Інститут громадянства в українській державі

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ГРОМАДЯНСТВА В УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВІ

Рева К.Є., асистент

кафедри правознавства

Кіровоградський державний педагогічний університет

імені Володимира Винниченка

Стаття присвячена аналізу основних положень Закону про громадянство часів Гетьманату П. Скоропадського. Відзначається, що це був другий закон про громадянство з тих, які були ухвалені за часів Української національної революції 1917-1921 років. Закон «Про громадянство Української Держави» аналізується на предмет визначення підстав прийняття та втрати громадянства Української держави, процедури та порядку його оформлення. Вказується на певну спадкоємність принципів громадянства за доби Центральної Ради та за часів Гетьманату П. Скоропадського.

громадянство гетьманат скоропадський

Ключові слова: закон про громадянство, набуття громадянства, втрата громадянства, принцип «права крові», натуралізація, присяга.

Статья посвящена анализу основных положений Закона о гражданстве времен Гетьманата П. Ско- ропадского. Определено, что это был второй закон о гражданстве из тех, которые были приняты во времена Украинской национальной революции 1917-1921 годов. Закон «О гражданстве Украинского Государства» анализируется на предмет определения оснований принятия и потери гражданства Украинского Государства, процедуры и порядка оформления гражданства. Отмечается определенная преемственность принципов гражданства времен Центральной Рады и во времена Гетьманата П. Скоропад- ского, а также расширение оснований его приобретения.

Ключевые слова: закон о гражданстве, приобретение гражданства, утрата гражданства, принцип «права крови», натурализация, присяга.

REVA K.YE. THE INSTITUTE OF CITIZENSHIP IN UKRAINIAN STATE

This article is devoted to analyze the main provisions of the Citizenship Act of Hetman P. Skoropadsky times. It is determined that it was the second citizenship law adopted during the Ukrainian revolution of 1917-1921. The Law “On Citizenship Ukrainian State” is analyzed in terms of the grounds adopting Ukrainian citizenship, loss of its procedures and procedures for obtaining citizenship. It is noted in a separate continuity principles citizenship in the days of Central Rada and the days of Hetman P. Skoropadsky, and expansion of the grounds of its acquisition.

Key words: law on citizenship, acquisition of citizenship, loss of citizenship, principle of “jus sanguinis”, naturalization, oath.

Постановка проблеми. Гетьманський переворот 29 квітня 1918 року змінив державний, суспільний та громадський лад в Україні. Центральна Рада, Мала Рада, Рада Народних Міністрів та інші державні інститути влади припинили свою діяльність. Був встановлений «авторитарно-бюрократичний режим з близькими до диктаторських повноваженнями глави держави, відсутністю представницького органу влади, поєднанню у уряді виконавчих і законодавчих функцій, вузькою соціальною базою і тимчасовим характером правління» [1]. Український науковець Р.Я. Пиріг зазначає: «хоч залежність від союзників була очевидною, все ж Гетьманат мав формальні ознаки самостійного державного утворення: тимчасову конституцію, главу держави, уряд як виконавчу і законодавчу владу, судову систему, армію, визнання інших країн, дипломатичні відносини, міжнародні угоди тощо» [1].

Реформування влади, введення диктаторського режиму зумовило необхідність її правового оформлення, прийняття принципово нового законодавства, у тому числі й щодо набуття громадянства Української Держави. Комісією з підготовки нового закону був критично переглянутий ухвалений Центральною Радою Закон «Про громадянство УНР» від2 березня 1918 року. З нього були відібрані лише окремі ключові положення (наприклад, про єдине громадянство в Україні, прийняття до громадянства за територіальним походженням). У цілому він був доповнений підставами набуття й отримання українського громадянства, випадками його втрати, особливостями процедури оформлення.

Мета статті - розгляд та аналіз положення Закону «Про громадянство Української Держави» від 2 липня 1918 року; умов набуття і придбання українського громадянства та підстав його втрати.

Виклад основного матеріалу. Після ухвалення Радою Міністрів Гетьманської держави Закон «Про громадянство Української Держави» був затверджений 2 липня 1918 року (гетьманом) Павлом Скоропадським. Для всенародного ознайомлення він був опублікований у Державному віснику та у таких періодичних виданнях, як «Земське діло», «Селянське слово» та інших.

За своєю структурою та змістом Закон «Про громадянство Української Держави» від 2 липня 1918 року був поділений на дві частини та містив додаток до нього. У першій частині висвітлені статті щодо умов прийняття до громадянства Української держави, у другій - його втрати. Окрім цього, текст Закону включав Додаток до Закону про громадянство Української держави, в якому містилася присяга осіб, які отримують українське громадянство [2].

