Проблема історико-юридичної класифікації правових звичаїв

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема історико-юридичної класифікації правових звичаїв

Постановка проблеми. У сучасній юриспруденції сформувалися декілька підходів до розуміння правового звичаю, кожен з яких тісно пов'язаний з певним типом праворозуміння. Водночас цілком очевидно, що протягом історії існували загальносоціальні правові звичаї, визнані суспільством, однак прямо не санкціоновані державою, а також спеціально-юридичні правові звичаї, що отримали відповідне державне санкціонування. Попри цю розмежованість правових звичаїв у контексті співвідношення загальносоціального та спеціально-юридичного права, неможливо не звернути уваги на грандіозні масштаби правового регулювання, що виконували різноманітні правові звичаї в історії народів світу. Згадані міркування спонукають до наукової систематизації відповідних правил поведінки, яка повинна бути досягнутою, насамперед, завдяки їхній історико-юридичній класифікації.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В останні роки активно відновлюється перервана радянською добою наукова традиція досліджень звичаєвого права. При чому, правовий звичай досліджується українськими вченими не тільки в історичному і теоретичному контекстах, але і в галузевих напрямках правознавства. Вагомий вклад у дослідження означеної проблематики внесли І. Бойко, О. Васянович, П. Волвенко, М. Гримич, І. Грозовський, А. Гурбик, О. Івановська, С. Ковальова, С. Кушинська, І. Музика, І. Усенко, Ю. Цвєткова, О. Шевченко та ін.

Невирішені раніше проблеми. Попри значний науковий доробок сучасних дослідників з теми звичаєвого права, маловивченим питанням залишається історико-юридична класифікація правових звичаїв. Недостатньо розробленими є не тільки види правових звичаїв, але й критерії їхнього поділу. Як видається, така класифікація повинна мати в тому числі компаративний характер, адже повноцінно класифікувати правові звичаї можливо тільки з урахування досвіду звичаєвої правотворчості різних народів світу.

Мета. Перед цією статтею стоїть завдання запропонувати й обґрунтувати нові підходи до історико-юридичної класифікації правових звичаїв, систематизації їхнього масиву за видовими параметрами, а також уніфікувати критерії розподілу правових звичаїв на певні групи.

Виклад основного матеріалу. Критеріїв для історико-юридичної класифікації правових звичаїв можна обрати чимало, проте варто зосередити увагу на найбільш визначальних. Зокрема французький компаративіст Р. Давид, спираючись на античну традицію, класифікував правові звичаї за критерієм відповідності закону на три види:

- secundum legem (в доповнення закону) - правові звичаї, що доповнюють, розвивають, конкретизують і уточнюють законодавчий текст;

- praeter legem (крім закону) - правові звичаї, що регулюють суспільні відносини, не врегулювані законодавством;

- adversus legem (всупереч закону) - правові звичаї, зміст яких суперечить законодавчим нормам [8, с. 94-95].

Правові звичаї secundum legem є сворідними помічниками законодавця, оскільки впорядковують суспільні відносини спільно з нормами законів, проте шляхом доповнення владного припису держави. Інакше кажучи, законодавча норма у таких випадках регулює правове відношення тільки частково, умисно дозволяючи правовому звичаю доповнити систему права в цій частині. Як правило, такий підхід використовується з огляду на особливість певного правовідношення, яке більш зручно доповнити звичаєвою правотворчістю. Прикладом такого регулювання суспільних відносин може ст. 590 Цивільного кодексу Франції 1804 р., яка, встановлюючи порядок сервітутного використання громадських лісів, зобов'язувала користувачів вирубувати дерева тільки в тих ділянках лісу, які були призначені для цього місцевими звичаями [39, s. 372].

Сфера регулювання правових звичаїв praeter legem розміщена паралельно до тих суспільних відносин, які врегульовані законодавством. Інакше кажучи, такі правові звичаї не отримують прямого санкціонування в законодавстві, однак і не входять із ним у конфлікт, оскільки прямо не пересікаються з ним. Як правило, до звичаїв praeter legem належать сімейно-правові звичаї, а особливо ті, які регулюють особисті немайнові відносини суб'єктів сімейних відносин. Для ілюстрації цього судження скористаємося досвідом лапландського народу, який ніколи не мав власної національної державності, однак сімейно-правові звичаї лапланців діяли протягом історії на території держав, де вони проживали (Норвегія, Швеція, Фінляндія, Росія). Так, правовий звичай заручин у лапланців був обов'язковою передумовою для укладення шлюбу від найдавніших часів до початку ХХ ст., і як побутова традиція зберігся в сучасності. Лапландський юнак, якому сподобалась дівчина, повинен був заявити їй про свій намір укласти з нею шлюб, після чого він у супроводі представника родинного клану цієї дівчини направлявся з візитом до її дому. Увійшовши в дім, юнак запитував батьків своєї обраниці, чи може він приготувати каву для них. Якщо батьки відмовлялись пити її, це означало відмову у виданні їх доньки заміж. За таких умов юнак повинен був покинути цей дім і протягом тривалого часу не виходити зі свого дому. Коли ж батьки привітно погоджувались пити приготовану ним каву, це означало їх згоду на шлюб. Факт заручин був правовою підставою для наступного укладення шлюбу, що зазвичай відбувалось рівно через рік після них [3, с. 66-67].

