Специфіка доказування під час судового розгляду земельних спорів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Специфіка доказування під час судового розгляду земельних спорів

Статтю присвячено дослідженню специфічних особливостей предмета доказування під час розгляду судом земельних спорів, належності та допустимості доказів, розподілу тягаря доказування, регулювання презумпції і преюдиції щодо земельних спорів. Обґрунтовується думка, що відсутність в земельному законодавстві України спеціальних норм, які регламентують особливості доказування по земельних спорах, слід визнати прогалиною в земельному та процесуальному праві, яку можна подолати шляхом внесення змін до відповідних нормативно-правових актів, а також за допомогою судової практики.

Ключові слова: земельний спір, суд, докази, предмет доказування, юридичні факти.

Статья посвящена исследованию специфических особенностей предмета доказывания при рассмотрении судом земельных споров, отнесенности и допустимости доказательств, распределения бремени доказывания, регулировании презумпции и преюдиции по земельным спорам. Обосновывается мысль, что отсутствие в земельном законодательстве Украины специальных норм, регламентирующих особенности доказывания по земельным спорам, следует признать пробелом в земельном и процессуальном праве, которое можно преодолеть путем внесения изменений в соответствующие нормативно-правовые акты, а также с помощью судебной практики.

Ключевые слова: земельный спор, суд, доказательства, предмет доказывания, юридические факты.

Arsenyuk A.O. SPECIFICITY OF PROOF AT DISPUTES JUDICIAL CONSIDERATION OF LAND DISPUTES

The article studies the specific features of the circumstance in proof during the disputes judicial consideration of land disputes, relevance and admissibility of evidence, apportionment of the burdens, presumption and prejudgment regulation through the land disputes. The idea is substantiated, that the deficiency in land legislation of Ukraine of special provisions, which administered particular evidence in land disputes, should be the lacuna in land law and adjective law, that can be meet by making amendments in the relevant laws and regulations, and also with the help of legal precedents.

Key words: land dispute, court, evidence, circumstance in proof, legal facts.

Постановка проблеми. Доказ в цивільному, господарському та в адміністративному процесі як один із центральних правових інститутів має тісні міжгалузеві зв'язки з усіма матеріальними галузями права, в тому числі із земельним правом. Правильне вирішення земельних спорів можливе лише тоді, коли точно визначено предмет доказування.

На даний час ані в Земельному кодексі України (далі - ЗК України), ані в жодному з процесуальних кодексів немає норм щодо особливостей предмета доказування у земельному спорі, належності та допустимості доказів, розподілі тягаря доказування вказаної категорії спорів тощо, а тому застосовуються загальні принципи судочинства. Відсутність єдиної судової практики, прогалини в чинному законодавстві, наявність великої кількості колізійних норм, а також недостатнє дослідження специфіки доказів та доказування під час вирішення земельних спорів в науковій літературі сприяло тому, що вони за своєю суттю є однією із найбільш складних категорій спорів, що вирішуються судами.

Стан наукового дослідження. В науці земельного права специфіка доказування земельних спорів під час судового розгляду справи дещо досліджувалася такими вченими-правознавцями, як: А. Т. Комзюк, Л. В. Лейба, Я. О. Лисенко, А. М. Мірошніченко, В. І. Тертишніков, М. В. Шульга та інші. Проте на сьогоднішній день вказана тема залишається маловивченою. Мають місце лише окремі дослідження, загальні коментарі з питань розгляду земельних спорів, які найчастіше суперечать один одному, огляди та виступи вчених-юристів в засобах масової інформації.

Мета статті полягає у дослідженні специфіки та основних проблем доказування, що виникають під час судового розгляду земельних спорів та надання пропозицій по аналізу доказів, що сприятиме вдосконаленню і спрощенню судового процесу, формуванню правильної позиції суду по земельній справі, винесенню законного і обґрунтованого рішення.

