Історично-правовий аспект становлення та розвитку права на звернення до суду через призму римського приватного права

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Серед основоположних напрямків держаної діяльності в умовах розвитку демократичного суспільства вагоме місце посідає створення належної та ефективної національної системи судового захисту, оскільки судовий захист є найвищою гарантією забезпечення прав і свобод усякої заінтересованої особи. Саме в судових органах процес захисту цивільних прав та інтересів становить собою чітко регламентовану процесуальну форму, реалізація якої неможлива без реалізації в повному обсязі суб'єктивного права особи на звернення до суду. Дотримання процесуальної процедури права на звернення до суду є гарантією доступу до правосуддя і надання можливості суб'єкту звернення отримати належний захист прав, свобод та інтересів, що порушуються, оспорюються чи невизнаються іншими особами. Однак, як і будь яка інша форма захисту, судова форма має свій самостійний історичний шлях самовизначення та еволюції, коріння якого сягає в далеке минуле та має багатовікову історію формування та розвитку в межах історичних умов становлення конкретних держав. Тому дослідження цивільного судочинства вслід за створенням судів дає змогу сформувати окремі знання про право на звернення до цих судів на цьому шляху. Тож, вбачається доцільним розглянути прояв права на звернення до суду в умовах історичного становлення судової форми захисту за часів стародавнього Риму, так як саме його правова культура відіграє неабияке науково-теоретичне і практичне значення для юриспруденції майже всього світу.

Питання, пов'язані з вдосконаленням судової форми захисту, завжди привертали до себе увагу. Однак досягти позитивного результату на цьому шляху можливо лише за умови врахування напрацьованого досвіду, що склався завдяки дослідженню основних історичних етапів розвитку судової форми захисту. Так, вплив римського приватного права на розвиток правового регулювання цивільних відносин в Україні визначений науковцями як вагомий та значимий і тому історичний аспект становлення та розвитку цивільного процесу був певною мірою висвітлений у працях вчених-юристів О.А. Підопригори, Є.О. Харитонова, О.І. Харитонової, Є.М. Орача, Д.В. Дождьова, О.Б. Новицького, І.С. Перетерського, В.В. Струве, В.П. Глиняного, С.А. Агафонова, Ю.А. Задорожнього та ін., що дає змогу досліджувати початковий прояв права на звернення до суду та його подальший динамічний розвиток.

Метою статті є поступове та ґрунтовне дослідження основних історичних етапів розвитку судової форми захисту за часів становлення та розвитку римської держави. Дослідження особливостей прояву права на звернення до су суду та його динамічний розвиток під час трансформації судової форми захисту.

Для досягнення встановленої мети були поставлені такі завдання:

— дослідити історичний розвиток судової форми захисту;

— проаналізувати окремі нормативні положення правових пам'яток римської держави, в який вбачаються витоки формування права на звернення до суду; судовий демократичний легісакційний

— створити уявлення про право на звернення до суду;

— визначити момент його зародження та розвитку;

— визначити його складові частини та поєднати їх у єдину систему;

— визначити момент звернення до суду за захистом;

— проаналізувати та встановити аспекти реалізації права на судовий захист;

— визначити на якому етапі цивільного процесу право на звернення до суду можливо вважати реалізованим.

Ідеї римського права покладені в основу сучасних теорії багатьох галузей права. Особливої уваги привертає цивільний процес, про окреме існування якого не говориться, однак зі створенням судової форми захисту невід'ємно поєднується з цивільним правом, встановлюючи інститут судового захисту населення.

Так, з прийняттям першого писаного закону, що тривалий час слугував підґрунтям правової системи стародавньої римської держави, зумовлюється зародження первинної судової форми захисту, в межах якої з'являються перші риси права на звернення до суду. Оперування таким терміном як «судомовлення», котре закріплюється у нормах таблиці І Законів XII таблиць [1, с. 242], свідчить про існування суду і судового процесу, що дає змогу визначити цей факт як підґрунтя для існування права на звернення до судового органу з метою отримання судового захисту.

