Чинники формування інформаційної безпеки Естонії

Модель С- наявність кількох країн - інфолідерів та потенційного протиборства між ними, визначення фактору стримування експансії інформаційних загроз, забезпечення в перспективі домінування однієїз держав у сфері міжнародної інформаційної безпеки з можливостями значного впливу на глобальну інфосферу та переважного права иирішення проблем глобального світопорядку. Дослідження ЦРУ 90-х років визначали як основні джерела загроз у кіберпросторі для США тільки дві країни - Росію і Китай. У новій військовій доктрині збройних сил США (Концепція Рогсе XXI, 1996р.), де було запропоновано дві складові театру воєнних дій - традиційний простір і кіберпростір, основними об'єктами впливу, крім відомих у теорії війн, стали інформаційна інфраструктура і психологічна сфера (шдтап пеішогк) потенційного противника.

На сучасному етапі експерти США відзначають, що стратегію різних видів інформаційних операцій, спрямованих проти країни, планують і здійснюють понад 20 країн світу, а конфронтуючі зі США держави включають інформаційну війну у свої воєнні доктрини. Тому с і ратегія «Рогсе XXI» як фактор стримування експансії в міжнародному 111 формаційному просторі виступає інструментом інформаційної переваги США в потенційному глобальному протиборстві .

Модель О - усі конфліктуючі сторони використовують транспарент-НІеть інформації для формування ситуативних альянсів, для досягнення Переваг локальних рішень, які спроможні заблокувати технологічне ііідерство, для використання можливостей інфоінфраструктури на Окремих територіях з метою організації внутрішнього конфлікту між Опозиційними силами (політичні, сепаратистські, міжнаціональні кон-флікти) для проведення міжнародних антитерористичних інформаційних операцій. Завершення доби „холодної війни" та постхолодного миру і початок нової тривалої доби цивілізаційного стримування впливає на сформацію традиційної конструкції міжнародної безпеки, що поляі II у превентивних інформаційно-силових стратегіях, у посиленні контрміно над глобальними фінансовими потоками у зміні структури союзнії ми, а також в інформаційно-психологічному впливу на політичні еліти і.її миків конфлікту.

На стратегічному рівні мета сучасних інформаційних операцій - це формування нової системи міжнародних відносин, ефективне використанню інформаційних систем у процесах прийняття військових рішень та координації воєнних дій, інформаційних операцій в умовах постхолодного миру включає різнорів-невий вплив на системи забезпечення учасників конфлікту: блокування рахунків та руху платежів у міжнародних банківських інститутах, вплив на регіональні та локальні системи управління військового призначення, системи енергопостачання, системи формування громадської думки, психологічний вплив на моральний стан суспільства.

У рамках міжнародної антитерористичної операції «Помста» (Афганістан, 2001 р.) мета спеціалізованих центрів США, відповідальних за проведення інформаційних операцій, полягає у плануванні психологічних кампаній, реагуванні на зміну ситуації, у підтримці інформаційних ресурсів та безпеки військових сил і цивільного населення. США мають намір нейтралізувати і знищити всю терористичну мережу, яка загрожує Америці й решті цивілізованого світу - заявив на прес-конференції для міжнародних мас-медіа держсекретар США К. Пауелл - мета операції «Помста» полягає не тільки у знищенні самого тероризму, а й у переконанні певних режимів, що підтримують політику тероризму в тому, що така стратегія не відповідає їх власним інтересам. США задоволені реакцією світової спільноти та політичних лідерів більшості країн на пропозиції щодо глобальної боротьби з тероризмом.

Так, Північний Альянс вперше в історії застосував статтю 5 Статуту НАТО, яка спрямована на забезпечення загального захисту країн Організації перед викликами зовнішніх загроз; держави ЄС підтвердили підтримку дій США в акції «Помста»; країни-учасниці ГУУАМ засвідчили підтримку дій США і консолідацію зусиль міжнародного співтовариства у протиборстві з міжнародним тероризмом у спільній заяві та меморандумі дій; політичний лідер Росії В. Путін запропонував розробити нову систему глобальної безпеки, враховуючи, що тероризм і його різновиди медіа та кібертероризм стали глобальною загрозою XXI століття.

За теорією інформаційних війн, індустріальні чи навіть аграрні суспільства передбачають наявність електронних навігаційних систем, електронних рахунків у зарубіжних банках, використання сучасних телекомунікаційних засобів, функціонування національних або зарубіжних засобів масової комунікації. Так, «ИЗА Тоаау» подає модель інформаційної війни проти режиму Талібан, яка включає проведення психологічної операції в інформаційному просторі Афганістану з одномасним блокуванням національних радіостанцій, поширенням пропагандистських матеріалів з уривками з Корану, розрахованих на протидію закликів до джихаду та формування у суспільній свідомості відчуття невідворотної перемоги антитерористичного альянсу в ході операції «Помста». «Ми наближаємося до такого ступеня розвитку, коли всі є учасниками бойових дій. Завдання полягає не в знищенні живої сили, а в руйнації цілей, поглядів і світогляду населення, суто соціуму», - заявив керівник Виконавчої ради з інформаційних війн при Міністерстві оборони США Д. Уайт.

Враховуючи високу здатність інформаційних озброєнь до інтеграції з іншими традиційними і технологічно новими видами військових засобів, потенційні наслідки безконтрольного застосування багатошаро-вого страту можуть виявитися катастрофічними для існування людства. Тому тільки широке багатостороннє співробітництво може гарантувати світові вирішення нових складних проблем інформаційної доби і забезпечити реальну міжнародну інформаційну безпеку.

Концепція міжнародної інформаційної безпеки визначає критичні структури, які в першу чергу зазнають впливу в умовах інформаційного протиборства.

Найбільш вразливими вважаються політична, суспільна, економічна, військова, науково-технологічна, духовна сфери життєдіяльності суспільства (існують інші класифікації).