Звичаї adversus legem за логікою прихильників позитивістських концепцій праворозуміння апріорі не можуть бути «правовими», оскільки вступають у суперечність із законом. Водночас, керуючись загальносоціальним, а не спеціально- юридичним, виміром права, такі звичаї можуть бути правовими за умови їхньої реальної дії в суспільстві та наявності його підтримки. Наприклад, у казахського народу протягом тривалого часу діяв звичай під назвою «баримта», який полягав у способі реалізації судового рішення чи іншої правомірної вимоги шляхом угону худоби винуватця, його авторитетного родича чи аулу. Казахське звичаєве право вимагало, щоб такий угон відбувався з відома старійшини роду відповідача, а кількість відібраних тварин була співрозмірною з правомірною вимогою позивача. В умовах Російської імперії баримта визнавалася злочином, однак цей правовий звичай і надалі застосовувався серед казахів. Часом завершення його дії вважають прихід радянської влади на казахські землі [15, с. 214].

Звісно, держави у більшості випадків намагалися протидіяти звичаям adversus legem, навіть притягуючи винних до кримінальної відповідальності. Так, 1723 р. Стародубський полковий суд засудив 39 учасників копного суду до «гарматного ув'язнення» [33, арк. 5-11], оскільки копне судочинство у кримінальних справах суперечило процесуальному законодавству Російської імперії. Разом з тим сучасні законодавці намагаються уникнути колізій між законом і правовим звичаєм у більш ефективний спосіб, встановлюючи відповідні застереження безпосередньо в статтях законодавчих актів. Так, відповідно до ст. 668 ЦК України ризик випадкового знищення або пошкодження товару, проданого під час його транспортування, переходить від продавця до покупця з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено договором або звичаями ділового обороту.

Безсумнівно, правові звичаї, хоч і мають певний юридичний консерватизм, не перебувають в абсолютній статиці, тому здатні еволюціонувати в процесі історії. Їх виникнення можуть зумовлювати доволі різні причини та фактори. Відтак існує доцільність класифікувати правові звичаї за їх походженням на: правові звичаї архаїчного походження; релігійного походження; викликані суспільними потребами;

утворені судовою практикою; запозичені від інших народів; створені за законодавчою інерцією (законодавчого походження).

Серед правових звичаїв архаїчного походження, варто, передусім, згадати поволання - український правовий звичай оголошення про злочин. Професор О. Левицький, обґрунтовуючи свою теорію походження правового звичаю поволання, писав: «се має бути пережиток звичаєвого права дуже давньої доби, коли публічне оголошення ймення вбивці над трупом забитого мало силу громадського присуду, що обрікав злочинця на жертву родинної помсти» [35, с. 105]. У наступних історичних епохах поволання змінило свій характер, трансформувавшись із своєрідного оголошення вироку суду родової спільноти у звичаєву процесуальну дію, що застосовувалась на стадії розслідування кримінальної справи.

Релігійним нормам властива можливість трансформуватися у правові норми. Прикладом такої трансформації може послужити правовий звичай «трапези сонця», що діяв у Стародавній Нубії. У цій державі існував культ поклоніння сонцю, міські службовці перед кожним світанком виносили варене м'ясо посеред лугу перед храмом сонця на окраїнах міста Мерое. На протязі дня кожен бажаючий мав право його їсти [36, с. 12]. Цей звичай набув значної суспільної важливості, адже етнічна територія Нубії (сучасний Судан) була здебільшого пустельною й неродючою, тому значній частині населення загрожував голод. Відтак «трапеза сонця» була своєрідним порятунком для таких людей. Хоча цей звичай був релігійним, проте внаслідок його суспільної важливості можна небезпідставно припустити, що він набув юридичної обов'язковості, адже особи, які перешкоджали його здійсненню підлягали кримінальному покаранню.

Хоча цілковита більшість правових звичаїв породжена певними суспільними потребами, все ж така підстава їх виникнення потребує додаткової характеристики та самостійного значення. Звичаєве право Стародавнього Єгипту допускало до спадкування тільки синів і доньок спадкодавця. Спадкоємцем навіть не вважався другий (друга) з подружжя. Тому коли спадкодавець мав намір заповісти своє майно особі, яка не була його дитиною, він вдавався до правового звичаю фіктивного усиновлення. Тобто він формально усиновлював особу, щоб мати можливість вказати її права у заповіті. Такі дії він був змушеним вживати навіть для того, щоб заповісти майно своїй дружині [30, с. 428]. Так, у першій половині ХІ ст. до н.е. жив єгиптянин Небнуфер, що був одруженим із храмовою співачкою Ненуфер. У них не було спільних дітей, тому Небнуфер усиновив Ненуфер і заповів їй усе своє майно [37, p. 23-24]. Це дозволяє віднести давньоєгипетський правовий звичай фіктивного усиновлення до таких, що виникали для задоволення суспільних потреб, не маючи при цьому ні релігійного, ні політичного підтексту.

