Інститут пробації в Україні: історичний досвід і сучасний стан

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ПРОБАЦІЇ В УКРАЇНІ: ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД І СУЧАСНИЙ СТАН

Ткачова О.В., к. ю. н.,

доцент кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Стаття присвячена дослідженню інституту пробації в сучасній науці кримінально-виконавчого права і визначенню перспектив його розвитку в Україні. Проаналізовано наукові праці, які містять відомості про розвиток інституту пробації. Автор наводить власні пропозиції щодо вдосконалення кримінально-виконавчої політики в напрямку її гуманізації та європейського вектору розвитку. пробація право кримінальний політика

Ключові слова: кримінально-виконавча політика, інститут пробації, засуджені, гуманізація системи покарань, європейський досвід.

Постановка проблеми. У сучасному суспільстві проблема дослідження інституту пробації як гуманізаційної складової кримінально-виконавчої політики України є однією з найактуальніших, є важливим предметом обговорення під час дискусій у практиці боротьби зі злочинністю, реформування вітчизняної пенітенціарної системи у відповідності до міжнародних зобов'язань, Європейських пенітенціарних правил, Концепції державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України (затвердженої Указом Президента України від 8 листопада 2012 року № 631/2012) та багатьох інших нормативно-правових актів. З 2003 року в Україні існували спроби впровадження інституту пробації в пенітенціарну систему, а 2008-2009 роки відзначились формуванням законодавчого підґрунтя зазначеного інституту. Вважаємо, що пройшов вже тривалий час з моменту обговорення необхідності впровадження пробації в Україні. Наразі потрібні конкретні практичні заходи її впровадження на підставі прийнятого 5 лютого 2015 року спеціального нормативного акта, а саме Закону України «Про пробацію», що визначає мету, завдання, підстави, види пробації, правовий статус персоналу органу пробації та суб'єктів пробації.

Ступінь розробленості проблеми. Окремі аспекти досліджуваної проблеми розглядались у працях таких вчених, як Є.Є. Бараш, О.В. Беца, І.Г. Богатирьов, А.П. Гель, Т.А. Денисова, О.М. Джужа, В.М. Дрьомін, О.Г. Колб, О.В. Лисодєд, А.Х. Степанюк, В.М. Трубников, О.Г. Фролова, Д.В. Ягунов, І.С. Яковець та інших.

Мета статті - визначення інституту пробації в сучасній науці кримінально-виконавчого права і дослідження можливих напрямків його впровадження і перспектив розвитку в Україні.

Виклад основного матеріалу. У науці кримінально-виконавчого права як сучасному теоретичному пізнанні виконання покарань на основі принципово нових підходів відбуваються докорінні якісні зміни усталених поглядів на покарання, діяльність із його виконання, мету і завдання виконання покарань, засоби їх досягнення, теоретичні та емпіричні методи дослідження діяльності органів та установ виконання покарань [1, с. 826].

Як відомо, держава здійснює внутрішню і зовнішню політику. Це підтверджується положенням, закріпленим у п. 5 ст. 85 Конституції України, згідно з яким Верховна Рада України визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики. Складовою частиною правової політики, здійснюваної в Україні, є політика у сфері виконання покарань (хоча можливе і застосування терміна «кримінально-виконавча політика»). На сучасному етапі розвитку політики у сфері виконання покарань її складовою виступає державна політика щодо адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу [1, с. 274-275].

Учені наголошують, що кримінально-виконавча система України знаходиться на шляху кардинального реформування. Слід змінювати традиції суспільства, вчитися виявляти терпимість, підвищувати рівень правової культури і моральності. Тоді заходи держави щодо скорочення та лібералізації кримінально-виконавчого примусу будуть сприйняті суспільством як такі, що мають відбуватися. Це не означає, що за вчинений злочин суспільство не повинно покарати злочинця. Принцип невідворотності покарання є обов'язковим, і за вчинення будь-якого злочину винний має бути покараний. Але кримінальне покарання - це найсуворіший захід, і в установах виконання покарань слід утримувати осіб, небезпечних для суспільства, які вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини [2, с. 5-7].