У політичній сфері інформаційна безпека стосується всіх елементів політичної структури держави та суспільства: структур підготовки та прийняття політичних рішень, структур управління місцевої та регіональної влади , структур виборчих систем, інформаційно-телекомунікаційних урядових систем спеціального призначення. Так, перебіг міжнародних інформаційних операцій «Спільні зусилля» (1998 р.) свідчать про інтенсивний психологічно-пропагандистський тиск на політичного лідера Югославії С.Мілошевича га політичні структури країни з метою дискредитації югославського керівництва та заміни, як наголошувалося у зверненнях до населення «військового злочинця» і передачі його Міжнародному трибуналу за розпорядженням президента США Б. Клінтона було здійснено ряд інформаційних заходів на підтримку югославської опозиції, зокрема, президента Чорногорії М. Джукановича, поїздки якого до західних держав та критичні висловлювання щодо політичного курсу Белграду широко висвітлювались і підтримувались у світових засобах масової комунікації. Політичною перевагою США та країн НАТО, дипломатичним виміром інформаційної могутності коаліції стало підписання Дейтонської угоди по Боснії (1996 р.), врегулювання політичного і збройного конфлікту в Македонії (2001 р.), де політична влада на чолі з Б. Трайковскі погодилася на внесення змін до Конституції країни для вирішення гуманітарних проблем албанської меншини. Ідеологічна операція «Регезігоіка» (1980-1990 рр.) підтвердила стратегію глобальних інформаційних операцій США у забезпеченні лідируючих позицій у системі міжнародної безпеки та світової політики. За словами Б. Клінтона, США, вплинувши на ідеологічні основи СРСР, вивели із війни за світову гегемонію державу - основного конкурента Америки, а наступні інформаційно-психологічні операції та політичні рішення були спрямовані на встановлення західної моделі демократії у нових суверенних державах Центральної та Східної Європи. Відомі також інформаційні операції проти політичних лідерів та політичних режимів на Гаїті, в Афганістані, Індії, Індонезії, Африці та на Близькому Сході. США здійснили потужний інформаційний вплив на світову громадську думку, виступаючи з жорсткими політичними заявами щодо президентських виборів у Республіці Бєларусь (2001 р.). У заяві Білого Дому підкреслено, що «Лукашенко як останній диктатор Європи не лише викрав вибори у білоруського народу, він викрав у народу можливість повернутися на шлях демократії і ринкової економіки», тому США будуть співпрацювати з європейськими союзниками та міжнародними організаціями для захисту демократій і верховенства права в Бєларусі різними засобами.

Для економічної сфери критичними вважаються системи загальноекономічного аналізу та прогнозування економічного розвитку, структури прийняття рішень та координації управлінських дій в економічній сфері, зокрема в умовах надзвичайного стану, інфраструктури банківських мереж та систем, системи управління в критично важливих для функціонування держави структурах (енергетика, транспортні комунікації, телекомунікаційні та інформаційні мережі). Досвід інформаційно розвинутих країн свідчить, що економічні переваги ґрунтуються в сучасному світі на прогресивній інформаційній експансії, і саме ті країни, які найбільше просунулися у напрямі інформаційної цивілізації, будуть переважати у світовій господарській системі та в міжнародній конкуренції з технологічно відсталими країнами і регіонами. Економічні аспекти інформаційних операцій простежуються у світовій фінансовій системі, що стала головною ареною глобального інформаційно-психологічного протиборства між провідними країнами світу. Так, відомий Інститут аналізу фінансових ринків Дж. Сороса розробив і здійснив інтервенції в Азійсько-Тихоокєанському регіоні, Російській Федерації та Європі (1992, 1997,1998 рр.), які супроводжувалися спеціальними інформацій-но-психологічними операціями: виступи і заяви Дж. Сороса та інших мас-медіа про невизначеність валюти «євро», необхідність девальвації російського рубля, трансформацію ринку цін¬них паперів у Японії, про залежність німецької марки від девальвації фінансового ринку Росії. За оцінками британських і французьких експертів, чистий прибуток Сороса в результаті інформаційної акції та інтервенції на ринках склав близько 300 млн. дол. Здійснення несанкціонованих інформаційних атак проти банківських мереж і систем Іспанії, коли найбільші іспанські банки тратили 127 млн. дол. США, змусило в подальшому уряд Іспанії розпочати загальнонаціональну програму боротьби з міжнародною комп'ютерною злочинністю в економічній сфері, об'єднати свої зусилля для протидії транснаціональним угрупованням з іншими країнами в Європі, Латинській Америці, Азії в рамках Інституту глобальних інформаційних досліджень (Мілан, Італія).

Специфікація діяльності Інституту - захист інформаційно-комунікаційних систем банківської сфери, телекомунікацій, страхового бізнесу, урядових структур та систем національної безпеки. Завдяки спільному проекту «ПАРС» вдалося досягти сталої безпеки банківських систем, взаємодії країн та регіонів світу в боротьбі з промисловим шпигунством, хакерством та між¬народним інформаційним тероризмом.

Як елемент впливу на урядові структури Югославії було використано інформаційну загрозу превентивної економічної блокади. Держ-секретар адміністрації Б. Клінтона з проблем зовнішньої політики М. Олбрайт з цього приводу заявила, що країни НАТО та їх союзники розглядають можливості обмеження поставок енергоносіїв у Югославію, а хакерам ЦРУ було поставлено завдання розкрити секретні рахунки Є. Мілошевича в зарубіжних банках як мотив притягнення його до Міжнародного Суду за економічні злочини перед своїм народом .

Корпоративні війни в інформаційній сфері позначені інтенсивним злиттям ТНК, домінуванням в інформаційному секторі світової економіки групи інформаційно розвинутих країн, використанням стратегії інформаційного імперіалізму та значним обмеженням розвитку економічної системи країн незахідної цивілізації. Діяльність корпорацій Японії на ринку високих технологій стала однією зі складових потужного економічного зростання країни в повоєнний період і жорсткої конкуренції на міжнародній арені із застосуванням маніпулятивних технологій мас-медіа для дискредитації потенційних конкурентів.

