Юридична відповідальність суб’єктів підприємницької діяльності

Размещено на http: //www. allbest. ru/

1. ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СУБ'ЄКТІВ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Стаття 10 Закону України «Про підприємництво» закріплює відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності. Підприємець зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати прав та інтересів громадян, підприємств, установ, організацій і держави, що охороняються законом.

За завдані шкоду і збитки підприємець несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність.

Розрізняють такі види юридичної відповідальності суб'єктів підприємницької діяльності: цивільно-правова (майнова), адміністративна і кримінальна. У даному розділі також будуть стисло розглянуті дисциплінарна і матеріальна відповідальність, які хоч і належать до галузі трудового права, проте, застосовуючи найману працю, підприємці (та їх працівники) досить часто виступають у ролі суб'єктів такої відповідальності.

Під юридичною відповідальністю взагалі звичайно розуміють вид соціальної відповідальності у вигляді застосування до правопорушників заходів державного примусу каральної спрямованості, понесення правопорушниками втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру.

Основною ознакою юридичної відповідальності є її тісний зв'язок з правом і державним примусом, тобто юридичну відповідальність можна визначити як правовідносини, в яких держава має право застосовувати певні заходи державного примусу до суб'єктів, які скоїли правопорушення, і зобов'язання правопорушників перетерплювати втрати чи обмеження, передбачені санкціями норм права.

Соціальне призначення юридичної відповідальності -- це охорона суспільних відносин. Юридична відповідальність виконує такі функції:

а) правоохоронну, що поділяється на правовідновлюючу і каральну;

б) виховну, що поділяється на функції загальної і спеціальної превенції.

Держава здійснює своє право щодо застосування заходів юридичної відповідальності у три етапи:

1) заборона суспільно небезпечних вчинків і передбачення відповідних заходів у санкціях правових норм;

2) індивідуалізація санкцій стосовно конкретних правопорушників;

3) забезпечення несення правопорушниками відповідних втрат.

1.1 Цивільно-правова (майнова) відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності

Цивільно-правова відповідальність як один із видів юридичної відповідальності суб'єктів підприємництва -- це встановлені нормами цивільного права юридичні наслідки за невиконання або неналежне виконання особою передбачених цивільним правом обов'язків, що пов'язане з порушенням суб'єктивних прав іншої особи. Цивільно-правова відповідальність полягає в застосуванні до правопорушника (боржника) в інтересах другої особи (кредитора) встановлених законом або договором заходів впливу, які спрямовані на покладення на правопорушника несприятливих наслідків майнового характеру (відшкодування збитків або шкоди, сплата неустойки). Важливою рисою цивільно-правової відповідальності є те, що реалізація її заходів зачіпає тільки майнові інтереси правопорушника і безпосередньо не впливає на нього як на особу (як це має місце у разі кримінальної та адміністративної відповідальності).

Цивільно-правова відповідальність має компенсаційний характер, оскільки її мета полягає у відновленні порушених майнових прав кредитора і у зв'язку з цим примушенні боржника до виконання покладених на нього законом або договором обов'язків. Розмір цивільно-правової відповідальності, як правило, відповідає розміру завданих збитків.

Залежно від характеру правопорушення розрізняють договірну і позадоговірну відповідальність. Договірна відповідальність має місце у разі порушення обов'язків, передбачених договором. За позадоговірної відповідальності шкода, збитки або інші подібні наслідки завдаються особою, яка не перебуває в договірних відносинах з потерпілою стороною. Практичний сенс такого поділу такий: за договірної відповідальності сторони можуть установити відповідальність за порушення навіть таких прав і обов'язків, відповідальність за які законом не передбачена. Позадоговірна відповідальність регламентується нормами, які зазначені в законі, і угода з приводу умов і розмірів такої відповідальності не допускається.

Цивільно-правова відповідальність за порушення зобов'язань може бути дольова, солідарна і субсидіарна.

Дольова відповідальність настає за порушення зобов'язання, в якому є кілька боржників, і кожний з них несе відповідальність у певній частці, визначеній законом або договором.

Для солідарної відповідальності характерно, що кредитор вправі вимагати виконання зобов'язання як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу (ст. 175 Цивільного кодексу). Солідарна відповідальність застосовується у випадках, прямо передбачених законом або договором (наприклад, відповідно до ст. 192 Цивільного кодексу в разі невиконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки).

Субсидіарна відповідальність являє собою додаткову відповідальність третьої особи за боржника, яка встановлюється законом або договором, у випадку невиконання зобов'язання боржником самостійно (наприклад, згідно зі ст. 196 Цивільного кодексу на відміну від поруки гарантійна відповідальність є додатковою, а не солідарною).