Виклад основного матеріалу. Земельно-правове регулювання суспільних відносин, володіючи певною специфікою, впливає на формування предмета доказування у справі, належність та допустимість доказів, розподіл тягаря доказування, регулювання презумпції і преюдиції щодо земельних спорів.

Чітке визначення судом змісту предмета доказування має прикладне значення, оскільки, по-перше, вказує на факти, які необхідно з'ясувати чи встановити у судовому засіданні, по-друге, обумовлює межі судового доказування, по-третє, визначає конкретні засоби доказування, необхідні для здійснення доказування у справі, по-четверте, персоніфікує суб'єкта, зобов'язаного довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги чи заперечення, по-п'яте, визначає засіб захисту відповідача проти первісного позову [1, с. 285].

З точки зору М. К. Треушнікова, предмет доказування у справі визначається підставами позову і заперечень проти нього, гіпотезою і диспозицією норми, а також нормами матеріального права, які підлягають застосуванню. Однак далі він уточнює, що доведення потребуть всі факти, які мають юридичне значення, навіть якщо позивач і відповідач на них не посилаються. На цій підставі він приєднується до думки С. В. Ку- рильова, який вважає більш правильним говорити про те, що предмет доказування визначається завдяки нормам матеріального права [2, с. 37].

Розділяючи в цілому точку зору М. К. Треу- шнікова, дозволимо собі деякі уточнення. Дійсно, відправними моментами при визначенні предмета доказування є підстави позову і заперечень проти нього. Дані факти дозволяють зробити перший висновок про норми права (або їх сукупності), що регулює спірні суспільні відносини.

Остаточний висновок про предмет доказування у справі суд робить на підставі гіпотези матеріально-правової норми, оскільки диспозиція правової норми - це те правило поведінки, яким необхідно керуватися суб'єктам при настанні юридичних фактів, зазначених законодавцем в її гіпотезі. Виходячи з викладеного, можнаприєднатися до авторів, які вважають, що зміст предмета доказування визначається гіпотезою правової норми, що підлягає застосуванню [3, с. 137-187; 4, с. 140].

Особливості доказування по земельних спорах випливають з аналізу гіпотез конкретних норм земельного права, які одержують процесуальне значення в ході розгляду і вирішення справи.

Предмет доказування земельних спорів остаточно формується на підставі однієї або сукупності норм земельного законодавства, застосовуваних судом під час розгляду справи. Зміст зазначених норм і їх специфіка впливають на особливості предмета доказування у справі, що складається із сукупності обставин, які обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, а також інших обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Таким чином, предмет доказування у земельних спорах є особливим процесуальним інститутом, до якого входять лише ті факти, які мають матеріально-правове значення, факти, без з'ясування яких неможливо правильно вирішити справу по суті. Обсяг предмета доказування в земельних спорах під час судового процесу може зазнавати змін. Зміни предмета доказування пов'язані з правомочністю сторін на зміну підстави чи предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог. Реалізація цих диспозитивних прав впливає на зміни обсягу доказів, що досліджує суд.

У загальній теорії права класифікація правових норм, які опосередковують індивідуальне правове регулювання, проводиться за різними критеріями, в тому числі в залежності від ступеня визначеності та змісту цих норм. За цим критерієм розрізняють абсолютно-визначені, відносно-визна- чені та бланкетні правові норми [5, с. 229]. Така класифікація дозволяє досліджувати норми земельного права, що визначають зміст предмета доказування у справі, межі судового розсуду залежно від специфіки гіпотез конкретних правових норм або їх сукупності.

Абсолютно-визначені норми з вичерпною конкретністю і повнотою встановлюють умови своєї дії, права та обов'язки адресатів і не передбачають можливості конкретизованого індивідуального регулювання суспільних відносин за допомогою правозастосовних актів.

Відносно-визначені норми не містять достатньо повних вичерпних вказівок про умови дії, права та обов'язки сторін або змісту юридичних санкцій і надають уповноваженим органам право вирішити справу з урахуванням конкретних обставин. В свою чергу, відносно-визначені норми

поділяються на ситуаційні, альтернативні і факультативні залежно від способу застосування і меж свободи розсуду компетентного уповноваженого органу [5, с. 229].

