Поняття кримінально-виконавчого права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття кримінально-виконавчого права

План

1. Політика у сфері виконання покарань

2. Поняття кримінально-виконавчого права

3. Кримінально-виконавча діяльність як предмет правового регулювання

4. Принципи кримінально-виконавчого права

5. Джерела кримінально-виконавчого права

6. Наука кримінально-виконавчого права

7. Предмет та система курсу кримінально-виконавчого права

1. Політика у сфері виконання покарань

Життя та розвиток кожної держави пов'язане, перш за все, з певними цілями та ідеалами, на які орієнтуються органи та посадові особи такої держави, здійснюючи свою діяльність. Відповідно до цих орієнтирів та ідеалів органи та посадові особи формують стиль та методи діяльності та втілюють їх у життя. Саме ця діяльність, а точніше, її основні напрямки і складають в подальшому політику, як окрему галузь життя суспільства. Точніше буде сказати, що політика з'являється як певний результат та сталість цінностей, які визнає та чи інша держава. Тому те, на що зорієнтована політика тієї або іншої держави є дуже важливим фактором, який значною мірою впливає на життя держави взагалі.

Кожна держава формує і здійснює політику у всіх сферах суспільного життя. Зокрема, можна виділити такі галузі політики:

-- соціальна політика;

-- внутрішня політика;

-- зовнішня політика;

-- економічна політика;

-- аграрна, промислова, фінансова політика;

-- інформаційна політика;

-- кримінальна політика та т. ін.

Наявність такого широкого спектру галузей політики дає змогу визначити, що політика посідає значне місце у житті кожної держави. Політикою можна не цікавитися, але не помітити її важко. Мало того, можна стверджувати, що для повноцінного життя кожна держава, кожна країна повинна мати політику. Бо саме політика надає державі, так би мовити, «колір», дає змогу «розпізнати» державу, визначитися з її системою цінностей, з її ставленням до інших (в тому числі до своїх громадян) та до самої себе. Крім того, без наявності політики діяльність всередені держави також стає проблематичною, оскільки без політичного «курсу» неможливі впевнені та чіткі дії.

Тут треба відзначити, що політика, в кінцевому підсумку, завжди має правовий характер, оскільки основні цілі та ідеали, які трансформуються в основні напрями діяльності, отримують свою остаточну матеріалізацію та реалізацію в правових нормах. На цей же аспект звертає увагу й Конституція України, закріплюючи у п. 5 ст. 85, що Верховна Рада визначає основи внутрішньої та зовнішньої політики.

Але існує й суто юридична політика. Її прояв знаходить своє вираження в формуванні доктрини права тієї або іншої держави, у створенні правових норм, їх застосуванні, «стилі» впливу права на життя, формування правової культури, правосвідомості громадян та взаємовідносин між особами.

Отже політику можна визначити, як сукупність основних напрямів діяльності, методів та стилю такої діяльності, спрямованих на до- сятгнення цілей та ідеалів, які стоять перед державою, або визначені державою як пріорітетні.

Складовою юридичної політики є кримінальна політика держави, яка відображає стиль, пріорітети та методи держави у боротьбі зі злочинністю або встановленням контролю над нею.

У свою чергу, здіснити боротьбу зі злочинністю або встановити над нею контроль неможливо без застосування примусових механізмів держави. Саме у зв'язку з наявністю та застосуванням примусових механізмів пов'язане існування та необхідність відпрацювання політики в сфері виконання покарань. Найменування цієї галузі політики держави має багато синонімів. наприклад, кримінально-виконавча політика, каральна політика та інші.

Враховуючи вищенаведене та на підставі загального визначення політики, можна навести визначення політики в сфері виконання покарань. Політика в сфері виконання покарань -- це сукупність основних -- напрямів та методів діяльності держави в особі її відповідних органів та установ, спрямованих на досягнення цілей та пріорітетних завдань щодо боротьби зі злочинністю або встановлення над нею контролю, шляхом застосування примусових механізмів держави.

Таким чином, можна стверджувати, що, з одного боку, кримінальна політика є певною базою для кримінально-виконавчої політики, але з іншого боку кримінально-виконавча політика є основною формою реалізації, втілення кримінальної політики взагалі.

