Питання пошуку розумного балансу між необхідністю забезпечити конфіденційність даних про особу як захід забезпечення безпеки в кримінальному провадженні та права обвинуваченого на захист

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

ПИТАННЯ ПОШУКУ РОЗУМНОГО БАЛАНСУ МІЖ НЕОБХІДНІСТЮ ЗАБЕЗПЕЧИТИ КОНФІДЕНЦІЙНІСТЬ ДАНИХ ПРО ОСОБУ ЯК ЗАХІД ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ ТА ПРАВА ОБВИНУВАЧЕНОГО НА ЗАХИСТ

Качмар Б.М., здобувач

кафедри кримінального процесу

Наукова стаття присвячена вирішенню проблеми пошуку розумного балансу між необхідністю забезпечити конфіденційність даних про особу як заходу забезпечення безпеки в кримінальному провадженні та права обвинуваченого на захист. Робляться висновки, спрямовані на вирішення окресленого питання.

Ключові слова: конфіденційність, право на захист, забезпечення безпеки.

Научная статья посвящена рассмотрению проблемы поиска разумного баланса между необходимостью обеспечения конфиденциальности данных о лице как способа обеспечения безопасности в уголовном производстве и права обвиняемого на защиту. Делаются выводы, направленные на разрешение поставленного вопроса.

Ключевые слова: конфиденциальность, право на защиту, обеспечение безопасности.

The research article is addressed to consideration of a problem of researching of reasonable balance between necessity of guarantee of confidentiality of person's data as means of safety provision in criminal proceedings and benefit of counsel. Come to the conclusions addressed to the settlement of raised question.

Key words: confidentiality, benefit of counsel, safety provision.

Постановка проблеми. Вже тривалий час на наукових теренах все активніше точиться дискусія щодо найбільш проблемного, на наш погляд, питання, яке виникає в практиці застосування заходів забезпечення безпеки в кримінальному процесі. Де знаходиться розумний баланс між необхідністю забезпечити конфіденційність даних про особу, яка дає показання в кримінальному провадженні, та права підозрюваного (обвинуваченого) на захист, зокрема на допит особи, яка проти нього свідчить?

Ступінь розробленості проблеми. Цей наріжний камінь спотикання постійно породжує бурхливі дискусії серед науковців. Так, на думку одних юристів, забезпечення конфіденційності даних про особу як спосіб забезпечення безпеки в певному аспекті порушує право обвинуваченого на захист та низку принципів кримінального процесу. Саме тому його взагалі не варто використовувати в кримінальному провадженні [1, с. 137; 2, с. 42]. Інші вчені-правники, звертаючись до міжнародно-правових актів, рішень Європейськогосуду з прав людини (надалі ЄСПЛ), підтримують діаметрально протилежну думку, зазначаючи, що застосування заходів забезпечення безпеки особи ні в якій мірі не порушують права обвинуваченого, неправильно ізольовано один від одного розглядати норми, що складають зміст права на захист та на забезпечення безпеки в кримінальному провадженні [3, с. 52; 4, с. 91; 5, с. 51].

Мета статті - вирішити проблему пошуку розумного балансу між необхідністю забезпечити конфіденційність даних про особу як заходу забезпечення безпеки в кримінальному провадженні та права обвинуваченого на захист.

Виклад основного матеріалу. У ракурсі розглядуваного питання є цікавою правова позиція Конституційного суду Російської Федерації у справі № 240-0 від 21 квітня 2005 р. за скаргою М. Б. Єрмакова, в якій він оскаржує конституційність частини дев'ятої статті 166 КПК Російської Федерації, яка передбачає, що за необхідності забезпечити безпеку потерпілого, його представника, свідка, їх родичів і близьких осіб слідчий не вправі наводити дані про їх особи в протоколі слідчої дії, в якому беруть участь ці особи, а також частини п'ятої статті 278 того ж Кодексу, відповідно до якої за необхідності забезпечення безпеки свідка, його близьких родичів і близьких осіб суд вправі провести допит свідка в умовах, що виключають візуальне спостереження іншими учасниками судового розгляду, про що виносить ухвалу чи постанову.

