Законодавча діяльність Західноукраїнської Народної Республіки у сфері приватноправового регулювання

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Приватноправові відносини відіграють чинники, що впливали на процеси державно-важливу роль в процесі організації суспільного будівництва ЗУНР, відбивалися і на праної сфери держави. Сукупність зовнішніх та внутрішніх чинників призвела до того, що законодавчий орган ЗУНР УНРада прийняла рішення про застосування австрійського законодавства, а розв'язання нагальних питань вирішувалося шляхом ухвалення підзаконних актів, що регулювали окремі аспекти цивільно-правових відносин.

Приватноправові відносини в ЗУНР розкриваються насамперед під час аналізу земельного законодавства, тоді як цивільне, господарське та сімейне право залишаються поза увагою дослідників. З-поміж сучасних українських правників заслуговують уваги дослідження М.М. Кобилецького, який піддає науковому аналізу норми цивільного права ЗУНР.

Для початку ХХ ст. вітчизняній правовій традиції не властивий чіткий поділ на основні галузі права та їх відповідну кодифікацію. Як для Наддніпрянської України, так і для західноукраїнських земель характерним було наслідування правових традицій імперій, у складі яких вони перебували. Приватноправові відносини містили норми цивільного, сімейного, господарського та земельного права, тобто тих галузей, що вимагали чіткого й прямого втручання держави в умовах становлення нової держави.

УНРада з перших днів свого функціонування взяла курс на рецепцію норм австрійського права та дотримання основних принципів законодавчого регулювання усіх сфер суспільних відносин. Закономірно, що формувати власний кодекс цивільного та цивільного процесуального права у керівництва ЗУНР не було часу, а тому цілий ряд законодавчих актів, що ухвалювалися у сфері грошового обігу та фінансів, сімейних відносин, торгівлі та права власності на земельні надра, право спадкування тощо, становили собою комплекс цивільного права. Норми земельного законодавства, яке також входить до цієї категорії, варто виокремити в окрему групу, оскільки воно було актуальним для того часу і належало до першочергових сфер правозабезпечення в умовах розбудови національної держави.

Групу законодавчих актів, що регулювали цивільно-правові відносини, становлять закони та розпорядження УНРади, розпорядження Державного секретаріату та постанови обласних, повітових і місцевих органів влади. Сукупність цих документів і становить зміст цивільного права періоду ЗУНР.

Вже 16 листопада 1918 р. був виданий «Закон Української Національної Ради про тимчасову адміністрацію», який і визначив основні засади поширення норм права та адміністрування на місцях. Ст. 1 цього закону зазначала, що «дотепер зобов'язуючі закони і розпорядки, оскільки вони не противляться державності Західноукраїнської Народної Республіки, остають аж до зміни зглядно знесення в правній силі та на їх основі мається вести дальше адміністрацію держави». У ст. 2 вказувалося, що всі працівники адміністрації на місцях, які склали письмову присягу про добросовісне виконання своїх обов'язків на користь ЗУНР, залишалися виконувати свої обов'язки до видання наступних розпоряджень. Таким чином, норми цього закону офіційно закріпили дію в межах ЗУНР основних правових актів Австро-Угорщини. Підтвердженням цього є залишення на службових посадах попередніх працівників, які, відповідно, виконували усю свою роботу в межах імперського законодавства.

Видання подібного роду розпоряджень і нормативних актів є свідченням кризи кадрів у державному апараті ЗУНР. Насамперед не вистачало фахівців у сфері фінансів. Так, 9 грудня 1918 р. був виданий «Обіжник Державного секретаріату фінансів про організацію роботи фінансових органів», у якому подаються відомості про стан забезпечення працівниками органів окружних бюджетних комісій. Зокрема зазначалося, що в містах Чорткові, Коломиї, Станиславові, Самборі, Бережанах, Жовкві, Бродах, Тернополі, а також у Львові, Перемишлі та Саноці в бюджетних комісіях були відсутні керівники та кваліфіковані працівники, оскільки українських не було, а поляки відмовилися складати присягу для служби в ЗУНР. Для вирішення цієї проблеми пропонувалося брати на роботу фахівців з інших сфер, щоб чітко контролювати збір податків.

Одним із перших правових актів, що регулював сферу цивільно-правових відносин, зокрема у сфері господарського права, було тимчасове розпорядження «Про заборону вивозу нафти і нафтових промислів», видане 15 листопада 1918 р. Цей акт мав першочергову задачу забезпечити сировиною та паливним матеріалами ЗУНР, а тому вивіз за межі країни нафти та продуктів її походження, а також озокериту дозволялося тільки відповідно до розпорядження Державного секретаріату торгівлі і промислу. Цей законодавчий акт мав протекціоністське значення, оскільки влада ЗУНР розуміла, що нафтовий промисел Карпатського регіону є надзвичайно прибутковим і має стратегічне значення для подальшого розвитку країни.

