11

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донецький національний університет

Злочини проти здоров'я жінки за Литовським Статутом

Мартишок Олексій Володимирович -

кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри теорії та історії держави і права

та адміністративного права

У статті розглядаються злочини проти здоров'я жінки за трьома редакціями Литовського Статуту. Зосереджується увага на основних поняттях та юридичних конструкціях кримінального права XVI ст., а також чинниках, що впливали на ступінь покарання злочинця. Аналізується "нав'язка" як особливий правовий інститут системи покарань Литовського Статуту.

Ключові слова: жінка, злочини проти здоров'я, тілесні ушкодження, нав'язка, Литовський Статут, Литовсько-Руська держава, Річ Посполита.

Постановка проблеми. Трансформація національної правової системи, що була розпочата понад два з половиною десятиліття тому, продовжується і нині. Одним з найважливіших особистих благ є здоров'я людини. Відповідно до Конституції України життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека людини визнаються найвищою соціальною цінністю, кожна людина має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань [1]. Тому злочини проти здоров'я становлять велику суспільну небезпеку. У цьому зв'язку актуальним уявляється звернення до історико-правової спадщини українського народу, так як це дозволяє виявити місце правової культури у структурі не лише української, а й європейської культури.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У історико-правовій науці інститут злочину проти особи, у т. ч. жінки за Литовським Статутом досліджували такі вчені, як М. Іванишев, Ф. Леонтович, Я. Падох, К. Марисюк, І. Лукшайте, І. Валіконіте, С. Кудін, О. Шевченко, П. Музиченко та інші.

Невирішені раніше проблеми. Нині в історико-правовій науці проблема інституту злочину проти здоров'я жінки за Литовським Статутом вивчена недостатньо. Вчені, досліджуючи різні аспекти інститутів злочину проти особи за Литовським Статутом, не зосереджували уваги на вивченні злочинів проти здоров'я саме жінки. Відтак, висновки, зроблені вітчизняними та зарубіжними істориками права, потребують подальшого узагальнення та розвитку.

Метою статті є дослідження інституту злочинів проти здоров'я жінки за Литовським Статутом.

Виклад основного матеріалу. Протягом другої половини XV - XVI ст. відбуваються зміни у суспільних відносинах Литовсько - Руської держави, тому впродовж XVI ст. видається кодифікований акт загальнодержавного значення - Литовський Статут у редакціях 1529, 1566 і 1588 рр. [2]. Він діяв на теренах України аж до 40-х років XIX ст. Джерелами Статуту стали норми Руської Правди,

Судебника Казимира 1468 р., статутні земські грамоти, сеймові постанови та ухвали, норми німецького та польського права. За твердженням С. Кудіна, до Литовського Статуту також увійшли писані та неписані норми давньоруського звичаєвого права. Ймовірно, отримали санкцію і правові звичаї неукраїнських земель [3, с.74].

За Литовським Статутом усі злочини, які порушували права жінки, можна поділити на злочини проти особи та майнові. Досить небезпечними діяннями у Литовсько-Руській державі та Речі Посполитій серед злочинів проти особи вважалися злочини, об'єктом яких було здоров'я жінки.

Одним із найпоширеніших видів покарань, що сплачувався потерпілій за нанесення їй різноманітних тілесних ушкоджень (побиття, поранення, "кґвалт"), була нав'язка. Під нав'язкою розуміли компенсацію скривдженій особі фізичної та моральної шкоди через сплату певної грошової суми. Як слушно зазначає К. Марисюк, досі нема одностайності з приводу походження назви досліджуваного покарання [4, с.32]. На думку Я. Падоха, нав'язка виникла з перев'язки, тобто із повернення коштів на перев'язку рани, витрат на ліки та лікарів [5, с.46].

