Виникнення та характерні риси Єгипетської держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота на тему: «Виникнення та характерні риси Єгипетської держави»

План

Вступ

1. Утворення, розвиток і загибель Єгипетської держави

1.1 Утворення Єгипту

1.2 Історія розвитку

1.3 Загибель держави

2. Суспільний лад Єгипту

2.1 Панівні верстви населення

2.2 Селяни і ремісники

2.3 Раби

3. Державний устрій Єгипту

3.1 Апарат управління

3.2 Збройні сили

3.3 Судові органи

4. Джерела та характерні риси права

4.1 Джерела права

4.2 Право власності

4.3 Зобов'язальне право

4.4 Шлюбно-сімейне і спадкове право

4.5 Кримінальне право

Висновок

Використана література

Вступ

Єгипет, як і інші східні держави виникли в сприятливих природних умовах, їхні великі повноводні ріки “зумовили швидкий перехід людства від кочового осілого землеробського способу життя”. Тищик Б.Й. “Історія держави і права Стародавнього Світу”, Львів, 1999, с. 10. У Єгипті здавна навчились використовувати повноводдя Нілу і використовувати його родючий намул. Створювались цілі іригаційні системи для зрошення. Підняття рівня води на річці Ніл забезпечувало зрошення цих земель і також покриття шаром родючого мулу.

Досягнувши певного суспільно-економічного розвитку утворюється держава і система права. Спочатку, процес утворення єгипетської держави йшов так: спочатку утворились два царства Північне і Південне. В ІІІ тисячолітті до нашої ери пройшло об'єднання двох царств в єдину державу, яку називали Єгипет. Першим фараоном якої став Менес.

На території утвореної держави проживали племена лівійців, нубійців, севітів.

Після війн, переможці - єгиптяни перетворювали захоплених людей в військовополонених, яких називали рабами. Їх використовували там, де була сама важча робота: будівництво пірамід, храмів, іригаційних систем.

До виникнення першого суспільства і держави, тобто до появи первіснообщинного ладу, зумовило розвиток рабства, високопродуктивне землеволодіння, виникнення приватної власності.

З розвитком сільського господарства стало вигідно використовувати роботу військовополонених, що призвело до виникнення приватної власності, соціального розподілу суспільства, виділення родової знатті і перехід її поступово в класовий експлуатаційний клас.

Перед виникненням держави склалась досить розвинена організація управління, котру Ф.Енгельс назвав військовою демократією. “ Навколо вождя складається державний апарат, який складався із членів його сім'ї, його слуг, так формується вона із древніх систем державного управління.” “Рабовласницька і феодальна держава і право країн Азії і Африки”, Харків, 1981, с. 4 Перші держави “номи”, вони займали територію декількох поселень і були скоріше не державами, а військово-демократичними організаціями. “В силу особливих природних умов номи древніші самостійні державні утворення, розміщенні в долині Нілу або дельти Нілу - тяготили до об'єднання, що привело до утворення великих царств.” Історія Древнього Сходу під ред. В.І.Кузьминишина вид. 2, М., Вища школа 1988, с. 28.

Приблизно в кінці IV тис. до нашої ери виникають два крупних царства: Верхній та Нижній Єгипет, які пізніше об'єднались. Єгиптяни проводили активну зовнішню політику з Передньою Азією по Суецькому каналу, по Нілу - з країнами Африки, морем - з Аравією.

Історія Єгипту, у тому числі держави і права була поділена на три великі періоди:

1) Стародавнє царство ( приблизно 3000 - 2400 рр. до н.е.);

2) Середнє царство ( 2160 - 1750 рр. до н.е.);

3) Нове царство ( приблизно 1600 - 1100 рр. до н.е.).

Далі наступає в історії єгипетської держави період занепаду.” Тищик Б.Й. “Історія держави і права Стародавнього Світу”, Львів, 1999, с. 64. В 1206 р. на Єгипет наступають одні за одним іноземці, в середині держави виникають повстання, влада стає безсилою і поступово занепадає. Внаслідок цих подій країна розпадається на два царства, тобто дві частини. На півдні панують жерці, а на півночі - фараони.

В період Пізнього царства ( до І ст. до н.е.) Єгипет почав повільно занепадати. Починаються нашестя завойовників на єгипетську державу, ефіопами, асирійцями. Потім в VI ст. до н.е. на країну напали перси і завоювали її. Отже, Єгипет опинився під владою персів ( 525 р. до н.е.).

У 322 р. до н.е. під час правління Олександра Македонського закінчується історія Єгипту, як держави.

Єгипет залишив багато пам'яток своєї культури ( наприклад піраміди, письмові пам'ятки), з яких можна отримати уявлення про державу. Із письмових джерел нам відомі “Аннали Тутмоса ІІІ” записані на стінах храму Амона-Ра в Фівах, також твори жерця Монефона на грецькій мові ( IV-III ст. до н.е.), які описують історію Єгипту з древніх часів. Збереглись також архіви юридичних текстів і документів з храму царя Неферіка “ Поучення” Фараонів, які містять інформацію про державний устрій.

Також уявлення про устрій держави в Древньому Єгипті дають і творчість античних істориків: Геродота, Даодора Сицилійського, Плутарха, Страбона.

До нас дійшли прояви релігійного характеру - “Книга Мертвих”, “Мемфисский богословный трактат”, - який містить обряди, заклинання, що дозволяли померлому пройти всі труднощі , добитись вічного спокою.

Збереглись предмети матеріальної культури: давні захоронення мумій, предмети побуту, храми, що дозволяло вивчити побут й культуру та міжнародні зв'язки Єгипетської держави.

Єгипет - це загадкова держава, яку не можливо розгадати з зовнішнього боку. Ключем до розгадки є внутрішнє життя Єгипту, тобто суспільний і державний лад, історія розвитку суспільства, право, культура... Якщо ми заглибимось в історію єгипетської держави, то зрозуміємо: глибше давній Єгипет. Отже вивчаючи минуле єгипетської держави, ми духовно й культурно збагатимося у майбутньому.

1. Утворення, розвиток і загибель Єгипетської держави

1.1 Утворення Єгипту

Однією із самих давніх держав Сходу був Єгипет, який розташований в Північно-Східній Африці. Стародавній Єгипет знаходився у долині нижньої течії ріки Нілу. “Завдяки періодичним розливам цієї ріки ( з липня по листопад) ґрунти тут родючі і добре зрошуванні. Макарчук В.С. “Історія держави і права зарубіжних країн”, Київ, 2000 р., с. 9. Це спричинило швидке заселення та раннє зародження цивілізації на цих землях.