Аналіз норм земельного законодавства, на підставі яких суд вирішує своєрідні і специфічні земельні спори, показує поширеність всіх різновидів абсолютно- і відносно-визначених правових норм. Так, абсолютно-визначеними нормами передбачений перелік земель, які не можуть передаватись у приватну власність громадян та організацій (ст. 84 ЗК України), встановлений порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування ( ст. 123-126 ЗК України), підстави та порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам (ст. 156-157 ЗК України) [6].

Поширеність в земельному законодавстві поряд з абсолютно-визначеними відносно-визначених норм обумовлена складністю і різноманітністю земельних правовідносин, необхідністю індивідуального підходу до обставин конкретного земельного спору. Це в значній мірі ускладнює доказову діяльність сторін і суду, але в той же час створює умови для прийняття рішення, враховуючи конкретні обставини земельного спору.

В числі відносно-визначених норм земельного законодавства, які впливають на формування предмета доказування, найбільшого поширення набули ситуаційні і альтернативні норми. Так, за типом ситуаційної сформульована норма, яка міститься в ч. 1 ст. 100 ЗК України, виходячи з якої, сервітут може бути встановлений за рішенням суду [6].

В законі не конкретизується, яким чином вирішується питання про визначення можливості проходу, проїзду, а також реалізації інших потреб позивача. Відсутність в земельному законодавстві конкретизації з даного питання пояснюється тим, що насправді тільки суд за наявності відповідного спору сторін може визначити необхідність встановлення сервітуту, виходячи з конкретних обставин справи.

Тому вирішення питання про дотримання балансу інтересів титульного власника земельної ділянки (який не повинен втрачати інтерес до самостійного використання свого майна, оскільки саме він несе основний тягар його змісту) та інтересів третіх осіб здійснюється на розсуд суду.

Аналізуючи основні різновиди земельно-правових норм, що впливають на формування предмета доказування по земельним спорам, слід зазначити, що звуження меж судового розгляду відбувається при вирішенні справ на основі альтернативнихнорм, які передбачають можливість прийняття рішення на підставі одного з декількох визначених в законі.

За типом альтернативної сформульовані норми, які містяться в ст. 143 ЗК України, згідно з якою примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в) конфіскації земельної ділянки; г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов'язаннях власника цієї земельної ділянки; д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених ЗК України [6].

Для задоволення позову про примусове припинення прав на земельну ділянку досить підтвердження в суді хоча б одного з перерахованих фактів. Якщо ж у позовній заяві буде вказано не один, а декілька з вищеназваних фактів, то всі вони підлягають дослідженню і оцінці в судовому засіданні, а в основу судового рішення будуть покладені лише ті з них, які суд визнає встановленими.

Разом з тим слід зазначити, що на формування предмета доказування по земельним спорам значно впливає включення в правові норми (зокрема в положення ЗК України) різноманітних оціночних понять, таких як «добросовісне», «відкрите» і «безперервне» користування земельною ділянкою, відчуження земельної ділянки з «мотивів суспільної необхідності» та ін.

Особливості доказування цих неясних суджень можуть сприяти усуненню власника (землекористувача) від належних йому прав на земельну ділянку. Оскільки широке використання в земельному законодавстві оціночних категорій створює передумови

для суттєвого розширення меж судового розсуду, оцінка конкретних обставин справи повинна проводитися з урахуванням цілей і завдань земельно-правового регулювання.

Параметри оціночних понять в земельному законодавстві можуть бути визначені лише різноманітною судовою практикою стосовно конкретних ситуацій, які виникають при вирішенні земельних спорів. Дана обставина підкреслює провідну роль Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів в упорядкуванні відповідних земельно-правових відносин, створення єдиної правозастосовчої практики.

