Формування концепції деліктних зобов’язань у праві Стародавнього Риму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування концепції деліктних зобов'язань у праві Стародавнього Риму

У той час, коли інші інститути цивільного права встановлюють правові форми для виникнення нормальних правових відносин, деліктні зобов'язання є правовим оформленням реакції суспільства на патологічні процеси - порушення існуючої правової системи. Водночас деліктні зобов'язання запроваджено для виконання правомірної мети - охорони майнових та особистих немайнових прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, держави та інших суб'єктів цивільного права, що проявляється через встановлення обов'язку відшкодування майнової та моральної (не - майнової) шкоди для того, хто порушив встановлені законом заборони.

Сьогодні законодавча робота в Україні здійснюється в контексті проведення адаптації національного законодавства до законодавства Європейського Союзу (далі - ЄС). Для цього доцільним є не лише ознайомлення зі змістом законодавства ЄС та країн - учасниць ЄС, а й засад, на яких ґрунтується їхнє право, розуміння його «духу», - римського приватного права, що дозволить уникнути помилок і необдуманих кроків під час створення єдиного всесвітнього цивільного права. Саме римськими юристами було запроваджено деліктні зобов'язання для компенсації потерпілим майнових втрат, завданих учиненням правопорушення (делікту), - найпершого виду зобов'язань із моменту їх виникнення.

За радянських часів в Україні римське приватне право та його рецепція були предметом вивчення лише в працях В.А. Бека та О.А. Підопригори. Сьогодні дослідження проблем рецепції проводяться досить активно. Вплив ідей римських юристів на концепцію окремих інститутів і правових категорій у цивільному праві України розглядали у своїх дослідженнях такі науковці: І.Г. Бабич, В.В. Васильченко, В.О. Гончаренко, В.В. Гутьєва, А.М. Гужва, Р.М. Достдар, О.Д. Кутателадзе, Є.М. Орач, Є.С. Сєвєрова, Г.В. Пучкова, Д.С. Прутян, Б.Й. Тищик, П.М. Федосєєв, Є.О. Харитонов, О.І. Харитонова, І.М. Шаркова та інші. Проте в роботах згаданих учених історія формування деліктних зобов'язань римського приватного права в Україні не була предметом спеціального комплексного дослідження.

На підставі викладеного можна дійти висновку, що питання комплексного дослідження формування концепції деліктних зобов'язань у праві Стародавнього Риму є актуальним, що зумовлює доцільність її розгляду на рівні наукової статті.

Деліктні зобов'язання завдячують своїм походженням праву Стародавнього Риму, де вони становили складову системи зобов'язань. В Інституціях Гай писав: «Omnis епіт obligatio vel ex contractu nascitar vel ex delicto» (зобов'язання виникають або з контракту, або з делікту) (І. 3. 88).

Делікти вважаються найпершими зобов'язаннями римського приватного права із часу їх виникнення. Проблема первісного походження зобов'язань виникла тому, що деякі видатні римські юристи, зокрема Павло, Ульпіан, Модестін, вважали контракти єдиним джерелом зобов'язальних відносин, при цьому терміну «contrahere» надавали широкого змісту, включаючи до нього й делікт [1, с. 66-73].

Одним із перших науковців, який стверджував, що стародавні зобов'язання виникають із деліктів, був Я. Грімм [2, с. 325]. Його гіпотезу виникнення зобов'язань підтримав й А. Гейслер, який не лише стверджував, що все зобов'язальне право бере свій початок із деліктів, але й намагався відтворити сам процес створення першого договору на підґрунті делікту. На його думку, у первісному суспільстві, де була майже відсутня взаємна довіра між людьми, не могли виникати правовідносини, здійснення яких відкладалося на тривалий час і залежало від добросовісності зобов'язаної особи. Якщо особа, якій завдано збитки, погоджувалася відкласти момент їх відшкодування, то вона вимагала такої обіцянки, у виконанні якої не сумнівалася. Перший договір не породжував нового зобов'язання, а гарантував кредитору задоволення деліктного зобов'язання у формі завдатку за відсутністю майна, або встановлення поруки. Тому делікт виступав джерелом виникнення, навіть тих зобов'язань, які виникали з правочинів речового характеру. Наприклад, особу, яка продала річ, що була вилучена в покупця внаслідок евікції, слід розглядати як крадія, тому така особа повинна була нести відповідальність за actio furti [1, с. 66-73].

