Поняття судового доказування у цивільному процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Поняття судового доказування у цивільному процесі

Постановка проблеми. Судове доказування, будучи важливою складовою правосуддя, відіграє провідну роль в системі цивільного процесуального права. Відповідно до ст. 1 ЦПК, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Вирішення цивільної справи безпосередньо залежить від встановлення судом дійсних її обставин, від досягнення повних, всебічних і об'єктивних знань про права та обов'язки сторін, факти порушення, невизнання чи оспорювання права однієї сторони іншою стороною.

Весь період становлення та розвитку науки цивільного процесуального права характеризується високим ступенем уваги до проблем судового доказування. Огляд сучасних наукових праць з досліджуваної проблематики дозволяє констатувати відсутність єдності у розумінні змісту, мети і суб'єктів доказової діяльності. Це обґрунтовує потребу у з'ясуванні правової природи судового доказування у цивільному процесі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. При підготовці цієї статті взято до уваги здобутки видатних процесуалістів М.Й. Штефана, М.А. Вікут, М.С. Шакарян, М.К. Треушнікова, Г.Л. Осокіної, В. В. Яркова, які здійснили вагомий внесок в розвиток науки цивільного процесуального права та дослідження проблем судового доказування.

У роботі проаналізовано наукові досягнення в галузі доказування українських учених, серед яких В.Д. Андрійцьо, Т.М. Кучер, С.Я. Фурса, Т.В. Цюра. Враховано праці російських науковців О.В. Бауліна, А.Г. Коваленко, В.В. Молчанова, В.А. Но- вицького, І.В. Решетнікової, М. А. Фокіної та інших.

Метою дослідження є розкриття правової природи доказування у цивільному судочинстві, аналіз його змісту, визначення поняття доказування.

Виклад основного матеріалу дослідження

судовий доказування право

У сучасних наукових працях сформульовано декілька різних підходів до визначення поняття доказування у цивільному судочинстві:

1) як процесуальної діяльності суду та осіб, які беруть участь у справі. Прибічники такого підходу називають доказуванням діяльність, що утворює динамічний процес з виявлення, збирання, дослідження й оцінки доказів, які дозволяють встановити факти і обставини, що мають значення для вирішення по суті розглядуваної судом справи [1, 123]; логіко-практичну діяльність осіб, які беруть участь у справі, та певною мірою суду, спрямовану на досягнення вірного знання про фактичні обставини виникнення, зміни та припинення правовідносин, що здійснюється в процесуальній формі шляхом твердження осіб, які беруть участь у справі, про факти, що мають правове значення, зазначення на докази, надання їх суду, здійснення судом сприяння особам, які беруть участь у справі, у збиранні доказів, дослідження й оцінки доказів [2, 36];

2) як процесуальної діяльності осіб, які беруть участь у справі. Дослідники, які поділяють цю точку зору, вважають судове доказування діяльністю заінтересованих у вирішенні справи осіб (сторін, заявників, третіх осіб) з переконання суду, який розглядає справу, в наявності чи відсутності у правовій дійсності тих фактів, якими обґрунтовані їхні вимоги чи заперечення [3, 582];

3) як різновиду судового пізнання, що включає як опосередковане, так і безпосереднє отримання знань про факти дійсності [4, 82], поєднує пізнавальний і процесуальний елементи і в ході якого відповідно до норм права послідовно встановлюються фактичні обставини, що мають значення для правильного і своєчасного розгляду і вирішення цивільної справи [5, 34-35].

Неоднозначна оцінка змісту, мети і суб'єктного складу судового доказування у сучасній науці цивільного процесуального права дозволяє констатувати потребу у ґрунтовному дослідженні розглядуваної проблеми.