На думку заявника, збереження в таємниці даних про особу свідка не дозволяє перевірити правдивість його показань, а проведення процесуальних дій в умовах, що виключають візуальне спостереження свідка іншими учасниками кримінального процесу, не гарантує обвинуваченому його право на захист у випадках використання обладнання з низькоякісними технічними характеристиками, чим ставить сторону обвинувачення в переважне положення по відношенню до сторони захисту, допускає можливість зловживань з боку осіб, які здійснюють попереднє розслідування, і порушує його конституційне право на рівність перед законом і судом.

У своєму рішенні суд зазначив, що «спеціальні правила проведення процесуальних дій та оформлення їх результатів, які містяться в частині дев'ятій статті 166 та частини п'ятій статті 278 КПК Російської Федерації, ставляться до числа правових засобів, використовуваних державою з метою забезпечення боротьби із злочинністю і захисту прав та законних інтересів громадян. Міжнародні акти в галузі прав людини і боротьби зі злочинністю, передбачаючи можливість закріплення в законодавстві такого роду засобів, разом із тим встановлюють, що при цьому повинні бути вжиті заходи, що забезпечують пропорційність пов'язаних із використанням таких засобів обмежень права на захист і переслідуваної мети, а також дозволяють захистити інтереси обвинуваченого, з тим щоб був збережений справедливий характер судового розгляду, а права захисту не були б повністю позбавлені свого змісту (стаття 22 Конвенції про кримінальну відповідальність за корупцію, стаття 24 Конвенції проти транснаціональної організованої злочинності, статті 32 і 33 Конвенції проти корупції, принцип IX Керівних принципів Ради Європи в галузі прав людини та боротьби з тероризмом).

Положення частини дев'ятої статті 166 та частини п'ятої статті 278 КПК Російської Федерації не містять яких-небудь вилучень із встановлених кримінально-процесуальним законодавством загальних правил використання, перевірки та оцінки доказів. Передбачені ними особливості отримання доказів не позбавляють суд і учасників кримінального судочинства, які виступають на стороні обвинувачення або захисту і володіють у змагальному процесі рівними правами, можливості проведення перевірки одержуваного таким способом доказу, зокрема шляхом постановки перед свідком питань, заявлення клопотань про проведення процесуальних дій, подання доказів, які спростовують або ставлять під сумнів достовірність цього доказу (частина третя статті 278, глава 15 та стаття 86 КПК Російської Федерації). Підсудний і його захисник не позбавлені також права заявити клопотання про розкриттясправжніх відомостей про особу, яка дає свідчення, а також про визнання цих показань недопустимим доказом у разі порушення закону (частина шоста статті 278 і стаття 75 КПК Російської Федерації). У кримінально-процесуальному законі, норми й інститути якого застосовуються в їх єдності та взаємозв'язку, поряд із перерахованими містяться інші механізми перевірки та усунення доказів, а також засоби забезпечення та захисту прав підсудного» [6].

Цілком підтримуючи правову позицію Конституційного суду Російської Федерації, вважаємо за доцільно зауважити, що окреслена проблема здебільшого ґрунтується на намаганні сторони захисту перевірити достовірність показань того чи іншого учасника кримінального провадження. Разом із тим недоцільність розсекречення відомостей про особу, яка знаходиться під захистом, з метою досягнення завдань кримінального провадження не означає, що обвинувачений має бути позбавлений права безпосередньо допитати особу, тим самим перевірити достовірність свідчень, які надаються. Закон України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», Кримінальний процесуальний кодекс України (надалі КПК України) не обмежує уповноважені органи в застосуванні засобів, спрямованих на перешкоджання ідентифікації особи, яка допитується. Окрім допиту поза візуальним спостереженням, створення акустичних перешкод, закон не забороняє застосовувати й інші заходи. Зокрема, у ч. 9 ст. 352 КПК України йдеться про допит свідка, який потребує забезпечення безпеки, будь-яким «іншим способом, що унеможливлює його ідентифікацію та забезпечує сторонам кримінального провадження можливість ставити запитання і слухати відповіді на них».

В якості прикладів можна навести факти, коли під час розслідування масових безладів у Криму в 1995 році використовувалися показання свідків, анкетні дані яких були змінені. Під час судового розгляду допит зазначених осіб відбувався в закритому засіданні поза візуальним контактом. З метою перевірки достовірності показань стороною захисту було запропоновано свідкам показати на план-схемах місця події розташування конкретних об'єктів (автомашин), які постраждали в результаті вуличних погромів у Феодосії [7, с. 44-45]. Наслідком проведення таких процесуальних дій стало переконання сторони захисту в обізнаності осіб, яких допитували, з обставинами кримінального правопорушення.