Найдавнішою формою судочинства в римському праві э легісакційний процес -- процес, який розпочинався та здійснювався відповідно до форми звернення, що встановлена законним позовом (legis actiones). Як зазначав Є. О. Харитонов: «...позов (actio) -- це право домагатися через суд через суд того, що тобі належить» [1, с. 202]. І це дійсно так, оскільки вчинення позову передбачала собою цілу систему процесуальних дій і вимагали від позивача активної процесуальної поведінки. Так, у п. 12 IV книги Інституцій Гая зазначено, що за законні позови пред'являються у п'яти формах [2, с. 104]. Досліджуючи законні позови, Чезаре Санфіліппо стверджував, що тільки три з них відповідають функціям сучасного «судового процесу», адже мають на меті вставлення оспорюємого права та подальше засудження сторони що програла.

За часів існування легісакційного процесу передумовами виникнення права на звернення до суду є:

• існування норми матеріального права що підлягає судовому захисту, з якою закон пов'язує належність певного права;

• бажання особи захистити своє суб'єктивне право у судовому порядку;

• визначення способів юридичних дій за допомогою вчинення одного з трьох типів законних позовів (legis actiones), що передбачали порушення судового процесу.

За наявності усіх вищезазначених передумов у особи виникає і теоретично існує право на звернення до суду, але для фактичного його прояву наявність одних передумов недостатньо. Таке право потребує реалізації і вимагає від особи активних дій та виконання певних умов, які є необхідними для порушення першої стадії легісакційного процесу in iure (в магістраті), серед яких:

• повна юридична правоздатність та дієздатність особи;

Право на звернення до суду у ці часи було суттєво обмеженим за колом осіб, оскільки римський закон визнавав суб'єктами права лише вільних осіб, які мали повну юридичну правоздатність та при цьому вважалися самостійними в своїх діях. Що ж стосується правоздатності, то вона містила в собі три status personae (стан особи) в сукупності, що вимагали від особи: бути вільною (ius libertatis); перебувати у певному відношенні із станом громадянства (ius civitatis) -- правом квіритським були спроможні користуватися римські громадяни (cives Romani) та наближеним до нього латинські громадяни (latini), оскільки Рим визнавав їх юридичне становище наближеним до того, яким володіли cives Romani; перебування особи у сімейному статусі (ius familiare).

Однак, якщо ж говорити про порушення цивільної справи в межах судової форми захисту слід відзначити, що однієї правоздатності замало. Необхідною складовою цивільної процесуальної спроможності особи є повна дієздатність (sui iuris). За римським правом її набувають лише чоловіки, які по досягненню законодавчо встановленого віку, вийшли з-під опіки голови родини.

Таким чином, закладаються перші уявлення про правоздатність та дієздатність фізичної особи як однієї з умов реалізації права на звернення до суду. З наведеного можливо дійти висновку, що реалізувати право на звернення до суду міг тільки чоловік, якому належав статус голови родини або який за законом визнавався повністю дієздатним та мав римське громадянство або прирівняне до нього латинське.

• звернення позивача до претора зі своїм позовом у спеціально відведений судовий день;

Ще одного обмеження зазнає право на звернення до суду, але вже за часом та за місцем дії, оскільки судовий розгляд проводився в чітко встановленні за календарем «судові дні».

• особиста присутність позивача;

В часи старого судочинства пред'являти позови від імені третьої особи не дозволялося, відповідно до п. 82 Книги IV Інституцій Гая [3, с. 117]. Таким чином, у цей період фактично виключена можливість процесуального представництва та встановлюється обов'язок сторін виступати у процесі особисто.

• забезпечення позивачем особистої присутності відповідача;

За римським законодавством судовий процес розпочинався тільки за умови присутності двох сторін як позивача, так і відповідача (Закон ХІІ таблиць І. 1, 3) [2, с. 4]. Оскільки ухилення відповідача від участі у судовому процесі паралізували саму можливість процесу, то законодавець покладає на позивача обов'язок забезпечити особисту присутність відповідача в суді. Зазначене дає можливість визначити присутність відповідача як умову реалізації права на звернення до суду, при виконанні якої позивач стає на крок ближчий до отримання судового захисту. Можливо припустити, що коли відповідач займав високе становище у суспільстві, шлях виконання позивачем цієї умови значно ускладнювався.

