Реалізація права на доступ до інформації, що містить державні секрети, в світовій практиці

Размещено на http://www.allbest.ru/

реалізація права на доступ до інформації, що містить державні секрети в світовій практиці

REALIZATION THE RIGHT OF ACCESS TO INFORMATION CONTAINING OF STATE SECRETS IN THE WORLD PRACTICE

О. К. Задувайло,

аспірантка, Національний інститут стратегічних досліджень, м. Київ

O. Zaduvailo,

PhD student, The National Institute for Strategic Studies, Kyiv

В епоху розвитку інформаційного суспільства все актуальнішим стає питання обґрунтованості обмеження доступу суспільства до інформації, яка належить державі. У статті розглядаються сучасні тенденції до максимальної реалізації базового принципу демократії - підзвітності та прозорості органів державної влади, шляхом прийняття низкиміжнародних актів, які регулюють правові норми та принципи права на інформацію. Особливого аналізу заслуговують Глобальні принципи національної безпеки і права на інформацію, в яких вперше робиться узагальнення підходів до розуміння меж національної безпеки, а також міститься дефініція базових визначень, використовуваних при обмеженні доступу до інформації органами державної влади. Також досліджується практика прийняття судових рішень Європейського Суду з прав людини з питань надання доступу до інформації, що складають суспільний інтерес.

Ключові слова: право на інформації, Європейський суд з прав людини, Глобальні принципи національної безпеки і права на інформацію.

In the era of the information society becomes more urgent question the validity of restricting access to public information, which belongs to the state. The article reviews modern trends to maximal realization of basic principle of democracy accountability and transparency of public authorities through the adoption of a number of international acts regulating legal norms and principles of the right to information. The special analysis is necessary to The Global Principles on National Security and the Right to Information, in which is the first time synthesis approaches to understanding the limits of national security and provides basic definitions used in limiting access to information by public authorities. Also the practice of the judicial decision making of TheEuropean Court of Human Rights on providing access to information that constitutes public interest was analyzed.

Key words: the right of information, European Court of Human Rights, The Global Principles on National Security and the Right to Information.

Постановка проблеми

Вільний потік інформації та ідей лежить в основі самого поняття демократії і є абсолютною передумовою ефективного дотримання прав людини. У відсутності свободи слова, яка включає в себе право шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї, неможливо реалізувати на практиці право відкрито говорити про порушення прав людини і викривати корумповані та неефективні дії влади. Крім гарантії вільного потоку інформації необхідно зобов'язати державні органи зменшити кількість державних секретів в інтересах, та від імені суспільства. Державні органи володіють величезним обсягом інформації, і утримують її зміст в секреті, що означає серйозне порушення права на свободу слова, гарантованого міжнародним правом, а також більшістю конституцій будь-якої демократичної країни.

Право на свободу вираження поглядів, яке передбачає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів знайшло своє відображення в авторитетних заявах, що свідчать про важливе значення, яке надається цьому праву низкою міжнародних організацій, включаючи різні агентства ООН і всі три регіональні системи захисту прав людини. Вони визнали фундаментальне значення цього права, поряд з необхідністю практичної реалізації цього права в міжнародному законодавстві, в конкретних гарантах цього права в конституціях країн, які знаходяться в процесі переходу до демократії, у прийнятті законів і стратегій, що забезпечують практичне дотримання цього права. У цьому відношенні закон про свободу інформації відображає основоположний постулат про те, що уряд має служити народу.

Найважливіша цінність, що лежить в основі права знати, є принцип максимального розкриття інформації, що створює передумови для розкриття всієї інформації, якою володіють державні органи, якщо тільки приховування не виправдано більш важливою необхідністю дотримання державних інтересів: національної безпеки, приватного життя та міжнародних відносин. Даний принцип також передбачає використання ефективних механізмів, на основі яких суспільство може отримати доступ до інформації, використовуючи сучасні інформаційні технології, а також обов'язкові публікації та поширення інформації, щодо діяльності органів виконавчої влади.

Одним із складних питань, яке потребує вирішення для досягнення розумного балансу між суспільним інтересом і державними секретами, полягає в пошуку адекватних заходів необхідних для зміни культури секретності, яка характерна для державного управління в багатьох країнах, в тому числі і в Україні. А також не менш важливе значення займає інформування громадськість про її права та механізми доступу до інформації та участі в прийнятті управлінських рішень.

