Земельна власність дружини та чоловіка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Земельна власність дружини та чоловіка

Барабаш Алла Григорівна --

кандидат юридичних наук доцент кафедри правового регулювання економіки Чернігівського національного технологічного університету

Шпомер Алла Іванівна --

В статті розглядаються проблеми правового режиму земельної ділянки, яка набувається чоловіком або дружиною за час шлюбу в порядку безоплатної приватизації. Пропонується внесення додаткової норми до статті 57 Сімейного кодексу України, яка вбачається необхідною для узгодження змін до Сімейного кодексу України з основними принципами сімейного права.

Ключові слова: подружжя, земельна ділянка, безоплатна приватизація, Сімейний Кодекс України.

Постановка проблеми. Левова частка спорів, що виникають з приводу поділу майна - це спори між подружжям (колишнім подружжям). Причини цього явища різні - збільшення кількості розлучень, зміни в правосвідомості громадян, нестабільність економічної та політичної ситуації в Україні, нарешті, колізійніть та нераціональність окремих норм національного законодавства, які покликані врегулювати саме цю сферу суспільних відносин.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання правового забезпечення майнових відносин подружжя, а також поділу майна між чоловіком та дружиною досліджуються в доробках Ариванюк Т.О., Антошкіної В.К., Дзери О.В., Жилінкової І.В., Мальченка В.М., Новохатської Я.В., Спасибо- Фатєєвої І.В., Шанойло В.О. й інших українських науковців.

Невирішені раніше проблеми. Однак у вказаних дослідженнях відсутній ґрунтовний аналіз правового режиму земельної ділянки, яка набувається чоловіком або дружиною за час шлюбу, та є специфічним об'єктом сімейно- земельних відносин. Останні зміни до Сімейного кодексу України щодо земельної власності подружжя стали причиною виникнення низки нових додаткових теоретичних та практичних проблем у цій сфері.

Метою статті є:

- характеристика правового статусу земельних ділянок дружини та чоловіка, набутих за час шлюбу у порядку безоплатної приватизації;

- дослідження наслідків належності земельної ділянки дружині або чоловікові на праві особистої приватної власності;

- формулювання пропозицій до законодавства з метою удосконалення правового регулювання відповідних відносин.

Виклад основного матеріалу. Сімейний кодекс України визначає два види права власності: право особистої приватної власності дружини та чоловіка і право спільної сумісної власності подружжя. Зі структури Сімейного кодексу слідує, що законодавець, насамперед регулює відносини з приводу роздільної приватної власності, а потім - відносини, пов'язані зі спільною сумісною власністю подружжя. Такий підхід, як зазначає Ариванюк Т.О., певною мірою є нелогічним, оскільки особливістю прав подружжя на майно у першу чергу є його спільність, а не роздільність[1, с. 9]. Оскільки вказані питання не є об'єктом нашого дослідження, лише зазначимо, що цілком поділяємо точку зору Ариванюк Т.О..

Аналіз змісту глав 7 і 8 Сімейного кодексу свідчить, що вид права власності (особиста чи спільна сумісна) визначається трьома основними чинниками:

- часом набуття об'єкта власності;

- власне об'єктом права власності;

- способом набуття об'єкта власності.

Цілком закономірною і логічною видається загальна норма статті 60 Сімейного кодексу: майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Презумпція, відповідно до якої майно, набуте в шлюбі, є спільною сумісною власністю подружжя, має велике практичне значення як при здійсненні правомочностей, пов'язаних з розпорядженням спільною власністю, так і у разі поділу спільного майна дружини і чоловіка.

Однак, правовий режим земельної ділянки, як особливого виду майна, визначається не тільки часом, але й способом її набуття. Законом України «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка» від 17.05.2012 року частину 1 статті 57 Сімейного кодексу було доповнено наступною нормою: особистою приватною власністю дружини, чоловіка є земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України[2].

