Державно-правові вчення Стародавньої Греції

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Реферат

Дисципліна: «Історія вчень про державу та право»

Тема: «Державно-правові вчення Стародавньої Греції»

Виконала:Гуренко Ю.Г.

Студентка 4 курсу

.

Запоріжжя 2016

Вступ

античний правовий давньогрецький

У середині І тисячоліття до нашоїери, у Греції завершується перехід до рабовласницького ладу.Починають виникати самостійні міста-держави - Поліси(своєрідна форма соціально-економічної і політичної організації, яка охоплювала, власне, місто і околиці). Вільні громадяни міста становили економічний союз власників господарств, організований у певні форми політичного устрою, зі своїми нормами співжиття, звичаями, традиціями, релігійними віруваннями і правом. У стародавніх греків поліс був формою втілення ідеї всеохоплюючої космічної справедливості, де критерієм такої справедливості виступало право. За умов поліса зародилися ,утвердилися та поширилися великі політичні ідеї,які не втрати актуальності й сьогодні.

Актуальністю даної роботи є вивчення історії політичних і правових вчень, закономірностей їх розвитку та протиборства. Актуально з тієї причини, що ряд проблем, що відносяться до держави, політики і права, неодноразово обговорювалося, було предметом найгостріших дискусій у попередні епохи Давньої Греції.

1. Загальна характеристика античних уявлень про державу і право

Державність Стародавньої Греції виникла в І тис. до н. є. на початку так званої «героїчної епохи», коли історичний процес усвідомлювався залежним не тільки від богів, а й від діянь героїв, що уподібнювалися богам.Міф із світовідчуття і способу пояснення світу поступово перетворився у літературний засіб. Започаткувалась тенденція до понятійного сприйняття і пояснення світу. Однією з провідних світоглядних ідей стала ідея Космосу. Якщо зануритися у зміст розмаїтих думок і поглядів давньогрецьких мислителів, то впадає в око, що їхньою домінантою було розуміння світу як завершеної, прекрасно упорядкованої цілісності - на протилежність хаосу. Всі елементи буття розташовувалися в ієрархічних структурах космосу, поєднуючись в єдиний, пронизаний життям організм, в якому панує всеохоплююча космічна справедливість, яка заперечувала будь-яке насилля і панування однієї частини над іншою. Всеохоплююча космічна справедливість мислилась вищим принципом людського буття. Відповідно з космічним світовідчуттям закони людського суспільства розглядались не як божественний винахід, а як існуючий звичай. Боги ж лише виконували обов'язок охоронців всеохоплюючої справедливості.

Доба античності - це класичний період полісної організації суспільства, яка досягла апогею свого розвитку. Поліс - це місто-держава, форма соціально-економічної і політичної організації суспільства в Стародавній Греції. У площині своєї внутрішньої організації античний поліс об'єднував вільних громадян міста, що утворювали своєрідний союз власників економічно самостійних домогосподарств, за межами якого перебували не тільки раби, а й чужинці-іноземці, навіть вихідці з інших грецьких полісів. Для вільних громадян поліс був своєрідним мікрокосмом із власними формами політичного устрою, звичаями, традиціями, правом. Кожний громадянин був зобов'язаний брати участь у політичному житті поліса.

Вищим органом влади у полісі слугували народні збори (демос), на яких обиралися особи з дорученням виконувати громадські обов'язки по управлінню життям громади. Всі обранці були, по-перше, підзвітними громаді, а, по-друге, не мати в своїх руках важелів економічної влади над іншими членами соціуму. Інакше кажучи, полісне суспільство як союз приватних власників, керуючись інтересами громади, сам контролює і створюєформи політичного устрою, які функціонують в інтересах усіх громадян-власників, які мають рівні права і обов'язки. Це є поясненням тому, що в полісному суспільстві переважали республіканські форми управління: аристократія, демократія, олігархія, плутократія тощо.

За такої системи доки поліс не буде підпорядкованим якійсь зовнішній силі або не підпаде під владу тирана (Полікрата на Самосі, Пісістрата в Афінах, Діонісія в Сираку-зах), кожний з його громадян має найширші можливості творчої самореалізації не лише в духовній, айв економічній і політичній діяльності. Перешкодою цьому може стати лише сама полісна громада - верховний власник полісної землі та розпорядник полісного життя.

Утвердження суспільно-політичних відносин, що об'єктивно складалися в Стародавній Греції, супроводжувалось правотворчою діяльністю. Основною формою правотворчості був позитивний закон (писаний закон), позбавлений будь-якої містичної чи релігійної оболонки.