Згідно норм Литовського Статуту розмір нав'язки за скоєння злочинів проти жінок був вдвічі більшим ("совито") від аналогічних злочинів, що скоювалися проти чоловіків (наприклад, І, ХІ, 1, 5; ІІ, ХІ, 13, ХІІ, 1-3; ІІІ, ХІ, 27, ХІІ, 3, 5-7) (Примітка. Перша римська цифра

- номер редакції Литовського Статуту, друга римська цифра - номер розділу, третя арабська цифра - номер артикулу). Існування такого інституту кримінального права у досліджуваний період можна пояснити впливом у тогочасному суспільстві ціннісного відношення до здоров'я, честі, свободи особи. За твердженням С.В. Кудіна, джерелами артикулів Литовського Статуту, в яких передбачалась нав'язка, були відповідні норми Руської Правди (побиття особи

- ст.2 Короткої Правди, ст.30 Просторової Правди; образа честі - ст.3, 4 Короткої Правди, ст.22, 25 Просторової Правди) [6, с.187]. Зазначимо, що не всі соціальні категорії жінок простого стану мали право на отримання подвійної суми нав'язки. Закон виключав з цього правила жінок, які "мужа немела и немаеть", а також шинкарок (ІІ, ХІІ, 1; ІІІ, ХІІ, 3,6).

Литовський Статут досить детально регламентував розмір нав'язки. Він був меншим за розмір головщини (приватної грошової винагороди, яку отримувала сім'я за вбивство її родича) і залежав, перш за все, від соціального статусу потерпілої.

Найдетальніше Статути регламентували грошові суми, які сплачувала винна особа за нанесення побоїв та різноманітних тілесних ушкоджень, а також спричинення каліцтва шляхтянці (ІІІ, ХІ, 27). За поранення руки, ноги, носа, ока, губ, вибиття зубів злочинець мав понести адекватне покарання ("маетъ тежъ таковый члонокъ утятъ и урезанъ або выбитъ быти") і сплатити грошовий штраф у розмірі ста коп грошей "за такий кождый члонокъ стороне жалобной". Якщо ж було відтято дві руки, дві ноги, два вуха та вибито обидва ока, сума штрафу збільшувалася вдвічі. За кожний відтятий палець закон визначав розмір компенсації у сумі сорока коп грошей. Застосування цих норм підтверджує і судова практика. Зокрема, у матеріалах Володимирського гродського суду міститься інформація, відповідно до якої за побиття шляхтянки Г. Зенкової судді говорили "статут отворити", де написано, що". куму бы ся в чимъ дому шкода стала або розбой з ведомостью господара домового, таковый повиненъ оному оный розбой або шкоду оправовати своим пенезми а винъного собе искати." [7].

Статут визначав міру покарання для злочинця за спричинення каліцтва шляхтянці. Так, якщо жінка "с того зраненья былъ такъ вельми охроменъ же бы имъ до году владнути не мого", тоді "за таковое охроменье за кождый члонокъ, руку, ногу, ухо, губы" необхідно було сплатити по сто коп грошей.

Найтяжчими серед цієї групи злочинів вважалися поранення обличчя та голови, що призвели до втрати мови. Ці діяння законодавець відносив до найбільш ганебних, а тому і встановлював штраф у розмірі двохсот коп грошей. У такому випадку грошовий штраф був основним видом покарання, а додатковим - піврічне ув'язнення у підземеллі. Сума нав'язки за ці злочини дорівнювала сумі шляхетської головщини. У цьому ж артикулі зазначалося: "За рану крвавую в голове, съ котре бы кости выбирано тридцать копъ грошей, за рану обличную сорокъ копъ грошей. а шляхътянкамъ навезка совито маеть бытии сказана" (ІІІ, ХІ, 27).

