Договір між співавторами творів науки: правова природа, поняття й ознаки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Договір між співавторами творів науки: правова природа, поняття й ознаки

Дюкарєва К.Ю.

Анотації

Статтю присвячено дослідженню питань правової природи, порядку укладення, змісту й особливостей правовідносин сторін договору між співавторами творів науки. Зокрема, з'ясовано його предмет і об'єкт, визначено місце серед інших цивільно-правових договорів, а також надано загальну характеристику за такими критеріями, як момент укладення, поділ прав та обов'язків між сторонами, наявність майнового еквіваленту і строку дії, спрямованість правового результату, функціональне призначення, закріпленість у законодавстві. Зроблено висновки щодо поняття й ознак такого договору. Проаналізовано правові норми чинного законодавства, судову практику, в тому числі позиції вищих судових інстанцій.

Ключові слова: співавторство, колективний твір науки, договір між співавторами. правовий співавтор договір

Статья посвящена исследованию вопросов правовой природы, порядка заключения, содержания и особенностей правоотношений сторон договора между соавторами произведений науки. В частности, установлены его предмет и объект, определено место среди других гражданско-правовых договоров, а также предоставлено общую характеристику по таким критериям, как момент заключения, разделение прав и обязанностей между сторонами, наличие имущественного эквивалента и срока действия, направленность правового результата, функциональное назначение, закрепленность в законодательстве. Сделаны выводы относительно понятия и признаков такого договора. Проанализированы правовые нормы действующего законодательства, судебная практика, в том числе позиции высших судебных инстанций.

Ключевые слова: соавторство, коллективное произведение науки, договор между соавторами.

Diukarieva K. Yu. THE CONTRACT BETWEEN THE CO-AUTHORS OF WORKS OF SCIENCE: LEGAL NATURE, CONCEPT AND FEATURES

The article deals with the issues of legal nature, making the order, contents and features of legal parties to the contract between the co-authors of works of science. In particular, its subject and object have been defined, its place among other civil contracts has been determined and general description has been given by such criteria as time of conclusion, the division of rights and obligations between the parties, the existence of proprietary equivalents and term actions focus legal outcome, functionality, vested by legislation. The conclusions about the concepts and features of the contract have been made. The legal provisions of the applicable law and jurisprudence have been analyzed, including the position of the higher courts.

Key words: co-authorship, collective work of science, contract between co-authors.

Постановка проблеми. Ураховуючи підвищення ролі науки в суспільстві та зростання її соціального престижу, можемо констатувати, що твір науки як об'єкт авторського права є одним із найпоширеніших. Достатньо розповсюдженою у світі, зокрема й в Україні, є практика виконання наукових творів у співавторстві. Водночас питанням регулювання інституту співавторства присвячено небагато норм, оскільки законодавець установив, що відносини між співавторами визначаються укладеною між ними угодою. Отже, неабияке значення відіграє аналіз укладеного між співавторами твору науки договору.

Ступінь розробленості проблеми. У науковій літературі відсутні комплексні цивілістичні дослідження питань правової природи, специфіки сфери застосування, особливостей відносин сторін, поняття й ознак такого договору. Натомість приділено увагу загальній характеристиці інституту співавторства та його правовому регулюванню. До таких праць належать наукові дослідження О.С. Яворської, О.О. Ізбаш, М.Я. Кирилової, Е.П. Гаврилова, В.А. Дозорцева та інших. Наведене говорить про те, що тема цього дослідження є актуальною й відповідає потребам сучасності.

Метою статті є дослідження правової природи, визначення поняття й установлення ознак договору між співавторами творів науки.

Виклад основного матеріалу. Законодавчо визначене поняття договору між співавторами відсутнє. Зважаючи на те, що поняття є так званою вихідною точкою або ж "візитною карткою" кожного договору, його варто формувати так, щоб воно містило в собі основні визначальні категорії та не допускало тавтології елементів, які його становлять. Отже, у зв'язку з цим уважаємо, що для формулювання дефініції договору між співавторами для початку необхідно заглибитись у його правову природу, дослідити специфіку сфери його застосування й особливості відносин сторін.

За своєю сутністю відносини між співавторами будь-якого колективного твору, у тому числі твору науки, мають приватноправовий характер. При цьому договір, укладений між цими суб'єктами, як правова підстава встановлення, зміни та припинення відповідних правовідносин за своєю природою є одним із різновидів цивільного договору. Зважаючи на це, пропонуємо спершу встановити, до якого виду цивільно-правових договорів належить договір між співавторами.