В предмет доказування входять не всі матеріально-правові факти, а лише ті, які мають юридичне значення для законного вирішення справи. Чинне законодавство встановлює закритий перелік фактів, які не підлягають доказуванню, відносячи при цьому до них лише обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, загальновідомі та прею- деціально встановлені факти (ст. 61 ЦПК України [7], ст. 35 ГПК України [8], ст. 72 КАС України [9]). Розширювальному тлумаченню дані норми не підлягають.

До загальновідомих фактів, що не підлягають доведенню при вирішенні земельних спорів, можна віднести наприклад факти, що мають відношення до сезонного характеру ведення сільськогосподарського виробництва (як правило, збір врожаю здійснюється восени, урожай дозріває раз на рік, засуха призводить до втрати врожаю тощо).

При розгляді позовів про вилучення земельної ділянки, що не використовується за призначенням, суд вправі виключити з предмета доказування загальновідомі факти, що унеможливлюють використання земельної ділянки за призначенням (наприклад, стихійні лиха, які трапилися в період і на місцевості, що збігаються з обставинами земельного спору). Головне правило - даний факт повинен бути відомий не тільки широкому колу осіб, але й всьому складу суду.

Визнання факту загальновідомим здійснюється судом до прийняття постанови у справі. Якщо ж хто-небудь з осіб, які беруть участь у справі, заперечує проти визнання обставини загальновідомою, він має навести докази, що свідчать про відсутність загальної обізнаності щодо цієї обставини. Про загальновідомість локальних фактів на відповідній території має бути відображено в судовому рішенні, що необхідне на випадок перегляду рішення апеляційним або касаційним судом. Факти, відомі у всьому світі або на території України, в судовому рішенні не зазначаються з причин їхньої відомості для судів вищих інстанцій на випадок апеляційного або касаційного перегляду [10, с. 287].

Особливо необхідно відзначити те, що якщо виключення загальновідомих фактів

3 предмета доказування є правом суду, то виключення преюдиціально встановлених фактів є вже його обов'язком.

Преюдиціальність - це юридичне правило, згідно з яким усі суди, що розглядають справу, зобов'язані прийняти без перевірки і доказів факти, які були встановлені раніше й набрали законної сили за допомогою судового рішення чи вироку в якій-небудь іншій справі [1, с. 286].

Підстави звільнення від доказування чітко регламентовані процесуальним законодавством України. Так, наприклад, згідно з ч. 1,4 ст. 72 КАС України, обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Вирок суду у кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою [9].

До неабсолютних (приватних) випадків звільнення від доказування можна віднести визнання стороною фактів, на яких інша сторона обґрунтовує свої вимоги і заперечення. У тому випадку, якщо одна із сторін визнає певні факти або не заперечує проти них, інша сторона звільняється від подальшого доведення цих фактів. Разом з тим, якщо у суду виникає сумнів щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання (приховування дійсних обставин справи, наприклад, під впливом обману, насильства, погрози або омани), суд не приймає такі докази до уваги. У цьому випадку визнані факти підлягають доказуванню на загальних підставах.

Не можна виключати з предмета доказування факти, з приводу яких сторони не сперечаються, оскільки до безперечних фактів, що не викликає сумнів у суду, можуть бути віднесені лише доведені факти, а відсутність таких сумнівів може мати місце тільки в результаті оцінки доказів. Якщо ж одна сторона не заперечує проти обставин, на які посилається інша, то таке визнання має бути зафіксовано в установленому законом порядку: шляхом занесення до журналу судового засідання та відображення у кінцевому судовому рішенні.

Правові презумпції також не виключаються з предмета доказування. Однак питання про доказування презумпції в юридичній літературі залишається спірним. Більшість авторів вважають, що процесуальна функція доказової презумпції полягає у розподілі обов'язків доказування між сторонами та є припущенням про існування юридичного факту, що входить в підставу вимог або заперечень, від доказування якого сторона звільнена до спростування його іншою стороною або судом [11, с. 141-143].