1.1.1 Умови настання цивільно-правової відповідальності

Цивільно-правова відповідальність за порушення зобов'язань або завдання шкоди настає за таких умов:

а) протиправна поведінка боржника або особи, яка завдала шкоду;

б) наявність збитків або шкоди;

в) причинний зв'язок між протиправною поведінкою і настанням шкоди;

г) вина боржника або особи, яка завдала шкоду.

Однією з необхідних умов настання цивільно-правової відповідальності є протиправна поведінка зобов'язаної особи або особи, яка завдала шкоду. Протиправна поведінка може реалізуватися як у формі протиправної дії, так і у формі протиправної бездіяльності. Протиправна дія -- це поведінка, що заборонена законом. У разі протиправної бездіяльності особа не вчиняє дії, до якої вона зобов'язувалася нормою права. Прикладом протиправної бездіяльності є невиконання боржником своїх обов'язків за договором.

Наступною умовою настання цивільно-правової відповідальності є наявність збитків або шкоди. Під збитками розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи, які він одержав би, якби зобов'язання було виконано боржником. Шкода -- це знищення або зменшення майнових чи особистих немайнових благ, що охороняються законом.

Причинний зв'язок між протиправною поведінкою і настанням шкоди як умова настання цивільно-правової відповідальності виражає зв'язок протиправної поведінки і шкоди. Відшкодуванню підлягає шкода, за якої протиправна поведінка є причиною, а шкода -- наслідком.

Однією з умов настання цивільно-правової відповідальності є вина. Вина визначається як психічне ставлення особи до вчинюваної нею протиправної дії чи бездіяльності та їх можливих наслідків. Згідно зі ст. 209 Цивільного кодексу особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або необережності), крім випадків, передбачених законом або договором. Відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов'язання.

Наведена стаття визначає форми вини: умисел і необережність. Умисел -- це така форма вини, за якої правопорушник усвідомлює суспільну небезпеку своєї поведінки, передбачає негативні наслідки протиправної поведінки і бажає або свідомо допускає настання таких наслідків.

За необережності як форми вини особа передбачає настання негативних наслідків своєї протиправної поведінки, проте легковажно (безпідставно) сподівається їх відвернути або не передбачає можливості настання негативних наслідків, хоча повинна була або могла їх передбачити.

На відміну від кримінального у цивільному законодавстві необережність як форма вини є простою або грубою. Різниця між ними полягає в ступені передбачення можливих наслідків. За грубої необережності протиправність поведінки полягає в недотриманні елементарних, загальнозрозумілих вимог, тому і ступінь передбачення можливих негативних наслідків є досить високою. За простої необережності, навпаки, протиправність полягає в порушенні складних правил, у зв'язку з чим ступінь передбачення негативних наслідків є невисоким.

На відміну від кримінального права цивільне право встановлює презумпцію вини боржника. «Відсутність вини доводиться особою, яка порушила зобов'язання». Звернувшись з позовом, кредитор повинен доказати факт порушення зобов'язання, розмір збитків і причинний зв'язок між порушенням зобов'язання і завданими збитками. Проте кредитор звільняється від обов'язку доказувати вину боржника. Відсутність вини в порушенні зобов'язання повинен доказати сам боржник. Проте можливі випадки настання цивільно-правової відповідальності і за відсутності вини.

Коли невиконання або неналежне виконання зобов'язання обумовлено умислом або необережністю кредитора, боржник звільняється від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом.

Якщо невиконання або неналежне виконання зобов'язання виникло з вини обох сторін, суд, господарський суд або третейський суд відповідно зменшує розмір відповідальності боржника.

Суд, господарський суд або третейський суд вправі також зменшити розмір відповідальності боржника, якщо кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, або не вжив заходів до їх зменшення.

1.1.2 Відповідальність за порушення договірних зобов'язань

У разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником він зобов'язаний відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.

Обов'язок боржника відшкодувати збитки є його новим обов'язком, який виникає в силу порушення зобов'язання. Новий обов'язок приєднується до первинного обов'язку і порівняно з останнім має додатковий характер. Під збитками розуміють негативні майнові наслідки, які виникають у кредитора внаслідок порушення зобов'язання. Збитки поділяються на два види: зменшення майна кредитора і неотримані доходи.

Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлена неустойка (штраф, пеня), то збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою (штрафом, пенею).