Український законодавець серед договорів у сфері інтелектуальної власності, відповідно до ст. 1107 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, виділяє такі: 1) ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності; 2) ліцензійний договір; 3) договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності; 4) договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності; 5) інший договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

У науковій літературі сформовано комплекс питань, які сторони можуть вирішувати диспозитивно, опираючись на принцип свободи договору. До одного з таких питань зараховують визначення виду договору, що укладається (свобода вибору виду договору) [2, с. 23-24]. Як бачимо, законодавець у п. 5 вищевказаної статті, зважаючи на такий принцип, дозволяє укласти сторонам й інші, не передбачені цією статтею, договори. Водночас, як зазначає Н.С. Кузнєцова, потрібно враховувати, що принцип свободи договору також має свої межі. Він реалізується з урахуванням положень ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості (ст. 627 ЦК України) [3, с. 15].

У спеціальному законодавстві, зокрема в ч. 1 ст. 13 Закону України "Про авторське право і суміжні права", встановлено, що відносини між співавторами визначаються угодою, укладеною між ними. До жодного з перших чотирьох перелічених договорів вищезгаданої ст. 1107 ЦК України договір між співавторами зарахувати неможливо. Водночас будь-якого законодавчого регулювання такого договору немає. Як зазначає О.С. Яворська, договори у сфері інтелектуальної власності за критерієм закріпленості в законодавстві можна поділити на пойменовані та непойменовані договори. На відміну від пойменованих договорів, непойменовані договори - це такі договори, законодавча визначеність і урегульованість яких повністю відсутні [5, с. 398]. Відтак, ураховуючи законодавчо передбачений відкритий перелік можливих до укладення у сфері інтелектуальної власності договорів, принцип свободи договору та його межі, а також відсутність будь-якого його законодавчого регулювання, договір між співавторами зараховуємо до непойменованих договорів.

З.В. Ромовська зазначає, що в договірній сфері ЦК України відсуває закон на друге місце, надаючи перевагу договірному регулюванню [6, с. 42]. До того ж науковець указує на те, що договір - це також мірило свободи, щоправда, лише для двох. Ця остання обставина не може заперечити правотворчої сутності договору, а отже, і його нормативного правового характеру, хоча й із обмеженою сферою дії [7, с. 71-72]. Як уже було зазначено, законодавчо відносини між співавторами не врегульовані, оскільки законодавець установив, що це питання визначається укладеною між ними угодою. Відтак не можна не погодитись із твердженням науковців про те, що договір, будучи універсальною правовою формою з погляду як теорії, так і практики, набуває характеристик нормативного документа. У цьому випадку автори колективного твору є своєрідними "законодавцями" для себе, встановлюючи в договорі взаємні права та обов'язки. Зрештою, співавтори мають право врегульовувати в договорі, що передбачений законодавством, свої відносини, що ним не врегульовані. У такому разі договір виходить за межі розуміння його як суто індивідуального акта. За таких умов він є формою права [8, с. 25]. Зі свого боку, М.М. Сібільов розмежовує дві моделі правового регулювання договірних відносин: 1) внутрішнє регулювання (саморегулювання); 2) зовнішнє (державне) регулювання. Перша модель виявляється в тому, що сторони користуються можливістю саморегулювання й обмежують коло умов договору лише тими умовами, які вони вважають за потрібне встановити. Сутність другої моделі полягає в тому, що сторони погоджуються на регулювання договірних відносин на підставі імперативних приписів, які містяться в актах цивільного законодавства, щодо типу (виду) договору, який укладений між ними [9, с. 41-42]. Наведене дає чітко розуміти, що договір, який укладається між співавторами, належить до першої моделі - моделі саморегулювання. Отже, такий договір між співавторами має особливий предмет, оскільки він покликаний, як указує законодавець, визначати або ж, як ми встановили, регулювати відносини між співавторами.

Якщо проаналізувати додаток № 6 Зразків примірних договорів у сфері авторського права і суміжних прав, які розроблені Державною службою інтелектуальної власності, можна дійти висновку, що основними положеннями таких договорів є домовленість про створення твору спільною працею; визначення назви спільного твору із зазначенням її в договорі; внесок кожного зі співавторів у створення твору; взаємні права та обов'язки кожного зі співавторів; домовленість про те, що авторське право на твір, створений у співавторстві, належить усім співавторам спільно незалежно від того, такий твір є цілісним чи складається з окремих частин; визначення частки винагороди за використання спільно створеного твору. Отже, враховуючи наведене, погоджуємось із думкою О.О. Ізбаш, що внаслідок укладеної між співавторами угоди виникають внутрішні організаційні відносини, спрямовані на координацію зусиль авторів [1І, с. 350].

