Права людини в контексті лібертарно-юридичної концепції праворозуміння: загальна характеристика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Права людини в контексті лібертарно-юридичної концепції праворозуміння: загальна характеристика

Дашковська О.Р., д. ю. н.,

професор кафедри теорії держави і права

Анотація

лібертарний юридичний свобода людина

Стаття присвячена визначенню загального критерію прав людини з позицій лібертарно-юридичної концепції праворозуміння.

Ключові слова: права людини, праворозуміння, лібертарно-юридична концепція, юридичний лібертаризм, свобода, правовий статус, природні права.

Аннотация

Статья посвящена определению общего критерия прав человека с позиций либертарно-юридической концепции правопонимания.

Ключевые слова: права человека, правопонимание, либертарно-юридическая концепция, юридический либертаризм, свобода, правовой статус, естественные права.

Annotation

Human rights in libertarian-legal concept of thinking: general description

Dashkovska O R.

The article is devoted to the definition of the general human rights criteria from the point of libertarian legal concept oflaw.

Key words: human rights, legal thinking, libertarian legal concept, legal libertarianism, freedom, legal status, natural rights.

Постановка проблеми. Як відомо, розуміння сутності і змісту прав людини залежить від певного типу праворозуміння, що визначає уявлення про співвідношення таких явищ, як свобода, рівність і справедливість. Найпоширенішими в юридичній науці є два типи праворозуміня: позитивістський (легістський) та природно-правовий (лібертарний) [1, с. 20]. Правом у них називаються різні об'єкти пізнання: в легістському розумінні - це сукупність норм, які регулюють суспільні відносини, що встановлюють примусовий соціальний порядок, який існує в будь-який цивілізації, а в лібертарному - це сукупність норм, які регулюють суспільні відносини, що встановлюють такий соціальний порядок, основоположним принципом якого є свобода.

Свобода - це найвища цінність, яка визначально і природно притаманна людям і виділяє їх зі світу інших живих істот, тому права людини не породжуються державою, а існують через взаємне визнання свободи і поваги членів суспільства один до одного. У цьому сенсі права людини є природними, адже вони формуються незалежно від волі держави, значно раніше до їх офіційного закріплення в законі, і є невідчужуваними, оскільки держава не може їх скасувати або обмежити [1, с. 33].

Мета статті - визначення загального критерію прав людини з позицій лібертарно- юридичної концепції праворозуміння.

Виклад основного матеріалу. Оскільки типи праворозуміння є важливими атрибутами відповідного типу соціокультурного середовища, то культурологічна складова типів праворозуміння виглядає наступним чином. У культурах правового типу проявляються і конкурують обидва типи праворозуміння - лібертарно-юридичний, оскільки домінує правова субкультура, і позитивістський, оскільки він, так чи інакше, культивується владою. У культурах потестарного типу домінує позитивістське праворозуміння, а природно-правове праворозуміння, пригнічується засобами «ідеологічної боротьби», деколи аж до знищення носіїв відповідної субкультури, знаходиться в зародковому стані, або є маргінальним [2, с. 349].

Юридичний лібертаризм визначає право як необхідну форму свободи індивідів, яка реалізується через рівність у свободі, і в такій якості пояснює його як специфічний, а не універсальний соціальний регулятор. Однак у межах цієї школи існують певні відмінності в розумінні формальної рівності, яка означає визнання людей рівними, незважаючи на фактичні відмінності між ними, зокрема майнові та соціобіологічні. При правовому регулюванні суспільних відносин особам надано формально рівні можливості вільної самореалізації в суспільстві, хоча фактичні можливості в усіх є різними. Люди урівнюються як вільні індивіди, а не як носії певних соціальних ролей або якостей, які визнаються вторинними по відношенню до первинної ролі вільного індивіда і є в усіх людей різними через фактично різні можливості, здібності, наміри і т.п. [3, с. 44].

Зрозуміло, що соціальна система, яка була побудована виключно за принципом формальної рівності, логічно неможлива і ніколи історично не існувала. Правове регулювання завжди доповнюється зрівняльно-розподільним механізмом, зокрема, в умовах західного типу правової традиції, з одного боку, люди визнаються рівними у свободі самореалізації, а з іншого, домінуюча ідеологія проголошує кожну людину гідною мати певний мінімум соціальних благ - навіть у тому випадку, коли людина не в змозі отримати ці блага власними зусиллями в умовах рівної для всіх свободи. Розмір цих благ не може бути чітко нормованим, будь-яке його визначення є довільним і залежить від низки об'єктивних і суб'єктивних чинників. Це ідеологія зрівняльно-розподільна, відповідно до якої незаможні особи отримують мінімум соціальних благ за рахунок заможних, тобто мають споживчі привілеї, але оскільки ця ідеологія виникла в контексті становлення соціальної держави, її риторика маскується під правові гарантії держави: право на соціальне забезпечення (безкоштовне або соціальне житло, освіту, охорону здоров'я), право на захист від безробіття і т. п. Причому, оскільки логічно і технічно неможливо виділити групу осіб, які об'єктивно неспроможні повноцінно користуватися свободою, то деякі із цих соціальних благ, особливо право на освіту і охорону здоров'я, гарантуються всім, і відповідні «права» проголошуються такими, що належать «кожному». У підсумку перерозподіл стає функцією публічної влади поряд із функцією забезпечення правової свободи, з правовими інститутами держави конкурують інститути перерозподільні, тобто силові [4, с. 68].