Перш за все, слід зазначити, що доказування має чітку законодавчу регламентацію, яка проявляється у поєднанні процесуальних і матеріально-правових джерел. Процесуальний закон закріплює загальні положення про докази і процедурудоказування: визначає права та обов'язки учасників доказування, встановлює вимоги до доказів, визначає послідовність і зміст процесуальних дій. Окрім того, у доказовій діяльності відтворені положення принципів цивільного процесуального права: рівності осіб, що беруть участь у справі, перед законом і судом (ст. 5), змагальності сторін (ст. 10), диспозитивності цивільного судочинства (ст. 11), мови цивільного судочинства (ст. 7 ЦПК), інших принципів цивільного процесуального права. Норми матеріального права, якими врегульовані спірні правовідносини, визначають предмет доказування, встановлюють правові презумпції [6, 26], що здійснює безпосередній вплив на розподіл обов'язків з доказування. Нормативне врегулювання як обов'язкова ознака судового доказування не викликає дискусій у правознавстві, однак, при визначенні поняття доказування цей аспект враховується не всіма дослідниками.

По-друге, доказування - це поєднання розумової і процесуальної (практичної) діяльності суб'єктів доказування [7, 64], які знаходяться у постійній діалектичній взаємодії [8, 7], і відділити їх неможливо. Звичайно, розумовий процес не може регулюватися нормами права, але якщо суддя мислить поза правовими і практичними категоріями, судове рішення не буде законним і обґрунтованим і підлягатиме скасуванню. Взаємодія розумової і практичної діяльності стосується не лише суду, а й осіб, які беруть участь у справі: позивач і відповідач, виконуючи покладені на них обов'язки з доказування, беручи участь у дослідженні доказів, з однієї сторони, підпорядковуються нормам закону, з іншої - логіці свого мислення.

Судове доказування є свого роду «місцем зустрічі» логіки та юридичної діяльності [9, 176], сукупність засобів і методів наукового пізнання, розроблених в класичній формальній логіці, складає особливий теоретичний метод пізнання, який становить одну з підстав юридичного пізнання і діяльності [10, 10]. Пізнавальний елемент доказування має ряд особливостей, які визначені необхідністю пристосувати логічні начала пізнавальної діяльності до вирішення задач правового конфлікту. До числа таких особливостей відносяться специфіка суб'єктного складу, об'єкт пізнання, відсутність в отримуваної інформації ознаки новизни, наявність формальних правил отримання і закріплення інформації, а також правил розподілу обов'язків з доказування, оформлення результатів пізнання у визначеній законом процесуальній формі [11, 10]. Логічні процеси не регулюються нормами права, але якщо висновки суду в рішенні не відповідатимуть дійсним обставинам справи, таке рішення підлягатиме скасуванню або зміні.

По-третє, судове доказування здійснюється з метою з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін [12, 279], тобто, встановлення істини у справі. Термін «істина» повинен використовуватися для того, щоб суд чітко уявляв свою основну задачу - відділення істинних доказів від хибних, прийняття правдивих доводів суб'єктів доказування і ухвалення на їх основі і на основі закону рішення у справі [13, 102]. Різниця між істиною у філософії та процесуальною істиною в тому, що про останню недостатньо дізнатися, зрозуміти, виявити - в процесі істина встановлена, якщо доказана [14, 99].

Г. Л. Осокіна вважає, що судова істина у справі означає не тільки усестороннє і повне дослідження судом фактичних обставин, але і правильну, тобто юридично точну їх кваліфікацію (оцінку) [3, 579]. Такий підхід видається вірним, істина в цивільному судочинстві досягається не в силу встановлення фактичних обставин справи, а в силу відповідності висновків суду фактичним обставинам справи в їх юридичному значенні. Суд не просто пізнає обставини справи, а встановлює юридичні факти, з якими закон пов'язує виникнення, зміну і припинення правовідносин. Встановлення обставин цивільної справи ще не гарантує її правильного вирішення по суті, необхідна точна кваліфікація розглядуваних правовідносин [8, 7-8].

