Судова система РКУ (Райхскомісаріату "Україна")

Размещено на http://www.allbest.ru/

Судова система РКУ

Німецька судова влада мала розгалужену мережу установ, зорієнтованих не стільки на забезпечення правопорядку, скільки на репресивну практику. Адже поряд з економічними завданнями серед головних перебували ті, що були пов'язані з боротьбою проти «ворогів Райху» -- комуністів, євреїв, радянського активу, партизанів, підпільників, українських самостійників, польських націоналістів та інший «підривний елемент». Своєрідністю полі- тико-правових підходів до розв'язання цих проблем слід вважати переведення ідеологічних супротивників на кримінальний рівень. Не випадково представники різних за змістом і політичною спрямованістю антифашистських сил кваліфікувалися в німецьких документах як «бандити» та «саботажники».

Восени 1941 р. в українських регіонах постали поліцейські суди військового часу. Ці установи перебували в підпорядкуванні керівників німецьких каральних (поліцейських) установ. Вони мали право покарати винного до позбавлення волі або примусової праці до 6 тижнів, а також накласти грошовий штраф розміром до 1000 марок. Передбачалося, що «можливо, буде надано право на застосування ще вищого покарання». Відповідні повноваження накладалися й на керівників органів місцевого управління. Розпорядженням райхскомісара від 5 грудня 1941 р. їм надавалося право накладати штраф розміром до 200 крб. (20 марок) або заміняти штраф примусовими громадськими роботами терміном до 2 тижнів. Компетенція українських управлінців не поширювалась на німців та громадян Райху, які підлягали покаранням винятково німецьких управлінців. Оскарження накладених покарань не допускалося. «Крім вищезазначених можливостей інше карне право не існує. [...] До дальшого розпорядження все регулюється поліцейськими та адміністративними покараннями», -- зазначалося в тогочасних нормативних актах¹⁴¹.

Основним нормативним актом, який репрезентував кримінальне право, був Німецький кримінальний кодекс від 15 травня 1871 р., доповнений та змінений наступними законами станом на 1 жовтня 1941 р.

На основі Кримінального кодексу здійснювалось судочинство за справами, які перебували в юрисдикції німецьких судів. Але частина кримінальних справ виводилась з-під юрисдикції німецьких судів і передавалась українським (місцевим) кримінальним судам. Так, відповідно до § 2 Постанови Райхсміністра східних окупованих областей «Про законоположення в зайнятих східних областях» від 21 лютого 1942 року було ухвалено постанову райхскомісара «Про покарання за незначні проступки і порушення в межах райхскомісаріату “Україна”» від 8 травня 1942 року¹⁴². Названа постанова почала діяти з 1 червня 1942 р. і базувалася на основі Німецького кримінального кодексу, з якого для підсудності місцевого населення було виведено цілий ряд статей із застереженням: «якщо потерпілий не є німець та якщо не порушено або не загрожувало німецьким правовим благам і інтересам»¹⁴³.

Із весни 1942 р., а в деяких регіонах і раніше, місцеве населення РКУ отримало можливість захисту своїх прав та інтересів у судовому порядку. Це був один із основних, і потрібно визнати, -- дійовий засіб захисту цивільних прав місцевого населення та врегулювання тих соціальних відносин, які виникали в суспільному середовищі.

Окупаційна адміністрація розуміла, що за допомогою спеціалізованих судових установ у неї з'явиться можливість зняти з органів управління, і без того переобтяжених службовими завданнями, врегулювання цивільних спорів та кримінальних покарань. Тому ще восени 1941 р. в окремих регіонах за дозволами німецьких владних структур були створені місцеві судові установи. позовний службовий судовий кримінальний

Наприклад, на Вінниччині станом на 1 грудня 1941 р. було створено Гайсинський тимчасовий міський суд у складі судді, секретаря, помічника секретаря, судового виконавця та судового слідчого [арк. 133]¹⁴⁴. У лютому 1942 р. працював Вінницький міський суд у складі 15 працівників¹⁴⁵.

Щоправда, окупаційні управлінці не поспішали створювати ці органи. Інколи на заваді ставали й об'єктивні труднощі -- нестача приміщень та кваліфікованих кадрів. Тому в окремих регіонах України судові установи розпочали свою роботу лише наприкінці 1942 та в 1943 рр.^{146, 147, 148}.

