В статті проаналізовано особливості системи національних інститутів захисту прав національних меншин. Окреслено роль та місце Верховної Ради України щодо забезпечення прав національних меншин.

Ключові слова: Верховна Рада України, національні меншин, комітети Верховної Ради України, представництво національних меншин у парламентських органах влади, омбудсмен, парламентський контроль.

Вивченню стану розвитку національних інститутів в цілому та Верховної Ради України, зокрема, присвячено чимало праць та досліджень українських і зарубіжних науковців, зокрема Г. Луцишин [7; 8], О. Майборода [9], Ю. Тищенко [21; 22], В. Фесенко [23] та інші.

Виклад основного матеріалу. Головною метою діяльності національних інститутів щодо захисту прав національних меншин є всебічне забезпечення у сфері, яку вони регулюють, перш за все, політичної злагоди; досягнення розумної рівноваги; стійкого розвитку; дотримання основ справедливої державної етнополітики; міжетнічного єднання як запоруки безпеки держави і громадянина; утвердження в громадській думці гуманістичної моралі, толерантності, віротерпимості, взаємоповаги незалежно від етнічної та конфесійної приналежності.

Особливістю системи національних інститутів в Україні є те, що вона включає в себе, на відміну від нормативної системи захисту прав етнічних спільнот, також органи публічної влади: структури державного управління, органи місцевого самоврядування, неурядові організації, підприємства, установи, у тому числі ті, які не набули статусу юридичної особи, наприклад, громадські організації національних меншин, реєстрація яких відбулася шляхом повідомлення про легалізацію, а також правові норми та принципи, що регламентують їх діяльність у сфері захисту прав національних меншин.

В гарантуванні законодавчого забезпечення рівності та стабільності міжетнічних відносин провідне місце належить Верховній Раді України - єдиному органові законодавчої влади [6].

У багатьох державах, відповідно до встановлених норм законодавства, передбачено резервування за національними меншинами певної кількості місць у парламенті відповідно до положень Резолюції міжпарламентської Асамблеї про забезпечення участі та представлення національних меншин у парламентському процесі [7, с.113]. Асамблея рекомендує країнам Ради Європи належним чином враховувати вимоги етнічної та національної розмаїтості, рівного представництва національних меншин у парламентських органах влади, зокрема, на основі:

спеціальних норм у виборчому законодавстві;

створення консультативно-дорадчих органів;

демократичних традицій суспільства та держави [7, с.114-115].

Таким чином, проблема представництва національних меншин у багатьох європейських державах вирішується кількома методами, які використовують більшість європейських країн.

Так, у Словаччині, угорцям та представникам інших національностей "бронюються" місця в законодавчих органах влади різних рівнів [8, с.185-186]. Конституція Словенії надає особливі права корінним італійським та угорським етнічним громадам. У законодавстві Угорщини зазначається, що при формуванні виборчих округів повинні враховуватись етнічні, релігійні та інші особливості населення. В Італії, в місцях проживання офіційно визнаних національних меншин, визначення округів сприяє їх доступу до представницьких органів влади. Законодавство окремих держав передбачає, що партії національних меншин можуть бути допущені до участі у розподілі депутатських мандатів навіть за умови, якщо вони не подолали виборчий бар'єр, однак отримали кількість голосів, яка дорівнює виборчій квоті (Литва, Німеччина, Польща) [3]. При цьому відповідні норми законодавства застосовуються як на загальнодержавних, так і місцевих виборах (в Німеччині - лише у землях Нижня Саксонія, Верхня Саксонія, Гессен, Баден-Вюртемберг, Північний Рейн-Вестфалія).

Щодо України, то національне законодавство не передбачає надання жодних квот у ході виборчого процесу [17]. Але такі прецеденти все ж таки були. Зокрема, встановлення виборчих квот було здійснено у 1994 р. під час виборів до Верховної Ради Криму відповідно до змін, які були закріплені у Законі України "Про доповнення до Закону Республіки Крим "Про вибори Верховної Ради Криму" 14 жовтня 1993 року [15]. Внесенню відповідних змін передували чисельні протести кримських татар, і як результат, було надано представникам кримськотатарського народу - 14 мандатів, а представникам вірменського, болгарського, грецького і німецького народів, депортованих із Криму в 1944 р. по одному мандату, але згодом було прийнято новий закон "Про внесення змін та доповнень до Закону Республіки Крим "Про вибори Верховної Ради Криму", в якому були відсутні положення щодо встановлення виборчих квот [16].

На сьогоднішній день, остатньою редакцією Закону України "Про вибори народних депутатів України" від 17 листопада 2011 року № 4061-VI [17] передбачається можливість самовисування, якою можуть скористатися і представники національних меншин під час виборів до Верховної Ради, але не передбачає наявності спеціальних преференційних умов для організацій національних меншин в цьому процесі, що знайшло своє підтвердження під час виборчого процесу 2012 р. В новообраному парламенті, на думку деяких фахівців, більшою мірою представлені представники національних меншин на відміну від попередніх. Наприклад, депутати від національних меншин мали можливість обиратися як за пропорційними списками так і на мажоритарній основі. Але, в більшості випадків це не стало передумовою їх обрання, тому представники національних меншин висловлюють занепокоєння щодо дієвості внесених змін до виборчого законодавства [1].

У багатьох країнах політики дотримуються думки, що національні меншини варто обмежувати від участі у владі, оскільки присутність національних меншин несе вірогідність виникнення внутрішньої опозиції в державі, результатом чого може стати виникнення загроз цілісності держави. З іншої сторони, в багатьох державах вважають, що присутність представників національних меншин в органах влади знімає етнічну напругу в суспільстві, запобігає виникненню етнічних конфліктів. На думку ряду дослідників, зокрема, О. Майбороди, "етнічність має бути присутня у владі або своїми носіями, або ж пріоритетним ставленням до себе" [9, с.18].