Відтак із наведеного випливає висновок, що предметом такого укладеного між співавторами договору є не створення спільного твору, який у цьому випадку буде об'єктом, а визначення відносин між співавторами, зокрема, стосовно розподілу майнових прав інтелектуальної власності авторів і порядку використання ними колективного твору. Іншими словами, предметом цього договору є організація та координація дій співавторів, що спрямовані на розподіл їхніх майнових прав, а також використання й розпорядження цими правами та спільним твором.

Унаслідок викладеного постає наступне питання. Як випливає зі ст. 1107 ЦК України, законодавець усі договори у сфері інтелектуальної власності формулює під найменуванням "договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності". Однак наведене вище свідчить про те, що співавтори укладають між собою договір для того, щоб визначити й організувати свої внутрішні відносини. Отже, не можна не погодитись із твердженням про те, що сама законодавчо вжита назва звужує функціональне призначення окремих договорів, зокрема договору між співавторами [8, с. 397].

Зважаючи на те, що предметом цього виду договору є не створення спільного твору, а визначення, наприклад, порядків створення та використання колективного твору, об'єднання зусиль над його створенням, погоджуємось із думкою О.О. Ізбаш, що договір між співавторами може бути укладений на будь-якій стадії створення твору [11, с. 350]. Відтак указане виключає реальну природу цього договору, оскільки реальні договори вважаються укладеними, тобто набувають юридичного значення, лише з моменту фактичного здійснення певних дій. Водночас цей договір спрямований на управління процесом їхньої спільної діяльності й покликаний організовувати та координувати відносини між співавторами. Очевидно, щоб договір між співавторами визначав їхні відносини, сторони повинні досягти домовленостей стосовно його основних умов. Отже, зазначене свідчить про консенсуальну природу цього договору.

Співавтори, визначаючи відносини між собою, насамперед погоджують права та обов'язки кожного з них. Як зазначалось вище, унаслідок аналізу додатку № 6 Зразків примірних договорів у сфері авторського права і суміжних прав можна дійти висновку, що одним із основних положень договору між співавторами є домовленість про взаємні права та обов'язки кожного зі співавторів. Отже, укладений між співавторами договір породжує взаємні права та обов'язки для сторін, а відтак є взаємно зобов'язуючим. Наприклад, у разі нероздільного співавторства в договорі зазначають, що співавтор не може без достатніх правових підстав відмовити іншим співавторам у дозволі на опублікування або ж інше використання твору. Іншим прикладом може слугувати зазначення в договорі у випадку роздільного співавторства того, що кожен зі співавторів має право використовувати, створену ним частину твору, на власний розсуд.

Говорячи про платний чи безвідплатний характер договору між співавторами, вважаємо, що такий поділ не варто застосовувати до аналізованого договору. О.С. Яворська зазначає, що договір між авторами колективного твору за критерієм спрямованості правового результату належить до організаційних договорів, які спрямовані на створення об'єкта інтелектуальної власності, розподіл майнових прав, використання створеного твору тощо [8, с. 398]. Тобто такий укладений між співавторами договір спрямований, наприклад, не на передачу майна, надання послуг, виконання робіт чи розпорядження майновими правами, що мають свою певну матеріальну оцінку, а на встановлення зв'язку між авторами колективного твору, а також, як указано вище, організацію та координацію їхніх дій стосовно розподілу майнових прав співавторів, використання й розпорядження цими правами та спільним твором. Відтак наведене говорить про те, що питання з приводу платного чи безвідплатного характеру договору між співавторами є неактуальним.

Строк дії договору між співавторами пов'язаний зі строком дії авторського права на твір, створений у співавторстві. Вищий господарський суд України в Постанові "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" від 17.10.2012 № 12 зазначає, що в обчисленні строку дії авторського права на твір, створений у співавторстві, потрібно виходити з того, що воно діє протягом усього життя авторів і 70 років після смерті останнього з авторів, який пережив інших співавторів. Це правило, як зазначає Вищий господарський суд України, застосовується до твору загалом незалежно від того, чи становить такий твір одне нерозривне ціле, чи складається з частин, кожна з яких може мати ще й самостійне значення. Незважаючи на те що сам договір спрямований на визначення відносин між співавторами, а не на створення твору, ці відносини не можуть тривати довше, ніж саме авторське право кожного зі співавторів на колективний твір. Це випливає з того, що в разі закінчення строку дії майнових прав авторства на твір співавтор не може визначати відносини стосовно цього об'єкта з іншими співавторами. Отже, зважаючи на функціональне призначення договору між співавторами, цей договір не може визначати відносини між авторами колективного твору довше за строк дії самого авторського права співавторів на цей твір.