Мета статті. дослідити світову практику в реалізації права суспільства на доступ до секретної інформації, якою володіє держава, аналізуючи міжнародні нормативно-правові акти та судові рішення Європейського суду з прав людини.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Важливі аспекти та поняття доступу до інформації та суміжні з ним питання розглядаються в роботахзарубіжних науковців та політичних діячів Д. Банісар [13], Д. Кей [14], Т. Мендела [15], Е. Пудефатт [17], тощо. Також при написанні даної статті використано аналітичні роботи міжнародної організацій Article 19 [16].

Виклад основного матеріалу дослідження

Право на свободу інформації, під яким зазвичай розуміється право на доступ до інформації, яка знаходиться в розпорядженні державних органів, в даний час широко визнається як фундаментальне право кожної людини. Нині спостерігається глобальна тенденція до юридичного визнання даного права, оскільки різні країни світу, які прагнуть до демократії, або вже прийняли, або готують закони про свободу інформації до прийняття. Це свідчить про серйозні зміни, що сталися за останні десять років, протягом яких було прийнято більше половини всіх наявних законів про свободу інформації, наразі у більш ніж 90 країнах світу діють закони про свободу інформації [17].

Право на доступ до запитуваної інформації, якою володіють державні органи, ? це головний аспект права, але цілком очевидно, що він не зводиться тільки до нього. Інший не менш важливий аспект, який включений в більшість законів про свободу інформації, це зобов'язання державних органів публікувати навіть за відсутності запитів, ключову інформацію, наприклад, що стосується їх роботи, політики, можливостей участі громадськості в їх роботі і те, як правильно робити запит на інформації.

Незважаючи на свою природну тенденцію до таємності уряди розуміють, що вони не можуть більше опиратися необхідності прийняття законодавства, що гарантує право на доступ до зберігаємої в них інформації. Проте на прикладі Зімбабве, де Закон про доступ до інформації й захисту приватного життя [13] виступає більше як прикриття для репресивного щодо засобів масової інформації законодавства, ніж забезпечує доступ до державної інформації. Однак більшість законів змушують уряди, на які вони поширюються бути більш відкритими та прозорими у своїй діяльності. Свобода інформації ? це також найголовніший механізм боротьби з корупцією та правопорушеннями в уряді. Тому потребує пошуку адекватних механізмів стримувань і противаг відносно вільного доступу до інформації, включаючи можливість застосування суспільного нагляду.

Тому інформація важлива для демократії на різних рівнях. По суті своїй, демократія означає можливість для людей ефективно брати участь у процесі прийняття політико-управлінських рішень, що стосуються їх самих. У демократичних країнах є цілий ряд таких механізмів для участі, починаючи від регулярних виборів в цивільні наглядові органи, наприклад у сфері державних послуг освіти або охорони здоров'я до механізмів, що забезпечують можливість коментувати проекти державної політики чи законопроекти. Адже важко уявити результат політичного процесу за участю громадськості, яка в свою чергу не має доступу до самої політики і неосвічена в реалізації свого права [15, с.154].

Міжнародні неурядові організації, подібні таким, як Article 19 незалежна правозахисна організація, метою якої є захист і сприяння права на свободу вираження поглядів по всьому світу висуває аргумент про те, що держави мають зобов'язання забезпечувати громадянам доступ до інформації стосовно порушень прав людини [16]. Це право набуває особливого значення у вирішенні наслідків періоду серйозних порушень прав людини, як нового підтвердження прихильності демократії і дотримання прав. Цілий ряд міжнародних організацій, що відповідають за просування та захист прав людини, авторитетно визнали правовий характер права на свободу інформації, а також необхідність ефективного законодавства для забезпечення дотримання даного права на практиці. У число цих організацій входить Організація Об'єднаних Націй (ООН), Співдружність Націй, Організація американських держав, Рада Європи і Африканський союз [15, с.154].

В ООН свобода інформації вже давно була визнана фундаментальним правом людини, у ст. 19 Загальної декларації прав людини, де передбачено свободу пошуку, отримання, поширення інформації будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів [1]. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права також передбачає право кожного шукати, одержувати і поширювати інформацію [3].

