Проблемні питання щодо трансплантації людських органів в Україні в аспекті їх правового регулювання

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Університет митної справи та фінансів

Проблемні питання щодо трансплантації людських органів в Україні в аспекті їх правового регулювання

Кохан Г.Л., к. ю. н., доцент

кафедри теорії та історії держави і права

Стаття характеризується можливістю розроблення Національної трансплантаційної служби та забезпечення юридичного механізму взаємодії між її підрозділами, створення єдиної національної системи контролю з обліку та розподілу трупних донорських органів.

Ключові слова: трансплантологія, трансплантація органів, трансплантаційна служба.

Статья характеризуется возможностью разработки Национальной трансплантационной службы и обеспечения юридического механизма взаимодействия между ее подразделениями, создания единой национальной системы контроля за учетом и распределением трупных донорских органов.

Ключевые слова: трансплантология, трансплантация органов, трансплантационная служба. трансплантація орган юридичний контроль

Kochan G.L. ISSUES FOR HUMAN ORGANS TRANSPLANTATION IN UKRAINE IN THE ASPECT OF LEGAL REGULATION

The article characterized by the possibility of developing a National transplant service and the development of a legal mechanism of interaction between its units, the creation of a single national system of control over the registration and allocation of cadaveric donor organs.

Key words: transplantology, organ transplantation,

Постановка проблеми. У XX-на поч. XI століття відбувся стрімкий розвиток трансплантології. Дана сфера медичної діяльності, як відомо, тісно пов'язана з низкою медичних, юридичних, етичних та психосоці- альних проблем як у сфері охорони здоров'я в цілому, так і в трансплантології зокрема. У цілях протидії таким суспільно-небезпечним діянням, як незаконна торгівля людськими органами, вітчизняний законодавець доповнив Кримінальний кодекс України статтею 143 «Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини»[4]. Стаття 18 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» забороняє торгівлю органами та іншими анатомічними матеріалами людини, за винятком кісткового мозку. Заборона розглядати людське тіло і його частини як предмет комерційних операцій є всесвітньо визнаним принципом трансплантації органів і тканин людини [2].

Метою статті є: розкрити проблему відсутності Національної трансплантаційної служби та запропонувати її утворення, охарактеризувати механізм взаємодії між її підрозділами.

Викладення основного матеріалу. Проблемна ситуація полягає в тому, що відсутність нормативно-правового врегулювання в Україні процедури презумпції згоди померлого, за відсутності прижиттєвої фіксації незгоди на відбір органів після настання смерті, стимулюють зростання постійного дефіциту органів і тканин людини та підвищення їх ціни, утворюють посередництво та чорний ринок трансплантатів, поширюють торгівлю згодами родичів на відбір органів тощо. Виникнення посередництва та чорного ринку трансплантатів є потужним джерелом криміногенного потенціалу в зазначеній галузі медицини. За наявності даних чинників можливіtransplant service.

не лише помилки, а й зловмисні порушення при встановленні моменту смерті пацієнта. Коли відбір трансплантатів організовують посередники, і торгівля ними стає бізнесом, право на свободу вибору, а інколи і життя потенційного донора, як і самого реципієнта, захистити важко, а інколи - неможливо.

Народження трансплантації датується епосами ІІІ століття нашої ери, коли Святі Косьма та Дем'ян зробили чудо заміни ураженої гангреною ноги їхнього паламаря ногою чоловіка, який помер незадовго до цього. Наукова історія трансплантації є набагато молодшою: її початок сягає 1902 року, коли хірург Алексіс Каррель винайшов техніку для з'єднання двох кровоносних судин.

Перші операції з трансплантації органів викликали у світі подив, захоплення безмежними науковими та технічними можливостями, професійною унікальністю проведених операцій; отримували однозначну підтримку та схвалення й формували так звану трансплантаційну ейфорію. Але одне з найунікальніших досягнень людської культури - пересадка серця - загострило ряд етико-філософських проблем, зокрема, визначення критеріїв смерті людини, оскільки трансплантація потребує серця, «що б'ється», та й успішність пересадки інших органів залежить від часу, що минув після смерті донора.

До середини XX століття критерієм смерті людини вважалась біологічна смерть, що позначала стан незворотної загибелі організму і визначалась єдністю трьох ознак: припиненням серцевої діяльності (зникненням пульсу на великих артеріях, припиненням біоелектричної активності серця); зупинка дихання; зникненням усіх функцій центральної нервової системи.

