10

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут права та суспільних відносин Університету "Україна"

Внутрішнє переконання у кримінальному провадженні України

Сердюк В.П., к. ю. н.,

доцент кафедри цивільного,

господарського та кримінального права

У статті досліджено стан законодавчого врегулювання поняття терміну "внутрішнє переконання" під час доказів у кримінальному провадженні. Узагальнено наукові погляди з приводу його визначення, процесуального значення. Викладено історичний аспект законодавчого розвитку поняття внутрішнього переконання у порівнянні із зарубіжним досвідом; внесено авторську пропозицію щодо визначення поняття внутрішнього переконання. Запропоновані подальші наукові дослідження щодо удосконалення поняття внутрішнього переконання, необхідності його законодавчого врегулювання.

Ключові слова: оцінка доказів, поняття терміну "внутрішнє переконання" у кримінальному провадженні.

Постановка проблеми. У юридичній літературі, наукових та практичних колах відбуваються дискусії щодо визначення та процесуального значення внутрішнього переконання уповноваженої особи для оцінки доказів у кримінальному провадженні.

Дотепер у законодавстві та теорії не закріплено і не досягнуто єдиного тлумачення внутрішнього переконання уповноваженими на оцінку доказів процесуальними особами. Не визначені його поняття, процесуальна значимість, фактори, що впливають на формування його ознак. Дослідниками не ставилося питання про відповідальність за наслідки внутрішнього переконання як основи прийнятого рішення уповноваженою особою.

Мета статті - дослідження сучасного стану законодавчого врегулювання поняття "внутрішнє переконання" у кримінальному провадженні України, історичних передумов його виникнення, порівняння із законодавчим зарубіжним досвідом, аналіз необхідності його законодавчого врегулювання, внесення авторських пропозицій щодо визначення поняття внутрішнього переконання, визначення перспективи подальших досліджень у цьому напрямі та шляхи вирішення поставлених проблем.

Виклад основного матеріалу. Ознайомлення у Єдиному державному реєстрі судових рішень України зі змістом 36 вироків за 2012-2016 роки судів першої інстанції різних регіонів України свідчить про те, щоу 24 вироках (67%) судами вживався термін "За таких обставин суд приходить до переконання." при цьому у різному обсязі викладається посилання на досліджені матеріали справи [9, с.1]. Це свідчить про можливість використання цього терміна суддями для формального підтвердження свого рішення, що може мати суттєвий вплив на виконання завдань кримінального процесуального законодавства щодо захисту прав людини.

На нашу думку, якщо до внутрішнього переконання, яке буває різним з одного і того ж питання, додати законодавче твердження про те, що жоден доказ не має наперед установленої сили (ст.94 ч.1, 2 КПК України), то рішення у кримінальному провадженні може бути прийнято наперекір наявним доказам. Цим можуть користуватися недобросовісні особи, уповноважені законом на прийняття рішень.

Про різне, а інколи і протилежне внутрішнє переконання про одні і ті ж обставини кримінального правопорушення свідчить і аналіз практики Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ за результатами касаційного перегляду рішень Апеляційного суду м. Києва за перше півріччя 2013 року. Судом касаційної інстанції було скасовано та змінено 26 рішень Апеляційного суду м. Києва, які переглядалися в апеляційному порядку, з них вироки скасовано по 2 справах з направленням на новий апеляційний розгляд; скасовано ухвали у 19 справах (2 - з направленням на нове розслідування, 8 - на новий апеляційний розгляд, 8 - на новий судовий розгляд, 1 окрема ухвала); вироки змінено у 2 справах, змінено ухвали у 3 справах апеляційних судів) [12, с.1]. Звідси виникає питання, хто буде нести відповідальність за бездіяльність під час оцінки доказів щодо своєчасного та необхідного захисту людини від кримінального правопорушення.

Опитування практичних працівників свідчать, що навколо цього питання вони дискутують лише тоді, коли відсутні докази у справі, а якщо вони є, то питання внутрішнього переконання носить формальний характер. Це підтверджують 5 суддів районних судів м. Києва та 2 - Черкаського апеляційного суду; 2 керівники органу досудового слідства та 4 слідчих Деснянського, Дніпровського ГУ НП у м. Києві; 3 приватні адвокати. З таким висновком погоджується і автор статті з 30-річним практичним стажем доказування.

Не визначаючи поняття "оцінка доказів" та "внутрішнє переконання", КПК України закріпив, що оцінка доказів проводиться за внутрішнім переконанням слідчого, прокурора, слідчого судді, суду та ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ із позиції належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із позиції достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення [1, с.49].

