Обґрунтування необхідності систематизації законодавчих актів України в сфері охорони здоров’я громадян і розробки медичного кодексу

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Сьогодні підчас економічних, соціальних змін, обумовлених переходом від соціалістичного ладу до соціально-регульованої ринкової економіки, спостерігається поява нових видів суспільних відносин, які потребують правового врегулювання та їхнього дослідження. Зокрема, це стосується відносин у здоровоохоронній сфері. За для цього перед нашим урядом постає завдання створення окремої комплексної галузі медичного права. А перед науковцями - розробка медичного правознавства як виокремленої галузевої юридичної науки.

Мета дослідження - довести необхідність створення медичного кодексу України.

Викладення основного матеріалу. У сучасному законодавстві є чимало протиріч і прогалин у нормативно-правовій базі, пов'язаних зі зміною соціально-політичних й економічних умов у країні. Чинні нормативно-правові акти (НПА) швидко застарівають, а своєчасна зміна, доповнення й виключення документів, що втратили силу, здійснюється не належною мірою. Практика показує, що на місцях (особливо на периферії) багато нормативно-правових документів відсутні, і це істотно знижує керованість системою охорони здоров'я і її ефективність.

Роз'єднаність НПА, що регламентують одне певне питання, по строках прийняття, чинності, відомствам, що їх прийняли, зміни й доповнення, що постійно вносяться а найчастіше й відсутність необхідних документів на місцях істотно ускладнюють роботу керівних осіб, законодавців і виконавців НПА.

Для подолання цього здавна прагнули систематизувати єдинопрофільні документи в одне ціле (тобто проводити консолідацію, інкорпорацію, кодифікацію НПА). Систематизація НПА здійснюється шляхом видання тематичних збірників (зібрань) повних текстів нормативно-правових документів, публікацій НПА в офіційних бюлетнях у хронологічному й тематичному порядку, складання зводів законів або кодексів законодавчих актів, створення автоматизованих баз даних повних текстів нормативно-правової й нормативно-технічної інформації.

Найбільш перспективним способом систематизації НПА є створення зводів законів і кодексу законів. Звід законів - це зведені в одне видання й розташовані в систематичному, хронологічному або іншому порядку нормативні акти або збірники законодавства. Кодекс - це закон, що забезпечує повне системне регулювання певної галузі суспільних відносин [6, с.59-61].

Об'єкт систематизації - сучасна нормативно-правова база охорони здоров'я (НПБОЗ) України - включає понад 1200 чинних нормативно-правових документів різного правового статусу (закони України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, постанови й накази МОЗ України, постанови й накази інших відомств). Ці НПА як додатки включають більше 1000 інструкцій, положень, методичних документів і т.д., що регламентують всі види професійної діяльності галузі.

В Україні на один законодавчий акт (закон) у сфері охорони здоров'я в середньому припадає приблизно 200 підзаконних галузевих НПА. У зв'язку із цим слід погодитися з тим, що дотепер НПБОЗ носить у нас не державний, а переважно відомчий характер. Відомчі нормативні правові акти необхідні для повного й детального правового регулювання галузі, однак проблема полягає в тім, які саме відносини вони повинні регулювати. Якщо мова йде про спеціальні, медичні питання (порядок здійснення тієї або іншої процедури, застосування того або іншого методу профілактики, діагностики й лікування), то тут вони цілком доречні. Але якщо професійною медичною діяльністю зачіпаються права громадян (пацієнтів), то ці відносини повинні визначатися винятково законом. Не може бути визнана нормальною практика видання галузевих наказів, інструкцій, положень і т.д., у яких "коректуються" й "уточнюються" установлені законом права громадян або порушуються їхні інтереси, тим більше, що більшість відомчих нормативно-правових актів у сфері охорони здоров'я ніколи не публікувалися у відкритій пресі й, отже, майже нікому не відомі.

Цілий ряд НПА не зареєстрований у Міністерстві юстиції України і не опублікований належним чином, тому при позавідомчих суперечках або у випадку судових позовів існуюча НПБОЗ може вважатися юридично недостатньою й оскаржуватися в судовому порядку.