При цьому, ураховуючи те, що авторське право діє ще протягом 70 років після смерті останнього зі співавторів, постає питання: чи може укладений між співавторами договір діяти після їхньої смерті. Уважаємо, що ні. Це випливає з такого. Предметом цього договору є визначення відносин між співавторами, а не розпорядження майновими правами. Якби договір був спрямований на розпорядження майновими правами, співавтор міг би розпорядитись ними з урахуванням зазначених 70 років на період після своєї смерті. Однак у цьому разі після смерті авторів колективного твору, з огляду на те, що предметом договору є визначення відносин між співавторами, не буде між ким визначати чи організовувати відносини, відповідно, договір між співавторами втратить своє функціональне призначення.

Разом із цим не варто забувати про спадкоємців авторів колективного твору. На перший погляд може видатися, що цей договір може діяти після смерті співавторів, оскільки до їхніх спадкоємців переходять майнові права. Однак, незважаючи на це, останні не можуть працювати над створенням колективного твору у зв'язку з тим, що це прерогатива його авторів. Водночас функціональним призначенням договору є визначення відносин між співавторами щодо створюваного чи створеного твору. Зазначене свідчить про особистий характер аналізованого договору, а відтак він не може діяти після смерті співавторів навіть за наявності спадкоємців, до яких переходять майнові права, оскільки в такому випадку це суперечитиме його сутності й функціональному призначенню. Отже, з викладеного випливає, що договір між співавторами в будь-якому разі має строковий характер.

У ЦК України чи спеціальному законодавстві не встановлено окремі правила стосовно укладення договору між співавторами. Чинним законодавством України стосовно укладення цих договорів лише передбачено такі положення. У ч. 3 ст. 436 ЦК України зазначено, що відносини між співавторами можуть бути визначені договором, а в разі відсутності такого договору авторське право на твір здійснюється всіма авторами спільно. Абзац 3 ч. 1 ст. 13 Закону України "Про авторське право і суміжні права" встановлює, що відносини між співавторами визначаються угодою, укладеною між ними.

Науковці свого часу по-різному висловлювалися стосовно укладення таких договорів між співавторами. На думку В.А. Дозорцева, під час створення твору спільною творчою працею декількох авторів головним є не практичне здійснення спільної праці, а створення єдиного твору. Ці особи могли працювати над твором не тільки не спільно, а й навіть без домовленості один із одним. Важливим є тільки те, щоб єдиний твір був результатом творчої праці кожного зі співавторів, хоча діяльність деяких із них і не була спрямована на створення твору у співавторстві [13, с. 176].

М.Я. Кирилова зазначає, що в багатьох випадках відносини між співавторами можуть виникнути й за відсутності договору. Наприклад, співавторство може бути встановлене в судовому порядку, коли хоча й не було попередньої згоди, але фактично твір став результатом творчої діяльності двох чи більше осіб [14, с. 82].

Е.П. Гаврилов стверджує, що співавторство виникає з моменту створення (вираження в об'єктивній формі) колективного твору. Науковець уважає, що для виникнення співавторства не потрібно дозволу чи угоди співавторів [15, с. 222].

О.О. Ізбаш зазначає, що ч. 1 ст. 436 ЦК України встановлено презумпцію спільності використання співавторами твору, створеного у співавторстві. Інше, тобто роздільне, використання всього твору або його частини має передбачатися угодою між співавторами [11, с. 346]. Не можемо повністю погодитись із такою думкою. Так, зазначеною статтею за умови відсутності договору встановлено презумпцію спільного використання співавторами колективного твору. Однак її встановлено не лише для випадків неподільного авторства, а й у разі подільного теж. Той випадок, що при роздільному співавторстві кожен зі співавторів має право використовувати створену ним частину твору на власний розсуд, стосується лише певної частини твору, а така презумпція стосується використання всього твору. Так, Вищий господарський суд України в Постанові "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" від 17.10.2012 № 12 вказує, що з урахуванням приписів ст. 358 ЦК України право спільної власності на об'єкт авторського права здійснюється співвласниками за їхньою згодою та не може реалізовуватися на розсуд лише одного зі співвласників. При цьому ч. 2 ст. 13 Закону України "Про авторське право і суміжні права" передбачає, що "кожен із співавторів має право використовувати створену ним частину твору на власний розсуд, якщо інше не передбачене угодою між співавторами". Отже, з такого положення випливає, що за роздільного співавторства угода між співавторами не має, а може укладатися.

