Розвиток зарубіжного санітарного законодавства: ретроспективний огляд

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток зарубіжного санітарного законодавства: ретроспективний огляд

Клименко К.П., магістр права

Епідемії супроводжували людство з часів його виникнення. Вони були головною причиною смертності ще з Античності. Одна з найбільш масштабних епідемій бубонної чуми (549 р. н. е.) зруйнувала життя цілих міст. З виникненням захворювань з'являлися й заходи їх припинення. Правила, що мають формально-визначений, обов'язковий характер і встановлюють права та обов'язки громадян під час епідемій, стали зачатком санітарного законодавства. Перші спроби санітарного регулювання можна знайти вже в Старому Завіті. Також стародавні греки знали й остерігалися всього заразного. Крім того, у часи Візантійської імперії Юстиніан видав один із перших законів, який передбачав затримку й ізоляцію мандрівників із регіонів світу, де лютувала чума. У свою чергу, венеціанці були першими, хто спрогнозував морську санітарію. Перші спроби регулювання питань санітарної безпеки поклали початок подальшому розробленню законодавства в епідеміологічній сфері. Це дослідження присвячено питанню зародження санітарного законодавства в країнах далекого зарубіжжя. Автор спробував здійснити ретроспективний огляд правового регулювання питань встановлення карантинів, лазаретів, санітарних станцій, а також вжитих заходів для уникнення розповсюдження небезпечних інфекційних захворювань.

Ключові слова: епідемія, санітарне законодавство, карантин, лазарет, санітарна станція, ізоляція, інфекційне захворювання, чума, санітарія, епідеміологічна безпека.

санітарний законодавство інфекційний

Эпидемии сопровождали человечество со времен его возникновения. Они были главной причиной смертности еще с Античности. Одна из самых масштабных эпидемий бубонной чумы (549 г. н. э.) разрушила жизнь целых городов. С возникновением заболеваний появлялись и меры пресечения. Правила, имеющие формально-определенный, обязательный характер и устанавливающие права и обязанности граждан во время эпидемий, стали зачатком санитарного законодательства. Первые попытки санитарного регулирования можно найти уже в Ветхом Завете. Также древние греки знали и боялись всего заразного. Кроме того, во времена Византийской империи Юстиниан издал один из первых законов, который предусматривал задержание и изоляцию путешественников из регионов мира, где свирепствовала чума. В свою очередь, венецианцы были первыми, кто спрогнозировал морскую санитарии. Первые попытки регулирования вопросов санитарной безопасности положили начало дальнейшей разработке законодательства в эпидемиологической сфере. Данное исследование посвящено вопросу зарождения санитарного законодательства в странах дальнего зарубежья. Автор попытался осуществить ретроспективный обзор правового регулирования вопросов установления карантинов, лазаретов, санитарных станций, а также принятых мер во избежание распространения опасных инфекционных заболеваний.

Ключевые слова: эпидемия, санитарное законодательство, карантин, лазарет, санитарная станция, изоляция, инфекционное заболевание, чума, санитария, эпидемиологическая безопасность.

Klimenko K.P. THE DEVELOPMENT OF FOREIGN SANITARY LEGISLATION: A RETROSPECTIVE REVIEW

Epidemics were accompanying the mankind since its occurrence. They were the main reason of death rate from antiquity. One of the most destructive epidemics of bubonic plagues (549 yearv) has claimed lives of the whole cities. With occurrence of diseases there were also measures of their stay. The rules had formal-defined and binding nature and established the rights and duties of citizens during epidemics, became a rudiment of the sanitary legislation. Formal practice to avoid and isolate patients for a long time was the serious answer to periodic occurrence of infectious diseases. Some of the earliest fixed examples of such activity and corresponding hygienic procedures can be found in the Old Testament. Also ancient Greeks already knew and were careful of all infectious. Besides, at the time of the Byzantian Empire Justinian has accepted one of the first laws, providing a delay and isolation of travellers from regions of the world, where the plague stormed. In turn, admittedly Venetians were the first, who has provided sea sanitary. The first attempts of regulation of questions of sanitary safety have served the further working out of the legislation in epidemiological sphere. The present research is devoted to the question of origin of the sanitary legislation in the far abroad countries. The author has made an attempt to carry out the retrospective review of legal regulation of questions of an establishment of quarantines, infirmaries, sanitary stations, and also accepted measures in order to avoid distribution of dangerous infectious diseases.

