Вплив Римського приватного права на сучасне законодавство

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Види права власності

2. Спільна власність

Висновки

Перелік використаної літератури

Вступ

Право Стародавнього Риму-яскрава сторінка світової історії. Понад дві тисячі років тому на основі рабовласницькогоспособу виробництва склалася і розвивалася правова система, в якій найбільших успіхі досгла розробка низки галузей і насамперед приватного (цивільного) права. Зокрема, набуло своєї завершеності формулювання багатьох правових принципів, особливо тих, що стосуються праватної пласності, договірного, спадкового, сіменкого та іншогоправа. Римські юристи вперше розробили право приватної пласності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особи. Право стало класияним юридичним виразом життєвих умов і конфліктів суспільства, в якому тпанує приватна власність.

Римське приватне право мало великий вплив на подальшу історію феодальних і капіталістичних держав. Увесь правовий розвиток Західної Європи та інших континентів відбувався під знаком римського права аж до наших часів.

Можна без перебільшення сказати, що рівень правової культури Стародавнього Риму в багатьох відношеннях залишається неперевершиним ще й на сьогодні і є взірцем для сучасного законодавства.

Право власності в будь-якій системі права (в тому числі й римській) є центральним правовим інститутом, який визначає характер усіх інших інститутів приватного права (договір, сім*ї,спадкування тощо). Не дивно тому, що і римські, і наступні покоління юристів так глибоко і ретельно досліджували суспільні видносини власності. І хоч їх дослідження носять відбиток свого часу, багато з теоретичних положень права приватної власності дійшли до наших часів і мають практичне застосування. Пояснюється це тим, що право власності в римському праві виражено в найяскравішій формі, а саме римське право є найдосконалішою формою права, яка базується на приватній власності.

Римське право є настільки класичним проявом життєвих умов і конфліктів суспільства, в якому панує чиста приватна власність, що все наступне законодавство не могло внести в нього жодних істотних поліпшень.

1. Види права власності

З моменту виникнення Риму його право знало однорідну власність, такою саме вона була при завершинні свого роєвитку в Стародавньому Римі і його падінням під впливом багатьох факторів- економічних, соціальних, історичних та розвитку цивільного обороту тощо- власність трансформувалася в різні види відповідно до історичного часу. Але за своєю сутністю власність Стародавнього Риму була в цсі часи його існування однорідною- рабовласницькою.

Розвиток права власності в Римі - тривалий і складний процес. Особливо це проявляється в класичну епоху. Безперечно, зміна економічних відносин зумовлювала відносини й відповідні зміни у формах власності.

Римська імперія існувала майже півтора тисячоліття. Державний устрій, економічні відносини, організація суспільства протягом цього часу не залишалися незмінними. Можна без перебільшення сазати, що процес трансформації власності і права власності був безперервним, тому ми називаємо його розвитком. Інакше кажучи, власність як певне юридичне явище перебуває в постійному русі. Не важко поиітити, що і в наш час розвиток власності не припиняється. Проте свій розвиток вона у Римі почала з так званої квіритської власності.

Тривалий час римляни знали і визнавали найбільш давній , відомий ще Законами ХІІ таблиць , вид права власності - квіритську власність. Межі і зміст його встановленні цивільим правом і свої витоки беруть з гдибокої давнини.

Квіритами спочатку називали тільки римських громадян , які належали до одноіменного стародавнього роду, а квіритське право власності встановлювалось на особливо важливі , з точки зору господарювання , речі (рабів, землю, худобу, сервітути) і лише пізніше поширилось на інші. Характерно спочатку його суб*єктами могли бути тільки римські громадяни, а потім й латини, оскільки вони одержали римську правоздатність у сфері майнових відносин jus commercii.

Іншою характерною рисою квіритського права власності були суворо встановлені форми ії набуття: манципація і уступка права під час процесу (in jure cession).