У ст. 13 Конвенції в боротьбі проти корупції ООН передбачено необхідність застосування заходів, спрямованих на:

- посилення прозорості й сприяння залученню населення в процеси прийняття управлінських рішень;

- забезпечення для населення ефективного доступу до інформації;

- проведення заходів щодо інформування населення, які сприяють боротьбі з корупцією, а також реалізації програми державної освіти, включаючи навчальні програми в школах і університетах.

Крім того, ст. 10 зазначеної конвенції передбачає необхідність прийняття процедур або правил, які дозволяють членам суспільства отримувати у відповідних випадках інформацію про організацію, функціонування та процеси прийняття рішень у державному секторі та з належним урахуванням забезпечувати необхідні умови для захисту приватного життя та особистих даних, про рішення та юридичні акти, які порушують інтереси населення [4].

П. 1 ст. 10 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає також право одержувати і поширювати інформацію та ідеї без будь-якого втручання з боку державної влади і незалежно від державних кордонів. Однак п. 2 зазначеної статті вводиться ряд обмежень цього права: «Здійснення цих свобод ... Може бути пов'язане з певними формальностями, умовами, обмеженнями або санкціями, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки ... » [5].

У 1993 р. Комісія ООН з прав людини створила офіс Спеціального доповідача ООН з питання про заохочення і захист права на свободу думок і їх вираження [2]. Частиною мандата Спеціального доповідача є роз'яснення точного змісту права на інформацію в кожному з його щорічних звітів. В останньому звіті 2015 р., Д. Кей, веде мову про оцінку права на недоторканність приватного життя, захисту свободи думок і їх вираження методами онлайн спілкування, включаючи шифрування і анонімності. По-друге, в його доповіді проводиться аналіз чи можуть держави вводити обмеження на шифрування і анонімності відповідно до їх зобов'язань в області прав людини, забезпечуючи інтереси національної безпеки [14].

У доповіді зазначено, що серед найбільших загроз реалізації права на свободу вираження поглядів відповідно до статті 19 (2) Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [3], який захищає «свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якого роду, незалежно від кордонів в усній, письмовій чи друкованій формі, у формі мистецтва чи за допомогою інших засобів на свій вибір.» вважаються:

- напади на вільні і незалежні ЗМІ, у тому числі журналістів і блогерів;

- напади на непопулярні думки і політичне інакомислення;

- репресії громадянського суспільства;

- масштабний підрив права на пошук, отримання і поширення інформації в Інтернеті незалежно від державних кордонів.

Зрозуміло, що уряди багатьох держав вважають необхідним контролювати в першу чергу інтернет ресурси в межах оперативних заходів у боротьбі з тероризмом і злочинністю. Держава зобов'язана не тільки дотримуватися, зміцнювати і захищати право на свободу думок і їх вираження, вона також зобов'язана захищати право на життя. Тим не менш, закони і політична практика, яка забороняє, обмежує або іншим чином підриває можливість шифрування і анонімності, оперуючись необхідними заходами для підтримання громадського порядку або боротьби з тероризмом, навіть якщо вони невиправдано завдають шкоду реалізації прав людини. Державні органи наділені широкими повноваженнями з права нагляду, збору даних і метаданих, геолокації і інших інструментів, які розширили потенціал урядових апаратів безпеки. Іншими словами, необхідність і співмірність сектору безпеки і реалізації прав на свободу інформації повинні бути розглянуті в світлі цієї реальності. Крім того, обмеження повинні бути спрямовані на досягнення певної мети, при цьому не порушуючи інші права людини [14].

На розгляд Європейського суду по правам людини (ЄСПЛ) неодноразово виносилося питання про межі доступу до інформації, про характер інформації, а також про обов'язок надання тієї чи іншої інформації громадянам. У той же час в Рекомендаціях Ради Європи «Про захист даних та свободу інформації» [6] підкреслюється, що демократичні режими характеризуються обігом максимального обсягу інформації в суспільстві, що декларується інформаційним правом. Закріплені в Європейській конвенції про захист прав людини та основоположних свобод повинні трактуватися гранично широко, маючи на увазі свободу пошуку інформації та, як наслідок, обов'язок влади забезпечувати доступність інформації з питань, що мають суспільне значення (з урахуванням відповідних обмежень) [12,c.42].

