Компаративізм права та закону як структурних складових правової реальності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Компаративізм права та закону як структурних складових правової реальності

Савенко Віктор Васильович --

кандидат історичних наук, доцент кафедри теорії і історії держави і права Тернопільського національного економічного університету

У статті проведено порівняльний аналіз співвідношення права та закону як основних структурних складових правової реальності та досліджено їх еволюцію в системі парадигмального розвитку суспільства. Проаналізовано цивілізаційні принципи та особливості формування правових систем, божественні першооснови права і закону, трансформації правосвідомості у віддиференційованих та невіддиференційованих правових системах.

Ключові слова: природне право, позитивне право, правовий закон, філософія права, суспільство.

Постановка проблеми. Історія формування поглядів на проблему співвідношення права і закону зокрема, та осмислення правової реальності загалом бере свій початок з моменту появи уявлення людини про справедливість та правомірність. Оскільки філософсько-юридичний концепт право охоплює весь спектр цивілізаційного буття людства, без аналізу його онтологічної природи розуміння механізму взаємозв'язку між законами буття і суспільства значною мірою ускладнюється. По цій причині системне осмислення співвідношення права і закону в структурі правової реальності є актуальним напрямком дослідження сучасної філософії права.

Метою статті порівняльно-історичний аналіз співвідношення права та закону як основних структурних складових правової реальності та дослідження їх еволюції в умовах парадигмального розвитку суспільства.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Історіософські аспекти походження права та закону досліджується на зламі історії, філософії права та історії філософії права. В західній соціально-філософській традиції вони ставали предметом дослідження А. Арато, К. Аллена, Г. Алмонда, Р. Броуна, С. Верби.

Аналіз закону як філософської категорії здійснювали В. Віндельбанд, П. Гуревич, І. Богут, В.Кузнєцов, В. Соколов та ін.

Значення категорій права і закону в історіософському контексті розглядали у своїх працях І. Покровский, В. Кудрявцев, А. Семитко, Ю. Хабермас, Е. Лукашева, В. Нерсесянц та ін.

Виклад основного матеріалу. Філософія розглядає право як міжсуб'єктну взаємодію, субстанційну реальність, ідеально-сенсовий зміст того, що розглядає юриспруденція. У цьому значенні складовими компонентами правової реальності є не форми, реквізити, юридичні факти, а сенси, наповнення, прагнення, ідеали.

Ще в доісторичні часи, на тлі яких формувались цивілізаційні принципи правових систем, людство апелювало до міфологічних уявлень як божественної першооснови формування права та закону.

Звідси бере початок прагнення людей підпорядковувати своє земне життя божественним першоосновам. Відповідно до такої системи світосприйняття природне право визнавалось позаземним (божественним) і безапеляційним, а все людське поставало як природне і достойне позитивної оцінки настільки, наскільки воно відповідає божественним настановам та велінням. При цьому, функція управління земним життєустроєм належала Верховному богу в міфологічній ієрархії якого завжди був «відповідальний» за правопорядок - бог, що уособлював правду і справедливість (напр.: Феміда та Немезіда у грецькій міфології; Осіріс, Гор та Маат - в єгипетській тощо) [1, с. 45]. Природне відчуття і, одночасно прагнення справедливості в процесі суспільного розвитку трансформувалося в природне право як модель забезпечення загальнолюдських цінностей в системі суспільно-історичного прогресу. Отже, встановити хронологічний старт розвитку природного права неможливо. Водночас встановити початки розвитку права позитивного, тобто закону, видається можливим.

Усвідомлення індивідами самих себе, як носіїв права, забезпечило їм можливість жити за правом і дало поштовх розвитку писаного законодавства. Помітний прогрес у цій галузі починає простежуватись в містах Південного Дворіччя вже у Ш - на початку ІІ тисячоліття до н. е. Згадка по закони шумерських містах Ніппур, Ешнунна, Ларса, Лагаш, що визначали договірний, диспозитивний спосіб правового регулювання збереглися до наших днів [2, с. 5].

Правова культура і законодавство шумерів помітно вплинули на формування знаменитого давньовавилонського законодавчого акту відомого під назвою «Закони Хаммурапі», що характеризувався неоднозначними підходами до питань рівності та справедливості. Так, за принципом таліону усі громадяни, соціальна нерівність яких визнавалась справедливою, визнавались рівними у відповідальності за здійснене правопорушення [3, с. 612].

У світлі запропонованої парадигми усі події реального життя людини почали фіксуватися в державних законах, які поступово стали головним проявом суспільної свідомості та сформували так зване позитивне право. Проте, дотримання принципу «рівної нерівності», яким до слова керувалися не лише у давньому Вавілоні, а й у давніх Китаї, Індії, Греції тощо, ускладнювало процес юридичної декларації ідеалів абсолютної справедливості. В релігійні доктрини Далекого Сходу, представленій в трактатах Лао-цзи та Конфуція, це призвело до відторгнення законодавства як засобу втілення владно-наказових, насильницьких прийомів суспільного регулювання. В контексті законодавчо-правових відносин це призвело до порушення позитивно скоординованого взаємозв'язку між дао як природним правом, та фа як правом позитивним [4, с. 84].

