Генезис конституційних ідей в контексті формування та розвитку спеціалізованих судів в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Генезис конституційних ідей в контексті формування та розвитку спеціалізованих судів в Україні

Федина Дмитро Іванович --

аспірант Інституту законодавства Верховної Ради України

У статті, в історичній площині, здійснено аналіз нормативно-правових актів та особливостей формування конституційних ідей провідних українських мислителів з питання генезису конституційних засад формування спеціалізованої судової влади. У цьому контексті, аналіз положень актів різних історичних періодів формування та розвитку української державності є корисним та виправданим з точки зору створення та розвитку спеціалізованих судових органів під час чергового етапу судових реформ в Україні.

Ключові слова: конституційні засади, правосуддя, спеціалізовані суди, судова реформа.

В статье, в историческом аспекте, осуществлен анализ нормативно-правовых актов и особенностей формирования конституционных идей ведучих украинских мыслителей по вопросу генезиса конституционных основ формирования специализированной судебной власти. В этом контексте, анализ положений актов различных исторических периодов формирования и развития украинсокй государственности являетя полезным и опраданным с точки зрения создания и развития специализированных судебных органов во время очередного этапа судебных реформ в Украине.

Ключевые слова: конституционные основы, правосудие, специализированные суды, судебная реформа.

In an article in the historical aspect, carried out an analysis of legal acts and features of formation of constitutional ideas Ukrainian thinkers on the genesis of the constitutional foundations of the formation of a specialized judiciary. Analysis of the Ukrainian historical is useful from the point of view of creation and development of the specialized judicial bodies during the next stage of judicial reforms in Ukraine.

Keywords: constitutional foundations, justice, specialized courts, judicial reform.

Постановка проблеми. В основі правової системи будь-якого суспільства закладені конституційні положення, які є відтворенням історичного, культурного, правового, економічного, соціального розвитку суспільства, в якому ці норми формуються та здобувають реалізацію. Природно, що норми, викладені у конституції країни повинні не лише враховувати об'єктивний стан існуючих правовідносин, а й створювати перспективу розвитку держави, визначати пріоритети її діяльності під час реалізації владних повноважень.

На даний момент, відповідно до змісту ст. 125 Конституції України, що визначає модель системи судів загальної юрисдикції в Україні, остання будується за принципами територіальності і спеціалізації. На етапі проведення конституційної реформи в Україні, важливо правильно визначити принципи побудови судової влади, адже це рішення матиме стратегічні наслідки не лише для сьогодення, але й для майбутнього української держави.

Невирішені раніше проблеми.

Формування сучасної конституційної парадигми в Україні потребує наукового аналізу в контексті розуміння особливостей процесів створення конституційно-правових інститутів організації судової влади у різні історичні періоди формування та розвитку України. Важливо дослідити зміст положень прийнятих конституцій та передконституційних актів, позицій видатних українських мислителів, які прагнули сформувати конституційні положення організації судової влади з урахуванням національних традицій і очікувань, найкращого світового досвіду, дотримання прав і свобод людини.

Мета. На даному етапі розвиту української державності, в період підготовки конституційної реформи, важливо не лише відслідкувати історико-правові особливості розвитку конституційних засад формування судової влади України, а й запропонувати виважені та прийнятні для українців, як частини європейської спільноти, актуальні пропозиції щодо майбутньої судової влади.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Окремі аспекти формування та розвитку спеціалізованої юстиції в Україні країнах ставали предметом дослідження таких вчених, як В.Д. Гончаренко, Л.Ф. Домбровська, О.І. Домбровський, С.І. Запара, А. Р. Крусян, З. В. Кузнєцова, А. В. Левенець М.П. Орзіх, В. Н. Шаповал та багатьох інших.

Серед останніх дисертаційних досліджень, в яких до вивчення національного досвіду становлення та розвитку окремих спеціалізованих судів звертались українські вчені, слід назвати такі, як «Юрисдикція судів України за спеціалізацією» (В.В. Сердюк, 2003 р.), «Організаційно-правові засади діяльності спеціалізованих судів в контексті європейських стандартів» (О. В. Бурак, 2010 р.), «Правовий статус Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у системі судового устрою» (Л. І. Фесенко, 2011 р.). При цьому, залишається поза увагою аналіз питання з огляду на дослідження конституційно-правового статусу спеціалізованих судів в Україні.