Відомі й відступи від цих правил. Так, керівник гебітско- місаріату «Велика Олександрівка», що на Херсонщині, своїм наказом № 6 від 18 січня 1942 р. надав дозвіл на створення сільських судів. Він визнав, що до німецьких органів влади дедалі частіше населення звертається з проханнями про розв'язання спорів, які можна було б розглянути на місці. «Щоб мені не займатися такими справами, я розпоряджаюсь, щоб у кожній сільській управі був визначений сільський суддя. Зрозуміло, що ці особи повинні бути бездоганні», -- вказував гебітскомісар.

Оскільки нормативної бази, на основі якої можна було вирішувати такі питання, не існувало, та й визначені сільські судді не мали юридичної освіти, гебітскомісар встановлював, що вони могли діяти на власний розсуд. Якщо сторони конфлікту чи спору його рішення не задовольняло, вони могли звертатися до гебітс- комісаріату в один «судовий день на місяць»¹⁴⁹.

Для винесення рішень та обвинувальних вироків у тимчасових судових установах застосовувалось довоєнне радянське законодавство, яке поєднувалося з німецьким нормативними установ- ками^{150, 151}. Але ця нормативно-правова база не могла бути застосована в окупованій Україні в повному обсязі, адже суттєво змінилися ті соціальні відносини, які існували в місцевому суспільстві в довоєнний період. Тому виникали значні труднощі з уніфікованим й адекватним застосуванням радянського й німецького окупаційного законодавства, тлумаченням приписів правових норм тощо.

Навесні 1942 р. справа з формуванням місцевих судових установ зрушила з місця. Постановою райхскомісара України від 15 березня 1942 р., яка базувалася на розпорядженні райхс- міністра східних окупованих територій від 19 грудня 1941 р. «Про німецьку юрисдикцію в зайнятих східних областях»¹⁵², передбачалося створення двох типів цивільних судів -- німецьких та українських (судів шліхтерів). Останньою судовою інстанцією для них був Вищий німецький суд у Ровно, який виконував функції касаційної установи з цивільних та кримінальних справ¹⁵³.

Підсудності шліхтера підлягали: цивільні спори про майно, яке станом на 21 червня 1941 р. належало позивачу та відповідачу; виплата аліментів; визначення долі позашлюбних дітей; позбавлення батьків права представництва та виховання дітей; призначення та зняття опіки і представництва; складання заповіту шляхом внесення в судовий протокол; визнання заповіту недійсним; встановлення розміру спадщини за законом; усунення від спадщини; охорона спадщини; трудові правовідносини; надання права на одруження та розлучення; виселення з квартири; встановлення часу та місця народження¹⁵⁴.

Із метою організаційного забезпечення та умов функціонування цих судових установ керівники органів місцевого управління отримали накази вирішити питання матеріально-технічного характеру, а також віднайти службове житло для їх працівників¹⁵⁵. Заробітна плата для них виплачувалася за рахунок установи, до якої були прикріплені місцеві цивільні суди. Нею міг бути гебітскомісаріат чи міська та районна управа¹⁵⁶.

До компетенції німецьких цивільних судів належали всі справи, вартість позову яких перевищувала 5000 крб. Передбачалося, що суб'єктами судового процесу не могли бути колишні громадяни Польщі та УРСР. Суб'єктами процесу в німецькому цивільному суді могли бути особи, приналежні до німецької національності. Джерелами права для них визначалися німецькі закони, які застосовувалися з «урахуванням місцевих умов».

При цьому німецький цивільний суд міг направити справу на розгляд відповідного українського органу, якщо суб'єктами спору були представники місцевого населення. Однак німецький суд мав право віддавати конкретні вказівки не лише щодо розгляду справи, а й винесення відповідного рішення.

Справи в німецькому суді проводилися за правилами судочинства в Третьому Райху. Участь адвоката в ньому не була обов' язковою. Представником підсудного могла бути будь-яка особа німецької національності, котра за своїми якостями відповідала цьому призначенню.

Позов, а також інші клопотання та пояснення сторін подавалися в письмовій формі безпосередньо в німецький суд або до нього ж через гебітскомісаріат чи генеральний комісаріат. Позивач готував необхідну кількість копій документів для їх вручення іншій стороні судового процесу.

Позовна заява мала містити: 1) зазначення сторін і їх законних представників, їх особисті дані та відомості про заняття й місце проживання; 2) зазначення суду, до якого звертався позивач;

3) точне визначення предмета спору, підстави обґрунтування порушеного позову, а також формулювання пунктів клопотання;

4) зазначення доказів, якими позивач бажав підтвердити або спростувати вимогу; визначення ціни предмета позову, якщо він не визначений у певній грошовій сумі.

