Методологія та інструментарій філософії права

Філософська антропологія в широкому значенні -- це філософське вчення про природу, сутність, призначення людини в природному і соціальному світі, про співвідношення раціональних і нераціональних, свідомих і несвідомих сутнісних сил людини, у вузькому -- напрямок західної філософії XX ст. (засновники М. Шелер, Г. Преснер). Особливістю сучасної європейської філософської антропології є її синтезуючий характер, тобто за змістом вона вбирає в себе філософські напрямки, як-то: філософію життя, екзистенціалізм, персоналізм, феноменологію, психоаналіз, герменевтику тощо, котрі доповнюють один одного.

Ірраціоналістична, навіть міфологічна антитеза раціоналістичній традиції постає з творів представників філософії життя, яка об'єднала таких несхожих, а водночас -- єдиних у своїх ірраціонально-міфологічних настановах на світ мислителів, як А Шопенгауер, Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон, О. Шпенглер, 3. Фрейд. їхня ірраціоналістична демонстрація проти споглядального класичного раціоналізму отримала красномовну назву -- "бунт проти розуму". На противагу класичній традиції, що розглядала дійсність як жорстко детерміновану певним упорядковуючим началом (сукупністю механічних законів, розумом, Богом тощо) систему, представники філософії життя оцінюють навколишній світ як "хаотичний потік життя", нестримно активний життєвий універсум. Розум, свідомість відіграють у ньому скромну, суто технічну роль, оскільки, підкреслював Шопенгауер, основні життєво важливі процеси відбуваються без участі інтелекту. 3. Фрейд також відводив свідомості лише підпорядковану роль "механізму захисту" від руйнівних впливів зовнішнього середовища. Основним же стимулом усіх дій людини, що визначає рівною мірою і зміст цих дій, він оголошував не розум, а сферу несвідомих потягів -- нестримних, алогічних, аморальних, антиправових. Світовий життєвий універсум -- нерозумний, алогічний, ірраціональний. Єдине, що здійснює в цьому хаотичному потоці життя якусь "упорядковуючу" функцію, --' "світова воля" (Шопенгауер), "воля до влади", що підвищує "напруженість" життя (НІцше) тощо.

Раціональне, "свідоме", за Фрейдом, це лише "поверхове" в наших бажаннях і потягах, лише своєрідна "маска", яку ніби "надягають" внутрішні чинники нашої поведінки через їхню принципову несумісність із вимогами зовнішнього (природного і соціального) середовища. Якщо уважно вдуматись у сенс того, що нас безпосередньо спонукав до того чи того вчинку, міркував Фрейд, і зіставити цей сенс із раціональним поясненням вчиненого, то бачимо, що перше з другим ніяк не збігаються. Тому людина може виходити за межі суспільного правового поля, скоювати акти антиправової поведінки, злочини, і при цьому не може раціонально, "розумно" розкрити мотиви та рушійні сили своєї поведінки. Наше пояснення завжди виявляється "вкладанням" у рамки встановлених і освячених існуючою системою моралі, релігії, права тощо правил і норм поведінки, того, що спершу не мало до цих правил жодного стосунку.

Раціональна "маска" нашого вчинку -- це завжди "виправдання". Справжній же зміст поведінки -- досвідомий, або, як висловлювався 3. Фрейд, "несвідомий". Оскільки ж невідомі потяги аморальні, антиправові та алогічні, вони можуть реалізуватися, лише прибравши зовні прийнятну для середовища раціональну форму. Таку зміну форми несвідомих потягів -- їх раціоналізацію Фрейд називав Сублімацією, маючи на увазі всі види людської діяльності, особливо творчої. Послідовник Фрейда К. Юнг розробляв на основі ідеї сублімації теорію вироблення кожною людиною штучного комплексу поведінки, що приховує несвідомі глибини її "Я". Раціональний зміст людської свідомості є специфічним засобом пристосування до зовнішнього середовища, не відображенням його, а скоріше своєрідним механізмом захисту від нього. Середовище проживання відіграє в концепції Фрейда суто негативну роль, являє собою "світ тіл", заряджених величезними руйнівними енергіями. Ось чому важливо виробити ефективні засоби захисту від середовища. Що ж до реальності, то вона, за Фрейдом, назавжди залишиться непізнаною.

Свідомість, отже, виконуючи функції механізму захисту, є чимось другорядним стосовно до "несвідомого", хоча, на перший погляд, провідна роль належить свідомості, а "несвідоме" є лише тим, що постійно приборкується. Проте насправді, міркував Фрейд, можна порівняти відносини між "Я" (свідомість) і "Воно" (несвідоме) з відносинами між вершником і його конем. Кінь дає рушійну енергію, а вершник має право на визначення мети і напрямку свого сильного коня до цієї мети. Та надто часто у відносинах між "Я" і "Воно" спостерігаємо картину менш ідеальної ситуації, коли вершник буває змушений спрямовувати свого коня в напрямку, в якому той сам хоче бігти.

У чому ж полягає методологічна роль філософської антропології для філософії права? Основне питання цього філософського напряму -- питання про природу і сутність людини: Чи властива людині різних епох стійка, незмінна сутність? Чи наділена вона як біологічний вид деякими незмінюваними властивостями? А коли наділена, то чи можливо внутрішнє стійке ядро людської природи розколоти, порушити, а первісну природу перебудувати відповідно до якоїсь суспільної програми? Усвідомлення сутнос ті права, згідно з філософською антропологією, неможливе без розуміння природи людини в усіх її проявах, без проникнення в потреби людини, її здібності, прагнення; ідеї, ідеали, цінності, тому визначення права має розпочинатися з антропологічного моменту. Крім того, філософська антропологія відповідає на питання про природу добра і зла в світі; сенс людського існування, природу девіантної поведінки, тобто злочинності, та інших видів відхилення від суспільних норм.

Філософська антропологія виходить із того, що людина є тілесно-духовною істотою, що зумовлює її властивості. Дуже добре сутність проблеми виражено в філософії: Ф. Ніцше: "У людини тварне і творче злиті воєдино: в людині є матеріал, уламок, надлишок, глина, бруд, безглуздя, хаос; але в людині є і творець, різьбяр, твердість молота -- чи розумієте ви таке протиріччя? І чи розумієте ви, що ваша жалість стосується до "тваринного" в людині, до того, що повинно бути поламане, розірване, вичищене?"