Квіритська власність була суто римською , національною, мала замкнутий характер, кастові риси. Поки існувала Римська держава-місто , вона повністю відповідала його внутрішнім потребам , але з виходом Риму за межі міських стін тут же перетворилася на гальмо розвитку цивільного обороту.

Ця власть базувалася на нормах цивільного права і характеризувалась обов*язковим поєднанням у ній таких специфічних ознак:

· ії суб*єктами могли бути тільки римські гроиадяни ( винятком з цього правила були лише латини, які визнавали себе повноправними особами в галузі майнових відносин);

· ії матеріальним об*єктом були речі , які підлягали складній процедурі передачі-манципації.

Слід зазначити , що квіритська власність мала замкнутий характер , і поки Римська держава була невеликою , вона відповідала ії внутрішнім потребам. Але з перетворенням римської держави у світову квіритська влвсність стала гальмом розвитку цивільного обороту. Усе це зкмовило пом*якшення формалізму квіритської власності і виникнення більш гнучких форм власності.

Преторська або бонітарна власність - (in bonis habere). Консервативний характер права квіритської власності не тільки не сприяв цивільному обороту, а й стримував розвиток права власності. Об*єкти права квіритської власності могли відчужуватися тільки засобами спеціально встанолених для цього правових форм манципації і уступки права ( in jure cession). Якщо ж річ набувалась без дотримання зазначених вимог , то право власності до набувача не переходило з усіма наслідками , що з цього випливали. Відчужувач залишався квіритським власником , а набувач - лише добросовісним володільцем без права на річ.

Це вбачається з такого уривку Дигест: «Нам варто зазначити , що в перегринів право власності єдине: і кожний або є власником, або власником не вважається. І римський народ колись користувався таким правом: і кожен був або власником за правом квіритів, або не вважався таким. Але згодом право власності поділилося так, що один міг бути власником за правом квіритів , а інший мати річ в майні (in bonis).

Якщо я передам тобі манципну річ без виконнання манципації і не цидируюії, а просто передам , ця річ стане твоєю боніторною власністю, за правомже квіритів залишиться моєю до того часу поки ти, володіючи нею , не набудеш ії за давністю: адже раз здійснено захоплення (usucapio), відповідно річ стає твоєю за повним правом , тобто і бонітарною власністю , і за правом квіритів, так ніби вона була манципована або уступлена перед магістратом». ( Гай, 2.40-41).

Гай тут наводить приклад відчуження манципної речі шляхом простої традиції ( tradition). Проте за квіритським правом для перенесення права власності на манципну річ вимагається виконання спеціального ритуалу або спеціальної цивільної процедури манципації або цесії. Якщо вони не будуть виконані , а манципна річ буде відчужена через просту традицію , то відчужувач залишається квіритським власником , а набувач стає лише бонітарним. Однак у процесуальному плані відчужувач є слабшим порівняно з набувачем, оскільки втратив одну з підстав права і перетворився на чистого власника - в nudum ius Quiritum.

Ще один видатний римський юрист Модестін писав: « Вважається, що річ знаходся в нашому майні , якщо володіючи ми маємо позовне запречення або, втративши річ, - позов для ії поновлення».

Фетишизація правового формалізму в цьому разі грунтовно підривала усталеність цивільного обороту, породжувала непевність у приватних відносинах. Квіритський власник, який продав свою річ без дотримання формальних вимог манципації (присутність при продажу вагаря з терезами і не менше п*яти-семи свідків) , не міг перенести на набувача своє квіритське право власника. По закінченні певного часу відчужувач на підставі права квіритської власності, що формально зберігалося за ним , і за наявності певних умов міг вимагати повернення проданої речі, не зважаючи, що вона фактично передана продавцем покупцеві і за неї одержано обумовлену ціну. Внаслідок формалізму римського права ця безпідставна і неправомірна вимога задовольнялась, що викликало справеливе обурення навіть серед пануючого стану.