Касаційна скарга мала містити в собі: 1) зазначення рішення, яке оскаржується; 2) пояснення, у якому обсязі оскаржується рішення й про які його зміни клопочеться сторона; 3) точне визначення причин оскарження й посилання на нові докази та заперечення, які сторона має у своєму розпорядженні для обґрунтування скарги. Детальніше обґрунтування касаційної скарги можна було подати до німецького суду упродовж одного місяця з дня її офіційного подання¹⁵⁷.

Дещо інший, хоча багато в чому й подібний порядок судового процесу передбачався для судів шліхтерів. Шліхтери призначалися для певних районів зі згоди генерального комісаріату з подання гебітскомісарів. Вони мали проживати на цій же території й бути обізнаними з юриспруденцією та не належати до німецького громадянства. Претенденти на отримання посади судді повинні були відповідати цій посаді за своїми політичними поглядами, зовнішнім виглядом, позитивним ставленням до захисту німецьких інтересів та окупаційного управління. Перевага надавалася тим, хто володів німецькою мовою. Перевірку спеціальних фахових знань претендентів на заміщення посад суддів здійснював правовий відділ генеральних комісаріатів¹⁵⁸.

Сама посада шліхтера вводилася до штатних розписів німецьких або місцевих органів влади. Питання про відкликання шліхтерів вирішував особисто генеральний комісар. Гебітскомісар мав право лише на тимчасовий термін відсторонити шліхтера від виконання ним своїх службових обов'язків.

Нагляд за службовою діяльністю шліхтерів здійснював правовий відділ генерального комісаріату. А безпосередній нагляд і контроль за шліхтерами належав до компетенції гебітскомісара. За працівниками місцевих цивільних судів було організовано і службовий нагляд. Для кожного гебітскомісаріату з числа найбільш підготовлених і досвідчених суддів призначався головний шліхтер. Він ніс відповідальність за правильність проведення судочинства, у тому числі касаційного, безпосередньо перед правовим відділом генерального комісаріату, а також гебітско- місаром. Він же зобов'язувався звертатися до правового відділу генерального комісаріату з проханнями офіційного роз'яснення питань, які ще не були врегульовані законодавством. Передбачалося, що рішення шліхтерів мав право опротестувати представник прокуратури шляхом відповідного подання до німецького суду.

Для розв'язання цивільних та інших справ, які мав розглядати шліхтер, керівництво генеральних комісаріатів зобов'язало ге- бітскомісарів у найкоротші терміни створити в районних центрах, які входили до відповідних адміністративних округ, камери шліхтерів, а при кожному гебітскомісаріаті -- касаційні камери.

Камера шліхтера складалася із судді, секретаря, судового виконавця та необхідної кількості канцелярських службовців. Кілька камер шліхтерів могли бути об'єднані в одну, а до однієї камери дозволялося вводити декілька шліхтерів.

До касаційної камери входило кілька шліхтерів, як правило, обершліхтер та двоє засідателів, котрі чергувалися між собою. Але судді, які вже брали участь у розгляді справи, до касаційного провадження не допускалися.

Найвразливішим місцем у роботі місцевих цивільних судів була відсутність повноцінної нормативно-правової бази, на основі застосування якої здійснювалося винесення рішень у цивільних спорах населення.

У німецьких інструктивних документах із цього приводу вказувалося: «Шліхтер повинен насамперед вживати основні положення законів, запроваджені для Райхскомісаріату Райхсміні- стерством для зайнятих східних областей або Райхскомісаром України і уповноваженими на те установами. Взагалі ж шліхтер розв' язує питання за своїм справедливим розсудом, зважаючи на основні положення законів, що є спільним здобутком європейської культури.

При цьому в деяких випадках можуть бути застосовані принципи законів, які діяли в даній місцевості до запровадження радянського права, якщо вони відповідають духу теперішнього часу.

Треба прагнути досягнення одноманітного застосування принципів німецького права за його суттю»¹⁵⁹.

Німецькі власті розуміли становище, у якому опинилися місцеві судді. А тому для підвищення їх кваліфікації генеральними комісаріатами проводилися більш-менш регулярні службові наради. Одна з таких нарад відбувалася 26-28 листопада 1942 р. в генеральній окрузі «Київ». На нараду запросили головних шліх- терів та шефенів гебітскомісаріатів.