Звичаєву правотворчість судових органів, як видається, найбільш доцільно розглядати, керуючись настановами австрійського правознавця-нормативіста Г. Кельзена. Зокрема, він наголошував на тому, що питання про факт існування правового звичаю може вирішити тільки правозастосовчий орган, на який покладається завдання підтвердити чи спростувати факт узвичаєності в певній сфері правовідносин [16, с. 254]. Правовим звичаєм, утвореним судовою практикою, зокрема можна вважати норвезький звичай засідання стріли. Коли людину вбивали в її домі, то дружина, чоловік або найближчі спадкоємці, які знаходили труп, повинні були невідкладно скликати засідання стріли, що отримало таку назву, оскільки скликалося за допомогою стріли, яку передавали із дому в дім. Це засідання відбувалося у той день, коли було знайдено труп, або не пізніше наступного дня. Зазвичай засідання стріли мало на меті зафіксувати факт злочину та зібрати первинні докази й іншу інформацію, а тоді передавало справу в тинг округу, який розпочинав провадження по справі у п'ятиденний строк. Однак у разі присутності на засіданні стріли не менш як 27 осіб, родичів убитого та вбивці, тоді таке засідання отримувало право винести вирок у справі [10, с. 309].

Доволі поширеними були випадки запозичень правових звичаїв одного народу в іншого. До прикладу, у VШ-ХІ ст. Ірландію активно колонізовували вікінги, які практикували двоєженство. Корінні ірландці почали поступово переймали цей звичай всупереч християнським правилам. Наявність двох жінок свідчила про високе становище ірландця в суспільстві [20, с. 19]. Звичаєво- правові норми, створені шляхом законодавчої інерції, формуються тоді, коли певний нормативно-правовий акт або договір втратив юридичну силу (чи їхній проект не набув чинності внаслідок певних причин), однак його положення продовжили (або розпочали) своє застосування в суспільстві. Прикладом такого застосування може послужити Статут Великого князівства Литовського 1588 р., який реально діяв на Лівобережній Україні аж до 40-х рр. ХІХ ст., хоча був офіційно запровадженим лише на Стародубщині [6, с. 311].

У загальній теорії права юридичні норми класифікуються за характером диспозиції (змістом припису) на дозволяючі, зобов'язуючі та забороняючі [24, с. 154]. Як видається, аналогічну класифікацію можна застосувати і до правових звичаїв. Дозволячі правові звичаї визначали допустимість певної поведінки суб'єкта. Наприклад, у циганського народу існував правовий звичай, який надавав право випасу худоби на чужій землі. Кочовий спосіб життя європейських циган зумовив відсутність у більшості з них земельної власності, проте присутність худоби (насамперед, коней). Відтак існувала доцільність утворення такого сервітуту та правового звичаю як право випасу худоби на чужій землі. Цей правовий звичай був необхідним циганському народу для існування та розвитку в певних історичних умовах і санкціонувався шляхом мовчазної згоди державами Середньовічної Європи [18, с. 19].

Разом з тим окремі дослідники виділяють поняття узвичаєності, під якою розуміють юридично необов'язкове правило поведінки, яке сформувалося внаслідок однорідної практики в певній сфері суспільних відносин. Г. Даниленко та інші знавці міжнародного права вважають небажаним ототожнення узвичаєності та правового звичаю [9 с. 9-10]. Як видається, змістовне наповнення поняття узвичаєності значною мірою відповідає поняттю дозволяючої норми звичаєвого права. Інакше кажучи, якщо звичаєве правило поведінки здатне регулювати правові відносини, однак не змушує до певних дій, а лише дозволяє їхнє вчинення, то така звичаєво-правова норма не втрачає юридичної чинності. Відтак використання поняття узвичаєності лише може створювати термінологіну зручність для окремих дослідницьких напрямів (у міжнародному чи торговому праві), але аж ніяк не виходить за межі поняття правового звичаю.

Зобов'язуючі правові звичаї вказували на необхідність певної правової поведінки суб'єкта. Так, у Стародавньому Китаї діяв правовий звичай щорічного трудового обов'язку. Як і інші держави Стародавнього Сходу, Китай потребував регулярного виконання трудомістких громадських робіт. Однак у Стародавньому Китаї вони виконувались не тільки рабами, але й вільним населенням на підставі правового звичаю щорічного трудового обов'язку. Кожного року проводилась реєстрація населення, щоб обчислити всіх, хто був придатним суспільно корисної праці. Ці чоловіки (у віці від 23 до 36 років) щорічно працювали в державних трудових командах (здебільшого на будівництві та в шахтах) на протязі одного місяця. Від виконання цього обов'язку звільнялись тільки чиновники від дев'ятого і вище рангу, а також єдині годувальники сім'ї. У виняткових випадках допускалась заміна робітника на виплату грошової компенсації в казну [19, с. 70].