Виклад основного матеріалу. Українська держава має цікаву та глибоку історію становлення власного конституціоналізму. Відомо, що конституціоналізм тісно пов'язаний із власне конституціями, при цьому «елементи конституціоналізму виникають значно раніше, ніж перші конституції» [7,10,12]. З цього приводу справедливо відмітив М. П. Орзіх, що «конституціоналізм віднесений до тих явищ, які виникли набагато раніше, ніж сформувалися уявлення про них» [15, с. 50].

Як слушно зауважила Л. А. Кушинська «правовий досвід людства накопичується протягом всієї його історії, однак підвалини правових цінностей кожного окремого народу закладаються у переддержавні та ранньодержавні часи» [12, с. 17]. На території сучасної України створювались і занепадали держави, розвивались племена та народності. На переддержавних та ранніх етапах розвитку українського суспільства головним джерелом права було звичаєве право, яке позначилося в формуванні українського конституціоналізму тим, що доволі тривалий час існувало, а подекуди існує й зараз [16] поряд із офіційним законодавством.

Процес формування зародків судової системи від давніх часів до утворення, розквіту та занепаду Київської Русі у історичній науці детально висвітлені [21]. З позиції формування українського конституціоналізму уявляє інтерес період гетьманської історії України, коли з'явились передумови на підставі звичаїв та традицій відстояти та закріпити у писаних джерелах право на самовизначення.

Переживаючи часи злетів і падінь, війн, розрухи та нещадної боротьби українська держава прагнула до самоутворення та самозбереження, а у період Нового часу українські гетьмани розуміючи необхідність зовнішньої загрози намагались укласти вигідні для власного народу угоди із сильнішими у економічному та військовому розумінні державами, сподіваючись на визнання та закріплення власних території та вольностей.

Утворення внаслідок Визвольної війни 1648-1654 рр. під проводом Б. Хмельницького першої національної держави українського народу дало поштовх для появи цілої низки договорів між Україною і Польщею (Річчю Посполитою), Московською державою, які на думку сучасних учених, були актами передконституційного характеру. Мова йде передусім про Зборівську угоду 1649 р., укладену із Військом Запорізьким та Річчю Посполитою та Переяславськими (березневими) статтями 1654 р., укладеними «великим государем і царем і великим князем Олексієм Михайловичем, всієї Великої і Малої Росії самодержавцем і багатьох держав, государем й обладателем підданства його царської величності Богданом Хмельницьким гетьманом

Запорізького війська» [6, с. 3]. Зазначені угоди були політичними документами, які укладались в один короткий історичний період водночас свідчили про повагу до звичаїв Запорізького козацтва та про прагнення закріпити український державницько-конституційний статус.

У період Гетьманщини (1648 - 1763) діяли козацькі державні суди. Вони поділялися на провінціальні суди ((сільські, сотенні, полкові), при чому кожний вищий суд був апеляційною інстанцією для нижчого) та на центральний суд: Генеральний військовий суд, Генеральну військову канцелярію і Суд гетьмана. Генеральний військовий суд, що існував при гетьманській резиденції, був спершу найвищим судом країни, але згодом допускалися апеляції від нього до Генеральної Військової Канцелярії, яка, на додаток до апеляційного суду, була судом першої інстанції для генеральної старшини, полкових, бунчукових товаришів і гетьманських «протекціоністів». Суд гетьмана виникнув з прерогатив гетьмана, як зверхнього судді держави з правом судити усі справи в першій або апеляційній інстанції. У системі судів того часу діяли також міські, сільські, домініальні й духовні суди [5, с. 34].

Поряд із судовими органами (Генеральним судом, полковими, сотенними судами) судові функції виконували й органи адміністративно-територіального управління. Фактично майже у всіх містах України, що входили до складу Польщі, Великого князівства Литовського і згодом - Речі Посполитої діяло магдебурзьке право [9, с. 148]. На основі Магдебургського права у багатьох містах того часу створювалися магістратські та ратушні суди. Також виконували судові функції духовні, цехові, ярмаркові, митні, третейські суди та суд грецького Ніжинського братства [21, с. 16]. Зазначені суди були прообразом спеціалізованих і на основі звичаєвого права розв'язували цивільні спори, дрібні кримінальні справи, спори в межах цехових товариств, духовні спори тощо. Подібна спеціалізація в організації судових установ носила переважно звичаєвий характер, який застосувався на території України практично до ХІХ століття.