До віку палеоліту в Х-ІХ тисячолітті до нашої ери кочували різні племена (бербери, кумати) на території Єгипту. Племена займались збиральництвом, полюванням, рибальством. Зміна клімату в період неоліту змусила їх спускатись вниз до Нілу. Оскільки населення не могло вижити на одному рибальстві та полюванні, тому почало займатись скотарством, землеробством, що зумовило появу общин. З приходом весни Ніл розливався й приносив з його верхів'я на поля родючий мул, що збільшував родючість землі. У річці було багато риби, берега населяли птахи і звірі. Прилеглі гори містили корисні копалини - золото, олово, цинк. Отже, захищеність території від ворогів, сприятливі природні умови, родюча земля сприяли швидкому розвитку продуктивних сил. Поступово зароджується приватна власність, майнова нерівність, а потім - класове суспільство. Потреба в додатковій землі для посіву вимагає створення іригаційних систем. Для будівлі використовувалась праця рабів, що призвело до утворення приватної власності і розшарування родини, виділення родової верхівки.

“На останньому етапі розвитку первіснообщинного ладу у древніх єгиптян склалась досить розвинута організація управління, яку Ф.Енгельс в роботі “Походження сім'ї, приватної власності і держави” назвав військовою демократією. Основними елементами якої являлись воєначальник, рада родових старійшин і народне зібрання.” А.І.Рогошин, Н.М.Страхова. “Рабовласницька і феодальна держава і право країн Азії і Африки”, Харків, 1981р.

В результаті об'єднання сільських общин для спільного ведення іригаційних робіт виникають номи, які об'єднуються під владою сильнішого нома. Номи нерідко воювали за територію, за рабів, за землю, за скотину.

В процесі спільної боротьби номи почали об'єднуватися у більші “Державні механізми”. Тищик Б.Й. “Історія держави і права Стародавнього Світу”, Львів, 1999, с. 64. Причиною цього об'єднання була необхідність спільного захисту від агресивних сусідів, необхідність дальшого розширення і вдосконалення іригаційної системи, потреба рабів. Поступово в долині Нілу вкінці IV тис. до н.е. склалися дві великі держави - Північне царство нижнього Нілу і Південне - на верхньому, між якими протягом довгого часу точилась боротьба за першість, поки нарешті перемогло Південне царство. Отже Єгипет був об'єднаний в одну державу. Приблизно в 3200 р. до н.е.

Цар-фараон став царем “двох Єгиптів”.

Об'єднання Єгипту мало велике значення для розвитку державного апарату, господарства, культури, а значить держави в цілому. Створювалась суспільно - державна, високоефективна іригаційна система, яка забезпечувала розвиток сільського господарства. Розвивалось скотарство, розводилась дрібна і велика рогата худоба, процвітали ремесла, високого рівня розвитку досягла обробка каменю, гончарна справа. Будування пірамід та інших будівель досягнули теж великого розвитку.

1.2 Історія розвитку

Древній Єгипет, як держава веде свою історію з часу зародження класового суспільства (IV тис. до н.е.) до падіння й приєднання його до Перської держави (VI тис. до н.е.). Його історія розвитку ділиться на такі періоди:

1. Раннє царство (3000 - 2800 рр. до н.е.) - виникнення мінової торгівлі, утворення єдиної держави з обмеженою владою фараона, формування державного апарату, грабіжницькі походи в Нубію, царське й общинне землеволодіння, період царювання трьох єгипетських династій фараонів.

2. Древнє царство ( 2800 - 2250 рр. до н.е.) розквіт культури і державності Древнього Єгипту, поява приватних землеволодінь рабовласників і храмів, укріплення влади фараона, поява постійного війська.

Період ІІІ - VI династій.

3. І розпад ( 2250 - 2050 рр. до н.е.) посилення номової знаті, виступ її проти центру влади, розпад єдиної держави.

4. Середнє царство (2050 - 1700 рр. до н.е.) зародження централізації, до якої прагнули заможні селяни, які хотіли обробляти поля без суспільних іригаційних систем. Царювання ХІ - ХІІ династій.

5. ІІ розпад ( 1700 - 1580 рр. н.е.) послаблення Єгипту, через народні повстання.

6. Нове царство (1580 - 1070 рр. до н.е.), внаслідок боротьби з гіксонами посилюється військова міць, строго централізований апарат влади, успішні завойовницькі війни, ріст чисельності рабів, розквіт цивілізації, приєднання Сирії та Палестини, успішні походи в Азію, створення Єгипетської імперії.

Царювання XVIII-XX династій єгипетських фараонів.

7. Пізнє царство ( 1070 - 332 рр. до н.е.), посилення експлуатації, підвищення податків призводить до повстання рабів, яке підтримали наймачі-іноземці. Послаблення центральної влади тягне за собою повстання за повстанням. Єгипет попадає під владу іноземних династій, тобто під залежність від Перської імперії (525р. до н.е. )

8. Греко-римський період (322р до н.е. - 395р до н.е.), в IV тис. до н.е. Єгипет захоплюють війська Олександра Македонського, в І тис. до н.е. він стає провінцією Риму, а в 395р н.е. - провінцією Візантії.

“Раннє царство - характеризується розвитком іригаційного

землеволодіння, освоєння гончарного круга, розширення мінової торгівлі”. А.І.Рогошин, Н.М.Страхова. “Рабовласницька і феодальна держава і право країн Азії і Африки”, Харків, 1981р.

Для цього періоду характерна безмежна влада фараона, формується державний апарат, царське і общинне землеволодіння, виділяються адміністративні округи - номи на чолі з номархами. Організовуються розбійницькі походи в Нубілію проти лівійців і бедуїнів, де знаходились мідні рудники. держава право єгипет

Древнє царство. “Столицею держави стало місто Тініс, розташоване у верхньому Єгипті. Тут була резиденція фараонів перших двох династій, які правили протягом 400 років (18 фараонів). При третій династії столицю країни перенесли у місто Мемфіс; ближче до дельти Нілу”. Тищик Б.Й. “Історія держави і права Стародавнього Світу”, Львів, 1999, с. 65.