На думку А.Г. Гусакова, договори існують, але не породжують зобов'язання: якщо боржник добровільно не виконує договір, то він за рішенням суду присуджується не до виконання покладеного за договором обов'язку, а до сплати грошової пені як за вчинення делікту. Юридичне значення контрактів полягає в тому, що вони виконують функцію титулу набуття, але в разі невиконання прирівнюються до звичайних деліктів. Тобто правопорушення визнається основною юридичною підставою обов'язкового виконання договору: не договір породжує зобов'язання, а його невиконання, тобто делікт. Так, за Законами ХІІ таблиць передбачалася відповідальність зберігача за втрату речей, переданих на зберігання, не як за невиконання умов договору про повернення речі, а як за незаконне привласнення чужої речі - furti. Аналогічним змалюванням характеризувалися договори позики, позички, доручення, товариства та інші [1, с. 80-107].

У стародавні часи деліктне змалювання мали не лише зобов'язальні правовідносини, але й речові. Як відзначав А.Г. Гусаков, право власності не завжди було пов'язано з віндикаційним позовом. Навпаки, будь-яке незаконне утримання чужої речі вважалося крадіжкою та було підставою спочатку для самоуправства потерпілого, а пізніше - для переслідування винної сторони судовим порядком за допомогою деліктного позову з furti. Усе це було зумовлено тим, що на тому етапі суспільного розвитку, коли не розрізняли особу, яка викрала чужу річ, і її добросовісного володільця, не було потреби в спеціальному позові [1, с. 82-83].

Про первісне походження зобов'язань зі сфери правопорушень (деліктів) наголошував і Й.О. Покровський. На його думку, це було пов'язано з тим, що в стародавні часи держава взагалі переважно не втручалася у відносини між приватними особами. Захист своїх інтересів був справою самих потерпілих [3, с. 354]. Таке обґрунтування первісного походження джерел зобов'язань зустрічаємо в сучасних працях із римського права [4, с. 94].

В етимологічному розумінні слово delictum означає будь-яке недозволене діяння, яким порушується звичайне чуже право, і в цьому діянні можна звинуватити винного на тій підставі, що він його вчинив умисно (dolose) або внаслідок протизаконної необережності (culpose). Діяння, що спричиняє настання негативних юридичних наслідків як для його завда - вача, так і для потерпілого називається delictum або maleficium, тобто правопорушенням [5, с. 285].

Правопорушення (delicta) за юридичними наслідками поділялися на публічні (delictapublica¹) та приватні (delicta privata). За давнім римським правом суворої різниці між ними не проводиться, усе залежало від того, яким судом правопорушення розслідується: якщо кримінальним, то delict публічний, а якщо цивільним - приватний. Лише в період імперії чітко розрізняли такі види деліктів.

Публічними правопорушеннями визнавалися злочини (crimina) проти публічного, громадського порядку, які одночасно могли посягати на інтереси окремих осіб (наприклад, вбивство, державна зрада, підпал тощо). Тому delicta publica розглядалися в кримінальних судах, а обвинувачем міг бути будь - який громадянин. Винні за таким деліктом підлягали публічному покаранню у вигляді смертної кари, позбавлення волі чи громадянства, тілесного покарання, позбавлення майна на користь державної казни тощо .

Приватні делікти порушували майнові інтереси або особисті права окремої людини (приватні інтереси). Тому вони розглядалися в цивільних судах за ініціативою самих потерпілих. При цьому закон чітко визначив їхні види. Однак, як зазначав В.В. Єфімов, судова відповідальність за приватні делікти носила подвійний характер: суто цивільний і кримінальний. Цивільна відповідальність полягала в задоволенні майнового інтересу потерпілого в наданні йому рівноцінного майна замість відсутнього. Кримінальна відповідальність полягала в покладенні на злочинця майнового штрафу за недозволене діяння. Як правило, потерпілий мав право вибору між видами відповідальності. Інколи відповідальність носила змішаний характер [7, с. 264-265]. Кримінальну відповідальність за вчинення приватного делікту слід розглядати як наслідок тих часів, коли не розрізняли кримінальне та цивільне правопорушення. Як відшкодування збитків, так і штраф сплачувалися на користь потерпілого, оскільки приватний делікт стосувався окремої людини, її автономії, правової волі, відрізнявся від публічного порушення, що стосувалося суспільства в цілому.