Законом або договором можуть бути передбачені випадки: коли допускається стягнення тільки неустойки (штрафу, пені), але не збитків; коли збитки можуть бути стягнуті в повній сумі понад неустойку (штраф, пеню); коли за вибором кредитора можуть бути стягнуті або неустойка (штраф, пеня), або збитки (ст. 204 Цивільного кодексу).

Сплата неустойки, як і стягнення збитків, є заходом цивільно-правової відповідальності. На відміну від стягнення збитків, які належать до загальної форми відповідальності, неустойка є спеціальною формою цивільної відповідальності і застосовується лише тоді, коли вона передбачена законом або договором. Якщо за порушення зобов'язання ні законом, ні договором неустойка не передбачена, вона не може бути стягнута. Залежно від співвідношення права кредитора на стягнення неустойки і права на відшкодування збитків розрізняють такі види неустойки:

а) якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлена неустойка (штраф, пеня), то збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою (залікова неустойка);

б) коли допускається стягнення тільки неустойки, але не збитків (виключна неустойка);

в) коли збитки стягуються в повній сумі понад неустойку (штрафна неустойка);

г) коли за вибором кредитора можуть бути стягнуті або неустойка, або збитки (альтернативна неустойка).

Неустойка стягується з боржника на користь кредитора і цим вона здійснює правовідновлюючу (компенсаційну) функцію відносно кредитора.

Згідно зі ст. 207 Цивільного кодексу сплата неустойки (штрафу, пені), встановленої на випадок прострочення або іншого неналежного виконання зобов'язання, і відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням, не звільняють боржника від виконання зобов'язання в натурі, крім випадків, коли планове завдання, на якому основано зобов'язання між організаціями, втратило силу.

1.1.3 Наслідки невиконання зобов'язання в натурі

Зобов'язання повинно бути виконано в натурі. У разі невиконання зобов'язання передати індивідуально визначену річ у власність або в користування кредиторові останній вправі вимагати відібрання цієї речі у боржника і передачі її йому, кредиторові.

У зобов'язаннях між організаціями кредитор вправі вимагати від боржника передачі речей і в тому разі, коли речі визначені родовими ознаками.

У разі невиконання боржником зобов'язання виконати певну роботу кредитор вправі виконати цю роботу за рахунок боржника, якщо інше не випливає із закону або договору, або вимагати відшкодування збитків (ст. 208 Цивільного кодексу).

Відповідно до ст. 212 Цивільного кодексу боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання.

Відповідальність боржника за порушення грошового зобов'язання настає незалежно від його вини. Невиконання грошового зобов'язання у зв'язку з відсутністю грошових коштів у боржника не звільняє його від відповідальності, навіть якщо відсутність коштів і не пов'язана з виною боржника. Неможливість виконання грошового зобов'язання не тягне за собою його припинення. Відповідно до ст. 178 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватись згідно із законом чи договором неустойкою (штрафом, пенею). Отже, майнова відповідальність за невиконання чи неналежне виконання грошового зобов'язання, тобто зобов'язання, в силу якого боржник зобов'язаний сплатити певну грошову суму за будь-якою цивільно-правовою угодою, настає відповідно до закону чи договору у вигляді неустойки (штрафу, пені). Крім того, згідно зі ст. 203 Цивільного кодексу боржник зобов'язаний відшкодувати кредитору завдані цим збитки.

Розмір неустойки за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань установлюється Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» (далі -- Закон) від 22 листопада 1996 р. (набрав чинності з 14 січня 1997 р.). Згідно зі ст. 1 Закону платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

У ст. 3 Закону зазначено: розмір пені, передбачений ст. 1 Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Якщо сторони у відповідному договорі не встановили конкретного розміру відповідальності, передбаченої ст. 1 та 2 Закону, пеня стягненню не підлягає, за винятком випадків, коли розмір пені встановлений чинними актами законодавства. У разі встановлення сторонами розміру пені меншого, ніж передбачено чинними законодавчими актами, пеня підлягає стягненню у межах, визначених чинними актами законодавства. Конкретний розмір пені (1 % вартості неоплачених послуг за кожний день прострочки), що підлягає стягненню з платника, який порушив строки виконання зобов'язання, встановлено, зокрема, ч. 3 ст. 14 Закону України «Про зв'язок». Така пеня може застосовуватись у разі затримки оплати послуг зв'язку лише понад строки, передбачені актами законодавства або обумовлені угодою сторін.

Якщо відповідно до чинного законодавства або за договором неустойка (штраф, пеня) підлягає стягненню за кожний день прострочки виконання зобов'язання, строк позовної давності необхідно обчислювати щодо кожного дня прострочки виконання зобов'язання за попередні шість місяців із дня подання позову.