Виявши невідповідальність цивільної правової норми фактичним відносинам, що складалися, претор вдається до практичних дій для усунення цього протиріччя. В одному з едиктів він оголошує, що далі буде надавати захист покупцеві речі, який ії набув без дотримання встановлених формальностей. Преторське правило як таке, що відповідало інтересам рабовласників, поступово перетворюється на правову норму. Власність , яка одержала захист претора , почали називати преторською або бонітарною, тобторіч, придбана покупцем, стає його майном.введення названого правила претором призвело до втрати значення поділу речей на манципні і неманципні, оскільки манципацію як спосіб набуття права власності також фактично визнано недоцільною.

Таким чином, усунені формальні обмеження квіритської власності. Паралельно виникла преторська власність. Для ії захисту встановлено спеціальний публіціанський позов.

Основною причиною виникнення бонітарної власності було те, що заформалізовані процедури перенесення права квіритської власності від відчужувача до набувачавиявилися певним гальмому розвитку цивільного обороту. Адже не завжди були поруч свідки, вони також не хотіли витрачати час на названу процедкру тощо. Крім того , довго набувач, який придбав манципну річ без виконання манципації, фактично залишавсябез надійного захисту. Процесуальні форми захисту такої власності були складні. Зазначені обставини зумовили необхідність пошуку ефективнішого засобу захисту бонітарної власномті.

Претор Публіцій в середині І ст.до н.е. у едикті проголошує створення преторського петиторного позову Публіція (action Publiciana). Таким чином, титульний володілець ( він же і бонітарний власник) одержав позовний захист. Гай писав: «Цей позов дається тому, хто не встиг набути за давністю річ, предану йому на правомірній підставі, і, втративши володіння нею , витребовує ії по суду. Оскільки він не може претендувати, що вона належить йому за правом квіритів, то вдається до функції, що придбав річ давністю, і тоді претендує так, ніби він став уже власником за правом квіритів, наприклад, таким чином: « Якби А.Агерій, який купив цю людину, і вона була йому передана, поволодів протягом року цією людинлю, про яку йде судовий розгляд, вона повинна була б належати йому за право квіритів...» (Гай, 4.36).

Зазначений публіціанський позов надавася для захисту будь-якого титульного володільця. Таким чином, римські юристи бонітарну власність прирівняли до добросовістного титульного володіння. Адже бонітарний власник, який придбав манципну річ без манципації, ставав саме добросовісним володільцем, оскільки з його боку не було жодних нерпавомірних дій і він вважав себе власником.

У класичному праві квіритська власність і преторська (бонітарна) існували паралельно. Проте преторська власність розвивалася інтенсивніше, а квіритська через заскорузлість, національну (тобто суто римську міську) обмеженість, занадто заформалізовану, все більше втрачала своє значення. Юстиніан, врешті-решт, усунув відмінність між квіритською і бонітарноювласністю. Однак варто підкреслити, що квіритська власність належала тільки римським громадянам, а такими в 212р. були визнані всі жителі Римської імперії. Отже, квіритська власність втратила своє значення значно раніше. Юстиніан лише закріпив ії відсутність.

У дослідженнях останніх років з*явилися твердження, що , окрім квіритської власності, римське приватне право ніякої іншої не знало. Аргументація наведених міркувань недостатньо переконлива, а сама проблема потребує додаткових досліджень.

Власність перегринів. Римляни змушені були вступати в цивільно-правові відносини з особами, які населяли територію навколо Риму і не мали статусу римського громадянина. Їх тривале безправ*я, врешті-решт, виявилось невигідним , передусім, самим римлянам і стало причиною надання перегринам певної правоздатності. В цивільно-правовій сфері останні підпорядковувались місцевим правовим системам.

На початку періоду республіки римляни змушені були допустити перегринів до римської власності шляхом здійснення правочинів, переважно щодо рухомих речей і в інтересах самих римських громадян. Деяким общинам і окремим громадянам-перегринам надавалося право брати участь у цивільному обороті римлян - jus in commercii.