Певною кульмінацією формування конституційних засад української державності у XVII-XVШ століттях стали «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорізького». Як зазначають Л.Ф. Домбровська, О.І.Домбровський «вивчення багатовікової історії українського державотворення дає змогу дослідити не лише боротьбу українського народу за реалізацію права на самовизначення, а й простежити, як відбувалось формування національної свідомості українського народу, зародження конституціоналізму, який внесок здійснили в досягнення даної мети подвижники національної ідеї в різні історичні періоди. До таких належить постать гетьмана Пилипа Орлика. Ряд положень Конституції Пилипа Орлика пронизані демократизмом, гуманізмом, шаною і турботою про простий люд, який знаходився у пригніченому становищі, Аналіз Конституції П. Орлика дає підстави стверджувати, що український конституціоналізм започаткований у XVIII ст. і йому притаманний демократизм і гуманний характер. Однак, як відомо, реального втілення у життя цієї Конституції, в силу цілого ряду обставин, не відбулося» [3, с. 34-36]. Пошук українським гетьманатом впливового державного прихистку від однієї з могутніх держав того часу, розчарування від польсько- шляхетського та московського «захисту» зблизив тодішнього гетьмана Пилипа Орлика із шведським королівством. Зовсім не випадково текст Першої української Конституції «Пакти й Конституції законів та вольностей війська запорізького був підтверджений та скріплений підписом та королівською печаткою короля Швеції Карлом ХІІ. Але поразка Карла XII армії Петра І під час військової баталії Великої Північної війни поблизу Полтави, мінімізувала результативність цього союзу.

Конституціоналізм Нового часу знайшов своє відображення у ідеях теорії природного права, що наголошувала на природних правах людини, зокрема права на рівність свободу, власність. І сьогодні ці ідеї є актуальними. Але актуалізація цих доктринальних засад у Конституції П. Орлика піддавала критиці намагання окремих гетьманів абсолютизувати владу «коли деякі Гетьмани Війська Запорозького узурпували владу, порушуючи всіляке природне право і рівність, вони на власний розсуд встановлювали такий закон: «Я так хочу, я так велю». Через таке деспотичне право (завдяки) некомпетентності Гетьманського правління на батьківщині і в Війську Запорізькому виникли численні беспорядки, порушення законів і вольностей, громадські утиски, насильницьке розміщення військових постоїв» [6, с. 18]. Натомість

Конституція підкреслювала засади «права і вольностей козацьких» свідчила про прогресивність поглядів козацької старшини, яка відповідала устрімленням європейських філософів та просвітників. Функціонуванню судової системи присвячений невеликий за обсягом сьомий розділ Конституції, що передбачав «Якщо хтось із Старшини,

Полковників, Генеральних Радників, знатних козаків та всіх інших урядників, а також із рядових козаків учинить злочин, що шкодить Гетьманській честі, виявившись винним через нечестивий умисел або випадково, у такому разі подібних винуватців повинен карати сам Ясновельможний Гетьман із власної ініціативи і помсти, але таке правопорушення - і умисне, й випадкове - має підлягати (розгляду) Генерального Суду, який повинен винести рішення не поблажливе й лицемірне, а таке, якому кожен мусить підкорятися, як переможений законом» [5, с. 20]. Зазначене положення слугує праобразом поділу влади на законодавчу (діяльність Генеральної ради), виконавчу (діяльність Гетьмана та Генеральної старшини) та судову (діяльність Генерального Суду). З точки зору розвитку українського конституціоналізму «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорізького» стала першою спробою закріпити документально, поряд із історико-політичним описом, головні засади українсько-козацької держави із розвиненою судовою владою. Конституція П. Орлика спиралася у своїх головних положеннях на звичаї та традиції того часу, що передбачали судову різноплановість, зокрема наявність військових, земельних судів, які стали праобразом сучасної спеціалізованої юстиції.

