Соціально-економічні та культурні права і свободи людини і громадянина їх конституційно-правове закріплення

Размещено на http://www.allbest.ru/

[Введите текст]

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ В ГАЛУЗІ ЕКНОМІЧНИХ СОЦІАЛЬНИХ ТА КУЛЬТУРНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ

РОЗДІЛ 2. КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА ГРОМАДЯН УКРАЇНИ В ЕКОНОМІЧНІЙ ТА КУЛЬТУРНІЙ СФЕРАХ

2.1 Економічні права громадян

2.2 Культурні права громадян України

РОЗДІЛ 3. КОНСТИТУЦІЙНІ ГАРАНТІЇ РЕАЛІЗАЦІЇ ТА ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

В умовах побудови в Україні правової держави та становлення конституційного ладу нашої держави, особливого значення набуває проблема становлення, визначення та гарантування прав людини і громадянина.

Відповідно до Конституції України громадянин для цього має повний комплекс економічних соціальних та культурних прав та свобод і гарантій їх реалізації. Необхідно сказати, що законодавство, яке спрямоване на реалізацію відповідних положень Конституції стосовно економічних, соціальних та культурних прав громадянина, перебуває на даний час на стадії становлення. Тобто воно визначено чинним законодавством, але не всі положення його виконуються у відповідності до закону в зв'язку з тим , що деякі норми чинного законодавства, ще не повністю пристосовано до стану в якому перебуває наша держава. До цих прав можна віднести право на житло, право на достатній життєвий рівень, на охорону здоров'я та на соціальний захист.

Наприклад, право на достатній життєвий рівень, визначає певний рівень грошових виплат, які б задовольняли мінімальні потреби громадян. Але на даний час такі суми настільки низькі, що на громадяни не в змозі задовольнити свої потреби навіть на половину. До речі, за порушення даного права законодавством України не передбачається і юридична відповідальність. Тобто такі обставини сприяють активному порушенню цього права.

Ще один яскравий доказ того, що чинне законодавство не є достатньо врегульоване свідчить те, як виконується право на охорону здоров'я. Теоретично охорона здоров'я в Україні вважається безкоштовною, але фактично за переважну більшість послуг громадяни зобов'язані платити самостійно. Тобто держава повинна детально врегулювати виконання даних прав, щоб не виникало певних неузгоджень.

Це й обумовлює актуальність обраної теми дослідження та її значення для практики державного будівництва Української держави.

Метою даного дослідження є опрацювання нормативної бази та наукової літератури з даного питання.

Перед даною роботою ставляться наступні завдання:

- висвітлити міжнародні стандарти економічних, соціальних та культурних прав, які закріплені в міжнародних документах таких, як Загальна декларація з прав людини та Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права людини;

- докладно висвітлити економічні та культурні права громадян, які закріплені в Конституції України;

- дослідити механізм реалізації і гарантії прав та свобод людини і громадянина, його відмінні риси та проблеми становлення на сучасному етапі розвитку законодавства України.



РОЗДІЛ 1. МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ В ГАЛУЗІ ЕКНОМІЧНИХ. СОЦІАЛЬНИХ ТА КУЛЬТУРНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ

Після закінчення Другої світової війни та об'єднання держав в Організацію Об'єднаних Націй, Резолюцією 217(III) Генеральної асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. була прийнята Загальна декларація прав людини. Вона мала надзвичайне значення для всього людства. В ст. 1 вказана декларація проголошувала, що “всі люди народжуються вільними та рівними у своїх достоїнстві та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні ставитися один до одного в дусі братерства” [2;с.3]. У наступних статтях Декларації були сформульовані: право на життя, на волю і особисту недоторканість, право не зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання, право на визнання правосуб'єктності, на рівність перед законом, право не бути підданому безпідставному арешту, затриманню чи вигнанню, право на прилюдний та справедливий суд, право на невтручання в особисте та сімейне життя, на недоторканість житла, на таємницю кореспонденції, право на захист честі та репутації, право на свободу пересування та вільного вибору місця проживання в межах кожної держави, право брати участь в управлінні своєю країною і на рівний доступ до державної служби, право на соціальне забезпечення, на працю тощо.

Якщо розглядати економічні, соціальні та культурні права то в Загальній декларації прав людини вони зазначені в статтях 22, 23, 24, 25, 26 та 27.

Стаття 22 зазначає, що кожна людина має право на соціальне забезпечення і для здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній та культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва.

В статті 23 зазначено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

В статті 24 зазначено право на відпустку, тобто кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку.

Стаття 25 Загальної декларації прав людини визначає право людини на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої а також її сім'ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини.

Кожна людина має право на освіту. Освіта повинна бути безплатною, хоча б початкова і загальна. Початкова освіта повинна бути обов'язковою, а технічна і професійна освіта повинна бути загальнодоступною для всіх, а вища освіта повинна бути однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного. Освіта відповідно до статті 26 Загальної декларації прав людини повинна бути спрямована на повний розвиток людської особи і збільшення поваги до прав людини і основних свобод.