Разом із цим не варто забувати про принцип свободи договору, який передбачає, що сторони вправі самі визначати, укладати чи не укладати договір (свобода укладення договору) [16, с. 106].

Однак, незважаючи на законодавче формулювання, що "відносини між співавторами можуть бути визначені договором", а не повинні, вважаємо, що укладення такого договору між авторами колективного твору є рекомендованим і, навіть більше, необхідним. Це зумовлено тим, що договір між співавторами є єдиним регулятором їхніх взаємовідносин, на підставі якого розподіляються взаємні права та обов'язки, встановлюється частка внеску у створенні твору, відповідно, й розмір винагороди кожного зі співавторів, а також, що є не менш важливим, визначаються межі відповідальності сторін. Окрім цього, у майбутньому завдяки такому договору можна уникнути багатьох суперечок між авторами колективного твору. Водночас такі договори є належним і допустимим доказом під час вирішення спору в судовому порядку.

Вищий господарський суд України в Постанові "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" від 17.10.2012 № 12 зазначив, що позадоговірне використання творів може здійснюватися лише в цілях і в обсязі, прямо визначених у законі. Вирішуючи питання про правомірність дій сторін, суд повинен установити, чи відповідали законові цілі позадоговірного використання й чи не перевищував обсяг використання межі, визначені законом для цих об'єктів авторського права.

Зважаючи на те, що сфера відносин між співавторами є законодавчо нерегульованою, судові без належної доказової бази буде важко правомірно вирішити спір між авторами колективного твору. Відтак, як бачимо, такий договір є важливим і необхідним для сторін.

Водночас Вищий господарський суд України в цій же Постанові вказує на таке. Судам потрібно враховувати особливості процесу доказування у справах про позадоговірне порушення авторського права. За авторсько-правовою системою охорони об'єктів цих прав захист авторам та іншим суб'єктам авторського права надається лише проти будь-якого свідомого несанкціонованого використання іншою особою охоронюваного об'єкта (крім передбачених законом випадків вільного використання творів). Тому факт позадоговірного порушення авторських прав уважається встановленим лише в разі доведення автором чи іншим суб'єктом зазначених прав обставин, пов'язаних із копіюванням або запозиченням іншою особою істотних рис твору, що був раніше введений у цивільний оборот, або з незаконним використанням відповідного твору в інший спосіб. Отже, наведене ще раз підтверджує, що в будь-якому разі для уникнення надалі непорозумінь та об'єктивного вирішення спірних ситуацій укладення між співавторами договору, який би визначав їхні відносини, вітається.

Спори між співавторами творів науки є достатньо поширеними в судовій практиці. Зокрема, до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська звернулась позивач із позовною заявою про захист права на використання назви твору. В обґрунтування позовних вимог позивач у позовній заяві посилалась на те, що вона є співавтором англомовного твору та його назви, зокрема посібника, і ніколи нікому не передавала авторських прав на цей твір. Посилаючись на те, що відповідач у 1996 році опублікував і відтворив указаний твір позивача накладом 50 000,00 примірників без дозволу позивача та без укладання з нею відповідного договору, позивач уважає своє авторське право порушеним. У зв'язку з цим позивач просила суд визнати, що використанням без укладення з нею договору на обкладинці відповідача її оригінальної назви твору відповідач не визнав її авторства на зазначену назву й порушив її майнове право на використання її назви.

Відповідач просив суд відмовити в задоволенні позову, посилаючись на те, що правовою підставою для публікації в І996 році посібника є укладений із одним зі співавторів цього посібника видавничий договір від 05 лютого 1996 року. За умовами цього договору, ОСОБА зобов'язався залучити як співавтора позивача до створення посібника, надавши відповідачу право на публікацію цього посібника як твору накладом в 50 000,00 примірників. Відповідач уважає, що із зазначених підстав та у зв'язку з тим, що договору між співавторами щодо авторства кожного з них певної частини посібника укладено не було, відповідачем на обкладинці посібника було зазначено позивача та ОСОБА як його співавторів, що не може бути порушенням авторських прав позивача.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов такого висновку. Судом установлені такі факти й відповідні їм правовідносини. Позивач єспівавтором англомовного твору та його назви - посібника "ІНФОРМАЦІЯ 1". Авторство позивача на надрукований посібник представником відповідача в судовому засіданні не заперечувалось. 05 лютого 1996 року між відповідачем та ОСОБА укладено видавничий договір, за умовами якого останній зобов'язався створити у співавторстві з позивачем і передати до 01 березня 1996 року відповідачу для видання англійською та українськими мовами написаний тими же мовами твір - навчально-методичний посібник "ІНФОРМАЦІЯ 1" - накладом 50 000,00 примірників. Зі свого боку, відповідач зобов'язався, окрім іншого, сплатити співавторам гонорар. Викладені обставини підтверджуються копією видавничого договору від 05 лютого 1996 року.