Публічні делікти (delicta риЪИса) не були джерелом зобов'язань. Джерелом зобов'язань були приватні делікти (delicta privata). Проте делікти стали джерелом зобов'язань лише тоді, коли законом було заборонено помсту. У римському суспільстві відповідальність за правопорушення передбачала задоволення інтересів потерпілого шляхом санкціонування кровної помсти, що передбачала таку міру покарання, як таліон (talio). При цьому система таліону діяла за Законами ХІІ таблиць щодо завдання каліцтва (тетЪгит ruptum) (Т VIII. 2), привласнення чужого майна, якщо злодія (addictio) затримали на місці злочину (fur manifestus) (Т. VIII. 12, 14). Проте у випадках, не передбачених законом, децемвіри забороняли позбавляти життя будь-якої людини без рішення суду (Т IX. 6).

Після того, як змінилося архаїчне уявлення про кровну помсту, приватне правопорушення вже не мало іншого наслідку, ніж відшкодування збитків, на відміну від публічного, що переслідувалося державою та передбачало публічність покарання [8, с. 401]. За визначенням Й.О. Покровського, так уперше виникло поняття відповідальності однієї особи перед іншою. Проте це ще не було зобов'язання: кривдник підлягав помсті, але він нічого не винен; у такому випадку є відповідальність, але немає обов'язку [3, с. 352].

Слід розрізняти систему первісної (кровної) помсти та приватноправової санкції. Первісна (кровна) помста була реакцією потерпілого на вчинене правопорушення, що залежала від його особистої образи й озлобленості. Вона була характерна для архаїчних часів історії Стародавнього Риму, коли груба сила й необмежене насилля замінювало організовану систему правосуддя. Тому, коли потерпілий позбавляв життя свого кривдника, його дії слід було розглядати як помсту, а не задоволення зобов'язання з делікту.

Приватна (кровна) помста (ultio) була визнана й легалізована царськими законами. Так, винний правопорушник ризикував своїм життям або волею, тобто повністю підкорявся праву на помсту потерпілого. При цьому почуття помсти не знало меж: чи буде вона відповідати завданій шкоді, чи перевищить її розмір. Усе залежало від випадкової обставини та суб'єктивного настрою потерпілого. Оскільки помста була необмежена та невизначена, її розглядали не лише як право, а і як обов'язок (якщо потерпілий не міг помститися сам, то його обов'язок помститися переходив до близьких). Крім того, реакція потерпілого не залежала від ступеня вини правопорушника. Помста потерпілого була спрямована не на відшкодування завданої шкоди, не на відновлення порушеного права. Помста також не була кримінальним покаранням. Тому в первісній формі помста була ніби війною однієї особи з іншою, одного роду з іншим, а не цивільною чи кримінальною відповідальністю [1, с. 115-116].

У правовій системі децемвірів первісна (кровна) помста була відсутня, хоча Закони ХІІ таблиць формувалися на засадах самоуправства. Вони належали до перехідного періоду, тому містили деякі ознаки не тільки помсти, а й таліонів і композицій. Таліони та композиції були заміною первісної помсти. Вони були вже правовою санкцією, хоча з ознаками особистої образи та роздратування. За Законами ХІІ таблиць помста була правом потерпілого, а не його обов'язком. При цьому йому надавалося право (крім нічної крадіжки і перелюбства) примиритися з правопорушником або замість помсти вимагати відшкодування збитків. Помста була індивідуалізована як щодо суб'єкта, так і об'єкта. Закон чітко визначав, хто має право помститися, спосіб і межі її здійснення. Саме цим приватна помста відрізнялась від первісної (кровної) помсти, яка перестала існувати раніше створення Законів ХІІ таблиць.

Закони XII таблиць скасували необмежену помсту та затвердили покарання, відоме як таліон. При цьому дозволялося надавати замість таліонів грошове відшкодування. Таліон містив ідею помсти та був формою її прояву. Проте таліон, на відміну від помсти, був втручанням державної влади у відносини між окремими особами для їхнього примирення. Система таліонів стала переходом помсти до системи композицій, які як загальні правила вже містилися в Законах XII таблиць [1, с. 117]. Під композиціями розуміли штраф, який правопорушник сплачував потерпілому, а останній повинен був ним задовольнятися без застосування помсти [9, с. 523].