Для стародавніх греків поліс був формою втілення ідеї всеохоплюючої космічної справедливості. Критерієм справедливості виступало право - сукупність індивідуальних прав громадян, що відповідають звичаю.

Поліс заповів людству три великі політичні ідеї, які й сьогодні не втратили актуальності, а мислителі Стародавньої Греції дали тлумачення сутності цих ідей.

По-перше, ідея громадянського суспільства. Суть її полягає в усвідомленні кожним громадянином полісу своїх прав і громадянських обов'язків, належності до життя усієї громадянської общини. Поза полісом - формою втілення вищих принципів справедливості, індивід не мислив свого існування і був зобов'язаний чинити все для спільного блага, забезпечуючи, у такий спосіб благо власного існування.

По-друге, ідея демократії. У полісі вперше в історії цивілізації виникла уява про народоправство і відповідальність кожного громадянина перед суспільством (полісом).

По-третє,ідея республіканізму.В полісі вперше в історії людства був запроваджений у життя принцип виборності всіх органів управління. Три основні складові політичного життя полісу-виборність, колегіальність, короткотерміновість магістратур інтегрувались у ідею республіки. Ця ідея віднайшла своє громадсько-політичне втілення в Стародавньому Римі періоду республіки.

Історія розвитку державно-правової думки Стародавньої Греції відобразилась в трьох періодах, які відповідають розвиткові державності Стародавньої Греції та розвитку власне грецької античної філософії.

Ранній період (ІХ-УІ ст. до н. є.), період становлення давньогрецької державності. На цей час міфологічні уявлен ня про світ поступаються місцем раціоналізації політико-правових вчень, формується філософське розв'язання проблем держави і права з народженням теоріїміста-держави. Це період Гомера, Гесіода, Піфагора, Геракліта.

Час розквіту політичної філософії (V - перша полови на IV ст. до н. є.) і античного полісу, коли виникає патріархальна теорія держави Арістотеля та розквіт філософської та політично-правової думки давньої Греції - Демокріт, софісти, Сократ, Платон, Арістотель.

Доба пізнього еллінізму (II пол. IV ст. до н. є.- II ст н. є.) - започаткувала занепад давньогрецької державності з поступовим підпорядкуванням грецьких полісів Македонії, а згодом - могутньому Риму; діяльність римських юристів, сприяла виникненню юстиції як суспільної інституції. Це час Епікура, Стоїків, Полібія.

В цілому державно-правова думка за доби античності розвивалася від міфологічних уявлень (Гомер і Гесіод) до філософських поглядів («сім мудреців», Піфагор, Геракліт, Демокріт), раціоналістичної інтерпретації (софісти), логічно-понятійного аналізу (Сократ і Платон), емпірично-наукового (Арістотель) та історико-політичного дослідження (Полібій) держави і права. Майже всі мислителі античності були єдиними в твердженні, що поліс (місто-держава) - досконалий засіб і необхідна умова найвищого розвитку людських здібностей, а його метою і завданням с втілення космічної всеохоплюючої справедливості в межах всієї полісної громади (громадянської спільноти).

2. Деміфологізація політико-правових поглядів у період становленнядавньогрецької державності

Першу спробу раціоналізувати уявлення про етичний, морально-правовий порядок у людських стосунках знаходимо в героїчному епосі стародавніх греків, передусім в поемах Гомера «Іліадо» й «Одіссея» і Гесіода «Теогонія», «Труди і дні», які започаткували міфо-епічну традицію в античній культурі і, зокрема в уявленнях про державу і право. В їхній творчості відображено спробу в інтуїтивно-поетичній формі осмислити поняття «право природне» і «право позитивне», «благозаконня», «беззаконня», «закон». Вони намагалися з'ясувати співвідношення свободи волі і правового порядку, що в подальшому було осмислено Арістотелем та римськими юристами. Необхідно зауважити, що «свобода» у поетичній творчості, філософії і повсякденному житті стародавніх греків розглядалась як фундаментальна цінність. Але реальних свобод і прав окремо взятий громадянин не мав. Стародавні греки розуміли під свободою незалежність міста-батьківщини або його демократичне самоврядування.