На сучасному етапі кримінально-виконавча політика набуває нормативну форму на законодавчому рівні, оскільки, відповідно до Конституції України виключно законами України визначається діяльність органів та установ виконання покарань та оголошується амністія (ст. 92 Конституції України).

Реалізація кримінально-виконавчої політики здійснюється спеціально уповноваженими органами держави, які здійснюють виключний вид діяльності -- виконання кримінальних покарань. Серед них виділяють центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань, на теперішній час таким органом є Державний департамент України з питань виконання покарань та його управління в областях.

Законодавець прямо визначає департамент, як центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, який безпосередньо реалізовує едину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань (п. 1 Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань від 31 липня 1998 р.).

Реалізують кримінально-виконавчу політику й інші органи та установи виконання покарань, про які мова йтиме нижче.

кримінальний виконавчий право

2. Поняття кримінально-виконавчого права

З'ясувавши сутність кримінально-виконавчої політики та діставши висновку про те, що політика, в кінцевом підсумку, має правовий характер, звернемося до кримінально-виконавчого права.

Це окрема, самостійна галузь права, яка характеризується наявністю власного предмету правового регулювання та притаманному йому методу правового регулювання. В нормах кримінально-виконавчого права закріплені основні положення та напрями, за якими повинна втілюватися кримінально-виконавча політика та здійснюватися кримінально-виконавча діяльність.

Як відомо, основною складовою будь-якого предмету регулювання у правовому полі є певні правовідносини. Безумовно, кримінально-виконавче право здійснює регулювання кримінально-виконавчих правовідносин. Останні складаються в суспільстві, породжуються, здійснюються та припиняються у зв'язку з відбуванням та виконанням кримінальних покарань.

Отже, можна стверджувати, що кримінально-виконавчі правовідносини нерозривно пов'язані з кримінальними правовідносинами, а саме з реалізацією інституту кримінального покарання. Але така пов'язаність не свідчить про відсутність самостійності кримінально- виконавчих правовідносин. Навпаки, вона свідчить про послідовність виникнення правовідносин та їх перехід з кримінальних в кримінально-виконавчі.

Таким чином, предметом правового регулювання кримінально- виконавчого права є суспільні відносини, які складаються, існують та реалізуються між особами в процесі виконання-відбування кримінальних покарань.

існує точка зору, автором якої є професор А. Х. Степанюк, згідно з якою кримінально-виконавчі правовідносини -- є активною поведінкою суб'єктів цих відносин, тобто є діяльністю. Кримінально-виконавчі правовідносини існують і здійснюються у процесі діяльності. Згідно цієї точки зору предмет правового регулювання кримінально-виконавчого права -- це діяльність органів і установ виконання покарань. Трохи подробніше ми торкнемося питання про кримінально-виконавчу діяльність нижче.

Для метода правового регулювання кримінально-виконавчих правовідносин властива беззаперечність. Тобто метод правового регулювання у кримінально-виконавчому праві -- імперативний. Пояснюється це тим, що специфіка кримінально-виконавчих правовідносин обумовлює формування таких засобів кримінально-виконавчих правовідносин, які не допускають множинності та плюралізму поведінки в рамках цих правовідносин. Специфіка полягає в тому, що кримінально-виконавчі правовідносини пов'язані зі здійсненням державного примусу, який не допускає диспозитивних елементів.

Примус взагалі -- це складне правове явище. Як специфічний метод правового регулювання, воно включає у себе різні форми і методи, за допомогою і на підставі яких конкретні органи держави і посадові особи здійснюють певний вплив на поведінку людей з метою упорядкування, охорони, захисту та вилучення з життя суспільства відповідних небажаних суспільних відносин. В окремих галузях права примус як один з методів галузевого регулювання характеризується власними специфічними галузевими ознаками й особливостями, обумовленими специфікою суспільних відносин, що складають предмет правового регулювання тієї чи іншої галузі права. Галузеві особливості примусу обумовлюються специфікою призначення окремих правових інститутів і норм, з яких він складається. Сутність примусу полягає у вольовому психічному чи фізичному впливі на конкретного суб'єкта в зв'язку із здійсненням або нездійсненням ним певного негативного діяння. Примус може мати місце лише тоді, коли негативна реакція реально відбувається в дійсності. Тобто примус є засобом здійснення покарання і припускає застосування тих чи інших примусових заходів правового характеру.