Суд зазначив, що на виконання умов указаного договору відповідач отримав від співавторів рукопис навчально-методичного посібника "ІНФОРМАЦІЯ 1". Надалі наприкінці березня 1996 року посібник "ІНФОРМАЦІЯ 1" було здано до друку із зазначенням на його обкладинці як співавторів посібника ОСОБА та позивача, а також знака охорони авторського права навпроти прізвищ співавторів. Викладені обставини підтверджуються копією посібника "ІНФОРМАЦІЯ 1".

Далі суд першої інстанції зазначив, що правовідносини, які виникли між сторонами, окрім положень вищезазначеного видавничого договору, врегульовані нормами Закону України "Про авторське право і суміжні права", а також ЦК України в редакції 1963 року та 2003 року. У зв'язку з тим, що спірні правовідносини між сторонами виникли в 1996 році, для врегулювання цього спору підлягає застосуванню законодавство, яке діяло на час виникнення таких правовідносин.

Згідно зі ст. 472 ЦК України (в редакції 1963 року), відносини, що складаються у зв'язку зі створенням і використанням об'єктів авторського права і суміжних прав, регулюються Законом України "Про авторське право і суміжні права" та іншими законодавчими актами України. Положеннями ст. 4 Закону України "Про авторське право і суміжні права" в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що автор - це фізична особа, творчою працею якої створено твір. Відповідно до ст. ст. 11, 13, 14 Закону України "Про авторське право і суміжні права", автором уважається особа, зазначена як автор на примірнику обнародуваного твору, на рукописі або на оригіналі твору мистецтва, якщо в судовому порядку не буде доведено інше. Автору або іншій особі, яка має авторське право, належать виключні права на використання твору в будь-якій формі й будь-яким способом, а також право дозволяти чи забороняти відтворення творів, вимагати визнання свого авторства, згадування імені у зв'язку з використанням твору, якщо це практично можливо. ст. 12 Закону України "Про авторське право і суміжні права" передбачено, що співавторами є особи, спільною творчою працею яких створено твір. Відносини між співавторами визначаються угодою, укладеною між ними. Право опублікування та іншого використання твору належить однаковою мірою всім співавторам. Один співавтор не може без достатніх підстав відмовити іншим у дозволі на опублікування, інше використання або зміну твору.

Також суд зазначив, що спільне авторство позивача та ОСОБА на твір зазначено відповідачем шляхом наведення прізвищ цих авторів на примірниках твору із зазначенням знака охорони їхнього авторського права ("ІНФОРМАЦІЯ 1"). За таких обставин, ураховуючи, що правовідносини між позивачем, її співавтором ОСОБА та відповідачем щодо зазначення певним чином авторства на певні частини твору "ІНФОРМАЦІЯ 1" не були врегульовані ані видавничим договором від 05 лютого 1996 року, ані будь-яким іншим договором, у суду відсутні підстави вважати авторське право позивача порушеним.

Щодо необхідності дозволу позивача на відтворення цього тексту й назви твору суд зазначає таке. Правовою підставою для опублікування та відтворення посібника "ІНФОРМАЦІЯ 1" як твору є укладений між ОСОБА як співавтором і відповідачем видавничий договір від 05 лютого 1996 року, який, за змістом ст. 204 ЦК України (в редакції 2003 року), є правомірним правочином. Ураховуючи цю обставину в контексті ст. ст. 20, 29, 30 Закону України "Про авторське право і суміжні права", суд доходить висновку, що відповідач набув на підставі цього договору від ОСОБА за його згодою як співавтора твору право на використання цього твору шляхом його відтворення та опублікування. Оскільки, за змістом ст. 12 Закону України "Про авторське право і суміжні права", позивач як другий співавтор твору не має права без достатніх підстав відмовити в дозволі іншому співавторові на опублікування та інше використання твору, і позивачем таких підстав не наведено, суд уважає таку позовну вимогу безпідставною.

Підсумовуючи вищевикладене, суд доходить висновку про необхідність відмови в задоволенні позову в повному обсязі.