Якщо після задоволення позову зобов'язання не буде виконане, кредитор має право знову звернутись до господарського суду з позовом про стягнення санкцій за наступні шість місяців.

Сам лише факт закінчення строку дії договору не може розцінюватись як підстава для звільнення боржника від відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання.

Отже, стягнення пені у зв'язку з цим має здійснюватися незалежно від закінчення терміну дії договору в межах скороченого строку позовної давності (ст. 72 Цивільного кодексу).

Відповідно до ст. 213 Цивільного кодексу, якщо внаслідок прострочення боржником виконання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитись від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

Виходячи із сучасних умов господарювання, викладена у другому реченні абзацу 2 цієї статті норма щодо організацій не може знайти свого практичного застосування. Отже, у разі прострочення боржником виконання зобов'язання кредитор за всіх обставин має право відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків, заподіяних зазначеним простроченням.

Що ж до прострочення кредитора, то згідно зі ст. 215 Цивільного кодексу він визнається таким, що прострочив, якщо відмовився прийняти належне виконання зобов'язання. Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих простроченням збитків.

Такі збитки становлять, зокрема, не одержаний кредитором прибуток (дохід), який він одержав би в результаті виконання зобов'язання, а також сума, на яку збільшились його умовно-постійні витрати. Слід мати на увазі, що кредитор повинен подати докази вживання ним заходів до зменшення збитків, наприклад, про неможливість реалізації продукції, від прийняття якої покупець відмовився, іншим споживачам.

1.1.4 Прострочення виконання грошового зобов'язання боржником і кредитором

Прострочення боржника. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлено інший розмір відсотків (ст. 214 Цивільного кодексу).

Особливість правових наслідків прострочки боржника за грошовим зобов'язанням полягає в такому: а) відповідальність настає незалежно від вини боржника; б) формою відповідальності є виключна неустойка, яка розраховується в певних відсотках до несплаченого боргу. Стягнення збитків при цьому не допускається.

Зі змісту ст. 214 Цивільного кодексу випливає, що на випадок прострочення виконання боржником грошового зобов'язання сторони можуть прямо передбачити в договорі сплату боржником не тільки 3 % річних з простроченої суми, а встановити інший розмір відсотків (наприклад, 30 % або 50 % річних). Тобто умовно можна вести мову про додатковий спосіб забезпечення виконання зобов'язання.

Прострочення кредитора. Кредитор визнається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не зробив дій, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобов'язання.

Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не викликано умислом або необережністю його самого або тих осіб, на яких у силу закону або доручення кредитора було покладено прийняття виконання. Після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає на загальних підставах.

За грошовим зобов'язанням боржник не повинен платити відсотки за час прострочення кредитора (ст. 215 Цивільного кодексу).

1.1.5 Відповідальність за зобов'язаннями, що виникають внаслідок заподіяння шкоди

Загальні підстави відповідальності за заподіяння шкоди. Згідно зі ст. 440 Цивільного кодексу шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду, у повному обсязі, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини.

Шкода, заподіяна правомірними діями, підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених законом.

Відповідно до ст. 4 Цивільного кодексу підставою виникнення цивільних прав і обов'язків, у тому числі щодо відшкодування кредиторові або іншій особі збитків (шкоди), є зобов'язання, які виникають з угод або внаслідок заподіяння шкоди.

Слід розрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що випливає з договору (ст. 203 Цивільного кодексу), від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, що виникає внаслідок заподіяння шкоди (гл. 40 Цивільного кодексу).

Одночасно необхідно врахувати, що можуть мати місце випадки, коли сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією зі сторін іншій стороні не пов'язане з виконанням зобов'язання, що випливає з цього договору.

Правильне розмежування підстав відповідальності необхідне ще й тому, що розмір відшкодування збитків, завданих кредиторові невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором, може бути обмеженим (ст. 206 Цивільного кодексу), а у разі відшкодування позадоговірної шкоди остання підлягає стягненню у повному обсязі.

Зазначене розмежування підстав відповідальності необхідне також і тому, що збитки, заподіяні невиконанням договірних зобов'язань, повинен відшкодувати контрагент за договором, а позадоговірну шкоду відшкодовує особа, яка її заподіяла, за винятком відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Відповідно до ст. 450 Цивільного кодексу України відповідальність за заподіяну шкоду покладається на власника (володільця) джерела підвищеної небезпеки, навіть якщо він безпосередньо не здійснював експлуатації цього джерела.