Така антагоністична суперечність характеризується легістським баченням співвідношення проблеми права та закону. По суті вона формує негативний образ закону, моделюючи його як явище позаправове, несправедливе, до того ж асоціативно пов'язане із жорстоким покаранням [3, с. 5].

В епоху Античності проблема співвідношення права та закону також не була позбавлена суперечності. «Дурною вигадкою» вважав закон і античний філософ Демокріт. Його праці (як вчення його наступників - Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура та ряду римських авторів) продовжили тему пошуків гармонії між правом та законом, віддаючи пальму першості природно-правовому підходу, як то: «справедливе полягає у віддячуванні іншому рівним».

Пізніше уявлення про взаємозв'язок справедливості та права опосередковувалися через змінні і релятивні уявлення людей. Від так те, що є справедливістю стали визначати як природне право. Особистісні ж характеристики права та закону почали використовуватись не стільки задля їх критичного протиставлення, скільки для кореляції суперечностей між ними та приведення позитивістських законів у відповідність до природних потреб людини. Як наслідок, заклики Сократа до законослухняності вже не вимагали підкорятися свавільним розпорядженням влади, а апелювали до якомога більшого збігу змісту законного і справедливого.

Наукове розуміння законного і справедливого схиляється радше не до власне натуралістичного, а натуралістично-соціального, адже між природою та соціумом, не вбачалося чіткої демаркаційної лінії. Справедливість вважалась синонімом рівності (праці Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура) [3, с. 5].

У філософських концепціях стародавнього Риму перевага віддавалась значущості позитивного права. За своєю суттю такий підхід акцентував увагу на тому, що постулати природного права повинні наповнювати зміст права позитивного.

Вплив ідей природного права тією чи іншою мірою здійснювався через різноманітні джерела позитивного права. Зокрема, римську юриспруденцію. Тлумачення римськими юристами норм позитивного права, їх правоперетворювальна діяльність становили основний канал засвоєння природно-правових ідей та уявлень, їх трансформації і реалізації в положеннях позитивного права. Імплементація положень природного права у чинне право здійснювалась через преторські директиви, едикти та укази, виконання яких, вимагало від судді дотримання ідеалів справедливості (bonum et eaquum), які згодом були законодавчо закріплено у змісті правової норми [5, с. 5].

На пізньому етапі існування римського права відбувся чіткий поділ на: право природне (jus naturalis) і право позитивне (lex) До складу останнього відійшли справи компетенції звичаєвого права, едиктів магістрів, рішень сенату до приписів, конституцій імператорів тощо. Окрім цього, були сформовані основні принципи правової системи позитивного права, головними з поміж яких були: рівність та справедливість (aequitas); правда та справедливість (justitia).

Зазначимо, що основні підходи до осмислення права і закону, типів праворозуміння по-різному визначають і властивості права. На окремої уваги у цьому сенсі заслуговує не лише діахронний, але й компаративний зріз проблеми, адже термін «праворозуміння» охоплює всю сукупність загальнотеоретичних понять і визначень, які належать до правової реальності, що, своєю чергою, позначається і на підходах до характеристики властивостей закону. Інтерес у цьому сенсі становить проблема осмислення правової реальності у правових системах віддиференційованого та невіддиференційованого типів.

Так у віддиференційованому праві панівна роль відводиться закону як регулятору суспільних відносин, у невіддиференційованому праву, а подекуди й моралі. Закон же розглядається здебільшого крізь призму примусу як засіб розв'язання проблеми в «неварварський спосіб».

Для віддиференційованих правових систем, до яких належать держави романо- германського й англо-американського світу, характерно сприймати закон як основне джерело права - нормативно-правовий акт, або ж судовий прецедент. І те, і інше, безумовно, є складовою частиною позитивного права. І це не випадково, адже становлення філософії праворозуміння у державах цього типу відбувалося під загальним впливом соціального детермінізму в певній періодичності: вплив рецепції римського права, його доктринальне вдосконалення, і, нарешті - утвердження панівної роль принципів права, так зване оприроднення.

В невіддиференційованих правових системах право безпосередньо пов'язане із соціальним життям, релігією, мораллю, політикою, звичаями тощо. Для них характерним є витіснення закону на другий план і врегулювання буття суспільства регулюється не власне правовими, а загальноправовими і деякими неправовими засобами.

Подібно до від диференційованих, невіддиференційовані правові системи поділяються на: релігійні та традиційні.

Особливістю домінантного праворозуміння в межах релігійного типу є визнання права явищем, що має божественне походження. Позитивне право визнається при цьому другорядним. Його функція зводиться до встановлення відповідальності людини за порушення релігійних.

У традиційному типі правових систем прийнято виділяти дві основні підгрупи: 1) традиційно-звичаєву; 2) традиційно-етичну [6, с. 13].

Перша представляє правовий світогляд африканських народів і ґрунтується на побутових звичаях (родоплемінних відмінностях) як своєрідному регуляторі суспільного життя. Друга - апелює до давніх філософських доктрин свого регіону. Подібно до того, як у релігійних правових системах право набуває другорядної ролі поруч з нормами релігії, так у традиційно-етичному воно витісняється нормами моралі (природним правом).