Стаття 27 закріплює право кожної людини вільно брати участь у культурному житті суспільства, втішатись мистецтвом, брати участь у науковому прогресі і користуватись його благами. Ч.2 ст. 27 закріплює право людини на захист її моральних та матеріальних інтересів, що є результатом наукових, літературних або художніх праць, автором яких вона є.

Поштовх, наданий прийняттям Загальної декларації прав людини був належно сприйнятий світовою спільнотою.

16 грудня 1966 р. резолюцією Генеральної Асамблеї ООН були прийняті Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права більш змістовно визначив такі права людини, як право на працю, на страйк, на охорону здоров'я, на освіту, на участь у культурному житті, а також права засуджених.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права визначає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується.

В статті 8 Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права закріплюється право людини створювати для здійснення та захисту своїх економічних інтересів професійні спілки і вступати до них на свій вибір при єдиній умові додержання правил відповідної організації. Користування даним правом не підлягає жодним обмеженням, крім тих, які передбачаються законом і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки чи громадського порядку або для захисту прав і свобод інших.

Стаття 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права визначає право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування.

Стаття 11 визначає право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло, і на неухильне поліпшення умов життя.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права визначає право кожної людини на свободу від голоду, тому в кожній державі повинні вживатися необхідні заходи індивідуально і в порядку міжнародного співробітництва, які б включали проведення конкретних програм для того, щоб: поліпшити методи виробництва, зберігання і розподілу продуктів харчування шляхом широкого використання технічних і наукових знань, поширення знань про принципи харчування і вдосконалення або реформи аграрних систем так, щоб досягти найбільш ефективного освоєння і використання природних ресурсів, і забезпечити справедливий розподіл світових запасів продовольства відповідно до потреб і з урахуванням проблем країн, як імпортують, так і експортують продукти.

Стаття 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права визначає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я. Держави, які приєднались до даного Пакту для повного здійснення цього права повинні своїми силами а також за рахунок міждержавного співробітництва забезпечити скорочення мертвонароджуваності та дитячої смертності та сприяти здоровому розвитку дитини, а також поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища і гігієни праці в промисловості, запобігання і лікування епідемічних, ендемічних, професійних та інших хвороб і боротьби з ними, створення умов, які б забезпечували всім медичну допомогу і медичний догляд у разі хвороби.

Право на освіту закріплено в статті 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. Освіта повинна спрямовуватись на повний розвиток людської особи та усвідомлення її гідності і повинна зміцнювати повагу до прав людини і основних свобод.

Держави - учасниці, зобов'язуються поважати свободу батьків і у відповідних випадках законних опікунів обирати для своїх дітей не тільки запроваджені державними властями школи, а й інші школи, що відповідають тому мінімуму вимог щодо освіти, який може бути встановлено чи затверджено державою, і забезпечувати релігійне та моральне виховання своїх дітей відповідно до власних переконань.

За час, що минув після проголошення Декларації про державний суверенітет України, в якій Україна проголосила певну перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загально-визначених норм міжнародного права перед нормами внутрідержавного права, Україна ратифікувала багато міжнародних угод з прав людини як от Міжнародний пакт про економічні, соціальні, культурні права людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, згідно з якими наша держава визнала компетенцію комітету ООН з прав людини приймати і розглядати повідомлення підпадаючих під його юрисдикцію осіб, які твердять, що вони є жертвами порушень державою якогось із прав, викладених в даних пактах. Для України цей протокол набув чинності 25 жовтня 1995 року.



РОЗДІЛ 2. КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА ГРОМАДЯН УКРАЇНИ В ЕКОНОМІЧНІЙ ТА КУЛЬТУРНІЙ СФЕРАХ

2.1 Економічні права громадян

Економічні права та свободи - це можливості людини і громадянина у сфері виробництва, розподілу, обміну і використання матеріальних благ. Вони мають надзвичайне значення в житті людини. Адже саме вони повинні гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості. Водночас саме здійснення цих прав дає змогу характеризувати державу як соціальну, тобто таку, яка забезпечує достатньо високий рівень життя для своїх громадян. До системи економічних прав Конституція України відносить: право на підприємницьку діяльність(ст 42); право на працю(ст. 43); право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів(ст.44);право на відпочинок (ст.45).

Право на підприємницьку діяльність

Одним із важливих конституційних прав громадян є право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42 Конституції України). У Концепції переходу України до ринкової економіки та Законі України „Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р. проголошено свободу підприємництва.

Поняття і риси підприємництва розкриваються у ст. 1 Закону України „Про підприємництво”: підприємництво -- це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку. Отже, основними ознаками підприємницької діяльності є:

1) ініціативність і самостійність; 2) систематичність; 3) діяльність на власний ризик підприємця; 4) мета -- одержання прибутку.

Н.О. Саніахметова до ознак підприємництва відносить також: а) творчий та інноваційний характер цієї діяльності; б) самостійну юридичну відповідальність; в) соціальне відповідальний характер.[21; с 350 - 353]

Самостійна ініціатива -- це вияв особою на власний розсуд винахідливості, кмітливості, прийняття власних рішень у господарській діяльності. Творчий та інноваційний характер підприємництва виявляється у пошуку нових можливостей, запровадженні нововведень в організації та веденні власної справи.

Суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути:

-- громадяни України, інших держав, не обмежені у правоздатності або дієздатності; це також стосується осіб без громадянства та осіб з подвійним громадянством;[22; с. 24]

-- юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України „Про власність”.

Щодо юридичних осіб та громадян, для яких підприємницька діяльність не є основною, положення про підприємництво застосовується до тієї частини їхньої діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.

Разом з тим не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади та управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств.

Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду. Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть виступати засновниками підприємницької організації, а також обіймати у підприємницьких товариствах та їх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю (ст. 9 Закону України „Про підприємництво”).

Проголошуючи свободу підприємницької діяльності, закон разом з тим встановлює й певні обмеження (межі) її здійснення. Це, по-перше, стосується кола суб'єктів, які можуть здійснювати ту чи іншу діяльність, і по-друге, переліку видів діяльності, які з огляду на шкідливий вплив на здоров'я людини, довкілля або загрозу безпеці держави потребують спеціального дозволу (ліцензії).

Право на працю

Відповідно до ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, кожна людина має право на отримання можливості заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Згідно зі ст.. 43 Конституції України змістом права на працю є можливість заробляти собі на життя працею, яку кожен вільно обирає або на яку вільно погоджується. Крім того, ст. 43 Основного закону:

Гарантує кожному а) рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; б) право на належні, безпечні і здорові умови праці; в) право на заробітну плату; г) право на своєчасне одержання винагороди за працю; д) захист від незаконного звільнення .

Зобов'язує державу: а) створювати умови для повного здійснення громадянами права на працю; б) реалізовувати програми професійно - технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Забороняє використання: а) примусової праці (при цьому не вважається примусовою працею військова або альтернативна(невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і надзвичайний стан); б) праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах.

КЗпП України передбачає такі гарантії права громадян на працю: вільний вибір виду діяльності; безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб; безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або у системі державної служби зайнятості з виплатою стипендій; правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконне звільнення та ін.

Порушення вимог законодавства про працю та про охорону праці тягне адміністративну та кримінальну відповідальність.

Відповідно до чинного законодавства в Україні заборонено застосування примусової або обов'язкової праці тобто це означає , роботу або службу, що вимагається від будь - якої особи під загрозою якогось покарання, для котрої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг. Однак даний термін не вміщує роботу або службу, яка виконується на підставі закону, про військову службу, роботу, яка є частиною громадських обов'язків, роботу або службу, яка виконується внаслідок винесення вироку винесеного рішенням судового органу.[23; с 194]4

Як зазначалось у постанові Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя „ від 1 листопада 1996 р. № 9, заборона примусової праці передбачає, зокрема, заборону тимчасового переведення працівника без його згоди на іншу роботу в порядку дисциплінарного стягнення, у разі виробничої необхідності або простою, а також примушування його до виконання роботи , не передбаченої трудовим договором.

Відповідно до Закону України “Про охорону праці” працівник має право відмовитись від дорученої роботи, якщо створилась виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я, або для людей які його оточують. За період простою з цих причин не з вини працівника за ним зберігається середній заробіток.

Право на страйк та його реалізація.

Закріплення Конституцією України права працівників на страйк є відтворенням у ній положень ст.8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права.

Відповідно до ст. 44 Конституції України ті, хто працюють, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється Законом України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”.

Згідно із ст. 17 Закону страйк -- це тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов'язків) підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту).

Страйк застосовується як крайній засіб (коли всі інші можливості вичерпано) вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у зв'язку з відмовою власника або уповноваженого ним органу (представника) задовольнити вимоги найманих працівників або уповноваженого ними органу, профспілки, об'єднання профспілок чи уповноваженого нею (ними) органу.

Рекомендації щодо оголошення чи не оголошення галузевого або територіального страйку приймаються на галузевому або територіальному рівнях на конференції, зборах, пленумі чи іншому виборному органі представників найманих працівників та /або профспілок і надсилаються відповідним трудовим колективам чи профспілкам [24; с. 529].

Незаконними визнаються страйки, оголошені з вимогами про зміну конституційного ладу, державних кордонів та адміністративно-територіального устрою України, а також з вимогами, що порушують права людини; з вимогами, що не відносяться до колективних трудових спорів; з порушенням формування вимог найманих працівників, профспілок, об'єднання профспілок чи уповноважених ними органів; у випадках, коли страйк оголошений до моменту виникнення колективного трудового спору (конфлікту); з порушенням порядку вирішення колективного трудового спору трудовим арбітражем; з порушенням порядку прийняття рішення про проведення страйку.

Із заявою про визнання страйку незаконним власник або уповноважений ним орган (представник) звертається до суду. Справа щодо цієї заяви повинна бути розглянута судом, включаючи строки підготовки справи до судового розгляду, не пізніш як у 7-денний строк.