Отже, якщо перебуваючи у шлюбі один із подружжя набуває земельну ділянку в порядку приватизації у межах зазначених розмірів така ділянка на підставі пункту 5 частини 1 статті 57 Сімейного кодексу України є його особистою приватною власністю. Оскільки дослідження обраної теми обумовлює характеристику двох видів відносин - земельних і сімейних - спробуємо визначити раціональність вказаних нововведень до Сімейного кодексу як з точки зору земельного законодавства, так і з точки зору сімейного законодавства.

Незважаючи на те, що приватизація є досить розповсюдженим на сьогодні способом набуття земельних ділянок у власність, ні в законодавстві, ні в правовій доктрині не склалося єдиного розуміння цього поняття. Тому відразу зазначимо, що для цілей даного дослідження використовується вузьке розуміння приватизації, запропоноване Мірошниченком А.М. та Марусенком Р.І.. Приватизація земельної ділянки - це безоплатне, одноразове (в межах встановлених норм) відчуження земельних ділянок державної та комунальної власності виключно громадянам. Інші випадки відчуження земельних ділянок державної та комунальної власності класифікуються як цивільно-правові угоди [3, с. 267].

За загальноприйнятою класифікацією основних прав особи, право на приватизацію земельної ділянки в межах норм безоплатної приватизації слід вважати особистим майновим правом громадянина України, яке гарантоване земельним законодавством. Як і будь-яке інше особисте право, право на безкоштовну приватизацію тісно пов'язане з особою, реалізується лише особисто. Не допускається приватизація земельної ділянки на користь інших осіб, відступлення права на приватизацію земельної ділянки.

Держава не лише гарантує кожній особі право на безоплатну приватизацію в межах встановлених норм, але й здійснює реєстрацію реалізації такого права та контроль. У паспорті громадянина, який скористався правом на безоплатну приватизацію, робиться відповідна відмітка, яка в сукупності з реєстрацією вказаного права унеможливлює повторну безоплатну приватизацію земельної ділянки відповідного цільового призначення однією й тією ж фізичною особою.

Оскільки право на приватизацію земельної ділянки є особистим майновим правом особи, таке право має кожен із членів подружжя. І чоловік, і дружина може реалізувати зазначене право самостійно, незалежно один від одного. Приватизація земельної ділянки чоловіком не позбавляє права на безкоштовну приватизацію іншої ділянки його дружину і навпаки. Слід визнати, що реалізація права на безкоштовну приватизацію земельної ділянки за нормами земельного законодавства жодним чином не пов'язана із сімейним статусом особи.

Статтею 121 Земельного кодексу України визначено наступні розміри земельних ділянок, що надаються громадянам України безоплатно із земель державної або комунальної власності:

а) для ведення фермерського господарства - в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району;

б) для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара;

в) для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара;

г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара;

ґ) для індивідуального дачного будівництва - не більше 0,10 гектара;

д) для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара.

Розмір земельних ділянок, що передаються безоплатно громадянину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).

Приватизація земельної ділянки можлива лише один раз по кожному виду цільового використання, передбаченого ст. 121 Земельного кодексу України. Право на приватизацію земельної ділянки одного виду використання є відособленим і незалежним від права на приватизацію ділянки для іншого виду використання.

Одноразовість приватизації означає і те, що особа, котра скористалася своїм правом і приватизувала земельну ділянку меншої від граничної, передбаченої статтею 121 Земельного кодексу площі, не може приватизувати земельну ділянку цього цільового призначення вдруге, навіть площею, що складає різницю між гранично можливою та раніше приватизованою.

Охарактеризувавши особливості набуття земельної ділянки, шляхом її приватизації, ще раз наголосимо, що у випадку поділу майна між подружжям відповідна земельна ділянка поділу не підлягає. Оскільки Земельний кодекс України виходить з позицій презумпції особистої (індивідуальної) власності на земельну ділянку, викладене вбачається цілком правомірним з точки зору вітчизняної земельної доктрини. Потребує дослідження і раціональність особистої земельної власності з точки зору інтересів подружжя і сім'ї.