Остання складова, яка робить кримінально-виконавче право самостійною галуззю -- це система норм права. Для врегулювання правовідносин потрібні формалізовані правила поведінки та механізм їх здійснення. Ці правила і створюють систему норм кримінально-виконавчого права. Тут потрібно вести мову про джерела кримінально- виконавчого права, або про кримінально-виконавче законодавство. До цього питання ми ще поверенемося.

Таким чином, ми можемо навести поняття кримінально-виконавчого права. Це самостійна галузь права, яка складається з системи, як правило, імперативних правових норм, предметом правового регулювання яких є суспільні відносини, що складаються з приводу відбування та виконання кримінальних покарань та пов'язаних з реалізацією державного примусу.

3. Повернемося до питання про кримінально-виконавчу діяльність, яка є предметом правового регулювання кримінально-виконавчого права

Погляд, згідно з яким предметом регулювання кримінально-виконавчого права -- є діяльність органів та установ виконання покарань, є новим та таким, що не збігається із загальноприйнятим підходом до предмета правового регулювання. Традиційним є погляд, що предметом правового регулювання будь-якої галузі права є суспільні відносини, які складаються з приводу реалізації тих чи інших правових інститутів.

Погляд на предмет регулювання, яким є діяльність відповідних органів, базується на п. 14 ст. 92 Конституції, де закріплені положення про діяльність органів і установ виконання покарань.

В установах виконання покарань здійснюються різні види діяльності. Це діяльність по виконанню кримінальних покарань, соціально-педагогічна діяльність, трудова діяльність та т. ін. За здійснення вказаних напрямків діяльності відповідають певні служби установи (служба нагляду і безпеки, служба охорони, соціально-психологічна служба, медична служба, ін.).

Основний напрямок діяльності кримінально-виконавчих установ -- це діяльність з приводу виконання кримінальних покарань. Метою кримінально-виконавчої діяльності є кара, точніше її реалізація в процесі виконання покарання. поряд з метою в кримінально- виконавчій діяльності можна виділити об'єкт, суб'єктів, учасників цієї діяльності, її результат та засоби.

Об'єктом кримінально-виконавчої діяльності є двоєдиний процес виконання-відбування покарання. Цей процес є єдиним та неподільним і складається він із двох нерозривно пов'язаних між собою складових -- виконання покарання та відбування покарання. Виконання покарання -- це сегмент діяльності, яку здійснює адміністрація кримінально-виконавчої установи і яка полягає у виконанні посадовими особами органів та установ виконання покарань всього комплексу дій, направлених на забезпечення реалізації правообмежень, передбачених для засудженого змістом конкретного покарання. Тобто виконання покарання -- це діяльність адміністрації кримінально-виконавчих органів та установ.

Відбування покарання -- це обов'язок засудженої особи пре- терпіти (підкоритися та виконати) весь набір правообмежень, який випливає зі змісту конкретного кримінального покарання. Цей двоєдиний процесс протікає у межах кримінально-виконавчих правовідносин.

Суб'єктами кримінально-виконавчої діяльності є, з одного боку, адміністрація (посадові особи) кримінально-виконавчої установи або органу, а з іншого боку, -- засуджений. Суб'єктами вони називаються оскільки є носіями прав та обов'язків, безпосередньо пов'язаних з реалізацією кримінального покарання та кримінально-виконавчих правовідносин.

Серед засобів кримінально-виконавчої діяльності виділяють -- правові (норми кримінально-виконавчого права) та матеріально-предметні засоби (територія та будівлі кримінально-виконавчих установ, захисні спорудження та т. ін.).

Учасники кримінально-виконавчої діяльності -- це всі ті особи, які приймають участь та сприяють здійсненню основної кримінально-виконавчої діяльності, здійснюють, так би мовити, допоміжні функції щодо виконання та відбування покарання. Учасники не наділені кримінально-виконавчими функціями та не застосовують до засуджених примусові заходи та заходи, спрямовані на реалізацію кари. Серед учасників кримінально-виконавчої діяльності можна назвати найманих працівників кримінально-виконавчих установ, прокурорів, які здійснюють нагляд за органами та установами, які виконуюють кримінальні покарання, представників громадскості, робітників підприємств, де працюють засуджені та т. ін.