Згідно із ч. 3 ст. 35 Закону України „Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” персонал ядерних установ та об'єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, не має права на страйк.[24, с.530]

Ст. 18 Закону України „Про транспорт” передбачено, що припинення роботи (страйк) на підприємствах транспорту може бути у разі невиконання адміністрацією підприємства умов тарифних угод, окрім випадків, пов'язаних з перевезенням пасажирів, обслуговування безперервно діючих виробництв, а також, коли страйк становить загрозу життю і здоров'ю людини.[24, с.531]

Відповідно до ст. 22 Закону України „Про електроенергетику” страйки на підприємствах електроенергетики забороняються у випадках, коли вони можуть призвести до порушення сталості об'єднаної електронної системи України або теплопостачання в осінньо-зимовий період.

Забороняється проведення страйку працівників (крім технічного та обслуговуючого персоналу) органів прокуратури, суду, Збройних Сил України, органів державної влади, безпеки та правопорядку.

У випадках, коли проведення страйку загрожує життю і здоров'ю людей, довкіллю або перешкоджає запобіганню стихійному лиху, аваріям, катастрофам, епідеміям та епізоотіям чи ліквідації їх наслідків, коли оголошений надзвичайний або військовий стан, а рекомендації Національної служби посередництва і примирення щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) сторонами не враховано, Національна служба посередництва і примирення звертається із заявою про вирішення колективного трудового спору (конфлікту) відповідно до Верховного Суду Автономної Республіки Крим, обласного, Київського і Севастопольського міських судів.

Законом передбачені гарантії для працівників під час страйку. Участь працівників у страйку, за винятком страйків, визнаних судом незаконними, не розглядається як порушення трудової дисципліни і не може бути підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Ми звикли до того, що страйк -- це масова відмова від роботи. У діючому законодавстві поняття страйку є тільки стосовно колективних трудових спорів (ст.17 Закону України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”). Керуючись конституційною нормою про те, що ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ч. 1 ст. 44 Конституції України), це тлумачення можна визнати таким, що не відповідає дійсності. У літературі зазначалось, що у законодавстві під страйком слід розуміти не тільки тимчасову добровільну відмову працівників від виконання трудових обов'язків (повністю або частково) з метою вирішення колективного трудового спору, а й відмову працівника чи працівників від виконання своїх трудових обов'язків для вирішення індивідуального трудового спору В останні роки широке поширення набула практика відмови працівників від виконання своїх посадових обов'язків у разі невиплати заробітної плати. Працівники в індивідуальному порядку чи колективно або відмовляються виходити на роботу і залишаються вдома, або, перебуваючи на роботі, не виконують свої обов'язки. І хоча формулювання „ті, хто працює, має право на страйк...”, що міститься у ст. 44 Конституції України, застосовується до колективних трудових спорів, видається правильною точка зору про можливість його реалізації не тільки колективно, а й індивідуально. У ряді країн Заходу також піддається критиці традиційне трактування права на страйк як суто колективного права, що реалізується профспілками, трудовими колективами. Висувається нове розуміння права на страйк як індивідуального права кожного працівника самому вирішувати питання про відмову від надання трудових послуг.

Право на відпочинок

Право кожного, хто працює, на відпочинок проголошено ст. 24 Загальної декларації прав людини та випливає з вимог ст.7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права. В Конституції України право на відпочинок закріплено в ст. 45. де зазначено, що кожен хто працює має право на відпочинок.

У чинному законодавстві воно знайшло закріплення у ст. 2 КЗпП України. Законодавство про працю не дає визначення часу відпочинку. Наукою трудового права традиційно під часом відпочинку розуміється час, протягом якого працівник є вільним від виконання трудових обов'язків і вправі використовувати його на власний розсуд.[25 ;с 97]

Законодавством встановлені наступні види часу відпочинку:

-- перерви протягом робочого дня (зміни);

-- щоденний відпочинок (міжзмінна перерва);

-- вихідні дні (щотижневий відпочинок);

-- святкові і неробочі дні;

-- відпустки.

Перерва для відпочинку і харчування надається тривалістю не більше 2 годин. Така перерва повинна надаватись, як правило, через 4 години після початку роботи. Час початку і закінчення перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку. Працівники використовують час перерви на свій розсуд. На цей час вони можуть відлучатися з місця роботи. На тих роботах, де через умови виробництва перерву встановити не можна, працівникам повинна бути надана можливість приймання їжі протягом робочого часу.

Жінкам, котрі мають дітей віком до 1,5 року, крім загальної для всіх працівників перерви для відпочинку і харчування, надаються додаткові перерви для годування дитини. Ці перерви надаються не рідше ніж через 3 години після початку роботи тривалістю не менше 30 хвилин кожна. За наявності двох і більше грудних дітей тривалість такої перерви має бути не менше години. Строки і порядок надання перерв встановлюються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації і з врахуванням бажання матері. Перерви для годування дитини включаються в робочий час і оплачуються за середнім заробітком (ст. 183 КЗпП).

Щотижневий безперервний відпочинок (вихідні дні) -- його тривалість повинна бути не менш як 42 години (ст. 70 КЗпП). При 5-денному робочому тижні працівникам надається 2 вихідних дні на тиждень, як правило, підряд -- в суботу і неділю. При режимі 6-денного робочого тижня працівникам надається 1 вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при 5-денному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, визначається графіком роботи підприємства, погодженим з профспілковим комітетом і, як правило, має надаватися підряд із загальним вихідним днем.