В світовій практиці існує чимало прецедентів, які відображають неоднозначність з боку держави у питаннях висвітлення секретної інформації, яка складає суспільний інтерес. Європейський суд з прав людини вперше ухвалив рішення з питань доступу до інформації, яка перебувала в розпорядженні держави у справі № 9248/81 «Леандер проти Швеції» 1987 р. [10]. В цьому рішенні сформульовано тогочасний підхід Європейського Суду стосовно питання доступу до архівів спецслужб, які містили інформацію про особу Т. Леандера, що оскаржував у своєму зверненні щодо порушення ст. 8 та 10 Конвенції. Т. Леандер розглядався як кандидат на роботу в музей Військово-морських сил у Карлскроні, частина приміщень музею знаходилася на території прилеглій до військово-морської бази. Як наслідок, призначення на пост на який претендував заявник мав передувати контроль безпеки ? так званий контроль над персоналом, який включає використання даних, що містяться в секретній картотеці, що знаходиться в розпорядженні поліції. Проведена процедура регулювалася головним чином Законом про контроль над персоналом 1969 р. опублікованому в офіційному бюлетені законодавства Швеції. У справі заявника результатом контролю стала відмова в прийомі на роботу ? без отримання можливості ознайомитися з переданими з поліцейської картотеки Військово-морським силам відомостей і оскаржити їх.

В цьому рішенні Суд вперше сформулював свою позицію стосовно отримання заявником інформації, що перебуває в державних органах. Суд визнав, що як накопичення так і надання інформації з архівів спецслужб Військово-морським силам в сукупності з відмовою надати заявнику можливість спростувати її являє собою втручання в право на особисте життя, гарантоване ст. 8, але враховуючи мету шведської системи особистого контролю над персоналом була законною в сенсі цілей, згаданих у ст. 8 Конвенції, тобто захисту державної європейської безпеки.

Згідно з цією позицією положення ст. 10 Конвенції про свободу одержувати інформацію суд також дійшов до висновку, що не існує зобов'язання уряду надавати заявникові дані про його особистий статус і тому не вбачає порушень даної статті.

В другій половині 80-х років минулого століття спостерігається активний процес зміни в політиці доступу до інформації в напряму розширення такого доступу, що надає можливість суспільству і журналістам отримувати закриту інформацію. Окремою темою постало, зокрема доступ до секретної інформації, яку збирають спецслужби у вході розвідувальної діяльності. Так у справі № 40238/02 2013 р. [11] «Букур і Тома проти Румунії» на підставі ст. 6, 8 та 10 Конвенції розглядалося кримінальне засудження державного службовця за розголошення інформації у ході резонансної прес-конференції. К. Букур, співробітник румунської розвідки, який відповідав за моніторинг і запис телефонних розмов осіб зі спеціального реєстру, помітив низку порушень у документах, де було відсутнє обґрунтування необхідності прослуховувати декількох журналістів, політиків і бізнесменів. К. Букур довів інформацію про порушення до уваги керівника відділу, на що той виніс К. Букуру догану за те, що він порушив це питання. Тоді К. Букур звернувся до члена парламентської комісії з контролю за діяльністю румунської розвідки, де отримав відповідь про необхідність оприлюднення своїх фактів під час прес-конференції. К. Букур провів прес-конференцію, під час якої розкрив громадськості зміст одинадцяти аудіо касет з телефонними розмовами декількох журналістів і політиків. 1998 р. військовий суд засудив К. Букура до двох років позбавлення волі за крадіжку та незаконне розкриття таємної інформації або інформації, яка стосується приватного життя, честі і репутації.

ЄСПЛ по даній справі прийшов до висновку, що національне законодавство, на яке посилався уряд, не було достатньо передбачуваним, як це має бути за законом. І хоча задекларована мета уряду - запобігати та карати за правопорушення у сфері національної безпеки, та чи було легітимним прослуховування громадянза відсутності на те суттєвих доказів. Суд додав, що К. Букур мав законні підстави вважати, що інформація, яку він розкриває правдива, що суспільні інтереси у розкритті інформації про незаконні дії румунської розвідки переважували інтереси підтримки громадської довіри до розвідки і, що К. Букур діяв з найкращих міркувань. Що стосується ст. 6, Суд погодився з К. Букуром у тому, що відмова у доступі до важливих доказів, які б допомогли перевірити справжність його скарг проти румунської розвідки, була незаконною. Аргументуючи відхилення запитів К. Букур на отримання інформації їх невідповідністю, військові суди не розглянули питання про те, чи переважають інтереси збереження таємної інформації над суспільними інтересами щодо знань про заявлені протиправні дії.