Згідно з уявленнями Гомера і Гесіода стан належного правопорядку у суспільстві Стародавньої Греції забезпечувався гармонійним поєднанням звичаїв із принципами всеохо-плюючої справедливості, які вимагали створення умов для компромісного вирішення проблем суспільного життя. Формою такого поєднання висувався закон («номос»). Однак уже тоді поети звернули увагу на те, що люди, незважаючи на свою природу (мають розум) порушують належний правовий порядок, спричинюючи хаос і беззаконня (дисноме). Ігноруючи закон, люди діють усупереч принципам всезагальної (космічної) справедливості, за що часто бувають покарані богами. Божа кара посилається людям для того, щоб відновити порушену гармонію (тобто належний правопорядок). Отже, Гомер і Гесіод, хай і в інтуїтивній формі, все ж здогадалися, що причиною суспільних негараздів є сама людина. Цей здогад згодом буде сформульований Протагором як твердження, що «людина с мірою усіх речей».

Спробу Гомера і Гесіода раціоналізувати уявлення про належний порядок в людських стосунках розвинулиФалес, Піттак, Періандр, Біант, Солон, Клеобул і Хілон - «сім мудреців», Піфагор, Геракліт, Демокріт (ІХ-УІ ст. до н. є.). Намагаючись віднайти природну причину змін у навколишньому світі, ці мислителі остаточно відійшли від міфологічного способу пояснення світобудови до раціонального його осмислення.

2.1 Ранні вчення в давньогрецькій філософії

Література і мистецтво Стародавньої Греції донесли до нас релігійно-міфологічні уявлення греків про світ, події минулого, початки полісного життя, справедливість і закони. Їх встановлення пов'язувалося з волею богів-олімпійців на чолі з Зевсом.

У поемах Гомера (VIII ст. до н.е.) «Іліаді» і «Одиссеї», Гесіода (VII ст. до н.е.) - «Теогонгія», «Труди і дні», на яких виховувалося багато поколінь еллінів, Зевс виступає, як верховний заступник загальної справедливості, суворо караючий насильство і тих, хто творить неправий суд. Автор «Іліади» використовує уживані в його час поняття «діке» (справедливість), як основу і принцип права, «теміс» (звичай, право), «тіме» (честь, особистий статус). При цьому право розуміється, як сукупність індивідуальних (нерівних, у залежності від достоїнств і заслуг) прав, освячених принципом справедливості і відповідних усталеним звичаям, як конкретизація вічної справедливості, її прояв і дотримання у відносинах між людьми. Гесіод відстоює ідеали патріархального (додержавного) права, коли люди «золотої доби» жили щасливо, не знаючи турбот. Псування вдач людей і їх відхід від божественних установлень приводить, за словами Гесіода, до того, що «правду замінить кулак», «де сила, там і буде право». Таку підміну він таврував, як перекручення уявлень про правду і справедливість. Сучасники Гесіода почали чітко розрізняли право за природою (божественно-природне право) і право за людським встановленням - номос. Однією з головних ідей виховання молоді в полісі - слухняність владі і виконання законів. Громадянин належав не собі, але полісу. Благозаконня (Евномія) вважалась умовою гідного полісного життя.

Раціоналізація етичних і морально-правових уявлень особливо яскраво виступає у творчості т.зв. «семи мудреців» (VII - VI ст. до н.е.) - Фалес, Піттак, Периандр, Біант, Солон, Клеобул і Хілон. Їх мудрість - сплав думки і досвіду, адже деякі з них були правителями, законодавцями, реформаторами. Вона набула форми коротких імперативних (повеліваючих) афоризмів і виразів («гномів»): „Упорядкований поліс - це дотримання законів”, «Корися законам», «Не роби сам того, що ти засуджуєш в інших», „Пізнай самого себе”, «Підкоряйся тому закону, що ти установив для себе», «Повелівай не раніш, ніж сам навчишся коритись», «Не задовольняйся покаранням злочинця, але попереджай злочини», «Вживай закони старі, а зелень молоду» та ін. Це - смисл і прообраз юридичних правил і норм, ідей права і законності. Ідеї афоризмів мудреців пережили століття.

Афінський реформатор і законодавець Солон (біля 638 - 559 р. до н.е.)[1] реформував афінський поліс, увів помірну демократію, засновану на компромісі знаті і демосу. Держава, за Солоном, потребує насамперед законного порядку; закон, влада закону в полісі - поєднання права і сили. Пізніше Аристотель зазначить, що саме з реформ Солона «почалася демократія».

