися А.Н. Караваєвим у галузі теорії заохочувальних норм права, дуже допомогли під час вивчення інституту заохочення в кримінально-виконавчому праві України.

У наукових дослідженнях радянського періоду проблеми правового заохочення були предметом значної уваги науковців того періоду. На загальнотеоретичному рівні питання правового заохочення розглядалися достатнього глибоко, досліджувалося багато важливих проблем, які виводилися із теорії і практики загального розвитку.