Комерційні правочини у приватному праві окремих країн

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Комерційні правочини у приватному праві окремих країн

Постановка проблеми. У праві окремих країн виділяють спеціальний вид приватних правочинів - комерційні правочини. Як наслідок, окремі питання, пов'язані із такими правочинами, регулюються не загальними нормами цивільних кодексів, а спеціальними, що розташовані, як правило, у комерційних кодексах. Традиційно таке виокремлення мало місце у тих країнах, де існував дуалізм приватного права. Проте, останнім часом навіть у тих країнах, які відмовилися від дуалізму приватного права, але є членами ЄС (наприклад, Нідерланди), спостерігається відродження комерційного права [1; 5], а, відтак, і концепції «комерційних контрактів», що зв'язку із тим, що на рівні ЄС прийняті директиви, окремі з яких стосуються лише договорів між підприємцями («business-to-business» (B2B)) (наприклад, Директива 2011/7/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 16 лютого 2011 року про протидію простроченню платежів у торгових операціях [2]), інші - договорів між підприємцями та споживачами («business-to - ^nsumer» (B2C)) (наприклад, Директива 2011/83/ЄС Європейського парламенту та Ради від 25-го жовтня 2011 року про права споживачів [3]). У зв'язку із цим, дослідження ознак правочину, які дозволяють віднести його до категорії комерційних, набуває особливої актуальності.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. У вітчизняній юриспруденції комерційні договори у приватному праві зарубіжних країн досліджувалися мало. Проте, дослідження питань правового регулювання комерційних договорів тісно пов'язано із загальними проблемами приватного права, зокрема, співвідношенням цивільного і комерційного права у праві окремих держав, дослідженням якого здійснювалося А.С. Довгертом, Н.С. Кузнєцовою, Р.А. Майдаником.

Невирішені раніше проблеми. Порівняльне дослідження рис комерційних договорів за правом окремих країн у національній доктрині раніше не проводилося.

Відтак, метою цієї статті є аналіз законодавства та доктрини окремих держав для визначення характерних рис комерційних правочинів у праві відповідних держав.

Виклад основного матеріалу.

У праві ФРН комерційний правочин розглядається як правочин, що підпадає під особливий правовий режим, інакший ніж режим загалом застосовуваного цивільного права [4; 15]. Концепція комерційного правочину визначається у зв'язку із концепцією комерсанта. Відповідно до § 343 Німецького комерційного уложення (далі - НКУ) комерційними правочинами є всі правочини комерсанта, які стосуються його комерційної діяльності. При цьому § 344 НКУ встановлює презумпцію комерційного правочину. Згідно із нормами даного параграфу правочини, що здійснюються комерсантом, вважаються, якщо не доведено інше, такими, що відносяться до його комерційної діяльності. Скріплені підписом комерсанта боргові зобов'язання вважаються підписаними в межах його комерційної діяльності, якщо з документа не випливає іншого [5].

Цікаво те, що в силу § 345 НКУ до правочину, який для однієї із сторін є комерційним, норми про комерційні правочини застосовуються однаковим чином по відношенню до обох сторін, якщо із цих норм не випливає іншого.

Таким чином німецьке право розрізняє двосторонні та односторонні комерційні правочини. Перші - це ті, що укладаються між комерсантами, другі - між комерсантом та некомерсантом (їх ще іменують змішаними) [4; 15].

При цьому не зважаючи на те, що § 345 НКУ розповсюджує норми про комерційні правочини та обидва різновиди комерційних правочинів, не можна сказати, що режим правового регулювання цих правочинів повністю тотожний. Зокрема, розрізняють норми, які застосовуються: - до обох сторін змішаного правочину; - до комерсанта у змішаному правочині; - до різних сторін двостороннього комерційного правочину [4; 15].

Французькому праву відомий термін «комерційний акт». Не існує його визначення на нормативному рівні, проте, ст. ст. L.П0-1 та L. 110-2 Комерційного кодексу Франції (далі - КК Франції) перераховує окремі види таких актів.

Так, відповідно до ст. L.П0-1 КК Франції комерційним актом вважається: - будь-яка купівля рухомого майна з метою його перепродажу або у незмінному вигляді або після його обробки та підготовки до експлуатації; будь-яка купівля нерухомого майна з метою його перепродажу, якщо тільки набувач не мав на меті зведення однієї чи декількох споруд з наступним їх продажем в цілому або у вигляді окремих приміщень; - будь-які посередницькі операції, що мають метою купівлю, підписку чи продаж споруд, комерційних комплексів, акцій чи часток у товариствах із експлуатаціїнерухомості; будь-який підприємницький правочин із здачі у найм рухомого майна; - будь-яку підприємницьку операцію із виробництва товарів, комісії, перевезення вантажів сухопутним чи водним транспортом; - будь-яку підприємницьку операцію із поставки товарів, надання агентських, конторських послуг, із продажу з публічних торгів, із проведення видовищних заходів; будь-які валютні, банківські і брокерські операції; - будь - які операції публічних банків; - будь-які зобов'язання між торговцями, продавцями і банкірами; - операції з переказними векселями - між будь-якими особами [6; 71-72].