Принцип гуманізму має стати невід'ємною складовою нової кримінально-виконавчої політики держави. Розуміння гуманізму виконання покарання як кримінально-виконавчої діяльності, не позбавленої людяного ставлення до засудженого, одержує вищу юридичну силу, спираючись на авторитет закону. Уявлення про гуманізм як про людинолюбство, милосердя слід інкорпорувати в правову систему, в діяльність органів та установ виконання покарань [3, с. 22].

Зокрема, А.Х. Степанюк підтверджує, що розуміння наукою кримінально-виконавчого права основних проблем виконання покарань буде сприяти підготовці, становленню й удосконаленню кримінально-виконавчого законодавства [4, с. 30].

Так, у Концепції державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України (затвердженої Указом Президента України від 8 листопада 2012 року № 631/2012) зазначається, що існуюча система виконання кримінальних покарань та попереднього ув'язнення, побудована ще за радянських часів, не відповідає сучасному рівню соціально-економічного розвитку суспільства та принципам гуманізму і поваги до прав і свобод людини в процесі виконання покарань. Загальна чисельність засуджених та осіб, узятих під варту, становить близько 320 тис., (за станом на 1 січня 2012 року), з яких 157,3 тис. тримається в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, 126,6 тис. перебуває на обліку в органах кримінально-виконавчої інспекції. Отже, однією з найгостріших проблем Державної кримінально-виконавчої служби України є перевантаженість установ виконання покарань та слідчих ізоляторів. Законодавець вказує, що зазначена проблема обумовлена низкою чинників, серед яких основними є: нерозвиненість механізму застосування системи запобіжних заходів, альтернативних триманню під вартою, низький рівень роботи кримінально-виконавчої інспекції, а, отже, неефективність покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, і, як наслідок, поширеність практики надання судами переваги покаранням у виді позбавлення волі. Убачається, що неефективною є й система виконання покарань, альтернативних позбавленню волі. Так, зазначене обумовлено невідповідністю матеріально-технічної бази та чисельністю кримінально-виконавчої інспекції, а також обсягу покладених на неї завдань і функцій. Процес виконання покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, не забезпечує соціально-виховного впливу на засуджених і переважно зводиться до формального контролю за виконанням засудженими обов'язків, покладених на них судом [5].

Реалізація зазначеної концепції має забезпечити приведення умов тримання засуджених у відповідність з європейськими стандартами та запровадження процедури досудової пробації, а також створення служби пробації і формування кадрової політики відповідно до Європейських пенітенціарних правил [5].

У сучасній кримінологічній і кримінально-виконавчій науці кількість засуджених вважається показником рівня злочинності в державі. Збільшення кількості ув'язнених вказує на зростання злочинності, а їх скорочення - на те, що ситуація змінилась у кращий бік [6, с. 38]. Науковці все частіше стверджують, що перспективними є саме некаральні санкції як індивідуальна профілактика злочинів. Адже процес виконання покарання має тенденцію деморалізувати певну частину засуджених, призводить до рецидиву злочинів [7, с. 167-168]. І серед заходів часткового розвантаження кримінально-виконавчої системи, дієвого запобігання рецидивній злочинності чільне місце має посідати інститут пробації. Вважаємо, що процедурі впровадження інституту пробації в практичну діяльність Державної пенітенціарної служби України (нині Міністерства юстиції України) має передувати процес роз'яснення сутності явища пробації, його змістовного навантаження.

Так, Д.В. Ягунов зазначає, що пробація - це доволі «молода» концепція, історичний розвиток якої почався в ХіХ ст. Поява пробації була зумовлена важливими соціальними і культурними тенденціями в країнах Західної Європи та Північної Америки, коли пенальні реформи почали базуватися на ідеях гуманітаризму, поєднаних з висновками щодо неспроможності в'язниці повернути злочинців до суспільства як повноцінних його членів. Питання боротьби зі злочинністю стали аналізуватися в термінах покращення соціальних умов та створення дієвих соціальних служб для певних категорій населення. Ресоціалізація злочинців почала розглядатися як головна мета кримінальної політики [8, с. 60].

Термін «пробація» може вживатися в декількох значеннях: 1) як концепція соціальної роботи з правопорушниками; 2) як ієрархічна організаційна структура; 3) як орган державної влади (служба); 4) як різновид кримінального покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, і водночас як умовне звільнення від покарання з випробуванням; 5) як специфічний процес виконання деяких альтернативних покарань; 6) стан, в якому перебуває злочинець упродовж певного терміну; 7) як певна з'єднувальна ланка між кримінальною юстицією та соціальною роботою [8, с. 61].