Key words: epidemic, sanitary legislation, quarantine, infirmary, sanitary station, isolation, infectious disease, plague, sanitation, epidemiological safety.

Постановка проблеми. Епідемії інфекційних захворювань були зареєстровані протягом усієї історії. У древніх Греції та Єгипті історичні пам'ятники описують епідемії віспи, прокази, туберкульозу, менінгококових інфекцій і дифтерії. Захворюваність і смертність від інфекційних захворювань визначали та встановлювали не тільки політику, торгівлю й культуру, але й право.

Епідемії нікого не милували. Віспа, ймовірно, знівечила та вбила Рамсеса V в 1157 р. до н. е. Час від часу політичні зрушення провокували поширення хвороби. Спартанські війни стали причиною масового переходу греків до Афін, що викликало афінську епідемію в 430-427 р. до н. е., яка знищила половину населення стародавніх Афін [1]. Необхідно було застосовувати заходи, що сприяють зупинці та запобіганню розповсюдження інфекційних захворювань. Видання конституцій, указів, постанов, вироків стало зачатком санітарного законодавства. Актуальність розгляду цього питання детермінована складною епідеміологічною ситуацією, що склалася внаслідок найбільшої в історії спалаху лихоманки Ебола в Західній Африці.

Ступінь розробленості проблеми. Історіографія проблеми освітлена джерелами переважно зарубіжних авторів, таких як M.D. Jones J., J.M. Eager, J.H. Griscom, M. Alden, J.M. Keating, H. Markel, M. Jackson, S.M. Burnet, D.O. White, V. Berridge, M. Gorsky, A. Mold, G. Rosen, J. Booker, D. Porter, A. Cliff, M. Smallman-Raynor [2-14] та ін. Однак слід зазначити, що більшість авторів надали небагато уваги питанню зародження правового регулювання у цій сфері, або зовсім не зверталися до цієї теми. Найчастіше дослідження подібної проблематики охоплювало лише медичний або епідеміологічний аспекти. При всьому тому саме перші спроби правової регламентації санітарних заходів мають колосальний інтерес для вітчизняної науки, бо вони послужили причиною розробки національного та міжнародного законодавства у сфері санітарії.

Виклад основного матеріалу. Формальна практика уникнення й ізолювання хворих давно стала серйозним наслідком періодичної появи інфекційних захворювань. Деякі з найбільш ранніх зафіксованих прикладів такої діяльності та відповідних гігієнічних процедур можна знайти в Старому Завіті. Історик медицини Філдінг Х. Гарризон визначив стародавніх євреїв «засновниками профілактичних заходів». Наведемо лише кілька прикладів. Чіткі інструкції щодо ізоляції прокажених, дезінфекції будинків та інші процедури обговорюються у книзі «Левіт і Числа». У Второзаконні ми знаходимо настанови про те, як треба правильно позбавитися від своїх випорожнень. Баранячий ріг, або шофар, який традиційно лунав під час високих свят євреїв, стародавні люди використовували як сигнал про те, що в громаді був зафіксований випадок дифтерії або іншого заразного захворювання [7, с. 2].

Хоча древні греки мали переважно відмінні уявлення про інфекції та захворювання від сучасної медицини, існує безліч свідчень в історичних творах Фукідіда (близько 460-400 р. до н. е.) і в медичних трактатах Гіппократа(близько 460-370 рр. до н. е.) про те, що вони остерігалися всього заразного [7, с. 2].

