Історичний розвиток взаємодії слідчих та оперативних підрозділів

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ВЗАЄМОДІЇ СЛІДЧИХ ТА ОПЕРАТИВНИХ ПІДРОЗДІЛІВ

Б.К. Слободянюк, аспірант кафедри кримінального права та процесу Східноєвропейського національного університету ім. Л. Українки

Анотація

Розглянуто взаємодію слідчих та оперативних підрозділів на території сучасної України в історичному розрізі. Визначено проблеми, з якими стикались органи досудового розслідування та оперативних підрозділів на різних етапах розвитку. Здійснено короткий огляд нормативно-правових документів, які регулювали спільну діяльність вказаних підрозділів.

Ключові слова: правоохоронні органи, органи слідства, оперативні підрозділи, розслідування, дізнання, взаємодія.

Рассмотрено взаимодействие следственных и оперативных подразделений на территории современной Украины в историческом разрезе. Определены проблемы, с которыми сталкивались органы досудебного расследования и оперативных подразделений на разных этапах развития. Осуществлен краткий обзор нормативно-правовых документов, регулирующих совместную деятельность указанных подразделений.

Ключевые слова: правоохранительные органы, органы следствия, оперативные подразделения, расследование, дознание, взаимодействие.

Keywords: law enforcement agencies, investigators, operative subdivisions, investigation, inquiry, interaction.

Проблема погодженої взаємодії правоохоронної системи в цілому та окремих її органів зокрема є універсальною і актуальною для здійснення діяльності державного апарату будь- якої країни. Як видно з історичного та закордонного досвіду виникнення й розвитку форм взаємодії в системі органів слідства та оперативних підрозділів, проблемі цієї взаємодії в різний час приділялося багато уваги. Форми та методи такої взаємодії виникали та видозмінювалися залежно від історичної обстановки чи конкретних завдань, які поставали перед державою.

У теорії оперативно-розшукової діяльності та кримінальному процесі наукове дослідження питань взаємодії різних правоохоронних структур їх підрозділів та посадових осіб під час розслідування злочинів провадиться у різних напрямах. На сьогодні це питання можна вважати ґрунтовно розробленим.

Детальний розгляд питання взаємодії слідчого з оперативними підрозділами у боротьбі зі злочинністю були предметом наукових досліджень багатьох учених, зокрема Ю. М. Бєлозьорова, Р. І. Благути, А. Ф. Волобуєва, І. Ф. Герасимова, Л. Я. Драпкіна, М. П. Климчука, В. П. Корж, І. В. Озерського, В. Ю. Шепітька та ін. Науковці проводили аналіз взаємодії слідчого та працівників оперативних підрозділів під час розслідування окремих видів злочинів, їх профілактики, розшуку осіб тощо.

Водночас взаємодію слідства з оперативними підрозділами до 1917 р. вітчизняні учені не вивчали ґрунтовно. Окремі аспекти розкриті лише у класичних роботах російських науковців.

І. В. Гессена, В. К. Случевського, Д. Г. Тальберга, І. Я. Фойницького. Теоретико-історичні питання взаємодії органів досудового слідства досліджувала Н. В. Мішаніна. В. В. Гібов, зокрема, розглядав аспекти взаємодії поліції з судово-прокурорськими органами та інститутом судових слідчих.

Окремі питання статусу судового слідчого та його процесуальних прав досліджені А. І. Тарасовим, Ю. В. Рощиною. Взаємодія органів дізнання та досудового слідства в УРСР розглядалась у публікаціях М. І. Бажанова, А. А. Горницького, А. І. Діденка, А. І. Дубинського, О. М. Подопрєлова. Створенню правоохоронних органів УНР та Гетьманської держави присвячені праці О. М. Мироненка, О. Л. Копиленка, О. В. Тимощука, В. С. Сідака. Окремі історико-юридичні дослідження щодо аналізу правових основ діяльності органів досудового слідства під час розвитку та становлення моделі правоохоронної системи СРСР проводилися С. В. Губаром та С. Л. Лимарченком.