Визначаючи сутність поняття «пробація», в першу чергу, слід вказати, що це «метод роботи зі злочинцями». Д.В. Ягунов наголошує, що пробація не є просто різновидом покарання, альтернативним ув'язненню, або особливим органом державного управління. «Пробація - це система, яка надає злочинцям можливість реформуватися. Замість того, щоб бути покараними, ці злочинці умовно звільняються під дружній нагляд досвідченого соціального працівника, відомого як офіцер пробації. Упродовж певного часу він здійснює нагляд за злочинцями, намагаючись змінити певні риси останніх. Після завершення пробаційного періоду суд переглядає справу кожного злочинця. Якщо суд переконується, що злочинець виконав свої обов'язки, він звільняється від покарання» [8, с. 60].

У більшості країн Європи для виконання багатьох альтернативних видів покарань створені спеціалізовані органи - служба пробації. Це державна служба, яка знаходиться поза поліцією та в'язницею, отримала свою назву від одного з найбільш поширених за кордоном видів альтернативних покарань - пробації, тобто випробування умовним засудженням та відстрочкою від виконання вироку. Як альтернативна ув'язненню пробація (випробування) полягає у встановленні нагляду за злочинцем, котрий залишається в суспільстві, але судом на нього покладені певні зобов'язання й обмеження. Правила вимагають від нього відвідувати денні центри пробації, періодично зустрічатися з наглядовим офіцером, брати участь у певних різновидах діяльності, передбачених положенням про пробацію, дотримуватися законослухняної поведінки. Цю санкцію виконує служба пробації, головна мета якої полягає в захисті суспільства, запобіганні повторних злочинів, реінтеграції правопорушника в суспільстві. Слід зазначити, що служба пробації за кордоном істотно відрізняється від кримінально-виконавчої інспекції за своїми функціями, організацією діяльності, кадровим забезпеченням та методами роботи [9, с. 55].

Переконані, що ефективним при створенні служби пробації в Україні буде використання досвіду Британської національної служби пробації, Ради пробації Північної Ірландії, Служби пробації та медіації Чехії, Італійської служби пробації, служби пробації Польщі та Словакії [8]. Так, наприклад, у Великобританії досить широко застосовується інститут пробації. Відповідно до судового наказу засуджені підлягають нагляду з боку співробітника служби пробації. До видання наказу суд повинен вивчити всі матеріали справи, характеристику засудженого, його домашнє оточення тощо. У наказі вказуються місто та район, де повинен проживати засуджений, які обмеження на нього покладаються. Обов'язковою умовою пробації є згода засудженого. Невиконання умов пробації тягне негативні наслідки, а саме: накладення штрафу на засудженого; притягнення до виконання безоплатних робіт; заміна пробації позбавленням волі [2, с. 322]. Мінімальний період пробації в більшості Європейських країн - шість місяців, максимальний - три роки. Суд надає правопорушнику шанс розібратися у вчиненому злочині й зробити все необхідне, щоб в подальшому злочин не повторився [9, с. 56].

Але, перш за все, на сучасному етапі розвитку кримінально-виконавчої системи в Україні потребує з'ясування ідеологічно-філософське обґрунтування майбутнього пробації [10] і дослідження всіх європейських стандартів діяльності служби пробації [11]. Без цих заходів функціонування інституту пробації в нашій державі вбачається неефективним.

На сьогодні контроль за виконанням альтернативних позбавленню волі видів кримінальних покарань покладено на кримінально-виконавчу інспекцію Державної кримінально-виконавчої служби. Додаткові навантаження на кримінально-виконавчу інспекцію, переорієнтація її діяльності на виконання соціально-попереджувальних функцій ставить питання про доцільність утворення служби пробації, яка б мала більші правові та соціальні повноваження та реально займалася б питаннями ресоціалізації засуджених.

Особливої уваги потребуватиме досудова функція служби пробації, яка здійснюється на стадії розслідування злочину. При цьому забезпечується збір інформації про правопорушника з метою надання допомоги суду у визначенні найбільш ефективного для даної особи виду покарання (позбавлення волі чи іншого альтернативного покарання) на основі прогнозу подальшої поведінки особи та можливостей її виправлення у в'язниці чи на волі. Підготовлений службою пробації висновок сприятиме суду у винесенні правильного і справедливого вироку, а надалі сприятиме офіцерові пробації у його роботі з виправлення злочинця.