Забороняючі правові звичаї визначали, яка поведінка вважалася неприпустимою та караною. Найдавніші заборони у звичаєвому праві народів світу мали назву «табу» та стосувалися насамперед щодо недопустимості вбивства родича, інцесту та ін. В австралійських аборигенів функціонувала своя складна та розгалужена система табу, порушення яких супроводжувались негативними релігійними та правовими наслідками. Ці заборони могли існувати щодо людей, тварин, поведінки, харчування тощо. Так, австралійське плем'я варрамунга вважало своїм покровителем містичного змія на ім'я Воллунка. На вживання імені цього покровителя накладалось суворе табу [12, с. 286]. В Австралії тривалий час існувало табу на спілкування з представниками іншого племені. Поступово воно почало втрачати своє правове значення, однак ще тривалий час представники одного племені йшли в гості до іншого племені із запаленими факелами в руках, символізуючи обмеження давніх часів [32, с. 191].

За територіальною поширеністю

правові звичаї бувають: міждержавними (застосовуються в кількох або навіть багатьох державах), національними (діють тільки в певній державі), місцевими (є чинними у конкретній місцевості) та галузевими (склалися в певній галузі - наприклад, в роздрібній торгівлі) [7, с. 52].

Класифікація норм звичаєвого права дає підстави виділити групи правових звичаїв у залежності від сфери регламентованих ними відносин: норми, які регулюють відносини

влади, сімейні, майнові відносини, процесуальні норми, а також норми, що визначають конкретні діяння як правопорушення [23, с. 26-27]. Тому можна виділити цивільне звичаєве право чи кримінальне звичаєве право, проте цей поділ був би швидше умовністю, аніж реальним відображенням правового минулого, оскільки важко визначити, коли відбулося становлення тієї чи іншої галузі права. Водночас класифікувати правові звичаї за сферою їх правового регулювання доцільно та потрібно, тому поділимо їх за цим критерієм на такі групи: правові звичаї, які визначали організацію публічної влади; правові звичаї, які передбачали порядок здійснення судочинства; правові звичаї у міждержавних відносинах; правові звичаї, що встановлювали правовий статус осіб; правові звичаї, які визначали речові права; правові звичаї, що регулювали землекористування; зобов'язально-правові звичаї; правові звичаї у міжнародній торгівлі; правові звичаї у сфері спадкування; сімейно-правові звичаї; правові звичаї, що регулювали кримінальну відповідальність.

Правові звичаї, які визначали організацію публічної влади, мали величезне значення в історії розвитку держав світу. До прийняття конституційних актів правові основи здійснення публічної влади визначалися насамперед цим джерелом права. Зокрема Р. Давид доводив, що без правових звичаїв конституційне право Англії було б «нісенітницею» [8, с. 263]. Одним із найбільш важливих вірменських правових звичаїв було вінцепокладання, яке полягало в тому, що при вступі на трон новому вірменському царю одягали на голову вінок. Функцію вінцепокладання повинен був виконати керівник двору, якого називали тагадир або «тагакап апетюн» (з вірм. - вінцепокладач). Протягом другої половини І тис. н. е. ця посада була спадковою, і її займали представники роду

Багратидів, які з ІХ ст. стали правлячою династією Вірменії [25, с. 220]. Інколи цей правовий звичай використовувався для політичних інтриг, оскільки правонаступник не міг стати царем без вінцепокладання. Відтак супротивники царської влади намагалися викрасти тагадира. Так, у 891 р. напередодні коронації Смбата І, його дядько Абас, який претендував на трон викрав тагадира Багратида Атернерсеха [5, с. 66].

Правовий звичай у монархічних державах відіграв визначальну роль у престолонаслідуванні. Зокрема в Ассирії не відбулося становлення певного принципу (майорату, мінорату тощо) престолонаслідування, який би автоматично визначав наступного царя. Відтак ще до своєї смерті цар повинен був визначитися із кандидатурою свого наступника, що було своєрідним публічним заповітом про престолонаслідування. Оскільки царські сім'ї в Ассирії були полігамними та багатодітними, тому царі обирали свого наступника серед синів від різних дружин. Позитивним аспектом цього звичаю було те, що він виключав можливість династичних інтриг, адже конкуренція між наступниками царя була наперед вирішеною згідно його прижиттєвої волі. Натомість це також інколи викликало невдовелення інших синів, які планували стати наступними царями. Так, ассирійський цар Сінаххеріб у VII ст. до н. е. заповів трон своєму синові від вавилонянки Асархаддону, що обурило двох його інших синів від ассирійки. За це вони вбили свого батька під час молитви в храмі та втекли у напрямку Кавказьких гір [17, с. 174].