Під час правління фараонів третьої і четвертої династії настає період найвищого піднесення Древнього царства, який характеризується строгою централізацією, бюрократичною монархією з необмеженою владою фараона, зміцненням воєнної могутності й численними завойовницькими походами за здобиччю та рабами. Фараони воювали в Лівії, Ефіопії, Азії, на суші і на морі, спустошуючи сусідні країни, привозячи в Єгипет десятки тисяч рабів, сотні тисяч голів худоби. Внаслідок цього виділяється, багатіє, зміцнюється духовна і світська знать. Виникають величезні маєтки - царські, храмові, вельмож, у яких працюють тисячі рабів і єгипетська біднота.

В період третьої - четвертої династії остаточно завершується централізація країни, внаслідок скасування автономії місцевих правителів і доцентрових сил. Майже повністю зникають пережитки первіснообщинних відносин тому, що формується класове суспільство.

Саме до цього періоду відносять створення грандіозних гробниць -пірамід. Перший цар третьої династії Джосер започаткував будівництво пірамід в приблизно 2600 р. до н.е.

“Його піраміда є найдавнішою, яка збереглася до наших днів. Особливо великих розмірів досягають піраміди фараонів четвертої династії - Сгофру, Хеопса, Хефрена (Піраміда Хеопса-найбільша з усіх-складена з понад 2 млн. кам'яних брил вагою від 2 до 40 тонн кожна. Висота піраміди 146 м ).” Тищик Б.Й. “Історія держави і права Стародавнього Світу”, Львів, 1999, с. 65.

Під час правління п'ятої династії виявляється тенденція до політичної самостійності номів. Місцева знать посилює владу у номах, оскільки була настроєна вороже до столичної знатті і до централізованої влади. Номи різними способами намагались звільнити робітників від побудови пірамід, храмів, палаців тому, що це відривало від господарства велику кількість робочих рук. І як наслідок до нас дійшло з часів четвертої династії чимало “пільгових грамот” про звільнення храмових робіт інших господарств номів від “царських робіт”.

Період політичної роздробленості починається після шостої династії.

В цей період характерне посилення ролі і значення правителів окремих номів - номархів. Номархи широко застосовують благодійництво щодо бідноти, убогих. Наприклад, правитель Другого верхньоєгипетського нома пише в своїй гробниці: ”Я дав хліб голодному, одяг голому, яких я зустрічав у цій області. Я роздавав глеки молока, я повертав за бідних їх борги.”

Непосильні для господарства і населення нескінчені “царські роботи”, зростаючі податки, необхідність завершення будівництва іригаційних систем, набіги сусідніх народів й племен призвели до періоду розпаду єдиної держави, якій тривав понад 200 років.

Номи почали вести війни між собою, підкоряючись центральній владі. Фараони сьомої та восьмої династій не мали майже ніякої реальної сили. Стан такого порядку в країні привів до падіння рівня виробництва, припинення іригаційного будівництва і руйнування всього досягнутого.

Верхній Єгипет почав заболочуватися, внаслідок цього наступають один за одним роки голоду, що стало рушійною силою за об'єднання країни.

Після впертої боротьби вдалося об'єднати країну. В об'єднані були “заінтересовані заможні селянські господарства, які мали за мету обробіток так званих високих номів, по скільки ці землі можна було придбати в приватну власність.” А.І.Рогошин, Н.М.Страхова. “Рабовласницька і феодальна держава і право країн Азії і Африки”, Харків, 1981р.

Потреба великої кількості рабів зумовлює численні воєнні походи проти сусідів - африканців і азіатів. Нові завоювання включались до складу єгипетської держави.

“На півдні країни піднімається рух за об'єднання Єгипту”. А.І.Рогошин, Н.М.Страхова. “Рабовласницька і феодальна держава і право країн Азії і Африки”, Харків, 1981р. На півночі центром об'єднання став Гераклеополіс, а на півдні - Фіви, які боролися за загально - єгипетське верховенство. “На перше місце виходить фінансовий ном, якому вдасться стати на чолі руху і успішного його завершення. Царі ХІ фінванської династії кладуть початок новому періоду в історії Єгипту - періоду Середнього царства, коли Єгипет знову став єдиною централізованою державою”. А.І.Рогошин, Н.М.Страхова. “Рабовласницька і феодальна держава і право країн Азії і Африки”, Харків, 1981р. В цей період розвитку Єгипет досягає високих продуктивних сил. Удосконалюються знаряддя праці і засоби виробництва, розвивається культура і мистецтво. На цей час припадає освоєння бронзи і виготовлення виробів з неї, тому “період розвитку Середнього царства перш за все характеризується проривом на металургійному фронті”. А.Н.Бадин, А.Є.Войнач, Н.М.Волчок “Історія Древнього світу. Древній Схід”, Мінськ, Харвест, 1999. З'являється виробництво скла.

“В часи середнього царства в районі Меридонова озера були проведені масштабні осушуючі іригаційні роботи і площа озера з 2000 км² зменшилась до 233 км². На звільнених територіях не тільки зазеленіли паростки ячменю, але і були побудовані піраміди царів Самусерта ІІ і Аменем-Хета ІІІ”. А.Н.Бадин, А.Є.Войнач, Н.М.Волчок “Історія Древнього світу. Древній Схід”, Мінськ, Харвест, 1999.

Відбуваються зміни в організації виробництва. Існують джерела про дрібні господарства, які оброблялись їх господарями і допоміжною працею рабів. В Єгипетських поселеннях з'являються заможні “доми”, які включали цілий колектив родичів.

“Відбувається соціальне розшарування села: з'являються нові багачі - “сильні недзеси”, збагатілі общинники, які присвоюють общинні землі. Все це призводить до всенародного повстання в Єгипті у 1750 р. до н.е. Повсталі палили, руйнували палаци, храми, маєтки, вбивали експлуататорів, лихварів, наглядачів, чиновників, захоплювали і ділили землю, майно”. Тищик Б.Й. “Історія держави і права Стародавнього Світу”, Львів, 1999, с. 66.

Повстання, які тривали в Єгипті декілька років дуже потрясли державу, її суспільно-економічну й політичну систему.

Особливістю економіки середнього царства являлось укріплення середніх господарств, відношення приватної власності, зв'язки з ринком, застосування рабської праці, певна незалежність. Царська власність ділиться на мілкі частини, які передаються в користування землеробам з обов'язковою сплатою податків і виконання повинностей, як і в храмових господарствах. Всі “царські люди переписувались і розподілялись по професіях, після чого вони направлялись на роботу. в різні господарства, де вони і працювали. Такі працівники отримували заробітну плату або земельну ділянку за свою роботу.