При визначенні правової природи судової істини слід враховувати також співвідношення істини та імовірності. Істина у справі не протиставлена імовірності, чинне законодавство прямо передбачає можливість встановлення обставин справи на основі імовірності. У випадку визнання позову відповідачем, суд повинен винести рішення на основі цього визнання, якщо воно не суперечить закону і не порушує права та інтереси інших осіб. Але визнання позову свідчить лише про імовірність правомірності позовних вимог [15, 72-73]. Використання імовірних знань можливе і тоді, коли висновки суду, викладені у рішенні, засновані на фактах, які підтверджених доказами, наданими сторонами з урахуванням розподілу між ними обов'язку з доказування [16, 301]: якщо сторона, на яку в силу правової презумпції покладено обов'язок з доказування певного факту, не виконає його, факт вважатиметься не доведеним. Тому істина досягається не тільки повним і усестороннім дослідженням обставин справи, а й полягає в пізнанні динаміки дій і станів розглядуваної справи, оцінки їх суддею [17, 105].

З цього висновку випливає четверта ознака судового доказування - те, що воно є різновидом пізнання. Пізнання рухається вперед, залучаючи окремі чуттєві враження до дійсних спостережень, спостереження - до виявлених таким чином причинних констатацій, окремі констатації - до більш загальних пізнаних закономірностей буття, до найзагальніших уявлень і принципів [18, 18-19]. Судова істина є продуктом пізнання реальних фактів, обставин, станів, відносин, що становлять суть справи, адекватне їх тлумачення і визначення юридичного смислу, значення з позиції закону, який підлягає застосуванню [14, 85].

Судове пізнання не можна віднести ні до звичайного пізнання, ні до наукового. На відміну від наукового пізнання, в судовому пізнанні відсутня потреба в цілеспрямованому, планомірному, систематичному накопиченні знань про навколишній світ, суд повинен пізнати істотні риси лише окремих, ізольованих явищ дійсності. Звичайне пізнання є стихійним, воно не має чітких елементів закономірності і може здійснюватися будь- якою людиною незалежно від цілей її діяльності, в той час як судове пізнання має цілеспрямований характер і мету [19, 171]. Судове пізнання є самостійним видом пізнання, однією із форм практичного пізнання. М. А. Вікут обґрунтовувала, що судове пізнання є спеціальним (юридичним) пізнанням, яке у конкретизованій формі відноситься до професійного [20, 167].

До особливих ознак, які дозволяють розмежувати судове пізнання з іншими видами пізнання, в процесуальній доктрині відносять: 1) практичну спрямованість; 2) специфічні умови, тобто, здійснення в межах судового процесу [19, 172]; 3) специфічний предмет - фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи;

4) специфічні засоби судового пізнання - судові докази; 5) специфічних суб'єктів, якими є тільки суд і особи, які беруть участь у справі [2, 6]; 6) обмеження процесуальними строками; 7) можливість використання імовірних знань поруч з достовірними знаннями; 8) можливість виправлення результатів судового пізнання суду першої інстанції [15, 72].

Феномен пізнання розглядається в процесуальній доктрині по-різному, деякі учені відокремлюють судове доказування від пізнання. Так, М. Д. Олегов обґрунтовує, що судове пізнання є виключно діяльністю суду, спрямованою на отримання ним знань про обставини, які мають значення для справи, в той час як доказування є діяльністю осіб, які беруть участь у справі, з переконання суду в існуванні певних юридичних фактів [21, 7].

Г. Л. Осокіна, розмежовуючи судове доказування і судове пізнання, зазначає, що пізнання завжди передує доказуванню; суб'єктами доказування є особи, які беруть участь у справі, їхні представники, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а доказуванням є їхня діяльність з переконання суду в існуванні чи відсутності тих чи інших фактів; суд є суб'єктом пізнання (діяльності із встановлення дійсних обставин справи та їх юридичної кваліфікації) до моменту його видалення у нарадчу кімнату і лише в нарадчій кімнаті, приступивши до складання підсумкового процесуального документа, суд стає суб'єктом доказування як логічної розумової діяльності [3, 582, 584-586]. Розділити цю точку зору не уявляється за можливе, виходячи з наступного.