У перший день наради перед присутніми виступив начальник правового відділу генерального комісаріату д-р Гюнтер. Тема його доповіді «Завдання та статус шефенів і шліхтерів» мала актуальний, як на той час, характер. Упродовж трьох днів учасники наради прослухали лекції на теми: «Вчення про зміст злочину», «Основи цивільного процесу», «Про судові формуляри, формальності при отриманні свідчень і в листуванні, ведення канцелярських книг», «Моральні основи правового життя», «Співучасть у кримінальному праві». Учасники наради отримали й практичні поради щодо застосування законодавства. Перед ними виступили судді м. Києва, які також поділилися своїм досвідом роботи¹⁶⁰.

Німецькі інструкції зобов'язували шліхтерів дотримуватися певних правил, зокрема правила місцевої підсудності. Відповідно до нього шліхтеру були підсудні лише відповідачі, які мешкали в районі його службової компетенції.

Законодавство передбачало спрощений розгляд судових справ. Якщо до суду в день подачі позовної заяви з'являлися обидва суб'єкти спору, то справу дозволялося розглянути негайно. При цьому шліхтер мав право ухвалювати рішення на основі заслуховування усних пояснень сторін процесу. При усному розгляді цивільного спору в обов'язковому порядку оформлявся відповідний протокол судового засідання, до якого вносилися: істотні деталі розгляду, порушені клопотання, результати допитів свідків та дані експертиз, винесене рішення й можлива мирова угода. Протокол підписував шліхтер.

Передбачався й письмовий порядок проведення судового процесу. Сторони позову надавали свої письмові пояснення, а шліх- тер мав право ухвалювати рішення і без їх усного опитування та виклику свідків.

Шліхтери під час проведення судового процесу мали прагнути до того, щоб сторони спору уклали мирову угоду. Власне це й стало основним завданням роботи місцевих цивільних судів. У випадку досягнення мирової угоди вона складалася в присутності шліхтера й підлягала безумовному виконанню так само, як і судове рішення.

Усі судові рішення шліхтера обґрунтовувалися та оформлялися в письмовій формі. Лише в тому випадку, якщо сторони цивільного спору відмовлялися від вимоги обов'язкового письмового обґрунтування винесеного шліхтером судового рішення, воно не проводилося¹⁶¹.

Рішення шліхтера можна було оскаржити лише через касаційну камеру. Сама скарга подавалася установі шліхтера, який і передавав її на розгляд касаційної установи. Визначався й місячний термін для подачі відповідної скарги. Обраховувався він із моменту вручення судового рішення.

Скарга мала містити в собі зазначення оскаржуваного рішення, а також обсяги та підставу, на якій вона оскаржувалася. Кожній стороні, яка не змогла подати скаргу вчасно через стихійні лиха та інші непереборні причини, касаційна камера могла поновити термін її подачі. Для цього встановлювався термін у два тижні, які наступали після усунення причин перешкод. А в особливо складних випадках встановлювався не більш як однорічний термін подачі касаційної скарги¹⁶².

Німецькими інструкціями, які регулювали порядок діяльності місцевих цивільних судів, передбачалися й заходи щодо забезпечення виконання їх рішень. При цьому примусовому виконанню підлягали: «а) наявні рішення, які набули законної сили, або постанови про попереднє виконання, виконавчі накази, запротокольовані судові угоди і належні до виконання рішення Німецького Суду, які передаються виконавцеві для виконання разом із завіреним перекладом оригіналу; б) рішення шліхтера, які набули законної сили або належні до виконання; в) угоди, складені у шліхтера»¹⁶³.

У разі, якщо після закінчення терміну подання касаційної скарги вона не надійшла на розгляд відповідної судової установи, звідти на адресу камери шліхтера відправлялося відповідне повідомлення. Лише після отримання цього підтвердження шліхтер одержував право видати свідоцтво про набуття рішенням суду законної сили.

Шліхтер мав право зупинити виконання судового рішення. Це право він отримував у випадку, коли надходила скарга про попереднє виконання або про поновлення попереднього стану. У відповідь на отримане клопотання шліхтер міг тимчасово припинити примусове виконання як при забезпеченні самого судового позову, так і без нього. Зупинити примусове виконання судового рішення шліхтера можна було лише в тому випадку, коли зацікавлені в цьому особи могли довести, що це завдасть їм непоправної шкоди. Постанова про припинення примусового виконання могла ухвалюватися без усного розгляду справи й заслуховування сторін процесу та оскарженню не підлягала¹⁶⁴.

Примусове виконання рішення суду провадилося на підставі виданих секретарем камери шліхтера відповідних документів. У ній обов'язково зазначався той факт, що виконання є примусовим.

Осібно визначався й порядок дій судових виконавців. Провівши процедуру примусового виконання, судовий виконавець видавав боржникові виконавчий документ і розписку в отриманні від нього належного майна. Такий же порядок передбачався і в разі часткового виконання судового рішення.