До 1860 року, згідно із Зводом законів Російської Імперії, розслідування злочинів здійснювалося поліцією, а саме слідчими приставами [1, с. 21-56.]. Саме слідство поділялося на попереднє (встановлювався факт злочинного прояву) та формальне (з'ясовувалися питання винності особи та чи підлягає він покаранню) [2, с. 16]. У ролі слідчих зазвичай виступали квартальні наглядачі, у великих містах існували особливі посади слідчих приставів кримінальних справ [3, с. 64]. У 1860 році слідство (Указом імператора) було відокремлене від поліції та запроваджувалися посади судових слідчих у складі судового відомства, зокрема і на території України. У «Наказі судовим слідчим» як окремому додатку до Указу визначався порядок взаємодії судових слідчих з поліцією, що виконувала функції дізнання [4, с. 12-16.]. С. А. Шейфер висловлює думку про те, існувала особлива слідча влада, яка за своєю сутністю була близька до влади судової. Слідчу владу, разом із владою судовою й обвинувальною, в літературі того часу було запропоновано вважати особливою галуззю державної влади - «юстиційною» владою [5, с. 67].

Наприкінці ХІХ ст., внаслідок виникнення нового для того часу явища - організованої злочинності, почали більше уваги приділяти взаємодії різних судових та правоохоронних органів для задоволення потреб судово-слідчої практики. Г. Гросс у своїй роботі «Посібник для судових слідчих, чинів жандармерії й поліції» (1892 р.) запропонував науковий підхід, покладений у основу методики взаємодії в процесі розкриття та розслідування тяжких злочинів, збирання доказів, організації та планування розслідування. Декретом Ради Народних комісарів РРФСР «Про суд» від 22.11.1917 N° 1 були ліквідовані всі дореволюційні судові органи: прокуратура, адвокатура, інститут судових слідчих. Натомість було проголошено створення місцевих колегіальних судів і революційних трибуналів [7, с. 43-48]. Слідчий вважався виконавцем судової функції юстиції, а прокурор і органи дізнання (міліція, ВНК) - функції обвинувачення. Згодом Декрет ВЦВК Рад «Про народний Суд РРФСР» від 30 листопада 1918 р. встановив, що слідча комісія «могла звернутися за сприянням до Радянської міліції, а також до всіх приватних і посадових осіб, державних і суспільних установ» [8, с. 67-69]. Тобто влада також визнала необхідність у здійсненні певної форми взаємодії слідчого [9].

Як зазначає С. В. Губар, у період національно-визвольних перетворень 1917-1918 рр. в Україні формально вже було створено інституції слідства та дізнання та нормативну базу для організації їх взаємоузгодженої діяльності. Проте процес становлення був перерваний громадянською війною [10, с. 13]. КПК УРСР 1922 р. визначив слідчого як особу, що провадить досудове слідство і здійснює нагляд за дізнанням. Працюючи за другим напрямом діяльності, слідчий був наділений правом ознайомитися з усіма матеріалами дізнання у будь-який момент і за будь-якою справою давати вказівки органу дізнання й пропонувати йому виконати ті чи інші дії [11, с. 263]. При цьому положення КПК 1922 р., декларуючи демократичні правові принципи, частково дублювали положення відповідного кримінально-процесуального законодавства РРСФР, та водночас заклали підвалини становлення радянської системи слідства в Україні, а КПК 1927 року розширив перелік органів, які мали провадити досудове слідство [10, с. 11]. У СРСР кодифіковані законодавчі акти окремих республік відрізнялися суто формально [12, с. 39-44]. Кримінально-процесуальні кодекси колишніх республік були скопійовані з відповідного кодексу РСФСР - саме тому майже всі дослідження стосовно досудового слідства спиралися лише на аналіз практики застосування кримінально- процесуального законодавства РРФСР [11, с. 264]. Дізнання як одну з форм досудового слідства було запропоноване з моменту створення СРСР; перелік складів злочинів, які самостійно розслідували органи дізнання (міліція), за КПК 1922 р. становив близько 70 [13, с. 41].