4. Принципи кримінально-виконавчого права

Стаття 5 Кримінально-виконавчого кодексу визначає, що кримінально-виконавче законодавство ґрунтується на принципах:

-- невідворотності виконання і відбування покарання;

-- законності;

-- гуманізму;

-- справедливості, демократизму;

-- рівності засуджених перед законом;

-- взаємної відповідальності засудженого і держави;

-- диференціації та індивідуалізації виконання покарання;

-- раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняноїповедінки;

-- поєднання покарання з виправним впливом;

-- участі громадськості у передбачені законом випадках у діяльності органів та установ виконання покарань.

Кримінально-виконавче право як одна з галузей права базується на певних положеннях. Такими основними положеннями та ідеями є принципи. Принципи кримінально-виконавчого права визначають стратегію і напрямки розвитку інститутів і норм цієї галузі права, забезпечують системність правового регулювання суспільних відносин, що виникають при виконанні покарань. Закріплення в кримінально- виконавчому кодексі принципів є дуже важливим фактором, який призваний окреслити певні рамки та орієнтири діяльності органів і установ виконання покарань. Наявність принципів в кримінально- виконавчому законі надає їм обов'язкову силу та робить їх необхідною складовою кримінально-виконавчої діяльності. Отже, якщо існують сформульовані принципи, їх необхідно дотримуватися на практиці та будувати кримінально-виконавчу діяльність у відповідності до цих принципів. Принципи кримінально-виконавчого права відображають сутність, зміст і якісні особливості цієї галузі, визначають її місце в системі права і показують закономірності його подальшого розвитку.

Принципи обов'язково повинні закріплюватися у вигляді певних нормативних положень, інакше вони втратять властивості правового принципу.

Система принципів кримінально-виконавчого права, як і будь- якої галузі права, підрозділяється на три групи: загальноправові, міжгалузеві і галузеві принципи. Загальноправові принципи: законність, демократизм, гуманізм. Міжгалузеві: принцип справедливості, невідворотність виконання покарання. Галузеві: рівність засуджених перед законом, взаємна відповідальність держави і засудженого, диференціація та індивідуалізація виконання покарання, поєднання покарання з заходами виправного впливу, раціональне застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, участь громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань.

Принцип невідворотності виконання і відбування покарання. Цей принцип є похідним від принципу невідворотності покарання та кримінальної відповідальності. Останній відбивається в тезі -- за кожний злочин особа, яка його скоїла, буде піддана кримінальному покаранню. Якщо виявлена винна у скоєнні злочину особа і стосовно неї судом винесений обвинувальний вирок принцип невідворотності покарання трансформується у принцип невідворотності виконання і, відповідно, відбування покарання. Як ми бачимо, редакція статті кодексу навіть при формулюванні принципу підкреслює двоїсну правову природу кримінально-виконавчої діяльності.

Загальноправовий принцип законності реалізується шляхом прямої вказівки на нього у КВК України (ст. 2, глава 4 КВК України), вся діяльність установ, що виконують кримінальні покарання, ґрунтується на суворому дотриманні закону. Реалізація покарання в точній відповідності з законом є однією з найважливіших умов для попередження порушень режиму. Крім того, ст. 19 Конституції України встановлює цей принцип, як один із основних принципів, на якому повинна базуватися будь-яка діяльність держаних органів та установ. В цій статті вказано, що посадові особи та органи держави повинні діяти виключно в рамках своєї компетенції та способами прямо передбаченими законами України.

Принцип гуманізму -- це мінімум і м'якість репресії, сумісні з задачами охорони суспільства і членів суспільства -- громадян -- від злочинів і злочинців [Б. С. Нікіфоров. 107, с. 66; 108]. Сучасні фахівці в галузі кримінально-виконавчого права вкладають в поняття принципу гуманізму дещо інший зміст та вважають, що гуманізм означає людяне ставлення держави в особі органів, що виконують кримінальне покарання, до засудженого [145, с. 65, 79]. Закон містить норму про те, що завданням покарання є запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Серед міжгалузевих принципів, насамперед, необхідно розглянути принцип справедливості.