Серед давньогрецьких мудреців виділявся і Піфагор (бл. 580 - 500 р. до н.е.) , «найбільший еллінський мудрець» за словами Геродота. Піфагор називав себе філософом, можливо першим використав поняття філософії (любові до мудрості) на відміну від самої мудрості (софії). Сутність справедливості, за філософом, складається у воздаянні рівним за рівне (добром - за добро, злом - за зло). Рівність, найістотніше поняття для права, у піфагорійців виступає загальним принципом справедливості, «мірою належно- го».Людина повинна провести своє життя гідно, прагнучи до прекрасного і піклуючись про гармонію душі. Ідеал піфагорійців - поліс, з пануванням справедливих законів. У своїх бесідах Піфагор вчив: після божества перш за все слід поважати батьків і закони, підкоряючись їм за переконанням, а не удавано; законослухняність - висока чеснота; закони - велика цінність. «Батьківські звичаї і закони» піфагорійці протиставляли схильності до законодавчих нововведень. Найгіршим злом піфагорійці вважали анархію (безвладдя): людина своєю природою не може обійтися без керівництва. Міркуючи про правителів і підданих, Піфагор говорив, що «правителі повинні бути не тільки знаючими, але і гуманними, а підлеглі не тільки слухняними, але і начальстволюбивими». Мета виховання і управління - в упорядкуванні індивідуальних і загальних справ, у гармонізації людських відносин, оскільки «порядок і симетрія прекрасні і корисні, безлад й асиметрія ж потворні і шкідливі».

Піфагорійці були прихильниками аристократії - правління кращих, знаючих, правлячих на підставі законів. Їх аристократичні симпатії й антипатії до демократії відзначені інтелектуальною недовірою до «думки натовпу». «Нерозумно звертати увагу на думку всякого й особливо на думку юрби. Адже небагатьом властиво прекрасно думати. Очевидно, що це властиво (тільки) знаючим». Значний вплив їх погляди справили на наступних грецьких мислителів, у т.ч. Сократа, Платона та інших сократиків.

Філософи-досократики звернулись до людського розуму і досвіду, утвердили віру в раціоналізм, тобто в ідею, що світом управляють розумні закони, підвладні пізнанню людиною, у можливість встановити раціональні принципи управління поведінкою людини як члена суспільства.

Геракліт (бл. 530 - бл. 470 р. до н.е.)[2] - знаменитий філософ-діалектик. Згідно його філософії у світі панують необхідність і закономірність - світовий закон - „логос”, голос космічної справедливості. Світ - вічно змінне ціле і розумність людини полягає у свідомій підлеглості „логосу”.

І життя полісу і його закони повинні, заГераклітом, слідувати Логосу. Цей всезагальний закон - джерело людського закону (номосу), його розумної природи. Тому народ має боротися за закон, як за свої стіни, свавілля ж слід гасити скоріше, ніж пожежу. Більшість людей не розуміє загального Логосу, якому необхідно слідувати. Геракліт розрізняє мудрих і нерозумних, кращих і гірших. Соціально-політична нерівність - правомірний і справедливий результат загальної боротьби. Критикуючи демократію, де править юрба і немає місця кращим, Геракліт виступав за правління духовної аристократії. «Один для мене - десять тисяч, якщо він - найкращий». «І волі одного покора - закон». На його думку, узгодження всього життя людей, у т.ч. їх державного життя, законів з веліннями логосу, зберігає свою силу у всіх формах і типах політичного правління.

2.2 Період розквіту давньогрецької політико-правової думки

Розвитку політико-правової думки в V столітті значною мірою сприяло поглиблення філософського і соціального аналізу проблем суспільства, держави, політики і права.

Аристократичні погляди Піфагора і Геракліта істотно відрізнялися від демократичних поглядів Демокріта (бл. 460 - бл. 370 р. до н.е.)[3]. З раннього дитинства і до глибокої старості його не полишала пристрасть до пізнання, він був енциклопедичним вченим і плідним автором.

У своєму соціально-політичному вченні Демокріт одним з перших в історії античної думки розглядав становлення людини і людського суспільства як частину світового розвитку. У ході цього процесу, вважав він, люди поступово під впливом нестатків, наслідуючи природі і спираючись на свій досвід, набули усі свої основні знання й уміння, необхідні для громадського життя. Поліс, законодавство створені штучно. Звідси - недосконалість полісного життя, законів. Відповідність природі, «правді» (справедливості) філософ розцінює як критерій для етики, політики, законодавства. «Те, що вважається справедливим - не є справедливе: несправедливо ж те, що противно природі».

Держава у Демокріта уособлює собою «загальну справу» громадян і служить його «опорою». «Справи державні, - підкреслював він, - треба вважати набагато важливішими за інші; кожний має прагнути, щоб держава була благоустроєна, не домагаючись більших почестей, ніж йому личить, і не захоплюючи більшої влади, чим це корисно для загальної справи. Тому що держава, що йде по вірному шляху, - найбільша опора. І в цьому полягає все: коли вона в благополуччі, усі в благополуччі - коли вона гине - все гине». Апологія демократично влаштованої держави передбачає рішення проблеми благоустрою держави як співтовариства вільних людей із правовим порядком.