Суспільна сфера виступає найбільш вразливою для інформаційних впливів, оскільки включає системи формування громадської думки, структури засобів масової комунікації, інформаційно-організаційні структури політичних партій, громадських рухів, національно-культурних та релігійних інституцій, структури забезпечення основних прав і свобод, плюралізму і незалежності виявлення поглядів, вільного обміну ідеями та інформацією. Так, у рамках операції НАТО «Союзницька сила» було застосовано засоби впливу проти інфоінфраструктури Югославії, проурядових ЗМК, системи формування громадської думки: від бомбардування телерадіостанцій, жорсткого контролю національного інформаційного простору, заборони на мовлення в аналоговому форматі до заміни і виведення інформаційного простору за межі національної території за допомогою технологій і створення нової інформаційної реальності для національного суспільства. Сербський парламент у відповідь на загострення косівської кризи прийняв Закон про суспільну інформацію, за яким було заборонено трансляцію зарубіжних програм на території країни через національні канали комунікації. Зокрема дискримінаційні штрафи, які потрібно було сплатити протягом доби, і заборона інформаційної і професійної діяльності торкнулися засобів масової комунікації.

Перебіг подій виявив нові форми, методи та елементи інформаційних озброєнь, підтвердив, що в умовах збройного конфлікту досконале управління інформаційними кампаніями обумовлює досягнення переваг. У результаті інформаційної війни в Чечні (Росія) було сформовано систему відповідної суспільної думки в країні про необхідність саме воєнного силового розв'язання проблеми .

Глобального характеру набули інформаційні загрози в науково-технологічній сфері: від феномена транскордонного переміщення нтелектуальних ресурсів, тобто вивезення інформації унікального іауково-технологічного характеру на біологічних носіях до міжнародних : систем спостереження, аналізу та прогнозування тенденцій науково-ехнологічного розвитку в різних країнах із метою доступу до конфіденційних баз і банків даних. Критичними для безпеки у сфері науки та технологій є структури нагромадження науково-технічної інформації, інституції та структури фундаментальних і прикладних досліджень, об'єкти інтелектуальної власності, ноу-хау.

Інформаційно-технологічний аспект безпеки зорієнтований на реалізацію системних заходів, спрямованих на максимальне вдосконалення науково-технологічної сфери, ефективний захист інтелектуальних ресурсів. Проблема інформаційної оезпеки в цій сфері тісно пов'язана з діяльністю промислової розвідки, несанкціонованим втручанням у конфіденційні мережі та системи, кібернетичними (хакерськими) війнами спеціалізованих підрозділів жремих країн, конкуренцією на світових ринках. Відомими стали інформаційні операції в галузі цифрового мобільного телебачення, нейронних комп'ютерів, новітнього програмного забезпечення, біотехнологій Японії, США, Ізраїлю, країн ЄС, де системи аналізу науково-технологічної інформації є елементом державної політики та доктрини аоєнної безпеки. Аналітичні дослідження науково-технологічного потенціалу країн Європи за допомогою методик «Моссад» дали змогу Ізраїлю скерувати технологічний розвиток країни, розширити ринки ібуту інформаційних продуктів та біотехнологій, усунути конкурентів (викрадення технологій проекту «Міраж», Франція). Аналіз системи наукових грантів, які поширювалися в Україні зарубіжними фондами, свідчить про особливу зацікавленість провідних країн світу до науково технологічних розробок Інституту Патона, Інституту надтвердих матеріалів, інституту біотехнологій, Інституту проблем матеріалознавства тощо. Так, представництвом України протягом 1992-1998 років було здійснено широкомасштабне дослідження ходу реформ в Україні, аналіз діяльності банківської системи, використано можливості для перспективного придбання ліцензій та патентів на винаходи, які віднесені до категорії національного надбання і не мають аналогів у світі. З одного боку це свідчить про потужність інтелектуального потенціалу України, з іншого - про міжнародну конкуренцію з боку західних країн у галузі високих технологій та наукових досягнень.[3]

У військовій сфері вразливими в умовах інформаційного протиборства вважаються інформаційні ресурси збройних сил, ВПК, системи управління військами, системи контролю і постійного спостереження, канали надходження інформації стратегічного, оперативного, розвідувального характеру. Наприклад, США використали свої інформаційні можливості для виявлення програми розробки ядерної зброї в Кореї і для укладення детальної угоди з її ліквідації; для оперативного з'ясування і попередження співробітництва Росії та Китаю з Іраном в ядерній та ракетній галузях: для забезпечення механізму контролю ООН з інспектування іранських ядерних об'єктів, а також для вивезення ядерного потенціалу і тактичної зброї з України, викриття контракту поставки французької зброї до Бразилії, операції з відмивання грошей за продаж зброї в треті країни. Система як засіб доступу до будь-яких видів інформації у глобальному вимірі орієнтована на перехоплення інформації урядових, комерційних, приватних структур у будь-якому регіоні світу. За допомогою системи здійснюється доступ до всіх основних компонентів глобальної інфраструктури. У ході операції «Союзницька сила» у відповідь на бомбардування інфраструктури Югославії сербські хакери заблокували за допомогою атаки офіційний сервер НАТО, ряд інших військових та урядових сайтів країн-членів Альянсу повідомленнями з макровірусами, що підтвердило прогнози про перенесення військових операцій у кіберпростір, на рівень інформаційного протиборства. А керівництво СФРЮ розсекретило через мережу Іпіегпеї інформацію про американський план «Корені», яким планувалася етнічна та воєнна дестабілізація на Балканах з метою закріплення тенденції необоротних змін на посттоталітарному просторі .[4]

Духовна сфера стає критичною в умовах конфесійного протистояння, релігійного фанатизму, трансформації духовних ідеалів та морально-етичних цінностей. Проявом критичності духовної сфери (Ірландія, Алжир, Ізраїль, Афганістан, Китай, Іран) на міжнародному рівні стала проблема, пов'язана з рішенням керівництва ісламського радикального руху «Талібан» (Афганістан) про руйнування неісламських релігійних пам'яток, що віднесені до глобальної культурної спадщини і перебувають під охороною ЮНЕСКО. У терміновому порядку було схвалено резолюцію ГА ООН, заяву голови Ради Безпеки та Генерального директора ЮНЕСКО (16 березня 2001 р.), в якій було засуджено иандальні акти руйнування пам'яток із причин релігійного фанатизму.