Стаття 58 Сімейного кодексу певною мірою відображує положення статті 189 Цивільного кодексу України і визначає: якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів). Виходячи з цієї норми будь-які плоди чи доходи отримані від приватизованої в шлюбі земельної ділянки є особистою приватною власністю лише чоловіка або лише дружини (тобто тієї особи, яка зазначена у правовстановлюючому документі на землю). У випадку поділу майна між подружжям тягар доказу протилежного покладається на особу (чоловіка або дружину), яка не є власником відповідної земельної ділянки.

Оскільки правовий режим земельної ділянки тісно пов'язаний з правовим режимом будівель та споруд, що на ній розташовані, не можна залишити поза увагою і статус будинку, садиби, які були побудовані (створені) за час шлюбу подружжям. Характерно, що Новохатська Я.В. ще в 2006 році, досліджуючи правове регулювання майнових відносин подружжя (порівняльно-правовий аспект національного та зарубіжного законодавства), вказувала на специфіку правового регулювання такого об'єкту як сімейний будинок та зазначала, що відповідна специфіка не завжди враховується в процесі правового регулювання цих відносин у нашій державі [4, с. 17]. На жаль, не можна стверджувати, що законодавство України з того часу зазнало позитивних змін. Так, статтею 381 Цивільного кодексу встановлено правовий режим садиби як об'єкта права власності. Садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. У разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором і законом. У визначенні садиби, насамперед робиться посилання до земельної ділянки. Якщо земельна ділянка в порядку безкоштовної приватизації оформлена на чоловіка чи дружину, то інша особа мусить доводити, що саме (які об'єкти) на земельній ділянці побудовано за її безпосередньої участі. У випадку недостатності доказів, очевидно, власник земельної ділянки і власник садиби будуть збігатися в одній особі. А інший член подружжя матиме тільки право користування садибою. Такий підхід не вбачається раціональним, оскільки часто садиба є єдиним і основним об'єктом нерухомості, яким на протязі багатьох років опікуються чоловік та дружина, і від якого сім'я отримує істотний дохід.

Не додає прозорості у вирішення питання поділу майна між подружжям і стаття 377 Цивільного кодексу. Згідно з вказаною нормою до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, і на частину земельної ділянки, яка є необхідною для її обслуговування. Після внесення змін до Земельного кодексу України згідно з Законом №997-У від 27 квітня 2007 року вказане положення відтворене і статтею 120 Кодексу. На наш погляд, зазначені норми є грубим порушенням конституційних засад демократичного суспільства.

Право приватної власності є одним з основоположних прав особи. Згідно з частиною 4 та 5 статті 41 Основного Закону ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Тобто, Конституція України визнає право власності непорушним і визначає лише дві підстави вилучення майна у законного власника:

- з мотивів суспільної необхідності;

- в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Вказаний підхід в повній мірі відображає вимоги міжнародного права у сфері захисту прав людини. З 11 вересня 1997 року в Україні набула чинності Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. У статті 1 «Захист власності» першого протоколу до Конвенції зазначено: кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Непорушність права власності стверджується і нормою 321 Цивільного кодексу.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Норми статті 41 Конституції знаходять своє підтвердження в положеннях Земельного кодексу України. Згідно зі статтею 140 Земельного кодексу України до вичерпного переліку підстав припинення права власності на землю належать:

а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

д) конфіскація за рішенням суду;

е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Як бачимо, Земельний кодекс не називає перехід права власності на нерухомість, що побудована на земельній ділянці, підставою припинення земельної власності. Також у Земельному кодексі відсутні процесуальні норми, які б регулювали порядок автоматичного переходу земельної власності до власника об'єкта нерухомості і порядок позбавлення попереднього власника об'єкта власності.

