Правовий статус засуджених

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правовий статус засуджених

План

правовий засуджений безпека статус

Поняття правового статусу засуджених

Основи правового статусу засуджених

Зміст правового статусу засуджених: основні права, обов'язки та заборони щодо засуджених

Право засудженого на особисту безпеку

Література

Поняття правового статусу засудженого

З юридичної точки зору правовий статус є ключовою категорією, яка формує фундамент для будь-яких правовідносин. Саме тому правовий статус з необхідністю визначається для всіх суб'єктів правовідносин. Особливо важливим це є для визначення правового статусу засудженого, оскільки його становище суттєво обмежується тими покараннями, які застосовуються за вироком суду. В кінцевому підсумку сутність покарання і полягає в зміні та обмеженні правового статусу особи. Отже правовий статус є тим виміром, який визначає спочатку загальний правовий стан особи, а після винесення вироку зміну цього стану, його перетворення у інший правовий стан, що є значно вужчим.

Правовий статус є важливим ще й тому, що саме він дає змогу зрозуміти спрямованість пенітенціарної політики тієї чи іншої держави, її доктринальні положення, орієнтацію на дотримання прав людини або їх ігнорування і можливості і стан забезпечення цього статусу.

Правова наука визначає правовий статус як юридично закріплене положення особи в державі і суспільстві. Це визначення можна назвати родовим, оскільки воно окреслює найбільш загальні риси правового статусу будь-якої особи. Правовий статус можна поділяти на різновиди, які залежать від обсягу конкретизації кола прав та обов'язків особи в межах конкретних правовідносин. Вважається, що правовий статус засуджених відноситься до спеціального статусу особи. В подальшому цей статус отримує своє уточнення залежно від виду покарання, яке призначено особі.

Атрибутивними ознаками правового статусу є:

Певний стан(положення), який залежить від виду правовідносин, в межах яких він складається. Йдеться про те, яке місце в структурі правовідносин займає той чи інший суб'єкт, зокрема, засуджений.

Урегульованість стану за допомогою юридичних норм. Статус лише тоді набуває ознак «правового». Коли він визначається нормами права. Крім того, можливості та обмеження будь-якого суб'єкту визначаються лише нормативними актами.

Зміст стану, який визначається загальною доктриною права та конкретизується залежно від виду покарання.

Виходячи з вказаних ознак можна навести таке визначення правового статусу засудженого: правовий статус засудженого -- це стан, засудженої до відповідного виду покарання особи, змістом якого є права, обов'язки, а також обмеження, що випливають з конкретного виду покарання і визначаються правовими нормами.

Стаття 7 КВК України. Говорячи про основи правового статусу засудженого, згадують й про законні інтереси. Але ми вважаємо, що таке твердження законодавця не є обґрунтованим, оскільки всі варіанти поведінки, які віднесені до так званих законних інтересів, в кінцевому підсумку, є правами засудженого, але з певними особливостями їх реалізації.

Статус засудженого є різновидом спеціального правового статусу. Отже цей статус, як слідує з визначення, певним чином обмежує загальний правовий статус. Важливим є те, що статус визначає правове положення суб'єктів, які є учасниками певних правовідносин і саме він окреслює ту межу, яка відокремлює особу від інших правовідносин. Тож важливою є ця межа, яка в нашому випадку, встановлюється за допомогою прав та обов'язків, наявність яких і робить зрозумілим, що особа дійсно є засудженою, тобто учасником кримінально-виконавчих правовідносин. Це, в свою чергу, повинно вказувати на специфічне коло прав та обов'язків особи. Тому про наявність статусу засудженого можна вести мову лише у зв'язку з специфічними правами та обов'язками особи.

Стає зрозумілим, якщо ми говоримо про статус засудженого необхідно вести мову лише про «статусоутворюючі» права та обов'язки. іншими словами, законні інтереси у засудженого беззаперечно є, але вони виходять за межі його статусу і стосуються його лише у зв'язку з специфікою реалізації, досягнення цих інтересів особою, яка на певний проміжок часу є засудженою.