Відповідно до критичних сфер міжнародного співробітництва класифікуються загрози для інформаційної безпеки. Існують різні типології загроз, але, узагальнюючи, можна виділити: інформаційно-технологічні, інформаційно-комунікаційні, інформаційно-психологічні. Інформаційні загрози реалізуються через порушення інфраструктури, вільного обігу інформації, неправомірні дії щодо використання інформації; через невід-повідність інформаційної політики, засобів інформування громадськості і а ЗМК життєво важливим інтересам суспільства. [1]

Широке використання маніпулятивних технологій, тенденційна модифікація інформаційних ресурсів, формування викривленої інформаційної реальності призводить до зруйнування глобального інформаційно-психологічного середовища, і рансформації ціннісних орієнтацій суспільства, порушення фундаментальних прав і свобод як складових міжнародної інформаційної політики.

Феномен міжнародної інформаційної безпеки обумовлюється стратегічною спрямованістю інформаційних озброєнь проти критично важливих структур життєдіяльності і функціонування міжнародного співтовариства, визнання інформаційної зброї як нового глобального виду зброї масового ураження, катастрофічного за наслідками свого застосування (деякі дослідники називають інформаційні озброєння «інформаційним апокаліпсисом»), необхідністю створення міжнародного механізму протидії і попередження глобальних інформаційних війн у рамках політичної компетенції ООН, регіональних міжнародних організацій з проблем безпеки та оборони, політичних рішень на національному рівні.

Таким чином, проблема міжнародної інформаційної безпеки є вагомою складовою загальних проблем національної, регіональної та і побальної політики у сфері міжнародних інформаційних відносин і проявом тенденцій нових глобальних викликів і глибинних процесів і побалізації комунікацій.

Процеси світової глобалізації, тенденції зрощування глобальних і регіональних проблем вплинули на можливості суверенних держав визначати напрями і стратегії політичних змін як всередині країни, так і в світі в цілому, обумовили необхідність створення потужного механізму міжнародних інститутів на регіональному рівні для розв'язання глобальних проблем міжнародного співробітництва характерною рисою європейської інформаційної політики в галузі безпеки та превентивної дипломатії є включення в систему прийняттю рішень регіональних міжурядових інститутів ОБСЄ та НАТО. Стратегій становлення інформаійного суспільства як основа міжнародного співробітництва та інтеграції країн Європи, нова регіональна політика, розвиток інтелектуальної (інформаційної) економіки, глобалізація та її наслідки для європейської спільноти обумовлюють діяльність міжнародної організації ОБСЄ, яка є правонаступницею наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) - політичного консультативного процесу, започаткованого 1972 року як Постійний міжнародний політичний форум між країнами НАТО та колишнього Варшавського договору.

Ідея проведення НБСЄ виникла в 60-х роках з метою врегулювання кризових ситуацій за допомогою доктрини миротворчості, превентивної дипломатії, переговорних процесів. Одним із перших документів про скликання НБСЄ як авторитетного міжнародного форуму була Бухарестська Декларація про зміцнення миру і безпеки в Європі 1966 року. Передбачалося обговорити і закріпити політичні і територіальні реалії Європи, відкрити інформаційний простір країн-учасниць для вільного обміну ідеями, вільного виявлення поглядів і професійної діяльності, зняти ідеологічне протистояння і міжнародну напруженість у відносинах між Заходом і Сходом. У період 1972-73 рр. у Гельсінкі відбулися консультації, у результаті яких були схвалені Заключні рекомендації конференції, що дістала назву «Блакитна Книга», і передбачали організаційні основи проведення Наради.

Основним підсумком діяльності НБСЄ стало ухвалення 1 серпня 1975 року Політичної Декларації - Гельсінського Заключного акту, який стосувався трьох основних сфер:

- безпеки і роззброєння, інформаційними складовими чого стали проблеми регіоншіьної безпеки, розвиток політичного діалогу між країнами НАТО та колишнього Варшавського договору, інформаційно-аналітичне забезпечення прийняття спільних політичних рішень, обмін інформацією військового призначення для врегулювання регіональних конфліктів, забезпечення інформаційної безпеки і здійснення програми захисту від зовнішніх і внутрішніх інформаційних загроз, дотримання основних прав і свобод людини;

- економіки, науки, нових технологій та охорони навколишнього середовища, що включають поглиблення співпраці та обмін інформацією в галузі економіки, медицини, ядерної енергетики, співробітництво і дослідження у сфері нових комунікаційних та інформаційних технологій, раціональне використання природних ресурсів, спільне вирішення економічних проблем в європейському регіоні;

- співробітництва в гуманітарній та культурній сферах, яке передбачає участь ОБСЄ в інформаційних програмах міжурядових організацій - Ради Європи, Європейського Союзу та НАТО, міжособистісні контакти громадян різних країн, забезпечення плюралізму засобів масової комунікації, сприяння професійній діяльності журналістів, обмін у галузі культурного надбання, створення інформаційного банку даних спільної європейської спадщини «Пам'ять Європи», реалізація освітніх програм за новими напрямами комунікаційних та інформаційних технологій.

Нарада мала підбити підсумки Другої світової війни, зафіксувати існуючий політико-територіальний устрій, зміцнити загальноєвропейську безпеку, відкрити можливості для розширення і активізації всебічною співробітництва між державами європейського регіону. [5]

Загальноєвропейські політичні консультації, початок яким було покладено в Гельсінкі, набули нового змісту, відповідно до змін у міжнародному співробітництві. Визначальними етапами у діяльності ІІІ.СЄ стали форуми у Белграді (1977-78 рр.), Мадриді (1980-83 рр.), Іельсінкі (1992-94 рр.), Варшаві (1996-98 рр.), Стамбулі (1999 р.), Відні ( 2000 р.).

До організації входять 54 країни Європи та світу, представники яких у рамках постійної Ради ухвалюють політичні рішення з усіх питань поточної діяльності ОБСЄ.