В сучасному європейському праворозумінні «право» і «закон» розглядається інтегрально, як сукупність базових пластів правової реальності природно-правового та позитивно-правового типів. Здавалось би ситуація чітка та зрозуміла: право - категорія загально світоглядна (філософська), закон - юридична (правова). У взаємодії своїх структурних елементів вони утворюють єдиний комплекс правової реальності. Проте ситуація ускладнюється наявністю різних типів праворозуміння.

Щонайменше одна «класична» природно- правова (натуралістична) теорія все ж апелює до категорії права, а не закону. Вона вдається до розгляду аксіологічних, антропологічних, онтологічних засад юриспруденції, виводячи у такий спосіб право з-під виключного відання філософії, та надаючи йому самостійності в межах юридичних конструктів. Філософська наука також не завжди розглядає принципи і норми врегулювання суспільних відносин суто з позиції права. Предметом її дослідження як науки є цілком прикладні та «приземлені» речі, скажімо, покарання, суть якого неможливо розкрити поза чітко визначеною категорією закону тощо. І філософська, і юридична наука з різною частотою, проте однаковою глибиною освоюють категорії права та закону. Втім відмінність між філософським та міждисциплінарним - філософсько-правовим підходами все ж існує. По-перше, філософія розглядає феномен права у структурі правової реальності з погляду загальносвітоглядної та методологічної позиції, а філософія права, як галузь юриспруденції, досліджує об'єктивну істину та справедливість у праві. По - друге, філософія характеризується парадигмал ьним осмисленням змісту права, а юриспруденція досліджує його непарадигмальну форму. По-третє, для філософського пізнання значущим є дослідження інтелектуальних інтуїцій як синтетичного сприйняття предмета, а юриспруденція розглядає інтуїцію радше як другорядне у процесі пізнання. по - четверте, філософський процес пізнання права характеризується рефлективністю, тоді як юридичний - не рефлективністю. По- п'яте, для філософії, право - специфічний предмет, а для юриспруденції - загальний. По- шосте, філософія розглядає право як втілення нерефлексованої правосвідомість, а для юриспруденції воно є виявом теоретизовано соціалізованої свідомість.

Отже, право (наділене категоріальною формою, абстрактними характеристиками та прихованим змістом) як феномен характеризується буттям, закон (носій явного змісту, понятійної форми, видимого та визначеного характеру) - існуванням. Та це не заважає їм в дослідженні сутності права та закону керуватися спільними методологічними конструктами, зокрема: наявними знаннями та досвідом про досліджуваний предмет; парадигмами, концептами, концептуальними ідеями та моделями, методами й методологічними принципами організації й упорядкування суспільних відносин. Їх єдність проявляється також через сукупність осмислюваних правових принципів та норм організації й упорядкування суспільних відносин, серед яких принципи напередвизначеності, самодостатності, безумовності, самоцінності, компенсації, парадоксальності, формованості, функціональності, зумовленості, доцільності, розвитку, несуперечності, аналітичності, фрагментарності, всезагальності, системності [7, с. 12].

Оскільки філософія розглядає право і закон як єдність внутрішнього (природи) та зовнішнього (коріння), феноменального та ноуменального тощо, метою їх пізнання виступає потреба в осмисленні перелічених вище принципів та норм організації та упорядкування суспільних відносин, з'ясування ідеї адекватного та ефективного права за допомогою характеристики, що визначає сукупність реальних можливостей, потенцій чинного права його потреб і закономірностей [7, с. 8]

Разом з тим зауважимо, що пошуки відмінностей між цими філософсько- юридичними концептами не варта зводити ні до штучного розмежування філософії та юриспруденції (які, до того ж, виокремились з єдиного комплексу світоглядних вчень), ні до членування (відповідно до типів праворозуміння) всередині однієї науки, ні до розриву між ними. Глибинне осмислення права та закону має бути спрямоване на пошук особливостей, а не відмінностей, з метою осягнення ефективного способу їх інтеграції, і в цьому завдання науки майбутнього.

Висновки. Філософсько-юридичне осмислення права та закону пройшло тривалий шлях розвитку від розмежування права на природне і позитивне, змішування проблем моралі і права у вченнях античних натурфілософів та появи положень про загальність моральних і правових норм до появи писаної декларації природних прав людини - закону.

Відтак сьогодні ці концепти виступають в якості двокомпонентного наповнення правової реальності, що в органічному симбіозі формують її зміст, організовують та упорядковують правові відносини як динамічний елемент правової системи, впливають та регулюють правову реальність. При цьому, праву відводиться функція соціально-нормативного впливу на правову реальність, а закону - її упорядкування (регулювання) .

Щодо верховенства права як запоруки правового закону, то тут слід зазначити, що право в більшості країн розвинених демократій набувало панівного впливу саме завдяки встановленню його універсального верховенства, що невдовзі однозначно позитивно позначалося на стані суспільного розвитку, зумовлюючи правовий порядок.

Список використаних джерел