Застосування в пізнанні права методу філософської антропології доповнює його філософсько-раціоналістичне усвідомлення. Якщо у філософському раціоналізмі розкута воля людини лише постулювалася, то філософсько-антропологічні дослідження обґрунтовують її буттєву передумову. В основі права як форми суспільної свідомості знаходиться свобода воді, вибору. Якщо свобода волі -- природний стан людини, тоді й право є її природною властивістю. Порушувати право як свободу волі означає порушувати справедливість від природи.

Представники філософської антропології вивчають людину такою, якою вона є в дійсності, в житті, тобто невигадану людину, не таку, якою їй слід бути згідно з ідеальними уявленнями. Людина має можливість стримувати свої несвідомі нахили, контролювати їх розумовою діяльністю. Це -- перший акт свободи. Тобто людина повинна бути вільною, незалежною не лише від зовнішнього авторитету і чужої волі, яку вона не визнає за свою, а й від власної, в собі суттєво-тілесної засади, сфери несвідомих інстинктів і потягів. Завдяки волі духовне життя людини не зумовлюється тією механічною причинністю, яка панує у фізичному світі. Духовне життя людини -- це життя у світі цінностей інтелектуальних, естетичних, етичних. Перевага духовного життя над іншими способами буття полягає у здатності увійти в світ цінностей, насамперед етичних, а отже, дозволяє жити життям, яке є цінністю. Характеристика .цінностей відкриває шлях до розуміння сенсу людського життя, призначення людини у світі.

Призначення й мета -- жити вищими цінностями, множити їх, охороняти, насолоджуватися ними, передавати нащадкам. Тільки таке життя, як суто людське, має цінність і сенс, тільки воно відповідає закладеним у людині духовним началам. Отже, духовне життя людини -- це вихід у світ цінностей. І насамперед -- забуття вітальності (людина має дух не тому, що вона біологічно недосконала, навпаки, вона позбавлена багатьох інстинктів тому, що має мислення та інші здатності. Якщо її вітальність може вдосконалюватися без власного активного сприяння, то духовні здібності, дані людині природою у формі можливостей, без її активного сприяння залишаться можливостями. Ось чому реалізація духовного життя залежить од вільного вибору людини. Вона саме вирішує, чи піднятися до вершин духовного життя, чи уподібнитися тварині й жити лише у світі задоволення своїх фізичних потреб. Отже, людина сама вибирає мету свого життя, сама визначає стратегію життєдіяльності.

Отож, людина -- вільна істота. Свобода волі (свобода вибору) зумовлена природним фактом об'єктивно існуючої двоїстої природи людини. Важливо додати, що і в християнській антропології свободу волі людини вважають однією з абсолютних істин стосовно природи людини.

За релігійним тлумаченням, людина складається з тіла, душі й духу. Потреби тіла зводяться до задоволення двох інстинктів: самозбереження і продовження роду. Все, що пов'язане з тілесною будовою людини, живиться, наповнюється змістом завдячуючи душі. Вона є життєвою (віталістичною) силою людини, щоб управляти тілом. Усі її порухи поділяються на думки, почуття, бажання. Взагалі, душевне життя складається з задоволення потреб розуму, почуттів і волі: душа прагне до здобуття знань і переживає ті чи ті почуття. Одначе життя людини не обмежується задоволенням потреб тіла й душі. Над тілом і душею панує дух, який часто-густо виконує роль судді душі й тіла, даючи загальну оцінку з особливої, вищої позиції. Завдячуючи силі духу, сенс життя людини полягає в єднанні з Богом: спілкуватися з Богом, жити з волі Божої, перебувати в любові до Бога. Згідно з християнською доктриною людина -- це єдина з-поміж усіх живих істота, свободу волі якій подарував Творець. Воля людини має свободу вибору тому, що воля підкоряється людській владі. Ми можемо на свій лад скерувати вибір вірним шляхом, а можемо й утриматися від нього.

До речі, саме завдяки такій істині християнська церква пояснює витоки зла у світі. Вони -- в самій людині, в и спотвореній необмеженій волі. Господь наділив людину свободою волі, отже, вона мусить вибирати, як саме їй діяти: згідно з заповідями Господа чи всупереч їм. Отже, згідно з релігійною антропологією, гріх має своїм витоком тіло людини. Тому релігія розглядає людину як плотську істоту, котра містить у собі радикальне зло. А втім, християнство все ж таки стверджує, що людина створена згідно з образом і подобою божою. Вона несе на собі знак іншого покликання, бо на неї накладено відбиток абсолютної особи Творця. Людині, отже, доступна духовна велич, яка полягає в морально-релігійному перетворенні особистості, на відміну від її нікчемності, яка проявляється в рабській залежності від тіла і тілесних благ.

Мету життя вибирає сама людина, одначе вона підпорядкована внутрішньому голосу совісті, й у цьому розумінні є визначеною. Об'єктивною основою совісті є здатність оцінити індивідом його внутрішнє "Я" (самооцінка), оцінити інших індивідів, їхні дії, обставини, за яких здійснюється дія. Немає совісті поза оцінною діяльністю індивіда. "Совість є святим і недоторканним у людині, це -- непохитна впевненість у самому собі... совість є знання про добро" (Г. Гегель). Оцінки, що їх виносить розум, "історичні", тобто їхній характер залежить від рівня соціального розвитку, культури того суспільства, в якому проживає людина (людина -- сукупність усіх суспільних відносин). Совість -- внутрішній регулятор людських вчинків. Це, насамперед, вимоги, що їх людина висуває до самої себе. Совість -- це наш внутрішній суддя (П. Гольбах), це закон, який живе в кожному з нас (І. Кант).

Духовно розвинена людина керується насамперед почуттям або розумінням свого обов'язку (морального, праві волого). Обов'язок людини -- це вимога до неї суспільства, що сприймається людиною як особисте завдання. Власне, це розуміння того, що людина повинна робити, як діяти, як зобов'язана ставитися до Інших і до самої себе.