До компетенції ОБСЄ як суб'єкта міжнародних інформаційних відносин (рішення про перетворення „Наради" в „Організацію" було прийнято на Будапештській конференції глав держав і урядів 1994 року) відносять напрями діяльності, визначені Гельсінською угодою (1975 р.), політичними меморандумами та іншими заключними документами організації. Засади інформаційної політики ОБСЄ викладені в розділі «Співробітництво в гуманітарній та інших галузях» Гельсінського Заключного акту 1975 року. Країни-учасниці, усвідомлюючи потребу встановлення взаєморозуміння між державами, відзначаючи важливе значення інформації та підкреслюючи істотну і впливову роль преси, радіо, телебачення, кіно, видавництв, ставлять за мету сприяти вільному і незалежному поширенню всіх форм інформації, заохочувати співробітництво в галузі комунікації та міжнародних інформаційних відносин, створювати умови для здійснення професійної діяльності представникам засобів масової комунікації незважаючи на кордони і в зонах воєнних конфліктів. Зокрема, у документі визначено такі напрями співпраці в інформаційній сфері, як забезпечення вільного доступу до інформаційних джерел, сприяння поширенню інформації, важливої для суспільства; ефективне поширення друкованої інформації (газет, журналів, інших друкованих видань), сприяння поширенню кінорадіотелевізійної продукції; співпраця в галузі інформації, яка передбачає заохочення міжнародного обміну інформацією на основі коротко або довгострокових угод чи домовленостей, зокрема між медіаорганізаціями (телеграфними агентствами, видавництвами, видавничими організаціями, телерадіо-організаціями, журналістськими спілками і федераціями); вдосконалення умов діяльності журналістів, що передбачає спрощення процедури видачі віз, оформлення поїздок журналістів країн-учасниць, сприяння ввезенню технічного устаткування для здійснення професійної діяльності.

Крім того, Гельсінський Заключний акт містить низку інших розділів, що стосуються діяльності в галузі інформації: розділ про обмін економічною і комерційною інформацією, який включає публікацію статистичних даних про виробництво, національний прибуток, бюджет, споживання, зовнішню торгівлю; розділ про поширення інформації, яка використовується для економічного прогнозування з метою розвитку торгівлі, вільного переміщення товарів і послуг через кордони держав; розділ про співробітництво у галузі культури, в якому йдеться про розширення зв'язків між країнами. У Гельсінському Заключному акті під впливом інформаційної революції перед країнами-учасницями ОБСЄ були поставлені головні цілі: забезпечити вільний обмін ідеями, і юглядами за допомогою традиційних або нових комунікаційних засобів незалежно від територіальних і мовних бар'єрів.[12]

Заключний акт - це знаменний міжнародний політичний документ, який заклав основи для забезпечення миру, стабільності та співпраці в Європі, крім того, ним європейські держави, США та Канада підтвердили прихильність принципам миру і співробітництва на засадах ООН.

Подальші угоди, підписані в рамках ОБСЄ, сприяли розширенню діяльності в галузі інформації і комунікації, що відбито в пакетах документів політичних декларацій 1975-1991 рр., зокрема, йдеться про Мадридський Заключний документ (1986-88 рр.), Віденський Заключний документ (1980-83 рр.), Стокгольмський Заключний документ (1986 р.), Комюніке Лондонського Інформаційного форуму ОБСЄ (1990 р.).

Важливим етапом на шляху досягнення політичного консенсусу стало прийняття Віденського Заключного документу, підписаного в січні 1989 року, яким країни-учасниці проголосили своїм обов'язком «докладати подальших зусиль у напрямі більш вільного та широкого поширення інформації всіх видів, сприяти співробітництву в сфері інформації та поліпшенню умов праці журналістів, гарантувати індивідам право вільно вибирати для себе джерела інформації». Цей документ відображає значний прогрес у вирішенні спірних проблем права країн припиняти телерадіомовлення з-поза меж,національних територій. Раніше позиція Радянського Союзу стосувалася права припиняти телерадіомовлення з-за кордону в інтересах державної безпеки і суверенності СРСР (на території СРСР припинялися трансляції радіостанцій „Голос Америки", „Свобода", „Німецька хвиля", „Радіо Ватикану", „Вільна Європа" та ін.).

Країни-учасниці зобов'язувалися «гарантувати, що радіослужби, які працюють відповідно до положень ІТУ (Міжнародної Телекомунікаційної Спілки) про радіомовлення, можуть безпосередньо і безперешкодно транслюватися в цих країнах».

Якщо на Віденській зустрічі було досягнуто домовленості про проведення Інформаційного форуму з метою обговорення актуальних проблем доступу, поширення та обміну інформацією в країнах- учасницях НБСЄ/ОБСЄ, то Інформаційний форум, який відбувся у Лондоні 1990 року, виніс на політичні дискусії проблеми транскордонного поширення інформації, вільного доступу та обміну інформаційними даними, поглиблення співпраці в галузі інформаційних відносин, спри¬яння діяльності журналістів.

З програмними заявами з проблем співробітництва в галузі інформації, реалізації домовленостей, узгоджених у Гельсінкі, Мадриді та Відні, виступили глави всіх делегацій країн-учасниць. Згідно з рішеннями уряду Франції, журналістам із країн НБСЄ/ОБСЄ видаються багаторазові візи строком на один рік (процедура надання віз у Францію із впровадженням комп'ютерних технологій займає кілька днів) для безперешкодного здійснення професійної діяльності. Позитивну реакцію західних країн викликала пропозиція радянської сторони про створення спільно-європейської інформаційно-культурної телепрограми. Інша пропозиція -про створення спільної Європейської інформаційної ради з метою сприяння неформальному живому обміну думками за участю представників урядових і журналістських організацій - не набрала більшості голосів. Країни Європейського Союзу та НАТО запропонували передбачити здійснення спільних проектів на комерційній основі для розвитку сучасних засобів зв'язку, створення загальноєвропейських технологічних стандартів у галузі телекомунікацій, аудіовізуальних засобів, комп'ютерних технологій, стандартизації, інтегрування та кодування інформації.[8]

На Лондонському Інформаційному форумі були розглянуті пропозиції щодо умов роботи журналістів: скорочення строків надання віз; вільне пересування журналістів через території країн-учасниць ОБСЄ без супроводу офіційних представників; вільний доступ журналістів до засобів передачі інформації з країн перебування; скорочення зон, закритих для доступу журналістів; співробітництво громадян країн ОБСЄ із зарубіжними засобами масової комунікації як кореспондентів; можливість оренди приміщень різного призначення без посередництва відповідних організацій. Мандат Лондонського Інформаційного Форуму не передбачав заключного узгодженого документа, але групою «Н+Н» (Нейтральні та Неприєднані) був підготовлений проект Комюніке інформаційного характеру, в якому сторони погодилися спрямувати всі пропозиції, внесені на форумі, на Конференцію з питань безпеки і співробітництва в Європі у Гельсінкі (1992 р.).

