До питання вдосконалення правового регулювання участі представника в цивільному судочинстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

До питання вдосконалення правового регулювання участі представника в цивільному судочинстві

Рябченко Юрій Юрійович -

кандидат юридичних наук, доцент доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Національного університету державної податкової служби України,

Стаття присвячена розвитку закріплення окремих положень щодо представництва в цивільному процесі, зокрема щодо: права на правову допомогу в окремих видах проваджень та процедур цивільного процесу; відмежування представництва від діяльності інших осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Обґрунтовано необхідність внесення змін до чинного законодавства, а також видання роз'яснень вищими судовими інстанціями

Ключові слова: цивільний процес, цивільне судочинство, представництво, прокурор, суд.

Постановка проблеми. Право на правову допомогу при реалізації права на судовий захист є конституційним правом особи (ст. 59 Конституції України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР (далі - Конституція України) [1]. Нормами, що містяться в розділі 1 «Загальні положення» Цивільного процесуального кодексу України від 18.03.2004 р. № 1618-ІУ (далі - ЦПК України) [2] також передбачається право особи, яка бере участь у справі, на правову допомогу (ст. 12 ЦПК України). З метою забезпечення реалізації вказаного права в цивільному судочинстві існують такі інститути, як зокрема, процесуальне представництво (ст.ст. 38-44 ЦПК України), а також участь органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст.ст. 45, 46 ЦПК України). Висновку щодо значення інституту процесуального представництва в цивільному судочинстві можна дійти з положень, що наведені у підручнику з курсу цивільного процесу, виданому у 2011 р. під редакцією В.В. Комарова про те, що існування його обумовлено такими обставинами, як: забезпечення засад змагальності судочинства; забезпечення кваліфікованої юридичної допомоги щодо розгляду справи в суді тощо [3, с. 338]. Очевидним є також значення існування в цивільному процесі осіб, передбачених ст. 45 ЦПК України. На сьогоднішній день не викликає сумнівів широке застосування на практиці цих процесуальних інститутів. У зв'язку із наведеним значення їх належної правової регламентації складно переоцінити, як і важливість наукових досліджень у вказаному напрямку. Попри вказане, дослідження цивільного процесуального законодавства, судової практики, доктринальних джерел дає підстави стверджувати про існування на сьогоднішній день окремих проблем щодо вказаних інститутів, зокрема щодо визначення процесуальної правосуб'єктності як представника, так і осіб, передбачених у ст. 45 ЦПК України, зокрема прокурора. Вказані проблеми сприяють змішуванню понять у сфері цих інститутів у доктрині та винесенню незаконних рішень судів на практиці.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Невирішені раніше проблеми. Проблеми інституту представництва в цивільному процесі отримали значну увагу науковців, що можна пояснити його практичним значенням для забезпечення захисту прав осіб. Так, ще у 2005-2006 роках вказаним проблемам на рівні дисертаційних досліджень приділили увагу такі науковці, як І. А. Павлуник [4], С. А. Чванкін [5], Г. З. Лазько [6]. В їх роботах було розглянуто такі основоположні засади цього інституту, як поняття, види, підстави виникнення, порядок здійснення тощо. За останні роки теж мають місце ґрунтовні дослідження в цій сфері. Так, слід відмітити монографію С.С. Бичкової «Цивільний процесуальний правовий статус осіб, які беруть участь у справах позовного провадження» (2011 р.), в якій значну увагу отримали питання правового статусу представника у цивільному судочинстві [7, с. 309 - 355].

Разом із тим, попри зазначений науковий інтерес до цього інституту, слід констатувати наявність істотних прогалин у його правовому регулюванні. Вказане стосується, зокрема, належного закріплення права особи мати представника під час участі в окремих видах проваджень та процедур цивільного процесу. Зокрема, серед проваджень у цьому аспекті можна назвати: відновлення втраченого судового провадження (р. 9 ЦПК України); провадження за участю іноземних осіб (р. 10 ЦПК України), окремих інших видах проваджень. Серед процедур слід назвати: процедури, пов'язані з вирішенням процесуальних питань з виконання судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів, посадових осіб (р. 6 ЦПК України); б) судового контролю за виконанням судових рішень (р. 7 ЦПК України); в) про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні (р. 8 ЦПК України) [3, с. 36-37].