А. А. Маручек, зазначає, що найбільш значною віхою в розвитку взаємодії правоохоронних органів у сфері розслідування злочинів були 1921-1929 рр. Важливим заходом удосконалення процесуальної діяльності міліції був розвиток спеціалізації, здійснюваний за двома напрямами: звуження кола працівників, що мають право здійснювати розслідування; створення служби дізнання в міліції. У 1928 р. НКВС УРСР видав циркуляр про виділення спеціальних посадових осіб для проведення дізнання у всіх міських апаратах міліції й, за можливості, у сільських. Так була створена служба дізнання в міліції. Досить поширеними формами взаємодії міліції, прокуратури, судів були наради з питань боротьби зі злочинністю, спільне планування, перевірки, інструктаж органів розслідування, консультації і навчання з процесуальних питань [14, с. 45-56].

У серпні 1939 р. у відділах боротьби з розкраданням соціалістичної власності і карного розшуку республіканських, крайових і обласних органів міліції були організовані слідчі групи, в яких слідство стали здійснювати оперативні служби НКВС [14, с. 45-56].

Питання становлення і діяльності правоохоронних структур 20-40-х рр. ХХ ст. (НКВС, ОДНУ, органів міліції та карного розшуку) було розкрито в роботах П. П. Михайленка, Я. Ю. Кондратьєва, І. О. Андрухіва, О. І. Олійника, В. Т. Окипнюка, А. А. Маручека [15], в яких детально досліджено виникнення й становлення перших форм взаємодії галузевих підрозділів радянської міліції. Прийняття нового КПК УРСР 27 жовтня 1960 р. вважають початком успішної боротьби зі злочинністю і порушеннями законності. Вона здійснювалася здебільшого внаслідок розроблення й проведення різних спільних заходів, спрямованих на підвищення рівня роботи місцевих органів внутрішніх справ, взаємодії слідчих прокуратури, слідчих міліції та працівниками дізнання під час розслідування кримінальних справ [16, с. 249]. Позитивним моментом науковці визначають наявність так званої «дільничної системи», яка забезпечила тісний зв 'язок працівників слідства й дізнання, дозволила проводити спільний аналіз і вжиття заходів.

Прийняте пізніше Положення «Про організацію й діяльність слідчого апарату в органах Міністерства охорони громадського порядку» надало можливість більш конкретно врегулювати відносини між міліцією як органом дізнання й слідчими органів охорони громадського порядку, зокрема вперше у слідчого з'явилось право давати в письмовій формі органам дізнання різні доручення щодо проведення розшукових чи слідчих дій [17, с. 116]. До компетенції слідчих Міністерства охорони громадського порядку було віднесено розслідування за певними складами злочинів, що позитивно позначилось і на дізнанні, їх завдання стали більш деталізованими та конкретними. Чітке розмежування функцій дізнання і слідства стало запорукою успішної взаємодії цих органів у процесуальному контексті закріплення відомостей, отриманих оперативним шляхом чи фіксування їх результатів.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 листопада 1968 року Міністерство охорони громадського порядку УРСР було реорганізоване в Міністерство внутрішніх справ УРСР, відповідно до положень якого слідчі підрозділи увійшли до складу відділів (управлінь) внутрішніх справ і були підпорядковані їх начальникам. Наказом МВС СРСР від 23.12.1969 N° 970 було запроваджено посади начальників слідчих відділів органів внутрішніх справ. Учені вважають, що тоді в Україні було започатковано сучасну систему попереднього (досудового) слідства [11, с. 258-267].

Найбільш поширеною формою взаємодії органів досудового слідства й дізнання в період 60-80 рр. ХХ ст. стала слідчо-оперативна група. Отримавши закріплення у нормах закону як форма розслідування за тяжкими, особливо тяжкими чи резонансними злочинами, значними за обсягом роботи кримінальними справами, цей метод співпраці надав можливість органам дізнання не лише виконувати письмові доручення чи вказівки слідчого, а й самостійно визначати пріоритетні версії чи основні напрями проведення розслідування на підставі отриманої оперативної інформації чи в результаті проведення розшукових і слідчих дій.