Таким чином, характерною ознакою періоду давнього римського права було те, що будь-яке цивільне правопорушення врегульовувалось законом, який забороняв як первісну помсту, так і таліон, за деяким винятком. Він зобов'язував потерпілого задовольнятися грошовим відшкодуванням - штрафом.

За давнім римським правом система деліктів носила замкнутий характер, тому що мала їх вичерпний перелік. Згідно із Законами ХІІ таблиць передбачалися три види приватних деліктів: привласнення чужого майна (furtum), образу (injuria), пошкодження чи знищення чужих речей (damnum injuria datum). При цьому виділяли різновиди furtum: furtum manifestum та furtum nec manifestum. Так, якщо крадія спіймано на місці злочину, то мав місце furtum manifestum. І навпаки, якщо його не спіймано на місці злочину, то - furtum nec manifestum. Децемвіри за furtum manifestum встановлювали покарання за принципом таліону: «вбити на місці злочину» (Т VIII. 12), а за furtum nec manifestum - «сплатити штраф у подвійному розмірі викраденої речі» (Т VIII. 16). Також розрізняли види injuria: завдання каліцтва (тетЪгит ruptum), зламана кістка (os fractum), injuria у вузькому розумінні (образа дією). Якщо за memBrum ruptum передбачалася відповідальність за принципом та - ліону - «завдати таке ж саме каліцтво» (Т VIII. 2), то за os fractum встановлювалася штрафна санкція: «вільній людині штраф у 300 асів, а якщо рабу - 150 асів» (Т VIII. 3). За вчинення безпосередньої образи накладався штраф на кривдника у 25 асів (Т. VIII. 4).

Щодо третього делікту (damnum injuria datum) у Законах XII таблиць містилися такі положення: «зламає, нехай відшкодує» (Т. VIII. 5); «якщо хтось поскаржиться, що свійська тварина вчинила збиток, то віддати потерпілому тварину або відшкодувати завдані збитки» (Т. VIII. 6); «якщо потравити або зібрати в нічний час врожай з обробленого плугом поля, то людину карати на горло. Неповнолітнього карали батогами або присуджували до відшкодування завданої шкоди в подвійному розмірі» (Т. VIII. 9); «надягати кайдани й після покарання батогами страчувати того, хто підпалював будівлі або складені біля них скирти хліба» (Т. VIII. 10); «за злісну порубку чужих дерев винний сплачував по 25 асів за кожне дерево» (Т. VIII. 11). Однак, як зазначав Й.О. Покровський, усе це лише спеціальні постанови. Чи існувала, крім них, будь-яка загальна норма щодо damnum injuria datum - спірно. Як свідчить Festus, у Законах XII таблиць зустрічалися слова «rupitias» (=damnum deterit) та «sarcito» (= damnum solvito), але чи був зв'язок - невідомо [3, с. 357]. Тобто децемвірам були відомі окремі види damnum injuria datum. Однак надалі для римського приватного права це не мало значення, оскільки Закон Аквілія відмінив усі закони, видані раніше про протиправне завдання шкоди, - як XII таблиць, так і інші (D. 9. 2. 1).

Переважна кількість норм Законів XII таблиць була присвячена приватним деліктам, що свідчить про перевагу не кримінального права над цивільним, а лише однієї частини цивільного права над іншою. Це загальне явище стародавнього права всіх народів: у примітивних системах кримінальне право не лише доповнювалося, а й замінювалося нормами приватного права. Як зазначав Д.Д. Грімм, штрафні позови повинні були задовольнити подвійну мету: покарати правопорушника та сплатити потерпілому винагороду [2, с. 400-401]. Відповідно до Руської Правди Ярослава Мудрого штрафом (пенею) обкладалися також усі правопорушення: як убивства, так і легка образа. Відповідно, пеня належала до різновиду від - шкодувань, що сплачувалося кривдником скривдженому, якщо останній відмовлявся від свого права на помсту. Тут кримінальне право набувало цивільного характеру. Пеня, яка покладалася громадською владою й сплачувалася князю за вбивство та інші злочини, уперше з'являється лише в Правді дітей Ярослава [1, с. 112].