Великий римський фахівець-медик Гален з Пергама більшу частину свого професійного життя у II ст. н. е. присвятив вивченням анатомії та причин внутрішніх хвороб. Уже він попереджав, що існують специфічні захворювання (чума, туберкульоз, шкірні й очні інфекції), які «несуть небезпеку спілкування з тими, хто уражений хворобою». Близько трьох із половиною століть тому, у 549 р. н. е., візантійський імператор Юстиніан ухвалив один із перших законів, за яким передбачалася затримка й ізоляція мандрівників з регіонів світу, де за визначеннями лютувала чума [7, с. 3].

Однак нам мало відомо про стародавні закони, які стосувалися морської торгівлі, і навіть вони були втрачені для людства до 1147 р. Сюжет є цікавим. Юстиніан під час свого правління визначив завдання для десяти юрисконсультів: зібрати й узгодити численні римські закони разом із різними вироками та постановами суддів і магістратів. Збірник цих документів і законів, ухвалених у період правління Юстиніана, було опубліковано. Він відомий як Кодекс Юстиніа- на. Єдина частина цього кодексу, яка звернена до кораблів, називається «Дигести» (Digestum), і вона була загублена сотні років тому. Нарешті в 1147 р. документи були знайдені у м. Амаль- фі й оприлюднені. У «Дигестах» розглядаються взаємні права власників і орендарів суден, але не виділяються санітарні норми. Протягом тривалого періоду, коли цей важливий правовий інструмент був загублений, венеціанці, генуезці та інші жителі латинських морських держав частково замінювали дефіцит правової регламентації первісними джерелами римського права, а частково - звичаєм і договором [3, с. 16]. Є дві колекції такого роду, одна відома під назвою «Recognoverunt Proceres», а інша називається «Consolato del Маге». Крім них, існує велика кількість документів, наприклад конституції, укази, постанови, вироки, тощо, які стосуються морського права. Це визначальний факт, який говорить, що, незважаючи на детальну увагу, приділену правилам-максимам, що стосуються судноплавства, у «Recognoverunt» і «Consolato del Маге» не визначено питань санітарії. Тому в Середньовіччі в разі поширення заразних хвороб кожне окреме місто або країна розробляла положення, які вважала за потрібне. Один із таких указів вважається найдавнішим серед йому подібних, саме він вже згадується як той, що з'явився у м. Реджо-де-Емілія (Reggio d Emelia) у 1374 р. і об'єднує повідомлення та правила з ліквідації випадків чуми [3, с. 16].

Аналогічні форми затримання в разі чуми, спрямовані на моряків та іноземних туристів, також широко застосовувалися в XII ст. у Китаї та інших частинах Азії та Європи в період Середньовіччя. Не дивно, що там з'явилося первісне усвідомлення важливого співвідношення між поширенням епідемій та схемою, масштабом людських міграцій [7, с. 3].

Венеціанці були, за загальним визнанням, першими, хто передбачив морську санітарію. Ще в 1000 р. існували охоронці громадського здоров'я, але спочатку ця посада не мала постійного характеру. Працівники, які займали ці посади, призначалися служити тільки під час поширення епідемії. Перші відомості про такого роду державні посади ми знаходимо у 1348 р., коли Ніколаус Венерио, Марінус Кверино, Паулус Белегно (Nicolaus Venerio, Marinus Querino, Paulus Belegno) були призначені охоронцями громадського здоров'я [3, с. 16].

Ці службовці були уповноважені витрачати державні гроші з метою ізоляції заражених суден, вантажів і людей з лагуни острова. Поруч із хворими знаходився лікар. Результатом проведення таких заходів стала заснована в 1403 р. перша морська карантинна станція, про яку існує історичний запис, на острові Санта-Марія ді Назарет, у Венеції. Зазначений острів раніше належав монахам-пустель- никам ордена св. Агостіно. Письмова згадка про заснування першого морського карантину визначена у Венеціанському рукописі, написаному патрицієм Джованні Тьєполо. Літопис свідчить: «1403 р. у Венеції почався мор. Місце для лазарету було вилучено в ченця Гавріїла, з ордену пустельників, і йому віддано Санто Спіріто» [3, с. 17].