У подальшому, відбулось поступове обмеження української державності та підпорядкування державного управління царській Росії. Зокрема, з 1722 р. управління Україною з Колегії закордонних справ було передано до Сенату, що означало відмову самодержавства визнати Україну окремим державним утворенням, і було створено Малоросійську колегію, якій надавалися повноваження вищої судової апеляційної інстанції [13, с. 207] Пізніше, під час Великої судової реформи гетьмана К. Розумовського 1760 - 1763 рр., було замінено козацький державний суд на земські, городські (полкові) та підкоморські з реформованим Генеральним військовим судом на чолі. Паралельно з'являються міщанські та магістратські суди відповідно до документу, який отримав назву «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.) - першому проекті загального кодексу українського права, який поза сумнівом можна вважати одним із вагомих нормативних передумов національного конституціоналізму.

В.В. Сердюк, досліджуючи становлення спеціалізованого правосуддя, особливу увагу приділив періоду 1648 - 1783 р.р., коли, на його думку, зросла компетенція судів часів України- Гетьманщини, які значно розширилися порівняно з судами часів Запорізької Січі і визначалися як за суб'єктним критерієм, так і за сферою правовідносин (про що свідчить створення митних та ярмаркових судів). У 1852 р. в Галичині вперше на території сучасної України були запроваджені установи військової юстиції (військові суди), які мали компетенцію розглядати справи тільки щодо військовослужбовців, тобто за суб'єктом судочинства. Ці суди будувалися за принципом централізації, найвищою ланкою для яких був Верховний військовий трибунал, що розглядається автором як спеціалізований суд з цільовою самостійною структурою і найвищий спеціалізований суд [18, с. 19].

Аналіз конституційно-правових засад доби Гетьманщини дає підстави стверджувати, що в цей період українсько-державницького розвитку з елементами військової козацької республіки відбулось зародження українського правосуддя із елементами спеціалізації. Правосуддя того часу засновувалось на звичаєвому праві та характеризувалось поступовим виділенням судової гілки влади у самостійну. Поряд із цим існували окремі адміністративні органи, що здійснювали судову владу.

Конституційні ідеї ХІХ століття розвинулись передусім завдяки діяльності Кирило-Мефодіївського братства, де під впливом М. Костомарова обговорювались питання щодо створення спілки слов'янських республік на зразок давньогрецьких держав, США із відповіднім внутрішнім устроєм. Заслуговують на увагу «Нариси Конституції Республіки» (1848-1850 рр.) написані одним із членів Кирило-Мефодіївського товариства Г. Андрузьким та «Проект основ Устава українського товариства «Вільний Союз» підготовлений М. Драгомановановим (1884 р.). Останній окремі вітчизняні дослідники називають «першим конституційним проектом, наближеним до європейського зразку» [23, с.29]. Природно, що більшою мірою у цих документах приділяється увага управлінню українських територій на засадах функціонування общинного ладу, розвитку федералізму. Натомість зазначені праці не розвивали тему судової спеціалізації обмежуючись лише загальними пропозиціями щодо існування загальних судів.

Наступним актом переломного характеру на думку А.Р. Крусяна стали Основні закони Російської імперії 1906 року. У монографічному дослідженні автор наводить позицію С. Котляревського, який з цього приводу зазначив «наші Основні закони відносяться до класу писаних конституцій... 23 квітня 1906 року Росія отримала конституційну хартію» [10, с. 17]. Проте сам цей закон проголошував лише залежність судової влади від Государя «судова влада здійснюється від імені Государя Імператора встановленими законом судами, рішення яких приводяться до виконання іменем Імператорської Величності» [2], натомість не деталізував особливості здійснення судової влади.

Революційні події періоду нової історії розпочали новий період української державності та конституціоналізму. Сучасні дослідники виділяють наступні етапи розвитку українського конституціоналізму ХХ століття:

1) етап (1917-1921 рр. в історико- політологічній літературі називають «українською визвольною боротьбою», коли Україна вперше в ХХ столітті спробувала завоювати незалежність і з'являються перші демократичні держави українського народу УНР та ЗУНР;

2) радянський етап (1921-1991 рр.) - утворення радянської України;

3) пострадянський етап (199101996

рр.) - з моменту проголошення незалежності України до прийняття Конституції України;

4) сучасний етап характеризується здійсненням конституційних перетворень та конституційно-правовим забезпеченням політичної реформи у напрямку формування сучасного українського конституціоналізму [10, с. 18-19].