Правові звичаї, які передбачали порядок здійснення судочинства, історично завжди передували кодифікаціям процесуальних норм. Прикладом юридичної чинності правових звичаїв стосовно судочинства, що діяли і після затвердження державою процесуальних законів, є українські та білоруські копні суди [1]. Доволі цікаве правило передбачало Загальне уложення Швеції 1734 р., за яким судді могли застосовувати процесуально-правові звичаї у тих випадках, коли відповідні питання не отримали законодавчої регламентації [23, с. 30]. Етносудочинство за мордовським звичаєвим правом здійснювалося сільськими та волосними сходами, зібранням старійшин, судом сусідів тощо. При розгляді судових справ сільськими сходами та судами старійшин навіть у ХІХ ст. у Мордовії застосовувались такі давні засоби доказування як «божі суди», жеребкування, клятви та ін. Крім кримінальних справ, органи мордовського етносудочинства вирішували також і цивільні (в т. ч. земельні спори). Дрібні цивільні спори належали до компетенції суду сусідів (шабрів) [29, с. 23-26].

Правові звичаї від найдавніших часів були і залишаються в сучасності важливим регулятором міждержавних відносин. Наприклад, главу уряду іноземної держави зустрічає глава уряду тієї держави, куди він прибув (принцип «рівний зустрічає рівного»). При зустрічі у відкритому морі торгівельного судна з військовим кораблем іноземної держави торгівельне судно повинне першим салютувати військовому кораблю приспущенням свого прапора до середини флагштока, а військовий корабель, зрівнявшись із торговим судном, салютує йому своїм прапором також приспускаючи його та відразу підіймає прапор у попередню позицію [21, с. 19].

Шляхом звичаєво-правового регулювання протягом історії світу доволі часто встановлювався правовий статус осіб. Прикладом такого правового звичаю може послужити кастова система в Індії. Крім того, правові звичаї до прийняття відповідних конституційних актів визначали права й обов'язки людей у суспільстві. В інституті рабства також була переважаючою саме звичаєво-правова складова. У цьому контексі варто вказати на оригінальний правовий звичай ацтеків. Оскільки раб вважався річчю - об'єктом права, його могли продати, що найчастіше відбувалось на ринку. Саме там у раба була остання можливість стати вільною людиною, виконавши ацтекську звичаєво-правову процедуру, відому як втеча раба. Щоб стати вільним, раб повинен був втекти з ринкової площі та добігти до палацу правителя ацтеків. Правові звичаї ацтеків надали цій процедурі певних правил. Раба, який втікав з ринку мав право ловити тільки господар або син господаря. Якщо інша людина втручалась у ці перегони, вона каралась тим, що сама ставала рабом [4, с. 97]. Обов'язковою умовою була також присутність правителя у палаці на момент, коли туди прибіг раб [28, с. 97].

Правові звичаї, які визначали речові права, дозволяли особам володіти, користуватися та розпоряджатися певним майном. Так, у білоруському звичаєвому праві в період середньовіччя набув значного розвитку інститут спільної власності, який здійснювався у тому числі через правовий звичай сябриної спілки. Сябрами б тогочасній Білорусі називали співвласників господарства (як, правило маєтку), оскільки виникла практика, коли кілька споріднених сімей проживали в одному великому будинку та вважались його співвласниками. Цікаво, що їх за білоруським звичаєвим правом поєднувало не тільки спільне майно, але і юридична відповідальність. Так, у ст. 66 розд. VI Статуту Великого князівства Литовського 1588 р., який санкціонував цей правовий звичай, зазначалося, що «якби кілька співвласників або учасників тримали один маєток сябрений, людей тяглих або данників неподілених, і будь-кому від того маєтку людей кривда діялася в чому-небудь... всіх учасників тоді одним позовом в суд мають викликати». Коли ж учасники сябриної спілки не з'являлись на засідання суду, заподіяна шкода компенсовуалась за судовим рішенням шляхом звернення стягнення на їх спільне майно [27, с. 170].

Земля була важливим об'єктом звичаєво- правового регулювання, тому існували правові звичаї у сфері землекористування. Із давніх часів на землях Конго існував правовий звичай вільного використання незайнятої землі. Це стосувалося як лісів, оскільки чимало племен полювали у них, так і полів, на яких жителі Конго займалися землеробством. Однак, коли в 1908 р. землі сучасної Демократичної Республіки Конго перейшли з режиму особистої юридискції бельгійського монарха Леопольда під владу Бельгійської держави, було оголошено про націоналізацію цих земель. Насправді ж реалізація цього розпорядження мала низку труднощів, адже ряд місцевих племен не сприйняли його, продовжуючи полювати в державних лісах і користуватися державними землями всупереч бельгійському законодавству [38]. Відтак державній владі довелося докласти чимало зусиль для припинення чинності правового звичаю користування вільною землю в Конго, проте в деяких частинах Демократичної Республіки Конго та Народної Республіки Конго він застосовується місцевим населенням і по сьогодні. правовий звичай закон судочинство