Не можна уявити духовно розвиненої людини, для якої були б байдужими гідність і честь. Гідність визначається самоцінністю людини. Вже хоча б тому, що вона є унікальною, неповторною, людина заслуговує на повагу інших людей, і має право на різноманітні прояви своєї особистості, те що вони не заважають жити і не завдають шкоди іншим людям.

Отже, духовно розвинена людина -- це людина, яка глибоко усвідомила саму себе і може свідомо керувати своїми вчинками, підпорядковуючи їх нормам моралі, права й вимогам людяності.

Зрозуміти, що є справжнім правом, неможливо без пізнання природи людини» Визначення сутності права мусить розпочинатися з антропологічних пошуків. Ось чому філософсько-антропологічна методологія конче потрібна для побудови теорії філософії права. Тому детальніше зупинімося на аналізі: екзистенціальної методології права (екзистенціалізм -- найважливіший напрям в антропологічній філософії XX ст.).

Засновниками екзистенціалізму вважаються російські філософи М. Бердяєв і Л. Шестов -- представники київської гуманістичної школи, а також німецький філософ М. Гайдеггер, який у книзі "Буття і час" сформував філософське вчення, центральним поняттям якого постала "екзистенція" -- людське існування. У XX ст. екзистенціалізм швидко став популярним у. багатьох країнах світу.

З тривогою спостерігаючи за процесом знелюднення людини в сучасному світі, екзистенціалісти вбачають основне його джерело в технічній цивілізації, що спирається на раціоналістично-об'єктивістські спрямовану науку. Так, уже М. Гайдеггер категорично заперечував на цій підставі цінність раціонально-наукового об'єктивного аналізу реальності. На його думку, об'єктивне філософське дослідження дозволяє фіксувати лише "зовнішність" буття, зводити знання до "усередненої", вкрай збідненої, абстрактної, мертвої схеми світу. Відкидаючи об'єктивний аналіз реальності, Гайдеггер пропонував звернутися до "екзистенціальної аналітики буття", яка єдина може розкрити світ не як "суще" (повторне в речах і явищах), а як "існування" речі та явища в їхній неповторності й цілісній "унікальності".

Прагнучи здолати відрив сутності від існування, загроза якого народжується такою постановкою питання, Гайдеггер твердив, що людське існування завжди є "буття-в-світі" і водночас -- "спів-буття ", тобто людина не відділена "китайською стіною" від навколишніх речей і процесів, а тим паче від інших людей. Але проголошувана "єдність" виявляється значною мірою чимось зовнішнім. "У-світі-буття" тлумачиться як "загубленість" у світі, а "спів-буття" -- як формальний колектив. У процесі "спів-буття" окремі людські існування ніби взаємно "тлумлять" унікальність своїх індивідуальних прав, і люди перетворюються на "безликі" одиниці, " натовп". Взаємонівелюючий вплив людських існувань призводить, зрештою, до виникнення анонімної, безособової влади "іншого" над кожним (man), яка "вирівнює будь-які відмінності" і спричиняв "втрату власного існування". Панування man призводить до того, що кожний уподібнюється кожному. Гайдеггер намагався вказати якийсь вихід з-під знелюднювальної влади man. Для цього він пропонував абстрагуватися від повсякденного буття і прислухатися до "голосу з глибин самої самості людини", який нібито є "покликом землі й крові", покликом самої "долі". Однак єдине, що може звільнити людину з-під влади man, це смерть, яка виражає найпотаємнішу сутність людського існування.

Проте такий вихід багатьма екзистенціалістами розцінювався як занадто песимістичний. Так, Ж.П. Сартр уважав, що сутність людського існування виражає не смерть, а свобода. Він протиставляв "речове буття", природу людському буттю. Матеріальний світ розглядався Сартром як постійна загроза нашому життю. Людина вперто, хоч і марно, намагається подолати ворожість матеріального світу, уподібнюючи своє буття "буттю речей", щоби "злитися" зі світом у стійку, "гармонійну" цілісність. Одначе такі спроби закінчуються трагічно для людини, оскільки призводять до втрати нею своєї специфічності й перетворення її на "річ серед інших речей". Вихід із лещат відчуження Сартр пропонував шукати в гуманізації "ситуації в світі".

Людина, стверджував Сартр, щодо своїх тілесних (природно-біологічних), соціально-рольових, класових, професійних та інших характеристик цілком подібна до інших людей. Специфічність же її розкривається в неповторності, унікальності людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення в цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє. Отже, специфічність людини Сартр убачав у її постійній "націленості" на майбутнє. Але через те, що майбутнє завжди багатозначне, репрезентоване множиною можливостей, людина постійно перебуває в ситуації вибору, яка і є єдиною справді людською ситуацією. Людина завжди вибирає, навіть відмова від вибору теж є вибір -- "вибір не вибирати". Звідси Сартр робив висновок про свободу як універсальну характеристику людського існування. Внаслідок своєї універсальності така свобода мислилася ним як "тотальна свобода". Проте вона не замінює, а, навпаки, посилює "чужість" людини і світу речей.

Одна з новітніх форм екзистенціальної філософії -- сучасна герменевтика (Г. Гадамер) заперечує традиційне розуміння "істинного буття" як позачасового. Справді, реальне пізнання завжди пов'язане з певним часом, замикається у своєрідному "герменевтичному колі", адже, вивчаючи історію, традицію, дослідник сам завжди рухається разом з нею "в її колі". Уявлення про "абсолютність" (незалежність від будь-яких попередніх міркувань і настанов) початкових положень теорії є, за Гадамером, "раціоналістичною фікцією". Саме від неї бере початок негативне забарвлення поняття "пересуд". Людина -- істота, життя якої має початок і кінець, тому її досвід так само конечний, історичний. Людина ніколи не підходить до предмета дослідження "байдуже", абсолютно "нейтрально". Тому процес пізнання, ніколи не становить абстрактно-байдужої фіксації чи констатації всього того, що потрапляє до нашого поля зору. Ми "запитуємо" наш предмет, ведемо з ним "діалог". Унаслідок цього герменевтика тлумачить дослідження, пізнання як гру. Характер її визначається не учасниками, а самим процесом гри. Грає сама гра, втягуючи в себе гравців. Ця концепція лежить в основі однієї з моделей права -- ігрової.