Відповідно до лібертарної теорії права людини є інструментальними засобами задоволення різноманітних потреб людини, а правова свобода - це необхідна, але недостатня умова для одержання соціальних благ, яка є цінністю, набагато вищою за матеріальне благополуччя кожної людини. Егалітаризм, навпаки, використовує юридичну риторику, що відкрито не заявляє про пріоритет матеріального благополуччя для всіх, але вважає за краще говорити про соціальну справедливість, наприклад, про те, що суспільство має компенсувати конкуренто неспроможним особам їх конкуренту неспроможність, або що соціально сильні особи повинні компенсувати суспільству те, що вони привласнили не за рахунок власних зусиль і здібностей, а завдяки вже накопиченому багатству через своє монопольне становище [5, с. 105].

Лібертаризм вказує, що перерозподільна функція публічної влади передбачає наявність системи державних органів, які наділені значними силовими ресурсами, отже, збереження свободи опиняється під загрозою. Лібертаризм попереджає, що ніде і ніколи правлячі групи не дбали про соціально слабких осіб всупереч інтересам соціально сильних. Навпаки, егалітаризм сподівається на мудрого і справедливого законодавця, який «повинен» підтягувати соціально слабких і обмежувати та стримувати соціально сильних членів суспільства. І в цьому аспекті егалітаризм виступає як утопічна ідеологія: перерозподільна функція вигідна тільки для правлячого класу - тих, хто має доступ до перерозподільних важелів [1, с. 44].

Лібертаризм не заперечує, що правова свобода і, перш за все, вільна конкуренція мають різну цінність для різних соціальних груп - конкурентних і неконкурентних, заможних і незаможних, власників і невласників засобів виробництва (ресурсів життєдіяльності) [6, с. 45]. Свобода і власність є однаковими цінностями. Свобода людини можлива тільки в суспільстві, в якому склався інститут приватної власності, тобто такий порядок відносин, за якого ресурси життєдіяльності належать певним суб'єктам. Оскільки право, абстрагуючись від фактичних відмінностей, абстрагується і від майнових відмінностей, історично поступово рівноправними суб'єктами права стають усі учасники суспільних відносин: і власники, і невласники. Але панування права, домінування соціальних інститутів правового типу можливо тільки там, де переважна більшість членів суспільства здатні забезпечувати собі добробут відповідно до стандартів даного суспільства за правилами правової свободи, і більше половини з них володіє об'єктами власності, доходи від яких дозволяють їм не працювати за наймом.

Якщо під «правом» розуміти примусовий порядок незалежно від його змісту, то права людини виявляються мірою дозволеної поведінки, похідною від закону, від волі правлячої групи, від «держави - суб'єкта таємничого і всемогутнього», що є джерелом соціальних благ і носієм вищої сили [6, с. 46]. У цій потестарній парадигмі соціум розуміється як система відносин влади, як панування одних людей над іншими, а людина як така є істотою онтологічно безправною, права якої можуть бути тільки символічними. За такої інтерпретації не може бути природних прав людини «в юридичному сенсі». Права людини, які тут називаються природними правами, вважаються духовними або загальнокультурними передумовами, а «юридичні» права і свободи інтерпретуються як результат владного визнання моральних вимог [6, с. 47].

Зміст і обсяг прав людини в потестарній парадигмі вважаються випадковими: тут допускається, що право в певній культурі може і не визнавати ніяких прав людини, що в різних народів можуть бути, по суті, протилежні уявлення про основні права, включаючи заперечення індивідуальної свободи і визнання тільки групових, колективних прав, і що навіть в одній і тій державі може існувати одночасно природне право приватної власності і позитивне право уряду вилучати в багатих членів суспільства стільки, скільки потрібно для того, щоб безоплатно надавати матеріальні блага тим, хто не може за них заплатити [6, с. 50].