У 1959 році французькі невропатологи П. Моллар та М. Гулон описали стан позамежової коми, чим започаткували концепцію «смерті мозку» як основного свідчення смерті людини. У 1966 році в медичній школі Гарварду чітко визначили критерії смерті мозку, а юридичне оформлення концепції «смерті мозку» відбулося 1968 року в Лондоні, на засіданні Всесвітньої організації здоров'я (ВОЗ) та ЮНЕСКО.

Щоправда, одразу питання про тотожність понять «біологічна смерть» і «смерть мозку» не стояло, однак із початку 1980-х років задля вирішення питань та завдань трансплан- тології «смерть мозку» стає достатньою для визначення біологічної смерті і закріплюється в законодавстві багатьох країн світу.

Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» (1999) у ст. 15 проголошує, що «людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку [2]. Смерть мозку означає повну і незворотну втрату всіх його функцій. Момент смерті мозку може бути встановлено, якщо виключено всі інші можливі за даних обставин причини втрати свідомості та реакцій організму». Визначення смерті мозку є достатнім для визнання біологічної смерті людини, однак це не знімає гостроти моральної оцінки у разі забору органів від людини, оскільки в суспільстві зявляється побоювання, що для спасіння реципієнта може бути прискорена чи уповільнена смерть потенційного донора.

Згодом практика трансплантації, що набирала все більшого поширення, породила ряд інших питань, котрі відзначаються особливою складністю як з погляду етико-філософського осмислення, так і стосовно правового забезпечення. Удосконалення техніки трансплантації і, як наслідок, позбавлення операцій такого типу унікального статусу розширило практику трансплантації органів, а це загострило проблему донорських органів і тканин та зробило нагальною проблему донора та реципієнта.

Правові аспекти взаємозв'язку донора та реципієнта в Україні регулюються Законом України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині», у котрому зазначається (ст. 12), що живим донором може виступати повнолітня особа за наявності родинних зв'язків із реципієнтом: «Взяття гомотрансплантата (за винятком анатомічних матеріалів, здатних до регенерації) у живого донора допускається у випадках, коли реципієнт і донор перебувають у шлюбі або є близькими родичами (батько, мати, син, дочка, дід, баба, онук, онука, брат, сестра, дядько, тітка, племінник, племінниця») [2]. З метою убезпечення комерціалізації трансплантології законом виключається можливість продажу органів, це може бути лише дарунок, що мотивує дозвіл живого донорства лише за умови кровної спорідненості).

Усвідомлене дарування необхідного органу близькій людині є оптимальним та високоморальним вчинком, але не завжди наявним, із цілком об'єктивних причин у реальному житті. У світовій трансплантологічній практиці ця проблема вирішується за рахунок використання органів трупів. Напрацьоване відповідне правове забезпечення, котре регулює практику забору необхідних органів у померлих людей.

Існує два підходи правового вирішення цієї надзвичайно складної з морального погляду проблеми. Перший дістав назву «заохочувального добровільного підходу» (поширений у США), зміст котрого полягає в тому, що кожна повнолітня людина має можливість юридично оформити заповіт і подарувати свої органи після смерті для пересадки хворим або для використання в наукових цілях[5].

Другий підхід має назву «презумпція згоди» (поширений у країнах Західної Європи) і передбачає можливість юридичного права забирати органи у померлого пацієнта у випадку, коли не було висловлено ним прижиттєвої волі на заборону такої дії. Така практика сприяє розвитку трансплантології, оскільки забезпечує юридично простіший шлях «доступу» до необхідних для пересадки органів, але разом із тим загострює моральні проблеми тілесної ідентичності тіла померлого за відсутності чітко висловленої на те його волі.