Екзистенціальна філософія права виникла у XX ст. під впливом екзистенціалізму як філософії існування. Засновники різних напрямків філософського екзистенціалізму спеціально не досліджували проблематику права і закону та не залишили відповідних концепцій екзистенціального вчення про право. Одначе розроблені ними ідеї та положення філософського екзистенціалізму стали основою для розвитку філософсько-правових концепцій екзистенціального спрямування.

З позицій такої філософії, основна мета філософії права-- це розуміння і визначення права як екзистенціального явища в його співвідношенні з офіційним законом (позитивним правом). У цьому контексті екзистенціальне право виступає як справжнє право, що відповідає "справжньому існуванню", екзистенції), а закон (позитивне право) -- як дещо недійсне, відчужене від людини і протилежне його екзистенціальній сутності, як об'єктивована форма вираження "неістотного існування".

Загальна ідея екзистенціального праворозуміння по-різному трактується і реалізується в різних філософсько-правових концепціях екзистенціалізму.

Різноманітні аспекти екзистенціального підходу до права розроблено у працях німецького юриста В. Майгофера. Буття людини у світі криє в собі два моменти: момент одиничності й неповторності буття людини та момент впливу на людське буття того світу, в якому існує це буття.

Таке розуміння екзистенції людини, яка відображає соціальне буття, Майгофер виражає за допомогою поняття "буття-в-якості". В різноманітних конкретних ситуаціях своєї екзистенції, згідно з цією концепцією, виступає в різних екзистенціально обумовлених соціальних ролях (батька чи сина, чоловіка чи жінки, покупця або продавця і под.). У рольових проявах людської екзистенції "самобуття" одного індивіда реалізується у відносинах із "самобуттям" інших індивідів у загальному контексті соціального "співбуття" людей.

Рольові прояви людської екзистенції вивчаються в межах "конкретного природного права", під яким Майгофер розуміє екзистенціальну інтерпретацію природно-правової категорії "природа речей". При цьому сенс такого "конкретного природного права" розкривається як конкретизація "золотого правила" ("Поводь себе таким чином, щоби ти завжди ставився до людства і в своїй особі до всякого іншого також, як до мети та ніколи б, не ставився до нього лише як до засобу". І. Кант).

Предметом екзистенціальної філософії права є ідея права, його поняття, а також самостійна воля як природний стан людини.

Самостійна воля людини -- буттєва (онтологічна) передумова її прав. Такі права -- природні, тобто одвічно притаманні людям як загальнолюдське явище, і зумовлюють таку ж загальнолюдську цінність права.

Звідси й поняття природного права -- під ним розуміють правила належності поведінки (норми, заходи), що випливають єдино з природи людини і повинні служити мірилом і методологічною базою для позитивного законодавства. Недотримання цих імперативів є спотворенням вищих розумових і моральних засад людського життя, справедливості від природи. Природне право -- це теж певною мірою примус, але примус до свободи і справедливості.

Екзистенціальний підхід характеризується тим, що соціальна природа і функції права розглядаються з позицій індивідуально? сутності людини, як вираження специфічних умов її конкретного буття. Існування ж елементів саморегуляції у структурі поведінки особи екзистенціалізм пояснює існуванням у кожному індивіді особливого духовного світу, що визначає його мотиваційну структуру і лінію поведінки в кожній зі сфер правовідносин.

Прибічники цього підходу вивчають право і правові інститути як форми індивідуальної та колективної життєдіяльності, як засоби співіснування людей. Ось чому в методологічній площині вирішальна роль відводиться психологічному (екзистенціальному аналізові сприйняття права і суб'єктивної оцінки правових процесів на всіх рівнях соціальної структури).

Екзистенціалізм робить акцент на вивченні онтологічної структури права, абсолютизуючи при цьому значення зворотних зв'язків буття до праворозуміння і процесу творення нових норм. З погляду екзистенціалістів, онтологічне буття права не стільки детермінує людську поведінку як фактор зовнішнього впливу, скільки являє собою форму самовираження особистостей, рис людського характеру. Отож, світ справді людського існування є суб'єктивним; він протистоїть зовнішньому світові з його соціальними проблемами.

Завдання екзистенціальної правової філософії, на думку А. Кауфмана і М. Мюллера, полягає в тому, щоб знайти субстанцію історичної зміни права, його "історичне буття".

Основна вимога "природного права як права екзистенції" полягає в тому, що необхідно виробити відповідний до гідності людини і цінностей людського життя взірець існування Індивідів та їхніх взаємовідносин. При цьому традиційне положення природного права про людську гідність трактується як вимоги порядку максимально можливої свободи всіх людей за дотримання їхньої безпеки, задоволення їхніх потреб і розвитку їхніх здібностей.

Представники екзистенціальної правової філософії критикують юридичний позитивізм, який визнає лише "емпіричні", "реальні" факти та ігнорує "ідеальні", "метафізичні" чинники, що призводить до трактування права як "однобічного соціологізму", "біологізму".

Отже, філософсько-правова антропологія вивчає природні джерела права. Сфера права при цьому не вичерпується позитивним законодавством. Останнім окреслюються ті юридичні норми, котрі діють у певний час і в певному місці. Але ж юридичні закони не залишаються вічними й незмінними, як закони природи, що їх треба вивчати і яких завжди слід дотримуватися.

Значить, основою методологічної парадигми філософії права є філософський раціоналізм, позитивізм, філософсько-антропологічні напрямки, з допомогою яких пізнається ідея (сутність) права.

Істинне в праві, отже, є узгодженістю юридичного буття зі своєю сутністю, тобто ідеєю, поняттям права. Юридичне буття, про яке йде мова, є саме тим юридичним елементом змісту методології філософії права, щодо необхідності розкриття якого було зауважило вище.

3. Системний аналіз у філософії права

Системний аналіз -- найпродуктивніший дослідницький метод, його застосування у філософії права є особливо актуальним. При цьому важливо з'ясувати, по-перше, сутність системного аналізу у філософії права, по-друге, -- його основні напрямки.

Сутність системного аналізу у філософії права.