Вналідок цього деякі перегрини могли набувати власність у римських громадян і таким чином ставати власниками речей, які раніше могли бути у власності тільки римлян. Але до вільної участі в цивільному обороті перегрини все ж не допускалися.їхня учкасть обмежувалась окремими правочинами: манципацією і літеральними договорами. Набуте таким способом право власності захищалося едиктами перегринського претора шляхом «фіктивних позовів», тобто робилися припушення , що перегрин став римським громадянином і тому на нього поширюються правові засоби захисту квіритської власності. Таким чмном, права останніх порівняно з римськими громадянами були менше захищені. У багатьох випадках перегрини з приводу своїх речових прав могли вдаватися до володільницьких інтердиктів, що не завжди забезпечувало надійний захист. Джерела не містять інформації про інші правові засоби захисту прав власності перегринів.

Однак розвиток римського приватного права, зокрема права приватної власності, у класичний період спричинив чимало наслідків. Права квіритів і перегринів в 212р. зникли зовсім. Згладжується також різниця між квіритською і боніторною власністю.

Провінційна власність. З розширенням загарбницьких воєн виникає провінційна власність на землю. Земля підкорених Римом народів стає власністю римського народу (ager populi Romani), тобто державною. Одна частина загарбаних земель поповнювала державний фонд і ставала власністю держави, інши - також переходили у власність Римської держави, але залишалась при цьому у володінні і користуванні підкореного народу. Рим у будь-який час міг припинити дане володіння і користування, оскільки був власником землі.

Земля ж з державного фонду передавалась у володіння і користування, але тільки римським громадянам. Володільцями великих наділів провінційної землі ставали представники верхівки рабовласницького стану ( оскільки тільки останні мали кошти і засоби для обробітку земель, що знаходились далеко від Риму). Вони одержували величезні прибутки від провінційної власності за рахунок нещадної експлуатації рабів і місцевого населення.

У ІІ ст.н.е. за володільцями провінційних земель визнано право, яке позначалося терміном, близьким до володіння, а фактично це було право власності. Вони могли не тільки володіти і користуватися наділами, а й розпоряджатися ними. Вважають , що захист названих земель засобами володільницькихінтердиктів настав ще раніше, приблизно в І ст.до н.е. Висока родючість провінційних земель, безконтрольна експлуатація рабів та місцевого населення, а в результаті високий прибуток в поєднанні з розвитком обороту залучали найбільш могутні сили римського населення до цих земель, збільшуючи їхні величезні багатства.

Провінційна власність на італійських землях відрізнялась від квіритської головним чином тим, що власники провінційних земель забов*язані були вносити до казни спеціальні платежі, які не стягувалися з квіритських власників. Крім того, в цивільному обороті власники зазначених земель користувалися тільки засобами прав народів. Дія норм цивільного права на них не поширювалась, що значною мірою розкріпачувало цивільний оборот у провінціях.

Творчий розвиток римського приватного права в класичний період, і особливо права приватної власності, призвели до важливих наслідків. Поступове зближення цивільного права іправа народів, відмова від манципації, визнання простої традиції при відчуженні земельта іншого майна, а також усунення інших формальностей обороту зумовили розпад дуалізму між квіритською і бонітарною власністю. Відмінності між ними були усунені. римське приватне право спільний

Зростання потреб Римської держави в грошових коштах викликало поширення спеціального податку й на італійськи землі. Крім того, була встановлена єдина форма публічної реєстраціїправочинів щодо земель на всій території Риму. Все це призвело до усунення правових відмінностей між італійськими і провінційними землями.

Таким чином, відмінності у правовому режимі різних видів власності в епоху Юстиніанаповністю зникли. Натомість вироблене єдине поняття приватної власності - dominium ex jure private. Характерними ознаками даного права стали належність приватним особам і безмежна можливість одержання нетрудових прибутків засобами експлуатації рабів та інших нижчих верств вільного населення.

