Спадкування за заповітом відповідно до законодавства України та деяких зарубіжних країн

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 347.6

СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ ВІДПОВІДНО ДО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ТА ДЕЯКИХ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

Валентина Слома

завідувач кафедри цивільного права і процесу юридичного факультету

Тернопільського національного економічного університету,

член методичної ради при прокуратурі Тернопільської області, кандидат юридичних наук, доцент valentina-sloma@rambler. ru

цивільний законодавство спадкування заповіт

У ст. 1216 Цивільного кодексу України (ЦК України) зазначено, що спадкування - це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). У ст. 1217 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється двома шляхами: за заповітом та згідно із законом. Варто зазначити, що в усіх країнах спадкуванню за заповітом надають перевагу, адже воно дає можливість особі розпорядитись належним їй майном на випадок своєї смерті на власний розсуд.

Питання, пов'язані зі спадкуванням, досліджували такі науковці, як С.Я. Фурса, Є.І. Фурса, Ю.О. Заіка, О.О. Первомайський, Г.С. Фединяк, Л.С. Фединяк, Л.В. Козловська та інші.

Метою даної статті є аналіз законодавчого врегулювання спадкування за заповітом в Україні та деяких зарубіжних країнах.

Відповідно до ст. 1233 ЦК України заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Як зазначає Ю.О. Заіка, заповіт - соціально значимий акт не лише для самого заповідача, який певною мірою підбиває підсумок свого життя, а й для осіб, яким за його останньою волею залишиться майно. Водночас це єдиний правочин, де волевиявлення сторони реально здійснюється лише за неодмінної умови - смерті учасника цього правочину [1, 47].

За своєю юридичною природою заповіт - односторонній правочин з волевиявленням однієї особи (за винятком заповіту подружжя), внаслідок чого після її смерті у осіб, зазначених у заповіті, виникає чи зникає право на одержання спадщини [2, 381].

Важливе значення для повного розкриття питань спадкування за заповітом має визначення кола осіб, які можуть виступати спадкодавцями та спадкоємцями.

Право на заповіт регламентовано у ст. 1234 ЦК України. Цю юридичну категорію необхідно розглядати у двох аспектах:

об'єктивному - сукупність юридичних норм, які надають певній особі можливість розпоряджатися власним майном на випадок своєї смерті;

суб'єктивному - встановлена законом можливість певної особи складати заповіт. Тому складання заповіту - це не обов'язок зазначеної вище особи, а її право. Тобто вона обирає один із двох наданих їй законом варіантів поведінки: або розпоряджається власним майном на випадок своєї смерті, або не вчиняє цієї дії [3].

У ч. 1 ст. 1234 ЦК України передбачено, що право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Отже, зі змісту вказаної статті вбачається, що при спадкуванні за заповітом дієздатність спадкодавця має істотне значення, оскільки ця дія є одностороннім правочином, що вчиняється особою, яка має бажання розпорядитися своїм майном на випадок смерті. Тому заповідач повинен бути дієздатним у повному обсязі.

У юридичній літературі виникає запитання, чи може бути заповідачем особа, яка не досягла 18 років, але відповідно до статей 34, 35 ЦК України набула повної дієздатності. Проте, як зазначав В.К. Дронніков, оскільки з укладенням шлюбу особа набуває дієздатність у повному обсязі, то відповідно вона набуває і здатність до складання заповіту, незважаючи на те, що вона не досягла повноліття [4, 72-73].

На думку Й. Васьковича, для укладення заповіту 14-річним, який згідно з рішенням суду уклав шлюб і став повністю дієздатним, існуватимуть перешкоди суто практичного характеру, оскільки відповідно до п. 2 Положення про паспорт громадянина України, цей документ видається особі по досягненню нею 16-річного віку. Отже, такий неповнолітній не зможе посвідчити свою особу при виявленні бажання скласти заповіт. Тому, на думку автора, може йтися про складання заповіту громадянином України, який досяг 16-річного віку [5, 122].

У зарубіжному законодавстві питання складання заповіту неповнолітніми вирішується по-різному. Так, згідно з § 2229 Цивільного уложення Німеччини заповіт може укладати особа, що досягла 16 років. При цьому неповнолітній не потребує згоди законного представника для написання заповіту [6].

Згідно з англійським законодавством здатність вчиняти заповіт виникає лише з досягненням повноліття (18 років). Виняток зроблено для моряків під час плавання та військовослужбовців, які можуть укладати заповіт з 14 років [5, 122].