Особи, які беруть участь у справі, не лише подають докази, але й аналізують докази протилежної сторони, здійснюють співставлення власної позиції з позицією протилежної сторони, нерідко після пізнання доказового масиву процесуального суперника друга сторона коректує власну позицію, готує додаткові обґрунтування й аргументи, змінює предмет чи підставу позову; задає запитання свідкові протилежної сторони, аналізує відповіді, розбіжності у відповідях і може вказувати на них суду. Все це було б неможливим, якби діяльність осіб, які беруть участь у справі, зводилася виключно до наповнення матеріалів справи доказами. З іншої сторони, безпідставно вважати суд суб'єктом пізнання протягом всього розгляду справи, оскільки суд може брати участь і в доказуванні: вирішувати питання про забезпечення доказів (ст. 135 ЦПК), давати доручення щодо збирання доказів іншому суду (ст. 132 ЦПК), здійснювати допит свідка (ч. 8 ст. 180 ЦПК), допитувати сторін, третіх осіб і їхніх представників як свідків (ст. 184 ЦПК), ставити запитання експерту (ч. 3 ст. 189 ЦПК) і спеціалісту (ч. 3 ст. 190 ЦПК). Всі ці дії не охоплюються процесом пізнання у відриві від доказування.

Пізнання для суб'єкта доказування набуває свого значення тоді, коли суб'єкт такої діяльності перевіряє переконливість власної процесуальної позиції у справі шляхом співвідношення її з позицією суперника. Повнота судового пізнання у справі з однієї сторони, дозволяє залучити необхідні докази, з іншої - виключити зайві, а суд в процесі пізнання з усіх доказів, наданих особами, які беруть участь у справі, відбирає для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення тільки ті, які мають зв'язок з фактами, що підлягають встановленню [22, 8].

Загальновизнаним у правознавстві є існування двох форм пізнання - безпосередньої та опосередкованої. Остання часто ототожнюється з доказуванням, в той час як безпосередня форма пізнання в науці цивільного процесуального права оцінюється неоднозначно.

Безпосереднє пізнання є результатом прямого впливу об'єктів пізнання на органи відчуттів суб'єкта пізнання. При безпосередньому пізнанні об'єктом чуттєвого сприйняття виступає сам предмет пізнання, знання прямо дається відповідним об'єктом і свідомо не обґрунтовується, не перевіряється і не оцінюється суб'єктом. Безпосереднє пізнання має місце в тому випадку, коли суд візуально спостерігає факти, з наявністю яких правова норма пов'язує певні юридичні наслідки. Знання, що виникає при безпосередньому пізнанні, є знанням про фати, а не про докази, що є властивістю опосередкованій формі пізнання. У чистому вигляді безпосереднє пізнання може застосовуватися відносно фактів, що не потребують спеціальних знань для їх пізнання і доступні для безпосереднього чуттєвого сприйняття. Для безпосереднього пізнання доступні тільки факти, що відбуваються у теперішньому часі і в межах можливостей органів відчуттів людини. При цьому вірогідність судових помилок зводиться до мінімуму і одночасно зростає переконливість сприйнятих судом фактів [5, 29, 33].

Специфіка безпосереднього пізнання викликала непоодинокі висновки, що юридичні факти у справі можуть сприйматися судом безпосередньо, без доказів, у дуже рідких випадках [23, 211], чи визначається, що доказування є виключно опосередкованою формою пізнання [20, 168-169]. Але якщо врахувати, що суд безпосередньо сприймає юридичні факти процесуального характеру - визнання позову, відмову від позову, укладення мирової угоди - та ряд матеріально-правових фактів

- наприклад, у справах про захист авторського права суд безпосередньо пізнає вид твору (твір літератури, образотворчого мистецтва тощо), зазначення на примірникові твору імені чи псевдоніму позивача, зазначення на примірникові твору імені іншої особи, обсяг літературного твору тощо

- наведений вище підхід уявляється помилковим. Безпосереднє пізнання може мати досить широке застосування, проте більш вагома роль в доказуванні відведена опосередкованому пізнанню.

