Втрачена пам'ять: потенційні шляхи порятунку загроженої та втраченої спадщини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Втрачена пам'ять: потенційні шляхи порятунку загроженої та втраченої спадщини

2 листопада 1942 року у Москві було створено «Надзвичайну державну комісію по встановленню та розслідуванню злочинів німецько-фашистських загарбників та їхніх спільників і заподіяних ними збитків». Через майже півтора року після того, як два тоталітарних монстри зійшлися у протистоянні у столиці того з них, чия територія була частково окупована, почалися дії щодо обліку та документування нанесених збитків. Одним з основних напрямів діяльності комісії був облік та розслідування обставин втрати (як вивезення так і знищення) у ході війни культурних цінностей. Акти, складені цією комісією, лягли в основу реституційних вимог СРСР до Німеччини та Румунії стосовно вивезеного майна.

3 моменту окупації частини території України Російською Федерацією минуло вже майже два роки, але аналочної комісії чи іншого державного органу, що його головним завданням була б регістрація та розслідування обставин втрати Україною культурних цінностей досі не створено. Не існує наразі організаційного центру покликаного документувати завдані збитки та розслідувати шлях переміщення культурних цінностей, захоплених мародерами.

Проте організаційні проблеми із документуванням, збереженням та менеджментом української культурної спадщини виникли набагато раніше, ніж пролунали перші постріли на Півдні і Сході.

Вилучення найбільш цінних і вивезення до колишньої метрополії рухомих культурних цінностей, окремих елементів музейних та архівних колекцій чи то й цілих колекцій має давню історію. Проте з набуттям Україною незалежності увагу було зосереджено переважно на тій частині спадщини, що лишалася на той момент у межах держави. Попри те, що прийнята у 1996 році Конституція України містить окрему статтю присвячену питанню охорони культурної спадщини, що прямо декларує, що держава не лише «...забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність», але й «вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами» (стаття 54) питання повернення культурних цінностей з запасників Ермітажу та інших іноземних музеїв та колекцій лишилося в Україні переважно на декларативному рівні. Утворену у 1990-х роках Національну комісію з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України вже на початку 2000-х було «успішно» реорганізовано, а згодом і остаточно ліквідовано.

Минуло майже 10 років від здобуття незалежності, перш ніж в Україні було прийнято Закон «Про охорону культурної спадщини» на зміну діючого до того часу Закону Української РСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» від 1978 року. Проте, якщо у Законі УРСР йшлося про охорону і використання пам'яток історії та культури та стверджувалося (у статті 1), що «Пам'ятками історії та культури є споруди, пам'ятні місця і предмети, зв'язані з історичними подіями в житті народу, розвитком суспільства і держави, твори матеріальної і духовної творчості, які станолять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність», то Закон України виносить у назву не «пам'ятки історії та культури», а, здавалося б, ширше поняття «спадщина», про цьому звужуючи уявлення про «спадщину» до «об'єктів культурної спадщини», якими, відповідно нового закону, є «об'єкти культурної спадщини», які»занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України». Тобто практично викресливши з понять «пам'ятка» та «спадщина» більшість того, що нині іменуємо «рухомими культурними цінностями», а також більшість колекцій, не кажучи вже про нематеріальну культурну спадщину чи то (відповідно до вживаного у інших діючих нормативних документах) культурне надбання. Сам Державний реєстр нерухомих пам'яток України, створення якого передбачалося Законом «Про охорону культурної спадщини» наразі значно більше нагадує Кота Шредінгера, аніж те, що нині прийнято іменувати реєстрами -- упорядковану інформаційну систему або спеціалізовану базу даних. Цей «реєстр», що постав на основі списку (це слово значно краще надається для означення нинішнього стану, вигляду та способів можливого застосування того, що Закон «Про охорону культурної спадщини» поіменовує «реєстром») проте не є його прямим «спадкоємцем», адже до ухвалення закону «Про охорону культурної спадщини» Постановою Кабінету Міністрів України № 466 від 12 серпня 1992 року було затверджено Положення про інший Державний реєстр -- національного культурного надбання. Його статус наразі та взаємозв'язок з реєстром Державного реєстру нерухомих пам'яток України встановити важко, принаймі згадок про цей реєстр Закон «Про охорону культурної спадщини» не містить, а саму постанову «Про затвердження Положення про Державний реєстр національного культурного надбання» відповідно до відомостей, що їх містить база «Законодавство України», не скасовували. Проте і змін до постанови, яка покликається на Закон України «Основи законодавства України про культуру», що втратив чинність після прийняття Закону України «Про культуру» в 2011 році, відповідно до відомостей бази «Законодавство України», не вносилося. Закон України «Про культуру», прийнятий в 2011 році, своєю чергою, передбачає, що «культурні цінності, що мають виняткове історичне, художнє, наукове та інше культурне значення для формування вітчизняного культурного простору і визначають внесок Українського народу у всесвітню культурну спадщину, визнаються об'єктами національного культурного надбання і включаються до Державного реєстру національного культурного надбання. Порядок включення до зазначеного реєстру та порядок ведення обліку об'єктів національного культурного надбання визначаються Кабінетом Міністрів України», а також твердить, що «Перелік об'єктів нематеріальної культурної спадщини складає центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах культури та мистецтв». Відповідний Порядок, затверджений ще постановою Кабінету Міністрів України № 466 від 12 серпня 1992 року, передбачає, що «Занесення об'єктів національного культурного надбання до Державного реєстру здійснюється в установленому порядку Міністерством культури, Міністерством інвестицій і будівництва, Головним архівним управлінням при Кабінеті Міністрів України, до компетенції яких належать функції державного управління в галузі обліку і охорони пам'яток сторії та культури». Чи варто наголошувати, що згадок про Державний реєстр нерухомих пам'яток України, як і про сам Закон «Про охорону культурної спадщини», Закон «Про культуру»не містить?