• присутність свідків;

Іще однією умовою, за відсутності якої стадія in iure не починалась, було запрошення свідків. Претор вислуховував сторони тільки у присутності спеціально запрошених свідків, які засвідчували всі дії що відбувалися в межах цієї стадії та засвідчували спір -- litis contestation -- чим і завершується перша стадія.

• суворе дотримання форми звернення, яка передбачена в межах обраного legis action;

Процесуальним засобом звернення позивача до суду є вчинення законного позову з суворим дотриманням його форми звернення. Виникають значні труднощі при реалізації права на звернення до суду, оскільки саму форму звертання слід було знати, а враховуючи те що тривалий час вона зберігалася понтифікати у суворій таємниці та отримувалась за кошти, мало хто був з нею знайомий через неспроможність сплатити гроші понтифіку. Про те, ухилення від форми були недопустимими і призводили до втрати права на позов, саме через формалізм запам'ятати її було досить складно.

• представлення позивачем спірної речі повністю або її частини до претора;

• внесення позивачем визначеної суми застави.

Внесення суми застави була обов'язковою до початку судочинства. Враховуючи те, що ця сума могла бути досить великою (Inst. IV, 14), реалізація права на звернення до суду та сам судовий захист для незаможних верств населення стає недосяжним.

Характерними рисами цього процесу були: суворість, формалізм, складність як процедури звернення так і захисту. В межах першої стадії in iure, при наявності передумов, запускається процесуальний механізм реалізації суб'єктивного права на звернення до суду та при виконанні всіх без виключень умов його реалізації можливо перейти до розгляду справи судом по суті в межах другої стадії in iudicio (в суді). Початок другої стадії процесу свідчить про те, що право на звернення до суду є реалізованим та дає позивачеві змогу продовжувати процес та отримати судовий захист. Однак попри все таке право залишається суттєво обмеженим, обтяженим складними та формалізованими процедурами та взагалі є недоступним для переважної більшості населення. Від так право на звернення до суду стає не правом особи, а особистим привілеєм платоспроможного римського громадянина.

З плином часу стрімко розвивається економіка та змінюються соціальні умови, у зв'язку з чим виникає необхідність відповідного правового регулювання та потреба у більш ефективному вирішенні майнових спорів. Відбувається розвиток судової форми захисту -- легісакційний процес поступово змінюється формулярним. В межах цього процесу відбувається стрімкий розвиток права на звернення до суду одночасно зі спрощенням процедури його реалізації:

• до числа суб'єктів права на звернення до суду входять перегрини;

Право на позов претор виводить не з наявності правової норми, як це було раніше, а виходячи зі власного розуміння принципу справедливості, надаючи судовий захист новим відносинам, які раніше судовому захисту не підлягали.

• звільнення від форми звернення, встановленої легісаксійним процесом, шляхом вільного викладу позивних вимог претору;

Вислухавши вимоги та пояснення сторін, які викладались ними у довільній формі, претор конкретизував їх у формулі та сам формулював юридичний зміст позову. Преторська формула являла собою письмовий документ, в якому закріплювався позов. Такий документ Глиняний В. П. визначає як формула-вказівка, оскільки могла містити прямий наказ вчинити так, а не інакше, і суддя неухильно дотримувався отриманої інструкції [5, с. 209]. Видання претором формули засвідчувала реалізацію права на звернення до суду в повному обсязі.

• впровадження інституту процесуального представництва, який виключає фактичну присутність позивача;

Досліджуючи інститут представництва у Стародавньому Римі Сєвєрова Є.С. виділяє його фактичну та юридичну потребу Фактична потреба у представництві зумовлюється потребою правоздатних осіб, які не могли самостійно здійснювати права та обов'язки, наприклад черзі їх відсутність, забезпечити захист власних інтересів. Юридична потреба у представництві виникає у зв'язку з необхідністю заповнити недостатню правосуб'єктність тих чи інших осіб [4, с. 284]. Введення інституту процесуального представництва стає революційним етап у розвитку як права на судовий захист так і права на звернення до суду, стаючи інструментом реалізації останнього.