Відповідно до Цивільного кодексу Угорщини будь-який заповіт складається тільки особисто. Не допускається вчинення заповіту на підставі довіреності, тому для дійсності заповіту необхідна наявність не тільки правоздатності, а й дієздатності. Разом з тим Кодекс передбачає можливість складання заповіту особами з обмеженою дієздатністю, що стосується неповнолітніх, які не досягли 14-річного віку і не є недієздатними, а також повнолітніх, над якими встановлено піклування в судовому порядку [7, 1098].

Щодо можливості неповнолітніх осіб складати заповіт варто погодитись з позицією Ю.О. Заіки, який наголошує, що заповідальна дієздатність співвідноситься з поняттям повної дієздатності, як спеціальне із загальним. Якщо загальна дієздатність виникає з вісімнадцяти років, а у випадках, передбачених законом, може бути надана особі і до повноліття, то заповідальну дієздатність особа може набути виключно після досягнення повноліття. Право на заповіт не повинно бути пов'язане зі штучним наданням дієздатності, а з досягненням повноліття, оскільки саме від віку залежить стан фізичного, психологічного, соціального розвитку особи. Тому через недосягнення встановленого вікового цензу особа, якій надається повна дієздатність до досягнення повноліття, має бути позбавлена права на заповіт [8, 83-85].

Стосовно спадкоємців, то ними можуть бути відповідно до ст. 1222 ЦК України фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин.

Заповідач має право заповідати своє майно будь-якій особі: як тій, що входить до кола спадкоємців за законом, так і сторонній особі, яка не перебуває із заповідачем у родинних стосунках. Разом з тим для набуття статусу спадкоємця недостатньо самого факту наявності заповіту на користь певної особи. Поведінка такої особи повинна бути добропорядною. У ст. 1224 ЦК України передбачено перелік обставин, за наявності яких особа може бути усунена від права на спадкування.

Важливе значення для дійсності заповіту має дотримання форми, визначеної законодавством. Відповідно до ч. 1 ст. 1247 ЦК України заповіт складається в письмовій формі, із зазначенням місця та часу його написання. У ч. 2 вказаної статті передбачено, що заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Однак законодавством передбачено виняток для тих осіб, які через фізичні вади не можуть самостійно підписати заповіт. У такому випадку застосовується положення ч. 4 ст. 207 ЦК України.

Обов'язковою умовою є посвідчення заповіту нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 ЦК України.

У законодавстві європейських держав питання форми заповіту вирішуються по-різному. Так, у Великій Британії згідно із Законом про заповіти 1837 року він повинен бути складений у письмовій формі, підписаний заповідачем чи іншою особою за вказівкою заповідача і посвідчений не менше ніж двома свідками у його присутності. Англійський закон не вимагає, щоб заповіт був підписаний рукою самого заповідача. Дозволяється поєднання рукописного та машинного текстів [7, 1096-1097].

Цивільний кодекс Франції допускає різні форми заповіту: власноручний, публічний, таємний заповіт. У ст. 970 вказаного Кодексу встановлено обов'язкові умови, необхідні для визнання власноручно складеного заповіту дійсним: заповіт повинен бути повністю написаний, датований і підписаний рукою заповідача.

У випадку вчинення заповіту у формі публічного акта він повинен бути завірений двома нотаріусами або одним нотаріусом у присутності двох свідків [7, 1128].

У § 2231 Цивільного уложення Німеччини передбачено, що заповіт може бути вчинений у формі нотаріального запису або заяви, зробленої спадкодавцем власноручно з дотриманням вимог § 2247 Уложення [6].

Цивільне уложення Німеччини регулює також випадки складання заповіту у разі надзвичайних обставин. Зокрема, у § 2250 Уложення зазначено, що особа, яка перебуває у місцевості, відрізаній від зовнішнього світу через надзвичайні обставини, внаслідок чого складання заповіту у нотаріуса стає неможливим або утрудненим, може вчинити заповіт у формі, визначеній § 2249, або шляхом усної заяви в присутності трьох свідків. Аналогічні вимоги передбачені і для складання заповіту особою, якій загрожує смертельна небезпека [6].

Цивільне право Польщі поділяє заповіти на звичайні і спеціальні. Заповіт звичайний (власноручний, нотаріальний, адміністративний) може бути складений кожною «тестаментоздатною» особою в будь-який вибраний нею час і, якщо він не буде скасований спадкодавцем, визначатиме порядок спадкування незалежно від того, скільки часу минуло між часом складання заповіту і відкриттям спадщини. Спеціальний заповіт (усний, заповіт, складений на польському морському або повітряному судні, військовий) може бути складений лише тоді, коли виконано додаткові умови, передбачені законодавством. Для прикладу усний заповіт може бути складений лише тоді, коли неможливо або дуже складно скористатись звичайною формою заповіту або існує небезпека швидкої смерті спадкодавця. Проте спеціальні заповіти характеризуються обмеженою дією в часі. Відповідно до ст. 955 ЦК Польщі спеціальний заповіт втрачає свою силу зі спливом шести місяців з того часу, як зникли обставини, які обґрунтовували недотримання звичайної форми заповіту, хіба що спадкодавець помер до спливу шестимісячного терміну [9].