За Демокрітом єднання вільних громадян, взаємодопомога і братерство - ознака істинної демократії. Їй не суперечить і «правління кращих»: «Пристойність вимагає коритись закону, владі і розумовій перевазі». Можливі докори в загальній бідності при демократії він відводив запереченням: «Бідність удемократії настільки ж переважніше так званого благополуччя громадян при царях, наскільки воля краще рабства». Був противником безправ'я і рабства людей.

Закони, за Демокрітом, покликані забезпечити благоустроєне життя в полісі, але для цього необхідні відповідні зусилля і з боку самих громадян, їх покора закону: «Закон прагне допомогти життю людей. Але він може цього досягти лише тоді, коли самі громадяни бажають жити щасливо: для слухняних закон - тільки свідчення їх власної чесноти». Доброчесність сама по собі цінніше закону, який лише засіб, причому не найкращий, для прилучення до чеснот. Саме в цьому сенсі треба розуміти слова Демокріта про те, що закони - «дурна вигадка», що «мудрець не повинен коритися законам, але жити вільно», адже існує розходження між тим, що установлено „За загальною думкою” і тим, що йде від природи. Мудрець не має потреби в моральній опіці держави і законів. Закони потрібні власне для звичайних людей, щоб приборкати властиві їм заздрість, розбрати, тягу до заподіяння шкоди іншому. Звідси - необхідність покарань: «Повинне будь-що-будь убивати усе, що приносить шкоду і зневажає справедливість. Той, хто це робить, зберігає привсякому державному ладі спокій духу, право, мужність і майно скоріше, ніж той, хто цього не робить». Саме покарання повинне спиратися на писаний закон чи усталений правовий звичай.

Чільне місце в складі вчення Демокріта займає етика. Демокріту вдалося у блискучій літературній формі висловити свої етичні погляди, загальні з поглядами передової частини грецької рабовласницької демократії кінця V ст. до н. е.

Етичне вчення Демокріта визначається основними рисами його політичного вчення. Аксіома і основа етики Демокріта - думка, що вільний грек - не ізольований від суспільства одиниця, а громадянин міста-держави (поліса). Добре керована держава є найбільший оплот: у ньому все полягає і, коли воно зберігається, все ціле, а гине воно з ним разом і все гине.Тому інтереси держави має ставити вище всього іншого; має дбати, щоб воно добре управлялося. Положення це вірно для будь-якого держави, і ворога держави слід вбивати в усякому державному ладі.

В умовах зміцнення і розквіту античної демократії політико-правова тема широко обговорювалася і пов'язувалася з іменами софістів[5] . Софісти були платними вчителями мудрості, у тому числі і в питаннях держави і права. Багато з них були видатними просвітителями своєї епохи, глибокими і сміливими новаторами в області філософії, логіки, гносеології, риторики, етики, політики і права.

Софісти не укладали якоїсь єдиної школи і розвивали різні філософські, політичні та правові погляди. Розрізняли два покоління софістів: старших (Протагор, Горгій, Продік, Гіппій та ін) і молодших (Фрасимах, Калликл, Ликофрон та ін.) Багато хто з старших софістів дотримувалися загалом демократичних поглядів. Серед молодших софістів поряд з прихильниками демократії зустрічаються прихильники та інших форм правління (аристократії, тиранії).Софісти вчили перемагати противника в позовах і суперечках. Адвокатів тоді не було. Саме слово «софіст» перекладається як знавець, майстер.

Також,в цей час жив та розвивав свої думки Антифонт[6] ,але про нього відомо небагато. Його згадує, зокрема, Плутарх в «Життєписі десяти ораторів». Як і Гіппій, Антифонт займався науками (астрономією, метеорологією, математикою). Антифонт думав, що все виникло з вихору, що все єдине, що насправді немає ні речей, ні часу, що «час - наша думка або міра, а не сутність». Твори Антифонта - «Істина», «Про згоду».Більш відомо про етичні-політичних поглядах Антифонта. Вони оригінальні. Для Антифонта, як і для Гиппия, веління природи і вимоги закону антагоністичні. Джерело всіх бід у тому, що закони змушують людей чинити всупереч своїй природі. «У вчинках, що суперечать природі, полягає причина того, що люди страждають більше, коли можна було б менше страждати, і відчувають менше задоволень, коли можна було б більше насолоджуватися, і відчувають себе нещасними коли можна не бути такими». А це все тому, що «багато приписи, визнані справедливими за законом, ворожі природі людини».