При цьому підприємницькі правочини, операції, що згадуються у ст. L. 110-1 КК Франції як різновид комерційного акту, означають правочини, які здійснюються особою у межах її професійної діяльності, тобто правочини, що звичайно чи постійно практикуються нею у певній галузі правовідносин [6; 70]. До таких правочинів не належать ті, що здійснюються у звичайному повсякденному житті або епізодично. Разова здача у найм якогось предмету чи перевезення вантажу, що здійснюється час від часу не підпадає під ознаки комерційного акту. Навіть не усякий правочин із перепродажу вважається комерційним актом. Так, очевидно, що перепродаж збірки книг, придбаної торговцем книгами, є комерційним актом, у той час коли перепродаж книг професором, якому вони стали непотрібними, не є таким актом [6; 817].

Стаття L. 110-2 КК Франції до комерційних актів відносить будь-який договір будівельного підряду і будь-яку купівлю, продаж і перепродаж річкових і морських суден; - будь-які угоди з морського перевезення; - будь-яку покупку і продаж суднових снастей, якірного і вантажопідйомного устаткування, провізії та іншого спорядження для судна; - будь-яке фрахтування чи оренду судна чи морської позики; будь-які страхові та інші договори, які стосуються морської торгівлі; - будь-які договори та угоди про заробітну плату та оплату за найм членам екіпажу; - будь-який найм моряків для служби на торгових суднах.

При цьому вважається, що перелік комерційних актів, що міститься у КК Франції не є вичерпним, він лише вказує на найбільш типові правочини, що здійснюються комерсантами у межах їх професійної діяльності [6; 817].

Виходячи із зазначених нормативних положень, розрізняють: 1) комерційні акти, що є такими в силу свого характеру (наприклад, кредитна угода, договір купівлі-продажу з метою її наступного перепродажу); 2) комерційний акт, що є таким в силу його форми (наприклад, вексель). При цьому на кваліфікацію комерційного акту, що є таким через його форму, не впливає те, що особа, яка його підписала не є комерсантом; 3) комерційний акт, що є таким в силу свого безпосереднього зв'язку з комерційними правовідносинами (наприклад, акт товариства про підтвердження його боргу, який утворився внаслідок торгової діяльності, перед третьою особою, договір найму приміщення, що укладається товариством в інтересах свого управляючого) [6; 817].

Виходячи із визначення комерсантів, що міститься у ст. L 121-1 КК Франції (як осіб, що здійснюють комерційні акти в порядку своєї звичайної професійної діяльності), комерційний акт визначають як правочин, що укладається певною особою в рамках її професійної комерційної діяльності з метою отримання прибутку чи іншої матеріальної вигоди [6; 816].

Проте, перелік комерційних актів, що містяться у ст. LЛ10-1 КК Франції свідчить про те, що комерційні акти можуть укладати не лише комерсанти. Ця точка зору підтверджується судовою практикою, яка виходить з того, що якщо комерційний акт здійснюється некомерсантом, цей акт стає комерційним тоді, коли він укладається з метою здійснення комерційної діяльності і коли він є необхідним для відповідного виду такої діяльності. У якості прикладу наводиться ситуація, коли особа, яка не є комерсантом, за плату, систематично надає іншим особам місце на огорожі свого будинку для розміщення об'яв про продаж їх майна [6; 818].

В залежності від того, чи є даний акт комерційним, залежить вибір правових норм, що застосовуються до них, зокрема, тих що регулюють дієздатність та порядок доказування, позовної давності та ін. Так, наприклад, в силу ст. L.110-3 КК Франції по відношенню до комерсантів комерційні акти можуть доводитися будь-якими способами, якщо тільки законом не передбачено протилежне.

Цивільно-правові правочини, навпаки, доводяться лише тими засобами, які допускаються законом з урахуванням певного виду правовідносин [6; 817].

Крім того, визначення переліку комерційних актів у законодавстві призначений для встановлення критеріїв, за допомогою яких суди повинні визначати, чи відноситься даний спір до компетенції комерційного суду [6; 817].

Як відомо однією з головних особливостей останньої кодифікації цивільного права в Нідерландах стала ліквідація правового розмежування між комерційним та цивільним правом [1; 5], а, відтак і розмежування між цивільними та комерційними правочинами.

Проте, поява директив ЄС у галузі приватного права, сфера дії яких обмежується або споживачами або професіоналами, сприяла тому, що голландський законодавець ввів до ЦК Нідерландів ст. 6:119а, яка базується на Директиві 2011/7/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 16 лютого 2011 року про протидію простроченню платежів у торгових операціях, та містить визначення поняття «комерційна угода». Остання визначається «як відплатна угода, яка зобов'язує одну або більше сторін надати або зробити щось і, яка була укладена між однією або кількома юридичними або фізичними особами, які при укладанні угоди, діяли в межах своєї професійної діяльності чи підприємництва» [7].