Судовий виконавець мав право провадити не лише обшук у приміщенні боржника, а й безперешкодно діставатися до нього. У разі опору боржника, перешкоджання діям посадовця, наприклад, недопущення в приміщення, де перебував боржник, виконавець звертався за допомогою до органів місцевої поліції. При цьому за фактом вчинення кожної виконавчої дії він зобов' язу- вався складати відповідний протокол¹⁶⁵.

Певний обсяг прав залишався і в суб'єкта примусового стягнення. Передбачалося, що судовий виконавець, накладаючи арешт на належне боржнику майно чи заробітну плату, в обов'язковому порядку мав залишити тому «потрібні засоби для скромного існування»¹⁶⁶.

Якщо примусове виконання стосувалося нерухомого майна на суму понад 10000 крб. і коли ця процедура зачіпала права та майнові інтереси громадян Третього Райху та осіб німецької національності, у цих випадках справа розглядалася німецьким цивільним судом.

Німецький суд розглядав ці питання й тоді, коли за примусового виконання боржник заарештовувався або ж на нього накладався грошовий штраф.

Окремо захищалися й права судового виконавця. Так, у випадку, коли він зазнавав образ або інших неправомірних дій, посадовець мав право звернутися за захистом до шліхтера. При цьому шліхтер розглядав справу, заслуховуючи тільки пояснення судового виконавця.

Треті особи в порядку особливого судового проведення також могли заявити про свої права. У цьому випадку шліхтер мав право зупинити примусове виконання таким порядком, як це провадилося при оскарженні постанови про попереднє виконання.

На клопотання боржника шліхтер мав право анулювати цілком або частково вже проведені заходи щодо виконання примусового стягнення. А ретельно перевіривши всі обставини справи, він мав право забезпечити законні інтереси боржника, якщо «дії, щодо боржника є надто суворі й суперечать здоровому глузду»¹⁶⁷.

За проведення самої процедури цивільного судового процесу в кожній інстанції стягувалося в залежності від складності справи від 5 до 10% суми позову, але не менш як 5 крб. Дозволялося стягувати й так звані канцелярські витрати в розмірі 1 крб. за кожну сторінку судової справи. Мито до камери шліхтера сплачував позивач, а канцелярські витрати -- особа, на яку складався документ. Шліхтер мав право відтермінувати сплату митних платежів неплатоспроможній особі повністю або частково, а також зменшити розмір мита до 5 крб. за умови складання мирової угоди¹⁶⁸.

Таким чином, місцеві цивільні суди, які постали на теренах РКУ весною 1942 р., розв'язували цивільні спори й мали стати ефективним засобом спокою та дотримання правопорядку з боку населення. Найслабшим місцем у їх діяльності вважалась неповноцінна нормативно-правова база, на основі якої здійснювалося судочинство.

Майже одночасно з вирішенням проблеми цивільного судочинства було здійснено спробу врегулювання питань кримінального порядку. На підставі постанови райхсміністра східних окупованих територій «Про встановлення правопорядку в окупованих східних областях» райхскомісар ухвалив розпорядження «Про покарання дрібних злочинів і порушень в межах Райхс- комісаріату України» від 8 травня 1942 р. У результаті -- на теренах РКУ із 1 червня 1942 р. вводилися місцеві кримінальні суди (суди шефенів)¹⁶⁹, хоча саме положення про службовий статус шефенів з'явилося пізніше.

Розпорядження визначало перелік суб'єктів, які підлягали новому кримінальному судочинству. До них належали винятково представники місцевого ненімецького населення. У цьому документі не знайдемо жодної згадки про місцеве єврейське населення.

Українські шефени діяли за уповноваженням гебітскомісарів, хоч право на їх призначення та звільнення належало генеральним комісарам. Так само, як і шліфенів, їх зараховували до штатів органів місцевого управління. Службовий нагляд за професійною діяльністю шефенів здійснювався як гебітскомісаріатами, так і правовими відділами генеральних комісаріатів.

Українські шефени застосовували німецьке кримінальне законодавство, якщо сума збитків, нанесена неправомірними діями підсудного, не перевищувала 1 тис. крб. Шефени мали право засудити винного до арешту або тюремного ув' язнення терміном до двох років, грошового штрафу розміром до 10 тисяч крб. із заміною позбавлення волі до трьох місяців. Також шефени могли засудити винного до конфіскації належного йому майна. Ці покарання могли застосовуватися як окремо, так і разом. Результатом проведеного судового засідання було оголошення вироку. Вирок мав бути обгрунтований та викладений у письмовій формі.