Надалі в першій половині I ст. до н. е. реформуються делікти давнього римського права та преторським едиктом створюються нові делікти. Відповідальність за делікти звільняється від ознак помсти; поряд із штрафною відповідальністю виникає зобов'язання відшкодувати завдану шкоду; інколи відшкодування шкоди та штраф поєднуються в єдиному позові. Водночас деліктна відповідальність продовжує існувати як особиста відповідальність за завдану шкоду, що випливає з положення про те, що спадкоємець деліквента відповідає лише в межах свого збагачення від конкретного делікту (D. 50. 17) [3, с. 408-409].

Щодо діяльності преторів, то введенням до юридичної практики actio vi Ъопатт raptorum із загального поняття furtum було виділено грабіж (rapina) - привласнення чужого майна із застосуванням насилля [8, с. 401]. В Інституціях Гая виділено чотири джерела виникнення зобов'язань із деліктів: furtum, injuria, damnum injuria datum та rapina (І. 3. 182) [10, с. 346]. При цьому передбачено поділ furtum, запропонований Сервієм Сульпицієм і Масурі - єм Сабіном, на явний (furtum manifestum), неявний (furtum пес manifestum), furtum conceptum і oBlatum. Так, furtum conceptum - це таке привласнення чужої речі, коли її знайдуть в особи (навіть не крадія) у присутності свідків. Тому до цієї особи подавали спеціальний позов actio concepti. Привласнення називалося oBlatum, якщо викрадену річ принесено іншій особі та знайдено в неї (так, річ була передана з тим наміром, щоб її знайшли в тебе, а не в особи, яка її надала). Особа, у якої річ було знайдено, мала право до особи, яка її передала (навіть не була крадієм), подати позов actio oBlati. Крім того, розрізняли позов до особи, яка перешкоджала розслідування furtum (prohiBiti furti) [10, с. 348-349]. Щодо furtum conceptum і oBlatum Ф. Дидинський зазначав, що вони були видами позову про привласнення чужого майна, а не різновидами furtum [10, с. 347]. Підтвердження думки науковця ми знаходимо в сентенції Гая «fertorum genera duo sund, manifestum et пес manifestum», що означає: існують два види furtum: явний і неявний [11, с. 379].

Визначення injuria через три випадки не відповідало новим суспільним відносинам, тому що таке обмеження відповідальності, занижений розмір штрафу та жорстка його фіксація не дозволяли враховувати різні обставини вчинення правопорушення. Тому претор замінив actio injuriarum на actio injuriarum aestimatoria, де вже враховувалися обставини щодо місця, часу й особи правопорушника та потерпілого (позов із врахування порушених благ і справедливості - actio in Bonum et aequum concepta). При цьому суддя визначав розмір відшкодування на власний розсуд, виходячи з принципу справедливості. Покарання передбачалося вже в усіх можливих випадках injuria - пряме або непряме (останнє мало місце в разі образи alieni juris), легке або тяжке (atrox) [12, с. 266-267].

Усі постанови давнього римського права про damnum iniuria datum, закріплені, зокрема, у Законах ХІІ таблиць, були відмінені загальним законом про відповідальність за damnum - Законом Аквілія. У цьому Законі damnum iniuria datum присвячено першу та третю глави. Так, у першій главі мова йшла про винагороду за вбивство чужого раба чи четве - роногу тварину. Так, особа, яка скоїла вбивство, зобов'язана сплатити потерпілому вищу вартість раба чи тварини за останній рік. У третій главі встановлювалося відшкодування за шкоду, завдану чужому майну будь-якого роду, причому розмір відшкодування визначався вищою вартістю пошкодженої речі за останній місяць.