Як можна з'ясувати на сайті Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, «На виконання названої постанови («Про затвердження Положення про Державний реєстр національного культурного надбання» -- С. Н.) Кабінет Міністрів України затвердив 1999 р. «Програму збереження бібліотечних та архівних фондів на 2000-2005 роки», в якій було передбачено створення Державного реєстру «Книжкові пам'ятки України» як складової частини ДРНКН; 2001 р. на державному рівні була затверджена, серед аналогічних документів щодо Архівного та Музейного фондів України, «Інструкція про порядок відбору рукописних книг, рідкісних і цінних видань з бібліотечних фондів до ДРНКН». 2002 р. Національною парламентською бібліотекою України були випущені рекомендації «Створення баз даних документів, визначених для включення до ДРНКН» (базовою платформою було обрано АБІС ІРБІС). Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського 2007 р. видала «Методичні рекомендації для державної реєстрації книжкових пам'яток України: кириличні рукописні книги та стародруки»¹. Вже 2014 року Міністерством культури України було видано наказ «Про затвердження Положення про Експертну комісію з відбору рукописних книг, рідкісних і цінних видань з бібліотечних фондів до Державного реєстру національного культурного надбання»². Перелік неймовірної кількості інструкцій, порядків, нових і нових реєстрів, кількість яких щороку зростає, можна продовжувати -- лише їх перерахунку стане на окреме видання, а аналіз суперечностей та прогалин цілком може бути окремою темою дослідження.

Звісно, ухваленням зазначених вище законів, що регламентують пам'яткоо- хоронну сферу, українські парламентарі не обмежилися. Питання охорони рухомої культурної спадщини регулюються цілою низкою законів у архівній, бібліотечній, музейній галузі тощо.

Вже після того, як Круглий стіл «Історико-культурний та науковий потенціал Півдня та Сходу України в умовах окупації та воєнних дій: загрози, втрати, перспективи збереження і відновлення»відбувся, Міністерство культури України розмістило на своєму сайті проект Закону України «Про охорону і збереження нерухомої культурної спадщини», що вже розкритикований експертами. Чи варто наголошувати, що у запропонованому законопроекті термінологічна плутанина лише збільшує оберти, жонглюючи поняттями «нерухомий об'єкт культурної спадщини», «пам'ятка нерухомої культурної спадщини», «виявлена пам'ятка», «виявлений об'єкт культурної спадщини» тощо.

Законопроект також передбачає, що «центральний орган виконавчої влади, що формує державну політику у сфері державної охорони та збереження культурної спадщини», приймає рішення «про визнання пам'ятки об'єктом національного культурного надбання, про позбавлення об'єкта культурної спадщини правового статусу пам'ятки». Тобто, пам'ятка, яка за рішенням центрального органу виконавчої влади отримує статус об'єкта національного культурного надбання (пам'ятаємо про Державний реєстр національного культурного надбання відповідно до чинного Закону «Про культуру»), але не отримує статусу «об'єкта культурної спадщини» (попри те, саме культурну спадщину, точніше про її частину -- нерухому культурну спадщину, її охорону і збереження за назвою мав би регламентувати пропонований законопроект і саме Державний реєстр нерухомої культурної спадщини України є єдиним Державним реєстром, про який йдеться у законопроекті), може бути позбавлена статусу пам'ятки і таким чином перетворитися на об'єкт культурної спадщини? Куди мають подітися начебто існуючі реєстри, зокрема Державний реєстр культурної спадщини, що передбачений діючим законом і куди вже мали б бути внесені відомості саме про нерухомі пам'ятки, то взагалі загадка.

Законодавчі виверти, що нескінченно множать закони та підзаконні акти у пам'яткоохоронній сфері, суперечності та прямі протиріччя призводять до логічного та неуникненного наслідку -- реєстрів у вільному доступі немає, причини їх відсутності пояснюються багатослівно та розмито, зрозуміти хто саме несе відповідальність за це, нереально. Щоправда пропонуються все нові і нові установи, комісії, національні центритощо при Міністерстві культури.