Наказом МВС СРСР від 20 лютого 1979 року за № 64 затверджено Інструкцію «Про взаємодію слідчих, оперативних працівників служб кримінального розшуку та боротьби з розкраданням соціалістичної власності і чергових частин у разі порушення кримінальних справ і розслідування злочинів», яка врегульовувала «співвідношення засобів і методів, яким володіє слідчий і оперативний працівник» та вимагала від працівників МВС «цілеспрямовано й ефективно вести боротьбу зі злочинністю» [18, с. 543-548].

Зазначений наказ вперше детально регламентував створення, діяльність та основи взаємодії відомчих слідчо-оперативних груп органів внутрішніх справ і частково заповнював законодавчу прогалину в КПК УРСР.

На той час такий наказ вважався досить прогресивним, оскільки було визначено поняття комплексного використання сил та засобів органів досудового слідства і оперативних служб, вперше було закріплено за слідчим роль «організатора» під час огляду місця злочину, на стадії порушення кримінальної справи, під час проведення процесу розслідування, встановлювався обов'язок оперативним службам надавати слідчому отримані ними оперативні матеріали (без зазначення джерел і способу їхнього одержання), у тому числі на стадії реалізації матеріалів оперативної перевірки.

Наказ визначив поняття та організаційну форму взаємодії слідства органів внутрішніх справ з оперативними працівниками - слідчо- оперативна група, яка очолюється слідчим, за погодженням з яким плануються і проводяться слідчі чи оперативно-розшукові заходи [19, с. 43].

З набуттям Україною незалежності, з 1992 року і до сьогодні в країні тривають перманентні реформи фактично у всіх галузях суспільного життя. За цей час чимало розробок стосувалося реформування правоохоронної системи України в цілому, її окремих елементів та складових частин. Актуальні питання щодо шляхів реформування та вирішення нагальних питань спрямовані на надання нової форми та змісту і системі досудового слідства в цілому, оскільки наявний стан речей не задовольняє всі потреби суспільства щодо ефективної боротьби зі злочинністю на сучасному етапі.

Прикладом спроби часткового реформування вважають Указ Президента України від 24 квітня 1997 року «Про Національне бюро розслідувань в Україні».

На новостворену організацію покладалася функція досудового розслідування. Водночас окремі положення проектів не відповідали нормам Конституції України і не узгоджувалися з законодавчими актами, були внутрішньо суперечливими і потребували редакційного вдосконалення. Конституційний Суд України чимало положень Указу визнав неконституційними.

Тому Указом Президента України від 15 грудня 1999 року Національне бюро розслідувань було ліквідовано. Натомість, Кримінальним процесуальним кодексом України, прийнятим 13 квітня 2012 року, передбачено створення Державного бюро розслідувань як органу досудового розслідування в термін до 20 листопада 2017 року [20].

На сучасному складному етапі проведення реформ науковці вважають, що історичний досвід взаємодії слідчих та працівників оперативних підрозділів, спрямований на розкриття і розслідування конкретних тяжких, особливо тяжких чи резонансних злочинів, є цілком виправданим і вимагає свого законодавчого закріплення, що, у свою чергу, дозволить вирішити багато проблем, пов'язаних з використанням у процесі доказування. На нашу думку, зміни у сучасному суспільстві дозволять підвищити авторитет і репутацію слідчих та оперативних підрозділів перед населенням.

Отже, в повсякденній практичній діяльності працівники слідчих та оперативних підрозділів правоохоронних органів зіштовхуються зі значними труднощами під час здійснення співпраці та взаємної координації не лише в ході досудового розслідування. Виникає чимало суперечливих питань, без остаточного розв'язання яких неможливе чітке і ефективне функціонування діяльності з виявлення, розслідування та розкриття кримінальних правопорушень.

слідчий оперативний підрозділ розслідування

Література

1. Свод законов Российской империи // История полиции России. Краткий исторический очерк и основные документы : учебн. пособие / Курицын В. М. - М. : Щит-М, 1998. - С. 21-56.