Завдяки римським юристам правила закону Ак - вілія були поширені на всі без винятку факти завдання майнової шкоди, при цьому розмір відшкодування визначався по-різному для пошкодженої чи знищеної речі та її завдані втрати. Зокрема, втрата, не пов'язана зі знищенням, надавала право лише вимагати відшкодування збитків, але не вищої ціни втраченого майна в межах наперед встановленого періоду [13, с. 136]. Аквілієв позов подавався лише власником, якому були завдані збитки. Однак надалі його міг подати добросовісний володілець як суб'єкт речового права. Із суб'єктів зобов'язальних прав згадується лише орендар, у якого пошкоджено плоди на полі. Однак деякі дослідники римського права поширювали це положення на суб'єкти всіх зобов'язальних прав, що, як правильно зазначав Ю. Барон, прямо суперечило джерелам римського приватного права [14, с. 248]. При цьому Аквілієв позов мав на меті відшкодування завданих збитків: надати власнику найвищу вартість речі за цей рік; якщо винний відмовлявся відшкодувати збитки, позов подавався в подвійному розмірі (D. 9. 2. 1. 1). В останньому випадку Аквілієв позов був штрафним (poena). Цей позов не мав наслідком безчестя (infamia) навіть за умови навмисного пошкодження чужого майна.

Rapina (грабіж) розглядався як кваліфікований різновид furtum з тією відмінністю, що він вчинявся із застосуванням насилля. Якщо furtum визнавався як таємне привласнення чужого майна (D. 47. 2. 1), то rapina - відкрите, не приховане (D. 47. 9. 5). За своїми наслідками грабіж прирівнювався до furtum: залежно від обставин розглядався як manifestum, так і nec manifestum. Він переслідувався за позовом, уведеним претором Лукуллом у 76 р. до н. е. - actio vi bonorum raptorum (позов про майно, вилучене насильно). Основною причиною виділення rapina було намагання припинити акти насильницького пограбування та привласнення, зокрема, вчинені озброєними бандами. У своїй сентенції Папініан зазначав, що якщо грабіж вчинено умисно, то відповідати слід не за позовом про крадіжку, а за позовом про насильно захоплене майно (D. 47. 2. 81. 4). При цьому позов слід було подати протягом одного року з моменту скоєння злочину. За вчинення грабежу передбачався штраф у чотирьохкратному розмірі вартості майна (І. 3. 209; D. 47. 8. 2), а надалі стало можливим вимагати відшкодування збитків. Позов про грабіж мав преторський характер, однак розглядався спочатку юристами, а потім Юстиніаном як делікт, тобто один із видів правопорушення [15, с. 618].

Таким чином, система деліктних зобов'язань за підставами їх виникнення та визнання законом за класичним римським правом поділялась на furtum, injuria, damnum injuria datum та rapina. Проте зростання кількості правопорушень, які не мали наділених законом ознак деліктів, зумовило появу нових деліктів. Тому претор подавав штрафні позови в разі здійснення незаконної діяльності, яка не відносилася законом до деліктів, які відомі як «преторські делікти».

Систему преторських деліктів науковці визначали по-різному. Як зазначав Й.О. Покровський, система будується не на загальному та єдиному понятті делікту, а на окремих його типах. Для позову про відшкодування слід було віднести завдання шкоди до того чи іншого типу [3, с. 412-413]. Мабуть, така ситуація зумовила відсутність єдиної системи преторських едиктів.

На думку Й.О. Покровського, преторськими едиктами були rapina, metus та dolus [3, с. 412-413]. Rapina (грабіж) розглядався як преторський делікт, оскільки його було введено спеціальним позовом претора Лукулла - actio vi bonorum raptorum [10, с. 412]. Надалі Гай у своїх Інституціях закріпив чотири делікти, серед яких виділив грабіж (І. 3. 182) [10, с. 346]. Тому цей делікт слід визнати «законним», а не «преторським».

Metus - погроза. «Дit praetor: «Quod metus causa gestum erit, ratum non habebo» означає: Претор говорить: «Я не визнаю дійсним те, що вчинено під впливом погрози» [16, с. 409]. Якщо хтось змусить іншого погрозами застосувати силу, віддати будь-яку цінність, то згідно з преторським едиктом Октавіа - на слід подати actio quod metus causa також із відповідальністю in quadruplum. Такий позов був actio arbitraria: якщо відповідач добровільно поверне одержане, то він звільнявся від відповідальності [3, с. 412]. Actio metus носив штрафний характер. Якщо позов подавався протягом одного року з моменту вчинення правопорушення, то відповідач зобов'язаний був повернути річ позивачеві. Якщо він не здійснив реституції, то сплачував чотирьохкратну вартість одержаної речі. Якщо позов подавався після спливу одного року, він завершувався присудженням штрафу розміром вартості речі (D. 4. 2. 14. 1).

