Історичний розвиток судової системи Франції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Кафедра організації судових та правоохоронних органів

Історичний розвиток судової системи Франції

д. ю. н., професор Назаров І.В.

Анотація

У статті аналізується історія розвитку та формування сучасної структури судової системи Франції, чинники, що вплинули на види спеціалізації судів Франції, порядок взаємодії судів із іншими державними органами. Звертається увага на механізми приведення судової системи Франції у відповідність до єдиних європейських стандартів і можливість застосування позитивного досвіду країни під час судової реформи в Україні.

Ключові слова: судова влада, судова система, судова реформа, суд, статус суддів, судова система Франції.

Аннотация

В статье анализируются история развития и формирования современной структуры судебной системы Франции, порядок взаимодействия судов с другими государственными органами. Обращается внимание на механизмы приведения судебной системы Франции в соответствие с едиными европейским стандартам и возможность применения позитивного опыта страны во время судебной реформы в Украине.

Ключевые слова: судебная власть, судебная система, судебная реформа, суд, статус судей, судебная система Франции.

Annotation

In article are analyzed the history of development and formation of modern structure of judicial system of France, an order of interaction of courts with other state bodies. Paid the attention to mechanisms of reduction of judicial system of France in conformity to uniform European standards and possibility of application of positive experience of the country during judicial reform in Ukraine.

Key words: judicial power, judicial system, judicial reform, court, status of judges, judicial system of France.

Постановка проблеми. Під час наукового дослідження того або іншого правового явища або інституту завжди виникає питання: а чи є необхідність звертатися до історії його становлення й розвитку? Коли йдеться про необхідність дати оцінку структурі сучасних судових систем, на це питання також необхідно відповісти. І відповідь є позитивною. Європейський Союз поєднує країни з різними формами державного устрою, з різними формами правління й багатовіковими традиціями. Об'єднавшись, ці країни пішли на певні поступки для досягнення компромісу, здатного забезпечити їм більш комфортний, упевнений і безпечний спільний розвиток, ніж окремо одна від одної. На які поступки пішли у Франції під час розвитку органів судової влади і які елементи судоустрою залишили незмінними, можна довідатися лише при зверненні до її історії.

Досвід Франції для України є повчальним, оскільки ця країна має класичну трирівневу структуру судової системи, до якої повертається і наша держава, і деякі елементи Україною вже були запозичені, зокрема Вища рада правосуддя.

Стан розробленості проблеми. Структура судової системи Франції та інших європейських країн, історичні етапи їх формування розглядалися в роботах таких вчених, як Т.В. Апарова, А.С. Безнасюк, Г.Т. Єрмошин, Г.А. Колоколов, І.Є. Марочкін, С.Г. Павліков, І.Л. Петрухін, С.В. Прилуцький, В.А. Ржевський, Х.У. Рустамов, В.В. Сердюк, Н.В. Сібільова, В.А. Туманов, В.І. Шишкін, М.В. Ярова та ін. Але поза увагою залишились причини формування сучасної структури судової системи Франції, не проводився аналіз того, як історичний шлях цієї держави формував види та компетенцію французьких судів.

Мета статті проаналізувати історію розвитку та формування сучасної структури судової системи Франції, чинники, що вплинули на види спеціалізації судів Франції, порядок взаємодії судів із іншими державними органами.

Виклад основного матеріалу. Нагадаємо, що Франція відноситься до країн романо-германської правової сім'ї, яка виникла в результаті еволюції римського права, є творенням європейських університетів й охоплює більшість країн континентальної Європи. За специфічними ознаками всередині цієї правової сім'ї можна виділити дві групи: романську (Франція, Італія, Іспанія, Португалія та ін.) і германську (Німеччина, Австрія, Голландія, Швейцарія, Скандинавські країни).

Можна виділити три основних еволюційних етапи розвитку романо-германскої системи права, що відображали і пояснювали зміни в поглядах на значення судової влади у Франції та її завдання. Як перший етап дослідники виділяють період до XIII ст. період становлення й нагромадження відповідного матеріалу. Саме XIII ст. варто вважати часом появи цієї правової сім'ї [1, с. 30].