2. Спільна власність

Виключний характер права власності передбачав, що власником тієї чи іншої речі може бути тільки одна особа. Якщо остання має право власності на дану річ, то інша не може мати такого самого права на цю ж річ. Один власник речі виключає іншого такого ж власника. Кілька прав на одну і ту ж річ неможливі. Проте римські юристи, вивчаючи реальний стан справ, помітили, що в житті часто виникають ситуації , за яких одна і та ж річ може стативласністю кількох осіб, наприклад, у випадках, коли вона переходить у спадщину до двох або кількох спадкоємців, або якщо особа, котра не має достатніх коштів для набуття певної речі, укладає договір з іншими особами з метою придбати останню спільно. В таких випадках одна і та ж річ стає власністю кількох осіб. Таким чином, погляди римських юристів про виключний характер права власності суперечили реальності, зумовивши необхідність пошуку пояснення цього факту.

Ще прадавній класик Сцевола висловлював ідею власності багатьох осіб на одну річ в ідеальних частках - pars pro indiviso. Ця ідея одержала подальший розвиток. Цельс син писав: «Не може бути власності або володіння двох у повному обсязі, але вони мають власність у частині на все тіло роздільно». Іншими словами, кожному з власників належить ідеальна частка речі, яку можна уявити подумки, а не фізично. Отже, не може бути кількох прав власності на одну і ту ж річ, але одне право власності на одну і ту ж річ може належати кільком особам, і тоді наявне право спільної власності, яке римськи юристи назвали - communion або condominium.

Виходячи з наведеної вище характеристики відносин спільної власності Цельса, кожний з власників має часткове право власності на всю річ в цілому, тобто кожний з них має право не на частину речі, а на частку в праві наріч. Таке розуміння права спільної власності означає , якщо річ буде зруйнована, зіпсована чи просто остання впаде в ціні, кожний з власників зберігає свою частку права на частку, що залишилась, чи на уцінену річ. Наприклад, будинок, що належав на праві спільної власності двом співвласникам, згорів, від нього залишилось всього декілька балок, які належать двом співвласникам відповідно до їх часток права.

Такі ж наслідки наставали і у випадках , коли ціна будинку збільшувалась. Проте не слід змішувати частку права на річ в цілому з реальною часткою права користування, що належить кільком співвласникам. Наприклад, трикімнатний будинок належить двом співвласникам в рівних частках права - по Ѕ кожному. Ідеальна частка кожного буде складати Ѕ будинку. Кожному з них належить Ѕ права на будинок в цілому. При цьому реальна частка користування може бути іншою - одному дві кімнати з трьох, другому - одна з трьох. Отже, реальні й ідеальні частки не збігаються.

Відносини спільної власності підпадають під певні правила.

Оскільки річ в цілому і в усіх своїх частках належить всім власника разом, то звідси випливає непорушне правило - розпорядження, володіння і користування нею може здійснюватися тільки за згодою всіх співвласників. При цьому немає значення, кому і яка частка (більша чи меньша) права належить. Усі співласники рівні в своєму праві здійснювати право власності. Якщо хоч один з них не згоден з прийнятим рішенням, то воно не може бути здійсненим. Кожне фактичне розпорядження усією річчю або хоч би найменьшою ії частиною стосується права спільної власності на всю річ в цілому, яке не належить нікому окремо, а тільки всі спільно.

Разом з тим кожний із співвласників управомочений на свій розсуд розпоряджатися своєю часткою права спільної власності. Він може ії продати, обміняти, передати в спадщину, подарувати і взагалі здійснити все, що прямо не заборонено законом.

Але переважне право на придбання відчужуваної одним із співвласників своєї частки права придбання а спільній власності належить останнім співвласникам. Тільки при їх відмові від придбання зазначеної частки співвласник-відчужувач має право продати свою частку будь-якій третій особі.