Першим універсалом Української центральної Ради (10 червня 1917 року) проголошувались важливі для того часу, але політичні заяви «Народе Український! У твоїх руках доля твоя. В цей трудний час всесвітнього безладдя й розпаду докажи своєю одностайністю й державним розумом, що ти, народ робітників, народ хліборобів, можеш гордо й достойно стати поруч з кожним організованим, державним народом, як рівний з рівним» [6, с.32]. Далі події, що розгортались в Україні на початку ХХ століття створили унікальну можливість не лише щодо формування власної державності, а й власне судової гілки влади. Зокрема, у короткий період діяльності Української Центральної Ради - українського парламенту (4 (17) березня 1917 - 28 квітня 1918 р.), було проголошено про створення судової влади в Україні. Так, ІІІ Універсал Української Центральної Ради (1917р.) встановлював: «суд на Україні повинен бути справедливий, відповідний духові народу... з тою метою приписуємо Генеральному Секретарству Судових Справ зробити всі заходи щоби упорядкувати судівництво і привести його до згоди з правними поняттями народу» [22, с. 308].

«Статут про державний устрій, права і вольності Української Народної Республіки» (Конституція УНР від 29 квітня 2018 р.) [6, с. 50], передбачав у шостому розділі основні засади здійснення судової влади. Зокрема судова влада здійснювалась в рамках цивільного, карного і адміністративного законодавства виключно судовими установами. Найвищим Судом Республіки проголошувався Генеральний суд, що складався з колегій та обирався Всенародними зборами строком на п'ять років. Судова влада мала здійснюватись виключно судовими установами. Таким чином, період формування двох українських республік - Української народної республіки та Західноукраїнської народної республіки ознаменувався прийняттям ряду важливих для конституційно-правового розвитку держави актів. Зокрема, це Універсали Центральної Ради, Конституція УНР тощо.

П. Скоропадський прийшовши до влади зберіг Генеральний суд та уточнив функції Генерального суду, окреслив перспективи судової реформи, якій через короткостровість повноважень гетьмана не судилося повністю здійснитися. Однак, важливі кроки формування судової системи того часу таки відбулися. 29 квітня 1918 р. було прийнято Закони про тимчасовий державний устрій України, де йшлося про повноваження Генерального Суду України, що «уявляє собою вищого охоронителя і захисника закону та Вищий суд України в справах судових та адміністративних» [6, с. 57]. Таким чином вказаний закон передбачав суди загальної юрисдикції та адміністративні суди із підпорядкуванням Генеральному Суду України. 8 липня 1918 року було затверджено Закон про заснування Державного Сенату, який перебирав на себе функції найвищої в судових і адміністративних справах державної інстанції. Визначалася структура Державного Сенату, вимоги до сенаторів і порядок їх призначення. Очолював Державний Сенат Президент. До структури Державного Сенату входили: Генеральний адміністраційний суд, Генеральний карний суд і Генеральний цивільний суд. Фактично повноваження Сенату регулювалися колишнім царським законодавством. Така сама орієнтація простежується і в Законі «Про Судові палати і Апеляційні суди» від 8 липня 1918 року. Підпорядкованість мирових судів визначалася постановами Ради Міністрів від 14 та 21 липня 1918 року [5, с. 41]. Слід відмітити діяльність спеціалізованих військових судів на підставі Закону «Про організацію військово- судових установ та їх компетенцію» від 21 червня 1918 року [20]. Отже, зазначений період розвитку українського конституціоналізму позначився й на укріпленні конституційних засад функціонування судової гілки влади у т.ч. її спеціалізації, але для реалізації цих важливих з точки зору їх змісту конституційних засад правового регулювання суддівської влади забракло часу. Гетьман Скоропадського «сильною рукою» придушував робітничі страйки, обмежував діяльність профспілок та організацій. Це викликало незадоволення як діяльністю Гетьмана Скоропадкого, так і згодом Директорії, що згодом стало однією із причин зміни влади.

Натомість у сусідній російській державі 24 листопада 1917 р. Рада Народних Комісарів видає відомий Декрет про суд № 1, який скасував всі «донині існуючі загальні суди», усі ці утворення замінювалися «судами, утвореними на основі демократичних виборів». Уже цей перший Декрет визначав склад та основні повноваження нових судів, а також вирішував питання слідства та захисту. Цей же документ для боротьби із контрреволюцією створив «революційні трибунали» [14].