Окрему групу становлять правові звичаї, які регулювали цивільні зобов'язання. До прикладу, право власності за звичаєвим правом Данії могло переходити від одного суб'єкта до іншого на підставі договору чи іншої юридичної дії. Для більшості угод було достатньо лише згоди сторін, яка виражалася у взаємному потисканні рук. Також про укладення договору часто повідомляли в тинги, щоб забезпечити непорушність його умов [10, с. 285]. Стосовно укладення договорів купівлі-продажу нерухомого майна данське звичаєве право передбачало особливий порядок ^^або). Укладення таких договорів мало урочистий характер і відбувалося в тинзі. Покупець знімав зі себе плащ і передавав його свідкам, які повинні були його тримати розгорнутим. Продавець жбурляв у нього жменю землі та заявляв, що передає право власності на земельну ділянку покупцеві. Описаний обряд був запорукою непорушності умов договору купівлі-продажу нерухомості, а в разі виникнення судового спору - визначальним доказом. Привовий звичай scotatio діяв у Данії до XVI ст., коли був заміненим письмовим актом, який вносився у реєстри тингу [10, с. 282]. Російський дослідник М. Ісаєв порівняв аналізований звичай данського народу із давньоримською мансипацією [14, с. 179].

Від найдавніших часів і до наших днів правовий звичай є важливим регулятором міжнародній торгівлі. Так, особливий економічний успіх Карфагену був зумовлений його вдалим географічним розташуванням, що забезпечив йому статус основного вузла торгівлі з африканськими народами. Ця торгівля зводилися, як правило, до німого обміну між карфагенськими купцями та представниками африканських племен. Зокрема Геродот описав укладення такого договору наступним чином: карфагеняни вантажать свої товари на берег, подаючи димовий сигнал, а місцеві жителі приносять золото, й обидві сторони не торкаються ні одного, ні іншого, доки не вирішать, що кількість товарів і кількість золота відповідають одне одному [34, с. 81-82]. Обмін товарів за описаною процедурою був особливо вигідним для фінікійців під час купівлі дорогоцінних металів і каменів у африканських племен.

Правові звичаї мали важливе значення в регулюванні спадкових відносин. До прикладу, однією з основних сфер регулювання правового звичаю у Хеттському царстві були спадкові відносини, що визнають більшість дослідників історії її правової системи. Тогочасна сімейна власність хеттів складалася із трьох частин: власності чоловіка, який прийняв дружину в свій дім; власності дружини, яка формувалася з івару (посагу) та весільного подарунку від чоловіка; майна, нажитого подружжям у шлюбі [22, с. 197199]. Найбільш складну систему спадкування хеттське звичаєве право передбачило саме для івару. Так, у ст. 27 Першої таблиці Хеттського законника зазначалося, що в разі смерті дружини в домі її чоловіка івару спадкував саме він, однак коли вона помирала в домі її батька, івару спадкував батько [11, с. 260-261]. Очевидно, мова йшла про той випадок, коли жінка помирала бездітною, тому івару спадкувалося господарем дому (її чоловіком або батьком), де вона проживала. Проте в разі, коли після її смерті залишалися діти, цілком очевидно, що саме вони були спадкоємцями її івару. До їх повноліття опікунами івару були відповідно чоловік чи батько жінки відповідно того, в чийому домі вона проживала.

Як зазначалося вище, правові звичаї мали особливо широку сферу регулювання в сімейних відносинах. Так, однією із шлюбних заборон мусульманської релігії, які отримали відображення в правових нормах шаріату, була заборона шлюбу між «молочними» братом і сестрою, тобто людьми, яких вигодувала одна жінка. Чеченські правові звичаї також суворо відносились до шлюбу між кровноспорідненими людьми, забороняючи родичам аж до сьомого коліна вступати в шлюб, проте «молочні» брати і сестри всупереч нормам шаріату мали право вступити в шлюб за чеченським звичаєвим правом. Водночас рівнинні ісламізовані тайпи вважали такі шлюби ганьбою. У разі укладення такого шлюбу релігійна влада також була негативно налаштована щодо нового подружжя. Однак авторитет старійшин роду, які в гірських чеченських селах відстоювали давні правові звичаї, завжди мав перевагу над думкою мулли. У сьогоденні правовий звичай шлюбу між «молочними» братом і сестрою допускається тільки в деяких гірських районах Чечні [13, с. 276]. Тим паче, сучасні технології майже виключили потребу годівлі грудним молоком тих немовлят, чиї матері його не мають, а відтак поняття «молочних» братів і сестер стало анахронізмом, як і правовий звичай, який дозволяв шлюб між ними.