У відповідності до статистичних відомостей, впродовж 1919 р. було видобуто 0,8 млн тонн нафти, з яких у кінцевий продукт було перероблено тільки 0,2 млн тонн. Причиною того, що дві третини нафти не були перероблені, було те, що більшість заводів не працювали. Основним центром перероблення сирої нафти був Дрогобич, де, власне, і розташовувався повітовий центр, що регулював виробництво нафтопродуктів, займався збором ліцензійних оплат і таке інше. Важливою проблемою у цій сфері була також відсутність налагодженої транспортної системи, зокрема залізниці, більшості колій якої були зруйновані під час військових дій.

Держава фактично монополізувала регулювання нафтової галузі, оскільки на законодавчому рівні зобов'язала усіх постачальників сировини 22% видобутої сирої нафти продавати державі по 42 корони за 100 кг. Дія розпорядження поширювалась на всю продукцію, вироблену в листопаді 1918 р. Попри таку жорстку систему регулювання, зустрічалися і численні випадки спекуляцій та зловживань у нафтовидобувній сфері та під час її реалізації. Український дослідник М.М. Кобилецький у своєму дисертаційному дослідженні наводить цікаві факти зловживань окремих громадян під час реалізації нафтових продуктів. Так, у Тернополі окремі продавці реалізовували нафту у 20-30 разів дорожче, ніж державна та ринкова ціна, а державною жандармерією було арештовано підприємця І. Яречовера за незаконний вивіз до Волочиська 40 бочок нафтопродуктів.

Варто зауважити, що уряд ЗУНР передусім приділив особливу увагу галузям господарства, що приносили суттєві прибутки та могли наповнити бюджет держави. Окрім нафтовидобувної сфери, особлива увага зверталася на виробництво і продаж тютюну, а також на горілчану галузь. Відповідно до цього 1 грудня 1918 р. Державний комітет фінансів видав розпорядження «Про продаж тютюнових виробів», яким заборонявся продаж будь-яких тютюнових виробів без сплати відповідного податку чи ліцензії. Встановлювалися чіткі розміри сплати ліцензії за право торгівлі тютюновими виробами, які безпосередньо залежали від розміру громади регіону, у якому буде вестися торгівля. Так, в населених пунктах чи місцевостях, де кількість жителів менше 5 тисяч, вартість ліцензії була 300 карб., 5 000 - 10 000 жителів - 400 карб., більше 100 000 мешканців - 500 карб. Ст. 3 вказувала, що відповідні ліцензії видаються терміном на 3 місяці, а ст. ст. 8-9 передбачали покарання за порушення умов розповсюдження тютюнової продукції без ліцензії чи після вичерпання її терміну. Загалом передбачався штраф у розмірі 10 тисяч карб. або арешт терміном на півроку.

Законодавством ЗУНР чітко регулювалися також і умови ввезення на територію краю тютюну та тютюнових виробів. Так, 18 грудня 1918 р. було видано розпорядження Державного секретаря фінансів «Про порядок перевезення тютюнових виробів», у якому визначалися досить жорсткі умови як у фінансовому, так і в часовому аспекті для ввезення тютюну та сигарет на територію ЗУНР. Так, ст. 1 цього розпорядження визначала, що дозвіл на перевезення сигарет і тютюну між окремими регіонами ЗУНР видається терміном на 3 дні, а для вивозу за кордон - на 10 днів. Вартість такого дозволу становить 10 крон, а вартість податку на перевезення одного кілограму тютюну чи тютюнових виробів коливалася у межах від 10 до 15 крон. Цікавим з огляду на сьогодення видається форма облікування обсягу тютюнових виробів їхньою вагою. Розпорядження визначало досить суворі умови покарання за порушення норм розпорядження: 10 тисяч крон штрафу чи арешт до шести місяців.

Іншим суттєвим джерелом наповнення державного бюджету було виробництво та реалізація алкоголю, а тому регулювання цієї сфери також належало до норм цивільного права. 1 грудня 1918 р. УНРада видала обіжник, яким рекомендувала повітовим органам влади здійснювати власну регулятивну політику у сфері оподаткування продажу алкогольних виробів. Прикладом практичного застосування цього припису є Розпорядження Самбірського повітового комісаріату «Про оподаткування продажу алкогольних напоїв», що був виданий 15 грудня 1918 р. Згідно з розпорядженням розмір податку за 1 л спирту становив 10 крон, за 1 л горілки - 6 крон, вина - 2 крон. Цікавою особливістю правового змісту правових актів періоду ЗУНР є чіткі терміни виконання самих законів та розпоряджень. Вищезгаданий закон надавав власникам алкогольної продукції тільки 24 години для того, щоб повідомити повітові податкові органи про наявність відповідної продукції та мету її реалізації. У разі невиконання цієї норми порушнику загрожував штраф у розмірі 4-8-разового податку за кожну одиницю продукції (ст. 7).