Необхідно відзначити, що в переліку осіб, які приймають рішення у кримінальному провадженні, законодавцем не вказано керівника слідчого органу, який згідно зі ст.39 ч.2 п.6 КПК України є стороною обвинувачення та уповноважений здійснювати досудове розслідування, користуючись при цьому повноваженнями слідчого, а значить, може бути особою, яка приймає самостійні рішення, на які впливає особисте внутрішнє переконання. А це має важливе процесуальне значення. І, на нашу думку, такий важливий процесуально значущий недолік у законодавстві підлягає поправці.

Аналіз вітчизняного процесуального законодавства свідчить, що використання терміна "внутрішнє переконання" врегульовано в таких юридичних процесах, як господарський (ст.43 ч.1 ГПК); КУпАП (ст.252 ч.1), адміністративного судочинства (ст.86 ч.1 КАСУ); цивільний (ст.212 ч.1 ЦПК). У кожному з них відсутнє законодавче визначення поняття внутрішнього переконання.

Згідно з п.16 висновків Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про правові позиції судової палати у кримінальних справах ВССУ за 2015 рік" термін внутрішнього переконання упускається та вказується, що відповідно до вимог ст.94 КПК суд оцінює кожний доказ із позиції належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із позиції достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного рішення. Жоден доказ не має наперед установленої сили. При цьому має бути усунено всі розумні сумніви [11, с.1].

Не конкретизовано внутрішнє переконання і у п.2 Постанови Пленуму Верховного суду України від 13 червня 2007 р. № 8 "Про незалежність судової влади", де роз'яснено, що суддям забезпечується свобода неупередже - ного вирішення судових справ відповідно до їхнього внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону. Рішення у судовій справі має ґрунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, під час якого не може надаватися перевага правовій позиції будь-якого учасника судового процесу, в тому числі прокурорів, захисників, представників юридичних чи фізичних осіб [7, с.2].

Історичні законодавчі кримінальні процесуальні акти також свідчать про наявність у них терміна внутрішнього переконання та відсутність його визначення.

Так, згідно зі ст.119 Уставу кримінального судочинства Росії від 20 листопада 1864 року "по выслушании сторон и по соображении всех доказательств, имеющихся в деле, мировой судья решает вопрос о вине или невинности подсудимого по внутреннему своему убеждению, основанному на совокупности обстоятельств, обнаруженных при судебном разбирательстве, а в применении к делу законов руководствуется правилами, постановленными в статьях 12-й и 13-й". У цих статтях указано, що "все судебные установления обязаны решать дела по точному разуму существующих законов, а в случае неполноты, неясности или противоречия законов, коими судимое деяние воспрещается под страхом наказания, должны основывать решение на общем смысле законов. І далі: "воспрещается останавливать решение дела под предлогом неполноты, неясности или противоречия законов. За нарушение сего правила виновные подвергаются ответственности как за противозаконное бездействие власти (Улож. о наказ, ст.383-385) [8, с.1].

Цей закон, який був чинним і на території нашої країни, свідчить, що за внутрішнім переконанням уповноважені особи на підставі досліджень встановлювали винуватість особи (кримінально-правовий аспект), а потім застосували процесуальний закон до конкретної справи.

Також є важливим установлення законодавцем відповідальності у разі порушення правил зупинення рішення під виглядом неповноти, неясності чи протиріччя законів, що відсутнє у сучасному вітчизняному законодавстві та потребує додаткового дослідження.

Ближчий до наших часів Кримінально-процесуальний кодекс 1960 р. встановлював, що суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності, керуючись законом. Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили [2, с.41]. Кодекс закріплював правила регламентування оцінки доказів та внутрішнього переконання, які врегульовані і сучасним вітчизняним кримінальним процесуальним кодексом.

Згідно зі словником української мови в 11 томах переконання - це дія за значенням переконати, переконувати; тверда впевненість, певність у чому-небудь; віра у щось; тверда, міцно усталена думка про що-небудь, погляд на щось [10, с. 201].

У нашому разі це повинна бути стала думка про винуватість чи невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, а вона може бути лише за наявності або відсутності доказів.

М.М. Михеєнко відстоює принципи вільної оцінки доказів у кримінальному судочинстві як найважливіші положення процесуального права, що закріплені українським законодавством як основні засади діяльності органів дізнання, досудового слідства та суду при оцінці доказів і здійсненні правосуддя. До цих принципів належать вільна оцінка наявних доказів; всебічність, повнота й об'єктивність оцінки доказів; оцінка доказів у сукупності; презумпція невинуватості підозрюваного, обвинуваченого, підсудного; участь у відправленні правосуддя народних засідателів, присяжних; безпосередність; змагальність [14, с.144].