Хоча, «жорсткі відмінності між нормами, що застосовуються до комерційних і споживчих контрактів відповідно, навряд чи є принципом, що лежить в основі Цивільного кодексу Нідерландів. Навпаки, голландське право регулює В2С і В2В угоди шляхом поєднання загального приватного права і lex specialis» [1; 6].

Водночас, як відмічає голландський вчений М. Хезелінк, останнім часом Верховний Суд Нідерландів висловив позицію щодо проведення чіткішого відмежування між комерційними та споживчими контрактами. У якості прикладу, він наводить справи, у яких Верховний Суд частково через те, що справи стосувалися комерційних правочинів, дозволив нижчестоящому суду тлумачити договір буквально [1; 7]. (Хоча, загальний підхід голландського цивільного права полягає утому, що «під час тлумачення умов договору вирішальним фактором є не буквальний сенс умови, а сенс, який сторони-учасники контракту можуть на засадах взаємності надати угодам відповідно до обставин, що склалися і те, що вони можуть очікувати одна від одної у зв'язку із цим» [8 с. 243]).

Висновки. У праві окремих країн романо-германської правової сім'ї виділяють окремий вид правочинів - комерційні. Для віднесення правочину до категорії комерційного може використовуватися суб'єктивний та об'єктивний критерії. При використанні суб'єктивного критерію комерційним вважаються правочини, що укладаються комерсантом, при цьому іншою стороною правочину може виступати як комерсант, так і особа, яка не є комерсантом. Використання об'єктивного критерію передбачає, що комерційним вважається приватний правочин предметом якого є комерційна діяльність, яка здійснюються особою у межах її професійної діяльності, тобто звичайно чи постійно практикується нею у певній галузі правовідносин.

Якщо зародження концепції комерційного правочину у окремих Європейських країнах у середні віки було пов'язано із існуванням окремої соціальної групи - комерсантів, то сьогодні існування (або відродження, як, наприклад, це має місце у Нідерландах) концепції комерційного правочину пов'язано також із існуванням категорії «споживач» і нормами права, що застосовуються виключно до договорів, які укладаються за участю споживачів. Зокрема, у праві ЄС можна відмітити тенденцію до виокремлення комерційних правочинів, як таких, що укладаються між підприємцями. Водночас, національне право окремих держав (наприклад, Німеччини), до комерційних правочинів відносить як правочини, укладені між комерсантами (двосторонні комерційні правочини), так і правочини укладені між комерсантами та особами, які ними не є (односторонні комерційні правочини). Проте, у праві таких країн виділяються норми, які застосовуються тільки до двосторонніх комерційних правочинів, до комерсанта в односторонньому комерційному правочині та до обох сторін одностороннього комерційного правочину.

Список використаних джерел

приватний право комерційний

1. Hesselink Martijn W. Towards a sharp distiction between B2B and B2C? On consumer, commercial and general contract law after the consumer rights directive [Електронний ресурс] / Martijn W. Hesselink // Working Paper Series No. 2009/06. - Amsterdam: Centre for the Study of European Contract Law Universiteit van Amsterdam. - 41 р. - Режим доступу: http://ssrn.com/abstract=1416126.

2. Директива 2011/7/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 16 лютого 2011 року про протидію простроченню платежів у торгових операціях [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.minjust.gov.ua/file/31409. Журнал схщноевропейського права. - 2015. - №13.

3. Directive 2011/83/EU of the Euporean Parliament and of the Council of 25 October 2011 on consumer rights, amending Council Directive 93/13/EEC and Directive 1999/44/EC of the European Parliament and of the Council and repealing Council Directive 85/577/EEC and Directive 97/7/EC of the European Parliament and of the Council [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://eur - lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do? uri=OJ:L:2011:304:0064:0088:en:PDF.

4. International Encyclopedia of Comparative Law / Abthony H. Angelo, Boris Kozolchyk, Peter Ellinger, Jacob S. Ziegel, Werner Pfennigstorf, Wernhard Mцschel. - Vol. VIII, Chapter 2. - Tьbingen: J.C.B. Mohr (Paul Siebeck); The Hague, Boston, London: Martinus Nijhoff Publishers, 1996. - 178 p.

5. Handelsgesetzbuch in der im Bundesgesetzblatt Teil III, Gliederungsnummer 4100-1, verцffentlichtenbereinigten Fassung, das zuletzt durch Artikel 1 des Gesetzes vom 22. Dezember 2014 (BGBl. I S. 2409) geдndert worden ist [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.gesetze-im - internet.de/bundesrecht/hgb/gesamt.pdf.

Размещено на Allbest.ru