“Послабленням єгипетської держави” Тищик Б.Й. “Історія держави і права Стародавнього Світу”, Львів, 1999, с. 67. скористалися азіатські кочівники - гіксоси і варвари. Так гіксоси в кінці XVIII ст. до н.е. захопили всю Дельту, а потім сформували правлячі єгипетські династії. Цар гіксосів Хіон об'єднав не тільки Єгипкт, Синайський півострів, Палестину Сірійський степ, а й йому вдалося об'єднати на деякий час Верхній та Нижній Єгипет. Проте після його смерті почався рух за звільнення країни

Розпад Єгипту.

Заможна верхівка сільського суспільства починає багатіти, купуючи високі поля і широко застосовуючи працю рабів для їх обробітку.

З'являються а селах поряд з рядовими общинниками і багаті, які почали захоплювати общинні землі. “В селах зростає невдоволення широких мас - розоряються землевласники, в країні спалахують повстання. Про повстання повідомляє. наприклад, відомий Лейденський папірус”. А.І.Рогошин, Н.М.Страхова. “Рабовласницька і феодальна держава і право країн Азії і Африки”, Харків, 1981р., с.9.

Внутрішня боротьба почалась в Єгипті з азіатським племенем гіксосів. “Приблизно біля 1730 р. до н.е. велика частина Єгипту (західно-східна частина дельти) стала здобиччю цих воюючих племен, які правили майже 110 років”. А.І.Рогошин, Н.М.Страхова. “Рабовласницька і феодальна держава і право країн Азії і Африки”, Харків, 1981р.,с.9. Нашестя гіксосів супроводжувалось знищенням іригаційних систем, будівель і міст, розвалюванням побудованого і гнітом населення.

Нове царство.

Боротьба з гігсосами призвела до посилення військової міцності держави. Єгиптяни вигнавши гегсосів захопили значні території Азії (Сирію, Палестину), які перебували під їх пануванням. В цей період Єгипет стає знову великою, могутньою державою з міцною владою фараонів. “Створюється розгалужений, міцний, централізований військово -бюрократичний апарат управління. Країною в той час правили ХVІІІ-ХХ династії”. Тищик Б.Й. “Історія держави і права Стародавнього Світу”, Львів, 1999, с. 67. Знову відбуваються численні загарбницькі походи в Азію і Ефіопію, внаслідок чого зростає число рабів, зміцнюється й збільшується приватне рабовласництво. Рабів стало так багато тому вони продавались так дешево, що навіть єгипетська біднота: ремісники, селяни, пастухи мали по 3-4 раби.

Єгипетська армія набуває нових якостей і сили. “Великого значення набувають загони найманців, на чолі яких стоять кадрові офіцери. Досить часто військові командири наділяються функціями цивільних чиновників”. О.О.Шевченко “Історія деожави і права зарубіжних країн”, Київ, 1997, с.13

З'явилися бойові колісниці, запряженні кіньми (до нашестя гігсонів єгиптяни коней не знали), бойові слони та інше. Єгипетська держава охоплює величезні території, простягаючись на 3200 км з півночі на південь. Проводиться корінна реорганізація армій, в тому числі вводиться нова система набору в армію: призивається один воїн з 10 дорослих чоловіків.

Правителі номів, місцева знать повністю підпорядковані фараонам.

Небаченого розмаху набуває будівництво, розвивається архітектура, наука, живопис. Столицею держави на той час були Фіви, де будують пишні споруди, храми, палаци, усипальниці. Головною метою фараонів було звільнитися від будь-якої залежності світської і духовної знаті. Рішучий крок у цьому напрямку зробив фараон ХVІІІ династії Аменхотеп ХІІІ (1419-1400 рр.), який проводить релігійну реформу. Внаслідок реформи “багатобожжя було замінене на віру одного бога Атона.” О.О.Шевченко “Історія держави і права зарубіжних країн”, Київ, 1997, с.13. Єдиним божеством Єгипту і всесвіту оголошується Атон - сонце, а фараон - його сином. Він прийняв нове ім'я - Ехнатон (“милий Антонові”). Отже, фараон теж був оголошений божеством, його відповідно вшановують, на його честь будують храми тощо.

Культ Атона відображає могутність сонця, великої сили природи і як такий він був без теологічних і міфічних будівель і символіки.” “Історя Древнього Сходу” під. ред. В.І.Кузишина, видав.2, Москва: Вища школа, 1988 р., с.56.

Реформу підтримав прошарок службової знатті і середній прошарок єгипетського суспільства, проти виступали жрецька і номова знать.

Було збудовано нову столицю Ахетатон за 300 км на північ від Фів, яка стала величезним містом. “ Однак на 17-му році правління Ехнатон помер.” Тищик Б.Й. “Історія держави і права Стародавнього Світу”, Львів, 1999, с. 68. Після смерті Ехнатона культ Атона був відмінений.

Новий фараон обережно реставрував стару систему. Була проведена податкова реформа, яка регулювала збір з населення податків. Відбулися незначні зміни в армії. А вищим органом судової влади стало “присутність тридцяти”.

У Єгипті посилюється натиск численних азіатських племен хетів, які в ХVІІ ст. н.е. утворили могутню державу, відібравши в Єгипту Фінікію, Сірію, Палестину. Тривалу боротьбу з хетами вели фараони ХІХ династії, особливо Ремзе ІІ (1317 - 1251 рр. до н.е.). Після довгої та впертої боротьби між Єгиптом і Хетською державою був укладений договір про припинення воєн і взаємодопомогу.

“З 1206 р. для Єгипту з початком правління ХХ династії настають тяжкі часи. Одні за одним йдуть на Єгипет чужоземці.” Тищик Б.Й. “Історія держави і права Стародавнього Світу”, Львів, 1999, с. 68. В середині країни повстають раби, біднота. В єгипетській державі панує свавілля, корупція, хабарництво серед урядовців. Отже, знать і жерці багатіють, а простий люд дедалі зубожіє під тягарем непомірних податків і поборів. Царська влада поступово слабне і занепадає. Від Єгипту відокремились володіння в Азії. Падає військова міць Єгипту тому, що в армію набирають все більше найманців.

У кінці Нового царства країна розпалася на дві частини. Під владу фіванських жерців попали південь і Ефіопія, а на півночі ще зберігається влада фараонів.