Цивільний кодекс Угорщини (ЦК Угорщини) передбачає публічні, письмові особисті та усні заповіти. Усна форма заповіту застосовується лише в особливих випадках, коли існує передбачена законом надзвичайна ситуація, наявність якої надає можливість будь-якій особі, яка має заповідальну дієздатність, виразити свою волю в усній формі. Цим можуть скористатись, зокрема, сліпі, неграмотні та особи, стан яких не дозволяє їм читати та ставити свій підпис. До таких належать і обмежено дієздатні особи, оскільки вони мають змогу виразити свою волю тільки у формі публічного заповіту, а також німі та глухонімі, не здатні зробити усний заповіт [7, 1099].

Варто наголосити, що ЦК Угорщини визначає чотири формальні умови, яких дотримуються для того, щоб усне розпорядження на випадок смерті набуло юридичної сили:

остання воля повинна бути виражена в усній формі у повному обсязі;

цю волю необхідно викласти у присутності двох свідків;

свідки мають розуміти мову, на якій вчиняється волевиявлення;

від заповідача вимагається не тільки повідомлення останньої волі, а й заява про те, що дане волевиявлення є його заповітом [7, 1100].

Доцільно передбачити аналогічну норму і в ЦК України, надавши можливість особам, які перебувають у надзвичайних умовах і не мають можливості звернутись до нотаріуса або інших органів, закріплених у статтях 1251-1252 ЦК України, розпорядитись своїм майном на випадок смерті.

Колізійні норми вітчизняного спадкового права встановлено у ст. 72 Закону України «Про міжнародне приватне право», відповідно до якої здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форма заповіту і акта його скасування визначаються правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання акта або в момент смерті. Заповіт або акт його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам права місця складання заповіту або права громадянства, або права звичайного місця перебування спадкодавця у момент складання акта чи в момент смерті, а також права держави, у якій знаходиться нерухоме майно.

ЦК України передбачено свободу заповіту, тобто заповідачу надається право заповідати своє майно будь-яким особам незалежно від наявності у нього з цими особами родинних стосунків. Разом з тим досить часто принцип свободи заповіту обмежується на користь сім'ї спадкодавця, що неоднаково втілюється у праві різних країн.

У ст. 1241 ЦК України визначено право певних осіб на отримання частки спадкового майна незалежно від змісту заповіту, яка називається обов'язковою часткою. Перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку, вказаний у ст. 1241 ЦК України, є вичерпним.

Підставою для заклику до спадкування особи, що має право на обов'язкову частку, є низка юридичних фактів, яка включає заповіт, що має такі недоліки, як невиділення заповідачем необхідним спадкоємцям частки спадкового майна, умовчання про них та зменшення своїм заповідальним розпорядженням їх обов'язкової частки. За цієї ситуації, здійснюючи розпорядження на випадок смерті, спадкодавець усуває порядок спадкування за законом, порушуючи одночасно вимоги закону стосовно змісту заповіту в частині забезпечення інтересів пільгової категорії осіб. Через це чинність заповіту і обмежується відповідно до вимог ст. 1241 ЦК України [10].

Згідно з Цивільним кодексом Угорщини незалежно від змісту заповіту обов'язкова частка належить дітям (в тому числі усиновленим), внукам, правнукам спадкодавця та його подружжю, а також батькам, якщо в момент відкриття спадщини вони є спадкоємцями заповідача за законом або стали б такими за відсутності заповіту. Позбавлення обов'язкової частки спадщини допускається при наявності чинного заповідального розпорядження спадкодавця, в якому прямо вказана причина позбавлення спадкової частки [7, 1103].

За правом Іспанії, право на обов'язкову частку мають діти і їх нащадки. Розмір обов'язкової частки дітей становить 2/3, яку вони отримали б у разі спадкування за законом. Обов'язкова частка батьків і їх висхідних становить половину від того, що вони отримали б при спадкуванні без заповіту. Ця частина буде зменшена до 1/3, якщо зазначена категорія спадкоємців конкуруватиме з чоловіком чи дружиною, що пережив спадкодавця. Відповідно до законів Сербії, Чорногорії, Хорватії, Словенії незалежно від змісту заповіту діти померлого отримають половину, а батьки і один із подружжя - 1/3 від того, що вони отримали б у разі спадкування за законом [11].