Позов із погрози, на думку Ульпіана, можна було подати як до особи, яка вчинила погрозу, так і до третьої особи, яка одержала майнову вигоду від такого правочину (D. 4. 2. 16). Якщо річ, яка перейшла до третьої особи, у подальшому втрачена, вважали, що третя особа не збагатилась, тому до неї позов не подавався. Якщо річ продавалася або обмінювалася на іншу, то третю особу слід вважати такою, що збагатилась, хоча вона її втратила (D. 4. 2. 18).

Dolus - обман, шахрайство. Для таких випадків претором і відомим юристом Gallus Aquilius у 66 р. до н. е. було встановлено інфаміруючий позов actio doli для простого відшкодування шкоди. У деяких випадках для встановлення інфаміруючих наслідків actio doli замінюється простим actio in factum. Ці позови надалі застосовувалися класичними юристами у випадках, коли виникали труднощі щодо визначення позову. Під поняття «dolus» можна було підвести різноманітні відносини, тому actio doli та actio in factum мали значення субсидіарних позовів [3, с. 412]. Проте не будь-яка особа мала право звернутися до претора з таким позовом. Такого права не мали «сини та вільновідпущеники до батьків або патронів (він ганьбив їх); до тих, хто мав вище звання (плебей до минулого консула з визнаним авторитетом, марнотратник до особи, яка вела бездоганний спосіб життя)» (D. 4. 3. 11. 1).

Щодо значення преторського едикту про dolus, то Ульпіан зазначав, що цим едиктом претор виступає проти лукавих і зловмисних людей, які шкодять і своїм будь-яким лукавством: підступність перших не повинна приносити їм користь, а простота інших не повинна приносити їм шкоди (D. 4. 3. 1). Наведена характеристика зобов'язань із погрози та обману, а також відсутність у римських джерелах згадки про них як різновидів деліктів дозволяє зробити висновок про правильність їх віднесення до системи «преторських деліктів». Vкtus і dolus були найважливішими деліктами, санкціонованими як джерела зобов'язань преторськими едиктами. Проте, окрім них, преторами введено й інші не менш важливі позови для захисту приватних інтересів окремих громадян у разі вчинення правопорушення.

«Servus corruptus» («зіпсований раб»), тобто до особи, яка зі злим умислом підбурила чужого раба чи рабиню на проступок, унаслідок чого вони стали гіршими, претор подавав штрафний позов in duplum про відшкодування подвійного розміру різниці, порівняно із зменшеною вартістю раба (D. 11. 3. 1).

«De sepulchro violato» («осквернення могил») - до особи, яка зі злим умислом осквернила могилу, претор подавав позов за фактом вчиненого про стягнення плати на користь тієї особи, яка мала до неї відношення. При цьому претор встановлював розмір плати на власний розсуд, наскільки буде здаватися йому справедливим за цією справою. Крім того, такий позов накладав на відповідача безчестя (infamiam) (D. 47. 7. 1, 2, 9).

Наведене вище дозволяє зробити висновок, що деліктні зобов'язання за джерелами походження поділялись на «цивільні делікти» та «преторські делік - ти». Так, «цивільні делікти» виникали на підставі jus civile, а «преторські делікти» - jus pretorium із преторських едиктів. У свою чергу, систему цивільних деліктів за підставами їх виникнення становили furtum, injuria, damnum injuria datum та rapina. До системи преторських деліктів слід віднести metus, dolus, servus corruptus, de sepulchro violato та інші. Проте критерій поділу преторських деліктів на окремі види залишився для нас невідомим.

Таким чином, у своєму розвитку деліктні зобов'язання, як і римське право та Римська держава, пройшли три основні періоди, протягом яких була сформована римська концепція деліктних зобов'язань:

- архаїчний (753-509 рр. до н.е.) - період давнього римського права, що характеризується застосуванням звичаєвого права, за яким первісна (кровна) помста визнавалася єдиним наслідком завдання шкоди вчиненням правопорушенням, тому не розрізняли приватні й публічні делікти;