Як у випадку невиконання договору, так і за зобов'язанням, що виникає внаслідок заподіяння шкоди, чинне законодавство виходить із принципу вини контрагента або особи, яка заподіяла шкоду (ст. 209 та 440 Цивільного кодексу). Однак щодо зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, існують виняток з цього загального правила, тобто коли обов'язок відшкодування заподіяної шкоди покладається на особу без її вини (ст. 450 Цивільного кодексу ).

Крім того, шкода підлягає відшкодуванню за умови безпосереднього причинного зв'язку між неправомірними діями особи, яка заподіяла шкоду, і самою шкодою. Що ж до заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки, то його володілець звільняється від обов'язку відшкодування шкоди тільки тоді, коли вона виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Якщо з матеріалів справи вбачається, що у заподіянні шкоди є груба необережність потерпілого, то з урахуванням ступеня його вини господарський суд може зменшити розмір належного з володільця джерела підвищеної небезпеки відшкодування або відмовити у відшкодуванні шкоди.

У разі випадкового заподіяння шкоди, тобто коли зіткнення транспортних засобів є наслідком випадкового збігу обставин, збитки несе потерпілий, оскільки відсутні правові підстави для покладання відповідальності на іншу сторону.

При цьому слід мати на увазі, що транспортний засіб, який не рухається, не може розглядатися як джерело підвищеної небезпеки при наїзді на нього іншого транспортного засобу.

Норма ст. 451 Цивільного кодексу, згідно з якою особи, які спільно заподіяли шкоду, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим, застосовується і до відповідальності володільців джерел підвищеної небезпеки. Отже якщо в разі зіткнення джерел підвищеної небезпеки третій особі заподіяно неподільну шкоду, їх володільці несуть перед потерпілим солідарну відповідальність за правилами, передбаченими ст. 175 Цивільного кодексу.

Якщо шкоду заподіяно джерелом підвищеної небезпеки, його володілець несе відповідальність перед потерпілим і у тому разі, коли це є наслідком вини осіб, які перебувають з ним у трудових відносинах або експлуатують таке джерело на підставах, передбачених Законом.

У разі протиправного вибуття джерела підвищеної небезпеки, що повинен довести його володілець, останній, як правило, не несе відповідальності за заподіяну шкоду. За таких обставин відповідальність несе особа, яка вчинила протиправні дії. Виняток з цього правила може мати місце, коли протиправним діям сприяла вина володільця джерела підвищеної небезпеки, наприклад, коли не була забезпечена охорона такого джерела тощо. У такому разі залежно від ступеня вини певна частка відповідальності за заподіяну шкоду може бути покладена на володільця джерела підвищеної небезпеки.

Відповідно до ст. 35 Господарського процесуального кодексу України преюдиціальне значення для господарського суду мають вирок суду з кримінальної справи щодо певних подій та ким вони вчинені або рішення суду з цивільної справи щодо фактів, які встановлені судом. В інших випадках питання щодо вини конкретних осіб вирішується господарським судом самостійно за результатами дослідження всіх обставин та матеріалів справ, у тому числі матеріалів слідчих органів.

Підстави відповідальності за заподіяння шкоди, передбачені ст. 440 та 450 Цивільного кодексу, застосовують і при вирішенні спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Особливості застосування цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду можуть бути передбачені спеціальними законами, які регулюють питання охорони певного виду такого середовища.

Для правильного вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, важливе значення має розподіл між сторонами обов'язку доказування, тобто визначення, які юридичні факти повинен довести позивач або відповідач.

За загальними правилами господарського процесу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. 33 Господарського процесуального Кодексу). Виходячи з цього, відповідно до ст. 441 Цивільного кодексу позивач повинен довести, що шкода заподіяна працівниками відповідача під час виконання ними своїх трудових (службових) обов'язків, безпосередній причинний зв'язок між правопорушенням та заподіянням шкоди і розмір відшкодування.

Як у випадках порушення зобов'язання за договором, так і за зобов'язанням, що виникає внаслідок заподіяння шкоди, цивільне законодавство (ст. 209 та 440 Цивільного кодексу) передбачає презумпцію вини правопорушника. Отже, потерпілий не повинен доказувати наявність вини правопорушника у заподіянні шкоди, а навпаки, на відповідача покладено тягар доказування того, що в діях його працівників відсутня вина у заподіянні шкоди.

Незалежно від відшкодування шкоди в натурі або грішми особа, яка заподіяла шкоду, на вимогу потерпілого відшкодовує її у повному обсязі, включаючи і неодержані доходи (ст. 203 Цивільного кодексу).