На розгляд ЄСПЛ часто виноситься питання про можливість доступу і розголошення тієї чи іншої «чутливої інформації», але кожен раз суд виносить рішення, ґрунтуючись на конкретних обставинах справи, не маючи певних критеріїв та вимог до відкритості інформації. Тому у Парламентській Асамблеї Ради Європи постійно ведеться активне вивчення співвідношення права на доступ до інформації та національної безпеки держави, а також проблеми правового регулювання державної таємниці (Resolution 1551) [7].

Особливу увагу в доповідях, обговореннях та рекомендаціях приділяється питанням розумного обмеження сфери дії державної та службової таємниці. У багатьох доповідях та обговореннях йдеться про неприпустимість надмірно широкого тлумачення поняття «національна безпека». Національна безпека на думку учасників асамблеї ПАРЄ, яка знайшла своє відображення в документі Doc 12548, Reference 3762 [8], не повинна служити підставою для приховування фактів порушення прав людини, а також перешкоджати захисту порушених прав. В одному з документів асамблеї ПАРЄ робиться акцент на тому, що «непереборне протиріччя між обмеженням та наданням доступу до інформації посилюється відсутністю чітких правових рамок і міжнародних стандартів, а також їх ефективним здійсненням. Надмірно широкі і розпливчасті виключення національної безпеки для доступу до інформації дозволяють приховувати незаконну діяльність органів державної влади і окремих посадових осіб, не дозволяючи зацікавленим особам захищати свої права в судовому порядку».

У багатьох випадках в цілому ефективні закони компрометуються надзвичайно широким або відкритим режимом винятків. З іншого боку, важливо щоб усі законні інтереси секретності були адекватним чином враховані в законі, в іншому випадку, відповідно до закону, від державних органів буде вимагатися розкриття інформації навіть тоді, коли це може завдати непередбачувану шкоду.

Презумпція на користь розкриття інформації означає, що відповідальність повинен нести той державний орган, який намагається відмовити в доступі до певної інформації, щоб показати, що її можна законно приховувати. Принципи ст. 19 Загальної декларації прав людини, Резолюція 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН визначають тристоронню перевірку винятків наступним чином [1]:

- інформація повинна відноситись до законної мети, позначеної в законі;

- розкриття повинно наносити істотну шкодою для цієї мети;

- дана шкода має бути більша, ніж державний інтерес володіння даною інформацією.

Перша частина цієї перевірки означає, що в законі повинен бути позначений повний список всіх цілей, які можуть виправдати під час приховування інформації. Винятки повинні бути чітко сформульовані і їх не повинно бути багато. Рекомендації Ради Європи включають наступні можливі причини для обмеження розкриття [6]:

- національна безпека, оборона і міжнародні відносини;

- громадська безпека;

- профілактика, розслідування і судове переслідування за злочинну діяльність;

- приватне життя та інші законні приватні інтереси;

- комерційні та інші економічні інтереси, будь то приватні або державні;

- рівність сторін у разі судових розглядів;

- захист природи;

- інспекція, контроль і керування органами державної влади;

- економічна, монетарна та валютна політика держави;

- конфіденційність обговорень всередині або між органами державної влади в ході внутрішньої підготовки якогось питання.

Як демонструє світовий досвід, незаконно, однак досить поширено причинами у відмові в оприлюдненні інформації просто тому, що вона пов'язана з одним з інтересів національної безпеки, оборони і міжнародних відносин. Розкриття має представляти собою ризик серйозної шкоди для цих інтересів. Міністерство оборони володіють великим обсягом інформації, що не має безпосереднього відношення до їх операцій, наприклад, закупівля продовольства або посуду. Зрозуміло, що не можна відмовити в доступі до такої інформації тільки з тієї причини, що вона стосується оборони.

Друга частина даного випробування дозволяє приховування інформації тільки в тому випадку, якщо її розкриття загрожуватиме серйозній шкоді законній меті. У деяких законах виключення також підлягають обмеженням з тим, щоб врахувати ті випадки, де не буде завдано шкоди законним цілям. Прикладом того, як можна обмежити виняток може бути включення тієї інформації, яка вже оприлюднена або тієї інформації на розкриття, якої зацікавлена третя сторона дала згоду. Це гарна практика оскільки вона допомагає забезпечити більшу ясність того, створить чи ні розкриття шкоду.