Основи правового статусу засуджених

Основи правового статусу засуджених -- це найбільш загальні та фундаментальні положення, на яких базується інститут правового положення засудженої особи в Україні. Отже, закон визначає підвалини статусу засудженої особи, властиві всім покаранням. На них ґрунтується діяльність з виконання кримінальних покарань і формулюються більш конкретні положення, які визначають правове положення засуджених до інших покарань.

Основи правового статусу засуджених законодавець визначає за допомогою положень про те, що держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку.

Тут законодавець окреслює зміст правового статусу засудженого, а також обов'язок держави піклуватися про особу під час відбування нею кримінального покарання.

Засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених КВК, законами України і встановлених вироком суду.

Наведене положення є дуже важливим, оскільки формулює фундаментальний принцип, відповідно до якого засуджена особа повинна бути позбавлена лише тих благ та зазнати лише тих обмежень, які безпосередньо випливають з обсягу конкретного кримінального покарання та зумовлені фактом засудження особи. З точки зору кримінально-виконавчого права це означає, що особа, яка, наприклад, позбавлена волі, повинна бути обмежена лише в тих правах, які безпосередньо випливають з права на свободу пересування, вибору виду та місця діяльності, розпорядження власним часом тощо.

Законодавець згадує і про статус засуджених іноземців і осіб без громадянства. Правовий статус цих осіб визначається законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Зокрема, йдеться перш за все про Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 р. № 3773, яким визначено правове положення іноземців. Але більшої деталізації спілкування іноземців з представниками консульських установ цей нормативний акт не містить.

Кримінально-виконавчий кодекс України забороняє дискримінацію засуджених за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Зміст правового статусу засуджених: основні права, обов'язки та заборони щодо засуджених

Права засуджених. Кримінально-виконавчий кодекс в ст. 8 визначає основні права засуджених. Ними є основоположні, властиві всім категоріям засуджених, можливі варіанти поведінки засудженого. Серед таких законодавець вказує:

право на отримання інформації про свої права і обов'язки, порядок та умови виконання та відбування призначеного судом покарання. Адміністрація установи чи органу, який виконує покарання, зобов'язана надати засудженим зазначену інформацію, а також ознайомлювати їх із змінами порядку і умов відбування покарань;

право на гуманне ставлення до них та на повагу їх людської гідності; засуджені не повинні підлягати жорстокому, нелюдському або такому, що принижує їх гідність, поводженню. Заходи впливу можуть застосовуватися до засуджених виключно на підставі закону; засуджені не можуть бути піддані медичним або іншим подібним дослідженням незалежно від їх згоди;

право звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами і скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповноважених осіб таких міжнародних організацій, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань. Відповідні заяви подаються у двох примірниках, один з яких з відміткою про отримання залишається у засудженого;

право давати пояснення і вести листування, а також звертатися з пропозиціями, заявами і скаргами рідною мовою. Відповіді засудженим даються мовою звернення. У разі відсутності можливості дати відповідь мовою звернення вона дається українською мовою з перекладом відповіді на мову звернення, який забезпечується органом або установою виконання покарань;

право на охорону здоров'я в обсязі, встановленому Основами законодавства України про охорону здоров'я, за винятком обмежень, передбачених законом. Охорона здоров'я забезпечується системою медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних і платних форм медичної допомоги. Засудженому гарантується право на вільний вибір і допуск лікаря для отримання медичної допомоги, у тому числі за власні кошти. Засуджені, які мають розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманюючих засобів, можуть за їх письмовою згодою пройти курс лікування від зазначених захворювань;

право на соціальне забезпечення, у тому числі й на оформлення пенсій, відповідно до законів України;

право отримувати у встановленому законом порядку передачі (окрім речей, що засудженим заборонено мати при собі законом, зокрема зброї, наркотичних або психотропних речовин, прекурсорів);