Другим пакетом політичних декларацій ОБСЄ стали Паризька хартія для нової Європи (1989 р.); Копенгагенський заключний документ (1990 р.); Московський заключний документ (1991р.); Женевська хартія національних меншин (1991 р.); Гельсінський документ (1992 р.).

Важливою подією в політичній діяльності ОБСЄ вважається Перша Конференція НБСЄ/ОБСЄ з гуманітарного виміру (Париж, 1989 р.), де були розглянуті нові політичні завдання організації і проголошено 10 принципів співробітництва країн-учасниць:

1) повага до суверенітету (в тому числі інформаційного);

2) невтручання у внутрішні справи інших країн (відмова від інформаційного тиску і маніпулювання інформацією з недобросовісними намірами);

3) мирне врегулювання спорів (пропаганда ідей толерантності та культури миру);

4) територіальна цілісність (заборона підбурювання до сепаратизму і протистояння);

5) повага до прав людини та основних свобод, включаючи свободу виявлення поглядів, переконань (недопущення дискримінації за інформаційною ознакою);

6) непорушність кордонів (інформаційна безпека);

7) утримання від використання сили або погрози силою (уникнення зовнішніх інформаційних загроз);

8) рівність та право на самовизначення (забезпечення інформаційних прав національних меншин);

9) співробітництво між державами на основі домовленостей у політичній, економічній, інформаційній і культурній сферах; 10) дотримання зобов'язань, встановлених міжнародними догово¬рами та положеннями Гельсінського Заключного акту та інших відповідних документів НБСЄ/ ОБСЄ.

Однак необхідно підкреслити, що із різних причин Паризька Хартія для Нової Європи - Заключний документ першої конференції з гуманітарного виміру не вирішила безпосередніх проблем прямого та опосе-редкованого впливу інформації на міжнародну і національну політику, дотримання основних інформаційних прав і свобод людини та ЗМК.

Друга конференція НБСЄ/ОБСЄ з гуманітарного виміру, яка проходила в Копенгагені (1990 р.), прийняла документ про основні права людини. Країни-учасниці погодилися гарантувати, що будь-які обмеження основоположних прав і свобод повинні бути передбачені законом.

Послідовні відповідно до зобов'язань країн-учасниць за міжнародним правом - Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (1966 р.) і відповідно до Загальної декларації про права людини (1948 р.). Кожне обмеження прав і свобод повинно в демократичному суспільстві відповідати одній із цілей певного закону та бути суворо пропорційним меті такого закону». Ці положення відповідають вимогам контрольних обмежень, сформульованим Європейським СуДом із прав людини, - законність, законність мети та пропорційність. У Копенгагенському документі держави-учасниці ОБСЄ підтвердили формулювання про свободу вираження поглядів відповідно до змісту статті 10 Європейської конвенції про права людини 1950 р. Зокрема, поряд із визначенням права на свободу вираження поглядів відповідно до міжнародних стандартів, країни-учасниці зобов'язалися припинити і заборонити поширення інформації, яка містить пропаганду ідей національної, расової та релігійної ненависті, вважаючи, що загроза расизму, ксенофобії та етнічної ненависті перешкоджатиме цілям безпеки і співробітництва в Європі.

Документи III Конференції з гуманітарного виміру (Москва, 1991 р.) ше раз підтвердили та розвинули політичні погляди НБСЄ/ОБСЄ на право вільного вираження поглядів та свободу засобів масової комуні¬кації, визнавши право ЗМК вільно збирати, висвітлювати та поширювати інформацію, новини та погляди.

Гельсінський заключний документ - політична декларація „Проблеми доби змін" (1992 р.) відбивала досягнуту домовленість щодо реформування інститутів НБСЄ, запровадження посади Верховного комісара у справах національних меншин, формування механізму і іревентивної дипломатії та здійснення миротворчих операцій. Концепція превентивної дипломатії ОБСЄ, створена на основі доповіді Генерального секретаря ООН Бутроса Бутроса Галі «Порядок денний для миру» (1992 р.), передбачала широкий спектр заходів - політичних, економічних, дипломатичних, інформаційних, спрямованих на попередження конфліктів та кризових ситуацій у регіоні. З цією метою ОБСЄ було запроваджено спеціальні «місії для встановлення фактів» та «місії доповідачів», до обов'язків яких входить збирання, обробка і поширення інформації про конфліктонебезпечнізони; інформування Організації про розвиток подій, проведення відповідних консультацій з урядами країн-учасниць на основі офіційної інформації, поданої на прохання місій НБСЄ/ОБСЄ, відрядження спеціальних посланників для перевірки достовірності інформації. ОБСЄ створила спеціальну інформаційну систему раннього попередження щодо екологічних загроз, ядерних аварій, стихійного лиха, епідемій, голоду.[3]

Політичні, економічні, дипломатичні та військові заходи превентив¬ної дипломатії ОБСЄ включають такі інформаційні компоненти, як переговорні процеси (політичні комунікації), об'єктивне висвітлення сутності конфлікту в засобах масової комунікації; спостереження за проведенням референдумів і виборів та інформаційно-аналітичні моніторинги ЗМК; підтримання контактів та обмін інформацією з опозиційними групами, надання фінансової допомоги незалежним і демократичним засобам масової комунікації, забезпечення вільного пересування представників ЗМК для здійснення професійної діяльності через кордони країн-учасниць ОБСЄ. Посилаючись на положення І г п.сінської Декларації (1992 р.), НБСЄ/ОБСЄ направила офіційні місії для встановлення фактів, подання доповідей та нагляду за ситуацією до регіонів, події в яких становлять загрозу загальній безпеці в Європі (Но( водина, Косове, Скоп'є, Грузія, Естонія, Латвія, Молдова, Нагірний Карабах, Крим, Чечня, Югославія). Інформаційні заходи передбачають Шбезпечення основних прав і свобод людини щодо вільного вираження поглядів, взаємне інформування країн-учасниць ОБСЄ про реалізацію Прийнятих рішень, створення мережі інформаційно-аналітичних центрів і публікацію результатів спостереження і досліджень з метою з'ясування громадської думки та коригування політичних рішень. У 1994-2001 рр. під егідою ОБСЄ було підготовлено ряд політичних декларацій: Будапештський заключний документ 1994 р., Віденську декларацію 1994 р., Лісабонський заключний документ 1996 р., Варшавський підсумковий документ (1998р.), Заключний документ Стамбульського самміту ОБСЄ (1999 р.), Підсумкові документи Постійної Ради ОБСЄ (2000-2001 рр.), в яких було підтверджено прагнення країн-учасниць дотримуватись попередніх домовленостей, ухвалено рішення про трансформацію міжнародного політичного процесу НБСЄ в Організацію з безпеки і співробітництва (з 1 січня 1995 року), визначено структуру, постійні органи, статут та процедуру прийняття політичних рішень, функції місій ОБСЄ у країнах-учасницях. Головними методами діяльності організації визначено місії спостереження, посередництва, моніторингу ситуації, забезпечення прав людини, захист прав націо¬нальних меншин.