На працівника, який перебуває у відрядженні, поширюється режим робочого часу того підприємства, до якого він відряджений. Замість днів відпочинку, не використаних за час відрядження, інші дні відпочинку після повернення з відрядження не надаються. Якщо працівник спеціально відряджений для роботи у вихідні або святкові й неробочі дні, компенсація за роботу в ці дні виплачується відповідно до чинного законодавства. У разі, коли працівник відбуває у відрядження у вихідний день, йому після повернення з відрядження в установленому порядку надається інший день відпочинку.[26]

Святкові і неробочі дні. Законодавством України про працю передбачені наступні святкові дні, робота в які не проводиться: 1 січня -- Новий рік, 7 січня -- Різдво Христове; 8 березня -- Міжнародний жіночий день; 1 і 2 травня -- День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня -- День Перемоги; 28 червня -- День Конституції України; 24 серпня -- День незалежності України.

Робота також не провадиться і в дні релігійних свят, такі дні згідно із ст. 73 КЗпП називаються „неробочими”, чим підкреслюється їх недержавний характер. Проте держава, шануючи релігійні традиції переважної більшості населення, закріпила це положення у законі.

У вказані вище дні допускаються роботи, припинення яких неможливе через виробничо-технічні умови (безперервно діючі підприємства, установи, організації), роботи, викликані необхідністю обслуговування населення, а також невідкладні ремонтні й навантажувально-розвантажувальні роботи (ст. 73 КЗпП).

Згідно із ст. 67 КЗпП, у випадку, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого. Робота у вихідні дні сплачується в підвищеному розмірі згідно зі ст. 107 КЗпП України.

Відпустки, їх види та порядок надання

Відпустка -- це час відпочинку, який обчислюється в календарних днях і надається працівникам із збереженням місця роботи і заробітної плати.

Право на відпустки мають всі громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої приналежності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Нарівні з громадянами України право на відпустки мають іноземні громадяни та особи без громадянства, які працюють в Україні.[9] Право на відпустку мають працівники, які уклали безстрокові трудові договори, трудові договори на визначений строк, на час виконання певної роботи, сезонні, тимчасові працівники і сумісники, працівники, які працюють на умовах неповного робочого часу.

Право на відпустку забезпечується гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості зі збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених Законом України „Про відпустки”, та забороною заміни відпустки компенсацією, крім випадків, які передбачені ст. 24 ЗУ ”Про відпустки”.

Види відпусток. Законом України „Про відпустки” передбачені наступні види відпусток:

1) щорічні відпустки:

- основна відпустка (ст. 6 цього Закону);

- додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (ст. 7 цього Закону);

- додаткова відпустка за особливий характер праці (ст. 8 1 цього Закону);

- інші додаткові відпустки, передбачені законодавством;

2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону);

3) творча відпустка (ст. 16 цього Закону);

4) соціальні відпустки:

- відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами (ст. 17 цього Закону);

- відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку (ст. 18 цього Закону);

- додаткова відпустка працівникам, які мають дітей (ст. 19 цього Закону);

5) відпуски без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону).

Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.

право стандарт гарантія громадянин

2.2 Культурні права громадян

Культурні права людини та громадянина - це можливості доступу людини до духовних цінностей свого народу та всього людства. Вони у Конституції України передбачені правом на освіту (ст.53); гарантуванням свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захистом інтелектуальної власності, авторських, моральних інтересів громадян, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності(ст.54).

Право на освіту.

Право на освіту є одним із головних прав людини в цивілізованому суспільстві. Без належної освіти особа не спроможна сприймати себе як частину суспільства, як вільну постать, не спроможна навіть зрозуміти сутність тих прав і свобод, які гарантує Конституція. Не даремно ЦК УРСР надає суду право визнавати недієздатним громадянина, який внаслідок недоумства не може розуміти значення своїх дій, і встановлювати над ним опіку. В медицині ж визнається, що недоумство як стан психіки може бути обумовлене як хворобою, так і браком виховання і освіти.

Відповідно до Закону України „Про освіту” освіта -- це основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Метою освіти є, зокрема, всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору.[6]

Ст. 53 Конституції України передбачене право кожного на освіту.

Законом України „Про освіту” встановлено право громадян на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах, яке забезпечується: розгалуженою мережею закладів освіти, наукових установ, закладів післядипломної освіти; відкритим характером закладів освіти, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина; різними формами навчання -- очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем.

Для реалізації права на освіту вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти під час навчання наділені гарантованим державою правом на: вибір закладу освіти, форми навчання, освітньо-професійних та індивідуальних програм, позакласних занять; продовження освіти за професією, спеціальністю на основі одержаного освітньо-кваліфікаційного рівня, здобуття додаткової освіти; користування навчальною, науковою, виробничою, культурною, спортивною, побутовою, оздоровчою базою закладу освіти, доступ до інформації в усіх галузях знань тощо.