Другою функцією служби пробації є післясудова (виконання альтернативних видів покарань, нагляд за засудженим та його виправлення на основі спеціальної програми, запропонованої у висновку). Офіцер пробації здійснюватиме також і соціально-психологічну роботу із засудженим, під час якої він психологічно впливатиме на особу, буде прагнути зняти агресію, невдоволення. В Україні кримінально-виконавча інспекція здійснює лише після- судову функцію, тобто після набрання вироком законної сили та отримання його на виконання кримінально-виконавчою інспекцією [12].

До гуманізаційної складової пенітенціарної політики слід віднести і спеціальні програми інтенсивної пробації, що існують у більшості країн: для водіїв, які вчинили злочини в стані алкогольного сп'яніння; програма утримання від вживання алкоголю, наркотиків; навчання контролю своїх емоцій; профілактика злочинної поведінки і т.д. [І2].

У вітчизняному нормативно-правовому полі поняття «пробація» вже давно знайшло своє відображення, ще до прийняття у 2015 році Закону України «Про пробацію». Йдеться про концептуальні документи, затверджені указами Президента України, розпорядженнями Кабінету Міністрів України та наказами Міністерства юстиції України. Документи з питань пробації або в яких пробація згадувалася, були прийняті ще починаючи з 2008-2009 років. Очевидно, що термін, який пройшов з моменту їх розробки, є тривалим [13]. Створити в Україні службу пробації було рекомендовано ще у листопаді 2006 року в оціночній доповіді експертів Європейського Союзу, яка стосувалася визначення пріоритетів та оцінки потреб широкомасштабного проекту реформування кримінально-виконавчої служби. Така популярність пробації в сучасних умовах визначається вагомим потенціалом запобігання рецидиву злочинів, економічною доцільністю для суспільства, а також моральною цінністю, яка дає змогу досягти мети кримінальної політики найбільш гуманними засобами. Існування в Україні служби пробації буде дійсним свідченням того, що держава не обмежує свободу людини без необхідності, система покарань не має характеру помсти, а кожна людина для суспільства є цінністю та її доля небайдужа державі. Науковці впевнені, що подальший розвиток кримінально-виконавчої служби невід'ємний від впровадження в Україні механізмів пробації, подібно до тих, які діють у розвинутих державах та рекомендуються Міжнародними стандартами у сфері застосування заходів, альтернативних позбавленню волі [14, с. 119-120].

Законодавець у статті 1 Закону України «Про пробацію» визначив, що пробація - система наглядових та соціально-виховних заходів, що застосовуються за рішенням суду та відповідно до закону до засуджених, виконання певних видів кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та забезпечення суду інформацією, що характеризує обвинуваченого. А стаття 4 цього ж Закону зазначає, що метою пробації є забезпечення безпеки суспільства шляхом виправлення засуджених, запобігання вчиненню ними повторних кримінальних правопорушень та забезпечення суду інформацією, що характеризує обвинувачених, з метою прийняття судом рішення про міру їхньої відповідальності [15]. Як бачимо, законодавцем закладено потужний механізм антикриміногенної політики держави, зниження в майбутньому рівня рецидивної злочинності та формування безпечного середовища. Цьому, зокрема, сприятиме і реалізація положень пенітенціарної пробації (стаття 11 ЗУ «Про пробацію»).

Соціальна доцільність застосування пробації є очевидною. На особливу увагу заслуговує реабілітаційний аспект пробації: при її застосуванні головною метою вважається не покарання, а соціальна реінтеграція в суспільство та виправлення засуджених. Головне, щоб при формуванні нового кримінально-виконавчого законодавства законодавець уникнув крайнощів і механічного копіювання досвіду інших країн, адже слід сприймати і впроваджувати те, що органічно вплітається в національні правові традиції та культуру українського народу [16, с. 123].

Впровадження інституту пробації на практиці дозволить запровадити суттєве поліпшення умов тримання засуджених осіб та осіб, взятих під варту, вдосконалити рівень організації соціально-виховної та психологічної роботи, підвищити ефективність діяльності та рівень професійної підготовки персоналу органів та установ виконання покарань [17, с. 146].