Пізнє царство. В період Пізнього царства було правління ХХІ династії. Це був час повільної загибелі Єгипетської держави - як результату загострення внутрішніх протиріч, так і постійного нашестя лівійських, ефіопських, ассирійських і перських завойовників. Під час правління ХХІІ династії фараонів Єгипет відновлює свою могутність .” До нас дійшли предмети із заліза часів ХХІІ династії, які були ще низької якості, так наприклад, залізне око, вставлене як цінний метал в золоту оправу.” А.Н.Бадин, А.Є.Войнач, Н.М.Волчок “Історія Древнього світу. Древній Схід”, Мінськ, Харвест, 1999, с.237.

Потім на декілька десятиліть Єгипет захопили ефіопи, в VІІ ст. до н.е. ассирійці. Але після жорстокої боротьби, Єгипет відновив свою незалежність, однак дорогою ціною: країна, де постійно точилися війни, була дощенту зруйнована, населення її винищене. Це сталося при фараонах ХХVІ династії, які доклали багато зусиль для зміцнення держави і досягли певних успіхів.

1.3 Загибель держави

В Єгипті проходили повстання рабів, які послаблювали центральну владу. В країні спостерігається цілеспрямованість окремих номів придбати самостійність, роздача пільг, які привели до розпаду Єгипту, як єдиної держави. Послабшала також військова сила Єгипту.

“Єгипетська держава перестала існувати після могутніх ударів завойовників. У 525 р. до н.е. перський цар Камбіз у битві при Пелузіумі розбив єгипетські війська і завоював Нове царство фараонів.” О.О.Шевченко “Історія держави і права зарубіжних країн”, Київ, 1997, с.14. Він започаткував ХХVІІ династію.

Отже, Єгипет остаточно втратив свою незалежність, внаслідок цього закінчується історія держави і права цієї держави. У 332 р. до н.е. Єгипет був завойований Олександром Македонським, а після його смерті опинився в руках греко - македонської династії Птоломеїв, заснованної полководцем

О. Македонського Птоломеєм Лагом. В 30-х р. до н.е. Єгипет стає римською провінцією, згодом увійшов до складу Візантії. В VІІ ст. був завойований арабами.

2. Суспільний лад Єгипту

2.1 Панівні верстви населення

“Панівним класом у єгипетському суспільстві були жерці, цивільні і військові чиновники. Жерці ділились на групи відповідно до кількості культів. На чолі кожної групи стояв верховний жрець, який керував усім персоналом, що служив даному богові. Особливий розряд складали царські жерці, які завідували культом царя-бога. Жерці не тільки відправляли релігійні культи, але й займали важливі посади у державі.” О.О.Шевченко “Історія держави і права зарубіжних країн”, Київ, 1997, с.14.

“З кінця ІІІ тисячоліття до н.е. жрецтво ставало спадковим. Був зроблений важливий крок в формуванні кастової організації.” А.І.Рогошин, Н.М.Страхова. “Рабовласницька і феодальна держава і право країн Азії і Африки”, Харків, 1981р., с. 11.

Жерці в Єгипті мали величезний вплив. Єгиптяни вірили у загробне життя, в існування богів і були впевнені, що жерці зустрічаються з богами, передають їм прохання людей, а боги через жерців оголошують людям свою волю. Слово жерця вважали словом бога. Тому люди несли у храми подарунки, пожертви. До прикладу: “Головному храмові у місті Фівах належало понад 80 тис. рабів.” Щорічно у вигляді податків жерці одержали багато золота, срібла, голів рогатої великої худоби, птиці та ін.

“Жерці звільнялись від усяких робіт на користь царя, від сплати будь-яких податей, від утримання царських гінців і інше.” О.О.Шевченко “Історія держави і права зарубіжних країн”, Київ, 1997, с.14. Жерці нерідко мали великий, визначальний вплив на внутрішню і зовнішню політику держави.

Їм часто належало вирішальне слово при обрані того чи іншого фараона, якщо у нього не було спадкоємців.

Значну роль відігравали в Єгипті писці, з яких виходили вищі чиновники і міська службова знать. “Жалування чиновники одержували натурою. Крупні чиновники одержували і земельні наділи, що передавались у спадщину “. О.О.Шевченко “Історія держави і права зарубіжних країн”, Київ, 1997, с.14.

Привілейовану, керівну верхівку суспільства становила також єгипетська аристократія, яка складалась з потомків родоплемінної знаті, вищих цивільних і військових чинів. Знать володіла величезними багатствами - палацами, землями, рабами, які постійно збільшувались за рахунок завоювань, пожалувань фараонів. Саме з середовища цієї знаті фараони призначали правителів номів - номархів, усю вищу адміністрацію, військових командирів та інших. Єгипетська аристократія мала також великий вплив на вирішення державних питань.

Значний прошарок у суспільстві становили крупні купці, торговці, лихварі та інші підприємці. Серед них були впливові люди, які володіли багатствами, землями, рабами. Навіть фараони не раз у них позичали значні суми грошей, золото та ін.

2.2 Селяни і ремісники

Селяни і ремісники являлись експлуатованою масою населення, хоча вони були людьми вільними. Сільська територіальна община керувалась особливою общинною радою, яка розглядала акти продажу, розглядала майнові суперечки. В кожній общині був свій староста, який підкорявся номарху. Залежність заможних селян від загальної системи зрошення заважала заможним селянам, порвати з общиною.

Переважна більшість селян володіла дрібними наділами, за користування яких сплачувався податок в царську казну (ренту - податок). Податки платились натурою. Крім сплати податків селяни повинні були відбувати роботи за наказом фараонів і номархів. “Селян крім того, змушували працювати на загальнодержавних роботах - на спорудженні іригаційних систем, палаців, храмів, пірамід, прокладка доріг та ін”. Тищик Б.Й. “Історія держави і права Стародавнього Світу”, Львів, 1999, с. 71

“Інші селяни, які були прикріплені до землі, що була пожалувана царем храмам, сановнику або воїну, і повинні були крім плати на користь держави, віддавати частину врожаю храмам чи певним особам (від 1/5 до 1/6 врожаю)”. О.О.Шевченко “Історія держави і права зарубіжних країн”, Київ, 1997, с.15.

Було багато селян, які розорились, втратили землю. Орендатори - це був суспільний клас, який сильно відрізнявся від рабів. Вони працювали в полі, в майстернях з тяжкими умовами під наглядом наглядачів, які деколи їх били. На відміну від рабів, орендатори частину часу могли приділяти для праці на себе. Вони не могли піти з землі, але їх могли вигнати . “Розвиток продуктивних сил, удосконалення знарядь виробництва, інші обставини та фактори об'єктивного і суб'єктивного характеру зумовили розшарування сільських громад: одні селяни розорялися і біднішали, деякі багатіли, стан інших залишався без змін”. Тищик Б.Й. “Історія держави і права Стародавнього Світу”, Львів, 1999, с. 71.