У випадку поранення шляхтичем чи простолюдином вагітної шляхтянки ("зъ зуфальства або опильства своего або умыслне то учынилъ невесту бременъную шляхтянку"), що втратила при цьому дитину ("и образилъ, такъ ижъбы плодъ мертвый поронила а сама жива зостала"), винного чекало основне і додаткове покарання. Згідно Статуту основне покарання полягало у сплаті відповідної суми нав'язки потерпілій ("за доводомъ слушнымъ маетъ ее водлугъ стану навезти"), а злочинець позбавлявся волі строком на три місяці ("за тую вину у везенью в замку або у дворе нашомъ того повету чверть году седети"). При цьому додаткове покарання накладалося

християнською церквою у вигляді спокутування гріха: "передъ паномъ богомъ на собе отнести черезъ годъ одинъ чотыри кротъ на свята урочыстые. у дверей костельныхъ ве внутръ на местъцу поднесломъ на то наготованомъ на локотъ отъ земли стояти и грехъ свой передъ людъми. явне вызнавати" (ІІІ, ХІ, 15).

У випадку нанесення побоїв різними предметами (киями, дубцями, булавою та іншими предметами) шляхтянка отримувала компенсацію у розмірі вісімдесяти коп грошей, а злочинець мав "дванадцать недель на дне у вежы седети".

Караними діяннями у Литовсько-Руській державі та Речі Посполитій вважалися також ляпас та виривання волосся. Санкціями для злочинця у цьому випадку були сплата нав'язки потерпілій у розмірі двадцяти чотирьох коп грошей, а також тюремне ув'язнення строком на три тижні.

При визначенні міри покарання враховувалися обставини, за яких скоювався той чи інший злочин. Суд ("врядъ") повинен був відрізнити умисну вину від необережної. Обтяжливими обставинами при пораненнях були поранення під час нападу на маєтність, або у суді [8, с.37]. На розмір грошового стягнення на користь шляхтянки впливав стан злочинця, а також відносини залежності між потерпілою та злочинцем (ІІ, ХІ, 18; ІІІ, ХІ,

9). Як зазначає С.В. Кудін, у деяких випадках особи, які заподіяли поранення чи членопошкодження іншій людині, підлягали смертній карі. При цьому окрім стану та відносин залежності між потерпілим та злочинцем обов'язково враховувався мотив злочину (ІІІ, ХІ, 16), спосіб вчинення (ІІІ, І, 17), ступінь тяжкості злочину, при якому заподіювалось поранення (І, УІІ, 1; ІІ, ХІ, 1, 3; ІІІ, ХІ, 1,3) [6, с.176]. Шляхетську нав'язку сплачували лише особи шляхетського стану (І, УІІ, 9; ІІ, ХІ, 13; ІІІ, ХІ, 27), а простолюдини каралися тілесними покараннями, або смертною карою (І, ІІІ, 14; ІІ, ХІ, 15; ІІІ, ХІ, 39, 49). Застосування цих норм підтверджують матеріали тогочасної судової практики [9, с.751-753].

З виданням кожної наступної редакції Статуту збільшувалося коло жінок нешляхетського походження, які мали право на отримання нав'язки. Також зростав розмір грошового стягнення. Так, наприклад, згідно першої редакції Статуту дружина бортника отримувала "два рубли грошей" (І, ХІ, 1), то згідно третьої - "четыре рубли грошей" (ІІІ, ХІІ,

3); якщо ремісниця за Статутом у редакції 1529 р. отримувала два "рубли грошей", то за Статутом у редакції 1588 р. розмір компенсації збільшувався у три рази (ІІІ, ХІІ,

5). Артикул 3 розділу ХІІ Статуту 1588 р. встановлював такі розміри нав'язок жінкам "простого стану": дружинам "путныхъ слугъ" - шість "рублевъ грошей", "панцерныхъ слугъ" - дванадцять "рублевъ грошей", "тяглыхъ людей" - чотири копи грошей, "челядниковъ домовыхъ отчизныхъ" і "полоненику" - дві копи грошей.

Литовський Статут визначав розмір нав'язок для міщанок різних соціальних груп, але при цьому акцентував увагу на правовому статусі міста (ІІІ, ХІІ,

6). Закон чітко поділяв всі міста держави на дві категорії: з магдебурзьким правом ("в местехъ въ которыхъ ся судять правомъ майдеборскимъ") та без нього ("местечка менъшие где права майдеборъского нетъ"). Законодавець, укладаючи Статут, враховував становий характер тогочасної правової системи. Норми Литовського Статуту окремо виділяли дружин міської аристократії (бурмистра, війта, лавника, писаря тощо) шляхетського та нешляхетського походження, звичайних міщанок та шинкарок.