Цей принцип іноді називають принцип «соціальної справедливості». Принцип справедливості знаходить свій вираз і проявляється через галузевий принцип кримінально-виконавчого права, а саме через принцип рівності засуджених перед законом. Стосовно реалізації дисциплінарних санкцій до засудженого, то він виявляється в тому, що засуджені наділені однаковим комплексом прав і обов'язків, до них пред'являються однакові режимні вимоги. В. і. Селіверстов цей принцип розкриває в такий спосіб: соціальна справедливість передбачає рівність прав, стартових можливостей, найзначимішими з яких є можливості зміни правового становища засуджених під час відбування покарання як у кращий, так і в гірший бік [139, с. 78, 86].

Принцип демократизму це принцип-декларація, який наводиться у законодавстві України як певна обов'язкова формула, витікаюча із положень Конституції України.

Галузеві принципи кримінально-виконавчого права.

Принцип раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки є новим принципом кримінально- виконавчого права. Формулюючи цей принцип законодавець орієнтує посадових осіб кримінально-виконавчої системи на раціональне застосування засобів впливу та правообмежень до засудженого. Цей принцип отримує свою реалізацію, перш за все, у комплексі норм кримінально-виконавчого законодавства, які встановлюють випадки та об'єм відповідальності засуджених, яку вони можуть нести під час відбування покарання.

Принцип поєднання покарання з заходами виправного впливу виявляється, зокрема, в тому, що закон зобов'язує посадових осіб органів та установ виконання покарань застосовувати до засуджених заходи виховного впливу. Серед них законодавець визначає навчання, працю, діяльність самодіяльних організацій засуджених.

Принцип диференціації та індивідуалізації покарання виявляється в тому, що під час відбування покарання правовий статус засудженого може і повинен змінюватися в залежності від поведінки засудженого. Законодавець передбачає для цього певні засоби. Зокрема, можна навести приклад застосування того чи іншого заходу дисциплінарного впливу, яке поставлено в залежність від конкретної провини засудженого, обставин його здійснення, відношення засудженого до провини. Взагалі, дисциплінарна практика є одною з основних форм індивідуалізації впливу на засудженого. Похідним від принципу індивідуалізації є принцип роздільного тримання різних категорій засуджених. Його прояв полягає в тому, що режим в установах виконання покарань різних рівнів безпеки має притаманні тільки йому види заходів стягнення. Так наприклад, у виховних установах немає такого заходу стягнення як переведення до приміщень камерного типу.

Принцип участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань, безпосередньо виявляється при реалізації конкретних інститутів кримінально-виконавчого права. Так, громадськість у виді спостережних комісій приймає участь у застосуванні найбільш суворих заходів впливу, що накладаються на порушників режиму, у разі вирішення питань застосування умовно-дострокового звільнення засудженого та інших інститутів.

5. Джерела кримінально-виконавчого права

Під джерелами будь-якої галузі права традиційно розуміють -- нормативно-правові акти, які у своїй сукупності формують систему норм права конкретної галузі права. Відносно кримінально-виконавчого права його джерелами є всі нормативно-правові акти, які регулюють питання виконання і порядку відбування кримінальних покарань особами, засудженими судами України, а також інші правовідносини, які виникають у зв'язку з виконанням і відбуванням кримінальних покарань та під час діяльності кримінально-виконавчої системи.

Стаття 2 КВК України вказує, що кримінально-виконавче законодавство складається з КВК, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Отже, кримінально-виконавче право має своїми джерелами законодавство, тобто закони та підзаконні нормативні акти. На цей час нормативних актів, які регулюють вказані вище питання прийнято понад 200. Деякі з них мають гриф «ДСП» і тому недоступні для публічного вивчення та аналізу.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 КВК України кримінально-виконавче законодавство визначає:

-- принципи виконання кримінальних покарань;

-- правовий статус засуджених;

-- гарантії захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків;

-- порядок застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки;

-- систему органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядок діяльності;

-- підстави й порядок звільнення від відбування покарання;

-- регламентує порядок і умови виконання і відбування кримінальних покарань;

-- крім того, вказує на те, хто може здійснювати нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань;

-- називає форми участі громадськості у виправленні і ресоціалі- зації засуджених.

Метою кримінально-виконавчого законодавства є захист інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Таке визначення мети наводить ч. 1 ст. 1 КВК України. Як вбачається із цього визначення одним із основних напрямків виконання покарання є здійснення виправлення та ресоціалізації засудженої особи. Отже, хоча про ілюзорність такої мети неодноразово висловлювалися вчені, вона залишилася в чинному законодавстві і є одною з основних.