2. Картохина О. А. Начало и прекращение уголовного преследования следователями органов внутренних дел : дис. на соиск. уч. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 / Картохина О. А. - СПб., 2003. - 214 с. Тарасов А. И. Институт судебных следователей по реформам середины ХІХ века (историко-правовой анализ) : дис. на соиск. уч. степени канд. юрид. наук : 12.00.01 / Тарасов А. И. - СПб., 2001. - 201 с.

3. Наказ судебным следователям от 8 июня 1860 г. // История полиции России. Краткий исторический очерк и основные документы : учебн. пособие / Курицын В. М. - М. : Щит-М, 1998. - С. 12-16.

4. Шейфер С. А. Понятие и взаимоотношения судебной, прокурорской и следственной властей / С. А. Шейфер // Уголовная ответственность : основания и порядок реализации. - Самара, 1991. - С. 64-69.

5. Гросс Г. Руководство для судебных следователей как система криминалистики / Гросс Г. - М. : ЛексЭст, 2002. - 320 с.

6. О суде : Декрет Совета Народных комиссаров РСФСР от 22 ноября 1917 г. N° 1 // Издание судебно-следственных документов советского периода : метод. пособие. - М. : Росархив, ВНИИДАД, 1998. - С. 43-48.

7. О народном Суде РСФСР : Декрет ВЦИК Советов от 30 ноября 1918 г. // Издание судебноследственных документов советского периода : метод. пособие. - М. : Росархив, ВНИИДАД, 1998. - С. 67-69.

8. Історія виникнення криміналістичних підрозділів / Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр [Електронний ресурс]. - Режим доступу : ДпДекс.сепйтіа^оу.ца/8й'01 .htm.

9. Губар С. В. Становлення і розвиток органів дізнання і досудового слідства в Україні (1917-60-ті роки ХХ століття) : автореф. дис. на соиск. уч. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / Губар С. В. - К., 2002. - 19 с.

10. Губар С. В. Історія розвитку попереднього слідства в Україні / С. В. Губар // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. - 2001. - № 1. - С. 258-267.

11. Власенко С. И. Организационно-правовые основы участия трудящихся в деятельности правоохранительных органов УССР в 1921-1925 гг. / С. И. Власенко // Проблемы социалистической законности. - 1987. - № 19. - С. 39-44.

12. Сергеев А. Б. Особенности формирования органов дознания в России / А. Б. Сергеев // История государства и права. - М.: Юрист, 2002. - № 5. - С. 39-46.

13. Маручек А. А. Из истории взаимодействия органов советской милиции с иными правоохранительными органами в деятельности по предварительному расследованию преступлений (1917-1936 гг.) / А. А. Маручек // Исторический опыт и современность // Труды Академии МВД СССР. - М., 1990. - С. 45-56.

14. Историография и источники истории государственных учреждений и общественных организаций СССР : Сборник статей. - М. : ГИАИ, 1983. - 155 с.

15. Плішкіна Н. О. Історичний аспект взаємодії органів внутрішніх справ та засобів масової інформації (1920-1985 рр.) / Н. О. Плішкіна // Науковий вісник НАВСУ - К., 2000. - № 1. -

С. 248-256.

16. Кругликов А. П. Сущность и правовые формы взаимодействия органов предварительного следствия и дознания / Кругликов А. П. - Волгоград : ВСШ МВД СССР, 1985. - 217 с. Об устранении фактов волокиты в расследовании уголовных дел : Приказ Генерального прокурора СССР № 63 от 19 марта 1952 г. // История советской прокуратуры в важнейших документах / Мокичев К. А. - М. : Госюриздат, 1952. - С. 543-548.

17. Бажанов С. В. Историческая преемственность следственных групп (бригад) / С. В. Бажанов // Законность. - 1998. - № 5. - С. 41-45.

Кримінальний процесуальний кодекс України : прийнятий Верховною Радою України : від 13 квітня 2012 р. №9 4651-У1 // Офіційний вісник України. - 2012. - №9 37. - Ст. 1370.

Размещено на Allbest.ru