Слід також зауважити, що окремі теоретичні питання представництва у цивільному процесі не отримали належної уваги з боку науковців, що на практиці призводить до підміни окремих понять у сфері цивільного процесу. Так, на рівні роз'яснень вищих судових інстанцій у сфері цивільного процесу, участь прокурора у цивільній справі, що відбувається відповідно до ст.ст. 45, 46 ЦПК України іменується представництвом без відповідних роз'яснень, хоча як буде звернуто увагу далі, його діяльність суттєвим чином відрізняється. Вказані недоліки негативно впливають на стабільність судової практики, оскільки зумовлюють, в окремих випадках, прийняття достатньо спірних з позиції дотримання процесуального права рішень, зокрема щодо відкриття провадження у справі за відсутності достатніх для цього підстав і прийняття за таких умов рішення по суті спору. Як приклад можливо навести рішення Ірпінського міського суду Київської області від 02 вересня 2013 р. у справі № 367/1972/13-ц [8]. Більш докладно зазначене рішення буде проаналізовано далі.

Попри основоположне значення вказаних вище робіт, слід констатувати, що на сьогоднішній день не вщухає науковий інтерес до проблем реалізації права особи на правову допомогу. Разом із тим, основна увага приділяється окремим проблемам представництва у цивільному процесі, на рівні публікацій у фахових юридичних виданнях (В. Заборовський [9], Л. Супрун [10], Н.О. Чучкова [11]). Хоча зустрічаються також і публікації загального характеру (В. Цюра [12]). Мають місце також публікації, що розміщуються не у виданнях, що віднесені до фахових юридичних (В. Панов [13; 14]). Окрім зазначеного, слід відмітити наявність окремих комплексних (дисертаційних) досліджень щодо проблем представництва. Так, у 2012 р. захищено дисертаційне дослідження Д. В. Іванчулинець на тему «Законне представництво у цивільному процесі» [15]. Разом із тим, вказані дослідження обходять увагою проблеми, які є предметом даної статті.

Метою статті є розвиток положень щодо представництва в цивільному процесі, зокрема щодо: права на правову допомогу в окремих видах проваджень цивільного процесу; відмежування представництва від діяльності інших осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, зокрема прокурора; обґрунтування на підставі отриманих результатів пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання представництва у цивільному процесі.

Виклад основного матеріалу. Відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦПК України, особа, яка бере участь у справі, має право на правову допомогу. Процесуальне представництво розглядається у юридичній літературі як одна з форм надання правової допомоги [3, с. 338]. Зазначається про загальний характер норм, які регулюють інститут процесуального представництва і, на цій підставі, про поширення сфери їх правової дії на всі стадії цивільного процесу та на всі види проваджень у цивільному судочинстві [3, с. 343]. Подібне розуміння можна віднайти також у матеріалах судової практики. Так, у листі Верховного Суду України «Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні» від 01.07.2007 р. (далі - Лист «Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні») вказується, що відсутність у р. 2 ЦПК України положення щодо можливості для боржника діяти через представника не слід розуміти як неприпустимість участі представника боржника. Оскільки наказне провадження є різновидом цивільного судочинства, то на нього поширюються норми статей р. 1 «Загальні положення» ЦПК України. Крім того, зазначений висновок обґрунтовується також виходячи з положень ст.ст. 38-42, 44-46 ЦПК України [16]. Не піддається сумніву правомірність участі представника у справах наказного провадження також у постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження» від 23.12.2011 р. № 14 (п.п. 5, 19) [17]. Значимість вказаного широкого розуміння права на участь у справі через представника обумовлюється тим, що на сьогоднішній день у цивільному судочинстві виділяються не тільки позовне, наказне, окреме провадження (провадження у суді першої інстанції). В юридичній літературі наводяться також інші види проваджень: а) апеляційне, касаційне, провадження у Верховному Суді України; б) перегляд за нововиявленими обставинами; в) провадження у справах про скасування рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів; г) відновлення втраченого судового провадження; д) провадження за участю іноземних осіб. Крім того, виділяються також окремі процедури: а) пов'язані з вирішенням процесуальних питань з виконання судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів, посадових осіб; б) судового контролю за виконанням судових рішень; в) про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні [3, с. 36-37].