Правила для карантину були видані венеціанцями в 1484 р. Починаючи з цієї дати вони були поступово ухвалені кожною іншою країною [2, с. 2].

Сусідні держави, які брали участь в торгівлі на Середземному морі, швидко перейняли досвід Венеції. Перша морська карантинна станція в Генуї була заснована в 1467 р., а в Марселі - в 1526 р. Карантин у Марселі, один із найбільш повних серед інших, встановлений на острові Помикуя. Цей заклад був в колишні часи будинком прокажених, але в 1476 р. змінив призначення на лазарет для хворих на чуму, а пізніше став морською карантинною станцією [3, с. 17].

До 1459 р. у Венеціанській Республіці не існувало бюро громадської санітарії. У цей час регулярно призначалися службовці, які звалися охоронцями санітарії. їхні знання мали спадковий характер.

Місто Барлетта поряд із Венецією в Адрі- атичному морі стало у Середньовіччі багатим торговим портом. Це сталося внаслідок певних привілеїв, наданих місту, за допомогою чого торгівля на великій території передбачала в'їзд і виїзд за ворота. Але привілеї мали свої недоліки. Барлетта пережила три особливо важкі епідемії. Під час першої, у 1384 р., набула поширення «дивна хвороба, яка лишила хворих своєї шкіри, як лишається змія під час линяння». Дві інші епідемії (1498 р. і 1656 р.) були, ймовірно, епідеміями бубонної чуми. Остання забрала життя 35 000 осіб, майже все населення міста загинуло. Ці страждання породили в Барлетті практику абсолютної заборони в'їзду будь-якого зараженого судна до закінчення тривалого періоду спостереження за ним на місці входу в порт [3, с. 17].

Протягом усього цього періоду під час епідемії функціонували сухопутні карантини. Порушення карантину, як сухопутного, так і морського, жорстоко каралися. П'єтро Фо- ллеріо, найбільший неаполітанський юрисконсульт шістнадцятого століття, вказує на биття, млин, заслання і смерть як покарання за порушення санітарних правил. Проголошення карантину та командування під керівництвом Дона Карло д'Арагона накладали суворі покарання на тих, хто таємно увійде в місто Палермо в ході поширення епідемії. Серед штрафних санкцій названі тортури, довга служба на галерах і робота серед хворих у заразній лікарні. Навіть дворяни обкладалися великими штрафами та тривалим тюремним ув'язненням у замку [3, с. 18].

Одним із найбільш помітних результатів активізації міжнародної торгівлі та збільшення подорожей в епоху Відродження і в наступні три століття було поступове поширення інфекційних і венеричних захворювань у всьому світі. Для запобігання проникнення інфекції у Франції, Великобританії, Австрії, Німеччини, Росії та ряді інших європейських і азіатських країн з XIV по XIX ст. використовувалися санітарні кордони (в буквальному значенні - кільце озброєних солдат, яким наказано вартувати хворих втікачів) і карантини [7, с. 3]. У середині 1800-х рр. у результаті спустошливих епідемій холери та чуми, завезених із Туреччини та Єгипту в держав із широкими торговельними та колоніальними запитами виникло гостре бажання створити міжнародну раду санітарного та карантинного контролю. З 1851 р. стали проводитися міжнародні санітарні конференції, які тривали і в XX ст. [7, с. 3-4].

Карантинні правила створені у Європі до відкриття Америки; англійські колонії в Північній Америці прийняли карантинні правила перед своїм відділення від Великобританії. Усі необхідні питання, що стосуються карантину та відносин окремих держав, до Генерального уряду ретельно обговорювалися та вирішувалися відразу після формування Федерального Союзу [2, с. 1].