Становлення й розвиток правової медицини в Україні має на увазі необхідність посилення насамперед прямої регулюючої ролі законів у системі охорони здоров'я із заміною адміністративно-правових норм цивільно-правовими. Інакше кажучи, лікувальна, діагностична, профілактична й реабілітаційна медична допомога повинна регулюватися не тільки галузевими інструкціями, стандартами й нормами, але й законодавчими документами, обов'язковими до виконання всіма громадянами, організаціями охорони здоров'я й органами управління незалежно від їхньої відомчої приналежності.

Варто враховувати, що в розвиток галузевих підзаконних актів державного рівня в обласних центрах і регіонах приймаються на їхній базі свої розпорядчі документи, які можуть не тільки вносити певні різночитання в НПА, але й збільшувати їхню кількість на регіональному рівні. Введення в правову практику законів прямої дії вирішить проблему з галузевими й територіальними нормативно-правовими актами.

В останні роки нормотворча діяльність у сфері охорони здоров'я здійснюється досить активно, однак щорічно втрачають юридичну чинність приблизно 25% документів, що свідчить про нестійкий характер реформ, що проводяться в охороні здоров'я.

Загальний обсяг НПА, що регламентують діяльність у сфері медицини й включених до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів України, сьогодні значно менше, ніж в інших країнах, що зв'язано не тільки з наявністю істотних прогалин у нормативно-правовому полі, але й з тим, що до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів України не включається значна частина внутрішньовідомчих НПА, що регламентують професійну діяльність в охороні здоров'я, але не пройшли експертизу в Міністерстві юстиції України. Ці документи не підтримуються в активному стані (тобто в основний документ не вносять наступні зміни й доповнення, як це робиться в центрі правової інформації).

У цілому в Україні створена правова основа для реалізації конституційного права громадян на охорону здоров'я й отримання медичної допомоги. Звичайно, мають місце деякі недоліки й прогалини. Самим істотним недоліком прийнятих НПА є те, що вони не завжди витримані концептуально, недостатньо розроблені механізми їхнього забезпечення й реалізації задекларованих правових норм. Законодавчі акти в сфері охорони здоров'я не є по суті законами прямої дії, а містять значну кількість відсилань на все ті ж внутрішньовідомчі інструкції й нормативи.

Ключовим моментом процесу створення національної системи законодавчого регулювання в сфері охорони здоров'я є розробка концепції розвитку й удосконалювання нормативно-правової бази України в сфері охорони здоров'я, що включає необхідність вирішення наступних завдань: розширення правового поля, усунення законодавчих прогалин, стандартизація всіх процесів надання медичної допомоги, перехід до прямої регулюючої ролі законів у системі охорони здоров'я й формування правової свідомості в медичних працівників і населення. В Україні назріла необхідність прийняття цілого ряду законів з питань обов'язкового медичного страхування, захисту прав пацієнтів і медичних працівників, страхування професійної відповідальності медичних працівників, діяльності професійних союзів й асоціацій в охороні здоров'я, приватних організацій охорони здоров'я, інформатизації системи охорони здоров'я й т.д.

Таким чином, нормативно-правовій базі в сфері охорони здоров'я України властиві певні недоліки:

- галузеві закони України не є законами прямої дії, оскільки вони не прописують реальних механізмів їхньої реалізації. Мається на увазі, що це буде зроблено в підзаконних актах, але на практиці часто використовуються різні роз'яснення, інформаційні листи й т.д., які взагалі не є НПА;

- різноманіття й безліч НПА різного рівня, присвячених одному питанню, але, що не завжди трактуються однаково. Крім того, недоступність їх усіх у зв'язці істотно ускладнює нормативно-правове управління галуззю, вносить у нього протиріччя;

- дуже часто при розгортанні положень закону в підзаконних актах допускаються перекручування, у результаті відбуваються різночитання;

- велика кількість НПА не дозволяє побачити за цією безліччю правові прогалини й протиріччя; правовий закон медицина