Якщо, наприклад, війт, писар, лавник, бурмистер проживали у містах з магдебурзьким правом та належали до осіб шляхетського стану ("былъ шляхътичъ з роду або за упривильеваньемъ нашимъ господарскимъ"), то вони та їх дружини у разі нанесення їм тілесних ушкоджень отримували розмір шляхетської нав'язки. Закон встановлював лише одне обмеження: вони не повинні були займатися ремеслом та шинкарством. Очевидно, що тогочасний рівень юридичної техніки не дає змоги достовірно встановити розмір нав'язки жінкам цих прошарків міського населення, що "шынкують сами". Слушно зазначає С.Г. Ковальова, що у вітчизняній науці до цього часу не існує усталеної історико-юридичної термінології, яка стосується ХІУ-ХУІ ст. [10, с.8]. Аналізуючи артикул 6 розділу ХІІ Статуту 1588 р. правомірно стверджувати, що його розмір становив від десяти до двадцяти коп грошей. Дружини міської аристократії, що не належали до шляхти, але проживали у привілейованих містах, отримували нав'язки двадцять коп грошей. Якщо вони займалися шинкарством, ця сума вдвічі зменшувалася і прирівнювалася до нав'язок звичайних міщанок. Її розмір становив десять коп грошей: ":. войту, бурмистру, лавнику, писару десеть копъ грошей а жонамъ ихъ совито,. а которые шынкують сами тымъ яко иного простого мещанина жоне. навезки пять копъ грошей, а жонамъ ихъ совито".

Менші суми нав'язок отримували жительки міст, які у ХУІ - першій половині ХУІІ ст. не користувалися привілеями "права майдеборъского". Так, дружини міської верхівки отримували компенсацію у розмірі десяти коп, прості міщанки - шість коп, а шинкарки - "пятьдесятъ грошей". Відзначимо, що правові норми Литовського Статуту не визначали розмір нав'язок жінкам шляхетського походження, що проживали у містах без магдебурзького права. Ймовірно, ця сума не відрізнялася від суми нав'язки, яку отримувала звичайна шляхтянка. Так, у деяких випадках законом передбачалися навіть випадки, коли розмір шляхетської нав'язки отримували особи іудейського та мусульманського віросповідання (ІІІ, ХІІ, 7,10).

Артикули Литовського Статуту, які регламентували розміри нав'язок, зазвичай, згадували лише одружених жінок різних суспільних прошарків, а також шинкарок. У зв'язку з цим постає запитання стосовно того, які суми отримували неповнолітні та неодружені жінки, а також вдови. Вважаємо, що на розмір шляхетської нав'язки в цілому не впливав сімейний статус жінки. У законі при характеристиці посягання на права особи досить часто зазначалося "шляхтичъ або шляхътянка", "станы народу шляхетъского" та інші подібні терміни (наприклад, ІІІ, ХІ, 27, 28). Винятком з цього правила могли бути хіба що жінки, що займалися шинкарством (ІІІ, ХІІ, 6), вели вільний спосіб життя (ІІІ, XIV, 30), а також самі вчиняли аморальні злочини, наприклад звідниці (ІІІ, ХІУ, 31). Закон, у першу чергу, захищав права жінки-матері, матері-вдови, а діяння вищезгаданої категорії жінок суперечили як духу тогочасного права, так і вченню християнської церкви про шлюб та сім'ю.

Щодо жінок простого стану, то Статут наводив деякі уточнення. Так, повнолітня неодружена жінка, а також жінка-шинкарка отримували нав'язки лише "полтину грошей" і, таким чином, виключалися із загального правила подвійної компенсації. Очевидним є те, що неповнолітні жінки, а також вдови отримували нав'язку залежно від соціального стану відповідно батьків та чоловіка.