Доцільно насамперед підкреслити роль методологічної функції філософії в цілому. Методологія, як уже зазначалося, це наука про методи, тобто способи дослідження, системного аналізу певного об'єкта, сукупність необхідних засобів та операцій.

Йдеться про дослідження об'єктів як систем. Система - це ціле, складене з частин, сукупність взаємозв'язаних елементів, цілісність. Звідси перший принцип (першооснова) системного аналізу -- цілісність об'єкта як системи, властивості якої не зводяться до суми ознак Ті елементів, не виводяться з цих ознак. Система характеризується діалектичною взаємозалежністю цілого й частини, коли кожний елемент залежить від свого місця і своїх функцій у цілісній системі.

Філософія права складова філософського і водночас правознавчого системного утворення, що інтегрує в собі їхні сутнісні характеристики. Це -- наука про найзагальніші теоретико-світоглядні проблеми правознавства, що вирішуються на філософському рівні.

Системний аналіз у філософії права, крім цілісності, спирається на принципи структурності, поліфункціональності, ієрархічності, взаємозалежності системи й середовища, багатоаспектності існування та описування кожної системи, діяльнісно-людиномірний принцип.

Якщо системний аналіз -- найпродуктивніший дослідницький метод, що систематизує всі інші методи (загальнонаукові, приватно-наукові, емпіричні), то діяльнісно-людиномірний принцип є системоутворювальним щодо всіх інших принципів системного аналізу.

Сутність цієї концепції:

* людина -- найвища соціальна цінність, міра всіх речей;

* міра самої людини -- її діяльність;

* діяльність -- суто людський спосіб існування, основний фактор і критерій людського розвитку;

* людський розвиток -- найвища мета суспільства і самоціль самої людини; .

* структура людської діяльності: середовище і потреби (об'єктивні фактори), усвідомлення об'єктивних потреб, та їх діяльне задоволення (суб'єктивні фактори);

* усвідомлення потреб --у вигляді інтересів, ціннісних орієнтацій, мотивів, цільових настанов, вибору засобів їх реалізації;

* діяльне задоволення потреб -- у вигляді вчинків, діянь, поведінки, діяльності в цілому.

Філософія права -- вищий щабель правознавства, його загальнометодологічний чинник, вихідний пункт методології.

З розвитком виробництва, науки, мистецтва методологія набуває своєї справжньої характеристики -- як системи дослідницьких методів. Особливе місце в розробленні проблем методології належить Сократові, Платонові та Арістотелю. Сократ висунув на перший план діалектичну природу мислення як засобу досягнення істини у процесі зіставлення різних понять. ІІлатон убачав діалектику понять у пошуку принципу кожної речі, для чого думка повинна рухатись відповідно до об'єктивної логіки предмета пізнання. Арістотель узагальнив своїх попередників, уособив системний аналіз як провідний дослідницький метод.

Властиві Аристотелю Стагіріту (384-322 до н. е.) систематизм і енциклопедичне охоплення дійсності позначені нестаріючою актуальністю. Створений ним понятійний апарат пронизує філософський і в цілому науковий лексикон, як і сам стиль наукового мислення (історія питання, поставлення проблеми, аргументи за і проти, рішення і т. д.).

За Аристотелем, логіка, є пропедевтикою до всієї системи наук. Філософія поділяється на: теоретичну, мета якої -- знання заради знання; практичну (знання заради діяльності); поетичну (знання заради творчості).

Власне філософія (методологія) на відміну від інших наук розкриває сутність явищ буття: йдеться про діалектику гносеології та онтології. Гносеологія -- теорія Пізнання; онтологія -- теорія буття. Гносеологія та онтологія діалектично взаємозв'язані, як буття і його пізнання.

В основі онтології Аристотеля, методології пізнання буття лежать: категоріальний аналіз (сутність об'єкта), каузальний аналіз (його причини), вчення про можливість і дійсність. Це повною мірою стосується філософії права, інших правових наук, відзначимо, зокрема, що кримінологія (наука про злочинність) вивчав: злочинність як свою основну категорію, вихідний елемент свого предмета; її причини (умови, фактори, детермінанти); можливості її подолання І справжні способи вирішення цього завдання, -- насамперед через попередження злочинних діянь.

Систематизація: наук за Аристотелем допомагає з'ясувати також місце філософії права в системі наук -- філософських, суспільних, природничих та ін.

У цих положеннях міститься передумова для розгорнутого формулювання діяльнісно-людиномірного принципу -- визначальної першооснови системного аналізу як найпродуктивнішого дослідницького методу, що принципово важливо для розкриття методології науки, в тому числі філософії права.

Повторимо, що міра людини -- її діяльність: правомірна чи неправомірна, протиправна, навіть злочинна. Саме ця проблематика складає серцевину філософії права. Системний аналіз на основі діяльнісно-людиномірного принципу дозволяє глибоко і всебічно розкрити сутність, структуру і функції філософсько-правової науки.

Системний аналіз охоплює онтологічний, антропологічний, епістемологічний, історико-логічний аспекти права, сукупність яких складає предмет філософії права як особливого розділу соціальної філософії, а водночас і правознавства.

Діяльнісно-людиномірний принцип системного аналізу у філософії права є проявом одвічної сутності права: незабезпечення і захист свободи і розвитку людини, визначення її можливостей і гарантій. Діяльнісна сутність людини, своєю чергою, проходить через увесь зміст філософсько-правової доктрини, діалектику особистості, права і держави, механізм забезпечення прав і свобод людини у взаємозв'язку з її обов'язками, з процесом утвердження законності, демократії, громадянського суспільства.

Такий висновок повною мірою підтверджується всією історією становлення і розвитку філософії права, починаючи з її перших історичних тип» -- вчень* Платона, Арістотеля, Конфуція. Досить знаменним є виведення римськими юристами норм природного права з особливостей людини, як частини єдиної розумної природи. Саме природа людини стала джерелом права за нового часу (Т. Гоббс, Дж. Локк, І. Бейтам, С. Туфендорф, Г. Вольф, Г. Лейбніц, Й. Фіхте).

Ідея невідчуження прав особи Дж. Локка невідривна від концепцій поділу влади (Монтеск'є, Джефферсон), суспільного договору (Ж.-Ж. Руссо), демократичної республіки (Т. Мор, Т. Кампанелла). Самостійна воля людини, втілена в її діяльність, -- субстанція права.