право на оплачувану працю, організовану відповідно до вимог законодавства про працю, у тому числі щодо тривалості, умов та оплати праці; встановлюється восьмигодинний робочий день, але не більше 40 годин на тиждень. При цьому тривалість робочого дня встановлюється в проміжку 7 до 17 години або з 6 до 16 години;

право на здійснення свободи сповідувати будь-яку релігію або виражати переконання, пов'язані із ставленням до релігії, у тому числі на вільний вибір і допуск священнослужителя для відправлення релігійних таїнств і обрядів, за винятком обмежень, передбачених КВК України;

право на належне матеріально-побутове забезпечення у порядку, встановленому цим Законом та нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.

Одним з фундаментальних прав засуджених є право на правову допомогу, яке останнім часом набуло більш врегульованого та гарантованого змісту. Так, КВК встановлює, що засудженому гарантується право на правову допомогу. Для одержання правової допомоги засуджені можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Таке право поширюється і на засуджених осіб, які перебувають на лікуванні у закладах охорони здоров'я. Новим э розповсюдження цього права й на осіб, які знаходяться в лікувальних закладах.

Для засуджених іноземців передбачена можливість підтримувати зв'язок з дипломатичними представництвами і консульськими установами своїх держав. Особи без громадянства, а також громадяни держав, що не мають дипломатичних представництв або консульських установ в Україні, -- з дипломатичними представництвами держави, яка взяла на себе охорону їхніх інтересів, або міжнародними органами чи організаціями, які здійснюють їх захист.

інші права, які визначені в новій редакції (після квітня 2014 року) ст. 8, відносяться все ж таки до конкретних видів покарань і не можуть бути названі як основні права засуджених. Наприклад, якщо вести мову про побачення, то таке право є актуальним лише для осіб, які засуджені до покарань, пов'язаних з позбавленням або обмеженням волі.

і все ж таки розглянемо інші права засуджених.

Засудженому гарантується право на побачення у порядку, встановленому КВК. У разі перебування на лікуванні у закладах охорони здоров'я засуджений має право на короткострокові побачення в порядку, визначеному КВК. Хоча це право має сенс лише для окремих категорій засуджених, його фіксування як основного не можна назвати неправильним. Закріплення цього права в ст. 8 робить його одним з основоположних для засуджених, так би мовити, статусоутворюючим. Відповідно, для засуджених, зокрема, до позбавлення волі права на побачення є основним та беззаперечним.

Забороняється безпідставне примусове переривання сну засуджених у нічний час, у тому числі виключно для здійснення перевірки наявності засуджених. Фактично закріплено законодавчу гарантію права засудженого на безперервний нічний сон. Така гарантія є актуальною, зважаючи на поширену практику нічних перевірок та інших випадків переривання нічного сну засуджених, який існує в практиці виконання покарань, пов'язаних з позбавленням волі.

Керівник адміністрації установи виконання покарань несе персональну відповідальність за розміщення засуджених, що прибули до установи. При цьому забороняється розміщення таких осіб у приміщеннях разом із особами, що мають дві або більше судимостей, а також особами, які можуть негативно на них вплинути за своїми психологічними якостями. Це також законодавча гарантія положень про класифікацію і розподіл засуджених до позбавлення волі.

Обов'язки засуджених. Кримінально-виконавчий кодекс встановлює такі основні обов'язки засуджених:

виконувати встановлені законодавством обов'язки громадян України, неухильно додержуватися правил поведінки, які передбачені для засуджених, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб;

виконувати встановлені законодавством вимоги адміністрації органів і установ виконання покарань. Цей обов'язок отримав нове регулювання. Законодавець зобов'язав засуджених виконувати лише ті вимоги адміністрації, які встановлені законодавством. і хоча важко собі уявити, що засуджений буде достатньо поінформований щодо всіх вимог, які визначені законодавством і які йому необхідно виконувати, все ж таки таке формулювання може дозволити більш ефективно захищати права засудженої особи.