Висновки. На основі проведеного у даній статті дослідження можна зробити наступні висновки.

За Литовським Статутом усі злочини, об'єктом яких були права жінки, можна поділити на злочини проти особи та майнові. Досить небезпечними діяннями у Литовсько-Руській державі та Речі Посполитій серед злочинів проти особи вважалися злочини, об'єктом яких було здоров'я жінки. Залежно від ступеня вини навмисні злочини проти здоров'я жінки каралися суворіше, ніж ненавмисні. Поєднання злочину проти здоров'я жінки з іншими злочинами вважалося обтяжуючою обставиною.

Одним із найпоширеніших видів покарань, що сплачувався потерпілій за нанесення їй різноманітних тілесних ушкоджень, була нав'язка. Під нав'язкою розуміли компенсацію скривдженій особі фізичної та моральної шкоди через сплату певної грошової суми. Згідно норм Литовського Статуту розмір нав'язки за скоєння злочинів проти жінок був вдвічі більшим ("совито") від аналогічних злочинів, що скоювалися проти чоловіків. Статут досить детально регламентував розмір нав'язки. На розмір грошового стягнення на користь жінки впливав соціальний, релігійний, а у деяких випадках і сімейний статус потерпілої.

Згідно норм трьох редакцій Статуту особисті права шляхтянок захищалися суворішими санкціями порівняно з аналогічними правами жінок простого стану. Одночасно з виданням кожної наступної редакції Литовського Статуту збільшувалося і коло жінок нешляхетського походження, які мали право на отримання грошової компенсації (нав'язки) за нанесення їм фізичної шкоди. Протягом XVI ст. зростав розмір грошового стягнення на користь жінок-простолюдинок, сума ж шляхетської нав'язки залишалася незмінною.

литовський статут злочин здоров'я жінка

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. Ст.141.

2. Аналіз артикулів трьох редакцій Литовського Статуту проводиться за текстами, опублікованими у виданні "Временникъ Императоркаго Московскаго общества Исторіи и Древностей Россшскихъ" (І ред. у кн.18 за 1854 р., ІІ ред. - у кн.23 за 1855 р., ІІІ ред. - у кн. 19 за 1854 р.).

3. Кудін С.В. Форми існування кримінального права України у X - першій половині XV!! ст. / С. B. Кудін // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2002. - № 4. - B.70-75.

4. Марисюк К.Б. Нав'язка як вид майнового покарання за Литовськими статутами / К.Б. Марисюк // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. - 2010. - № 3. С.30-36.

5. Падох Я. Нарис історії українського карного права / Я. Падох. - Мюнхен: Молоде життя, 1951. - 131 с.

6. Кудін С.В. Становлення і розвиток кримінального права України у Х - першій половині XVII ст.: дис. канд. юрид. наук: 12.00.01/С.В. Кудін; Київський нац. ун - т імені Тараса Шевченка. - К., 2001. - 226 с.

7. ЦДІАК України (Центральний державний історичний архів України, м. Київ), КМФ-36, оп.1, спр.16, арк.233 - 234.

8. Історія українського права: навч. посібник: матеріали до курсу лекцій з історії української державності / за ред.О. О. Шевченка. - К.: Олан, 2001. - 214 с.

9. Ясинскій М.Н. Матеріальї для исторіи судоустройства и судопроизводства въ Литовко - Русскомъ государстве. Акты о копныхъ и панскихъ судах / М.Н. Ясинский. - Кшвъ: Типографія Императорскаго Университета Св. Владиміра, 1897. - Томъ 1. (1501-1588). - 1897. - 846 с.

10. Ковальова С.Г. Еволюція судової системи і судочинства на українських землях Великого князівства Литовського: автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.01/С.Г. Ковальова; Одеська нац. юрид. академія. - Одеса, 2004. - 21 с.

Размещено на Allbest.ru