У класичну епоху кожний із співвласників міг управляти річчю в цілому і вносити до неї зміни, при цьому інші співвласники мали право заборони. Більшість не мала переваги над меншістю і заборона одного могла припинити будь-яке нововведення, задумане іншим. З цього приводу Сабін писав, що стосовно спільної речі ніхто із співвлвсників не може що-небудь оскільки встановлено, що за рівних підстав становище співвлвсника, який забороняє сильніше. Але якщо стосовно спільної речі товариш може заборонити товаришу робити що-небудь, проте він не може змусити його знищити вже виконану роботу, якщо він не скористався забороною, і тодівін може відшкодувати збитки за позовом про поділ спільної власності. Якщо ж хтось у відсутність товариша зробив що-небудь йому на шкоду, то тоді його можна змусити знищити результати своєї праці.

Якщо з боку останніх співвласників ніяких заперечень проти того, що зробив один з них, не надійне, його акція набуває чинності.

Як уже зазначалося, кожний із співвласників є суб*єктом ідеальної частки в праві на річ в цілому. Проте солідарна власність, за якою кожний із співвласників міг би мати повне право на всю річ загалом, вважалася неможливою. Цельс говорив, що власність чи володіння не можуть солідарно належати двом; і що жоден не є власником частини тіла, проте має частку в праві власності на все тіло неподільно.

Кожний із співвласників має право вимагати поділу сплільної власності в будь-який час. Інші співвласники не можуть йому в цьому відмовити, якщо тільки негайний поділ не зашкодить самій речі. Поділ спільної речі здійснювався у судовому порядку. Суддя при цьому керувався власним розсудом, але оцінити справу річ повинен був справедливо.

Висновки

Власність - це економічні відносини, то право власністі,завдяки закріпленню відповідних економічних зв*язків у законі, надає їм необхідний юридичний вираз. Інституція Юстиніана визначають право власності як повну владу особи над річчю. Право власності не допускає втручання сторонніх осіб у сферу панування приватного власника.

Основним речовим правом є право власності, обсяг і межі якого римляни визначали шляхом правомочностей власника. Сукупність цих правомочностей становила зміст права власності. Власник мав право володіти річчю, користуватися нею за власним розсудом і розпоряджатися нею, продавати, заставляти, дарувати та ін. Сама основа приватної власності, володіння - є факт, при цьому непояснювальний факт, а не право. Лише завдяки юридичним визначенням, які суспільство дає фактичному володінню, воно набуває значення правового володіння, приватної власності.

Право власності на річ дає відповідному суб*єкту безпосередньо виключну й обов*язкову для всіх владу над річчю. Хоч право власності є правом приватним, однак воно має забезпечувати й публічний інтерес. Характерною ознакою права власності є його непорушність.

Загальновизнано, що римська цивілістика залишається неперевершеною для сучасного правотворення, практичного застосування цивільного права. А глибина теоритичних узагальнень і висновків видатних римських юристів, їх мистецтво глибокого наукового аналізу, практичне застосування своїх висновків, оцінок та тлумачень є прикладом і для сучасних юристів.

Саме ці фактори визначали інтересдо римської цивілістики понад півтори тисячі років. Інтерес до вивчення римського права, особливо його цивільно-правових проблем, не згасав ніколи в країнах, в основі права яких лежать засади і принципи римського приватного права.

Перелік використаної літератури

1. Дождев Д. В. Римское частное право. - М.:НОРМА, 2003. - 765с.

2. Кузнецов А.В., Алексеев В.И. Римское право. - Тюмень: Издательство Тюменского гос. ун-та,2000.- 152с.

3. Михайлович О.Є., Тишик Б.Й. Основи римського приватного права. - Львів: Ред.-вид. Відділ Львів, ун-ту, 2003.-238с.

4. Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студентів юрид. спец, вищих навч. закладів.-2-е вид. - К.:Юрінком Інтер, 2009.-525с.

5. Слипченко С.А. Основы римского частного права. - Х.:Эспада, 2004. - 192с.

6. Трофанчук Г.І.,Подоляк В.І. Основи римського цивільного права. - К.: Університет «Україна», 2004.-106с.

Размещено на Allbest.ru