Багато законів про свободу інформації містять винятки, які не передбачають випробування на нешкідливість, і які часто розглядають як класифіковані винятки. У невеликому числі випадків вони можуть бути законними оскільки сам по собі інтерес вже включає випробування на нешкідливість. Це відноситься, наприклад, до таких винятків, які стосуються конфіденційної на законній підставі інформації. Однак майже у всіх інших випадках класифіковані виключення не є законними.

Третя частина даного випробування передбачає необхідність переваги суспільного інтересу. Незалежно від того, наскільки ретельно розроблений режим винятків завжди буде існувати закрита інформація, хоча її розкриття буде в інтересах суспільства. І що ще важливіше, іноді обставини можуть складатися так, що розкриття інформації буде в загальних інтересах суспільства, хоча і буде на шкоду законним цілям. Як приклад можна привести чутливу військову інформацію, де розкривається корупція в збройних силах. Хоча на перший погляд це може послабити національну оборону та насправді викорінення корупції у збройних силах з часом зміцнять їх.

У доступі до інформації може бути відмовлено, якщо розкриття інформації, що міститься в офіційних документах заподіє або може заподіяти шкоду якомусь з інтересів, наведеному вище, коли розкриття не представляє собою більш важливий державний інтерес. У тому випадку, якщо виключенню підлягає тільки частина документа, то решта повинна бути розкрита, якщо її розумно можна відокремити від цілого документа.

Хоча ні в одній частині перевірки на предмет винятків не міститься тимчасовий аспект, обмеження в часі засекречування інформації також дуже корисні, і ці обмеження можна знайти в багатьох законах. Крім того, тимчасові обмеження на секретність інформації створюють презумпцію того, що така інформація в кінцевому підсумку буде розсекречена. Враховуючи тенденцію більшості урядів до надмірного засекречування, такі заходи дають впевненість у тому, що більша частина інформації стане відкритою з часом. Взагалі тимчасові обмеження також допускають продовження терміну секретності, але тільки в тому випадку, якщо влада може продемонструвати існуючий ризик для законної мети [15].

Значним проривом в найбільш спірному питанні засекречення інформації в інтересах національної безпеки стало розроблення Глобальних принципів національної безпеки і права на інформацію (The Global Principles on National Security and the Right to Information) [9], за участю 22 організацій та академічних центрів та консультації з більш ніж 500 експертами з більш ніж 70 країн, включаючи ПАРЄ. У зазначеному документі вперше робиться узагальнення підходів до розуміння меж національної безпеки, а також міститься дефініція базових визначень, використовуваних при обмеженні доступу до інформації органами державної влади. Особливий інтерес для дослідження представляють третій і четвертий принципи обмеження доступу до інформації, які досить детально розроблені в зазначеному документі.

Третій принцип говорить про вимоги для обмеження права на отримання інформації з міркувань національної безпеки. Тут передбачено, що обмеження має бути встановлено законом (при цьому закон повинен бути загальнодоступним, не двозначним, вузько сформульованим та точним для того, щоб дати людям можливість зрозуміти, доступ до якої інформації може бути закритий). Крім того, закон повинен забезпечувати адекватні гарантії проти зловживань, у тому числі швидкий, повний, доступний і ефективний розгляд обґрунтованості обмеження незалежним органом нагляду.

В наступному принципі йде мова про обов'язок державних органів пред'являти обґрунтування легітимності будь-яких обмежень. Цей принцип означає, що при виконанні зазначеного обов'язку не є достатнім для публічної влади просто стверджувати, що існує ризик заподіяння шкоди, органи влади зобов'язані надати конкретні, об'єктивні причини для підтримки своїх тверджень [9]. Даний принцип викликав деякі нарікання, адже спроба авторів зазначеної концепції максимально конкретизувати обґрунтування засекречування інформації державними органами може спричинити виникнення ситуації, при якій детальний опис конкретних причин, конкретних ризиків загрози може саме по собі викликати розголошення «чутливої» інформації.

Незважаючи на те, що зазначені принципи носять рекомендаційний характер, на наш погляд, їх розробка є дуже важливим етапом у становленні інформаційної відкритості влади. У цих принципах виражена ідея оптимального підходу до питання співвідношення інформаційної безпеки та доступу до інформації. На жаль, незважаючи на прагнення авторів запропонованих концепцій максимально конкретизувати позиції, зазначені питання вимагають неодмінно детального опрацювання в національному законодавстві.