Діяльнісно-людиномірний принцип системного аналізу у філософії права досить виразно проступає у Гегеля, який узагальнив своїх попередників: Платона ("Держава", "Закони"), Арістотеля ("Політика"), Цицерона ("Про держа- ву", "Про закови"), Макіавеллі ("Государ"), Гоббса ("Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської"), Спіяози ("Політичний трактат"), Монте-ск'є ("Про дух законів"), Руссо ("Про суспільний договір"), Канта ("Метафізичні засади вчення про право"), Фіхте ("Основи природного права").

У гегелівській "Філософії права" три частини, в кожній з яких по три розділи. Частина перша "Абстрактне право" (Власність. Договір. Неправо); частина друга "Мораль" (Умисність і провина. Намір і благо. Добро І совість); частина третя "Моральність" (Сім'я. Громадянське суспільство. Держава). Людський, діяльнісний чинник пронизує всю структуру твору. Людина -- вихідний елемент суспільства, мого структурних підрозділів, у тому числі й правових інститутів.

Людина -- міра всіх речей, діяльність -- міра самої людини. Правомірний чи неправомірний вектор людської діяльності визначає саму людину, є головним фактором і критерієм її розвитку. Все залежить від змістовного наповнення об'єктивних і суб'єктивних чинників людської діяльності: криміногенне середовище і відповідні потреби деформують інтереси, ціннісні орієнтації, мотиви, цільові настанови і відповідний вибір засобів їх реалізації, що втілюється у девіантні, неправомірні вчинки, діяння, поведінку, діяльність у цілому. Особливо небезпечними є злочинні прояви зазначених форм діяльного задоволення потреб особи. Йдеться про суспільно небезпечні діяння (дію чи бездіяльність), передбачені кримінальним законом і кримінальною відповідальністю (ст. 7 Кримінального кодексу України).

Філософія права використовує загальнофілософський категоріальний апарат, зокрема в системному аналізі на основі діяльнісно-людиномірного принципу.

Соціальне середовище -- суспільні, матеріальні та духовні умови існування, формування та діяльності людини, що оточують її. Потреби вимагають їх задоволення, що необхідно для підтримання життєдіяльності організму людини, особистості, соціальної групи, суспільства в цілому, внутрішнього спонукання активності. Середовище, потреби -- об'єктивні фактори людської діяльності, що усвідомлюються і діяльно задовольняються суб'єктом.

Системний аналіз охоплює загальну теорію систем, її конкретні модифікації, тектологію, науку управління (програмування та організації виконання програм). Філософсько-правові дослідження, як і всі інші, спираються на цей теоретико-системний арсенал, внесок у який роблять різні науки -- від філософії до кібернетики.

Системний аналіз у філософії права в своїй сутнісній характеристиці фіксує його найістотніші аспекти: методологічний, історико-генетичний, онтологічний, гносеологічний, структурно-функціональний, систематизовані діяльнісно-людиномірним принципом, провідною першоосновою системного дослідницького пошуку.

Основні напрямки системного аналізу у філософії права.

Це, по-перше, філософський аналіз системи права, по-друге -- філософський аналіз правової системи.

Система права -- внутрішня будова права як цілісної сукупності правових норм, утілених у галузях права (конституційному, адміністративному, цивільному, кримінальному, кримінально-процесуальному, господарському, фінансовому, сімейному, міжнародному і т. д.).

Правова система -- сукупність усіх правових явищ суспільної життєдіяльності, правових аспектів економічної, соціальної, політичної, духовної підсистем цілісного соціуму.

У цій площині принципове значення мають дослідження вчених-юристів, серед яких чільне місце посідають українські дослідники, в тому числі представники Національної академії внутрішніх справ.

Філософія права регулює правознавчі дослідження, реалізуючи загальнофілософські та філософсько-правові закони й категорії, методи і принципи. Регулятивна функція філософії права є складовою різноманітних управлінських процесів у суспільстві. Вона формувалась у взаємозв'язку з усім процесом становлення і розвитку наукового управління, його принципами, які специфічно проявляються у філософсько-правовій науці.

Загальна теорія систем Л. Берталанфі, тектологія О. Богданова, наукова організація праці Ф. Тейлора, різні аспекти управління виробництвом Ф. Джільберта, Г. Емерсона, Г, Черча, О. Гастева, Й. бірманського, вчення про управління Файоля, про стосунки між людьми Д. Карнегі -- весь цей доробок управлінської проблематики є істотним для регулятивної функції філософії її соціально-правової специфіки, предмета, методів, функцій.

Ця проблематика вивчається в історичному контексті, зокрема щодо розвитку науки, етапів удосконалення наукової раціональності: класичного (до «кінця XIX ст.), некласичного (початок XX ст.), постнекласичного (сьогодення). Кожний з етапів передбачив освоєння об'єктів певної системної організації.

Системи, що самоорганізуються, називаються ще дисипативними -- вони пов'язані з розсіюванням енергії, коли структури виникають у відкритих, далеких від рівноваги системах унаслідок самоорганізації та існують за рахунок постійного розсіювання енергії, одержуваної ззовні. Зараз настійно утверджується енергетична теорія, складовою якої є синергетика -- міждисциплінарний науковий напрямок, що вивчає процеси самоорганізації та хаотизації в різних системах. Тобто йдеться про несумісні, протилежні напрямки енергії: один спрямований на творення, самоорганізацію (в моральному плані, стосовно соціальних систем -- це аналог добра, інший -- на руйнування, хаотизацію -- аналог зла, злочину, злочинності). Ясна річ, що для регулятивної функції філософії права проблеми синергетики є актуальними.

Адже йдеться про енергетику особистості -- її діяльність; якщо свідомість -- внутрішній зміст діяльності, то діяльність -- зовнішній прояв свідомості; проникнути в цей механізм -- значить, оволодіти регулятивними важелями впливу на свідомість і діяльність людини в напрямку їхньої правомірності, вміння протистояти негативним імпульсам. Принцип єдності свідомості й діяльності взаємозв'язаний з принципом детермінізму і принципом розвитку: перший фіксує причинну зумовленість внутрішнього світу особи від способу ї| життєдіяльності, другий -- факт постійної змінюваності людської психіки одночасно зі змінами середовища. Вплив на середовище й потреби індивіда (на об'єктивні фактори його діяльності) детермінує позитивні зрушення в його інтересах, ціннісних орієнтаціях, мотивах (безпосередніх спонуканнях до дії), цільових настановах (у них міститься суб'єктивний усвідомлений образ передбачуваного результату, досягти якого людина намагається).