Українські шефени були уповноважені накладати ці види покарання лише до осіб ненімецького походження, а також за умови, якщо дії підсудного не зачіпали інтереси Німеччини.

Гебітскомісари могли переглянути вирок шефенів, як звільнити засудженого від відбуття покарання, так і, навпаки, призначити розгляд справи німецьким судом або взагалі вирішити це питання в позасудовому порядку.

Вирок шефенів підлягав виконанню, якщо гебітскомісар чи німецька прокуратура не висували щодо нього жодних заперечень. Усі кримінальні покарання у вигляді позбавлення волі виконувалися винятково в німецьких каральних установах. А от грошові штрафи надходили на рахунки того органу, у штатах якого перебував шефен та службовці відповідної судової установи. Щоправда, гебітскомісаріти мали право акумулювати зібрані кошти на власних банківських рахунках.

У цьому нормативному акті зазначалися умови, за якими гебітскомісари та німецькі й особливі суди зберігали свою частку впливу за місцевим кримінальним судочинством. Так, зокрема, було визначено, що гебітскомісар і без проведення судового процесу мав право засудити винного до арешту, тюремного ув'язнення до шести тижнів, грошового штрафу до 10 тисяч карбованців та конфіскації майна й публікації вироку щодо покарання особи, визнаної винною. Судовий процес міг проводитися й без усного заслуховування сторін. Оголошений вирок не підлягав оскарженню.

Передбачалося, що райхскомісар міг уповноважити окремих гебітскомісарів провадити кримінальне судочинство щодо місцевого населення за особливим, жорсткішим варіантом. У разі, якщо покарання, призначені рішенням гебітскомісара, перевищували встановлені правові санкції, засуджений упродовж одного місяця мав право звернутися до німецького суду з проханням провести розгляд справи звичайним судовим порядком.

Клопотання про судовий розгляд кримінальної справи мало бути зафіксоване гебітскомісаріатом, німецьким судом, німецькою поліційною установою й надійти до прокуратури¹⁷⁰.

Попереднє досудове розслідування проводилося відповідними німецькими та місцевими поліційними органами. Лише після цього з санкції гебітскомісара справа передавалася на розгляд до місцевого кримінального суду. Так само й німецький суд чи прокуратура могли передавати справи на розгляд до суду ше- фенів. Кожна справа, яка потрапила до установи шефена, підлягала обов'язковій реєстрації в спеціальному реєстрі кримінальних справ.

Не пізніше, ніж за три доби до розгляду кримінальної справи шефен викликав обвинуваченого для повідомлення йому суті обвинувачення. За необхідності викликалися також свідки та експерти у справі. В особливих випадках шефен мав право розглянути справу в пришвидшеному порядку.

У разі неявки свідків чи обвинуваченого, який перебував на свободі, шефен звертався до гебітскомісаріату чи відділення місцевої поліції з проханням про забезпечення їхньої примусової явки до суду. При цьому обвинувачений міг бути заарештований.

У разі, коли обвинувачений перебував у місці утримання, яке розташовувалося на великій відстані від місця розгляду справи, вона передавалася тому шефену, у районі юрисдикції якого мешкала ця особа. Шефен, якому передавалася ця справа, не мав права відмовитися від її розгляду.

Німецькі піддані та особи німецької національності не могли викликатися шефеном у якості свідків чи експертів. У разі необхідності їхнього допиту шефен звертався з відповідним проханням до німецького суду. При цьому він подавав як короткий опис, так і саму кримінальну справу.

Українці, які перебували на службі в німецьких установах, могли бути допитані в якості свідків лише з дозволу свого ке- рівництва¹⁷ .

Усе діловодство в камерах шліхтерів провадилось українською мовою¹⁷². Судді отримували українські переклади нормативних актів, відповідно до яких здійснювали судочинство¹⁷³. Ті ж самі правила були встановлені й для камер шефенів. Самі ж рішення та вироки цих судів ухвалювались та оголошувались «іменем Закону».

За свою роботу шефени та шліфени отримували заробітну плату. У середньому вона становила 950 крб. За успіхи в роботі передбачалися також тридцятивідсоткова доплата до основної заробітної плати¹⁷⁶. В умовах окупації заробітної плати не вистачало, тому українські судді намагалися домогтися права на користування службовими їдальнями¹⁷⁷. Аби збільшити харчовий раціон, їм доводилося також вирощувати городину на наданих у користування місцевою владою сезонних земельних ділянках¹⁷⁸.