В результаті за два роки від початку окупації частини території України Російською Федерацією жоден фахівець не може впевнено твердити, які саме пам'ятки історії та культури, яка частина спадщини та надбання, у яких кількостях і обсягах перебувала на момент початку агресії на територіях нині окупованих та анексованих, чи бодай укласти повний перелік закладів, колекції яких (чи їх частини) потрапили до рук окупантів.

Єдиним рішенням проблеми повного інформаційного колапсу на державному рівні у пам'яткоохоронній сфері з потенційно позитивним результатом є докорінна зміна підходу до створення системи інформаційного забезпечення у цій сфері. А саме: 1. Узгодити законодавство у пам'яткоохоронній сфері, попередньо провівши якісний правовий аналіз з метою виявлення наявних суперечностей та протиріч. 2. На законодавчому рівні позбавити центральний орган виконавчої влади, як і Кабмін в цілому, права і обов'язку «приймати рішення» щодо того, що є, а що не є «пам'яткою», «об'єктом культурної спадщини», «об'єктом культурного надбання», регламентувавши відповідне визначення у нормативно-правовому полі. 3. Зобов'язати установи, організації, інших суб'єктів, що є балансоутримувачами «пам'яток» (архіви, музеї, бібліотеки, заповідники тощо) вносити відомості про ті пам'ятки, що перебувають у них на балансі, до реєстру. Визначити типи установ та організацій, що фіксують нововиявлені пам'ятки, та зобов'язати їх вносити відповідні відомості до реєстру. 4. Створити відкритий реєстр пам'яток, що перебуватиме у публічному доступі і міститиме інформацію про всі типи пам'яток (на заміну кільком десяткам реєстрів у цій сфері, які нинііснують переважно на папері). У службовому доступі має лишитися лише чітко визначений обсяг інформації, внесеної до реєстру, пов'язаний з менеджментом колекцій. 5. Визначити установу, організацію чи інший суб'єкт, що забезпечуватиме та нестиме відповідальність за обслуговування реєстру: його постійне повноцінне функціонування на програмному та фізичному рівнях. 6. Визначити контролюючий орган, що має забезпечити контроль за виконанням балансоут- римувачами зобов'язань щодо внесення до реєстру відомостей та забезпечення збереження пам'яток.

Повноцінне та публічне функціонування такого реєстру вже самим фактом його існування та легкодоступністю матеріалів значно зменшить загрози безслідного «зникнення»пам'яток, а про можливості, що створить цей реєстр з стандартизованим описом внесених до нього об'єктів для наукових досліджень годі й казати. Сам процес розробки Реєстру пам'яток також сприятиме стандартизації не лише власне опису пам'яток, але й узгодження правил адміністрування колекцій в різних типах установ.

Лише після реалізації викладеного вище уявляється можливим перейти до наступного етапу -- системного розшуку та повернення втрачених пам'яток.

Звісно, реалізація першого та розробка засад реалізації наступних етапів не уявляється можливим без участі наукової та експертної спільнот. Тимчасом і наукове забезпечення цього процесу потребує активізації не лише щодо нау- ково-методологічногозабезпечення формування адекватного нормативно-правового поля у пам'яткоохоронній сфері. Наукове співтовариство загалом та НАН України зокрема нині сприяють (і проведення цього Круглого столу тому підтвердження) активізації досліджень з історії формування архівних, музейних, рукописних фондів та бібліотечних колекцій, що, поза сумнівом, стане згодом важливою інформаційною складовою при формуванні реєстру у тій його частині, що стосуватиметься втрачених пам'яток. Важливим є також питання розробки засад архітектури Реєстру пам'яток, що мають бути закладені в основу технічного завдання з його створення і до створення яких також має бути залучена наукова спільнота.

Проте організаційні та технічні аспекти забезпечення дієвої системи обліку та охорони пам'яток на державному рівні не можуть бути повністю реалізовані до унормування нормативно-правової бази, яке має серед іншого вже зараз передбачати створення спеціального, постійно діючого органу з обліку та розшуку втрачених культурних цінностей. Ці питання потребують великої організаційної та пошукової роботи, кропітких досліджень архівних фондів, застосування специфічних методів збирання інформації, знань та навичок практичного застосування правових норм для обґрунтування претензій на повернення цінностей на підставі міжнародноправових норм і очевидно лежать за межами компетенції окремо взятого Міністерства культури України, а потребують об'єднання зусиль вчених та правників з досвідом та відповідними повноваженнями щодо розшуку пам'яток як у межах країни так і поза її межами та репрезентації державних інтересів у процесі повернення втрачених пам'яток.

культурний спадщина державний охорона

Размещено на Allbest.ru