Радянський період формування українського конституціоналізму пов'язаний із прийняттям конституцій (Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки (березень, 1919 р.), Ухвалений Радою Народних Міністрів Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці (від 12 листопада 1920 р.), Ухвалений Радою Народних Міністрів Закон про державну народну раду Української Народної Республіки (від 12 листопада 1920 року), Постанова ІХ Всеукраїнського З'їзду Рад Про зміну Конституції Української Народної Соціалістичної Республіки (1925 р.), Конституція (Основний закон) Української Соціалістичної Радянської Республіки (1929 р.). але зазначені документи маючи політичний характер, приділяли увагу організації діяльності центральної та місцевої влади, визначали її права та обв'язки, приділяли увагу питанню виборчого права тощо. При цьому, лише Конституція 1937 року «Конституція (Основний закон) Української Соціалістичної Радянської Республіки» мала Розділ ІХ «Суд і прокуратура», який передбачав головні засади здійснення суддівської влади в УСРР. Зокрема ст. 102 вказаного акту передбачала, що «правосуддя в УРСР здійснюється Найвищим Судом УРСР, Найвищим Судом Молдавської АРСР, обласними судами, судами адміністративних округ, а також спеціальними судами СРСР, що створюються за постановою Верховної Ради СРСР, народними судами» [26, с. 17]. Таким чином передбачалась можливість створення спеціалізованих судів окремими постановами Верховної Ради СРСР. конституційний судовий реформа україна

Так, зокрема, в період Другої Світової війни відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1941 р. «Про воєнний стан» як виняток з діючих правил щодо розгляду судами кримінальних справ, у місцевостях, оголошених на воєнному стані, всі справи про злочини, спрямовані проти оборони, громадського порядку і державної безпеки, передавалися на розгляд військових трибуналів [19]. Остннім були підсудні справи про державні злочини; розбій; умисні вбивства; насильне звільнення з установ ув'язнення та з- під варти; злочини, передбачені Законом від 7 серпня 1932 року «Про охорону громадської (соціалістичної) власності»; злочини, вчинені військовослужбовцями; ухилення від виконання загального військового обов'язку; опір представникам влади; незаконну купівлю, продаж і зберігання зброї та про крадіжку зброї.

У тридцяті - на початку 50-х рр. значного поширення набула діяльність квазісудових органів: «двійок», «трійок» УНКВС-УМВС, особливих нарад тощо, що було пов'язано масовими порушеннями законності та прав громадян. Вони спеціалізувалися на розгляді справ про так звані контрреволюційні злочини. Слід зазначити, що у першій половині 50-х років діяльність всіх позасудових установ була припинена. Був ліківдований також спеціалізований Табірний суд, створений у 1948 р. [21] У 1957 р. залізничні лінійні і воднотранспортні суди були об'єднані у транспортні суди, а в складі Верховного Суду СРСР створено транспортну колегію [5].

Наступна «Конституція (Основний закон) Української Соціалістичної Радянської Республіки», була прийнята у 1978 році мала VIII Розділ «Правосуддя, арбітраж і прокурорський нагляд», Глава 18 якого мала назву «Суд і арбітраж». Стаття 149 Конституції 1978 року передбачала, що «правосуддя в Українській РСР здійснюється тільки судом. Судами Української РСР є верховний Суд Української РСР, обласні суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди. Організація і порядок діяльності судів Української РСР визначаються законами Союзу РСР і Української РСР» [6, с. 156]. Таким чином, Конституція 1978 року скасувала можливість функціонування «спеціальних судів», передбачену попередньою Конституцією УСРР 1937 року, натомість 161 статтею передбачила існування господарських спорів «органами державного арбітражу в межах їх компетенції» [6, с.157].