Аналізований Закон у своїй першій статті давав визначення поняттю громадянства, якого не було у попередньому аналогічному законі Центральної Ради [3]. Під громадянством в новоприйнятому Законі Української держави розумілася державно-правова «приналежність особи до держави», що надає їй прав та обов'язків українського громадянина.

Варто вказати, що визначення громадянства через «приналежність особи до держави» характерна, в першу чергу, для країн з монархічною формою правління, а також для радянського періоду. Такий підхід до характеристики досліджуваного явища грунтовно критикується сучасними науковцями та законодавством. Саме тому законодавство з питань громадянства незалежної України (закони України «Про громадянство України» 1991 року та «Про громадянство України» 2001 року) визначає громадянство як правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках [4].

Відповідно до Закону «Про громадянство Української Держави» Громадянами Української Держави визнавалися:

- всі російські піддані, що перебували на території України під час видання цього закону (це був так званий «нульовий варіант» отримання громадянства), але у разі небажання отримати українське громадянство російські піддані мали подати заяву місцевому старості для запису в особливий список («алфавіт») підданих і громадян інших держав протягом одного місяця. У цьому разі строк їх перебування на території України обмежувався шістьма місяцями за посвідченням про це місцевого старости (ст. 4);

- всі, хто народився на території України, навіть у разі подальшого постійного перебування за її межами. Таким особам громадянство надавалося за відповідною заявою, яка мала бути складена протягом року після досягнення повноліття, а для повнолітніх - протягом року після оголошення закону (ст. 5). Тобто на вибір громадянства відводився один рік, а не три місяці, як за Законом «Про громадянство УНР»;

- ті особи, які самі або їх батьки осіло перебувають на території України, але під час видання закону перебували за її межами та протягом року після проголошення цього закону повинні були подати відповідну заяву або обґрунтувати пропущений строк (ст. 6).

Прийняття до громадянства Української Держави осіб, які постійно чи тимчасово перебували за кордоном, передбачало виконання такої процедури. Ці особи подавали своє прохання закордонним представникам українського уряду, які після розгляду справи видавали відповідне посвідчення. У разі їх приїзду до України заява подавалася до місцевого адміністративного відділу окружного суду (ст. 7). Особи чоловічої статі повинні були подавати посвідчення про виконання військової повинності на своїй батьківщині абозвільнення від неї. Судом після розгляду клопотання приймалась відповідна постанова, яка повідомлялася заявникові з надсиланням копії губернському старості (ст. 13). Постанови суду у справах про громадянство могли бути оскаржені. У разі відсутності оскарження суд видавав особі посвідчення про українське громадянство. Прийняття громадянства супроводжувалося прийняттям присяги.

І. Нагаєвський зазначає, що відразу після проголошення Закону «Про громадянство Української Держави» від 2 липня 1918 року були створені українські консульства у радянській Росії, «встановлені там внаслідок домовленості гетьмана з більшовиками, були засипані заявами від маси прохачів, які хотіли за всяку ціну виїхати з Московщини в Україну» [5, с. 136].

Громадянство Української Держави набу- валось за принципом «права крові» особами: а) народженими від громадян Української Держави; б) народженими від шлюбу іноземки з українським громадянином; в) у випадку усиновлення іноземної дитини до 17 років громадянином Української Держави (ст. 8).

Відповідно до ст. 9 досліджуваного Закону встановлювалася можливість набуття громадянства через натуралізацію (набуття громадянства за волевиявленням особи [6, с. 106]) за наявності таких умов: правоздатності та дієздатності; перебування на території України протягом трьох років; спроможнності прогодувати себе й свою родину. Набуте таким чином право громадянства поширювалося і на дітей осіб, які ставали громадянами, коли їм не виповнилося сімнадцяти років.

Громадянство Української держави могли також набути такі особи: а) українська громадянка, що взяла шлюб з іноземцем, у разі його розірвання; б) діти, народжені від шлюбу української громадянки з іноземцем, якщо після розлучення вони залишаються з матір'ю; в) іноземці, які закінчили вищу чи середню школи в Україні та подали прохання про прийняття до українського громадянства не пізніше двох років після отримання освіти; г) іноземці, які зробили значні послуги Українській Державі (ст. 10). Вказані вище особи могли отримати українське громадянство у випадку постійного проживання на території України та після подання заяви про своє бажання бути українським громадянином.