Отже, як убачається з наведеного, суд відмовив позивачу в задоволенні позовних вимог у зв'язку з тим, що, відповідно до законодавства, другий співавтор твору не має право без достатніх підстав відмовити в дозволі іншому співавторові на опублікування та інше використання твору. Позивач таких достатніх підстав не навела, а відтак її права порушеними не були. До того ж із цього рішення випливає таке. У разі укладення між співавторами договору, у якому була б указівка на те, що один зі співавторів без згоди іншого не має права опубліковувати чи іншим чином використовувати твір, такі позовні вимоги підлягали б задоволенню. Зважаючи на те, що співавтори в договірному порядку не визначили між собою відносин, суд керувався положеннями законодавства. Отже, це свідчить про те, що співавторам варто бути більш завбачливими та задля уникнення суперечок усе ж урегульовувати свої відносини договором.

Водночас необхідно звернути увагу на форму укладення такого договору між співавторами. Як убачається з ч. 2 ст. 1107 ЦК України, договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності повинен укладатись у письмовій формі, в іншому разі він є нікчемним. Також цією статтею встановлено, що законом можуть бути передбачені випадки, в яких договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності може укладатись усно. Однак, як установлено вище, договір між співавторами не є договором щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. Натомість він є таким, що спрямований на визначення та організацію відносин між співавторами. Отже, зазначені про форму укладення положення до договору між авторами колективного твору застосовуватись не можуть. З аналізу спеціального законодавства випливає, що будь-яких указівок на укладення договору між співавторами в усній чи письмовій формах немає. Відтак варто виходити із загальних положень щодо форми укладення договорів. Так, ч. 1 ст. 639 ЦК України встановлює, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Тобто вищенаведене підтверджує, що договір між співавторами може бути укладений у тій формі, яку забажають самі автори колективного твору. При цьому усна домовленість між співавторами теж породжуватиме для них результат. У такому разі теж реалізується принцип свободи договору, оскільки сторони можуть самі в диспозитивному порядку визначити форму договору, що укладається [2, с. 23-24]. Однак, незважаючи на такий законодавчо закладений принцип, уважаємо, що співавторам договір між собою все ж варто укладати в письмовій формі. Це зумовлено тим, що в разі виникнення спорів письмовий договір як документ може слугувати належним і допустимим доказом. Окрім цього, договір у письмовій формі як важливий та основний регулятор відносин між співавторами першочергово оцінюється й береться судом до уваги. Натомість усна домовленість авторів колективного твору нічим не підтверджена, що, попри все зазначене, породжує значні ризики невиконання умов такої угоди.

Отже, проаналізувавши правову природу договору між співавторами, можна визначити поняття й ознаки такого договору. Зважаючи на те, що укладений між авторами колективного твору договір за своєю сутністю є цивілістичним, для встановлення зазначеного необхідно відштовхуватись від загальної теорії про цивільно-правовий договір.

У доктрині існує кілька думок щодо поняття договору. На думку М.І. Брагінського, визначення договору зводиться до регулювання в рамках закону поведінки людей шляхом указівки на межі їхньої можливої та належної поведінки [18, с. 848]. В.В. Луць, аналізуючи різноманітні доктринальні визначення договору, дійшов висновку, що сам договір є вираженням взаємоузгодженої волі двох або більше сторін, яка може бути спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків у формі зобов'язального правовідношення. При цьому науковець зазначає, що зобов'язальне правовідношення є формою регулювання відносин сторін, які можуть унаслідок розірвання договору припинитись із припиненням прав та обов'язків сторін [19, с. 26].

Загалом у законодавстві й доктрині країн континентального права цивільно-правовий договір визначається як угода двох і більше осіб, за допомогою якої встановлюються певні права й обов'язки. Зокрема, український законодавець у ч. 1 ст. 626 ЦК України дає таке визначення: договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Водночас науковці, даючи характеристику цивільно-правовому договору, виділяють такі його ознаки: домовленість, яка характеризується тим, що існує збіг волевиявлення її учасників; домовленість обов'язково кількох осіб (двох або більше); спрямованість на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.

Отже, враховуючи загальні ознаки й поняття цивільно-правового договору, а також правову природу аналізованого договору, вважаємо, що договір між співавторами твору науки - це взаємна домовленість двох або більше авторів, спрямована на визначення та організацію їхніх відносин шляхом установлення умов користування створюваним чи створеним ними у співавторстві колективним твором науки.