Закон України „Про вищу освіту” встановлює, що громадяни України мають право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі в межах стандартів вищої освіти, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває вперше. Вони вільні у виборі форми здобуття вищої освіти, вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності. Іноземці ж та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на здобуття вищої освіти, крім права на здобуття вищої освіти за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.[10]

У Законі України „Про професійно-технічну освіту” зазначено, що громадяни України мають рівні права на здобуття професійно-технічної освіти відповідно до своїх здібностей і нахилів. Обмеження допускаються за медичними та віковими показниками, а також показниками професійної придатності, що визначаються Кабінетом Міністрів України. Але професійно-технічна освіта добувається громадянином України безоплатно, за рахунок держави, лише у державних і комунальних навчальних закладах.

Відповідно до Закону України „Про загальну середню освіту” доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти у державних і комунальних навчальних закладах забезпечується громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах Крім того, вказані особи мають право на здобуття повної загальної середньої освіти у приватних навчальних закладах.[12]

Законом України „Про позашкільну освіту” встановлено, що вихованці, учні і слухачі мають право на здобуття позашкільної освіти відповідно до їх здібностей, обдарувань, уподобань та інтересів. Позашкільна освіта здобувається громадянами у позаурочний та позанавчальний час у позашкільних навчальних закладах та інших навчальних закладах як центрах позашкільної освіти.[13]

Закон України „Про освіту” передбачає, що фінансування державних закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється в основному за рахунок коштів відповідних бюджетів, а також інших коштів. При цьому держава повинна забезпечувати бюджетні асигнування на освіту в розмірі, не меншому десяти відсотків національного доходу, а також валютні асигнування на основну діяльність. Таким чином, існують необхідні правові гарантії для того, щоб кожний громадянин здійснив своє право на освіту.

Право громадян на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності.

У ст. 54 Конституції України визначаються зміст свободи творчості і права на результати інтелектуальної, творчої діяльності та їх гарантії. Відповідно до цієї статті, громадянам гарантуються: 1) свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості; 2) захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності; 3) право на результати їхньої інтелектуальної, творчої діяльності. При цьому Конституція забороняє будь-яке використання або поширювання цих результатів без згоди їх власників, за винятками, встановленими законом.

Як випливає із Закону України „Про наукову і науково-технічну діяльність”, наукова і науково-технічна діяльність є інтелектуальною творчою діяльністю, спрямованою на одержання і використання нових знань.

Цим Законом встановлені певні права вчених, наукових і науково-педагогічних працівників, інших суб'єктів наукової та науково-технічної діяльності. Так, відповідно до ст. 6 Закону вчений має право, зокрема: обирати форми, напрями і засоби наукової і науково-технічної діяльності відповідно до своїх інтересів, творчих можливостей та загальнолюдських цінностей; здобувати визнання авторства на наукові і науково-технічні результати своєї діяльності; публікувати результати своїх досліджень або оприлюднювати їх іншим способом, у порядку, встановленому законодавством України; отримувати, передавати та поширювати наукову інформацію; здобувати державне і громадське визнання.[14]

Згідно з Законом України „Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки”, обсяг коштів на фінансування державних наукових і науково-технічних програм за пріоритетними напрямами науки і техніки затверджується у законі про Державний бюджет України на відповідний рік у розмірі не менше 30 відсотків загального обсягу фінансування видатків на науку з Державного бюджету України.

Основами законодавства України про культуру (ст. 5-10, 13 та ін) встановлено, що громадяни у сфері культури мають право, зокрема, на:

а) свободу творчості; б) вільний вибір будь-якого виду культурної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей та самостійне визначення долі своїх творів, не допускаються втручання у творчий процес, цензура у сфері творчої діяльності; в) здійснення професійної та аматорської діяльності на індивідуальній чи колективній основі, самостійно чи з допомогою будь-яких форм посередництва; г) створення закладів, підприємств і організацій культури, об'єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об'єднання, які діють у сфері культури; д) захист інтелектуальної власності. [15]

Законом України „Про власність” передбачено, що об'єктами права інтелектуальної власності є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг, результати науково-дослідних робіт та будь-які інші результати інтелектуальної праці (топографії інтегральних мікросхем, комп'ютерні програми та бази даних, „ноу-хау”), навіть такі, які не є результатами творчості, але становлять значну виробничу, комерційну цінність.

Право на інтелектуальну власність має двоїсте значення, оскільки передбачає наявність як майнових, так і особистих прав. [16]

До творів, що охороняються авторським правом, як випливає із Закону України „Про авторське право і суміжні права”, належать як обнародувані, так і необнародувані у галузі науки, літератури і мистецтва, а саме: літературні письмові твори белетристичного, наукового, технічного або практичного характеру (книги, брошури, статті тощо); виступи, лекції, промови, проповіді та інші усні твори; музичні твори; драматичні, хореографічні твори, пантоміми тощо; аудіовізуальні твори; скульптури, картини, малюнки, гравюри, інші твори образотворчого мистецтва; твори архітектури; фотографії та ін.[17]

Відповідно до Закону України „Про авторське право і суміжні права” автору належать такі особисті (немайнові) права: а) вимагати визнання свого авторства; б) забороняти під час публічного використання твору згадування свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитись анонімом; в) вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі і його примірниках і під час будь-якого його публічного використання; г) вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора. До майнових прав автора або іншої особи, яка має авторське право, належать: а) виключне право на використання твору, яке дозволяє йому використовувати твір у будь-якій формі і будь-яким способом; б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.