В Україні правові основи забору органів у померлих осіб визначаються Законом «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині». Так, у ст. 16 зазначається: «кожна повнолітня дієздатна особа може дати письмову згоду або незгоду стати донором анатомічних матеріалів у разі своєї смер- ті[2]. За відсутності такої заяви анатомічні матеріали у померлої повнолітньої дієздатної особи можуть бути взяті за згодою подружжя або родичів, які проживали з нею до смерті. У померлих неповнолітніх, обмежено дієздатних або недієздатних осіб анатомічні матеріали можуть бути взяті за згодою їх законних представників. Взяття анатомічних матеріалів у померлої особи для трансплантації та/ або для виготовлення біоімплантатів не допускається у разі наявності зробленої цією особою за життя заяви про незгоду бути донором. У померлої повнолітньої дієздатної особи, заява якої щодо донорства відсутня, а також у неповнолітніх, обмежено дієздатних та недієздатних осіб взяття анатомічних матеріалів не допускається, якщо на це не отримано або неможливо отримати згоду осіб, зазначених у частині першій цієї статті». Отже, правове забезпечення трасплантації органів в Україні здійснюється в межах позиції «заохочувального добровільного підходу».

Таким чином, для вилучення потрібні або прижиттєва згода громадянина, або згода його законних представників після смерті. Проте закон не передбачає, де громадянин має зафіксувати свою згоду або незгоду, і де вона повинна зберігатися: у нотаріуса, який посвідчив підпис на такій заяві (у такому випадку нотаріус може залишати другий екземпляр заяви у своїх архівних справах); у поліклініці, де пацієнт стоїть на обліку (але ж зараз дуже багато прикладів, коли взагалі особа не має прив'язки до будь-якого конкретного медичного закладу - право вибору залишається за пацієнтом); і чи має бути зроблений відповідний запис або проставлений штамп у паспорті, і який орган це має зробити.

Додатковий Протокол до Конвенції Ради Європи «Про права людини та біомедицину, який стосується трансплантації органів і тканин людського походження» (Страсбург, 24.01.2002 року, (ОЕТБ №186)) передбачає, що органи й тканини не вилучаються з тіла померлої особи, якщо не одержано згоди або дозволу, що вимагаються відповідно до законодавства. Вилучення не здійснюється, якщо померла особа проти цього заперечувала. Також така процедура згоди або незгоди передбачається й іншими міжнародними нормативно-правовими актами. Україною зазначений Додатковий Протокол підписаний 26 червня 2006 року[1].

Сучасна медицина демонструє вражаючі досягнення з пересаджування органів, завдяки чому продовжено життя тисячам людей. Але достатньої кількості органів для задоволення потреб хворих людей не вистачає. Це стимулює напрацювання з виготовлення штучних органів, а також можливості використання органів, тканин, клітин від тварин (ксенотрансплантація) [3].

Але у зв'язку із застосуванням цієї технології постає ряд додаткових етичних (щодо впливу порушення біологічного статусу людини на її духовну сутність), медичних (існує ризик інфікування людини рядом інфекційних захворювань, допоки не характерних для неї) та юридичних проблем. Вивченням цього питання займається Парламентська асамблея ради Європи. У 1999 році ПАРЄ закликала піддати мораторію всі клінічні дослідження до того часу, поки нова технологія не буде достатньо вивчена.

У суспільній думці трансплантація органів займає неоднозначне місце. Спектр її оцінювання знаходиться в межах від незаперечно позитивного оцінювання до категоричного несприйняття[6]. Це є свідченням того, що трансплантація органів максимально концентрує моральне, правове, психологічне, соціальне напруження, оскільки в цьому процесі пов'язані два надзвичайно важливих моменти людського життєвого шляху:

імовірна смерть хворого в разі відсутності змоги замінити нежиттєздатний орган;

смерть людини, тіло якої може стати донором якогось органу, або загроза втрати фізичного здоров'я живого донора. Тому трансплантологія потребує не лише медично-наукового обґрунтування, а й етико- філософського осмислення всіх переваг у невтомній боротьбі людства за максимальне продовження життя та очевидних складностей, спричинених цією боротьбою.

У сучасній біоетиці напрацьовано певні принципи, що мають визначати функціонування трансплантології передусім як медичної практики:

Захист життя донора та реципієнта. Цей принцип передбачає здійснення гомопластичної пересадки (від однієї людини до іншої) за умови, що життю донора не може бути нанесено непоправної шкоди (пересаджують один із парних органів, наприклад, нирку, або частину органу, наприклад, печінки, легень); трансплантація можлива лише в тому випадку, коли міра покращення здоров'я реципієнта перевищує міру завданої шкоди здоров'ю донора. Цей принцип вимагає також врахування того, що жертва дарувача має бути пропорційною реальній можливості спасіння хворого пацієнта[3].