Позитивним зрушенням є і те, що чинний закон «Про пробацію» встановлює й певні особливості пробації щодо неповнолітніх. Пробація щодо неповнолітніх - це пробація стосовно осіб віком від 14 до 18 років. Пробація здійснюється з урахуванням вікових та психологічних особливостей неповнолітніх. Пробація щодо неповнолітніх має бути спрямована на забезпечення їх нормального фізичного і психічного розвитку, профілактику агресивної поведінки, мотивацію позитивних змін особистості та поліпшення соціальних стосунків (стаття 12 ЗУ «Про пробацію»).

Висновки. Впровадження інституту пробації у вітчизняну кримінально-виконавчу систему є актуальним і невідкладним завданням. Вважаємо, що використання виховних, соціальних і наглядових заходів, що передбачені системою пробації до осіб, які визнані судомвинними у вчиненні злочинів невеликої і середньої тяжкості, буде гуманним, розумним, економічно доцільним і ефективним заходом у запобіганні рецидивній злочинності, зменшенні криміногенного потенціалу українського суспільства. Перспективами подальших розвідок у даному напрямку є дослідження практичних можливостей впровадження Закону України «Про пробацію» в існуючу кримінально-виконавчу систему; створення Державної служби пробації як окремого центрального органу виконавчої влади (спеціалізованої державної служби) або як структурного підрозділу Міністерства юстиції України; фінансове забезпечення і формування штатної чисельності служби пробації; створення інформаційної системи служби пробації та електронного обліку осіб, до яких застосовано заходи пробації.

Література

1. Правова система України: історія, стан та перспективи: у 5 т. - Т 5. Кримінально-правові науки. Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю в Україні. - Х.: Право, 2008. - 840 с.

2. Кримінально-виконавче право: [навчальний посібник] / [за ред. Т.А. Денисової]. - 2-ге вид., зм. і доп. - К.: Істина, 2010. - 400 с.

3. Голіна В.В. Кримінально-виконавче право: [підручник] / [В.В. Голіна, А.Х. Степанюк, О.В. Лисодєд та ін.] ; за ред. В.В. Голіни і А.Х. Степанюка. - Х.: Право, 2015. - 392 с.

4. Степанюк А.Ф. Сущность исполнения наказания: [мо- ногр.] / [А.Ф. Степанюк] ; Нац. юрид. акад. Украины им. Я. Мудрого. - Х.: Фолио, 1999. - 256 с.

5. Про Концепцію державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України: Указ Президента України від 08.11.2012 № 631/2012

6. Кристи Н. Контроль над преступностью как индустрия. Вперед, к ГУЛАГу западного образца / Н. Кристи. - СПб.: Алетейя, 2012. - 208 с.

7. Рагимов И.М. Преступность и наказание: [моногр.] / [И.М. Рагимов]. - М.: ОлМа Медиа Групп, 2012. - 304 с.

8. Ягунов Д. Служба пробації: концепція, засади діяльності, організаційна структура / Д. Ягунов // Відновне правосуддя в Україні. - 2007. - № 1(5). - С. 60-64.

9. Беца О. Про створення служби пробації в Україні /О.Беца, Г. Овчарова // Відновне правосуддя в Україні. - 2007. - № 1(5). - С. 54-59.

10. Ягунов Д.В. Філософія пробації: трансформація поглядів на сутність та цілі поводження зі злочинцями (період після 1990-х років) / Д.В. Ягунов // Актуальні проблеми політики. - Одеса: Юридична література, 2011. - Випуск 41. - С. 198-207.

11. Ягунов Д.В. Європейські стандарти діяльності служб пробації та впровадження концепції пробації до національної системи кримінальної юстиції / Д.В. Ягунов // Вісник адвокатури. - 2012. - № 3. - С. 31-37.

12. Лиска В.М. Пробація. Проблеми її запровадження в Україні / В.М. Лиска

13. Калашник Н. Пробація - забезпечення внутрішньої безпеки держави новими методами / Н. Калашник // Юридичний журнал. - 2010. - № 8. - С. 119-120.

14. Про пробацію: Закон України від 05.02.2015 № 160-УПІ

15. Дрьомін В. Пробація: зарубіжний досвід обмеження тюремної популяції / В. Дрьомін // Право України. - 2000. - № 12. - С. 120-123.

Размещено на Allbest.ru