2.3 Раби

Найбідніших селян називали хуру, тобто раби. Клас рабів зародився в час військової демократії. Головним джерелом рабства був військовий полон. рабами ставали не тільки чужоземці, а й єгиптяни, переможені у внутрішніх війнах. так “Фараон Аменхотеп із одного походу в Сірію привів 100 000 полонених”. А.І.Рогошин, Н.М.Страхова. “Рабовласницька і феодальна держава і право країн Азії і Африки”, Харків, 1981р., с. 13. Отже, притік полонених - рабів був значним, так як війни були явищем частим. До певного часу існувала також боргова кабала, яка тягнула за собою втрату свободи неплатнику боргу. Роздача полонених служила основним засобом нагороди воїнів. Часто рабами володіли люди з дуже маленьким суспільним становищем: пастухи, садівники, торговці...

Оскільки, формально раби рахувались власністю фараона, тобто держави, тому багато рабів було зайнято в храмах і господарствах царів.

В Єгипті раби могли мати свою сім'ю і своє майно. В разі здійснення проступку рабом, його закривали в державну тюрму і наказували. Якщо раба відпускали на волю, то він в усьому рівнявся з вільною людиною.

3. Державний устрій Єгипту

3.1 Апарат управління

В Древньому царстві проявляються риси Східної деспотії, тобто складається централізований апарат, на який спирається фараон. Отже, на чолі державної влади стояв спадковий монарх - фараон, його влада була необмеженою: він прирівнювався до бога - сонця Ра, воля якого була священна. Фараон - це “джерело життя, здоров'я і радості”, оскільки він народився від бога і земної жінки. Починаючи з фараона Хефрена, титул великого бога Ра і титул сина бога Ра обов'язково приєднувався до імені фараона. Ім'я його писали в овалі, що є символом сонця. Про авторитет фараонів, їх неосяжну владу свідчать, також храми спорудженні на їхню честь, грандіозні усипальниці - піраміди. Тільки фараонові належала вся повнота законодавчої влади, його воля - закон, а законом вважалося все те , чого хоче фараон. Оскільки, фараону належала вся державна влада, верховна виконавча та судова та судова влади, то він був верховним начальником, верховним жрецем, тобто головним. Матеріальну основу фараонової влади складали громадські, земельні та інші ресурси, які знаходились в особливому розпорядженні царя. Фараон правив державою за допомогою великого, розгалуженого, чиновницько-бюрократичного апарату, якій він очолював, а всі чиновники повинні були підкорятись його наказам.

Найвищим з державних сановників був джаті (візир), якого призначав фараон спочатку зі своєї найближчої родини, а потім з середовища служилої знаті. Візир очолював увесь чиновницький апарат, охоплюючи адміністративну й судову владу. Він був управителем усіх царських скарбниць, усіх складів і сховищ, керівником усіх державних і царських робіт, його називали “начальником усієї держави, півдня і півночі”, “начальником усіх вельмож.” О.А.Жидков, Н.А.Крашенінніков “Історія держави і права зарубіжних країн”, Москва, 1988 р., с.32. Йому віддавали великі почесті: при появі його в приміщенні усі падали долілиць. Високий престиж візира підтримувала релігійна ідеологія, яка оголосила “пророком справедливості”, верховним жерцем бога Тота (бога законів і порядку).

Візир будучи начальником царських складів і організатором царських робіт, приймав безпосередню участь в господарському управлінні.

Державні урядовці, незалежно від посади, доповідали візиру про всі справи , а від нього чекали вказівок і рішень. Оскільки апарат урядовців був суворо централізований, бюрократичний, то можна собі лише уявити безмежність його влади. Він був підпорядкований тільки фараонові, який у разі потреби давав йому безпосередні вказівки. Візир очолював Велику Раду десяти - дуже важливий орган у системі управління. В епоху Нового царства візир очолював також усі збройні сили країни.

Головний скарбник був високим державним сановником, який зберігав царську печатку. Насправді він відав не тільки державною скарбницею, але ще й державними складами, коморами, оскільки значну частину податків та різних інших зборів у Єгипті вносили натурою - зерном, худобою, птицею, плодами та ін. Тому його ще називали “завідувачем того, що дає небо, родить земля і приносить Ніл.” Він скріплював царською печаткою всі державні документи, угоди, закони і був підзвітний фараону і візиру.

Головний скарбник мав двох “скарбників фараона”, які допомагали йому: завідуючи каменоломнями, срібними і мідними рудниками. Вони відповідали за доставку будівельних матеріалів для царських робіт, виконували також функції військового і морського міністрів.

Існувало ще багато інших високих сановників, були й напівофіційні титули й посади, наприклад “єдиний друг фараона”, ”фараонів знайомець” та ін.

Далі йшли правителі номів - номархи, яких призначав фараон із знатті. Вони наділялись великою владою на місцях - законодавчою, виконавчою, судовою, військовою. В деякі періоди влада номархів настільки зростала, що вони оголошували себе самостійними правителями, засновували свої династії, воювали між собою з зовнішніми ворогами, будували собі піраміди, палаци, храми.

На нижчих щаблях влаштовувався розгалужений чиновницький апарат з високорозвиненим письмовим діловодством, з численними секретарями, писцями з властивими для них формалізмом, бюрократизмом, тяганиною, хабарництво. Ці чиновники вели облік усього державного господарства, управляли царськими маєтками, рудниками, копальнями, стягували податки, доглядали за порядком, відали поліцією. На посаду писців і наглядачів мали доступ усі вільні люди.

Для набуття певної професії, у тому числі чиновників, існували спеціальні школи. Спостерігалась навіть певна спадковість професій, яка не була примусовою. Для слухачів нижчих рангів і посад була відкрита дорога для підвищення по службі. “З розряду писців, наприклад, вийшло немало вищих сановників Єгипту”. Тищик Б.Й. “Історія держави і права Стародавнього Світу”, Львів, 1999, с. 75.

За свою службу чиновники отримували від фараона платню, здебільшого натурою. Вищим чиновникам за добру службу фараон надавав у користування або й дарував землі, рабів, худобу та ін.