Другий період хронологічно визначається з XIII до XVIII ст. і характеризується прагненням замінити анархію й свавілля, що панують у суспільних відносинах до того часу, на відносини, засновані на праві. Основною рушійною силою й базою для розвитку романо-германської системи права була спільність культури й традицій західноєвропейських країн. Виникла університетська концепція права, котра розглядала право як належне, як ідеальний стан, до якого слід прагнути. Відправлення правосуддя стає справою юристів, що одержали університетську освіту на основі римського права. Повноцінних національних судових систем у сучасному розумінні на той час ще не було. Водночас цей період відомий також таким явищем, як інквізиція. Інквізиція стала результатом боротьби католицької церкви за владу і являла собою судово-поліцейську установу для боротьби з єресями. Вона мала значний вплив на всі верстви суспільства. У Франції інквізиція існувала з 1235 до 1330 р.

Третій період характеризується становленням природної школи права (раціоналістичний підхід до права), посиленим розвитком і кодифікацією законодавства в країнах Європи. Почався цей період у XVIII ст. і триває донині. Початок третього етапу ознаменувався буржуазними революціями в континентальній Європі, що скасували феодальні правові інститути й перетворили закон на основне правове джерело. Символом завершення процесу формування системи романо-германского права стала кодифікація законів. Першими були прийняті цивільні кодекси (у Франції в 1804 р.), потім кримінальні, кримінально-процесуальні та інші кодекси.

Перераховані етапи розвитку романо-германської правової системи характерні для всіх країн цієї правової системи й відбилися на часових рамках становлення національних судових систем. Розглянемо більш детально, як історично складалося ставлення до суду у Франції і чим керувалися в цій державі при визначенні структури судового устрою.

У Франції логіка монархічної держави поступово привела до усвідомлення необхідності концентрації влади, що і надало цій країні визначальної риси централізму [2, с. 290]. В епоху Середньовіччя, особливо наприкінці її, правосуддя було тісно переплетене з королівською владою. Правосуддя було однією з основних функцій монарха, оскільки являло собою символ верховенства влади державної (монарха) над владою аристократії, церкви, міст. Згодом, коли монархи стали усвідомлювати важливість фінансової функції держави, правосуддя як функція поступилося своїм місцем, що, втім, не знижуючи його високого значення, сприяло формуванню окремої системи державних органів для його здійснення спеціальними людьми на професійній основі.

Але до кінця XIX ст. суд у Франції функціонує як неспеціалізований і нерегулярний. Правосуддя відправляється королем (правосуддя особисте) або через деяку кількість судових органів, від нього залежних (делеговане правосуддя). Перехід від особистого правосуддя до делегованого відбувається поступово. Король зберігає за собою право вибірково здійснювати правосуддя в рамках своєї Ради за вимогою або в порядку касації. У першій половині XV ст. утворюється Велика Рада правосуддя, що використовується королем для тиску на парламент [2, с. 314-315].

Делеговане правосуддя так само здійснюється від імені короля для підтримки принципу єдності судової влади. На вершині судової ієрархії Парламент, у якому утворюються спеціальні палати: Велика палата, судова палата з розгляду привілейованих справ (починаючи з XIV ст.), кримінальна палата (стає автономною в XVI ст.). Однак навіть така спеціалізація стає недостатньою, в результаті чого, починаючи з XV ст., для здійснення правосуддя парламенти створюються й у провінціях. Це судові інстанції рівні між собою й створені на зразок Парламенту Парижа. їхні рішення можуть бути переглянуті в рамках касації в Раді короля.

Найбільш поширеними судами є суди баль- й сенешальство, в яких правосуддя здійснюється спеціальними королівськими чиновниками й представниками місцевої влади, наділеними судовою владою. Діючи спочатку як станові суди (склад суду залежав від соціального положення підсудного) за участю присяжних і розглядаючи справи в порядку першої інстанції, згодом вони перетворюються на кримінальні й цивільні суди, що розглядають в апеляційному порядку незначні спори, що входили до цього до компетенції Парламенту. На першому рівні судового устрою перебували суди Прево, які розглядали в першій інстанції всі цивільні й кримінальні справи, за винятком тих, які стосувалися дворян, а також деякі апеляції [2, с. 317]. судовий франція державний європейський

Оскільки в монархічній Франції практично не було відмінностей між адміністрацією й правосуддям, виникає безліч некоролівських спеціалізованих судових органів. Так, з XIV ст. діють Податний суд, компетентний у спорах з деяких податків; Монетний двір розглядає спірні питання при карбуванні і обігу грошей; Палата казначейства вирішує спори відносно державної власності, та інші.