Не оспорюючи в жодному випадку зазначене вище розуміння меж права особи на правову допомогу у формі представництва, слід одночасно звернути увагу, що буквальне тлумачення ч. 1 ст. 38 ЦПК України не дає можливості зробити такий висновок. Так, відповідно до вказаної норми, можна умовно виділити дві категорії осіб, які є суб'єктами права на участь у справі через представника: 1) сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб; 2) заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення). Особи першої категорії притаманні лише позовному провадженню (ч. 1 ст. 26 ЦПК України). Особи другої категорії, як видно, відносяться лише до окремого провадження. Попри зазначене, уявляється, що вказану норму не слід розуміти буквально. Такий висновок випливає не лише з наведених вище теоретичних положень та позиції Верховного Суду України, а також з положень ст. 26 ЦПК України, у ч.ч. 2, 4 якої прямо вказується на наявність представника у таких провадженнях, як: наказне, щодо оскарження рішення третейського суду, щодо видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду. Крім того, не вдаючись до детального обґрунтування права заінтересованих осіб інших видів проваджень та процедур на участь у справі через представника, можливо вказати на широку та усталену судову практику участі представника у таких справах. Водночас, вказане зумовлює актуальність внесення відповідних змін до ч. 1 ст. 38 ЦПК України в напрямку відображення в ній меж зазначеного права осіб. Уявляється, що додатково актуальність вказаній проблемі додає зазначене вище закріплення участі представника у окремих видах проваджень у ч.ч. 2, 4 ст. 26 ЦПК України, що зумовлює суперечність чинних редакцій розглядуваних норм. Вказівка певних норм, що містяться у розділах ЦПК України щодо відповідних проваджень та процедур, зокрема норм, що регламентують вимоги до форми звернень на відкриття відповідних проваджень або процедур (п. 2 ч. 2 ст. 98, п. 2 ч. 2 ст. 389-2, п. 5 ч. 3 ст. 389-8 ЦПК України тощо), як уявляється, не може вважатись належним регламентуванням розглядуваного права осіб, оскільки предметом регулювання зазначених норм є не визначення складу учасників відповідного провадження або процедур, а встановлення вимог щодо відповідних звернень. цивільний законодавство право адвокат

Іншою стороною представництва в цивільному судочинстві, що як уявляється, не отримала належної уваги в роз'ясненнях вищих судових інстанцій, є відмежування його від діяльності в цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст.ст. 45, 46 ЦПК України). Зокрема, як зазначалось на початку цієї статті, на рівні роз'яснень вищих судових інстанцій участь прокурора у цивільній справі, що відбувається відповідно до ст.ст. 45, 46 ЦПК України достатньо часто іменується представництвом без відповідних роз'яснень (Лист «Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні»; п. 4 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» від 07.02.2014 р. № 6 [18]). Вагомою причиною такого розуміння уявляється застосування терміну «представництво» у п. 2 ч. 1 ст. 121 Конституції України, відповідно до якої воно є однією з функцій прокуратури відносно інтересів громадянина або держави. Разом із тим, у спеціальному законодавстві з питань діяльності прокуратури, передусім діючому Законі України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 р. № 1789-ХТТ (далі - Закон «Про прокуратуру») [19] значення цього терміну роз'яснюється, зокрема зазначається що ним є здійснення прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави. Разом із тим, як показує практика розгляду судами цивільних справ, вказаного роз'яснення подекуди недостатньо, і суди в окремих випадках продовжують допускати участь у справі прокурора без належних підстав, при цьому при характеристиці його діяльності в конкретній справі застосовують вирази, які характерні для надання характеристики участі саме представника. Зокрема, в згадуваному вище рішенні Ірпінського міського суду Київської області від 02 вересня 2013 р. у справі № 367/1972/13-ц суд відкрив провадження у справі та вирішив її по суті. Відкриття провадження у справі відбулось на підставі «позову прокурора м. Ірпеня Київської області в інтересах виконавчого комітету Ірпінської міської ради». Зазначене звернення представляється достатньо спірним як підстава для відкриття провадження у справі, враховуючи наступне. По-перше, діяльність «в інтересах» притаманна представникові, а прокурор звертається «на захист» інтересів. По-друге, прокурор, на відміну від представника, звертається на захист не будь-яких інтересів, а лише інтересів громадянина або держави (ч. 1 ст. 36-1 Закону «Про прокуратуру»). Він не може звертатись на захист інтересів територіальної громади. По- третє, відповідно до ст.ст. 16, 18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. № 280/97-ВР [20] органи місцевого самоврядування можуть бути позивачами у суді, якщо це необхідно для реалізації їх повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування, що зумовлює необхідність звернення їх від власного імені у таких випадках.