У Великій Британії Закон про спадкування 1938 року надав право тому з подружжя, який пережив, неповнолітнім і непрацездатним дітям просити суд про призначення «розумного утримання» зі спадкового майна. Згідно з Законом про спадкування таке право отримали також той із подружжя, який не вступив у інший шлюб, всі діти померлого, в тому числі ще не народжені, утриманці та деякі інші особи [7, 1097].

Право на отримання обов'язкової частки у спадщині передбачено і німецьким цивільним законодавством. Відповідно до § 2303 Цивільного уложення Німеччини, якщо нащадок усунений від спадкування розпорядженням на випадок смерті, він може вимагати від спадкоємця обов'язкову частку.

Обов'язкова частка становить половину вартості частини спадщини, що належить за законом. Таке право мають також батьки та подружжя спадкоємця, якщо вони відсторонені від спадкування розпорядженням на випадок смерті [6].

Як вбачається із зазначеного вище, врегулювання відносин спадкування за заповітом у вітчизняному та зарубіжному законодавстві дещо різняться. Певні відмінності існують, зокрема, у формах заповіту та вимогах щодо вікового цензу спадкодавця.

Тож доцільно у вітчизняному законодавстві передбачити можливість укладати усні заповіти у випадках, коли особа перебуває у надзвичайних обставинах. Ці питання потребують подальшого наукового дослідження та законодавчого врегулювання.

Список використаних джерел

1. Заіка Ю.О. Форми заповіту: шляхи вдосконалення / Ю.О. Заіка // Вісник Академії адвокатури України. - 2006. - Вип. 5. - С. 47-51.

2. Цивільне право України: підруч.: у 2 т. / за заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - Т. 1. - 480 с.

3. Ковальчук Я. Право на складання заповіту / Я. Ковальчук [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.justinian.com.ua

4. Дронников В.К. Наследственное право Украинской ССР / В.К. Дронников. - К.: Вища школа, 1974. - 160 с.

5. Васькович И. Спадкування за заповітом: проблеми вікового цензу / И. Васькович // Право України. - 2008. - № 4. - С. 121-123.

6. Гражданское уложение Германии: введение к Закону о Гражданском уложении / пер. с нем.; науч. ред. А. Л. Маковский и др. - М.: Волтерс Клувер, 2004. - 816 с.

7. Основные институты гражданского права зарубежных стран / отв. ред. В.В. Залесский. - М.: Норма, 2009. - 1184 с.

8. Заіка Ю.О. Спадкове право в Україні: становлення і розвиток: моногр. / Ю.О. Заіка. - 2-ге вид. - К.: КНТ, 2007. - 288 с.

9. Кернична С. Форма заповіту як обов'язкова умова його дійсності в українському законодавстві та законодавстві окремих європейських країн (Франції, Німеччини, Польщі) / С. Кернична [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua

10. Дергачов Є. Визначення поняття та місця інституту спадкування за правом на обов'язкову частку в Цивільному кодексі України / Є. Дергачов // Юридичний журнал. - 2010. - № 10 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.justinian.com.ua

11. Супрунович А.В. Колізії спадкування у міжнародному приватному праві / А.В. Супрунович [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.rusnauka.com

Валентина СЛОМА

СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАПОВІТОМ ВІДПОВІДНО ДО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ТА ДЕЯКИХ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

У статті здійснено аналіз норм вітчизняного цивільного законодавства та законодавства зарубіжних країн з погляду врегулювання відносин спадкування за заповітом. Особливу увагу приділено вимогам до осіб, які можуть бути заповідачами, а також до форми заповіту.

Ключові слова: спадкування; спадкодавець; спадкоємець; заповіт; обов'язкова частка у спадщині.

Валентина СЛОМА

НАСЛЕДОВАНИЕ ПО ЗАВЕЩАНИЮ В СООТВЕТСТВИИ С ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВОМ УКРАИНЫ И НЕКОТОРЫХ ЗАРУБЕЖНЫХ СТРАН

В статье осуществлен анализ норм отечественного гражданского законодательства и законодательства зарубежных стран с точки зрения урегулирования отношений наследования по завещанию. Особое внимание уделено требованиям к лицам, которые могут быть завещателями, а также форме завещания.

Ключевые слова: наследование; наследодатель; наследник; завещание; обязательная доля в наследстве.

Valentina SLOMA

TESTAMENT UNDER THE LAWS OF UKRAINE AND SOME FOREIGN COUNTRIES

This article analyzes the norms of national civil law and the laws of foreign countries to settle relations concerning the inheritance under a will. Special attention is paid to the requirements of the persons who may be the testators, as well as the form of the will.

Keywords: inheritance; testator; heir; obligatory share in the inheritance; will.

Размещено на Allbest.ru