Карантинні правила стосуються збереження здоров'я та життя людей і засновані на невід'ємних правах на самозбереження.

Карантин визнаний міжнародним правом засобом для забезпечення загальної безпеки держав у боротьбі із завезеними хворобами. Він захищає здоров'я людей, сприяє та стимулює розвиток торгівлі шляхом надання допомоги суднам та їхнім вантажам, екіпажам, пасажирам і власникам [2, с. 1].

У разі визначення карантину як наслідку відповідної прогресії епідемії ми можемо виділити ряд стимулів, які часто спонукали до його застосування. Вони містять:

соціальне реагування на уникнення хвороби, або того, що сприймається як хвороба, особливо якщо захворювання легко передається від людини до людини (заразне);

визначення того, як епідемічне захворювання оцінюється експертами та суспільством загалом, особливо з точки зору причини, профілактики та зменшення інтенсивності;

комплекс політичних, економічних і соціальних методів боротьби, які направляють або перешкоджають громадським зусиллям із карантину;

ступінь етнічної приналежності й уявлень про соціальну групу, пов'язану з інфекційним захворюванням у межах соціальної реакції на карантин [7, с. 2].

Слово «карантин» походить від італійських слів «quarantina» і «quaranta giorni». Цей термін стосується сорокаденного періоду знаходження в порту Венеції судів, які були в ізоляції, перш ніж їхнім екіпажу та пасажирам було дозволено зійти на берег під час чумних днів у XIV і XV ст. [2, с. 2].

Походження примусового сорокаденного періоду затримання не вияснено. Воно може бути засноване на вченні Гіппократа про відмінність гострих і, як правило, інфекційних захворювань (тривалістю менше 45 днів) від багатьох хронічних захворювань. Інші вчені стверджують, що часте використання числа 40 у Старому Завіті може бути джерелом його походження. Найімовірніше, цей проміжок часу використовувався тому, що дослідники Відродження відзначали: після 40 днів люди, уражені чумою, або вмирали, або одужували без подальшого розповсюдження хвороби на інших осіб. З часів Середньовіччя закриття воріт міста чи порту для всіх осіб, запідозрених у хворобі та ізоляція цих хворих вважається кращим і часто єдиним засобом, доступним для стримування епідемії [2, с. 2].

Різні профілактичні правила було ухвалено в Англії, але в цій країні карантин не завжди дотримувався. Так було до жахливої епідемії чуми в Марселі в 1720 р. Ухвалені потім правила були розроблені відповідно до порад видатного лікаря Міда (Dr. Mead), які описані в його роботі «Слово про чумну заразу» [2, с. 2].

В Англії у 1636 р. уперше стали обов'язковими карантинні свідоцтва. Вони були введені в Італії у 1527 р. Тоді, як і тепер, це були паспорти для суден, що видаються магістратом порту відправлення судна, або консулом, або комерційним агентом, які перебувають там і які представляють країну, під прапором якої йшло судно. Свідоцтва розрізнялися чисті та заразні згідно з умовами місця, де їх видавали [6, с. 271].

Заразне свідоцтво пред'являлося у порту, де існували холера, чорна чума або жовта лихоманка; чисте - де жодного із захворювань виявлено не було. У перші сорок днів воно вимогливо вводилося у дію, але ступінь випробування визначалася медичним свідоцтвом на вибір карантинної влади.

У 1700 р. після появи жовтої лихоманки 1699 р. у Філадельфії, Генеральною Асамблеєю колонії Пенсільванія був ухвалений перший карантинний закон у цій країні, який накладав штраф 100 фунтів на кожне заражене судно, яке пристало до берега. У 1701 р. медичне забезпечення закону з карантину було визначено наказом у штаті Массачусетс.

У 1710 р. англійський парламент ухвалив закон, що встановлює карантин усюди в королівстві, визначає правила підготовки до чуми, яка тоді переважала вздовж берегів Балтії. Через кілька років був ухвалений інший закон, «щоб дозволити Його Величності заборонити торгівлю протягом одного року з будь-якою країною, яка заражена чи буде заражена чумою» [6, с. 272].