Опосередковане пізнання ґрунтується на проникненні в сутність явищ, недоступному простому спостереженню [24, 40]. Його переваги в тому, що, по-перше, пізнаються факти, які існують не тільки в теперішньому часі, але і в минулому; по-друге, пізнаються факти, недоступні для сприйняття судом; по-третє, воно дозволяє глибше проникнути в сутність речей та явищ. Одночасно опосередковане пізнання характеризується більшою вірогідністю помилок, оскільки допускаються помилки не тільки у сприйнятті, але й у висновках [5, 34]. Опосередковане пізнання здійснюється шляхом використання доказів.

Наведена теза розкриває п'яту характерну рису судового доказування - нерозривний зв'язок із доказами: лише оперуючи ними, можна встановити фактичні обставини справи. Ніякі відомості і повідомлення, отримані за межами процесу, не з передбачених законом засобів доказування, не можуть використовуватися судом. Знання судді про ті чи інші факти з особистого спілкування, приватного життя, повідомлень засобів масової інформації не можуть служити підставою для висновків суду (за винятком загальновідомих обставин) [25, 163-164]. За допомогою доказів обставини, які мають значення для справи, стають доведеними, що дозволяє визнати ці обставини юридичними фактами, і навпаки, за допомогою доказів обставини можуть бути спростовані. Лише докази покликані здійснювати підтвердження чи спростування обставин, які мають значення для справи. Докази сприяють пізнанню, допомагають судді перейти від незнання до знання, встановлювати юридичні факти, які, будучи передбаченими у правовій нормі, здійснюють вплив на інтерпретацію накопиченого фактичного доказового матеріалу [26, 8].

Врешті, слід визначити, наскільки відповідає сутності доказування визначення його як діяльності суб'єктів доказування, пов'язаної із поданням, дослідженням, оцінкою доказів. Розуміння доказування як суми певних компонентів уявляється недостатнім, оскільки використання тільки цих правових категорій не здатне описати всі процеси, які відображають судове доказування; ставлення до судового доказування як до категорії «діяльність» не відображає всієї сутності цього глобального поняття, а розкриває лише видимі в об'єктивному світі правові наслідки [13, 92, 135]. Мета судового доказування не в механічному наповненні справи доказовим матеріалом, а у вилученні судом із доказів точних висновків [2, 34], встановленні фактів і обґрунтування висновків про факти та інші обставини, які мають значення для справи [7, 68]. Окрім того, судове доказування, як обґрунтовано вище, є різновидом пізнання, яке за своїм змістом виходить за межі розуміння доказування як певних процесуальних операцій з доказами.

Кожен суб'єкт доказування, а також особи, що є джерелами доказової інформації (свідок, експерт), здійснюють свої дії в рамках цивільних процесуальних правовідносин. Всі учасники вступають у врегульовані нормами цивільного процесуального права зв'язки і стають суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин. Відповідно, доказуванням є не просто діяльність суб'єктів доказування, а єдність процесуальних дій учасників доказування, їхніх прав та обов'язків, правовідносин [5, 24].

Як вірно помітив В. А. Новицький, для суду важливим є встановлення юридичного факту в його правовому оформленні, при чому значимого для конкретної справи, з позиції конкретного судді, його правосвідомості. Така думка у суду складається, виходячи з оцінки ряду елементів процесуального доказування, а не тільки доказів, як це традиційно розуміється. Коментарі, репліки, які не відносяться до засобів доказування, здатні «перевернути» уявлення судді про справу на 180 градусів [13, 93]. Структура судового доказування включає взаємодію тез, аргументів і методів доказування, а також результат цієї взаємодії, відображений у судовому рішенні [9, 178]. Тому судове доказування слід визначати не через призму діяльності по збиранню, дослідженню й оцінці доказів, а як процес пізнання.