В Основному Законі держави викладені її повноваження щодо законодавчо-правового регулювання у цій галузі. Необхідність уваги до законодавчої діяльності Верховної Ради викликана тим фактом, що деякі законопроекти, які стосуються сфери національного життя проходять досить довгий час обговорення та внесення необхідних змін. Наприклад, процес розгляду різних варіантів закону "Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою" триває з 2003 року, і сьогодні не існує позитивних зрушень до можливого завершення процесу попри численні рекомендації РЄ та ОБСЕ [2]. Так, деякі представники комуністів займають специфічну, прорадянську позицію стосовно питань забезпечення прав національних меншин, стверджуючи, що депортація кримських татар у 1944 році "була застосована для порятунку кримськотатарського народу" [22]. Схожа ситуація і навколо Концепції державної етнонаціональної політики України. Адже перші її варіанти були запропоновані у 90-х рр. XX ст., практично відразу після проголошення незалежності України, але по сьогоднішній день цей проект залишається виключно на папері. На жаль, така ситуація виникає навколо більшості внесених на розгляд до Верховної Ради законопроектів.

Саме тому протягом останнього часу все більше фахівців наголошують на необхідності внесення відповідних змін щодо існуючого порядку прийняття рішень ВР України у напрямку його спрощення, зокрема:

встановлення кворуму для проведення засідань Верховної Ради України;

відмову від вимоги щодо прийняття законів абсолютною більшістю народних депутатів (226) та перехід до голосування відносною більшістю від присутніх у сесійній залі депутатів;

упровадження категорії законопроектів, які мають ухвалюватись кваліфікованою більшістю голосів (вибори, референдуми, статус національних меншин, статус окремих вищих органів державної влади тощо);

визначення чіткого переліку законопроектів, схвалення яких вимагатиме підтримки абсолютною більшістю голосів (наприклад: подолання вето Президента на закони, прийняті відносною більшістю присутніх на засіданні депутатів) [4; 12; 14; 20; 23].

Запропоновані зміни певною мірою передбачають можливе введення основ органічного законодавства. На думку більшості дослідників такі закони носять системоутворюючий характер, оскільки можуть містити положення закріплені у Конституції та встановлювати органічну єдність з існуючими законами. Саме завдяки такій особливості, деякі фахівці, наголошують на доцільності внести відповідні зміни до законотворчої діяльності Верховної Ради України, наголошуючи на використанні такого підходу у більшості демократичних країн світу [14]. На нашу думку одним із перших органічних законів у сфері міжнаціональних відносин може бути Концепція про етнонаціональну державну політику в Україні, за умови, що сам документ не міститиме протиріч та неузгодженостей щодо основних питань в сфері етнонаціональних відносин.

До складу Верховної Ради, на ряду з іншими комітетами [5], входять два профільні комітети, які займаються питаннями щодо національного життя, це Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин і Комітет з питань культури та духовності. Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин активно співпрацює з громадськими організаціями національних меншин, зокрема, протягом 2012 р., враховуючи пропозиції громадських організацій, було проведено: круглі столи на тему "Перспективи правового регулювання у сфері відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою", "Проблеми законодавчого врегулювання етнонаціональної політики в Україні. Основні критерії майбутнього закону", "Перспективи правового регулювання державної підтримки української громади за кордоном"; комітетські слухання про "Сучасний стан та шляхи врегулювання проблем у сфері захисту прав трудових мігрантів-громадян України" [13].

У Комітеті з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин зареєстровано 19 законопроектів, які прямо або опосередковано можуть стосуватися проблематики міжетнічних взаємин. У Комітеті культури та духовності майже 70 подібних законопроектів та ініціатив [21].

Провідну роль у сфері захисту прав національних меншин виконує інституція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (далі - омбудсмен), правовий статус якого визначено Законом України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" [19].

Омбудсмен здійснює парламентський контроль щодо дотримання конституційних прав і свобод людини і громадянина на території України та в межах її юрисдикції. Організація його діяльності відбувається незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Його функції доповнюють вже існуючі в державі засоби захисту прав і свобод, жодним чином не відміняють та не приводять до обмеження діяльності компетентних державних органів, що також забезпечують захист та поновлення порушених прав і свобод громадян. Практична діяльність омбудсмена займає важливе місце у роботі по захисту прав і свобод громадян, зокрема, досить часто виступає ініціатором проведення різноманітних моніторингів, проектів, займається розробкою спеціальних рекомендацій. Для покращення взаємодії з недержавними громадськими організаціями при омбудсмені створено Консультативну раду та 4 консультативно-дорадчі органи [11].

У 2012 році, вперше з часів отримання Україною незалежності, відбулися парламентські слухання у Верховній Раді щодо існуючої етнонаціональної ситуації в країні та ефективності етнополітики, в яких активну участь приймали представники органів державної влади, громадських організацій національних меншин, провідних наукових установ [13; 18]. В результаті слухань було проведено аналіз сучасного стану реалізації етнополітики в Україні, окреслено основні напрямки подальшого розвитку діалогу між державою та етнічними спільнотами, сформовано основні напрями формування та реалізації державної політики у вказаній сфері. На нашу думку, такі парламентські слухання щодо етнонаціональної ситуації в країні повинні носити систематичний характер.

захист національна меншина верховна рада

Висновки