У кримінальному провадженні № 135/1500/ 14-к, що слухалося в Ладижинському міському суді Вінницької області, захисник з метою встановлення достовірності показів особи зі зміненими анкетними даними «ОСОБА 4» заявив клопотання про призначення почеркознавчої експертизи в кримінальному провадженні № 12014020070000128 від 04.07.2014 р. за обвинуваченням ОСОБА 1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України [8].

Крім того, КПК України передбачає безпосередню можливість з'ясування достовірності показань свідка, зокрема анонімного, шляхом постановки запитань щодо його можливості сприймати факти, про які він дає показання, а також щодо інших обставин, які можуть мати значення для оцінки достовірності показань свідка. Для доведення недосто- вірності показань свідка сторона має право надати показання, документи, які підтверджують його репутацію, зокрема щодо його засудження за завідомо неправдиві показання, обман, шахрайство або інші діяння, що підтверджують нечесність свідка (ч. 1, 2 ст. 96 КПК України). Так, у справі № 748/3070/15-к Чернігівський районний суд Чернігівської області за допомогою сторони захисту з'ясував той факт, що легендована особа, яка виступала свідком у кримінальному провадженні, знаходилася в неприязних стосунках з обвинуваченим, а тому в неї були всі підстави оговорити обвинуваченого [9].

Цікавим є досвід вирішення зазначеного питання в зарубіжних країнах. З метою забезпечення конфіденційності даних про особу, що допитується, в рамках кримінального провадження реалізується наступна процедура. Суддя-слідчий, свідок та секретар перебувають разом в одній кімнаті, а прокурор, підсудні, їхні адвокати - в іншій. Свідок розкриває судді-слідчому своє ім'я, прізвище. У процесі спілкування свідка та судді-слідчого останній має переконатися, що особа, яка допитується, вільно оперує фактами. Це свідчить про їх надійність і правдивість заяв. Підсудні, адвокати, прокурор чують всі запитання, які ставляться свідку, та їхні відповіді через звуковий зв'язок. їм надається можливість ставити запитання, в тому числі додаткові та уточнюючі. Все фіксується в протоколі. Відсутність візуального контакту прокурора, підсудного, адвоката зі свідком, що є невід'ємною складовою допиту, компенсується спостереженням за манерою поведінки свідка, його реакцією на запитання безпосередньо суддею-слід- чим, про що він потім зазначає в офіційному протоколі дізнання [10].

Цікавою є позиція Верховного суду Нідерландів, який у рішенні від 2 липня 1990 р. зазначив, що заяви анонімних свідків можуть використовуватися як докази лише за умови дотримання значно суворіших вимог, ніж ті, що визначені в прецедентній практиці ЄСПЛ, а саме: така заява має бути підписана суддею, який: а) знає свідка в обличчя та на ім'я;

б) подав в офіційному протоколі допиту свідка свій умотивований висновок щодо його надійності та щодо причин, з яких він побажав залишитися анонімним; в) надав захисту та іншим особам можливість поставити запитання анонімному свідкові.

На думку суду, письмовий документ, що містить заяву анонімного свідка, так само може використовуватися як доказ, якщо: а) захист на жодній стадії провадження не звертався з проханням дозволити допитати свідка; б) засудження значної мірою ґрунтується на інших доказах, отриманих не з анонімних джерел; в) суд доведе, що, приймаючи заяву анонімного свідка як доказ, поставився до неї максимально обережно.

Підводячи межу під викладеним вище, вважаємо за доцільне зробити наступні висновки: процесуальний достовірність показання свідок

1. у разі, коли необхідність дотримання конфіденційності даних про учасника процесу обмежує право обвинуваченого безпосередньо у візуальному та акустичному контакті допитати цю особу, органи, що здійснюють кримінальне провадження, зобов'язані створити всебічні умови для підозрюваного, обвинуваченого, захисника з метою максимальної реалізації права на захист. Як зазначається в цьому сенсі в Рекомендації № Я (97) 13 Комітета Міністрів Ради Європи державам-членам щодо залякування свідків і прав сторони захисту від 10 вересня 1997 р., «якщо особа сама вимагала гарантій анонімності та одержала їх від компетентних органів, кримінально-процесуальне законодавство має передбачати процедуру перевірки для забезпечення справедливої рівноваги між потребами кримінального провадження і правами захисту. За допомогою цієї процедури захист має бути в змозі оскаржити стверджувану необхідність анонімності свідка і поставити під сумнів ступінь довіри до свідка та джерело інформації, якою він володіє» [11];