Лише громадянам України надавалася уся повнота політичних прав в Українській Державі, у тому числі активне та пасивне виборче право, право державної та публічно-громадянської служби, але саме на них покладалися і всі обов'язки дбати про Українську Державу (ст. 3). Іноземці на державних та публічно-громадських посадах могли служити у тих установах, де це допускається винятково законом. Зазначимо, що такої статті не було в Законі «Про громадянство УНР» від 2 березня 1918 року, але у розробленому проекті про громадянство Народного міністерства судових справ (квітень 1918 року) вона вже містилася.

Зауважимо, що порядок та процедура прийняття до громадянства за принципом «права крові» у разі натуралізації та за наявністю інших підстав не була наведена в аналізованому законі. У прийнятті до громадянства могло бути відмовлено особі, якщо мали місце відомості про її ганебні вчинки чи професії, можливу від них шкоду для Української Держави.

Друга частина аналізованого закону містила 5 статей, які встановлювали підстави втрати громадянства. Так, громадянство Української Держави можна було втратити у таких двох випадках.

По-перше, у разі отримання громадянства або підданства іншої держави (ст. 17). За незаконний вступ до підданства іншої держави передбачалося покарання і встановлювалася заборона повернення в Україну (ст. 19). В Законі не пояснювалося, який перехід до громадянства іншої країни є незаконним.

По-друге, громадянство Української Держави можна було втратити у разі зречення від нього (ст. 18). Зауважувалося, що зречення дозволялося не раніше, ніж після трьох років перебування в українському громадянстві. Після спливу п'яти років у разі виключення з громадянства особа мала право прохати знову про прийняття у громадянство Української Держави (ст. 21).

Встановлювалася така процедура зречення від громадянства Української Держави. Заява про це мала подаватися до адміністративного відділу місцевого окружного суду з обов'язковою вказівкою громадянства або підданства держави, до якої заявник переходить. Особа втрачала громадянство Української Держави («увільнялася») при наявності: документального підтвердження проходження військової служби («повинності»); звільнення за законом від неї; відсутності недоплат за особистми податками (ст. 20).

Порівняння положень аналізованого закону із Законом «Про громадянство УНР» часів Центральної Ради дозволяє зробити висновок про послідовність української влади щодо заборони подвійного громадянства [7].

У додатку до Закону «Про громадянство Української держави» від 2 липня 1918 року наводився текст присяги («заприсяжне обіцяння»), яку мала проголосити особа, яка приймала українське громадянство. Присяга складалася із двох невеликих змістових частин: обіцянки та заприсягання бути завжди вірним Українській Державі, охороняти її інтереси, всіма силами допомагати її славі і розцвіту, не жаліючи для цього навіть свого життя, та обіцянки та заприсягання не визнавати другої Батьківщини, виконувати всі обов'язки громадянина, вказівки Уряду та її влади, ставити інтереси Батьківщини вище особистих. Примітка вказувала на можливість для особи, яка не визнавала присяги, проголошення урочистої обіцянки такого ж змісту, але без слів «та присягаюсь» [2].

Прийняття Закону «Про громадянство Української держави» не вирішувало проблем з його набуття вихідцями з України, які проживали на території радянської Росії. З одного боку, російська влада офіційно визнала Україну і встановила з нею дипломатичні стосунки. Українські представництва були у шести російських містах [8, с. 18-24]. З іншого - українське громадянство не визнавалосяпід час призову на військову службу у Росії; українців безпідставно заарештовували; процедура виходу з російського громадянства була настільки ускладненою, що була практично неможливою [9, с. 371-374].

Російською владою продовж 1918 року також було ухвалено декілька декретів, якими регулювалося право на отримання російського громадянства. 1 квітня 1918 року було ухвалений Декрет ВЦВК «Про придбання прав Російського громадянства», 22 серпня 1918 року - Декрет «Про прийняття в російське підданство», 19 вересня 1918 року в «Известиях Всероссийского ЦИК Советов» було надруковано спеціальне рішення «Про порядок виходу із російського громадянства осіб, що проживають на території РСФРР і бажають вступити в громадянство Української держави, і про реєстрацію російських громадян, які проживають на території Росії» [9, с. 373].

Співставлення цих декретів із українськими законами показує значно спрощений порядок прийняття до радянського громадянства іноземців, які проживали у межах радянської Росії. Зокрема, Декрет ВЦВК «Про придбання прав російського громадянства» від 1 квітня 1918 року встановлював наступний порядок його отримання: подання заяви за місцем проживання у Раду робітничих, солдатських, селянських, козацьких депутатів з одночасною інформацією про рід своїх занять, повідомлення про відсутність або наявність судового слідства у кримінальному злочині. Жодних обов'язкових строків проживання на території Російської Федерації для отримання її громадянства не було встановлено.