Незрозумілою є формуліровка законодавця, згідно з яким метою кримінально-виконавчого законодавства є запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими. Це може означати, що таке поводження із засудженими є, фактично, нормою, яку необхідно попереджувати (запобігати).

Систему джерел кримінально-виконавчого права складає, безумовно, кримінально-виконавче законодавство, що закріплено у ст. 2 КВК України.

Перш за все у цю систему входить Конституція України, яка закріплює в ст. 19, 64, 92, 106 норми, що мають безпосереднє відношення до розглядуваноїгалузі права. Тобто, Конституція як нормативний акт, норми якого є найвищими у державі та мають пряму дію, регулює питання правового статусу засуджених осіб, визначає принцип законності для органів та установ виконання покарань.

Наступним за юридичною силою є Кримінально-виконавчий кодекс України. Це, так би мовити, «основний закон» кримінально-виконавчого права. Цей кодекс поділений на Загальну та Особливу частини, які, в свою чергу, поділені на 5 розділів, 26 глав та 166 статей.

Далі йдуть закони, які присвячені окремим інститутам та відносинам, що складаються у зв'язку з виконанням та відбуванням кримінальних покарань.

Укази Президента України визначають правовий статус та компетенцію центрального органу виконавчої влади, який здійснює реалізацію єдиної державної політики у сфері виконання покарань та має спеціальну та виключну компетенцію з питань виконання покарань. Крім того, указами Президента визначений порядок та умови здійснення помилування засуджених осіб.

Указом Президента України від 06.04.2011 р. затверджене Положення про Державну пенітенціарну службу України.

Указом Президента України від 16.09.2010 року затверджене Положення про помилування.

Указом Президента України від 05.04.94 року затверджене Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних силах України.)

Взагалі всі джерела кримінально-виконавчого права можна умовно поділити на наступні групи:

1. Закони України:

-- «Про чисельність кримінально-виконавчої системи України» від 02.03.2000 р.;

-- «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23.06.2005 р.;

-- «Про застосування амністії в Україні» від 01.10.1996 р.;

-- «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» від 01.12.1994 р.;

-- «Про соціальну адаптацію осіб, які відбувають чи відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк» від 17.03.2011;

-- «Про попереднє ув'язнення» від 30.06.1993 р.

2. Нормативно-правові акти Державної пенітенціарної служби України:

-- на сьогоднішній день ДПтС фактично не здійснює нормотворчу діяльність (станом на лютий 2013 року було прийнято 2 нормативних акти). Цей напрям діяльності повністю знаходиться у відання Міністерства юстиції України.

3. Спільні нормативно-правові акти Державного департаменту України з питань виконання покарань (Державної пенітенціарної служби України) та інших відомств:

-- інструкція про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань -- наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань та МВС України від 19.12.03 року № 270/1560;

-- інструкція про організацію здійснення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі -- наказ МВС України та Державного департаменту України з питань виконання покарань від 04.11.03 року № 1303/203;

-- Положення про умови навчання та отримання базової та повної загальної середньої освіти особами, засудженими до позбавлення волі, у загальноосвітніх навчальних закладах при установах кримінально-виконавчої системи -- наказ Міністерства освіти і науки України та Державного департаменту України з питань виконання покарань від 01.03.02 року № 154/55;

-- Наказ Міністерства юстиції України, Міністерства соціальної політики України, Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства внутрішніх справ України № 478/5/180/375/212/258 від 28.03.2012 «Про затвердження Порядку взаємодії установ виконання покарань та суб'єктів соціального патронажу під час підготовки до звільнення осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк»

4. Нормативно-правові акти інших відомств:

-- інструкція про порядок і умови утримання засуджених, узятих під варту, та затриманих військовослужбовців, затверджена наказом Міністра оборони України № 618 від 16.12.2004 р.

-- інструкція про проведення виконавчих дій -- наказ Міністра юстиції України від 15.12.99 р. № 74/51

6. Наука кримінально-виконавчого права

Наявність галузі кримінально-виконавчого права викликає необхідність у теоретичних розробках, спрямованих на вдосконалення процесу виконання-відбування покарань та відпрацювання найбільш оптимального механізму реалізації кримінально-виконавчих правовідносин. Вказані теоретичні розробки стають тим матеріалом, який є базою для підготовки та впровадження нових норм кримінально-виконавчого права та вдосконалення існуючих. Крім того, такі теоретичні розробки в кінцевому підсумку формують галузь наукових знань -- науку кримінально-виконавчого права.