2. враховуючи значимість права на справедливе здійснення правосуддя, будь-які заходи, що обмежують право на захист, повинні застосовуватися лише в разі крайньої необхідності;

3. якщо є можливість використати засіб забезпечення безпеки менш обмежувального характеру, слід застосовувати саме його;

4. прийняте рішення про допит особи із збереженням конфіденційності щодо неї має бути обов'язково мотивоване. Мотивування рішення дає можливість судити про його законність і обґрунтованість, про те, наскільки переконання, що лежить в основі висновків слідчого, прокурора, суду, відповідає обставинам, які мають місце насправді й встановлені у кримінальному провадженні. Іншими словами, свідчить про переконливість рішення;

5. показання особи, надані в процесі реалізації заходів безпеки щодо неї, в будь-якому випадку мають оцінюватися за правилами, встановленими КПК України, з точки зору їх належності, достовірності та допустимості. А тому збереження конфіденційності особи не може бути безумовною підставою визнання цього доказу хибним.

Література

1. Лідовець Т. Проблеми захисту учасників кримінального судочинства в Україні / Т. Лідовець // Підприємництво, господарство і право. 2007. № 6. С. 135-138.

2. Рогатин А. О реформе уголовно-процесуального права / А. Рогатин, И. Петрухин // Законность. 1996. № 2. С. 38-44.

3. Самолаева Е.Ю. Предъявление для опознания лица в условиях, исключающих наблюдение опознающего опознаваемым / Е.Ю. Самолаева, З.Г Самошина // Вестник криминалистики. М.: Спарк, 2004. Вып. 2(10). С. 50-57.

4. Краснікова Н.А. Процесуальні аспекти забезпечення безпеки осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві / Н.А. Краснікова // Міжнародний юридичний вісник: збірник наукових праць Нац. університету державн. податк. служби України. 2015. Вип. 1(2). С. 90-95.

5. Гончаров В.Б. Проблемы безопасности участников уголовного процеса / В.Б. Гончаров, В.В. Кожевников // Государство и право. 2000. № 2. С. 49-56.

6. Определение Конституционного суда Российской Федерации от 21.04.2005 р., дело № 240-0 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://sudbiblioteka.ru/ks/docdelo_ks/ konstitut_big_3281.html.

7. Бояров В.И. Тактика защиты в условиях использования следствием показаний анонимных свидетелей / В.И. Бояров // Адвокатура и адвокатская деятельность в свете современного конституционного права: (к 10-летию принятия Конституции России): материалы Междунар. науч.практ. конф. (Екатеринбург, 29-30 декабря 2003 г.). Екатеринбург: Изд-во «Ча- роид», 2004. С. 41-48.

8. Ухвала Ладижинського міського суду Вінницької області від27.04.2015 р., справа № 135/1500/14-к, ЄДРСР №44541625 // Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/ Review/44541625 (дата звернення: 08.11.2015).

9. Вирок Чернігівського районного суду Чернігівської області від 29.02.2016 р., справа № 748/3070/15-к, ЄДРСР № 56154584 // Єдиний державний реєстр судових рішень[Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.reyestr. court.gov.ua/Review/56154584 (дата звернення: 08.11.2015).

10. Справа «Ван Мехелен та інші проти Нідерландів» (55/1996/674/861-864) = [Case of Van Mechelen and others v. the Netherlands]: рішення Європ. суду з прав людини від 23.04.1997 р. // ЛІГА:ЗАКОН: голов. прав. портал України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://search. ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/SO0537.html (дата звернення: 08.11.2015).

11. Рекомендація № R (97) 13 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо залякування свідків і прав сторони захисту від 10 вересня 1997 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/ 6b6c1e2e6ad3e2fcc225745c0034f4cc/7442a47eb0b374b9c2257d 8700495ЙЬ^ШЕ/Рекомендащя%20.№%20К%20(9)%2013^Ј.

Размещено на Allbest.ru