Кваліфікованих спеціалістів, які змогли б посісти всі вільні вакансії в судових установах, не вистачало, тому на теренах РКУ постали камери шефенів-шліхтерів. Як результат, спеціалізація судів скасовувалася, а комбіновані камери шефенів-шліхтерів розглядали як цивільні, так і кримінальні справи.

У багатьох документах йдеться про перевантаженість працівників судових установ кількістю справ, що надходили на їх розгляд. Так, у Полтаві на міського обершліхтера було перекладено розгляд цивільних справ одного з міських районів, хоча за своїми службовими повноваженнями він мав би здійснювати контроль за діяльністю інших шліхтерів міста та керувати відповідною касаційною установою. Та реакція влади була досить типовою для того часу -- замість зменшення службових завдань на обершліхтера поклали ще й обов'язки міського нотаря¹⁷⁹. Міські власті не мали права здійснювати ці питання поза санкцією гебітскомісаріату, але реальність була такою, що місцевий бургомістр обійшовся без формальних узгоджень із німецькою адміністрацією гебітскомісаріату¹⁸⁰.

Керівники органів місцевого управління не завжди й не в повному обсязі виконували німецькі вказівки щодо належного матеріально-технічного забезпечення судів шефенів та шліхтерів. Для прикладу, 1 лютого 1943 р. до голови Полтавської районної управи надійшло службове подання шліхтера одного з районів м. Полтави, у якому зазначалося: «зала судових засідань для районного судді, яка відремонтована міською управою не використовується через те, що у ній зовсім відсутні меблі (ні стола, ні стільців). Суддя користується залою міських суддів, а останні повинні розглядати справи в кабінеті, де містяться чотири судді, що звичайно не дуже приємно, адже це заважає роботі інших суддів, та не дає можливості приймати прохачів і з ними мати переговори. Засідання йдуть одночасно і в міських суддів і в районних. Нотар теж не може зайняти кімнати, яку нами для нього відремонтовано, адже за відсутністю палива ми не можемо її опалювати»¹⁸¹.

Незважаючи на це службове звернення, місцева влада не змінила свого ставлення до діяльності судів. Невдовзі, у березні 1943 р., у судових установах та нотаріаті Полтави скоротили 18 посад, що, звісно, не кращим чином позначилося на їх роботі¹⁸².

Своєрідність функціонування місцевих судових установ на теренах РКУ виявлялася і в тому, що до участі в розгляді справ допускалися адвокати. Вимоги до цієї категорії працівників юридичної сфери були подібними до суддів -- наявність відповідної фахової підготовки та досвіду професійної діяльності, лояльне ставлення до німецької влади. Не мали права обіймати ці посади колишні комуністи, працівники НКВС та прокуратури, євреї.

В окремих генеральних комісаріатах РКУ існували особливості відновлення адвокатури. Так, за погодженням із керівником гебітскомісаріату «Житомир» на початку 1942 р. в цьому адміністративному окрузі з'явився дещо несхожий на інші регіони інститут судових захисників. Відповідно до положення про адвокатуру, що з'явилося в лютому 1942 р., адвокати зобов'язувалися перебувати при судових установах для виконання доручень приватних осіб та захисту їх інтересів. Адвокатами могли бути особи не лише з юридичною освітою, а з практичним, не менш як дворічним досвідом роботи.

Не могли бути адвокатами: особи, молодші 25 років; службовці; позбавлені адвокатського звання за вчинений злочин та ганебний вчинок; жінки.

За недостатньої кількості адвокатів судовими установами могли призначатися повірені. Претенденти на зарахування до числа повірених повинні були мати середню освіту та трирічну «судову практичну підготовку», а також скласти іспит із матеріального та процесуального права.

Повірені в обов' язковому порядку отримували свідоцтво на право займатися відповідною діяльністю. За це вони сплачували на рахунок міської управи 300 крб.¹⁸³

Окупаційна влада не могла дозволити вільну й безконтрольну діяльність адвокатів. Улітку 1942 р. обсяг їх повноважень помітно обмежили, а на їх місце так званих «правових порадників». Щоправда, генеральні комісари «не поспішали» із впровадженням нормативних актів райхскомісара з цього питання. Розпорядження німецьких регіональних керівників, які регулювали діяльність правових порадників, з'явилися взимку 1942/1943 рр.

Порядок затвердження їх на цих посадах був подібним до призначення шефенів та шліфенів. Особи, які претендували на заняття відповідним видом діяльності, допускалися до цього винятково гебітскомісаром. Правовим радниками могли стати особи, «які за їх особистими якостями й політичною настановою, а також попередньою науковою або практичною освітою гідні до цієї діяльності й можуть поручитися, що вони завжди будуть обстоювати за німецьким управлінням»¹⁸⁴.