Важливе становище у державній службі займали жерці. Іноді навіть не було суворого розмежування між чиновниками і жерцями, оскільки жерців призначали на державні посади, а чиновники діставали сан жерців.

3.2 Збройні сили

В древньому і навіть частково в Середньому царствах Єгипет не мав регулярної армії тому, що вона створювалась на випадок проведення військових дій, це як правило були грабіжницькі набіги, метою яких було захоплення рабів, тварин та інших речей.

В державі не було професійної військової армії, були загони особистої охорони фараона, його сім'ї, тобто царська гвардія. Існували ще нечисленні загони охорони внутрішнього порядку і кордонів. “У разі необхідності скликали ополчення. Основну масу ополчення становили селяни й ремісники.” Тищик Б.Й. “Історія держави і права Стародавнього Світу”, Львів, 1999, с. 76.

В ХVІІІ ст. до н.е. гіксоси в ході завоювання Єгипту приводять з собою коней, з того часу в єгипетській армії разом з піхотою появляється кіннота і бойові колісниці.” О.А.Жидков, Н.А.Крашенінніков “Історія держави і права зарубіжних країн”, Москва, 1988 р., с.33. Потім Єгипет мілітаризується, стає великою агресивною державою і небезпечною для сусідів. Створюється велика професійна армія, з'являються нові види зброї, колісниці. Також зростає роль воїнів у державі, тому вони одержують додаткові пільги за, оплату, земельні ділянки, рабів. Отже, збільшується регулярна армія.

В епоху ХІХ династій (ХІІ ст. до н.е.) з'являються наймані війська, роль яких зростає. Стан воїнів стає все більш замкненим і професійним, який чинить вплив на державні справи. В епоху Нового царства армія виконує поліцейські функції.

3.3 Судові органи

Судові органи не були відокремленні від владних чи адміністративних.

В Древньому царстві функції міського суду зосереджувались в основному в общинних органах самоуправління, які вирішують суперечки по землі і воді, регулювали різні відносини в суспільному житті.

Вищі службові особи в державі одночасно виступали як судді. “Головою судової влади вважався фараон, фактично суд над вищими чиновниками здійснював візир - джаті.” Макарчук В.С. “Істрія держави і права зарубіжних країн”, Київ, 2000 р., с.13. Візир розглядав справи одноособово або як головуючий Ради десяти, яка виконувала судові і адміністративні функції.

В епоху V династії виникає вищий судовий орган “палата шести“, яку теж очолював візир. Вона здійснювала нагляд над усім судочинством країни, розглядала важливі справи. До її складу входили вищі сановники держави, яких затверджував фараон. А в період Нового царства виникла судова “ колегія 30 суддів “, яка складалась із знатних громадян найбільших міст країни.

В номах найвищу судову владу здійснював номарх, який розглядав справи самостійно або за участю сановників, урядовців.

Умістах судочинство виконували правителі міст, в общинах - дрібні місцеві справи і суперечки розглядали старости общин.

Судочинство з цивільних і кримінальних справ було однаковим. Справу порушували за скаргою потерпілого, який підтримував звинувачення та просив суд винести певну міру покарання чи відшкодувати певну суму. Судочинство вели у письмовій формі. Своє рішення суддя не мусів умотивовувати. Він прикладав до чола особи , яка виграла процес, зображення бога істини і справедливості, що означало виграш справи. Щодо санкції то суд міг погодитись із тією, яку просив потерпілий або визначити іншу, на свій розсуд.

В єгипетській державі існувало ще судочинство храмове, де жерці-ієрархи судили жерців і залежне селянство, що проживало в храмових маєтках. “Рішення жерця-оракула мавшого великий релігійний авторитет не могло бути оскаржене царським чиновником.” О.А.Жидков, Н.А.Крашенінніков “Історія держави і права зарубіжних країн”, Москва, 1988 р., с.33.

В Єгипті були своєрідні тюрми, які являли собою адміністративні і господарські поселення злочинців. Злочинці, раби-іноземці і інші виконували в тюрмах примусову роботу. Римський історик Марцелій згадує, що єгиптяни були дуже стійкими щодо перенесення тортур, болю. Про застосування ордалій прямих згадок немає, хоча вони теж використовувалися.

Доказами в судовому процесі були: власне признання, покарання свідків, клятви, письмові документи, огляд місця події.

4. Джерела та характерні риси права

4.1 Джерела права

Основними джерелами права в Єгипті були звичай та закон. Найдавніші закони або збірники не збереглися, але про них згадують у своїх працях грецькі та римські історики. Так Діодор Сицілійський пише, що основоположником законодавства Єгипту був легендарний Менес - перший фараон першої династії, а його наступником був фараон Сазіхіс та інші. Він видав закон, згідно з яким заборонялось брати у борг, якщо в заставу не давали мумію свого батька або свою власну мумію, яку не можна було хоронити поки родина не сплатить борг.

Згідно з законодавством Ремзеса ІІ було скеровано формування армії , встановлено кастову організацію суспільства і вдосконалено державний апарат.

У VІІІ ст. до н.е. з'явилась широка кодифікація Бокхора, яка складалася з 40 рулонів папірусу, проте до наших днів вона не збереглася. Тут вперше було ліквідоване боргове рабство, селянам-общинникам дозволялось вільно розпоряджатися своїми земельними наділами. До наших днів у фрагментах збереглися закони фараона Хоремхгеба, що стосуються кримінального права. Збереглися папіруси, пергаментні документи, глиняні таблички, фрагменти написів на каменях та інші пам'ятники, де записано зміст деяких законів правових актів, судових протоколів тощо.

4.2 Право власності

Основним багатством в Єгипті була земля і раби. Спочатку вся земля в країні належала фараонові, однак з часом виникло декілька категорій земельних володінь, які мали різний правовий статус. Це були землі, які фараони передавали у безстрокове користування храмам, служилій знаті, сільським громадам. На умовах служби землю одержували окремі жерці, урядовці, воїни. Землі передавали у користування разом з рабами, залежними селянами.

Жерці разом з царськими чиновниками здійснювали управління храмовими землями. Храмові і царські збирачі податків стягували ренту - податок на користь храмові і цареві з селян, які працювали на цих землях. З ХІХ-ХХ династій жерці самі управляли виділеними їм землями, без втручання державних урядовців.

Землею, закріпленою за селянськими общинами, управляли староста общин, царський урядовець і царський збирач податків.

У будь-який час фараон міг позбавити особу чи громадянина права володіння землею, якщо вони не виконували визначених державою обов'язків. Найтяжчим обов'язком була повинність громадських робіт - будівництво пірамід, храмів, палаців, іригаційних споруд.