ввічливо ставитися до персоналу, інших осіб, які відвідують установи виконання покарань, а також до інших засуджених;

з'являтися за викликом адміністрації органів і установ виконання покарань.

Невиконання засудженими своїх обов'язків і встановлених законодавством вимог адміністрації органів і установ виконання покарань тягне за собою встановлену законом відповідальність. Це положення також є новим і воно фактично визначає межі відповідальності засудженого. Отже, така відповідальність можлива лише в тих видах і формах, які визначені законодавством. Йдеться про юридичну відповідальність, яка випливає з кримінально-виконавчих правовідносин. Наведене правило покликано сприяти запобіганню тортур і жорстокого поводження з засудженим.

Заборони для засуджених. Щодо заборон для засуджених, то вони є різними залежно від виду кримінального покарання. Так, наприклад, стаття 107 КВК України визначає заборони щодо засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі.

Засудженим забороняється:

самовільно залишати колонію, порушувати лінію охорони;

спілкуватися із засудженими та іншими особами з порушенням встановлених правил ізоляції, звертатися до них з проханням про виконання незаконних дій;

придбавати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії;

продавати, дарувати або відчужувати в інший спосіб на користь інших осіб предмети, вироби і речі, що перебувають в особистому користуванні;

заподіювати собі тілесні ушкодження, у тому числі з допомогою іншої особи, завдавати шкоду своєму здоров'ю з метою ухилення від відбування покарання або виконання встановлених обов'язків;

завдавати шкоду державному, комунальному майну, майну інших юридичних чи фізичних осіб, у тому числі майну інших засуджених, створювати загрозу заподіяння шкоди такому майну;

вживати спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби;

чинити опір законним діям персоналу колонії, перешкоджати виконанню ним своїх службових обов'язків, підбурювати до цього інших засуджених;

грати в настільні та інші ігри з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди;

вживати нецензурні та жаргонні слова, давати і присвоювати прізвиська;

самовільно залишати призначену для перебування ізольовану територію, приміщення або визначене місце роботи, а також перебувати без дозволу адміністрації колонії у гуртожитках та відділеннях, у яких вони не проживають, або на виробничих об'єктах, на яких вони не працюють;

завішувати чи міняти без дозволу адміністрації колонії спальні місця, а також обладнувати їх у комунально-побутових та інших службових або виробничих приміщеннях;

готувати та вживати їжу в непередбачених для цього місцях, виносити продукти харчування з їдальні без дозволу адміністрації колонії;

мати при собі предмети і речі в асортименті і кількості, що виходять за межі, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері виконання кримінальних покарань;

курити у дисциплінарних ізоляторах, карцерах, приміщеннях камерного типу (одиночних камерах) та виховних колоніях, а також у не відведених для цього місцях;

надсилати та отримувати кореспонденцію всупереч порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері виконання кримінальних покарань;

наносити собі або іншим особам татуювання;

тримати тварин;

виготовляти, зберігати саморобні електроприлади та користуватися ними;

самовільно переплановувати, змінювати конструктивні елементи будівель та споруд колонії, споруджувати на виробничих об'єктах різні об'єкти (лазні, пральні, душові, сейфи, будиночки, будки, приміщення та засоби для відпочинку, опалення).

Формулювання заборон, як окремої складової правового регулювання статусу засуджених, є новою формою визначення положення особи, яка відбуває покарання. Класична модель правового статусу не має у своєму складі заборон. Але їх визначення не можна однозначно назвати негативним. Хоча наявність заборон й вносить певну неузгодженість в модель правового статусу засудженого, з іншого боку вони більш чітко окреслюють міру можливої поведінки засудженого і фактично встановлюють найбільш розповсюджені склади дисциплінарних проступків, які може скоїти засуджений. Ця обставина, безумовно, позитивно впливає на дисциплінарну практику щодо засуджених.