Захист особистісної ідентичності реципієнта та його нащадків. Пересадка органу стає причиною глибокого потрясіння усього організму, що ставить питання про особисту ідентичність пацієнта та правомірність пересадки навіть з метою виживання, котре в подібному випадку може бути зведене лише до біологічної форми. На сьогодні наука працює над технічною можливістю трансплантації мозку, що вкрай загострює проблему самоідентичності (як тілесної, так і духовної), оскільки мозок людини зберігає «особистісну пам'ять». Більше того, пересадка мозку має бути здійснена до того часу, з якого в ньому почалися незворотні процеси, тобто має бути наявний живий мозок, а це вже вбивство, бо суперечить навіть сучасному критерію людської смерті - смерті мозку.

Пересадка статевих залоз та органів, пов'язаних з дітонародженням, вважається багатьма дослідниками загрозою біологічній та психологічній ідентичності реципієнта та його нащадків і є такою, що не має достатньої аргументації для її проведення, оскільки метою трансплантації має бути спасіння життя, а не лікування певних вад пацієнта.

Інформована згода передбачає доведення до відома інформації про ризики як донора (про ризик наслідків), так і реципієнта (про ризик імплантації); тому не може відбуватися дарування органу лише з мотивів жертовності й солідарності, без чітко усвідомлених наслідків цієї дії.

Активна трансплантологічна практика функціонує у світі майже півстоліття, із року в рік удосконалюючи технологічні можливості її здійснення. Але коло моральних питань, породжених цією практикою, залишається таким же актуальним, як і в часи перших кроків. Чи варто продовжувати на якийсь час життя однієї людини за рахунок свідомої травматизації, суттєвого погіршення здоров'я і, як наслідок, - зменшення тривалості життя іншої? У соціокультурній практиці народів світу наявне шанобливе ставлення до тіла померлого, повага до померлих є умовою пошани до живих. Чи можна вважати тіло померлої людини res communitatis (загальною річчю) і використовувати його для соціального блага живих? Трансплантація, як і будь-яка дилема біоетики, є вкрай складною і потребує врахування усіх обставин конкретного випадку (досить часто в екстремально обмежених часових умовах) для прийняття виваженого рішення.

Трансплантація органів людини врегульована на законодавчому рівні майже в усіх країнах світу. Але в кожній країні діють свої закони та правила щодо пересадки органів. Так, презумпція згоди діє в таких країнах як Фінляндія, Швеція, Бельгія, Франція, Італія, Росія, Білорусь. В Ізраїлі діє так звана картка Аді - кожен, хто підписується під цією карткою, засвідчує свою згоду на пересадку органів після смерті.

У чинному українському законодавстві прописана заборона вилучати органи у померлої особи без дозволу її близьких родичів, яка не лише паралізувала вітчизняну трансплантологію (оскільки отримати необхідну згоду вдається надзвичайно рідко), а й породила посередників, чорний ринок згод, а, відповідно,- і зловживання у сфері трансплантологи. Зважаючи на вищевикладене, доцільним буде внесення змін до Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини», передбачивши у ньому презумпцію згоди потенційного донора на вилучення в нього органів після смерті. У той же час населення має бути поінформоване про своє право на прижиттєву відмову на відбирання органів і повинно розуміти зміст цього права й знати, у якому органі, коли і яким чином воно може бути реалізоване. Автором пропонується створити комп'ютерну базу незгоди із забиранням органів у вигляді Державного реєстру, адміністратором якого призначити Міністерство юстиції України, куди кожна людина могла б внести свої дані через нотаріусів, діючих у якості державних реєстраторів. Відсутність відповідних даних у вказаній базі могла б бути достатньою підставою для застосування презумпції згоди на взяття органів у померлої людини, навіть у разі відсутності згоди її близьких родичів[3].

Поряд із цим, Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» (щодо встановлення правовідносин, умов та порядку застосування трансплантації) № 2184а від 31.05.2013 (стаття 6. Умови та порядок застосування трансплантації) передбачає наступне:

Трансплантація як метод лікування застосовується виключно за наявності медичних показань та зі згоди об'єктивно інформованого дієздатного реципієнта та/або його законних представників лише у випадках, коли усунення небезпеки для життя або відновлення здоров'я реципієнта іншими методами лікування неможливе.