У Франції регулярна карантинна система не була встановлена до закінчення Великої чуми в Марселі в 1720-1721 рр. [6, с. 272]. Загальна система карантину була ухвалена пізніше й застосовувалася в усіх французьких портах на Середземномор'ї для вилучення та конфіскації усіх суден і людей із заражених місць.

У 1720 р., у той час, коли чума переважала в Марселі, видатний лікар Річард Мід вимагав від англійського уряду розробити необхідні правила. Він радив за прикладом правителя Бернабо створити систему лазаретів тривалістю сорок днів, здійснити поділ хворих і здорових і зменшення заражених товарів і суден у морі. У 1721 р. парламентом Англії було наказано, що заражені люди, які залишають карантин, і здорові люди, що не підлягають карантину, але надійшли в карантин і втекли звідти, повинні бути страчені. Жорстокість цих дій незабаром викликала їх скасування [6, с. 272-273].

Але в 1728 р. були прийняли інші правила: звинувачення в кримінальному злочині й обмеження волі на три роки призначалися будь-якій людині, яка залишала або порушувала карантин (з конфіскацією судна та товарів). Цей акт був відновлений і з невеликими виправленнями збережений у силі до 1753 р. Згодом правила були поліпшені шляхом додання плавучих лазаретів із метою розвантаження та провітрювання товарів на відстані від берега Стендиша, замість того щоб вимагати майже безкінечного затримання суден на островах Сіллі, як практикувалося раніше.

Перший лікар порту на території сучасних США був призначений радою Філадельфії в 1720 р. Перше фактичне здійснення карантинних законів у американських колоніях мало місце у Філадельфії в 1728 р. З цього часу в різних портах в інших колоніях поступово приймалася та ж сама система з різним ступенем вимогливості, а капітани та власники були змушені дотримуватися їх через страх перед важкими штрафами.

У 1738 р. лоцманам наказали залишати судно з пасажирами не ближче ніж на одну милю від міста, поки на нього не зайшов і не здійснив обслідування лікар, призначений із цією метою. У 1743 р. регулярна карантинна установа була заснована на острові Фішерс, на місці злиття річок Делавера і Скулкілл. У 1758 р. Нью-Йорк ухвалив перші карантинні закони [6, с. 273]. У 1776 р. Пенсільванія встановила штраф у розмірі 100 фунтів за уведення пасажирського судна або будь-якого іншого із заразного порту ближче до Філадельфії, ніж до о. Мад-Айленд або форту Міффлин, без дозволу медичного працівника. Штраф у розмірі 100 фунтів було стягнуто за приховування хворого пасажира.

У 1780 р. в Англії число карантинних станцій було збільшено до тринадцяти; сім в Англії, чотири в Шотландії та дві в Джерсі та Гернсі. Ці правила залишалися незмінними до порівняно недавнього часу. Визнаючи карантин і медичні закони, Конгрес США в 1799 р. ухвалив закон, який доповнював чинне законодавство. У 1817 р. Новий Орлеан уперше запровадив карантин. У 1818 р. закон було анульовано, але він був відтворений у 1819 р. [6, с. 273]. У 1821 р. він був посилений і впроваджений на 5 років, протягом яких сталися дві епідемії, які в інші роки поширилися з переважанням у спорадичних формах [6, с. 273-274]. У 1825 р. карантин було залишено та не було відновлено до 1855 р. З цього часу відбулися чотири епідемії, і вони з'являлися спорадично кожен рік до 1872 р., а з тих часів - епідемічно [6, с. 274-275].