Королівське правосуддя було найбільш сучасне, але не єдине в середньовічній Франції. Паралельно існувало сеньйоральне правосуддя (здійснюване сеньйорами відносно підданих) і церковні суди з досить архаїчними процедурами.

Церковне правосуддя являло собою окрему судову систему й складалося із церковного суду єпископа, архієпископського суду й папського суду Рота. Для того, щоб перевести їх під свій контроль, король використав методи, аналогічні практиці сеньйоральних судів: скорочення юрисдикції церковних судів і передачу розгляду апеляцій на рішення церковних судів у суди королівські.

Судді дуже глибоко вкоренилися в монархічному режимі. їхній офіс успадковувався, він міг бути купленим або проданим, була присутня величезна корумпованість, а класові інтереси свідчили про відчайдушній опір будь-яким змінам [3, с. 399]. У місцевих парламентах суддями ставали представники місцевої аристократії, які стали використовувати власну незалежність та владні повноваження для саботажу реформ, що здійснювалися королівською владою [4, с. 368-371]. Вони тлумачили королівське законодавство в спосіб, що позбавляв його закладеного в нього змісту, відмовлялися реєструвати королівські едикти тощо [5, с. 110].

Саме тому після перемоги революції й становлення Імперії Наполеона Бонапарта судова реформа стала однією із перших цілей.

Колишні інститути, що символізували сваволю, привілеї й жорстокість, були ліквідовані по всій країні. Стара система правосуддя була зруйнована. Зловживання верховних судів при королівському режимі, їхня непопулярність призвели до обмеження влади суддів. Щоб не дати судам можливості знову стати опорою феодальних прав і станових привілеїв, для них встановлюється спеціальна заборона втручатися в дії адміністрації, пропонувати адміністративні заходи, розглядати скарги, що випливають із адміністративних договорів, тлумачити адміністративні акти та ін. У рамках нового судоустрою виникли касаційні суди, був уведений інститут присяжних засідателів [6, с. 34, 68].

У цілому судова система Франції стала включати мирових суддів, цивільні суди першого ступеня, апеляційні палати й касаційну палату. Мирові судді слухали справи тільки по суті. Цивільні суди першого ступеня слухали справи по суті або апеляції на рішення мирових суддів. Для розгляду кримінальних справ діяли суди асизів. Апеляційні палати слухали як цивільні, так і кримінальні справи. На думку сучасників, французький судоустрій такого типу став зразком для організації нових судів майже на всьому Європейському континенті [7, с. 5-6]. Захоплення французьким правом було настільки значним, що у 1809 р. в юридичному середовищі пропонувалося навіть зробити його європейським загальним правом [2, с. 405-407]. Французький цивільний кодекс довгий час використовувався на територіях Німеччини, Пруссії, Польщі, Голландії, Італії, Бельгії, Румунії, Іспанії та інших країн.

Саме французька революція поклала початок дуалізму судових установ (створення поряд із загальними судами адміністративних), що не сприймалося англійською традицією. Оскільки після революції у Французькій Республіці до судової влади ставилися обережно й головним джерелом свободи вважали закон, у законі від 16-24 серпня 1790 р. було закріплено, що судові функції відмінні й назавжди відділені від адміністративних функцій, а суддям було заборонено порушувати діяльність адміністративного корпусу [2, с. 283], тобто розглядати скарги громадян на дії й рішення адміністративних органів. Але усвідомлюючи, що подібна ситуація може викликати невдоволення громадян, Наполеоном були засновані ради префектур, які можна розглядати як прообраз адміністративних судів. Так само була створена Державна рада, яка, поряд із консультуванням уряду й підготовкою законопроектів, здійснювала ще й судову функцію. її судова функція згодом набувала все більшого значення, у результаті чого з 1849 р. Державна рада офіційно була визнана судовим органом. Таким чином, спочатку адміністративні спори розглядалися спеціальними органами, що перебували в структурі виконавчої влади (саме так на той момент трактувався принцип поділу влади у Франції), але згодом вони одержали самостійність і перетворилися на адміністративні суди.