Є.Г. Коваленко, підтримуючи автора, відзначав, що принцип вільної оцінки доказів полягає, насамперед, у тому, що під час оцінки доказів органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) вільні у своїх оціночних судженнях, у висновках, що робляться на основі дослідження і розгляду всіх обставин справи. Вони оцінюють усі наявні докази у справі вільно, за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на всій сукупності обставин справи, і не обмежені ніякими формальними розпорядженнями. Цей принцип оцінки доказів полягає також у тому, що жоден доказ для суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання, не має наперед визначеної сили (ч.2 ст.67 КПК 1960 р.) [15, с.263].

Абсолютна більшість учасників дискусії вважають внутрішнє переконання вільним від зовнішніх приписів, хоча, на нашу думку, таке твердження є неоднозначним та спірним. Учені, які відстоюють принцип вільності під час оцінки джерел доказів та самих доказів, не врахували, що особа, яка виконує оціночні дії у рамках закону, повинна притримуватися його, а значить, бути у певних рамках. А також те, що такі дії є суб'єктивними і залежать від різних факторів (рівень підготовки, моральний, психічний, фізичний стан, рівень відповідальності та інші), які суттєво впливають на розумові, оціночні дії уповноваженої особи.

У кримінально-процесуальному кодексі Латвії, прийнятому Сеймом 21 квітня 2005 р., нам не вдалося встановити наявність врегулювання питання оцінки доказів та внутрішнього переконання уповноваженої особи. На нашу думку, це може свідчити про певний рівень юридичної культури представників законодавчого органу, які вважали, що ці питання є і так очевидними. З нашої точки зору, це положення могло би бути предметом наукового дослідження, спрямованим на впровадження у вітчизняне законодавство [3, с.1].

КПК Росії (ст.88) врегульовані правила оцінки доказів з позиції відносності, допустимості, достовірності, а всі зібрані докази в сукупності - достатності для вирішення кримінального провадження. І термін внутрішнього переконання не згадується [25, с.12].

Цікавим є закріплення внутрішнього переконання у ч.1 ст.25 КПК Казахстану, де врегульовані принципи філософії: "Судья, прокурор, следователь, дознаватель оценивают доказательства по своему внутреннему убеждению, основанному на совокупности рассмотренных доказательств, руководствуясь при этом законом и совестью. Присяжный заседатель оценивает доказательства по своему внутреннему убеждению, основанному на совокупности рассмотренных доказательств, руководствуясь при этом совестью" [3, с.6].

Аналізуючи перераховані вітчизняні, зарубіжні, сучасні та історичні законодавчі і під - законні акти, можна дійти висновку, що законодавці не визначали поняття внутрішнього переконання, а лише вказували, що воно повинно формуватися з дотриманням закону та вивченням у сукупності всіх доказів і матеріалів справи. А звідси виникає питання про значення цього терміна у кримінальному провадженні і необхідності його введення та законодавчого визначення.

Теоретичне обгрунтування внутрішнього переконання як вільного та заснованого на всій сукупності обставин справи, не обмеженого ніякими формальними розпорядженнями, також підлягає сумніву, виходячи з того, що неможливо вільно виробити внутрішнє переконання у великому масиві матеріалів провадження, де переплітається велика кількість норм права та інтереси багатьох зацікавлених осіб. Крім того, уповноважені особи як індивіди по-різному можуть ставитися до зібраних джерел доказів та доказів, переживаючи особисто кожне з них під час виявлення, фіксації, збирання. І це ж переконання може суттєво відрізнятися від переконання особи, яка лише вивчає матеріали, не спілкуючись з учасниками кримінального провадження під час їх збирання.

Якщо законодавець закріпив, що жоден доказ не має наперед встановленої сили, то це дослівно означає, що через внутрішнє переконання за наявності доказів може бути прийнято рішення, яке суперечить їм, але підтверджує внутрішнє переконання уповноваженої особи. Така позиція законодавця дає підстави використовувати закон проти фундаментального принципу кримінального провадження - захисту прав людини від кримінальних посягань.

Прийняття процесуального рішення - це клопітка, розумова, відповідальна робота уповноваженої процесуальним законом особи, яка націлена на результат, що завершує певний етап доказування у кримінальному провадженні.