Право засудженого на особисту безпеку

Стаття 29 Конституції України оголошує право особи на особисту недоторканість, яке за своєю суттю, є гарантією того, що особа повинна бути захищена від будь-якого обмеження чи втручання, яке не має підстав, встановлених чинним законодавством. Це є фундаментальним правом особи.

Кримінально-виконавче право, зважаючи на те, що його правовідносини складаються у площині обмеження права на особисту недоторканість, все ж таки передбачає можливість захисту особи. Йдеться про право на особисту безпеку засудженого. Частина 1 статті 10 КВК України визначає, що засуджені мають право на особисту безпеку. Це положення ґрунтується на принципах кримінально-виконавчого законодавства поваги до прав і свобод людини і взаємної відповідальності держави і засудженого. Держава, беручи на себе функцію примусу і покарання осіб, визнаних винними у вчинені кримінального правопорушення, зобов'язується здійснювати такий примус відповідально, безпечно і з повагою до прав особи. Йдеться про формат діяльності спеціально уповноважених органів держави, орієнтований на створення дійсно безпечних умов відбування покарання. Причому безпечність повинна бути багатовекторною. Вона повинна забезпечувати безпеку засудженого, як обмеженої в правах особи, безпеку персоналу органів і установ виконання покарань, як осіб, що піддаються підвищеному ризику агресивних проявів з боку окремих засуджених та ризику доволі суттєвої професійної деформації. Крім того, забезпечення безпеки має вектор захисту суспільства від суспільно небезпечних засуджених. Отже, безпека засуджених -- це один з принципових напрямів діяльності органів і установ виконання покарань.

Для того, щоб зрозуміти яким змістом наповнює законодавець поняття права на особисту безпеку, необхідно звернутися до частини 2 цієї ж статті. В ній міститься положення, яке окреслює коло випадків, що можуть стати підставою для використання засобів забезпечення права на особисту безпеку. Отже, частина 2 ст. 10 КВК вказує, що у разі виникнення небезпеки життю і здоров'ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань з проханням про забезпечення особистої безпеки. Виходячи з наведеного положення дійдемо висновку, що за загальним правилом органи і установи виконання покарань повинні створювати безпечні умови відбування покарання, але за наявності певних обставин можуть використати додаткові засоби, спрямовані на забезпечення права на особисту безпеку засудженого.

Таким чином, стає зрозумілим, що основною категорією при з'ясуванні норми про забезпечення права засудженого на особисту безпеку є поняття особистої безпеки засудженого. Окреслюючи обсяг права засудженого на особисту безпеку ми можемо визначити поняття особистої безпеки засуджених.

Отже, особиста безпека засудженого -- це становище засудженого (комплекс його прав, обов'язків та можливостей використовувати механізми захисту) як суб'єкта кримінально-виконавчих правовідносин під час відбування покарання, що створює умови його життєдіяльності, які не мають ознак агресії, непередбачуваності, не контрольованою та сваволі з боку персоналу органу або установи виконання покарань, інших засуджених чи третіх осіб й має ефективні механізми забезпечення і захисту прав засудженого. Як видно, право засудженого на особисту безпеку безпосередньо відноситься до його правового статусу і навіть певним чином закладає його основи.

На нашу думку, забезпечення права засудженого на особисту безпеку є лише частиною загального безпечного становища засудженого, механізмом підтримки цього права, надання йому реальності і можливості бути реалізованим.

Яким же чином органи і установи виконання покарань створюють безпечні умови для засуджених? Виходячи зі стану вітчизняних кримінально-виконавчих правовідносин, це питання здається риторичним. Оскільки існує велика різниця між тими деклараціями, які містить закон і фактичною реалізацією правових норм на практиці.

Закон (ч. 3 ст. 10 КВК України) так формулює положення щодо забезпечення права на особисту безпеку: адміністрація установи виконання покарань вживає заходів до переведення засудженого в безпечне місце, а також інших заходів до усунення небезпеки, вирішує питання про місце подальшого відбування ним покарання.