У Будапешті (на самміті ОБСЄ) було підписано Підсумковий документ 1994 року «На шляху до справжнього партнерства у нову добу», в якому країни-учасниці не лише підтвердили намір виконувати попередні домовленості, а й зафіксували зміни наприкінці XX століття, що обумовили нові пріоритети співпраці. Окремим розділом документа є укладений на основі Гельсінського Заключного акту (1975 р.), Паризької хартії та Гельсінського документу (1992 р.) і погоджений з країнами-учасницями ОБСЄ Кодекс поведінки в умовах врегулювання військово-політичних конфліктів та миротворчих операцій. Інформаційна проблематика самміту стосувалася глобального обміну військовою інформацією як ефективного механізму підтримання стабільності, підвищення транспарентності та співробітництва в регіоні діяльності ОБСЄ. У документі підкреслюється, що глобальний інформаційний обмін сприяє встановленню обмежень на застосування певних видів і систем озброєння, вдосконалює механізми обміну інформацією загалом, підвищує практичну значимість інформаційно-аналітичного забезпечен¬ня прийняття рішень у рамках ОБСЄ.

Лісабонський самміт ОБСЄ (1996 р.) став знаковим для системи європейської безпеки. На ньому було прийнято Декларацію «Про модель спільної та всеохоплюючої безпеки для Європи XXI століття», в якій зафіксовано основні положення майбутньої європейської безпеки: забезпечення національних інтересів країн-учасниць, рівноправність співробітництва у врегулюванні конфліктів та миробудівництві. Інформаційні складові військового, політичного, економічного, науково-технічного, екологічного та інформаційно-аналітичного співробітництва, викладені у відповідних розділах, засвідчують необхідність свободи вираження поглядів, пропаганду нової доктрини розвитку сучасного суспільства, розробки і прийняття Хартії прав національних меншин, в якій було б визначено правові норми заборони на інформацію, що містить ідеї агресивного націоналізму, расизму, ксенофобії, етнічної та релігійної нетерпимості.[7]

Концептуальною базою інституціоналізації ОБСЄ, як зазначається в Лісабонській декларації, повинен стати розподіл відповідальності між постійними органами ОБСЄ за безпеку і стабільність в європейському регіоні, взаємодія з іншими міжурядовими організаціями ООН/ ІОНЕСКО, ЄЄ, РЄ, НАТО, неурядовими організаціями та об'єднаннями. Інформаційними аспектами регіональної безпеки визнано: реалізацію методології превентивної дипломатії (переговорні процеси, попередження конфліктів, забезпечення професійної діяльності представників засобів масової комунікації, фінансову підтримку опозиційних ЗМК), інформаційне супроводження демократичних процесів - парламент¬ських і президентських виборів, референдумів, соціологічних опитувань, психологічні та технологічні заходи безпеки конфіденційної інформації при транскордонному переміщенні даних, застосування інформаційної зброї та методів електронної боротьби, інформаційно-аналітичне забезпечення керівних рішень.

Віденський і Варшавський підсумкові документи (1998 р.) продовжили стратегію трансформації політичного процесу НБСЄ, С і ановлення і розвиток політичного інституту ОБСЄ у контексті створення нової системи безпеки. У нових геополітичних умовах Організація акцентувала свою діяльність у напрямі європейської інтеграції та станов-ііеііня інформаційного суспільства.

На Стамбульському самміті (1999 р.) обговорювалися підсумки діяльності ОБСЄ за напрямами гуманітарного виміру, зокрема: т рховенство права, демократизація суспільства, громадянські і політичні права, поширення інформації про відкрите громадянське суспільство, права національних меншин, свободу вираження поглядів, вільні засоби Масової комунікації і вільний міжнародний інформаційний обмін гуманітарну безпеку тощо. Політична дискусія навколо проблеми вираження поглядів, вільних ЗМК та обміну інформацією визначила право на комунікацію як фундаментальні права і свободи людини, які зумов¬люють реалізацію інших прав. Стандарти, встановлені в документах організації як головні пріоритети гуманітарного виміру, повинні забезпечити реальну практику виконання зобов'язань ОБСЄ.

Представники країн-учасниць ОБСЄ засвідчили, що право на вільне вираження поглядів і незалежну діяльність ЗМК сприяє демократичному розвиткові, а обмеження свободи вираження поглядів є попередженням про можливі конфлікти в суспільстві. Було зазначено, що в ході врегулювання збройного конфлікту в регіоні ОБСЄ (Югославія) країни-учасниці використали засоби масової комунікації у воєнних цілях, застосували силу та військові удари по об'єктах ЗМК. Запропоновано виробити загальні принципи безпечного і надійного обміну інформацією в кризових ситуаціях і попередження поширення дезінформації, яка впливає на ескалацію конфлікту. У той же час країни-учасниці висловилися проти контролю і використання з боку недемократичних режимів державних ЗМК для необ'єктивного впливу на свідомість суспільства і створення викривленої інформаційної реальності. Підкреслювалося також, що авторитарні режими порушують фундаментальні права і свободи ЗМК, обмежують функціонування вільної незалежної інформації і застосовують насилля і переслідування журналістів, опозиційних політиків. Нерівність можливостей політич¬них партій у плані доступу до електронних і друкованих засобів масової інформації сприяє деформації виборчого процесу і недемократичності результатів. Представники неурядових організацій порушили питання про необгрунтовані звільнення журналістів і самоцензуру на державних каналах як механізми тиску на ЗМК та підрив їх реальної незалежності від урядових органів.