Під збитками розуміються витрати, пов'язані з виправленням пошкодженого майна, а в разі неможливості виправлення (втрати) -- його дійсна вартість.

З урахуванням необхідності дотримання доарбітражного врегулювання спору витрати потерпілої особи по виправленню пошкодженого майна її засобами і коштами визначаються, виходячи з реальних витрат позивача, визначених у претензії. Що ж до відшкодування вартості втраченої речі, то позовні вимоги підлягають задоволенню в розмірі дійсної її вартості на момент заподіяння шкоди. Однак це не виключає права потерпілої особи крім вартості речі вимагати стягнення збитків, заподіяних у зв'язку з втратою речі, у тому числі з урахування офіційного індексу інфляції.

Якщо після прийняття господарським судом рішення про відшкодування шкоди, заподіяної пошкодженням майна, її розмір збільшився, наприклад у результаті нових цін на запчастини, комплектуючі вироби або роботи, потерпіла особа не позбавлена права пред'явити нову претензію та позов до винної особи.

Приймаючи рішення з господарського спору, пов'язаного з відшкодуванням шкоди, на підставі п. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу господарський суд має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів потерпілої особи.

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Згідно зі ст. 440-1 Цивільного кодексу моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянину або організації діяннями іншої особи, яка порушила їх законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральна шкода заподіяна не з її вини. Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди.

Розмір відшкодування визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але не менше п'яти мінімальних розмірів заробітної плати.

Відповідно до ст. 4 Цивільного кодексу підставою виникнення цивільних прав і обов'язків є, зокрема, угоди (договори) та зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.

Законом України «Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій» від 6 травня 1993 р. встановлено обов'язок винної особи відшкодувати моральну шкоду.

Цим Законом гл. 40 Цивільного кодексу, яка регулює зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, доповнено ст. 440-1.

Таким чином, дія цієї статті Цивільного кодексу не поширюється на зобов'язання, які виникають з угод (договорів). Що ж до останніх, то відповідальність особи, винної у невиконанні або неналежному виконанні зобов'язання, обмежується обов'язком відшкодувати завдані цим збитки та сплатою неустойки (ст. 203 та 204 Цивільного кодексу), якщо інше не передбачено законом.

Підприємство чи організація має право вимагати відшкодування моральної шкоди відповідно до ст. 7 та 440-1 Цивільного кодексу України, інших спеціальних законодавчих актів, зокрема, ст. 49 Закону України «Про інформацію», ст. 44 Закону України «Про авторське право і суміжні права», ст. 10 Закону України «Про режим іноземного інвестування».

При цьому слід мати на увазі, що ст. 47 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», в якій ідеться про відшкодування моральної шкоди громадянинові, не виключає права підприємства чи організації на відшкодування цієї шкоди на підставі ч. 2 ст. 7 Цивільного кодексу.

Моральною визнається шкода, заподіяна організації порушенням її законних немайнових прав. Відповідно до чинного законодавства моральна (немайнова) шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі. При цьому якщо дії винної особи заподіяли як майнову, так і моральну (немайнову) шкоду, то відшкодування майнової шкоди не звільняє таку особу від обов'язку відшкодувати моральну шкоду.

Слід мати на увазі, що відповідно до ст. 440-1 Цивільного кодексу винна у заподіянні моральної шкоди особа може бути звільнена від обов'язку відшкодування тільки за умови, якщо вона доведе відсутність своєї вини (умислу або необережності). Таким чином, позивач повинен довести лише факт заподіяння йому моральної шкоди відповідачем, а не наявність у цьому вини останнього.

Чинне законодавство не містить вичерпного переліку обставин, за яких підприємство чи організація може вважати, що їй заподіяно моральну шкоду.

Найбільш характерними випадками заподіяння моральної шкоди таким особам є поширення, у тому числі через засоби масової інформації, відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам (ст. 7 Цивільного кодексу), ст. 49 Закону України «Про інформацію». Авторське право може належати як фізичній особі, так і підприємству чи організації. Порушення авторського права і суміжних прав також тягне за собою обов'язок відшкодування моральної шкоди (п. 3 ст. 44 Закону України «Про авторське право і суміжні права»).

Моральна шкода пов'язана з порушенням немайнових прав. Відповідно до ст. 83 Цивільного кодексу позовна давність не поширюється на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом.

Згідно зі ст. 7 Цивільного кодексу щодо вимог про компенсацію моральної шкоди, заподіяної відомостями, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать ділову репутацію, встановлено строк позовної давності в один рік.