Це право передбачає можливість дозволяти або забороняти: відтворення творів; публічне виконання і публічне сповіщення творів; публічну демонстрацію і публічний показ; розповсюдження творів; здавання в майновий найм і (або) комерційний прокат; імпорт примірників творів тощо.

З метою створення умов для вільного користування громадянами культурною спадщиною України держава, відповідно до ст. 4, 14 Закону України „Про охорону культурної спадщини”, заносить усі її об'єкти (археологічні, історичні, монументального мистецтва, архітектури та містобудування, садово-паркового мистецтва і ландшафтні) до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, визначає порядок здійснення права власності на об'єкти культурної спадщини, режим їх утримання та використання, надання їх у користування, їх консервації, реставрації, реабілітації, музеєфікації і ремонту, визначає заходи щодо охорони пам'яток, забороняє діяльність, яка створює їм загрозу, здійснює інші необхідні заходи.



РОЗДІЛ 3. КОНСТИТУЦІЙНІ ГАРАНТІЇ РЕАЛІЗАЦІЇ ТА ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА

Гарантії реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина -- це умови та засоби, принципи та норми, які забезпечують здійснення, захист і охорону зазначених прав, є запорукою виконання державою та іншими суб'єктами правовідносин тих обов'язків, які покладаються на них з метою реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Взагалі усі можливі гарантії забезпечення реалізації прав та свобод людини і громадянина прийнято поділяти на загально-соціальні (загальні) та власне правові, юридичні (спеціальні).[32; с 7]

До загально-соціальних гарантій слід віднести ідеологічні, політичні, економічні, соціальні, організаційні. Ті чи інші загальні гарантії завжди є пріоритетними у сфері реалізації відповідної групи прав людини і громадянина. Так, визначальними для реалізації політичних прав громадян є політичні й ідеологічні гарантії, для реалізації економічних -- ідеологічні і політичні, соціальних і екологічних -- економічні, культурних -- економічні і соціальні, особистих та інших -- політичні й організаційні.

До ідеологічних гарантій можна віднести побудову правової системи держави на основі ліберальної концепції прав людини, яка визнає права людини як природні і передбачає їх пріоритет щодо прав колективу, держави, суспільства, а також ідеологічний плюралізм і багатоманітність, заборона визнання державою жодної ідеології як обов'язкової. Ці гарантії втілені у ст. ст. 8, 9, 11, 15 та інших Конституції України.

Політичними гарантіями є суверенітет держави, суворе дотримання її демократичних засад, фактична незмінність її конституційного ладу, закріпленого в Основному Законі України.

Між тим, саме ці гарантії є визначальними. Адже неефективний політичний лад гальмує розвиток економічних та інших відносин і, відтак, не дає можливості створити належні економічні, ідеологічні, соціальні та правові гарантії реалізації прав та свобод людини і громадянина.[32; c 29 - 31]

Економічні гарантії знайшли своє відображення у ст. ст. 13, 41, 95 та інших Конституції України. Ними є ринкова економіка, основу якої складають ліберальні відносини власності, поєднані зі свободою підприємницької діяльності та ефективним використанням державної власності і дійовою системою державного регулювання економіки, а також ресурсна, фінансова та технологічна незалежність національної економіки від інших країн.

Якщо політичні гарантії є визначальними для реалізації усієї системи конституційних прав та свобод людини і громадянина, то належні економічні гарантії фактично обумовлюють можливість реалізації соціальних, культурних, деяких інших прав та свобод людини і громадянина. [34; c.28 - 31]

Власне соціальними гарантіями слід визнати відсутність будь-якого суспільно-політичного протистояння окремих соціальних верств населення та регіонів України.[23 c.82]

До організаційних гарантій можна віднести матеріально-технічне забезпечення суду та інших органів захисту прав людини і громадянина, загальну ефективність судової та правоохоронної діяльності, рівень кваліфікації суддів та працівників правоохоронних органів тощо.

Правові (юридичні) гарантії реалізації прав та свобод людини і громадянина -- це встановлені державою із наданням їм формальної (юридичної) обов'язковості принципи та норми, які забезпечують здійснення зазначених прав і свобод шляхом належної регламентації порядку їх здійснення, а також їх захисту та охорони.

Окремим, специфічним видом правових гарантій е юридична відповідальність, її специфіка полягає у тому, що захист і охорону прав та свобод людини і громадянина юридична відповідальність забезпечує шляхом гарантування виконання органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами своїх обов'язків, що кореспондують зазначеним правам та свободам.