І оскільки дія -- завершальний елемент механізму людської діяльності, єдиний критерій людини, яка оцінюється не за її думками і словами, а за результатами дій, діяльнісний аспект є вирішальним, у тому числі в правоохоронній роботі. Філософія права усвідомлює а сутність у взаємозв'язку з індивідуальною поведінкою. Водночас життя вимагає істотно поглибити розкриття постаті правоохоронця, який стоїть на варті законності й правопорядку.

Людський фактор стає ефективним лише в системному, діяльнісно-людиномірному підході до нього, от чому слід об'єднати другий і третій компоненти філософської тріади "системність методології--людина--діяльність". До названих загальнофілософських розроблень проблем людини доцільно додати ті, що присвячені людській діяльності: ця комплексна проблематика корисна для філософсько-правових фундаментальних досліджень на основі системного аналізу -- найпродуктивнішого дослідницького методу та діяльнісно-людиномірного принципу як першооснови цього методу. У цій площині принципове значення мають національні, міжнародні та інші за масштабами науково-практичні конференції -- форуми фундаментально-методологічних і прикладних розробок.

Справді, до філософсько-правового аналізу звертаються теоретики історії й теорії держави і права, представники всіх галузей права, кримінологів криміналістики та ін. Закономірності злочинності, її причину носіїв і попередження концентрують навколо себе різноманітні напрямки правознавства. Особливо важливим є взаємозв'язок зазначених напрямків У єдиній філософсько-правовій цілісності. Системний аналіз у філософії права детермінований трансформацією суспільства; його турботами і проблемами; актуалізацією правових питань засобами масової інформації; використанням наявної ситуації різними суспільними силами пошуком ними консенсусу. Філософія права систематизує основні правознавчі напрямки теоретико-практичний, ідеологічний, некласичний, багатофакторний, економічний, соціологічний, соціальио-психологічний, прогностичний.

Діяльнісно-людиномірний принцип цементує міжсистемні комунікації філософії права, зокрема з кримінологією -- наукою про злочинність, її причини, особу злочинця, способи попередження злочинів.

Системний аналіз передбачає: класифікацію об'єктів та їхніх елементів, тобто їх розподіл за класами, видами тощо; типологію всього цього за типовими ознаками. Системно-філософський аналіз відповідно включає і типологію досліджуваних об'єктів, насамперед людської особистості.

Так, узагальнення правоохоронної практики і літератури дозволяють систематизувати як класифікаційні, так і типологічні характеристики особи злочинця, застосовуючи поняття "криміногенний тип особи" як ширший за своїм значенням; йдеться про: послідовно-криміногенний, ситуативно-криміногенний і ситуативний типи.

Р. Мертон розрізняв п'ять логічно можливих, альтернативних способів пристосування та адаптації людини до умов, що існують у суспільстві або групі: підпорядкування, інновацію (оновлення), ритуалізм, ретритизм (відхід від життя), бунт.

1. Підпорядкування: людина приймає як соціально визначені цільові настанови та інституціоналізовані засоби їх реалізації.

2. Інновація: приймає цілі, але не засоби.

3. Ритуалізм: приймає засоби, але не цілі.

4. Ретритизм: не приймає ні цілей, ні засобів.

5. Бунт: наявних цілей і засобів не приймає, пропонує нові.

Пристосування типу 1 -- найпоширеніше, типу 4 зустрічаємо досить рідко. Інші варіанти мають пересічний характер реалізації.

Це -- загальна схема функціонування блоку "цілі--засоби" в системній структурі людської діяльності. Далі все залежить від змістовного наповнення цієї схеми в реальному житті. Діалектика цілей і засобів правоохоронних органів втілена в Конституції України, відповідних законах. Органи правопорядку діють у творчому контакті з іншими структурами суспільства, без чого ефективність роботи неможлива.

Важливе значення має робота міліції -- державного озброєного, органу виконавчої влади, який захищає життя, здоров'я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. Ці положення про соціально-правовий статус міліції України закріплено в Законі України «Про міліцію''. Вони адекватні конституційним положенням про статус людини та її захист -- так Основний Закон України втілюється в окремих законодавчих актах, що робить нормативну базу надійною та систематизованою.

Статусно-сутнісні ідеї відтворено в основних завданнях міліції, які в своїй сукупності складають цілісну цільову настанову цього органу виконавчої влади:

* гарантування особистої безпеки громадян, захист їхніх прав ї свобод, законних інтересів;

* запобігання і припинення правопорушень;

* охорона й забезпечення громадського порядку,

* виявлення й розкриття злочинів, розшук осіб, які їх учинили;

* забезпечення дорожнього руху;

* захист власності від злочинних посягань;

* виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень;

* участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння в межах своєї компетенції державним органам, установам та організаціям у виконанні покладених на них завдань.

Максимальна ефективність функціонування системи МВС, як і всієї правоохоронної системи, являє собою актуальну проблему, цільову настанову і конкретне значення. Це -- центральний пункт вчення про попередження злочинності, яке, своєю чергою, є логічним компонентом філософсько-правової науки в цілому і кримінологічної -- безпосередньо.

Питання ефективності попередження злочинності та правоохоронної діяльності входить до комплексу загальносуспільної необхідності всебічного реформування і вдосконалення всіх сфер суспільства. Принципи перетворень у системі МВС такі; захист людини, суспільства, держави від протиправних посягань; єдність системи; законодавче визначення ОВС; максимальна економічність, простота і гнучкість системи; першочерговий розвиток низових ланок як першооснови системи МВС; доступність населенню; зосередженість усіх ланок на боротьбі проти злочинності; звідси координованість служб, розширення повноважень органів місцевого самоврядування у забезпеченості правопорядку на їхніх територіях, упровадження наукової організації праці в систему.