Розвиток холери в Європі й Америці в 1831-1832 рр., коли хвороба пройшла найвирішальніше випробування карантином, викликав зміну в раніше ухвалених постановах. Упевненість у карантині всюди похитнулася. Прийшли до висновку про те, що він не був бар'єром для поширення чуми в містах, чиї антисанітарні умови сприяли її розповсюдженню; що карантин перешкоджав, затримував, заважав торгівлі та не забезпечував безпеку. Тому багатьма французькими вченими було вирішено зробити спробу зміни або удосконалення карантинних настанов, які, у свою чергу, зменшать торгівлю, але все ж таки забезпечать спостереження, необхідне для належного захисту.

Звіт про карантини, наданий Академією медицини в Парижі, підтвердив доречність повної реформи, і 18 серпня 1847 р. королівською постановою Франції вперше було визнано норми, засновані на думках лікарів: багато з обмежень карантину були надто обтяжливі й тому підлягали скасуванню [6, с. 275]. Однак інші реформи були встановлені у Франції декретом 1849-1850 рр.

Але видатні гігієністи Франції були незадо- волені перетвореннями, досягнутими у їхній власній країні. Це було лише початком роботи, яку вони мали на увазі. Вчені запропонували показати, що згідно з наукою і для інтересів торгівлі всіх інших країн необхідно прийняти реформи, які відбулися у Франції. Відповідно, Дупейрон запропонував міністрам торгівлі ідею Санітарного Конгресу, яка була прийнята. Делегати з усіх основних країн Європи на запрошення французького уряду зустрілися в Парижі в 1851 році. Цей конгрес ухвалив карантинний кодекс, який пізніше був ратифікований країнами, представленими на нараді [6, с. 275].

До середини XIX ст. низка морських держав у районі Середземного моря визнали, що боротьба з інфекційними захворюваннями повинна починатися з карантину в рідному порту. Міжнародне співробітництво вимагало ефективних заходів для боротьби з хворобами. Це лягло в основу створення регіональних органів охорони здоров'я в Константинополі, Олександрії, Танжері та Тегерані.

Вища рада охорони здоров'я в Константинополі була сформована як договір між Османською імперією та європейськими державами в 1839 р. з метою регулювання санітарного контролю іноземних суден в Османських портах. Рада контролювала місцеві медичні установи, розташовані на всій території Османської імперії, які були відповідальні за охорону здоров'я на своїй території, а також контролювали заходи особистої гігієни та виконання санітарних правил, отриманих від Ради. Вона була остаточно скасована в 914 р. у зв'язку з початком Першої світової війни [14, с. 37-38].

Морська санітарна рада Єгипту, яка пізніше стала відома як Санітарна рада Єгипту, була створена в 1843 р. Міжнародне регулювання діяльності Ради було здійснено після Міжнародної санітарної конференції у Венеції в і892 р. Раді було доручено ведення санітарного режиму Суецького каналу. До її роботи входило управління охороною здоров'я в портах Олександрії, Саїда і Суець- кого каналу, поряд із санітарним контролем паломників, які поверталися з Мекки. З метою отримання інформації про епідемії вона була визнана регіональним епідеміологічним відомством Міжнародного бюро громадської гігієни згідно з Міжнародною санітарною Конвенцією 1926 р. Хоча Рада була скасована в 1938 р., єгипетська влада продовжувала підтримувати регіональне епідеміологічне бюро в Олександрії. Його функції було передано регіональним бюро ВООЗ для країн Східного Середземномор'я в 1949 р. [14, с. 37-38].

Санітарна рада в Танжері була заснована в 1840-х рр. з метою обмеження розповсюдження чуми, холери та інших епідемічних захворювань паломниками в Імперії Марокко, проте вона не стала досить ефективним інструментом міжнародного карантину. Вона була також обмежена у своїй діяльності та припинила свою роботу з початком війни в 1914 р. [14, с. 37-38].

Висновки. На основі викладеного визначимо, що перші зафіксовані приклади регулювання санітарної діяльності можна знайти в Старому Завіті, у книзі «Левіт і Числа», у Второзаконні. В історичних творах Фукідіда і в медичних трактатах Гіппократа згадується про ухилення від усього заразного. У 549 р. н. е. візантійський імператор Юстиніан ухвалив один із перших законів, присвячених санітарно-епідемічної безпеці.