ВИСНОВКИ

Отже, вище були викладені економічні та культурні права людини та громадян в Україні та їх гарантії, закріплені у розділі 2 Конституції України, який має назву “Права, свободи та обов'язки людини і громадянина”. Необхідність конституційного регламентування економічних та культурних прав та їх гарантій зумовлена тим, що їм повинна приділятися належна увага, інакше ж вони залишаться символами. Але закріплення прав і свобод у Конституції є лише їх формальним проголошенням за відсутності механізму їх реалізації у законах. Тому, у соціально неоднорідному суспільстві тільки держава має не лише закріплювати особисті права і свободи людини, але й забезпечувати умови, необхідні для їх здійснення та захисту. Створення таких умов є неодмінним соціальним покликанням будь-якої цивілізованої держави. Можна сказати, що держава є демократичною настільки, наскільки її законодавство відповідає загально-визнаним правам людини і наскільки реально громадянам надано право реалізовувати свої права та свободи.

Комплекс економічних, соціальних та культурних прав громадян України в цілому відповідає положенням міжнародно-правових документів у галузі прав людини, зокрема, Загальній декларації прав людини 1948р, Міжнародному Пакту про економічні, соціальні та культурні права.

Разом з тим, в Україні залишається проблематичною реалізація ряду прав, передбачених Загальною декларацією прав людини, особливо соціальних і культурних, значна частина яких нині є символічною. Це пов'язується, головним чином, з економічною кризою [1; 35; С.8].

Отже, розглянувши основні питання по даній темі, стає очевидним те, що Україна твердо стала на шлях демократичного розвитку. Ґрунтуючись на верховенстві права, зокрема, на верховенстві прав і свобод людини, Україна, тим самим, претендує на статус правової держави. Однак, недостатньо лише прийняти відповідні нормативно-правові акти, важливо також розробити налагоджений механізм їх реалізації, що зробити надзвичайно складно. Слід підкреслити, що закріплені в Конституції України права та свободи людини, в тому числі й економічні та культурні, є реальним шляхом до побудови правової держави, усвідомлення її абсолютної цінності, піднесення особистості, забезпечення правового характеру взаємовідносин громадянина і держави, спілкування громадян та інших осіб між собою. Тому, хочеться вірити, що Україна буде успішно розвиватися по обраному шляху, і завдання кожного громадянина України -- всіляко сприяти цьому процесу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України від 28.06.1996 р. // База даних НАУ-ЕКСПЕРТ.

2. Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. // База даних НАУ-ЕКСПЕРТ.

3. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16.12.1966 р. // База даних НАУ-ЕКСПЕРТ.

4. Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини // Права людини в Україні:Інформатично аналітичний бюлетень -Київ 1994 р. С. 47 - 63

5. Закон України „Про основи охорони здоровя”від 19 листопада 1992 р. // База даних НАУ-ЕКСПЕРТ.

6. Закон України „Про освіту” від 23.05.91 р. Відомості Верховної Ради №34, від 20. 08.91 р.

7. Закон України „Про підприємництво” від 07.02.91р. Відомості Верховної Ради №14, від 02. 04.91 р.

8. Закон України „Про порядок вирішення трудових спорів”від 03. 03 98 р. Відомості Верховної Ради №34, с.227, 98 р.

9. Закон України „Про відпустки” від 15 листопада 1996 р. Відомості Верховної Ради №2, ст. 4, 98 р.

10. Закон України „Про вищу освіту” від 17.01.2002 р. // База даних НАУ- ЕКСПЕРТ

11. Закон України „Про професійно - технічну освіту” від 10. 02.98 р. // База даних НАУ- ЕКСПЕРТ

12. Закон України „Про загальну середню освіту”від 13. 05.98 р. // База даних НАУ- ЕКСПЕРТ

13. Закон України „Про позашкільну освіту” від 22. 06. 2000 р. // База даних НАУ- ЕКСПЕРТ

14. Закон України „Про наукову і науково - технічну діяльність” від 13.12.91 р. // База даних НАУ- ЕКСПЕРТ

15. Закон України „ Основи законодавства про культуру” від 14. 02.92 р. // База даних НАУ- ЕКСПЕРТ

16. Закон України „Про власність”від 07.02.91 р. Відомості Верховної Ради № 20 від 14. 04. 98 р.

17. Закон України „Про авторське право та суміжні права” від 23. 12. 93 р. Відомості Верховної Ради № 13 від 29. 03. 94 р.

18. Права людини і громадянина в Україні / навчальни посібник А. М. Колодій, А. Ю. Олійник - К. Юрінком Інтер 2003 р. - 332с.

19. Антонович М. М. Імплементація норм міжнародного права щодо прав людини у правове регулювання в Україні - курс лекцій - Івано - Франківськ 1996р.

20. Конституційне право України / За ред. проф. Погорілка В.Ф. Вид. 3-тє. - К.: Наукова думка, 2002. - 731 с.

21. Гражданское право: Учебно - практический справочник - Харьков, 1998 г. С. 380

22. Попов А. А. Правові основи підприємницької діяльності в Україні - Харьків, 1997р. С. 224

23. Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина ( друге видання, доповнене і перероблене), за ред. Хавронюк М. І., Київ - 2003 р., “Видавництво А. С. К.”, С. 384

...