Внутрішнє переконання - це впевненість, отримана в результаті пережитого та оціненого слідчим, керівником слідчого органу, прокурором під час досудового слідства та слідчим суддею, суддею під час судового провадження щодо правильності оцінки та прийнятих рішень по справах.

Оцінка джерел доказів та доказів характеризується як складна, трудомістка, розумова діяльність, що потребує аналітичних здібностей, великої особистої самовіддачі та належного відповідального ставлення уповноваженої законом особи до своїх обов'язків.

Науковцями вже доведено, що внутрішнє переконання формується шляхом доробки різного обсягу усної та письмової інформації, спілкування з різними учасниками кримінального провадження, що залежить і від рівня правосвідомості, працездатності посадової особи.

І якщо на підставі цієї суб'єктивної думки прийнято рішення врозріз із наявними доказами, повинна наступати відповідальність. А саме переконання без прийнятого рішення уповноваженої особи не може бути підставою для її відповідальності.

внутрішнє переконання кримінальне провадження

Отже, ознаками внутрішнього переконання уповноваженої особи необхідно вважати те, що:

- воно ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, яке для його виконання вимагає від уповноваженої особи людяності, правосвідомості, культури, матеріальної та моральної незалежності;

- у прийнятті рішення уповноваженій особі необхідно керуватися лише законом, оцінюючи кожний доказ з позиції належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з позиції достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. А це вимагає від уповноваженої особи належної юридичної, теоретичної підготовки та практичного стажу роботи; володіння теорією достатності доказів для встановлення або спростування вини особи.

Прийняття будь-якого процесуального рішення - це вольовий акт, який включає і відповідну фізичну підготовку, наявність духу і сміливості, совісті, впевненості уповноваженої особи в обґрунтованості, законності прийнятого рішення [16, с.159].

На підставі викладеного доходимо висновку про необхідність подальших прикладних досліджень вітчизняного сучасного, історичного та зарубіжних законодавчих досвідів щодо вдосконалення поняття внутрішнього переконання у кримінальному провадженні та необхідності потреби його законодавчого врегулювання.

Література

1. Кримінальний процесуальний кодекс України. Верховна Рада України; Кодекс України. Кодекс від 13.04.2012 р. № 4651-VI (Редакція станом на 08.10.2016).

2. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року. Верховна Рада УРСР; Кодекс України від 28.12.1960 р. № 1001-05 (Редакція станом на 19.11.2012).

3. Кримінально-процесуальний закон Латвії 2005 року [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.pravo. lv.

4. Кримінально-процесуальний кодекс Словакії. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://online. zakon. kz/ Document/? doc_id=31575852#pos=952;

5. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации от 18.12.2001 г. № 174-ФЗ (ред. от 30.12.2015, с изм. от 25.02.2016) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.consultant.ru/popular/upkrf.

6. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Казахстан от 4 июля 2014 года № 231-V (с зим. и дополн. по состоянию на 22.12.2016 г.) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://online. zakon. kz/Documen1/? doc_id=31575852

7. Постанова Пленуму Верховного суду України від 13.06.2007 р. № 8 "Про незалежність судової влади", п.2. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https: // www.google.com.ua/webhp?

8. Устав кримінального судочинства Росії від 20.11.1864 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://sum. in.ua/s/perekonaty

9. Єдиний державний реєстр судових рішень України. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.reyestr. court.gov.ua.

10. Словник української мови в 11 томах - том 6, 1975, с. 201. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://sum. in.ua/s/ perekonannja.

11. Узагальнення судової практики Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про правові позиції судової палати у кримінальних справах ВССУ за 2015 рік". [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://sc.gov.ua/ua/uzagalnennja_sudovoji_praktiki.html

12. Узагальнення причин скасування та зміни Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ судових рішень Апеляційного суду м. Києва у першому півріччі 2013 року. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://kia. court.gov.ua/sud2690/uzah/1/

13. Дроздович Н.Л. Проблеми визначення поняття внутрішнє переконання судді у кримінальному процесі України. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.kul. kiev.ua/ images/chasop/2009_3/CHAS09_224. pdf

14. Михеєнко М.М. Принцип вільної оцінки доказів у радянському кримінальному процесі / Михеєнко М.М. // Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 79 с.

15. Коваленко Є. Г Теорія доказів у кримінальному процесі України: Підручник. Коваленко Є. Г - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 136 с.

16. Сердюк В.П. Теорія і практика використання відеоза - пису у кримінальному провадженні України. Монографія К.: Університет "Україна", 2016. - 163 с.

Размещено на Allbest.ru