Найдавніший указ щодо ліквідації випадків чуми згадується в м. Реджо-де-Емілія (Reggio d Emelia), у 1374 р. У 1484 р. венеціанцями були видані правила з установлення та ведення карантину. У 1700 р. Пенсільванія ухвалила перший карантинний закон в Англії, який накладав штрафи за недотримання карантинних правил. У 1701 р. медичне забезпечення карантинного закону було визначено наказом у штаті Массачусетс. У 1710 р. англійський парламент ухвалив закон, що встановлював карантин усюди в королівстві. У 1721 р. парламентом Англії були встановлені правила про влаштування карантину та вихід з карантину.

Перше фактичне здійснення карантинних законів в американських колоніях відбулося у Філадельфії в 1728 р. Конгрес США ухвалив закон у 1799 р., «визнаючи карантин і медичні закони», який доповнював чинне законодавство. У Франції було ухвалено загальну систему карантину після 1720 р. 18 серпня 1847 р. королівська постанова Франції уперше визнала засновані на думках лікарів норми, що регулюють карантин. До середини XIX ст. зародилося міжнародне співробітництво з питань боротьби з епідеміями, які вимагали ефективних заходів. Унаслідок цього були створені регіональні органи охорони здоров'я в Константинополі, Олександрії, Танжері та Тегерані.

Література

1. Infectious disease epidemiology: theory and practice / edited by K.E. Nelson, C.M. Williams. - 3rd ed. - Burlington : Jones & Bartlett Learning, 2013. - 968 p.

2. Jones J., M. D. Quarantine. Relation of quarantine to constitutional and international law and to commerc / J. Jones, M. D. - New Orleans : E.A. Brandao & Co., Printers, 1883. - 30 p.

3. Eager J.M. The early history of quarantine: origin of sanitary measures directed against yellow fever / J.M. Eager. - Washington : Government Printing Office, 1903. - 27 p.

4. Griscom J.H. Sanitary legislation, past and present / J.H. Griscom. - Edmund Jones & Company, 1861. - 37 p.

5. Alden M. History of Sanitary Legislation: With a Description of the Past and Present Sanitary Conditions of Different Nations and Cities / M. Alden. - New York : Cornell University, 1894. - 270 p.

6. Keating J.M. The History of the Yellow Fever Epidemic of 1878 in Memphis, Tennessee / J.M. Keating. - Maryland: Heritage books, 2009. - 560 p.

7. Markel H. Quarantine!: East European Jewish Immigrantsand the New York City Epidemics of 1892 / H. Markel. - Baltimore : The Johns Hopkins University Press, 1999. - 262 p.

8. The Oxford Handbook of the History of Medicine / edited by M. Jackson. - Oxford: Oxford University Press, 2011. - 672 p.

9. Burnet M. Sir, White D.O. Natural History of Infectious Disease / Sir M. Burnet, D.O. White. - Cambridge : Cambridge University Press, 1972. - 218 p.

10. Berridge V. Public Health in History / V. Berridge [et. al.]. - Maidenhead : Open University Press, 2011. - 229 p.

11. A History of Public Health / G. Rosen [et. al.]. - Baltimore : JHU Press, 2015. - 440 p.

12. Booker J. Maritime Quarantine: The British Experience, c. 1650-1900 / J. Booker. - Aldershot : Ashgate Publishing, 2007. - 644 p.

13. The History of Public Health and the Modern State / edited by D. Porter. - Amsterdam : Rodopi B. V, 1994. - 439 p.

14. Cliff A. Oxford Textbook of Infectious Disease Control: A Geographical Analysis from Medieval Quarantine to Global Eradication / A. Cliff, M. Smallman-Raynor. - Oxford: Oxford University Press, 2013. - 193 p.

Размещено на Allbest.ru