В українській процесуальній доктрині, у зв'язку з мовними синонімічними особливостями та застосуванням у нормах ЦПК різних понять у галузі доказування, в останні декілька років виникла невелика дискусія щодо термінологічного апарату. ЦПК, окрім терміну «доказування», в межах розуміння доказової діяльності оперує також поняттями «доведення (довести)» (ч. 2 ст. 10, ч. 3 ст. 10, ч. 1 ст. 60), який привернув увагу дослідників та викликав спробу розмежувати поняття «доказування» і «доведення».

На думку Т. В. Цюри, поняття «доказування» слід визначати лише як зміст таких процесуальних дій, як збирання (в тому числі витребування доказів адвокатами і прокурорами) і надання суду доказів особами, які беруть участь в справі. Всі інші дії, спрямовані на забезпечення сприятливого для сторони рішення суду, необхідно вважати процесом доведення, а не доказування. Поняття «доведення» є більш широким і таким, що включає поняття «доказування» [27, 4]. С. Я. Фурса пропонує розуміти під доказуванням регламентовану в певний порядок процесуальну діяльність зі збирання, витребування і надання суду доказів суб'єктами, які за цивільним процесуальним законодавством вправі подавати докази в конкретній справі на різних стадіях її розгляду [28, 361]. Доведенням автор називає цілеспрямований на суддю обмін інформацією про кваліфікацію правовідносин згідно з нормами законодавства, про юридичні обставини справи, процесуальні дії тощо, який відбувається між всіма особами, що беруть участь у цивільному процесі, а також як подання відповідних доказів [28, 363]. Цей підхід сприйнятий Т. М. Кучер, яка вважає, що в ряді законодавчих норм, зокрема, у ст. 61 ЦПК, мова йде не про доказування, а про доведення [29, 90-91]. Цікаво відмітити, що дослідження, перевірка і оцінка доказів не включені до складу запропонованих термінів.

До протилежних за змістом висновків дійшов В. Д. Андрійцьо: провівши дослідження історії використання понятійного апарату в галузі доказування, автор аргументує, що по відношенню до процесу встановлення обставин цивільної справи виправдано вживати терміни «доказувати» та «доводити» як рівнозначні за змістом синоніми [30, 66]. Негативне ставлення до розмежування понять «доказування» і «пізнання», як це іноді має місце у російській процесуальній доктрині, висловив О. В. Баулін, зазначивши, що невиправданим є «дроблення» єдиного виду процесуальної діяльності і формулювання додаткових термінів із різноманітним змістом для позначення однорідної діяльності. Дійсно, доказові дії позивача та відповідача мають істотні відмінності, обумовлені різноманітними функціями у судочинстві, але ніхто не пропонує визначати їх різними поняттями [31, 17].

Ця думка видається виваженою, обґрунтованою і раціональною. Дійсно, введення нового терміну, однорідного за змістом і уже існуючим, навряд чи є допустимим. Нагромадження у галузі права різних понять, які позначують одну і ту ж діяльність, видається таким, що не має ні теоретичного, ні практичного значення.

Аналіз запропонованих термінів «доказування» і «доведення» викликає закономірне питання: якщо в жодному з них не враховані дослідження, перевірка і оцінка доказів, до якого інституту цивільного процесуального права у такому разі слід їх відносити? Ігнорування цих складових зводить діяльність з доказування до дій зі збирання і подання доказів та обміну аргументами осіб, які беруть участь у справі, що не відповідає нормам процесуального законодавства. Будь-яку діяльність із встановлення в судовому порядку фактів слід розглядати як доказову, доказування у відриві від оцінки доказів є безпредметним [31, 17-18]. Уся процесуальна діяльність, пов'язана з доказуванням, від подання доказів до їх оцінки, має єдину мету, об'єднана єдиною правовою природою. Тому доказування слід розглядати як комплекс, а не як сукупність окремих дій.