Реєстр органів та інших анатомічних матеріалів, що можуть використовуватися для трансплантації, затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я» [7].

Таким чином бачимо, що у вищезазначеному законопроекті не прописаний сам механізм дії такого реєстру (як формуються заяви, хто має доступ до такої інформації і т.д.).

Але на думку автора, набагато складнішою і важливішою є проблема запропонованих змін до ст. 13 діючого закону - «Згода живого донора на взяття у нього гомо трансплантата»: У живого донора може бути взято гомотрансплантат лише за наявності його письмової заяви про це, підписаної свідомо і без примушування після надання йому лікуючим лікарем об'єктивної інформації про можливі ускладнення для його здоров'я, а також про його права у зв'язку з виконанням донорської функції. У заяві донор повинен вказати про свою згоду на взяття у нього гомотрансплантата та про свою поінформованість щодо можливих наслідків. Підпис донора на заяві засвідчується у встановленому законодавством порядку, а заява додається до його медичної документації.» Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» (щодо встановлення правовідносин, умов та порядку застосування трансплантації) №2184а від 31.05.2013 [7].

Запропонована Законопроектом нова редакція: «Стаття 13. Згода живого донора на взяття у нього гомотрансплантата»: У живого донора може бути взято гомотрансплантат лише за наявності його письмової заяви про це, підписаної свідомо і без примушування після надання йому лікуючим лікарем об'єктивної інформації про можливі ускладнення для його здоров'я, а також про його права у зв'язку з виконанням донорської функції. Порядок надання живим донором гомотрансплантата для трансплантації встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я».

Крім цього, зазначеним законопроектом передбачається нова редакція статті 15, яка, на погляд автора, повинна бути доопрацьована - «Умови та порядок взяття органів та тканин для трансплантації»: Кожна повнолітня дієздатна особа має право прижиттєво письмово заявити про незгоду щодо посмертного донорства його органів та тканин. Письмова заява особою повинна бути надана до найближчого медичного закладу, та протягом 24 годин інформація про особу, що заявила про незгоду посмертного донорства, повинна бути занесена до Єдиної інформаційної системи трансплантації. Взяття органів та тканин у померлих осіб для трансплантації дозволяється з моменту визначення людини померлою в порядку, який встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я. Факт визнання людини померлою встановлюється консиліумом лікарів відповідного закладу охорони здоров'я або наукової установи. Лікарі-учасники консиліуму не можуть брати участь у взятті в цього донора анатомічних матеріалів, у їх трансплантації чи виготовленні біоімплантантів. Взяття органів та тканин для трансплантації у померлих осіб не допускається, якщо керівнику державного або комунального закладу охорони здоров'я чи державної наукової установи, керівнику структурного підрозділу державного або комунального закладу охорони здоров'я чи державної наукової установи або особам, виконуючим їх обов'язки, до моменту взяття органів та тканин для трансплантації надана заява про незгоду на взяття органів та тканин для трансплантації, написана даною особою при житті або письмова заява її/його чоловіком/дружиною, а при їх відсутності - одним із близьких родичів (батько, мати, син, дочка, дід, баба, онук, онука, брат, сестра, дядько, тітка, племінник, племінниця) або її законних представників щодо його прижиттєвої відмови від посмертного донорства. У померлих неповнолітніх, обмежено дієздатних або недієздатних осіб анатомічні матеріали можуть бути взяті за згодою їх законних представників. Взяття анатомічних матеріалів у померлого донора не повинно призвести до спотворення його тіла. У разі необхідності проведення судово-медичної експертизи анатомічні матеріали у померлого донора беруться з дозволу і в присутності судово-медичного експерта. Взяття анатомічних матеріалів не має зашкодити веденню слідства, а судово-медичний експерт протягом двадцяти чотирьох годин зобов'язаний повідомити про це районного (міського) прокурора. Взяття анатомічних матеріалів у померлого донора оформляється актом. Цей акт підписується лікарями, які брали участь у взятті анатомічних матеріалів, а у випадку проведення судово-медичної експертизи - і судово-медичним експертом, і додається до медичних документів померлої особи. Факт визнання людини померлою встановлюється консиліумом лікарів відповідного закладу охорони здоров'я або наукової установи. Лікарі, що приймали участь в консиліумі, не можуть брати участі у взятті у цього донора анатомічних матеріалів, у їх трансплантації чи виготовленні біоімплантатів» [7].