• забезпечення явки відповідача позивачем значно полегшується, встановленням державних санкцій.

Якщо відповідач не з'являвся до суду він визнавався таким, що не поважає суд чи таким, що відмовляється сприяти процесу. Тому едиктом претора встановлювалися певні покарання [2, с. 101].

Від тепер таким правом володіють усі, без виключень, вільні люди (римляни, литини та перегрини) не залежно від обсягу їх дієздатності.

Наступним етапом розвитку судової форми захисту можна визначити перехід до екстраординарного процесу, в якому запроваджуються нові складові елементи та інститути сучасного цивільного судочинства:

• відсутність поділ розгляду справи на стадії;

Запровадження єдиної стадії розгляду справи, зумовлює швидке вирішення спірних правовідносин та формує в свідомості суспільства уявлення про легке та доступне звернення до суду.

• запроваджується письмова фіксація судового процесу в протоколі судової установи;

• введення процедури офіційного виклику відповідача до суду;

Із введенням процедури офіційного виклику відповідача до суду тягар забезпечення явки відповідача переходить до повноважень адміністративних органів. Таким чином така умова реалізації права на звернення до суду як забезпечення позивачем особистої присутності відповідача перестає існувати.

• поява інституту заочного розгляду справи.

З призначенням справи до заочного розгляду право особи на звернення до суду можна вважати реалізованим в повному обсязі.

* запровадження інституту апеляційного оскарження судового рішення;

Введення принципу інстанційного поділу судової влади дає змогу говорити про формування структури права на звернення до суду, про зародження нових умов реалізації права на звернення до суду в межах апеляційної інстанції.

Аналізуючи розвиток римського права, а особливо його процесуальну сторону, можна відзначити, що складалася вона переважно в обстановці гострої соціальної боротьби, у якій приходилося від багато чого відмовлятися, зберігаючи найкраще. В результаті чого з'являється непере- вершений за своєю правовою природою цивільний процес, головною метою якого є ефективний та якісний судовий захист прав та інтересів усякої вільної заінтересованої особи, спрощення процедури звернення до суду має на меті забезпечення реального судового захисту. Разом з тим право на звернення до суду зароджується з моменту створення судової установи і характеризується певними передумовами та умовами, наявність і виконання яких вимагають від суб'єкта звернення активних процесуальних дій, які в сукупності становлять процедуру його реалізації.

Римське право в силу своєї історичної долі стає синтезом усієї юридичної творчості античного світу, створюючи фундамент для правового розвитку нових народів. Зазначене дає змогу ще раз переконатися, що саме за часів існування стародавнього Риму процесуальне законодавство дістає неперевершених висот розвитку і згодом через рецепцію римського права сприятливо впливає на процес історичного розвитку українського інституту захисту суб'єктивних права зі збереженням його національних особливостей. Знання, набуті в межах цього дослідження, формують основу для подальшого вивчення права на звернення до суду як окремої правової категорії, але вже на територіях сучасної України.

Список літератури

1. Харитонов Є.О. Основи римського приватного права: посіб. для підгот., до іспит / Є.О Харитонов. - Харків: Одісей, 2013. - 352с.

2. Санфилиппо Ч. Курс римского частного права: учебник / Ч. Санфилиппо - Москва: БЕК, 2002. - 400с.

3. Гай. Институции / под. ред. В.А. Савельева, Л.Л. Кофанова. - Москва: Юристъ, 1997. - 368с.

4. Сєвєрова Є.С. Інститут представництва у Стародавньому Римі / Є.С. Сєвєрова // Актуальні проблеми держави і права. - 2005. - Вип. 25. - С. 283-285.

5. Глиняний В.П. Історія держави та права зарубіжних країн: навч. посіб. / В.П. Глиняний. - Київ: Істина, 2009. - 768с.

Размещено на Allbest.ru