Слід відмітити, що на сьогоднішній день у науковій літературі немає єдиної наукової думки щодо доцільності застосування терміну «представництво» до участі прокурора в цивільному судочинстві в порядку ст.ст. 45, 46 ЦПК України. Більш підтриманим є підхід, відповідно до якого зазначений термін не слід застосовувати для позначення такої діяльності. Водночас, неодноразово висловлюються протилежні наукові позиції, щодо визнання такої діяльності прокурора «законним представництвом», «офіційним процесуальним представництвом» і навіть «прокурорським представництвом». [7, с. 266-267, 292-293; 3, с. 338, с. 330-331]. Аналіз положень ст.ст. 45, 46 ЦПК України щодо прав прокурора в цивільному судочинстві, ст. 36-1 Закону «Про прокуратуру», а також наведених літературних джерел дає підстави приєднатись до більш поширеної позиції щодо недоцільності застосування терміну представництва до обговорюваної діяльності прокурора. Прихильниками такої позиції наводиться значна кількість відмітних ознак, що відрізняють представництво від діяльності прокурора на захист інтересів осіб чи держави, найбільш значними з яких представляються наступні: 1) прокурор діє завжди від свого імені; 2) прокурор не перебуває в матеріально-правовому зв'язку з особою, яку представляє; 3) державно-правовий характери заінтересованості прокурора [7, с. 266-267, 292-293]. Попри очевидність зазначених відмінностей, слід враховувати, що вони не закріплені безпосередньо у нормативних актах. Зазначене, як уявляється, і зумовлює ускладненість, в окремих випадках, сприйняття їх судом, оскільки як відомо, правова доктрина не є джерелом права в Україні. Разом із тим, вказане актуалізує необхідність видання відповідних роз'яснень Верховним Судом України або Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Висновки. Проведене дослідження дає підстави для наступних висновків: 1) необхідним є внесення змін до ЦПК України щодо вдосконалення закріплення права особи на участь у цивільному процесі через представника у будь-яких видах проваджень та процедур; 2) слід підтримати наукову позицію щодо недоцільності: а) застосування терміну «представництво» до участі прокурора в цивільному процесі в порядку, передбаченому ст.ст. 45, 46 ЦПК України; б) ототожнення участі в цивільній справі представника та прокурора в порядку, передбаченому ст.ст. 45, 46 ЦПК України. З метою недопущення відповідних помилок суддями при вирішенні справ доцільним є видання відповідних роз'яснень вищими судовими інстанціями.

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР: за станом на 21 лют. 2014 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

2. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. № 1618-ГУ: за станом на 13 трав. 2014 р. // Офіційний вісник України. - 2004. - № 16 (07.05.2004). - Ст. 1088.

3. Курс цивільного процесу: підруч. / [В. В. Комаров [та ін] ; ред. В. В. Комаров. - Х.: Право, 2011. - 1352 с.

4. Павлуник І. А. Представництво в цивільному процесі України: автореф. дис.... канд. юрид. Наук: спец. 12.00.03 / І. А. Павлуник ; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. - Київ, 2002. - 21 с.

5. Чванкін С. А. Добровільне представництво у цивільному процесі України: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / С. А. Чванкін ; Одеська національна юридична академія. - О., 2005. - 22 с.

6. Лазько Г. З. Правова природа процесуального представництва у цивільному процесі: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Г. З. Лазько ; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. - К., 2006. - 19 с.

7. Бичкова С. С. Цивільний процесуальний правовий статус осіб, які беруть участь у справах позовного провадження: моногр. / С. С. Бичкова - К.: Атіка, 2011. - 420 с.

8. Про стягнення заборгованості: рішення Ірпінського міського суду Київської області від 09.09.2013 р. № 367/1972/13-ц [Електронний ресурс] // Веб-сайт «Єдиний державний реєстр судових рішень».

9. Заборовський В. В. Правовий аналіз підстави участі адвоката в цивільному судочинстві [Електронний ресурс] / В. В. Заборовський // Порівняльно-аналітичне право. - 2013. - № 2.

10. Супрун Л. Окремі аспекти представництва у цивільному процесі за законодавством України та Іспанії: порівняльно-правовий аналіз [Електронний ресурс] / Л. Супрун // Юридичний журнал. - 2012. - № 6.

11. Чучкова Н. О. Консул як суб'єкт захисту прав, свобод та інтересів іноземних осіб у цивільному процесі України [Електронний ресурс] / Н. О. Чучкова // Вісник Академії адвокатури України. - 2012. - Число 3 (25).

12. Цюра В. Концепція представництва в світлі положень сучасного цивільного та цивільного процесуального законодавства України [Електронний ресурс] / В. Цюра // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - Серія: Юридичні науки. - 2012/90. Панов В. Расходы на правовую помощь - отказать [Електронний ресурс] / В. Панов // Вебсайт «ЮРЛИГА». - Режим доступу: http://jur1iga.1igazakon.ua/b1ogs_artic1e/329.htm.

13. Іванчулинець Д. В. Законне представництво у цивільному процесі: дис.... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Д. В. Іванчулинець ; Закарпат. держ. ун-т. - Ужгород, 2012. - 238 с.

14. Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні: лист Верховного Суду України від 01.07.2007 р. // Бізнес: законодавство та практика. - 2008. - 00. - № 7.

15. Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження: постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від р. № 14 // Закон і Бізнес. - 2012. - 01. - № 4.

16. Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах: постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 № 6 // Закон і Бізнес. - 2014. - 03. - № 10.

17. Про прокуратуру Закон України від 05.11.1991 р. № 1789-ХТТ // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 53 (31.12.91). - Ст. 793.

Размещено на Allbest.ru