Якщо ж розуміти право як необхідну форму свободи, а правовий примус - виключно як засіб проти агресивного насильства, проти зазіхань на свободу, то права людини виглядають зовсім іншим чином. Із позиції лібертарної концепції праворозуміння права людини, по суті, і в їх ґенезі - це безумовні домагання індивіда на вільну самореалізацію в суспільстві і державі, що виникають і розвиваються впродовж історичного прогресу свободи, незалежно від їх офіційного визнання, проголошення і формулювання. Зрозуміло, заради їх загального дотримання вони потребують такого визнання і формулювання. Вони існують не через їх встановлення якимось владним суб'єктом, а через об'єктивний процес правотворення. Законодавці лише фіксують цей процес, звідси - характеристика прав людини як невід'ємних і невідчужуваних прав, яких людина не може бути позбавлена, людина може бути обмежена в користуванні цими правами в межах юридичної відповідальності, тому заява людини про відмову від цих прав не породжує юридичних наслідків.

Історично правове регулювання суспільних відносин виникає з появою індивідуальної свободи, коли вільні індивіди стають носіями прав і обов'язків. Причому в історично слабо- розвинених правових культурах (греко-римська античність, західний феодалізм, тощо) існують не тільки вільні або частково вільні суб'єкти права, але і невільні об'єкти права. У цій ситуації правовий принцип свободи вже проявляється, але ще немає загальної правової рівності. Лише при капіталізмі правова свобода стає рівною для всіх.

Загальна рівноправність є найвищим історичним проявом правової рівності, її нормативним виразом є положення, сформульоване в ст. 24 Конституції України: «Громадяни України мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» [7].

Права людини є різними в різних правових культурах і розвиваються по-різному в процесі історичного розвитку свободи. Мінімальна невід'ємна свобода, як і права людини, - це поняття культурно-історичні, з мінливим змістом. Обсяг і зміст свободи, яка визнається мінімальною і невід'ємною у певній культурі, визначаються розвиненістю правової суб- культури. У нерозвиненій правовій культурі не може бути всіх тих прав людини, які в розвиненій культурі визнаються невід'ємними правами. Наприклад, у нерозвиненій правовій культурі може не бути свободи пересування і проживання в її сучасному розумінні, свободи віросповідання, свободи виборчих та інших політичних прав і свобод.

Але в будь-якій реальній правовій культурі є абсолютний мінімум правової свободи, до якої входять три компоненти: особиста свобода, власність і безпека, що забезпечуються органами державної влади. Особиста свобода включає в себе свободу розпоряджатися собою і своїми здібностями, недоторканність особи і житла, право на приватне життя. Власність означає право вільно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном. Безпека має на увазі право на публічно-владний захист від протиправних посягань, особливо судовий захист. Безпека індивіда можлива лише настільки, наскільки публічно-владні інститути виконують функцію забезпечення правової свободи. Без цих прав, взаємопов'язаних компонентів правової свободи, немає свободи взагалі.

Те, що сьогодні визнається мінімальною невід'ємною свободою в найбільш розвинених правових культурах, за обсягом і змістом істотно ширше, ніж мінімальний стандарт. У західноєвропейській культурі сьогодні визнається невід'ємне право на життя людини, що виключає смертну кару.

За традицією права людини називаються природними, але це не означає, що вони природні в прямому сенсі - природні, природжені або належать кожному від народження. Права людини, як і право взагалі, - це соціокультурне явище, і ті чи інші права належать людині не «від народження людиною», а від народження в певному соціумі.

Сукупність основних прав людини становить його загальний правовий статус, який складається з таких складових: status negativus, status activus, status positivus.

Статус negativus - це права людини, які окреслюють сферу вільної життєдіяльності, в яку не можуть втручатися ні приватні особи, ні держава. До них належать: право на повагу гідності особи (включаючи заборону піддавати людину діям, що принижує людську гідність); право на особисту свободу та недоторканність (включаючи заборону силового примусу до праці); право приватної власності (право кожного бути власником і право власника вільно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном) і право успадкування; недоторканність власності, включаючи заборону конфіскації у вигляді покарання (якщо майно нажите злочинним шляхом, то потерпілі, включаючи державу, мають право вимагати відшкодування шкоди, але не конфіскації); недоторканність приватного життя; право на захист своєї честі і доброго імені (цим покладається межа свободи вираження і поширення думок і переконань); таємниця комунікацій; недоторканність житла; право на етнічну і культурну самоідентифікацію (право кожного визначати свою етнічну приналежність, користуватися рідною мовою та вільно обирати мову спілкування); право на свободу пересування і вибору місця перебування і проживання (за умови, що людина законно перебуває на території держави); право на свободу совісті і віросповідання; право на свободу підприємництва (економічної діяльності); право на вільний доступ до освіти і культурних цінностей, що знаходяться в публічній власності; право на свободу творчості та викладання.