Протиставлення того, що існує за природою, тому, що встановлено людьми, дозволило Антифонта поставити питання про походження рабства. Для Антифонта рабство - громадське встановлення, що суперечить природі. До нас дійшли слова Антифонта про те, що за природою ми всі в усіх відношеннях рівні, притому, однаково і варвари, і елліни». Антифонт обгрунтовує цю думку, вказуючи, що «у всіх людний потреби від природи однакові», що «ми всі однаково дихаємо повітрям через рот і їмо ми всі однаково за допомогою рук». Вчення Антифонта про природну рівність людей йшло врозріз з панівною в Стародавній Греції ідеологією - ідеологією рабовласницької формації. Розповідають, що коли Антифонт відпустив своїх рабів на волю, а сам вступив зі своєю колишньою рабинею в шлюб, то він був оголошений божевільним і позбавлений громадянських прав.

Сократ (469-399 рр.. до н.е.)[7] , одна знайцікавіших і найпопулярніших постатей в історії людства (з його іменем пов'язане виникнення моральної філософії), був принциповим і основним критиком софістів. Вже за життя він був визнаний наймудрішим з усіх людей. Сперечаючись з софістами, він разом з тим сприймав ряд їхніх ідей і по-своєму розвинув розпочате ними просвітницьке справу.

Сократ займався пошуками раціонального, логічно-понятійного обгрунтування об'єктивного характеру етичних оцінок, моральної природи держави і права. Обговорення морально-політичної проблематики Сократ підняв на рівень понять. Тим самим закладалися початку власне теоретичного дослідження в даній області.

Сократ розрізняв природне право і закон поліса, але він вважав, що і природне право і полісної закон сходять до розумного початку. Своїм понятійним підходом Сократ прагнув відобразити і сформулювати саме цю розумну природу моральних, політичних і правових явищ. На цьому шляху він прийшов до висновку про торжество розумного, справедливого і законного.

У плані практичної політики сократівський ідеї означали правління знають, тобто обгрунтування принципу компетентного правління, а в теоретичному плані - спробу виявити і сформулювати морально-розумну основу і суть держави.

Учнем і послідовником Сократа був Платон (427-347 рр.. до н.е.)[8] . Держава трактується їм як реалізація ідей і максимально можливе втілення світу ідей в земному суспільно-політичного життя - в полісі.

У своєму діалозі «Держава» Платон, конструюючи ідеальне справедливу державу, виходить з того відповідності, яке, за його уявленнями, існує між космосом в цілому, державою і окремою людською душею. Справедливість полягає в тому, щоб кожне початок займалося своєю справою і не втручався в чужі справи.

Визначаючи поліс, як спільне поселення, обумовлене загальними потребами, Платон докладно обгрунтовує положення про те, що найкраще задоволення цих потреб вимагає розподілу праці між громадянами держави.Ідеальна держава Платона - справедливе правління кращих. Цим він поділяє природно-правове положення Сократа про те, що законне і справедливе одне і те ж, оскільки в їх основі лежить божественне начало.

Подальший розвиток і поглиблення античної політико-правової думки після Платона пов'язане з ім'ям його учня і критика - Аристотеля (нар. 384 р. до н.е.)[9] . Він зробив спробу всебічної розробки науки про політику. Політика як наука в нього тісно пов'язана з етикою. Наукове розуміння політики припускає, за Арістотелем, розвинуті уявлення про моральність, знання етики.

Об'єктами політичної науки є прекрасне і справедливе, але ті ж об'єкти як чеснот вивчаються і в етиці. Етика постає як початок політики, введення до неї.Аристотель розрізняє два види справедливості: урівнює і розподіляє. Критерієм зрівнює справедливості є «арифметичне рівність», сферою застосування цього принципу - область цивільно-правових угод, відшкодування збитку, покарання і т.д.Розподіляє справедливість виходить з принципу геометричної рівності і означає розподіл загальних благ по гідності, пропорційно внеску і внеску того чи іншого члена спілкування. Тут можливо як рівне, так і нерівне наділення відповідними благами (владою, чести, грошима).

2.3 Вчення в умовах кризи давньогрецької державності

В останній третині IV ст. до н.е. грецькі поліси втрачають свою незалежність і підпадають спочатку під владу Македонії, а потім Риму. Криза давньогрецької державності виразно проявилася й у доктринах Епікура, стоїків, Полібія.