Презумпція - це загальне правило, в якому відображаються стійкі, часті зв'язки між подіями, фактами, припущення про існування будь-якого факту в певній типовій ситуації. Припущення загалом є вірогідним висновком про невідомий факт, виведений із загальновідомого або доведеного факту способом досвіду [12, с. 9].

На практиці в основу багатьох рішень судів за різними категоріями земельних спорів покладені юридичні припущення (презумпції), що не спростовані в ході судового розгляду. До числа таких презумпцій відноситься презумпція законності виникнення речових прав на землю в особи, яка пред'явила зареєстрований у встановленому порядку документ, що засвідчує право на землю (свідоцтво про право власності на земельну ділянку, договір про оренду земельної ділянки та ін.), презумпція рівності земельних часток в спільної власності, презумпція роздільної власності п одружжя на земельні ділянки та земельні частки, придбані до вступу в шлюб, презумпція використання сільськогосподарських угідь тільки в сільськогосподарських цілях, презумпція незаконності дій державних органів і посадових осіб, які порушують суб'єктивні земельні права громадян і організацій.

Визначаючи обсяг доказів при розгляді земельного спору, пропонуючи особам, які беруть участі у справі, подати ті чи інші докази, суд керується правилами належності і допустимості доказів, що закріплені в ст. 58, 59 ЦПК України, ст. 34 ГПК України, ст. 70 КАС України.

Так, наприклад у ст. 58 ЦПК України зазначається, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування [7]. Аналогічні норми передбачені й в інших процесуальних кодексах.

Правило про належність доказів спрямоване на досягнення процесуальної економії шляхом усунення із змісту судового розгляду доказів, які не мають значення для вирішення справи [10, с. 281]. Значення цього правила полягає у тому, що суд може припинити спроби недобросовісних учасників процесу затягнути процес, відвернути увагу суду та інших учасників процесу від суті справи [13, с. 73].

Важливо зазначити, що питання про належність доказів вирішує як суд, так і особи, які беруть участь у справі. Проте остаточне рішення цього питання за судом, який має право заборонити посилання на будь-які докази або не задовольнити клопотання про їхнє витребування [14, с. 501].

Таким чином, правило належності ґрунтується: 1) на зв'язку, справді існуючому між доказами і фактами предмета доказування; 2) на визнанні судом значимості такого зв'язку [1, с. 283].

Наступною властивістю доказів є їх допустимість. Правило допустимості доказів практично однаково сформульовано як у цивільному, так і господарському, адміністративному процесуальному праві. Наприклад, ч. 3, 4 ст. 70 КАС України зазначено, що докази, одержані з порушенням закону, судом при вирішенні справи не беруться до уваги. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору [10].

Суд, розглядаючи земельний спір, може встановити, що доказ є недопустимим: 1) під час розгляду клопотання про залучення доказу - у цьому випадку суд відмовляє у задоволенні клопотання із зазначенням мотивів, з яких він вважає доказ недопустимим; 2) під час дослідження доказів - тоді суд припиняє дослідження цього доказу і виключає його з числа доказів у справі; 3) після дослідження доказів - тоді суд, ухвалюючи рішення, не бере відповідного доказу до уваги, а в мотивувальній частині постанови зазначає про недопустимість доказу і наводить відповідне обґрунтування; 4) в суді вищої інстанції - тоді суд вищої інстанції має повноваження змінити або скасувати судове рішення, ухвалене з урахуванням недопустимого доказу; 5) під час провадження за нововиявлени- ми обставинами - у цьому випадку суд, що здійснює цей вид провадження, скасовує судове рішення у справі та постановляє нове без урахування недопустимого доказу (наприклад, якщо доказ, покладений в основу рішення, було сфальсифіковано) [15, с. 342].

Слід зазначити, що спеціальні вимоги про необхідність використання певних засобів доказування або встановлення заборон на використання таких доказів лежать за межами процесу. Аналіз норм земельного законодавства показує, що практично повністю відсутні правові норми, які конкретно закріплюють ті чи інші спеціальні правила визначення допустимості доказів по земельних спорах.