Розмір компенсації моральної шкоди залежить від характеру діяння особи, яка її заподіяла, а також від негативних наслідків через порушення немайнових прав позивача. При визначенні обсягу компенсації моральної шкоди слід виходити з того, що він не залежить від заподіяної відповідачем майнової шкоди, яку останній повинен відшкодувати відповідно до ст. 440 Цивільного кодексу. За всіх обставин розмір відшкодування моральної шкоди не може бути меншим ніж п'ять мінімальних розмірів заробітної плати.

При заподіянні моральної шкоди неправомірними діями кількох осіб питання про розмір відшкодування слід вирішувати з урахуванням ступеня вини кожного з них. При цьому, якщо неподільну моральну шкоду заподіяно спільно, тобто взаємопов'язаними сукупними діями винних осіб, вони відповідно до ст. 451 Цивільного кодексу несуть перед потерпілим солідарну відповідальність.

У вирішенні питання про відшкодування моральної шкоди, заподіяної підприємству чи організації поширенням відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, порочать ділову репутацію підприємства чи організації або завдають шкоди їх інтересам, необхідно виходити з такого. Під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі, передачі по радіо, телебаченню, використання інших засобів масової інформації, оприлюднення в іншій формі, у тому числі в заявах, оголошеннях тощо.

Відповідно до чинного законодавства обов'язок відшкодування моральної шкоди покладений на автора інформації (фізичну особу) та на орган масової інформації, які несуть відповідальність, виходячи із ступеня вини кожного з них. Оскільки без участі у справі автора -- фізичної особи спір про відшкодування моральної шкоди вирішити неможливо, а господарському суду непідвідомчі спори за участю фізичних осіб, позивач може звернутися до арбітражного суду з позовом до органу масової інформації лише у тому випадку, коли цей орган не надав позивачеві відомостей про автора і, отже, всю вину за поширення відомостей, які порочать ділову репутацію, взяв на себе. Якщо ж позов подано лише до органу масової інформації, який повідомив позивача про автора, спір підлягає вирішенню загальним, а не арбітражним судом.

Позов, поданий до органу масової інформації та автора, також підлягає розгляду загальним судом (п. 1 ч. 1 ст. 24 Цивільного процесуального кодексу України).

Орган масової інформації не відшкодовує моральної шкоди у випадках, передбачених ст. 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» і ст. 48 Закону України «Про телебачення і радіомовлення». Такими випадками, зокрема, є публікація (розповсюдження) відомостей, одержаних від інформаційних агентств, або якщо вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій і об'єднань громадян чи відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим засобом масової інформації з посиланням на нього. Редакція друкованого органу масової інформації та телерадіоорганізація не відшкодовують моральної шкоди також у випадках відтворення виступів народних депутатів або якщо відомості містилися в авторських виступах, які передаються в ефір без попереднього запису.

1.2 Дисциплінарна і матеріальна відповідальність у сфері підприємництва

1.2.1 Заходи дисциплінарного стягнення

Відповідно до ст. 141 Кодексу законів про працю України (далі -- КЗпП) власник або уповноважений ним орган повинен правильно організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, неухильно додержувати законодавства про працю і правил охорони праці, уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту.

Порушення трудової дисципліни (дисциплінарний проступок), тобто невиконання або неналежне виконання працівником, який перебуває в трудових правовідносинах з підприємцем, покладених на нього трудових обов'язків тягне за собою застосування заходів дисциплінарного стягнення.

За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення:

1) догана;

2) звільнення.

Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників і інші дисциплінарні стягнення (ст. 147 КЗпП).

Дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не враховуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці.

Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку. До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.

При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку (ст. 149 КЗпП). Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення. Якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни і до того ж проявив себе як сумлінний працівник, то стягнення може бути зняте до закінчення одного року. Протягом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівника не застосовуються (ст. 151 КЗпП).

Відповідно до ст. 40 КЗпП за ініціативою власника або уповноваженого ним органу звільнення як захід дисциплінарного стягнення може застосовуватись до найманого працівника в разі:

1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Слід мати на увазі, що у випадку звернення звільнених працівників до суду власнику або уповноваженому ним органу необхідно мати докази, що зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників дійсно мали місце. Необхідно мати підтвердження про додержання норм законодавства, що регулюють вивільнення працівників. Докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник чи уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також про попередження працівників за 2 місяці про наступне звільнення;

2) виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продовженню даної роботи. У такому випадку звільнення працівника повинно бути проведено на підставі фактичних даних, які підтверджують, що внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я (стійкого зниження працездатності) працівник не може належно виконувати покладених на нього трудових обов'язків чи їх виконання протипоказано за станом здоров'я або небезпечне для членів трудового колективу чи громадян, яких він обслуговує, і неможливо перевести за його згодою на іншу роботу. З цих підстав, зокрема, може бути розірваний трудовий договір з керівником підприємства, установи, організації або підрозділу у зв'язку з нездатністю забезпечити залежну дисципліну праці у відповідній структурі;

3) систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення. За передбаченими п. 3 ст. 40 КЗпП підставами працівник може бути звільнений лише за проступок на роботі, вчинений після застосування до нього дисциплінарного або громадського стягнення за невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.