- республіканський (509-30 рр. до н.е.) - період давнього римського права, а з 451 р. до н.е. - позитивного права, коли в Римі приймаються перші писані закони (Закони ХІІ таблиць), де змінилася архаїчна уява про кровну помсту, а приватне правопорушення вже не мало іншого наслідку, ніж відшкодування шкоди або сплата штрафу; близько 286 р. до н.е. приймається Закон Аквілія, дія якого поширювалася на всі випадки завдання шкоди майну, а деліктні зобов'язання виникали з furtum, injuria, damnum injuria datum - «цивільних» деліктів; формується право перегринських преторів, що вирізняється появою преторських деліктів metus, dolus, servus corruptus, de sepulchro violato та інші що виникали з преторських едиктів;

період імперії (30 рр. до н.е. - 476 р. н.е.) - період єдиного імператорського римського права; близько 212 р. н.е. за едиктом імператора Каракалли римське громадянство було поширено на всіх жителів імперії; завдання шкоди кваліфікувалося як делікт за законом або преторськими едиктами; деліктні зобов'язання передбачали сплату штрафу або відшкодування збитків, або поєднання цих двох санкцій.

Список використаних джерел

1. Гусаков А.Г. Деликты и договоры, какъ источники обязательствъ в системе цивильнаго права Древнего Рима / А.Г. Гусаков. - М.: Унив. тип. 1896. - 246 с.

2. Гримм Д.Д. Лекции по догме римского права / Д.Д. Гримм; под. ред. и с предисловием В.А. Томсинова. - М.: Зерцало, 2003. - 496 с.

3. Покровский И.А. История римского права / И.А. Покровский. - Минск: Харвест, 2002. - 528 с.

4. Харитонов Є.О. Приватне право у стародавньому Римі / Є.О. Харитонов. - О.: АО БАХВА, 1996. - 260 с.

5. Рождественский Н.В. Римское гражданское право: Изложенное по Маккельдею: в 2 т. / Н.В. Рождественский. - СПб.: Типографія Карла Крайя, 1830- - Т 2: Особенная часть. - 1880. - 528 с.

6. Капустин М.И. Институціи римскаго права / М.И. Капустин. - М.: Типографія М.Н. Лаврова и К°, 1880. - 392 с.

7. Ефимов В.В. Догма римскаго права: [лекціи]: в 2 ч. / В.В Ефимов. - СПб.: Типографія В.С. Балашева и К°, 1894- - Ч. 1: Особенная часть. - 1894. - 379 с.

8. Франчози Д. Институционный курс римского права / Д. Франчози; отв. ред. Л.Л. Кофанов. - пер. с итал. - М.: Статут, 2004. - 428 с.

9. Римское частное право: [учебник] / [И.Б. Перетерский, В.А. Краснокутский, Е.А. Флейшиц и др.]; под ред. И.Б. Новицкого, И.С. Перетерского. - М.: Юристъ, 2001. - 544 с.

10. Дыдынский Ф. Институции Гая, текстъ и переводъ съ введениемъ и примечаниями / Ф. Дыдынский. - Варшава: Типографія К. Ковалевскаго, 1892. - 508 с.

11. Дигесты Юстиниана: в 8 т. / [пер. с латинского Д.А. Литвинов, А.Д. Рудоквас, А.В. Щеголев, А.В. Марей и др.]; отв. ред. Л.Л. Кофанов - М.: Статут, 2005- - Т 7: Полутом 1. - 2005. - 552 с.

12. Санфилиппо Ч. Курс римского частного права: [учебник] / Ч. Санфилиппо; под ред. Д.В. Дождева. - М.: Изд-во БЕК, 2002. - 400 с.

13. Иоффе О.С. Основы римского гражданского права / О.С. Иоффе, В.А. Мусин. - Л., 1974. - 156 с.

14. Барон Ю. Система римскаго гражданскаго права: в 6 кн. / Ю. Барон; пер. с нем. Л.И. Петражицкаго. - 3-е издание. - СПб.: Изданія Н.К. Мартынова, 1910. - Кн. 4: Обязательственное право. - 19ю. - 272 с.

15. Дождев Д.В. Римское частное право: [учебник для вузов] / Д.В. Дождев; под. ред. В.С. Нерсесянца. - М.: Издательство НОРМА, 2002. - 784 с.

16. Дигесты Юстиниана: в 8 т / пер. с латинского Л.Л. Кофанова, А.Л. Смышляева, А.В. Щеголева, Е.В. Ляпустина и др.]; отв. ред. Л.Л. Кофанов. - М.: Статут, 2002- - Т 1. - 2002. - 584 с.

Размещено на Allbest.ru