Епікур (341-270 р. до н.е.)[10] - автор багатьох філософський творів, засновник школи в Афінах. У філософії надавав першорядного значення етиці. За Епікуром етика визначає мету життя і критерії поведінки. Основні цінності його етики - задоволення, свобода, безтурботний стан духу. Задоволення є перше природжене благо людини. Свобода трактується, як відповідальність людини за розумний вибір свого способу життя, це сфера її відповідальності за себе. Розумний же вибір лежить поза суспільним і політичним життям. Всі людські установлення повинні слугувати людині.

Головна мета держави і суспільства полягають, за Епікуром, у забезпеченні взаємної безпеки людей, подоланні їх взаємного страху, неспричиненні ними один одному шкоди. Дійсна безпека досягається лише завдяки тихому життю і віддаленню від юрби, незалежності від суспільства. З таким розумінням змісту свободи зв'язане і епікурівське трактування держави і права як договору людей між собою про загальну користь і взаємну безпеку.Справедливість виступає, як природне право, якому повинні відповідати дії людей, діяльність державної влади і законів. Закони, що відповідають справедливості, виступають, як публічна гарантія свободи, безпеки й автономії індивіда.

Отже, свобода в епікурейській доктрині виступає умовою досягнення етичного ідеалу людини, справедливість - засобом його досягнення, забезпечення незалежності та внутрішньої свободи кожного. Критерієм природної справедливості закону є його відповідність користі взаємного спілкування людей, інакше «він не має природи справедливості», а отже і не здатен задовольняти людські потреби у свободі, задоволеннях, безпеці.Епікурівське договірне трактування держави і права має на увазі рівність, свободу і незалежність у помірній демократії, при якій панування законів поєднується з максимально можливою мірою свободи й автономії індивідів.

Проти філософії індивідуалізму Епікура виступили стоїки[11].Зенон (біля 336-264 р. до н.е.) засновник школи стоїцизму, який вважав: над світом панує необхідність (або фатум). Світобудова управляється нею, долею і божественним розумом. Необхідність, доля у вченні стоїків виступають як «природний закон» («загальний закон»), який «має силу і велить (робити) правильне і забороняє протилежне». «Того, хто кориться їй, доля веде, а непокірного тягне». По суті стоїки формулювали універсальний закон природи, пізнаного людським розумом. Так, учень Зенона Хрісіпп приводить наступне судження: «Неможливо відшукати який-небудь інший принцип чи яке-небудь інше джерело справедливості, крім як даного нам самим Зевсом і Природою. Коли ми хочемо що-небудь сказати про добро чи зло, то як початкові крапки будь-якого нашого міркування всякий раз повинні служити Бог і Природа». Отже, справедливо лиш те, що розумно, розумне є справедливим.

Відштовхуючись від універсального характеру природного закону, Зенон і його учні розвивали космополітичні погляди про те, що всі люди і по своїй природі, і за законом світобудови - громадяни єдиної природньої світової держави (космополісу), громадяни Всесвіту. Рабство не має виправдання. Любов до себе подібним - вимога вищого закону. Хто віддаляється від однієї людини, віддаляється від усього людства, тому що усі рівні за природою, обдаровані розумом і свободною волею. Відповідність природного зв'язку людей загальному закону світобудови відповідно до погляду стоїків є підставою і причиною справедливості в спілкуванні людей. Вона грає в їх вченні роль нормативно значущого принципу і критерія для держави, її законів. Стоїки виступали за їх неухильне дотримання. Ідеї давньогрецьких стоїків пізніше розвивали римські стоїки.

Вчення стоїків вплинуло на давньогрецького історика і політичного діяча Полібія (бл. 205-128 р. до н.е.)[11]. Автор знаменитої «Загальної історії в сорока книгах» розвивав вчення Платона, Аристотеля і їх послідовників про державу, її походженні й еволюцію, форми і т.д., виклав історичний підхід до питань держави і права.

Полібій пішов далі стоїків, застосувавши їх детерміновані начала до історичного процесу. Долі народів, держав, історичних діячів у нього підлеглі історичній необхідності і закономірності, впливу географічного середовища. Давньогрецький історик не заперечував і впливу видатних діячів на історичні події, долі народів .