Підвищення ефективності правоохоронної роботи пронизує всі напрямки вдосконалення і розвитку системи МВС України: вдосконалення управління та організаційно-штатних структур; розвиток кримінальної міліції; розвиток міліції громадської безпеки; розвиток апаратів попереднього слідства; реформування кримінально-виконавчої системи; розвиток внутрішніх військ; удосконалення роботи з кадрами; правове забезпечення реформування ОВС.

Отже, системний аналіз поступово впроваджується і в правоохоронну сферу, сприяючи цим підвищенню ефективності боротьби проти злочинності, її попередження.

Вдосконалення управління та організаційно-штатних структур означає впровадження принципів наукового управління в діяльності ОВС. Мова йде про пріоритетність стійкого управління на основі максимально повної інформації про оперативну обстановку, всіх аспектів роботи на поточний момент і на перспективу, розмежування функцій усіх підрозділів, посилення штабної функції, оптимальне співвідношення штабних, лінійно-галузевих і функціональних підрозділів. МВС зосереджує стратегічне керівництво; до ГУМВС--УМВС делегуються деякі загальноуправлінські функції в межах керівництва своїм регіоном; міськрайоргани посилюють управління в частині, що їх стосується, в них створюються штабні підрозділи.

Розвиток кримінальної міліції відбуватиметься в напрямку попередження і розкриття тяжких злочинів через ужиття оперативно-розшукових заходів структурними підрозділами кримінальної міліції (карного розшуку, боротьби з незаконним обігом наркотиків, Державної служби боротьби з економічною злочинністю, боротьби з кримінальним приховуванням прибутків від оподаткування, кримінальної міліції у справах неповнолітніх).

Розвиток міліції громадської безпеки зв'язаний, насамперед, із загальною та індивідуальною профілактикою злочинів, тому центральною тут є служба дільничних інспекторів. У перспективі можливе створення муніципальної міліції, переведення охоронної роботи міліції на контрактну основу.

Розвиток апаратів попереднього слідства означатиме зниження навантаження на слідчих, зосередження зусиль на розкритті тяжких злочинів, перерозподіл підслідності ОВС--Прокуратури--СБУ, декриміналізацію окремих злочинів, розширення повноважень органів дізнання, створення підрозділу з розслідування організованих злочинів, захист слідчих, підготовка кадрів.

Реформування кримінально-виконавчої системи передбачає комплектування, навчання, виховання кадрів, їх соціально-побутове забезпечення, покращання медичного й торговельного обслуговування спецконтингенту, переведення охорони установ виконання покарань із внутрішніх військ до системи органів виконання покарань після їх укомплектування на контрактній основі, з можливою наступною передачею Міністерству юстиції, а функцій примусового лікування від алкоголізму і наркоманії -- Міністерству охорони здоров'я.

Розвиток внутрішніх військ, своєю чергою, доцільно здійснити у напрямку активнішої участі в охороні громадського порядку та боротьби проти злочинності, використання військ спеціального призначення для ліквідації масових безпорядків, актів тероризму, -- з відповідними структурними змінами у внутрішніх військах.

Вдосконалення роботи з кадрами -- головний напрямок реформування і вдосконалення діяльності ОВС, як і всіх правоохоронних органів, а також організацій, установ, закладів у державі в цілому. Адже йдеться про людський фактор -- вирішальний у будь-якій справі. Діяльнісно-людиномірний принцип системного аналізу у філософії права об'єктивно вимагає зосередитися саме на цьому вирішальному факторі.

Системно-філософський правовий підхід передбачає також висвітлення правового забезпечення досліджуваного об'єкта, зокрема процесу реформування органів внутрішніх справ. Йдеться про реалізацію філософського принципу сходження від абстрактного до конкретного -- стосовно даного конкретного явища.

Втілення у життя правил поведінки, що становлять зміст права, здійснюється через реалізацію норм права у формах їх додержання, виконання, використання та застосування. Застосування норм права -- найважливіший етап забезпечення реформування будь-якої сфери суспільної життєдіяльності, в даному випадку -- системи органів внутрішніх справ, як і правоохоронних органів в цілому.

Йдеться про застосування положень Конституції України, Законів України про міліцію, прокуратуру, адвокатуру, про статус суддів, про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю, про оперативно-розшукову діяльність, про Службу безпеки України.

Ці нормативно-правові акти безпосередньо стосуються правового забезпечення діяльності правоохоронних органів. Водночас системний філософсько-правовий підхід вимагає враховувати міжсистемні взаємозв'язки -- з законодавством всіх інших сфер суспільства, а також міжнародно-правових і зовнішньоекономічних відносин.

Діалектика загального і особливого знаходить свій прояв і в структурі кожного окремого нормативно-правового акта: так, Закон України про міліцію включає загальні положення, обов'язки і права міліції, застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї, проходження служби, правовий і соціальний статус, відповідальність працівників міліції, контроль і нагляд за діяльністю міліції.

Системний аналіз у філософії права -- методологічна основа всіх правових явищ, включаючи їх правове забезпечення, застосування норм права як особливої форми його реалізації. Саме наукова методологія лежить в основі сутнісної характеристики відповідного понятійного апарату, що має принципове значення і для практики.

Категорія застосування норм права визначається як спрямована на реалізацію норм права і здійснювана в спеціально встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність державних органів і уповноважених державою громадських органів щодо прийняття індивідуально-конкретних правових приписів з метою вирішення конкретної справи. Значить, системний філософсько-правовий аналіз має як фундаментально-методологічний» так і практично-прикладний характер. Це, зокрема, стосується визначення стадій процесу застосування норм правам правового забезпечення практичної правоохоронної діяльності.

Перша стадія -- встановлення та аналіз фактичних обставин справи або ситуації, що потребує, врегулювання чи вирішення, друга стадія зводиться до вибору та встановлення аутентичності тексту норми права (юридична кваліфікація), третя стадія - прийняття рішення по справі, четверта стадія - заключна, на якій здійснюються фактичні дії, завдяки чому норма права, її настанови впроваджуються у життя.

Вихідним при цьому є системний аналіз у філософії права, що визначає його актуальність, теоретичне і практичне значення.