З огляду на вищезазначене, бачимо, що не тільки в самому законі, але й у запропонованому законопроекті не передбачені детальні процедури та організаційно-правові механізми, спрямовані на превентивне запобігання можливої помилки або протиправного умислу при встановленні смерті мозку потенційного донора. Консиліум чи комісію, що встановлює факт припинення роботи мозку, доцільно підсилити представниками правоохоронних органів, судмедекспертом або представниками правозахисних громадських організацій. Ускладнений та взагалі незрозумілий механізм подання заяви особи про її незгоду щодо посмертного донорства; чітко не визначений адмініструючий орган Єдиної інформаційної системи трансплантації. Усі ці чинники повинні бути враховані при проведенні громадських слухань до Законопроекту №2184а від 31.05.2013, адже тільки через удосконалення законодавчої бази кожен потенційний донор в Україні повинен почуватися захищеним від халатності медичних працівників, бути впевненим, що його тіло або органи й після біологічної смерті не стануть об'єктом купівлі-продажу, що презумпція згоди на трансплантацію людськими органами після смерті є безпечною[7].

Україна посідає останнє місце серед країн Європи за показником посмертного донорства: на один мільйон населення стається лише 0,15 випадків посмертного донорства. Кількість органних трансплантацій в Україні не перевищує 120 на рік, при цьому з них лише 15% - трансплантація завдяки посмертному донорству. Загалом в Україні показник трансплантацій на один мільйон населення становить лише 1,6, тоді як в Австрії цей показник сягає 81,5, в Іспанії - 85,6, у США - 76,7на один мільйон населення. За даними соціологів, більше половини європейців готові стати донорами після своєї смерті. По-перше, там працюють реальні стимули - тим, хто дав згоду стати потенційним донором, надаються пільги під час страхування життя і здоров'я, вони ж мають першочергове право на отримання органа для трансплантації у разі виникнення такої потреби. А по-друге, активно поширюється інформація про ефективність трансплантаційних методів лікування і про можливості сучасної трансплантологи. В Україні ж таку інформацію не завжди отримують навіть медичні працівники, для яких трансплантологія - галузь далека і не зовсім зрозуміла.

Висновки

Отже, з огляду на те, що трансплантаційні методи не введено до стандартів лікування захворювань внутрішніх органів в Україні, а трансплантологію не вивчають у медичних вузах, Україні належить створити практично з нуля Національну трансплантаційну службу, розробити фінансові та юридичні механізми взаємодії між її підрозділами, створити єдину національну систему контролю з обліку та розподілу трупних донорських органів, службу санітарної авіації та санітарного транспорту для забезпечення якнайшвидшої доставки органів, запровадити дієвий фінансово-економічний і юридичний контроль за діяльністю трансплантаційної служби. Адже криза трансплантації в Україні фінансує закордонну медицину, хоча рівень підготовки наших фахівців дає змогу виконати ці операції в Україні. Хочеться сподіватися, що чергові парламентські слухання, присвячені проблемам трансплантологи, таки допоможуть перетворити її перспективи на життєві реалії і досягнення.

Література

Додатковий Протокол до Конвенції Ради Європи «Про права людини та біомедицину, який стосується трансплантації органів і тканин людського походження» (Страсбург, 24.01.2002 року, (CETS №186))

Закон України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» редакція від 26.10.2014 року [Електронний ресурс] // Офіційний веб-сайт Верховної Ради України (сайт). - Режим доступу до ресурсу:Мїр:/^акоп2. rada.gov.ua/laws/show/1007-14

Законодавство України про охорону здоров'я (коментарі та постатейні матеріали). - К.: Атіка, 2010. - 256 с.

Кримінальний кодекс України: 5 квітня 2001 року N 2341-ІІІ // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 2001. - N 25-26. - ст.131.

Лень В.В. Проблемні питання соціально-правового регулювання трансплантації органів людини // Влада. Людина. Закон. - 2013. - № 1. - С.115-116.

Медичне право України: Збірник нормативно-правових актів/ Упоряд. і наук,ред. Н.Б. Болотіна. -К.:Видавничий Дім «Ін Юре», 2014. -412 с.

Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» (щодо встановлення правовідносин, умов та порядку застосування трансплантації) №2184а від 31.05.2013

Размещено на Allbest.ru