Слідуючи Платону й Арістотелю, Полібій вважав форму держави уособленням верховної влади в суспільстві. В залежності від числа правлячих він розрізняв «правильні» форми (царство, аристократія, демократія), внутрішній стан яких характеризується спокоєм, гармонією відносин між правлячими і підлеглими, пануванням «добрих» законів і звичаїв. Але при наявності однієї ознаки (числа правлячих) вони в історичному розвитку змінюються на протилежні. Так, первісний вождь, цар, «що виділився з юрби своєю силою і відвагою», з часом перетворюється в тирана (особливо псується царська влада його спадкоємцями). Тиранія - час упадку влади, беззаконня, сваволі, який люди шляхетні і відважні не бажають переносити . За підтримкою народу вони скидають тирана і засновують аристократію. Спочатку її правителі піклуються про загальне благо, але поступово перероджуються в олігархів, зловживають владою. Волігархії панує беззаконня, корисливість, користолюбство, пияцтво й обжорство.

Успішний виступ народу проти олігархів призводить до демократії, де при житті першого покоління правителів високо цінуються рівність і свобода. Але поступово юрба, що звикла годуватися за рахунок чужих подачок, вибирає собі у вожді демагога, а сама усувається від державних справ. Демократія вироджується в охлократію. З погляду коловороту державних форм охлократія є не тільки гіршою, але й останньою ступінню в зміні форм. При ній «панує сила, а юрба, що збирається навколо вождя, здійснює вбивства, вигнання, переділи землі, поки не здичавіє зовсім і знову не знайде володаря і самодержця». Так історичний коловорот державних форм замикається і з'єднується знову з вихідним.

Висновок

Отже, в античності в рамках всеосяжного філософського знання розвивалися політичні теорії, в центрі уваги яких перебували такі проблеми, як сутність і походження держави, пошук найкращої форми правління, обгрунтування ідеї про те, що управляти повинні кращі, які вміють керувати. Перевага віддавалася монархії, аристократії і змішаної форми правління.Глибокий для свого часу аналіз різних державних форм являє собою особливо важливий внесок у розвиток політичної думки. Мислителі Стародавньої Греціі заклали основи теоретичної розробки проблем права і держави. У їх творах ми знаходимо перші визначення права і закону, держави і політики, теоретичне пояснення їх природи, функцій, цілей. Уявлення про природне і волеустановлене право, права людини, ідеї благозаконня, «правління філософів» і «мудрих законів», класифікація форм держави, концепції демократії, поділу влади та ін. вплинуть на наступний розвиток вчень про право і державу.

Таким чином, політико-правова думка Стародавньої Греції справила величезний вплив на наступні розвиток політико-правової ідеології Західної Європи. Під їх впливом складається філософські та соціально-політичні погляди мислителів Відродження і ранній буржуазної ідеології.

Список використаної літератури

1.Буренко В.І., Журавльова В.В. Політологія. Підручник.- М.: Видавництво МДУ, 2007. - 274с.

2. Горєлов А.А. Політологія у питаннях і відповідях: навчальний посібник / А.А. Горєлов.- М.: Видавництво Ексмо, 2009. - 256 с.

3. Денисюк Н.П., Решетнікова С.В. Політологія. Практикум: навчальний посібник для студентів установ, що забезпечують отримання вищ. освіти - Мінськ: ТетраСистемс, 2008. - 256 с.

4. Доржиев Ж.Б., Хлистов Е.А., Мадай Е.О., Ускеев С.Ш. Історія політичних і правових вчень. Навчально-методичний посібник.- Улан-Уде: Видавництво ВСГТУ, 2004. - 127с

5. Еришев А.А. Історія політичних і правових вчень. Навчальний посібник. 3-е видавництво, стереотип. - Київ: МАУП, 2002. - 151с

6. Зеленков М.Ю. Політологія (базовий курс).- М.: Юридичний інститут МІІТа, 2009. - 302 с.

7. Лейста О.Е. Історія політичних і правових вчень. Хрестоматія під ред. О.Е. Лейста. М.: Городець, 2000. - 577 с.

8. Лейста О.Е. Історія політичних і правових вчень. Підручник для вузів / За редакцією д.ю.н., проф. Лейста О.Е.- М.: Видавництво «Зерцало», 2006. - 568 с.

9. Мачин І.Ф. Історія політичних і правових вчень: конспект лекцій.- М.: Юрайт-Издат, 2007. - 208 с.

10. Нерсесянца В.С. Історія політичних і правових вчень. Короткий навчальний курс / Нерсесянца В.С.- М.: Видавництво НОРМА, 2000. - 252с

11. Цибульська М.В. Історія політичних і правових вчень.- М.: Московський міжнародний інститут економетрики, інформатики, фінансів і права, 2003. - 111 с.

Размещено на Allbest.ru