Учасники дискусії високо оцінили діяльність Представника з питань свободи засобів масової комунікації, його ключову роль у пропаганді норм і принципів ОБСЄ, проведенні інформаційно-аналітичних моніторингів, пов'язаних із порушеннями права на вільне вираження поглядів і ЗМК, боротьбі із різними видами опосередкованої цензури, поширенням ідей агресії і насилля в кризових і постконфліктних ситуаціях. Було висловлено пропозиції про ефективність подальшої діяльності, зокрема, шляхом співробітництва з Радою Європи, ООН/ ЮНЕСКО, секретаріатом Пакту про стабільність у Південно-Східній Європі та місіями ОБСЄ в країнах-учасницях. У результаті обговорення в підсумковому документі з гуманітарного виміру були прийняті відповідні рекомендації з проблем інформації і комунікації, спрямовані на розвиток співробітництва з міжнародними універсальними та регіональними організаціями з метою вдосконалення міжнародних механізмів у галузі інформаційного права; перегляду законодавчих обмежень, встановлених законами про ЗМК, законами про вибори та карним кодексом, які обмежують права на вільне вираження поглядів; порівняльний аналіз ситуацій щодо вільного вираження поглядів у країнах-учасницях ОБСЄ для оцінки діяльності ЗМК; активізацію діяльності Представника ОБСЄ з питань свободи ЗМК на місцях на основі координації дій з іншими міжнародними інституціями та неурядовими організаціями. Стамбульський самміт окреслив гуманітарні підходи ОБСЄ до політичних процесів у регіоні, засвідчив налаштова-ність організації до ефективного співробітництва в інформаційній сфері.

Динамічна трансформація світової політики вплинула на хід політичних дискусій у рамках Віденської сесії ОБСЄ 12-13 березня 2001 року, де обговорювалися гуманітарні чинники діяльності Організа¬ції, зокрема проблема «Свобода вираження поглядів: сучасне і майбутнє». Результатом обговорення стало прийняття рекомендацій щодо забезпечення права вільного вираження поглядів і здійснення конкретних заходів у напрямі вдосконалення системи демократичних інститутів у країнах-учасницях ОБСЄ. Рекомендації, призначені для країн-учасниць, урядових і неурядових організацій, включають положення про відповідність національних норм і принципів у галузі свободи вираження поглядів міжнародним стандартам (Європейська Конвенція з Прав людини, 1951р. з поправками 1998р.), про конституційне забезпечення основних прав і свобод, дотримання принципів безсторонності і прозорості судових рішень, визнання конфіденційності інформації лише V випадках абсолютної необхідності для демократичного суспільства з мстою забезпечення його життєдіяльності. Окремі положення стосуються відповідальності за спотворення інформації відповідними особами.

Також зазначається, що забезпечення вільного доступу до інформації є необхідною умовоюдотримання права на свободу слова: уряди не повинні застосовувати податкові чи ліцензійні заходи з метою обмеження діяльності незалежних ЗМК.

Щорічні наради ОБСЄ (Відень, 2000-2001 рр.) зафіксували послідовну позицію організації щодо порушень права на вільне вираження поглядів у зонах воєнних конфліктів у Росії (Чечня), Бєларусі, Ірландії, Югославії, Вірменії, Азербайджані і закликали до підтримки і стабільності демократичних перетворень, проведення внутрішньої і зовнішньої політики на основі загальновизнаних принципів та взятих на себе зобов'язань.[3]

Розділ 2. Еволюція формування інформаційної безпеки Естонії

Насьогодні Європейська Комісія бере участь у роботі Великої Вісімки, Організації економічного співробітництва і розвитку та ООН. Приватний сектор працює над проблемами безпеки в таких організаціях, як Глобальний бізнес-діалог (www.GBDe.org) або Глобальний Інтернет-проект (www.GIP.org). Основне завдання ЄС - подальше зміцнення діалогу Європейської Комісії з міжнародними організаціяи та партнерами щодо проблеми мережевої безпеки та, зокрема, щодо зростаючої залежності від електронних мереж.[3]

2.1 Історичні етапи формування інформаційної безпеки в Естонії

10 березня 2004 року було створено Європейську агенцію з питань мережевої та інформаційної безпеки (European Network and Information Security Agency - ENISA). Це спеціалізована агенція ЄС, діяльність якої спрямована на зміцнення можливостей європейської спільноти, країн-членів, а також ділових кіл в сфері попередження і реагування на проблеми, пов'язані з інформаційною безпекою.

Основними напрямами діяльності Агенції є: надання консультацій та допомоги Комісії і країнам-членам в сфері інформаційної безпеки; збір та аналіз даних щодо безпекових інцидентів в Європі та ризиків, що виникають; розробка методів оцінки та управління ризиками для підвищення здатності ЄС реагувати на загрози інформаційній безпеці; підвищення обізнаності та розвиток співробітництва між різними акторами в сфері інформаційної безпеки, зокрема шляхом стимулювання взаємодії між державним і приватним секторами. Агенція також допомогає Європейській Комісії у попередній технічній роботі з метою оновлення і вдосконалення європейського законодавства в сфері мережевої та інформаційної безпеки .

У своїй діяльності Агенція спирається на щорічні робочі плани/програми, які містять перелік основних пріоритетів і цілей та запланованих заходів для виконання поставлених завдань. Так, у робочій програмі Агенції на 2010 рік визначено такі стратегічні пріоритети:

1. Підвищення здатності європейських електронних мереж протистояти зовнішнім впливам

В рамках цього напряму діяльність Агенції включає такі заходи:

1) надання підтримки зусиллям зацікавлених сторін у створенні довідника з практики сповіщення про інциденти;

2) надання допомоги провайдерам у зміцненні стійкості їхніх мереж через проведення аналізу правових і політичних перешкод в обміні інформацією та визначення критерієв стійкості систем;