Як видно, єдиним заходом забезпечення безпеки засудженого законодавець визначає можливість переведення засудженого в інше місце для відбування покарання. інші заходи з усунення небезпеки невизначені. З одного боку це дає певний простір адміністрації до дій з забезпечення безпеки засудженого, а з іншого приводить до того, що адміністрація кримінально-виконавчих установ обмежується лише цим заходом, як таким що безпосередньо визначений законом.

В частині 4 вказаної статті законодавець конкретизує заходи забезпечення безпеки засудженого та визначає випадки, що зумовлюють застосування таких заходів. У разі наявності небезпеки для життя і здоров'я засуджених, до яких згідно із законом у зв'язку з їх участю у кримінальному судочинстві прийнято рішення про застосування заходів безпеки, адміністрація установи виконання покарань вживає заходів щодо забезпечення безпеки цих осіб. Крім того, до зазначених осіб можуть бути застосовані такі заходи: ізольоване тримання; переведення в іншу установу виконання покарань.

Знов таки, йдеться про поміщення в окремі від інших засуджених приміщення.

Доречи, ця частина ст. 10 КВК України містить цікаві, так би мовити, традиційні положення. Справа в тому, що ще у 90-х роках ХХ сторіччя були прийняті перші нормативні акти, в яких з`явилася згадка про забезпечення безпеки. і хоча тоді мова йшла про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, все ж таки саме з тих часів почали замислюватися про необхідність створення безпечних умов для тих осіб, які стали учасниками правовідносин кримінального циклу.

В Україні існує певна «традиція» орієнтуватися при забезпеченні права засудженого на особисту безпеку, перш за все, на випадки участі такої особи в кримінальному проваджені. Чинне законодавство має закони, які спрямовані на захист саме цих осіб, -- це Закон України: «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві» від 23.12.1993 р. і Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23.12.1993 р. і хоча КВК не містить положень, які б давали змогу стверджувати, що йдеться про захист лише тих, хто приймає участь у кримінальному провадженні, здається, що традиційно і випадки, і заходи забезпечення безпеки залишаються тими самими, які були сформульовані на початку 90-х років у вказаних законах. Підтверджується це й тими нормативними актами (крім КВК), які регулюють питання забезпечення безпеки засуджених. Серед них, зокрема, Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, інструкція про порядок здійснення заходів щодо забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, в установах кримінально-виконавчої системи, затвердженої наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 04.04.2005 р. № 61.

Що стосується Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, то п. 89 цього документу встановлює, що у разі виникнення небезпеки життю і здоров'ю засудженого, до якого згідно із законом у зв'язку з його участю у кримінальному судочинстві прийнято рішення про застосування заходів безпеки, необхідності захисту його від розправи з боку інших засуджених або за заявою засудженого з проханням про забезпечення особистої безпеки, якщо він не допустив порушення режиму, а також ізоляції засудженого на час підготовки необхідних матеріалів на переведення його до іншої установи, за мотивованою постановою начальника установи, дозволяється тримати його до в окремій камері ПКТ (ОК), ДіЗО та карцері на загальних підставах до закінчення перевірки, усунення небезпеки, остаточного розв'язання конфлікту або отримання наряду на переведення але не більше 30 діб. Такі засуджені під час ізоляції на загальних підставах користуються всіма правами, передбаченими Кримінально-виконавчим кодексом України та Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань.

Отже, Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань звужують сферу застосування заходів забезпечення безпеки засуджених, обмежуючи їх можливість лише щодо засуджених, які приймають участь у кримінальному судочинстві, а також вводять додаткову вимогу можливості забезпечення безпеки засудженого, уставляючи їх в залежність від поведінки засудженого. Якщо ж засуджений має порушення режиму, він, на думку авторів наказу, не заслуговує на те, щоб йому забезпечували особисту безпеку.