Наука кримінально-виконавчого права має власний предмет вивчення та понятійний апарат, який створює термінологічну базу, необхідну для визначення сутності кримінально-виконавчої діяльності, меж інститутів кримінально-виконавчого права, правового статусу засудженого під час відбування покарання, відмінностей та особливостей кримінально-виконавчих правовідносин.

Предметом науки кримінально-виконавчого права є також суспільні відносини, врегульовані нормами кримінально-виконавчого права, які складаються з приводу виконання та відбування кримінальних покарань. Але тут нас цікавить глибинна сутність цих відносин, їх суттєві ознаки, теоретичні підґрунтя, історичні підстави. Різниця між предметом правового регулювання кримінально-виконавчого права та предметом вивчення науки є те, що галузь права лише констатує та зафіксовує модель необхідної поведінки, яка повинна існувати під час виконання та відбування покарань. А науку цікавить чому саме ці інститути виникли та виправдали себе, чому, наприклад, та чи інша норма права не працює, чи вірно і послідовно здійснюється кримінально-виконавча діяльність. Тобто наука вивчає та формує найбільш фундаментальні положення та категорії цієї галузі знань та діяльності.

В період свого розвитку наука кримінально-виконавчого права мала назву «тюрьмоведение», «пенітенціарне право», «виправно-трудове право». В теперішній час, у зв'язку з тим, що в предмет вивчення та правового регулювання кримінально-виконавчого права увійшли всі види кримінальних покарань, логічним стала назва «кримінально-виконавче право», оскільки ця галузь права вивчає, перш за все, порядок та умови виконання кримінальних покарань.

На сучасному етапі наука кримінально-виконавчого права набуває особливого значення, оскільки згідно з Конституцією України, в нашій державі основна та головна цінність -- це людина. Отже система, організація та порядок виконання покарань стає дуже важливим сектором діяльності держави, так як саме те, як держава ставиться, та поводиться із засудженою особою є одним з найголовніших та показових критеріїв зрілості конкретної держави та суспільства.

7. Предмет та система курсу кримінально-виконавчого права

Останнім питанням нашої теми є питання про предмет та систему курсу кримінально-виконавчого права.

Курс кримінально-виконавчого права є похідним одразу ж від двох складових. По-перше, це наука кримінально-виконавчого права, по-друге -- це галузь права. Тому курс навчальної дисципліни, з одного боку, більш вузький, ніж наука, а з іншого боку розглядає суспільні відносини, які складаються під час виконання та відбування покарань більш поглиблено, ніж галузь права.

Предметом курсу кримінально-виконавчого права -- є вивчення системи норм кримінально-виконавчого права, понятійного апарату, сутності та складу правовідносин, та суб'єктного складу кримінально-виконавчих правовідносин, окремих інститутів кримінально-виконавчого права з метою отримання знань про галузь права, її логіку та послідовність.

Система курсу кримінально-виконавчого права безпосередньо пов'язана з системою та складом основного нормативного документу кримінально-виконавчого права -- Кримінально-виконавчого кодексу. Відповідно до побудови кодексу система курсу кримінально-виконавчого права складається з загальної частини та особливої частини. У загальній частині вивчаються найбільш загальні положення, які однаково можуть бути застосовані до будь-якого з кримінальних покарань. Це такі питання як: кримінально-виконавча політика, кримінально-виконавче законодавство, кримінально-виконавчі правовідносини, правовий статус засудженого, склад та структура кримінально-виконавчої системи, нагляд та контроль за здійсненням кримінально-виконавчої діяльності, міжнародні стандарти поводження із засудженими.

Особлива частина курсу, як і особлива частина кодексу присвячена розгляду окремих видів кримінальних покарань та окремих інститутів кримінально-виконавчого права. Це такі покарання як штраф, конфіскація майна, покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, покарання у виді громадських робіт, виправні роботи, позбавлення волі та інші види покарань. Серед окремих інститутів -- інститут звільнення від відбування покарання, інститут нагляду за особами, звільненими від відбування покарань та інші.

Размещено на Allbest.ru