Висновки

Унікальність Європейської конвенції з прав людини полягає в тому, що визначені в ній права сформульовані в загальних термінах, а конкретним змістом визначене право наповнюється вже в рішеннях Європейського Суду. Права на доступ до інформації як такого в Конвенції немає, натомість в ст. 10 Конвенції закріплене право на свободу вираження поглядів, яке передбачає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Тому було додатково розроблено рекомендації Ради Європи (Resolution 1551), «Глобальні принципи національної секретності і права на інформацію», які намагаються вирішити питання розумного обмеження сфери дії державної та службової таємниці.

Наша держава, на жаль, також не є винятком, де державні секрети перевищують над суспільним інтересом, прикладом є позов журналіста Сергія Лещенка до Європейського суду з прав людини. У справі йде мова про доступ до інформації про купівлю В. Януковичем земельної ділянки в Межигір'ї. На жаль, не поодинокі випадки винесення українськими судами рішень не на користь запитувача інформації, тим самим охороняючи інтереси органів державної влади.

Тому вважаю за потрібним зробити необхідні дії для вирішення питання щодо практики втаємничення, яка все ще переважає в державному секторі нашої країни. Певна інформація може на законних підставах бути таємною з міркувань національної безпеки або для забезпечення інших інтересів. Проте законодавство про таємницю повинно точно визначати національну безпеку і чітко вказувати критерії, які повинні використовуватися у визначенні того, чи може інформація бути визнана таємницею, щоб запобігти зловживанню грифом «таємно». Також необхідно вжити заходів для сприяння широкій поінформованості громадськості стосовно законодавства про доступ до інформації та можливість оскаржити будь-яку відмову в її розкритті до незалежного органу, який має повноваження розслідувати і вирішувати такі скарги.

Література

1. Загальна декларація прав людини. Прийнята і проголошена в резолюції 217 A (III) Генеральної Асамблеї від 10 грудня 1948 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу до ресурсу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_015.

2. Right to freedom of opinion and expression Commission on Human Rights resolution 1993 [Електронний ресурс]. - Режим доступу до ресурсу:http://ap.ohchr.org/documents/E/CHR/resolutions/E-CN_4-RES-1993-45.

3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.1966 р. [Електронний ресурс] - Режим доступу до ресурсу:http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_043.

4. Конвенція Організації Об'єднаних Націй проти корупції від 31.10.2003 р. [Електронний ресурс] - Режим доступу до ресурсу:http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_c16.

5. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. [Електронний ресурс] - Режим доступу до ресурсу:http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004.

6. Рекомендації Ради Європи «Про захист даних та свободу інформації» від 21.02.2002 р. [Електронний ресурс] - Режим доступу до ресурсу:http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_a33.

7. Resolution 1551, Fair trial issues in criminal cases concerning espionage or divulging state secrets of 19 April 2007 [Електронний ресурс] - Режим доступу до ресурсу: http://assembly.coe.int/nw/xml/XRef/Xref-XML2HTML-en.asp?fileid=17535&lang=en.

8. Doc. 12548, Reference 3762 of 15 April 2011 [Електронний ресурс] - Режим доступу до ресурсу: http://assembly.coe.int/nw/xml/XRef/Xref-XML2HTML-en.asp?fileid=20131&lang=en.

9. The Global Principles on National Security and the Right to Information (The Tshwane Principles) of 12 June 2013 [Електронний ресурс] - Режим доступу до ресурсу: https://www.opensocietyfoundations.org/publications/global-principles-national-security-and-freedom-information-tshwane-principles

10. Leander v sweden [Електронний ресурс] // European Court of Human Rights. - 1987. - Режим доступу до ресурсу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57519#{"itemid":["001-57519"]}.

11. Bucur and Toma v Romania [Електронний ресурс] // European Court of Human Rights. - 2013. - Режим доступу до ресурсу: http://www.right2info.org/cases/r2i-bucur-and-toma-v.-romania.

12. Афанасьева, О. Право граждан на информацию и его гарантии / О. Афанасьева // Отечественные записки. - 2004. - № 3 (18) ? 42 c.

13. Banisar D. Freedom of information and access to government record laws around the world [Електронний ресурс] / David Banisar. - 2002. - Режим доступу доресурсу: http://www.privacyinternational.org/foi/survey.