- відсутність галузевого законодавства й відомчих галузевих НПА на місцях, прийняття локальних актів і розпоряджень, що найчастіше розширюють і спотворюють галузеве законодавство, значно ускладнює управління галуззю;

- відсутність єдиного консолідованого законодавчого акту в сфері охорони здоров'я (одні питання охорони здоров'я регламентуються законами, інші - указами Президента України, треті - постановами Уряду, четверті - постановами й наказами МОЗ України, внесеними в Єдиний державний реєстр правових актів, п'яті являють собою неопубліковані накази МОЗ України), доступного не тільки керівникам охорони здоров'я, медичним працівникам, але й населенню, ускладнює надання медичної допомоги в межах доказової й правової медицини.

Ці проблеми вирішує розробка й прийняття законів прямої дії, які на першому етапі можуть бути систематизовані у звід законів про охорону здоров'я, що включає законодавчі акти, які вже існують та які потребують розробки й прийняття. Зокрема, звід законів про охорону здоров'я повинен включати наступні блоки законів:

- закони, що забезпечують безпечні умови життя й праці людини;

- закони профілактичної спрямованості;

- закони, що захищають права громадян на охорону здоров'я й визначають їхню відповідальність за своє здоров'я;

- закони, що визначають права й відповідальність медичних працівників;

- закони, що регламентують діяльність національної системи охорони здоров'я;

- закони, що регламентують фінансування системи охорони здоров'я;

- закони, що регламентують окремі види медичної діяльності.

Найбільш перспективний шлях систематизації законодавства - створення Медичного кодексу України, оскільки кодифікація, як найбільш досконала й складна систематизація НПА, спрямована на докорінне якісне впорядкування законодавства, забезпечення його узгодженості й компактності. У цей час кодекси законів про охорону здоров'я громадян розробляються в Росії, Бєларусі, Казахстані.

При цьому слід розмежовувати Медичний кодекс та Кодекс законів про охорону здоров'я громадян.

Медичний кодекс відбиває медичне право, що є комплексною галуззю права та включає сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері медичної діяльності. У свою чергу під медичною діяльністю необхідно розуміти комплексну систему, що включає організацію надання громадянам медичної допомоги, її безпосереднє надання в рамках діагностичних, лікувальних і профілактичних заходів, а також контроль якості медичних послуг, що надаються [5, с.21-22]. Медичне право - система правових норм, які регулюють якісно своєрідні суспільні відносини, змістом котрих є вплив на фізичне і психічне здоров'я людини за допомогою медичних засобів, який здійснюється медичними працівниками [1, с.116-121.].

З.С. Гладун зазначає, що у сфері охорони здоров'я можуть виникати наступні види правовідносин: конституційно-правові, цивільно-правові, трудові, адміністративно-правові, фінансово-правові та кримінально-правові.

Однак про власне медичні відносини цей науковець згадує лише, що вони мають мати чітко визначений медичний (здоровоохоронний) характер, тобто бути спрямованими на надання медичної допомоги і здійснення різноманітних медико-санітарних заходів охорони здоров'я, а також складає їх загальну модель: відносини між людиною (пацієнтом) і медичним працівником (переважно лікарем чи медсестрою, фельдшером) або закладом охорони здоров'я, до якого перша звертається за медичною допомогою [2, с.65.].

І.Я. Сенюта використовує широке розуміння предмету медичного права. На її думку, до нього входять всі суспільні відносини, що виникають у процесі надання медичної допомоги, яка застосовується з діагностичною, профілактичною, лікувальною і реабілітаційно-відновною метою з тим, аби забезпечити право людини на охорону здоров'я [4].

Дещо вужче окреслює предмет медичного права Л.Н. Дешко. На її думку його складають суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення медичної і фармацевтичної діяльності. Під медичною діяльністю цей дослідник розуміє комплексну систему, яка включає як організацію надання громадянам медичної допомоги, так і її безпосереднє надання в рамках діагностичних, лікувальних і профілактичних заходів, контроль якості медичних послуг, що надаються, а під фармацевтичною -- діяльність, спрямовану на створення (розроблення) нових лікарських засобів, їх виробництво і реалізацію, як у формі збуту, так і у формі оптової або роздрібної торгівлі цими товарами [3, c.123.].