Період сучасної незалежної України розпочався із прийняттям у 1990 році Декларації про державний суверенітет, яка проголошувала державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність у зовнішніх зносинах. 24 серпня 1991 року Постановою Верховної Ради Української РСР було проголошено незалежність України та прийнятий Акт проголошення незалежності України. 8 червня 1995 року було укладено «Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової конституції України», Розділ V якої мав назву «Суди України». Стаття 36 цієї Конституційної угоди зазначала, що «судову владу в Україні здійснюють виключно суди. Конституційний Суд України, загальні та арбітражні суди складають судову систему України», а стаття 39 передбачала, що «правосуддя в Україні здійснюється у форм судочинства в цивільних, господарських, адміністративних і кримінальних справах, а також у формі прийняття рішень з питань відповідності чинному законодавству правових актів посадових осіб, місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування... Створення надзвичайних або особливих судів у мирний час не допускається. Створення та діяльність таких судів у воєнний час регулюється законом» [6, с. 180-181]. Таким чином Конституційна угода передбачала функціонування судів загальної юрисдикції та арбітражні суди, в особливі моменти - діяльність надзвичайних та особливих судів.

Нині діюча Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року у VIII Розділі, що має назву «Правосуддя», у статті 124 встановлює, що «судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції», а статті 125 передбачає, що «система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України» [11]. Таким чином, українська Конституція передбачила одним із головних принципів своєї діяльності - принцип спеціалізації, що є закономірним та важливим фактом у формуванні та розвитку національного конституціоналізму. На даному етапі розвиту української державності, в період підготовки конституційної реформи, важливо не лише відслідкувати історико-правові особливості розвитку конституційних засад формування судової влади України, а й запропонувати виважені та прийнятні для українців, як частини європейської спільноти актуальні пропозиції щодо майбутньої судової влади.

Висновки

Аналіз нормативно-правових актів та особливостей формування конституційних ідей провідних українських мислителів з питання генезису конституційних засад формування спеціалізованої судової влади необхідний при виробленні сучасних підходів до конституційних засад розвитку правової системи України та спрямування ходу конституційної та судової реформ у потрібному українському суспільству напрямку. Проведене дослідження спонукає до розуміння сучасної конституційної парадигми існування судової влади в Україні, правова природа якого пов'язана із спеціалізацію судів, як невід'ємного принципу функціонування судової влади та важливого інструменту вираження суспільних інтересів, прав і свобод людини.

Список використаних джерел

13. Кушинська Л. А. Звичаєве право України : навчальний посібник для студентів напряму підготовки «Правознавство» / Л. А. Кушинська. - К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2013. - 209 с.

14. Мала енциклопедія етнодержавства / НАН України ; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького ; редкол. : Ю. І. Римаренко (відп. ред.) [та ін.]. - К. : Довіра : Генеза, 1996. - 942 с.

15. Общая характеристика советского правосудия [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.indem.ru /Proj/SudRef/prav/ObsHarSovPravosu.htm.

16. Орзих М. Ф. Категориальное определение перспектив науки конституционного права / М. Ф. Орзих // Наука конституційного права України: сучасний стан та напрямки розвитку : [матеріали виступів учас. «круглого столу» за ред.. А. П. Гетьмана]. Х.: Право, 2009. - С. 50.

17. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення більш м'якого покарання). [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http: // zakon3.rada.gov.ua/laws/shiw/v015p710-04.

18. Сердюк В. В. Юрисдикція судів України за спеціалізацією [Електронний ресурс]. :

19. автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.10. / В. В. Сердюк. - Режим доступу :

20. http://www.dissercat.com/content/obshchaya-kharakteristika-trudovogo-prava-frantsii.

21. Сердюк В. В. Юрисдикція судів України за спеціалізацією / В. В. Сердюк. - К. : Прецедент, 2005. - 192 с.

22. О военном положении : Указ Президиума Верховного Совета СССР по сост. на 22 июн. 1941 г. // Ведомости Верховного Совета СССР. - 1941. - № 20. - Ст. 267.

23. Українська держава за гетьмана П. Скоропадського та Директорії [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://studentam.net.ua/content/view/5968/93/.

24. Фесенко Л. І. Правовий статус Вищого спеціалізованого суду України з розгляду

25. цивільних і кримінальних справ у системі судового устрою : автореф. дис. . канд. юрид. наук : 12.00.10. / Л. І. Фесенко. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу :

26. http://mydisser.com/ru/catalog/view/6/350/8079.html.

27. Хрестоматія з історії держави і права України : навч. посіб. / А. С. Чайковський, О. Л. Копиленко, та інші. - К. : Юрінком Інтер, 2003. - 656 с.

Размещено на Allbest.ru