14. Kaye D. Right to freedom of opinion and expression Commission on Human Rights resolution 1993/45 [Електронний ресурс] / David Kaye. - 1993. - Режимдоступу до ресурсу: http://ap.ohchr.org/documents/E/CHR/resolutions/E-CN_4-RES-1993-45.

15. Мендел Т. Свобода информации сравнительное правовое исследование / Мендел Тоби. - Нью Дели, Индия: Региональным Бюро ЮНЕСКО по информации и коммуникации, 2003. - 154 с.

16. «Who wants to forget?» Truth and Access to Information about past Human Rights Violations [Електронний ресурс] // London. - 2000. - Режим доступу доресурсу: https://www.article19.org/data/files/pdfs/publications/freedom-of-information-truth-commissions.pdf.

17. Access to information laws: overview and statutory goals [Електронний ресурс] - Режим доступу до ресурсу: http://www.right2info.org/access-to-information-laws/access-to-information-laws#_ftnref7.

Referances.

1. Zagalna deklaracіya prav lyudini. prijnyata і progoloshena v rezolyucії 217 a (ІІІ) generalnoї asambleї vіd 10 grudnya 1948 r. [Universal Declaration of Human Rights. Adopted and proclaimed by resolution 217 A (III) of the General Assembly on 10 December 1948]. Available at: <http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_015.>

2. Right to freedom of opinion and expression Commission on Human Rights resolution 1993. Available at: <http://ap.ohchr.org/documents/E/CHR/resolutions/E-CN_4-RES-1993-45.>

3. Mіzhnarodnij pakt pro gromadyanskі і polіtichnі prava vіd 16.12.1966 r. [International Covenant on Civil and Political Rights of 12.16.1966] Available at: <http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_043.>

4. Konvencіya organіzacії ob'єdnanix nacіj proti korupcії vіd 31.10.2003 r. [The United Nations Convention against Corruption of 31.10.2003] Available at: <http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_c16.>

5. Konvencіya pro zaxist prav lyudini і osnovopolozhnix svobod vіd 04.11.1950 r. [European Convention on Human Rights of 04.11.1950] Available at: <http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004.>

6. Rekomendacії radi єvropi «pro zaxist danix ta svobodu іnformacії» vіd 21.02.2002 r. [Recommendations of the Council of Europe "Data Protection and Freedom of Information" from 21.02.2002] Available at: <http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_a33>

7. Resolution 1551, Fair trial issues in criminal cases concerning espionage or divulging state secrets of 19 April 2007. Available at: <http://assembly.coe.int/nw/xml/XRef/Xref-XML2HTML-en.asp?fileid=17535&lang=en>

8. Doc. 12548, Reference 3762 of 15 April 2011. Available at: <http://assembly.coe.int/nw/xml/XRef/Xref-XML2HTML-en.asp?fileid=20131&lang=en.>

9. The Global Principles on National Security and the Right to Information (The Tshwane Principles) of 12 June 2013. Available at: <https://www.opensocietyfoundations.org/publications/global-principles-national-security-and-freedom-information-tshwane-principles>

10. Leander v Sweden, European Court of Human Rights, 1987. Available at: <http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57519#{"itemid":["001-57519"]}>

11. Bucur and Toma v Romania, European Court of Human Rights, 2013. Available at: <http://www.right2info.org/cases/r2i-bucur-and-toma-v.-romania>

12. Afanaseva O. (2004) 'Pravo grazhdan na informaciyu i ego garantii' [The right of citizens to information and the guarantee], Otechestvennye zapiski. - № 3 (18).

13. Banisar D. Freedom of information and access to government record laws around the world, 2002. Available at: <http://www.privacyinternational.org/foi/survey>

14. Kaye D. Right to freedom of opinion and expression Commission on Human Rights resolution 1993/45. Available at: <http://ap.ohchr.org/documents/E/CHR/resolutions/E-CN_4-RES-1993-45.>

15. Mendel T. (2003) Freedom of information Comparative Legal Studies, New Delhi, India: UNESCO Regional Bureau for information and communication: 154.

16. «Who wants to forget?» Truth and Access to Information about past Human Rights Violations, 2002. Available at: <https://www.article19.org/data/files/pdfs/publications/freedom-of-information-truth-commissions.pdf.>

17. Access to information laws: overview and statutory goals. Available at: <http://www.right2info.org/access-to-information-laws/access-to-information-laws#_ftnref7.>

Размещено на Allbest.ru