Конституція України закріпила право громадян на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49). Слід зауважити, що право на охорону здоров'я є найбільш широким, воно включає право на медичну допомогу і право на медичне страхування. Отже, право на медичну допомогу є відносно самостійним. Необхідно відрізняти права та обов'язки громадян у сфері охорони здоров'я й, відповідно, обов'язки держави щодо його забезпечення, і права пацієнтів при здійсненні медичної допомоги.

Перша група прав має загальний характер (вони сформульовані у ст. 6 Основ законодавства про охорону здоров'я) і торкається майже усіх сфер, що оточують життєдіяльність людини. У сфері охорони здоров'я складається цілий конгломерат суспільних відносин - медичних, фінансових, управлінських, організаційних. Вони регулюються різними галузями законодавства - конституційним, адміністративним, трудовим, цивільним, господарським, кримінальним, екологічним тощо. Але ядром цих відносин є саме медичні відносини, які виникають між пацієнтом і лікарем (медичним працівником) з приводу надання медичної допомоги на всіх етапах її здійснення.

Концептуальною основою для такого розуміння медичного права є виділення й спеціальне правове регулювання відносин щодо реалізації права людини на медичну допомогу. Зрозуміло, що в такому відокремленні є певна частка умовності. Але з прагматичного погляду тільки такий підхід здатний відокремити відносини, змістом яких є безпосереднє надання медичної допомоги, від інших відносин у сфері охорони здоров'я, і надати їм найбільш досконале правове регулювання.

Відповідно до загальних принципів нормотворчої практики Медичний кодекс повинен складатися із загальної й особливої частин і включати всі діючі галузеві закони; закони, які варто розробити для усунення прогалин правового поля; певну частину відомчих НПА, які варто трансформувати в законодавство. Кодекс повинен бути законом прямої дії, систематизованим по напрямках діяльності в сфері надання медичної допомоги й охорони здоров'я громадян, що усуне дублюючі положення, протиріччя й різночитання, правові прогалини законодавства, підвищить доступність і зручність використання законодавства в сфері охорони здоров'я.

У найближчі роки варто розробити й прийняти окремі основні закони з кожного блоку - закони, що становлять базову структуру майбутнього кодексу й у такий спосіб остаточно формуючу концепцію розвитку галузевого законодавства в державі.

Розробка Зводу законів про охорону здоров'я громадян і Медичного кодексу буде сприяти вдосконалюванню керованості охороною здоров'я, підвищенню якості медичної допомоги, захисту прав і підвищенню відповідальності пацієнтів і медичних працівників, дозволить сформувати медичне законодавство у вигляді єдиної й цілісної системи законодавчих актів прямої дії, доступної не тільки керівникам організацій охорони здоров'я, але й всім медичним працівникам і населенню.

Література

1. Болотіна Н.Б. Медичне право в системі права України // Право України. - 1999. - № 1. - С. 116-121.

2. Гладун З.С. Проблеми формування галузі медичного права в Україні // Вісник Львівського національного медичного університету. -- 2005. -- № 3. -- С. 65.

3. Дешко Л. Про галузеву належність медичного права України // Право України. -- 2006. -- № 1. -- С. 123.

4. Сенюта І.Я. Право людини на охорону здоров'я та його законодавче забезпечення в Україні. Автореф. дис. … к. ю. н. -- Львів, 2006.

5. Стеценко С.Г., Стеценко В.Ю., Сенюта И.Я. Медичне право України: Підручник / За заг. ред. д.ю.н., проф. С.Г. Стеценка. - К.: Всеукраїнська асоціація видавців "Правова єдність", 2008. - 507с.

6. Часнойть Р.А., Шарабчиев Ю.Т., Дудина Т.В. Обоснование необходимости кодифицирования законодательных актов Республики Беларусь в сфере здравоохранения и разработки кодекса законов об охране здоровья граждан / Медицинские новости. - 2007. - №11. - С. 59-61.

Размещено на Allbest.ru