із логіки нормативного акту виходить, що умови перебування в установах все ж таки не є безпечними, оскільки за загальним правилом створення загрози особистої безпеки засудженого не заперечується документом, а наближення цих умов до безпечних безпосередньо залежить від поведінки засудженого. Це схоже на захід маніпулювання поведінкою та положенням засудженого в установі: якщо поводишся «належно» -- тримаємо в безпечних умовах, якщо ж ні, -- поміщуємо у небезпечні умови. В такому випадку логічним кроком було б нормативне врегулювання існування так званих «прес хат».

Перейдемо до з'ясування питання про те, за допомогою яких, на думку нормотворців, заходів можна створювати безпечні умови тримання. Стаття 10 КВК визначає такі заходи безпеки:

ізольоване тримання;

переведення в іншу установу виконання покарань.

Згадувана інструкція передбачає більш розгорнутий перелік:

переведення засудженого у безпечне місце;

визначення персонального спального місця, відділення чи структурної дільниці для відбування покарання;

проведення зміни робочого місця засудженого;

переведення на ізольоване тримання;

вирішення питання про переведення до іншої установи.

Практично всі заходи забезпечення безпеки тим чи іншим чином

пов'язані з окремим триманням відповідного засудженого.

Як відомо, ст. 102 КВК однією з умов режиму позбавлення волі визначає забезпечення безпеки засуджених і персоналу колонії.

Отже, режим обов'язково повинен бути орієнтований на створення безпечних умов відбування покарання. Саме режим повинен бути організованим таким чином, щоб умови відбування покарання стали безпечними. Вважаємо, що в такому підході є певний сенс. Він дозволить казати про спеціальні заходи забезпечення безпеки засудженого і загальні засоби.

До перших можна віднести:

поміщення засудженого у безпечне місце;

створення умов спеціальної ізоляції (окреме робоче місце, персональне спальне місце, визначення іншого відділення чи структурної дільниці для відбування покарання; переведення на ізольоване тримання);

вирішення питання про переведення до іншої установи;

проведення бесід з засудженими, які є учасниками конфлікту;

підсилення охорони та нагляду за засудженими, які знаходяться в умовах спеціальних засобів забезпечення безпеки засудженого.

Що стосується загальних заходів безпеки, то серед них можуть бути названі всі заходи забезпечення режиму, профілактичні заходи, які здійснюються в колонії і майже всі умови режиму, сформульовані в ст. 102 КВК України.

Таким чином, ми повинні констатувати, що виходячи з змісту Кримінально-виконавчого кодексу режим в кримінально-виконавчих установах є основним загальним засобом забезпечення безпеки засуджених. Поряд з ним кожна установа повинна мати арсенал спеціальних засобів забезпечення безпеки засудженого і відповідну матеріально-технічну базу для таких засобів.

Ключовим моментом права на особисту безпеку засуджених є питання про ініціювання використання спеціальних заходів особистої безпеки засудженого. Згідно з ст. 10 КВК ініціатива щодо застосування цих заходів може виходити від засудженого. Засуджений повинен мати можливість у будь-якій формі і у будь-який час звертатися до посадових осіб установи з заявами та зверненнями про застосування спеціальних заходів забезпечення безпеки засудженого.

Крім того, такими ініціативними повноваженнями необхідно наділити й посадових осіб кримінально-виконавчих установ. Вони повинні мати можливість самостійно, за власною ініціативою, використовувати заходи забезпечення безпеки засудженого. На жаль чинне кримінально-виконавче законодавство не містить положень, які б давали змогу однозначно стверджувати, що посадові особи кримінально-виконавчих установ зобов'язані самостійно спостерігати та реагувати на будь-які прояви, що можуть свідчити про наявність загрози особистій безпеці засудженого. Вважаємо, що такий обов'язок є необхідним для персоналу кримінально-виконавчих установ. Він стане потужним чинником для дисциплінування працівників установ, підвищення їхньої відповідальності та реалізації принципу кримінально-виконавчого законодавства про взаємну відповідальність держави та засудженого і поваги прав і свобод засудженого.

Література

1. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11.07.2003 р. № 1129-ІУ із змінами та доповненнями; Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань від 25.12.2003 № 275.

Размещено на Allbest.ru