Статус negativus як вимога права на свободу, у свою чергу, породжує домагання її захисту з боку держави, що, власне, зумовлює і виправдовує існування держави. Такі претензії утворюють статус рositivus, що включає право на судовий і адміністративний захист у разі порушення статусу negativus із боку приватних осіб або держави. Статус рositivus передбачає активні (позитивні) дії з боку держави в особі її органів і посадових осіб і виховує громадянина як суб'єкта правовідносин з активною життєвою позицією, який домагається права на участь у здійсненні державної влади - у формуванні державних органів (право обирати і бути обраним), у прийнятті державних рішень (право на участь у референдумі), в здійсненні публічно-владних повноважень (право на доступ до державної службі), а також має можливість впливати на владу (право на петиції).

Status activus утворює право на участь у формуванні та здійсненні державної влади і місцевого самоврядування, на участь в громадському житті як індивідуально, так і спільно з іншими, а також право на самозахист; свободу вираження поглядів і переконань; свободу інформації та засобів масової інформації; право на об'єднання, включаючи право створювати професійні та конфесійні союзи; право громадян на проведення публічних заходів, свобода зборів і маніфестацій; виборчі права громадян; право на референдум; право петицій; право на місцеве самоврядування; право на самозахист і припинення правопорушень; необхідна оборона.

Status positivus утворює право на юридичний захист (поліцейський і судовий) свободи, право на публічно-владне забезпечення безпеки. Ці права можна розглядати як гарантії прав і свобод людини і громадянина. До них належать: право на захист від правопорушень, особливо злочинів; право на державно-владне забезпечення компенсації шкоди, заподіяної правопорушенням, включаючи право на відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів державної влади або їх посадовими особами; право, що забезпечує доступ до правосуддя (на оскарження до суду рішень і дій державних органів і посадових осіб, право на захист прав і свобод судом адміністративної або конституційної юрисдикції); право особи на вирішення судом питання про правомірність його затримання (правило habeas corpus); основні процесуальні права; право на справедливий судовий розгляд, на неупереджений суд (включаючи заборону покладати доведення невинуватості на обвинуваченого, тлумачення непереборних сумнівів у винності на користь обвинуваченого, право не свідчити проти себе і своїх близьких, неприпустимість повторного засудження за один і той же злочин), право на розгляд справи судом присяжних; право на перегляд вироку вищим судом; право на кваліфіковану юридичну допомогу - не тільки у вигляді державного обвинувача, прокурора, а й державного захисника, адвоката.

Висновки

Права людини в реальних правових культурах не залежать від розсуду владних суб'єктів, зокрема законодавців, не тільки в негативному, а й в позитивному сенсі. Закони в національній правовій культурі не можуть скасовувати або забороняти права людини, які вже досягнуті цією культурою, закони можуть їх лише порушувати. Так само закони не можуть породжувати або засновувати права і свободи, які ще не досягнуті в певній національній правовій культурі. Можна закріпити в конституції усі права і свободи, відомі на сьогодні, але якщо переважна більшість населення не розуміє їх зміст, то конституційні положення про права людини є фікцією.

Таким чином, загальним критерієм прав людини з позицій лібертарно-юридичної концепції праворозуміння є міра прогресу свободи і рівності у відносинах між людьми, тобто розширення меж свободи та збільшення обсягу прав і можливостей людини, незалежно від держави.

Література

1. Нерсесянц В.С. Философия права / В.С. Нерсе- сянц. - М. : Норма, 2005. - 656 с.

2. Лотман Ю.М. «Договор» и «вручение себя» как архетипические модели культуры / Ю.М. Лотман // Избранные статьи: В 3 т - Т 3. - Таллин, 1993. - С. 345-355.

3. Варламова Н.В. Понимание свободы, равенства и справедливости в контексте либертарной концепции права / Н.В. Варламова // Российский ежегодник теории права / под ред. А.В. Полякова. - СПб. : ООО «Унив. издат. консорциум Юрид. кн.», 2009. - № 1. - 2008. - С. 43-66.

4. Лапаева В.В. Правовой принцип формального равенства / В.В. Лапаева // Журнал российского права. - 2008. - № 2. - С. 67-80.

5. Гриненко А.М. Соціальна справедливість як ключовий принцип реалізації соціальної політики держави / А.М. Гриненко // Наукові праці [Чорноморського державного університету імені Петра Могили комплексу «Києва-Мо- гилянська академія». Сер. : Педагогіка. - 2009. - Т 112, Вип. 99. - С. 104-107.

6. Четвернин В.А. Исторический прогресс и типы цивилизации / В.А. Четвернин // Ежегодник либертарно-юридической теории. - 2009. - № 2. - С. 41-62.

Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96- ВР зі змінами [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96- %D0%B2%D1%80.

Размещено на Allbest.ru