У таких випадках враховуються ті заходи дисциплінарного стягнення, які встановлені чинним законодавством і не втратили юридичної сили за давністю або зняті достроково (ст. 151 КЗпП), і ті громадські стягнення, які застосовані до працівника за порушення трудової дисципліни відповідно до положення або статуту, що визначає діяльність громадської організації, і з дня накладення яких до видання наказу про звільнення минулого не більше одного року;

4) прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин. Передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору). Невихід працівника на роботу у зв'язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин;

5) нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд унаслідок тимчасової непрацездатності, не враховуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;

6) поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;

7) появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння. З цих підстав можуть бути звільнені з роботи працівники за появу на роботі у нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння в будь-який час робочого дня, незалежно від того, чи були вони відсторонені від роботи, чи продовжували виконувати трудові обов'язки. Для працівника з ненормованим робочим днем час перебування на роботі понад встановлену його загальну тривалість вважається робочим.

Нетверезий стан працівника або наркотичне чи токсичне сп'яніння можуть бути підтверджені як медичним висновком, так і іншими видами доказів (ст. 27 Цивільного процесуального кодексу);

8) вчинення за місцем роботи розкрадання (у тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу.

Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу.

Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Крім підстав, передбачених ст. 40 КЗпП, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках:

1) одноразового грубого порушення трудових обов'язків керівником підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службовими особами державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами;

2) винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу. Треба враховувати, що розірвання трудового договору з підстав пп. 2 і 3 ст. 41 КЗпП не є заходом дисциплінарного стягнення, і тому вимоги ст. 148, 149 КЗпП про строк і порядок застосування дисциплінарних стягнень на ці випадки не поширюються. Звільнення з підстав втрати довір'я можливе, якщо працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом тощо) учинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довір'я (зокрема, порушення правил проведення операцій з матеріальними цінностями);

3) учинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи. З підстав учинення аморального проступку, несумісного з продовженням даної роботи, можуть бути звільнені лише ті працівники, які займаються виховною діяльністю, наприклад, вихователі, вчителі, викладачі, практичні психологи, соціальні педагоги, майстри виробничого навчання, методисти, педагогічні працівники позашкільних закладів. Таке звільнення допускається як за вчинення аморального проступку при виконанні трудових обов'язків, так і не пов'язаного з ними (вчинення такого проступку в громадських місцях або в побуті). Звільнення не може бути визнано правильним, якщо воно проведено лише внаслідок загальної оцінки поведінки працівника, не підтвердженої конкретними фактами.

1.2.2 Матеріальна відповідальність у сфері підприємництва

Матеріальна відповідальність найманих працівників. Працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків.

При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом установлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.

За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яка належать до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також за неодержані підприємством, установою, організацією прибутки і за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності.

Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу працівник може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або поправити пошкоджене (ст. 130 КЗпП).

Розрізняють обмежену і повну матеріальну відповідальність працівників.

Відповідно до законодавства обмежену матеріальну відповідальність несуть:

1) працівники -- за зіпсуття або знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), у тому числі під час їх виготовлення, -- у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. У такому ж розмірі працівники несуть матеріальну відповідальність за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

2) керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступники -- у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, якщо шкоду підприємству, установі, організації заподіяно зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям, випускові недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і зіпсуттю матеріальних чи грошових цінностей (ст. 133 КЗпП).

За шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків, працівники, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку.

Матеріальна відповідальність понад середній місячний заробіток допускається лише у випадках, зазначених у законодавстві.

Працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли:

1) між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до ст. 135--1 КЗпП укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей;

2) майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами;

3) шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку;

4) шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані;

5) шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), у тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

6) відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків;

7) шкоди завдано не при виконанні трудових обов'язків;

8) службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу (ст. 134 КЗпП).

Письмові договори про повну матеріальну відповідальність можуть бути укладені підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо пов'язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей.

...