Саме зміст норм статті 41 Конституції, статті 321 Цивільного кодексу та статті 140 Земельного кодексу в повній мірі відповідає принципам розвитку правової держави і непорушності приватної власності. Виходячи з зазначених норм, у випадку поділу між подружжям будинку та інших об'єктів нерухомості, що знаходяться на земельній ділянці та перебувають у спільній сумісній власності, існує один правомірний спосіб вирішення долі земельної ділянки:

- якщо земельна ділянка знаходиться в особистій власності одного з подружжя, то при поділі будинку, інший з подружжя може претендувати лише на користування (сервітутне користування) частиною земельної ділянки, яка є необхідною для обслуговування та проходу до його частини будинку. І аж ніяк не може претендувати на отримання у власність частини земельної ділянки. право земельний кодекс подружжя

Неоднозначними є підходи Верховного Суду України та Конституційного Суду України до визначення статусу майна, набутого в шлюбі. Мова йде про рішення, які безпосередньо не стосуються спорів, пов'язаних з земельними питаннями подружжя, але суттєво впливають на судову практику щодо вирішення будь-яких майнових спорів між чоловіком та дружиною. Так, Верховний Суд України у постанові від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» в пункті 29 визначив, що відповідно до положень статей 57, 61 Сімейного кодексу, статті 52 Цивільного кодексу майно приватного підприємства чи фізичної особи-підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності. Нині дана постанова Верховного Суду чинна.

Водночас діє рішення Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року №17- рп/2012, прийняте за зверненням «ІКІО» про офіційне тлумачення ч. 1 статті 61 Сімейного кодексу України. Конституційний Суд встановив, що статутний капітал та майно приватних підприємств є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що якщо засновник приватного підприємства перебуває у шлюбі, його дружина/чоловік стає співзасновником/співзасновницею статутного капіталу та активів підприємства. Звідси всі наслідки права спільної сумісної власності:

- будь-які угоди, щодо розпорядження спільним майном мають укладатися за згоди обох членів подружжя;

- у разі поділу майна між подружжям таке майно є об'єктом поділу.

Зважаючи на вищевикладене, можна стверджувати про кардинально протилежні підходи Верховного Суду України та Конституційного Суду України до вирішення одного й того ж питання. Причиною такої неоднозначності, на наш погляд, є нераціональність наслідків застосування окремих положень статті 57 Сімейного кодексу України, невідповідність їх наступним основним засадам регулювання сімейних відносин:

- жінка та чоловік мають рівні права і обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї;

- регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї;

- сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Звичайно, не всі сімейні відносини можуть регулюватися нормами права. Так, відносини любові, поваги, співчуття, взаємодопомоги, довіри між членами сім'ї не можуть ініціюватися чи забезпечуватись правовими нормами. Ці категорії не є правовими. Однак, норми законодавства повинні сприяти розвитку зазначених відносин. Тому, не претендуючи на перехід права власності на приватизовану земельну ділянку від однієї особи до іншої, можна визнати обов'язковість спільної сумісної власності на плоди та доходи від земельної ділянки.

Звідси вбачається доцільним внесення додаткової норми до положень статті 57 Сімейного кодексу наступного змісту:

Плоди та доходи від земельної ділянки, набутої дружиною або чоловіком за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України є спільною сумісною власністю подружжя.

До вищевикладеного слід додати, що вказана норма жодним чином не буде суперечити основоположним нормам Цивільного кодексу про право на плоди та доходи. Адже згідно з частиною 2 статті 189 Цивільного кодексу продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Список використаних джерел

1. Ариванюк Т. О. Правове регулювання відносин власності між подружжям: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Т.О. Ариванюк ; Київ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка. - К., 2002. - 20 с.

2. Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка: Закон України від 17.05.2012 р. № 4766-VI

3. Мірошниченко А. М. Науково-практичний коментар Земельного кодексу України / А. М. Мірошниченко, Р. І. Марусенко. - К.: Правова єдність, 2009. - 496 с.

4. Новохатська Я. В. Правове регулювання майнових відносин подружжя (порівняльно- правовий аспект): автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.03 / Я. В. Новохатська ; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. - Х., 2006. - 20 с.

Размещено на Allbest.ru