Державна рада у Франції виконувала особливу роль, оскільки вивчала всі проекти законів і більшість нормативних актів уряду до їхнього ухвалення. При виконанні таких повноважень Державна рада діяла як дорадчий орган, її висновки були не обов'язкові до виконання, але дуже важливі, адже саме вона наглядала за юридичною вірністю та правильною редакцію актів виконавчих органів. Подібний орган був заснований також у Бельгії, Греції, Італії, Люксембурзі та Нідерландах, але лише у Франції Державна рада увійшла до складу судової системи та виконувала функції вищого адміністративного суду [8, с. 356].

Сучасна судова система Франції продовжує традиції і являє собою класичну дуалістичну модель, що складається із загальних й адміністративних судів, які є незалежними один від одного.

При розподілі судів Франції по горизонталі вони утворюють три рівні: на першому рівні суди першої інстанції, на другому апеляційні суди, Касаційний суд з Державною радою на третьому рівні. Існує також велика кількість спеціалізованих судів, які також формують судоустрій країни. У більшості випадків вони не утворюють самостійну трирівневу систему, розглядають справи по суті, а апеляційний і касаційний їх перегляд здійснюється в загальних апеляційних судах й у Касаційному суді.

Суди загальної юрисдикції складаються із судів великої інстанції (181), судів малої інстанції (називаються також трибуналами), апеляційних судів (33), двох вищих апеляційних судів, судів асизів (99), Касаційного суду, що засідає в Парижі [9, с. 280].

Суди великої інстанції й суди малої інстанції утворюють перший рівень судової системи Франції. Ці суди мають у своєму складі цивільні й кримінальні підрозділи (останні йменуються поліцейським трибуналом). Є також кримінальний (виправний) суд (tribunal correctionnel) і суд присяжних (Courd'assises). Всі суди складаються із професійних суддів.

Системи адміністративних судів також складається з трьох рівнів. На вершині перебуває Державна рада (Conseil d'Etat), на другому рівні вісім адміністративних апеляційних судів (cours administrative d'appel) і на нижньому рівні 42 адміністративних трибунали (tribunaux administratifs), з яких 31 розташовані на території Франції, а 11 за її територією. Крім названих, до числа адміністративних судів належить ще й кілька категорій спеціалізованих адміністративних судів, що здійснюють судочинство у сферах соціального забезпечення, дисциплінарної відповідальності суддів і вчителів, контролю державних витрат тощо [10, с. 76].

Одним із проявів принципу спеціалізації в системі адміністративних судів є Рахункова палата і її територіальні підрозділи.

Рахункова палата займає особливе місце в судовій системі Франції. Вона є судом, що перевіряє рахунки публічних фінансових служб. її територіальні підрозділи регіональні рахункові палати, повноважні розглядати рахунки публічних утворень і створюваних ними установ. Відповідно, сама Рахункова палата є апеляційною інстанцією з рішень, винесених регіональними рахунковими палатами.

Саме той факт, що касаційною інстанцією для рішень Рахункової палати виступає Державна рада, дозволяє віднести її до системи спеціальних судів у сфері адміністративної юрисдикції.

Варто також сказати, що Рахункова палата надає допомогу уряду й парламенту в проведенні контролю за виконанням державного бюджету. Вона також контролює правильність й ефективність діяльності державних органів управління. В узагальненому вигляді результати її діяльності публікуються в річному звіті, що представляється Президентові Республіки.

Рахункова палата складається із семи палат, її робота проходить під головуванням першого голови. Прокуратура представлена в ній Генеральним прокурором, призначеним урядом. За винятком членів, що представляють прокуратуру, магістрати (судді) Рахункової палати незмінювані.