Однак початок 1919 р. ознаменувався критичною нестачею продовольства для забезпечення армії, а тому було вжито ряд заходів для економії продукції. Саме зважаючи на брак картоплі, 25 лютого 1919 р. було видано Розпорядження Державного секретаріату фінансів про припинення роботи усіх гуралень. При цьому вироблений на них спирт конфіскувався на користь держави, а приміщення гуралень використовувалися як комори [9, с. 25-26]. З часом були вжиті заходи з обмеження продажу спиртних напоїв. Зокрема, 15 квітня 1919 р. Державний секретаріат внутрішніх справ встановлював обмеження на продаж алкоголю в будній день після восьмої години вечора, а в суботу з шостої години вечора до шостої години ранку понеділка. За порушення цього розпорядження встановлювався штраф у розмірі 5 000 грн або арешт до трьох місяців.

Окреме місце в системі цивільно-правових відносин займає законодавство, що регулювало громадянські права та вводило систему перепусток та паспортів для подорожі громадян. Так, 16 лютого 1919 р. було видане спільне розпорядження Державного секретаріату внутрішніх справ та Державного секретаріату військових справ, ст. 1 якого зазначала, що цивільні особи підлягають обмеженню при пересуванні територією держави та поза її межі. Власне підтверджуючий документ має бути в людини навіть під час її пересування в межах повіту. Відповідне посвідчення громадянина видається повітовим комісаром і має містити такі відомості про особу, як ім'я, прізвище, звання (посада) і статус подорожуючого, місце його постійного проживання та досить детальний опис особи (місце і рік народження, зріст, опис рис обличчя, опис волосся, очей, носу, рота та особливі прикмети). Характерно, що для посвідчення громадян не потрібно було фото, здійснювався звичайний опис характерних рис зовнішності конкретного громадянина. Фото як джерело ідентифікації особи було необхідне для отримання закордонного паспорта.

У посвідченнях, які призначалися для поїздки між повітами, окрім відомостей про особу та опису її основних рис, слід було обов'язково вказати регіон, куди їде особа, мету поїздки. Окремий вид документа, що посвідчує особу, був необхідний для поїздки в Наддніпрянську Україну. Характерною особливістю посвідчень громадян була їхня вартість, при тому, що посвідчення які видавалися військовими урядами у прифронтових регіонах чи з метою здійснення поїздки з військовою метою, були безкоштовними, натомість посвідчення для пересування в межах ЗУНР становила 5 крон, а для виїзду в Наддніпрянщину - 10.

Найцікавішими з правової точки зору є умови для отримання та повноваження закордонного паспорта, при тому, що окремі вимоги для його отримання в період ЗУНР схожі до відповідних вимог сучасної України. Ст. 11 визначала, що закордонний паспорт є основним видом документу, з яким можна здійснювати виїзд за межі держави (не враховуючи Наддніпрянщину). Для отримання такого роду документу необхідно до Державного секретаріату закордонний справ надіслати письмове звернення, у якому слід вказати мету та місце подорожі. Окрім заяви, подається посвідчення громадянина, що видається повітовою чи громадською радою, а також фото. Вартість отримання паспорта становила 35 крон. Окрема процедура оформлення документів та поїздки за кордон визначалося для інтернованих осіб.

3 квітня 1919 р. було видано зміни до «Розпорядження про перепустки і паспорти цивільним особам для подорожі за кордон», згідно з якими вдвічі зменшувалася вартість отримання посвідчення громадянина, від оплати звільнялися особи, що відвідували родичів, які несли службу в українській армії. приватноправовий законодавчий західноукраїнський республіка

Таким чином, приватноправові відносини періоду ЗУНР відзначалися законодавчою ініціативою тогочасних правників і державників у сфері цивільного та сімейного права. Особливою складовою частиною цивільного законодавства досліджуваного періоду було те, що воно містило в себе норми фінансового та господарського права.

Одночасно в період існування ЗУНР на практиці застосовувалися норми австрійського Цивільного кодексу 1811 р. із відповідними редакціями, що були чинними впродовж ХІХ ст. Причиною цього було те, що кардинально реформувати чи повністю змінювати надзвичайно об'ємну сферу правовідносин в національного уряду ЗУНР не було часу, а тому вносилися окремі зміни та поправки, які були викликані вимогою часу та умовами військових дій.

Размещено на Allbest.ru