Хоча кримінальна відповідальність була одним із напрямків найбільш раннього законодавчого регулювання, протягом тривалого часу вона також регулювалася звичаєвим правом. Зокрема правові звичаї більшості народів світу вимагали кровної помсти за вбивство, яку згодом держава замінила відповідними заходами кримінальної відповідальності. У аборигенів Австралії кровна помста могла набувати різних форм - міжплеменна війна, простистояння між родами, помста окремих індивідів тощо. Часто спосіб здійснення кровної помсти залежав від територіального розміщення австралійського племені [2, с. 264]. Помста серед австріалійських аборигенів здійснювалася двома шляхами: фізично та містично. Перший полягав у

фізичному знищенні особи, яка вбила представника іншого роду. Цю помсту виконували близькі (а інколи й далекі) родичі вбитого цим злочицем. Нерідко рід вбитого злочинця також мстився за його смерть, внаслідок чого виникали війни між родами та племенами. Містична помста полагала у накладенні на злочинця за допомогою магії смертельного прокляття, що мало на меті летальні наслідки. Нерідко особа, дізнавши про те, що на неї його наклали, втрачала волю до життя чи навіть вдавалась до самогубства [31, с. 118]. Очевидно, це було наслідком релігійно- містичного світогляду австралійських аборигенів.

Литовське звичаєве право надавало значну кримінально-правову охорону батькам, що відповідало ментальності литовського народу, який завжди мав велику пошану до батьківства. Якщо син або донька вбивали свого батька чи матір, їх засуджували до кваліфікованого утоплення, що супроводжувалося також позбавленням їх честі та повною конфіскацією майна. У ст. 16 розд. ХІ Статуту Великого князівства Литовського 1566 р. кваліфіковане утоплення названо «потворною та ганебною смертю». Спочатку засудженого возили по ринку та висмикували кліщами його тіло, потім поміщали у шкіряний мішок разом із собакою, півнем, вужем і кішкою, який викидали у найглибше місце найближчої водойми [26, с. 378-379]. За жодний інший злочин литовське право не встановлювало такого покарання. На звичаєве походження кваліфікованого утоплення вказує як оригінальність цього покарання, так і залучення до нього тварин - елемент, який, імовірно, мав язичницьке походження.

Висновки

Таким чином, дослідження проблеми історико-юридичної класифікації правових звичаїв дозволяє більш ґрунтовно розкрити багатогранний феномен звичаєвого права, заснований на плюралізмі світоглядів, етно-національних особливостях його творців і різнобарвності суспільної практики. Залучення в класифікацію правових звичаїв різних народів і епох допомогає універсалізувати (принаймні, теоретично) запропоновані наукові положення. Висунуті критерії класифікації, безумовно, не можуть вважитися єдиними та вичерпними, але мають на меті сприяти систематизації знань про звичаєве право, його форми та зміст.

Список джерел

1. Бедрій М. Копні суди на українських землях у XIV-XVШ ст.: історико-правове дослідження / М. Бедрій. - Львів : Галицький друкар, 2014. - 264 с.

2. Берндт Р. М. Мир первых австралийцев / Р. М. Берндт, К. Х. Берндт. - М. : Наука,1 981. - 448 с.

3. Боси Р. Лапландцы. Охотники за северными оленями / Роберто Боси ; Пер. с англ. С. П. Евтушенко. - М. : Ценрполиграф, 2004. - 175 с.

4. Брэй У. Ацтеки. Быт, религия, культура / Уорвик Брэй ; Пер. с англ. Т. Е. Любовской. - М. : Центрполиграф, 2005. - 205 с.

5. Брюсов В. Летопись исторических судеб армянского народа / В. Брюсов. - Ереван: Армфан- а, 1940. - 128 с.

6. Василенко М. П. Як скасовано Литовського Статута (з історії кодифікації західно-руського та вкраїнського права) / М. П. Василенко // Микола Василенко. Вибрані твори : у 3 т. Т. 2 : Юридичні праці / Микола Василенко ; упоряд. : І. Б. Усенко, Т. І. Бондарук, А. Ю. Іванова, Є. В. Ромінський. - К. : Юрид. думка, 2006. - С. 286-353.

7. Васянович О. А. Правовий звичай у правових системах сучасності / О. А. Васянович. - К. : КНЕУ, 2014. - 183 с.

8. Давид Р. Основные правове системы современности / Р. Давид, К. Жоффре-Спинози. - М. : Международные отношения, 1999. - 400 с.

9. Даниленко Г. М. Обычай в современном международном праве / Г. М. Даниленко. - М. : Наука, 1988. - 192 с.

10. Дарест Р. Исследования по истории права / Родольф Дарест ; пер. с фр. Н. Н. Чеботаревского. - М. : ЛИБРОКОМ, 2012. - 392 с.

11. Дьяконов И. М. Законы Вавилонии, Ассирии и Хеттского царства / И. М. Дьяконов // Вестник древней истории. - 1952. - № 4. - С. 254-321.