З обігом часу земля стала предметом купівлі - продажу, дарування. У І тис. до н.е. агур землі продавали за 1 дебен ( 91 грам срібла), тоді як вартість раба - 20. У разі продажу землі повинності перед державою переходили до нових володільців. Процедура продажу була надто заформалізована.

Неорні землі, забудови, будинки фараон міг будь-кому подарувати і вони переходили у повну приватну власність без будь-яких зобов'язань з боку обдарованих.

Також рухомі речі - раби, худоба, інвентар, прикраси, якими фараон наділяв будь-кого ставали повною власністю даної особи, храму, громади.

У сільських громадах та у заможних людей існувало ще недоторкане культове майно, його передавали з покоління в покоління і воно не могло бути продане, віддане комусь, подароване.

4.3 Зобов'язальне право

З розвитком торгівлі і обміну в Єгипті з'явились різні види зобов'язань, які набули певних правових норм. Договори протягом тривалого часу укладали у формі урочистої клятви, яку виголошували перед жерцем і урядовцем. Тільки з часу царювання фараона Бокхоріса договірне право було звільнене від цієї релігійної обрядності, але клятва збереглася. Бокхоріс постановив, що коли хто-небудь заперечував свій борг і в цьому присягав, то він буде звільнений від його сплати.

Уже в епоху Стародавнього царства є відомості про наявність ринків продажу і обміну товарів. Існували вже й гроші - мідні, срібні, золоті монети. Для епохи Нового царства характерні більший розвиток торгівлі, який охоплював багато товарів. Щоправда, не все можна було вільно продавати й купувати. Землею вільно могли розпоряджатись тільки представники вищих верств - служилої знаті, храми, жерці, а селяни довгий час не мали на це права. Тільки фараон Бокхоріс дозволив селянам продавати й купувати землі, на яких вони працювали, Але общинні землі, царські селяни не могли ні продавати, ні купувати.

Договір купівлі - продажу нерухомостей укладали з дотриманням значних формальностей і здійснювали послідовно три акти. Перший акт - це узгодження змісту договору, його письмове оформлення: визначення предмету, ціни. Другий акт носив релігійний характер і полягав у підтвердженні угоди клятвою сторін. Третій акт полягав у своєрідному введені покупця у володіння землею, для чого його ім'я вносили у поземельні книги. Отже, продавець брав на себе зобов'язання передати право власності, здійснивши відповідні акти та гарантувавши покупцеві забезпечення від можливих претензій з боку третіх осіб. Згодом, релігійна клятва втратила значення, а право власності переходило лише з передачею речі у володіння покупця.

“Договір позики був здавна відомий і досить поширений, Об'єктом договору позики були речі, раби, продукти, зерно та ін. Забезпеченням повернення позиченого служив сам боржник або члени його сім'ї: при неповерненні боргу вони ставали рабами. ще одним видом забезпечення зобов'язання були мумії батька, інших родичів та самого боржника, яких до сплати боргу не можна було поховати, тобто померлі, за віруванням єгиптян, не могли пересилитися в потойбічний світ і продовжувати там життя”. Тищик Б.Й. “Історія держави і права Стародавнього Світу”, Львів, 1999, с. 80.

За часів фараона Бокхоріса боргове рабство було скасоване. Селянам вперше дозволили заставляти землю, на якій вони працювали. Кредиторам було заборонено самовільно захоплювати в заставу майно боржника, зокрема живий мертвий сільськогосподарський та ремісничий інвентар тому, що це мали право зробити лише царські урядовці і храми. Бокхоріс обмежив розмір відсотків при позиці, встановивши максимум у 30% на рік для грошової позики і 33% - для позики зерном. Загальна сума відсотків при погашенні боргу гне повинна перевищувати розмір боргу.

Договір наймання також був поширений, причому двох видів: особистого і речового наймання. У першому виді договору мова йде про наймання сільськогосподарських працівників, майстрів-будівельників, лікарських послуг, художників, ремісників та ін. У другому - наймання речей, тобто передача майна у тимчасове сплатне користування. Якщо виявили, що річ непридатна до вжитку, то її власник повертав отриману орендну платню у подвійному розмірі. Загибель орендованої речі не звільняла особу, що її найняла від сплати всієї орендної платні. Потрібно було повернути власнику річ і її вартість.

Сільськогосподарські угіддя в Єгипті віддавали в оренду строком на один рік. Інші землі для забудови віддавали на будь-який термін. Орендну плату за поле визначали, як правило, долею врожаю. Незрощення врожаю не звільняло від орендної платні.

Єгипетському праву був відомий договір поклажі, тобто зберігання чужих речей, яке було безплатним. Зберігач повинен був ставитись до переданої йому речі з всією відповідальністю. Цей договір охоронявся ще й релігією.

4.4 Шлюбно-сімейне і спадкове право

У Єгипті шлюб укладався за домовленістю між батьками молодих, як правило, укладали договір. Такі угоди укладалися між знатними родинами, коли діти були ще зовсім малими. Взагалі, при укладенні угоди здебільшого не зважали на згоду молодих.

Укладення шлюбу відбувалося у релігійній обрядовій формі. Поширеними були шлюби між близькими родичами, зокрема брата з сестрою, батька з дочкою, сина з вдовою свого батька. так, фараон Рамзес ІІ одружився з своєю рідною дочкою.

“Одруження, величина посагу, народження дитини, смерть фіксувалися в “Будинку життя” - центрі ділового життя, своєрідному університеті. Під час такого акту були присутні свідки”. К.Г.Федоров. “Історія держави і права зарубіжних країн”, Київ, 1994 р., с. 52.

“Єгипетська сім'я характеризувалась наявністю досить значних пережитків матріархату. Дітей називали здебільшого по матері (син такої - то).У гробницях Стародавнього царства на фресках покійника звичайно зображено зі своєю матір'ю, а не з батьком”. Тищик Б.Й. “Історія держави і права Стародавнього Світу”, Львів, 1999, с. 81. Протягом довгого часу жінка в сім'ї займала високе становище, користувалась авторитетом, повагою, її називали “господинею дому”. Однак, згодом обставини змінюються. Приблизно з п'ятої династії фараонів в єгипетській сім'ї відбуваються зміни у бік розширення прав і зміцнення позицій чоловіка. Дружину вже не вважали вищою чи навіть рівною чоловікові - вона знаходилась значно нижче.

...