Керуючись наведеним визначенням, пропонуємо виділити такі ознаки укладеного між співавторами колективного твору науки договору: 1) домовленість кількох (двох або більше) авторів, які беруть чи брали участь у створенні колективного твору; 2) домовленість, у якій виявляється воля всіх співавторів як її учасників; 3) спрямованість на визначення та організацію відносин між її учасниками; 4) спрямованість на визначення та організацію відносин між співавторами, що виявляється шляхом установлення умов користування колективним твором, таких як взаємні права та обов'язки кожного зі співавторів, визначення частки винагороди за використання спільно створеного твору тощо; 5) домовленість, що досягається на етапі як ще не створеного, так уже створеного колективного твору.

Висновки

Отже, на підставі проведеного дослідження можна надати таку характеристику договору між співавторами творів науки:

1. Такий договір належить до непойменованих договорів, оскільки його законодавча визначеність і урегульованість повністю відсутні.

2. Сторонами цього договору є автори, які беруть чи брали участь у створенні колективного твору.

3. Предметом цього договору є не розпорядження майновим правами,, а визначення та організація відносин між співавторами.

4. Договір між авторами колективного твору науки за своєю природою є консенсуальним, взаємно зобов'язуючим, строковим. Водночас питання платного чи безвідплатного характеру цього договору є неактуальним, оскільки такий договір за спрямованістю правового результату належить до організаційних договорів.

5. Ураховуючи відсутність будь-якого законодавчого регулювання, укладення такого договору між співавторами є бажаним, оскільки він є єдиним регулятором їхніх відносин.

6. Цей договір можна укладати як в усній, так і в письмовій формах. Однак, незважаючи на це, задля уникнення в майбутньому непорозумінь і суперечок його варто укладати письмово. При цьому письмовий договір як документ є належним і допустимим доказом у разі вирішення спору між співавторами в судовому порядку.

7. Співавтори можуть укласти такий договір на будь-якій стадії створення колективного твору.

Література

1. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 40-44. - 356 с.

2. Договір як універсальна правова конструкція: [монографія] / [Гетьман, В.І. Борисова, О.П. Євсєєв та ін.] ; за ред. А.П. Гетьмана, В.І. Борисової. - Х. : Право, 2012. - 432 с.

3. Науково-практичний коментар до Цивільного кодексу України / за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. - К., 2011. -1056 с.

4. Про авторське право і суміжні права: Закон України від 23.12.1993 // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 13. - С. 64.

5. Інтелектуальне право України: [підручник] / за заг. ред. проф. О.С. Яворської. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2016. - 608 с.

6. Ромовська З.В. Проблеми загальної теорії права у проекті ЦК України / З.В. Ромовська // Кодифікація цивільного (приватного) права України. - К., 2000. - 336 с.

7. Ромовська З.В. Українське цивільне право: Загальна частина. Академічний курс: [підручник] / З.В. Ромовська. - К. : Атіка, 2005. - 560 с.

8. Яворська О.С. Договірні зобов'язання про передання майна у власність: цивільно-правові аспекти: [монографія] /

О.С. Яворська. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2009. - 384 с.

9. Сібільов М.М. Цивільно-правовий договір як регулятор суспільних відносин / М.М. Сібільов // Право України. - 2014. - № 2. - С. 34-44.

10. Зразки примірних договорів у сфері авторського права і суміжних прав, розроблені Державною службою інтелектуальної власності [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://sips.gov.ua/ua/zrazkydogap.html.

11. Ізбаш О.О. Правове регулювання співавторства / О.О. Ізбаш // Актуальні проблеми політики. - 2014. - Вип. 52. - С. 343-352.

12. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності : Постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 17.10.2012 № 12 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2. rada.-gov.ua/laws/show/v0012600-12.

13. Дозорцев В.А. Авторские дела в суде: [науч.-практ. коммент.] / В.А. Дозорцев. - М., 1985. - 176 с.

14. Кирилова М.Я. Развитие советского авторского права: [учебник] / М.Я. Кирилова. - Свердловск: Свердлов. юрид. ин-т, 1982. - 82 с.

15. Гаврилов Е.П. Советское авторское право. Основные положения. Тенденции развития / Е.П. Гаврилов. - М. : Наука, 1984. - 222 с.

16. Договір як універсальна форма правового регулювання: [монографія] / за заг. ред. проф. В.А. Васильєвої. - Івано-Франківськ, 2016. - 399 с.

17. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 12.12.2011 у справі № 2-9761/11 // Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/25012002.

18. Брагинский М.И. Договорное право. Книга первая: Общие положения / М.И. Брагинский, В.В. Витрянский. - 2-е изд., испр. - М. : Статут, 2000. - 848 с.

Размещено на Allbest.ru