12. Дюркгайм Е. Первісні форми релігійного життя. Тотемна система в Австралії / Е. Дюркгайм ; пер з фр. Г. Філіпчука та З. Борисюк. - К. : Юніверс, 2002. - 424 с.

13. Елфимов В. О. Региональные особенности обычного права (адата) чеченцев XV-XX вв. // Учёные записки Таврического университета им. В. И. Вернадского. Серия «Юридические науки». - Том 21 (60). - № 2. - 2008. - С. 274-276.

14. Исаев М. А. Основные формы рецепции римского права в Скандинавии / М. А. Исаев // Древнее право. IVS ANTIQVVM. - 1998. - № 1(3). - С. 176-187.

15. История отечественного государства и права / под ред. Чистякова О. И. - М.: БЕК, 1999. - Ч.1 - 360 с.

16. Кельзен Г. Чисте правознавознавство. З дод. (Проблема справедливості) / Кельзен Ганс ; пер. з нім. О. Мокровольського. - К. : Юніверс, 2004. - 496 с.

17. Крижанівський О. П. Історія Стародавнього Сходу / О. П. Крижанівський. - К. : Либідь, 2009. - 592 с.

18. Кроу Д. М. Історія циган Східної Європи та Росії / Девід М. Кроу ; пер. з англ. В. П. Канаша, С. М. Рябчук. - К. : Мегатайп, 2003. - 376 с.

19. Лёве М. Китай династии Хань. Быт, религия, культура / М. Лёве ; пер. с англ. С. Федорова. - М. : Центрполиграф, 2005. - 224 с.

20. Маккормак Дж. Історія Ірландії. Люди й події, які сформували країну / Дж. Маккормак ; з англ. пер. А. Олійник, Т. Бойко. - К. : Юніверс, 2006. - 296 с.

21. Международное публичное право / под ред. К. А. Бекяшева. - М. : ПБОЮЛ Грачев С. М., 2001. - 640 с.

22. Менабде Э. А. Хеттское общество: экономика, семья, наследование / Э. А. Менабде. - Тбилиси : Мецниереба, 1965. - 229 с.

23. Правовий звичай як джерело українського права ІХ-ХІХ ст. / за ред. І. Б. Усенка. - К. : Наук. думка, 2006. - 280 с.

24. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави / П. М. Рабінович. - Львів : Край, 2008. - 224 с.

25. Сикуасян А. Г. Общественно-политический строй и право Армении в епоху раннего феодализма (ІІІ-ІХ вв н.э.) / А. Г. Сукиасян. - Ереван, 1963. - 523 с.

26. Статути Великого князівства Литовського : у 3 т. - Т. 2 : Статут Великого князівства Литовського 1566 року / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. - Одеса : Юрид. л-ра, 2003. - 560 с.

27. Статути Великого князівства Литовського : у 3 т. - Т. 3 : Статут Великого князівства Литовського 1588 року / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова.. - Одеса : Юрид. л-ра, 2004. - Кн. 2. - 568 с.

28. Сустель Ж. Ацтеки. Воинственные подданные Монтесумы / Ж. Сустель ; пер. с англ. Л. Карповой. - М. : Центрполиграф, 2003. - 340 с.

29. Сушкова Ю. Н. Этноправосудие у Мордвы в конце XIX - начале XXI в. : автореф. дис. ... докт. истор. наук : 07.00.07 / Ю. Н. Сушкова. - Чебоксары, 2009. - 47 с.

30. Томсинов В. А. Государство и право древнего Египта / В. А. Томсинов. - М. : Зерцало-М, - 512 с.

31. Трикоз Е. Н. Обычное уголовное право аборигенов Австралии (теоретические проблемы исследования) / Е. Н. Трикоз // Право и политика. - 2001. - № 4. - C. 115-119.

32. Фрэзер Дж. Золотая ветвь. Исследования магии и религии / Дж. Фрэзер ; пер. с англ. М. К. Рыклина. - М. : Политиздат, 1983. - 831 с.

33. Центральний державний історичний архів у м. Києві. - Ф. 51 (Генеральна військова канцелярія). - Оп. 3. - Спр. 952 (Справа про покарання членів копного суду села Хільчич). - 12 арк.

34. Циркин Ю. Б. Карфаген и его культура / Ю. Б. Циркин. - М. : Наука, 1986. - 286 с.

35. Черкаський І. Поволання над трупом забитого / І. Черкаський // Праці комісії для виучування історії західноруського та вкраїнського права. - К., 1925 - Вип. 1. - С. 90-107.

36. Шинни П. Нубийцы. Могущественная цивилизация древней Африки / П. Шинни ; пер. с англ. В. Д. Кайдалова. - М. : Центрполиграф, 2004. - 205 с.

Анотація

Ключові слова: правовий звичай, класифікація, відповідність закону, зміст припису, сфера регулювання.

Ключевые слова: правовой обычай, классификация, соответствие закону, содержание предписания, сфера регулирования.