Правовий радник мав відмовитися від своїх послуг, коли на них претендують «для явно протизаконних, нечесних або непристойних цілей, або коли він свої послуги вже забезпечив другій стороні в протилежних інтересах». Він не міг видавати іншим приватним особам довірених таємниць¹⁸⁵.

За родом своєї професійної діяльності вони об'єднувались у Бюро правових порадників, які створювалися в кожному гебітс- комісаріаті¹⁸⁶. Так окупаційній владі було легше контролювати їх діяльність.

За встановленими правилами надання юридичної допомоги місцевому населенню мало платний характер. Так, відповідно до Тимчасового розпорядження генерального комісара округи «Волинь та Поділля» 3 вересня 1942 р. «Про тарифи для місцевих правних дорадників», ухваленого на основі відповідного розпорядження райхскомісара від 9 липня 1942 р., встановлювалося, що адвокат за свої послуги в цивільному спорі, який розглядався в судовому порядку, мав право отримувати винагороду не більшу, ніж 1% від вартості позову.

Зазвичай адвокати захищали обвинувачених за обопільною з ними згодою, отримуючи за це грошову винагороду. Але відомі випадки, коли захисників для тих, хто не міг оплатити їх послуг, призначав суддя¹⁸⁷.

Найменший розмір винагороди становив 15 крб. При цьому було встановлено, що адвокат міг отримувати від 50 до 150 крб. за підготовчу роботу, а також від 100 до 300 крб. за участь у судових засіданнях. В особливо складних випадках оплата праці адвоката становила 500 крб. Він також мав право на відшкодування витрат на службові відрядження та харчування. У разі непорозумінь зі своїм клієнтом щодо оплати праці адвокат міг звернутися до суду шліхтерів із вимогою повернути йому обіцяні 188 кошти .

Доходи адвокатів контролювалися відповідними органами, а заробітну плату вони одержували при юридичних консультаціях, у яких працювали. Так, п' ятеро адвокатів юридичної консультації м. Миколаєва в грудні 1941 р. одержали від 515 до 895 крб. У травні 1942 р. рівень заробітної плати суттєво зріс. У цей час адвокати одержали від 1, 5 до 2 тисяч крб., хоча деяким із них було нараховано лише 100 та 220 крб.¹⁸⁹

Діяльність правових радників мала позитивний характер, адже з їх допомогою місцеве населення отримувало юридичну допомогу й могло певним чином захистити свої й без того обмежені окупаційною адміністрацією права. І хоча перевірки діяльності правових радників засвідчували численні порушення, у тому числі й приховування прибутків¹⁹⁰, але саме завдяки їм на теренах РКУ з'явилася більш-менш збалансована система правових засобів та механізмів захисту місцевого населення, нормативного врегулювання розхитаних війною соціальних відносин. Один із сегментів цієї системи й забезпечував інститут правових радників.

Ще одним засобом регулювання соціальних відносин стало створення місцевого нотаріату. Із середини лютого 1942 р. на теренах РКУ почало діяти розпорядження з тимчасового врегулювання місцевого нотаріату. Цим нормативним актом встановлювалося, що українські нотаріуси мали право виконувати свої повноваження лише стосовно місцевого населення.

Призначення їх на відповідні посади мало подібний до ше- фенів та шліфенів порядок. Гебітскомісар пропонував їх кандидатури на затвердження генерального комісаріату. Попередньо він мав перевірити благонадійність та кваліфікацію претендента на заміщення цієї посади.

Як правило, свою службову діяльність нотаріус проводив у межах районної чи міської управи. Районні управи зобов'язувалися передати нотаріусам у службове користування відповідні приміщення та канцелярське приладдя.

Заробітну плату нотаріуси також отримували за рахунок бюджету районної управи, хоч вони мали право й на половину прибутків, які надходили від їх фахової діяльності. Загалом вони не могли отримувати більші розміри виплат, аніж за 2-ою групою встановленої тарифної сітки для працівників, зайнятих у місцевих установах¹⁹¹. Фактично оплата праці українських нотарів сягала рівня зарплат голів районних та міських управ. Як свідчить документація службових перевірок, частина з них шляхом приховування прибутків змогла доволі непогано забезпечити себе засобами існування.

Отже, місцеві судові установи, нотаріат та адвокатура створювали правове підґрунтя для унормування соціальних відносин у різних сферах життя періоду нацистської окупації.

Размещено на Allbest.ru