Також, слід зазначити, що в чинному законодавстві встановлюється рівний підхід до оцінки всіх видів доказів. Так, відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів [7].

Проте аналіз судової практики дозволяє зробити висновок про те, що письмовим доказам при вирішенні земельних спорів надається переважне значення перед іншими засобами доказування, особливо перед показаннями свідків. Зазначене обумовлено цілим рядом причин, серед яких можна назвати труднощі оцінки істинності показань свідків (проблема лжесвідчення), а також те, що більшість обставин, які входять до предмету доказування по земельних спорах, можуть бути встановлені шляхом використання строго встановлених у чинному законодавстві та зареєстрованих в установленому порядку документів, у так званих автентичних актах.

На думку І. Г. Медведєва, автентичні акти мають підвищену доказову силу і відомості, що містяться в них, не можуть спростовуватися іншими доказами, зокрема показаннями свідків [16, с. 16-17].

Висновки. Враховуючи особливе значення і складність земельних спорів, є доцільним закріплення у процесуальному законодавстві правил автентичності доказів по даній категорії справ з прямим обмеженням можливості використання показань свідків при встановленні, наприклад, фактів приналежності земельних ділянок тим або іншим особам, під час вирішення спорів про межі земельних ділянок тощо.

Поглиблене дослідження практики і вирішення земельних спорів, розробка наукових рекомендацій з проблем доказування при вирішенні земельних спорів (в тому числі внесення відповідних змін і доповнень до земельного законодавства) є першочерговим завданням не тільки Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, але й науки земельного права.

судовий земельний спор

Література

1. Комзюк А. Т. Адміністративний процес України: [навч. посіб.] / Комзюк А. Т., Бевзенко В. М., Мельник Р. С. - К. : Прецедент, 2007. - 531 с.

2. Треушников М. К. Доказательства и доказывание в советском гражданском процессе. - М., 1982. - С. 37.

3. Курылев С. В. Основы теории доказывания в советском правосудии. Минск, 1969. - 204 с.

4. Елисейкин П. Ф. Защита субъективных прав и охраняемых законом интересов и компетенция суда в советском гражданском процессе // Ученые записки Дальневосточного ун-та. - Т. 3. - Ч. 1. - 1969. - С. 140.

5. Общая теория государства и права. Академический курс / Под ред. М. Н. Марченко: В 2 т. Теория права. - М., - 1998. - Т. 2. - С. 229.

6. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 3-4. - Ст. 27.

7. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 40-42. - Ст. 492.

8. Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 року // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 6. - Ст. 56.

9. Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 35-37. - Ст. 446.

10. Кодекс адміністративного судочинства України: науково-практичний коментар / Н. О. Армаш, О. М. Бандурка, А. В. Басов та ін.; за заг. ред. докт. юрид. наук, проф. А. Т. Комзюка. - К. : Прецедент; Істина. - 823 с.

11. Советский гражданский процесс / Под ред. М. А. Гурвича. - М., 1975. - С. 141-143.

12. Штейнберг А. Предложения как доказательства в гражданском процессе / А. Штейнберг // Сов. Юстиция. - 1940. - № 13. - С. 9.

13. Тертишніков В. І. Цивільно-процесуальний кодекс: науково-практичний коментар / В. І. Тертиш- ніков. - Х. : інформаційно-правовий центр «Ксилон», 2006. - 448 с.

14. Науково-практичний коментар до Кодексу адміністративного судочинства України: В 2-х т. (видання друге, доповнене) / За заг. ред. В. К. Матвійчука // В. К. Матвійчук, І. О. Хаар. - К. : Алерта, КНТ, 2008. - Т. 1. - 787 с.

15. Кодекс адміністративного судочинства України: науково-практичний коментар / За заг. ред. Р. О.Куйбіди (видання друге, доповнене). - К.: Юстиніан, 2009. - 976 с.

16. Медведев И. Г. Письменные доказательства в гражданском процессе России и Франции: автореф. дис. канд. юрид. наук. Екатеринбург. - 2003. - С.

Размещено на Allbest.ru