У виключних випадка російське громадянство могли прийняти також іноземці, які проживали за її межами. Громадянство підтверджувалося відповідним свідоцтвом [10]. Зауважимо, що ще 11 листопада 1917 року ВЦВК затвердив декрет «Про знищення станів і цивільних чинів», яким скасовувалися всі існуючі в Росії стани, станові привілеї та обмеження, станові організації та установи, звання, титули і встановлювалося одне загальне для всього населення Росії найменування - громадяни Російської Федерації [11].

Висновки. Аналіз Закону «Про громадянство Української держави» від 2 липня 1918 року дозволяє зробити такі висновки: громадянство Української Держави можна було набути: за народженням; за територіальним походженням; внаслідок прийняття до громадянства; внаслідок поновлення у громадянстві; внаслідок усиновлення; внаслідок перебування у громадянстві України батька чи матері дитини; за іншими підставами. На думку В. Румянцева, гетьман відмовився від розподілу поліетнічного населення України за ознакою національності, він вважав, що етнічне походження особи у суспільстві має бути приватною справою [12, с. 40].

Громадянство України втрачалося за таких умов: наявності прийняття у громадянство чи підданство іншої країни; у разі зречення від нього. Подвійне громадянство на території Української держави заборонялося.

Хоча у спеціальній літературі Закон «Про громадянство Української Держави» визначається як юридично бездоганний [13, с. 102], однак, на нашу думку, він мав певні прорахунку серед яких виділимо такі: не було зазначено порядку і процедур прийняття у громадянство усіх категорій населення, які бажають прийняти громадянство української держави; відсутність конкретизації більшості статей, їх загальний характер.

Варто відмітити також і позитивні аспекти аналізованого закону: чітке визначення поняття «громадянство»; встановлення державних установ, на які накладалися повноваження розгляду заяв до оформлення українського громадянства для окремих категорій заявників, яким найскладніше пройти цю процедуру (постійно чи тимчасово перебуваючи за межами України); ширше коло підстав прийняття до громадянства. Про прогресивність вказаного закону свідчить його співзвучність із сьогоднішнім законодавством України про громадянство.

ЛІТЕРАТУРА

1. Пиріг Р.Я. Гетьманат Павла Скоропадського: особливості законотворення (квітень - грудень 1918 р.) / РЯ.Пи- ріг // Архіви України. - 2010. - № 1. - С. 76-85.

2. Закон про громадянство Української Держави від 2 липня 1918 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/1918(08)02.zakon.php

3. Збірка нормативно-правових актів з питань громадянства України (1918-2000) / упоряд. В. Андрієнко [та ін.]. - К., 2000. - 384 с.

4. Про громадянство України: Закон України від 18 січня 2001 р. № 2235-Ш [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2235-14

5. Нагаєвський І.О. Історія Української держави двадцятого століття / І.О.Нагаєвський. - Рим, 1989. - 486 с.

6. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник / В.М. Шаповал. - К.: АртЕк, 1998. - 264 с.

7. Збірка нормативно-правових актів з питань громадянства України (1918-2000) / упоряд. В. Андрієнко [та ін.]. - К., 2000. - 384 с.

8. Піскун В. Українсько-російські мирні переговори (тра- вень-листопад 1918 р) / В. Піскун // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2000. - С.18-24.

9. Український соціум / Власюк О.С., Крисаченко В.С., Степико М.Т. та ін. / За ред. В.С. Крисаченка. - К.: Знання України, 2005. - 792 с.

10. Декрет ВЦИК о приобретении прав российского гражданства от 1 апреля 1918 г. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/DEKRET/18-04-01.htm

11. Декрет об уничтожении сословий и гражданских чинов // Декреты советской власти : сб. док. / Ин-т марксизма-ленинизма при ЦК КПСС ; Ин-т истории АН СССР : [многотомное изд.]. - М.: Политиздат, 1957 - 1997. - Т. 1: 25 октября 1917 г. - 16 марта 1918 г. / подгот. С. Н. Валк и др. - С. 71-72.

12. Румянцев В. Павло Скоропадський в українському державотворенні (до 140-річчя з дня народження) / В. Румянцев // Вісник Академії правових наук України : зб. наук. пр. / Нац. акад. прав. наук України. - 2013 р. - № 1(72). - С. 34-43.

13. Семененко В.І. Історія Східної України. Поновлення кайданів (1917-1922) / В.І. Семененко. - Х. : Основа, 1995. - 395 с.

Размещено на Allbest.ru