Незважаючи на те, що функціонування великої кількості спеціалізованих судів значно ускладнює структуру судової системи й може стати причиною для виникнення труднощів у її сприйнятті в населення, з історичних причин, а також із міркувань соціального порядку судових органів спеціальної юрисдикції у Франції велика кількість. Реформа 1958 р. скасувала спеціальні суди на рівні апеляції в цивільних справах. Але проте на першому рівні вони присутні й, за винятком Високої палати правосуддя, всі ці суди підлягають контролю з боку Касаційного суду.

До спеціальної юрисдикції належать: ради прюдомів (вирішують трудові спори), різні суди в кримінальній галузі (наприклад, у справах неповнолітніх), морські торговельні, військові та ін.

Висновки

У цілому французьке суспільство задоволено національними судами, які здатні виконувати своє основне завдання здійснювати правосуддя. На думку Антуана Гарапона, французького судді у відставці, практично всі правовідносини у Франції і їх суб'єкти є підсудними для суду. Конституційність закону може бути перевірена Конституційною радою, економічна політика уряду може стати предметом розгляду Люксембурзького суду, функціонування слідчих і виправних установ Страсбурзького суду, дії й рішення міністрів можуть бути перевірені на предмет складу злочину вищою палатою правосуддя, а політиків звичайними кримінальними судами [11, с. 26].

Проте членство в Європейському Союзі змусило дотримуватися загальних принципів і вимагає від Франції коректування процедурних аспектів роботи своїх судів, їхньої структури, підвищувати їхню ефективність. Прислухаючись до проблем французького, а відтепер й європейського суспільства, Касаційний суд Франції при здійсненні правосуддя намагається враховувати зміни, що виникають у ньому, хоч в якій сфері вони відбувалися: будь то політичні, суспільні, економічні, міжнародні, технічні й навіть технологічні аспекти.

Цьому сприяють й останні зміни в законодавстві Франції. Так, відповідно до ст. 5 Цивільного кодексу Французької Республіки суддям забороняється виносити рішення у вигляді загальних регламентарних положень щодо переданих їм на розгляд обставин справи [12]. На практиці це означає заборону на «блокування процесу» як у Касаційному суді, так й у будь-який іншій судовій інстанції Франції.

Крім того, членство в ЄС зробило необхідним створення в структурі Касаційного суду країни Наглядної ради з дотримання норм європейського права, що дозволяє вирішувати проблеми, які виникають при застосуванні суддями європейського права на території французької держави.

Література

1. Давид Р. Основные правове системы современности / Р Давид, К. Жоффре-Спинози ; пер. с фр. В.А. Туманов. М. : Междунар. отношения, 1999. 400 с.

2. Рулан Норбер. Историческое введение в право : [учеб. пособие для вузов] / [Норбер Рулан]. М. : NOTA BENE, 2005. 672 с.

3. Шевчук С. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні / С. Шевчук. К. : Реферат, 2007. 640 с.

4. Dawson J. The oracle sof the law / J. Dawson. Chicago : University of Michiganpress, 1968. 520 p.

5. Merryman J. H. The French deviation / J. H. Merryman // American journal of comparative law. 1996. № 44. P 109-119.

6. Леже Раймон. Великие правове системы современности: сравнительно-правовой подход / Раймон Леже ; пер. с фр. А.В. Грядов. М. : Волтерс Клувер, 2009. 584 с.

7. Иванов Д. Судебные канцелярии во Франции, Германии и Италии. Из отчёта по служебной командировке Сергея Завадского и Дмитрия Иванова / Д. Иванов // Журн. М-ва юстиции. 1895. № 10.С. 1-185.

8. Зіллер Жак. Політико-адміністративні системи країн ЄС. Порівняльний аналіз / Жак Зіллер ; пер. з фр. В. Ховхун. К. : ОСНОВИ, 1996. 420 с.

9. Судебные системы европейских стран : справочник / пер. с фр. Д.И. Васильева и с англ. О.Ю. Кобякова. М. : Междунар. отношения, 2002. 336 с.

10. Seerden Rene. Administrative law of the European Union, its member states and the Unitet States / Rene Seerden, Frits Stroink. Groningen : Intersentia Uitgevers Antverpen, 2002. 360 p.

11. Гарапон А. Хранитель обещаний: суд и демократия / А. Гарапон. М. : NOTA BENE; Медиа Трейд Компания, 2004. 326 с.

Размещено на Allbest.ru