Якщо сторона надасть докази на підтвердження певної обставини (в межах запропонованого поняття «доказування»), проте не надасть інформації про кваліфікацію правовідносин щодо цієї ж обставини (в межах запропонованого поняття «доведення»), чи слід в такому разі вважати цю обставину не доведеною? З огляду на те, що ЦПК покладає обов'язок із юридичної кваліфікації правовідносин та визначення норми права, яка підлягає застосуванню, на суд (п. 3, 4 ч. 1 ст. 214), а не на осіб, які беруть участь у справі, запропоноване тлумачення «доведення» як обмін інформацією про кваліфікацію правовідносин згідно з нормами законодавства, про юридичні обставини справи, процесуальні дії тощо не відповідає правовим реаліям. Старовинна формула «суд знає право» при всій своїй умовності залишається актуальною: жодна із сторін не зобов'язана доказувати зміст законів. Особи, які беруть участь у справі, мають право наводити свої міркування з цього приводу [32, 170], але правова кваліфікація спору була і залишається прерогативою суду. Тому видається вірним відмовитися від виділення додаткового терміну «доведення» і використовувати його як синонім поняття «доказування», як це слідує з норм ЦПК.

Проведене дослідження дозволяє зробити такі висновки щодо змісту поняття доказування у цивільному процесі: доказування є різновидом судового пізнання, яке поєднує розумову і практичну (процесуальну) діяльність його суб'єктів і спрямоване на досягнення відповідності висновків суду фактичним обставинам справи в їх юридичному значенні, що здійснюється за допомогою доказів у визначеній законом процесуальній формі.

Висновки

Судове доказування у цивільному процесі є складним, багатоаспектним, комплексним явищем. Для вірного розуміння його правової природи слід враховувати такі елементи: 1) чітка законодавча регламентація у нормах процесуального та матеріального права; 2) поєднання розумової і процесуальної (практичної) діяльності суб'єктів доказування; 3) здійснення доказування з метою встановлення фактичних обставин справи та юридично точної їх кваліфікації; 4) поєднання безпосереднього та опосередкованого пізнання в судовому доказуванні; 5) здійснення доказування за допомогою доказів.

Розмежування понять доказування і пізнання, запропоноване в російській процесуальній доктрині, та понять доказування і доведення, здійснене в українській правознавчій науці, призводить до нагромадження галузі цивільного процесуального права додатковими термінами, які не мають самостійного теоретичного та практичного значення.

Список літератури

1.Свиридов Ю. К. Процесс доказывания в гражданском и арбитражном процессах: к постановке проблемы / Ю. К. Свиридов // Общество: политика, экономика, право. - 2011. - № 4. - С. 122-127.

2.Треушников М. К. Судебные доказательства / М. К. Тре- ушников. - М. : Городец, 2004. - 272 с.

3.Осокина Г. Л. Гражданский процесс. Общая часть : учебник / Г. Л. Осокина. - 3-е изд., перераб. - М. : Норма, ИНФРА-М, 2013. - 704 с.

4.Гусяков В. Ю. Процесс доказывания в гражданском и арбитражном процессе: философский аспект / В. Ю. Гусяков // Юридический аналитический журнал. - 2005. - № 3-4 (15-16). - С. 76-84.

5.Фокина М. А. Механизм доказывания по гражданским делам : дисс. ... док. юрид. наук : 12.00.15 / Марина Анатольевна Фокина. - М., 2011. - 612 с.

6.Решетникова И. В. Доказывание в гражданском процессе : учеб.-практ. пособие для магистров / И. В. Решетникова. - 3-е изд., перераб. и доп. - М. : Юрайт, 2013. - 527 с.

7.Молчанов В.В. Основы теории доказательств в гражданском процессуальном праве : учебн. пособие / В. В. Молчанов. - М. : Зерцало-М, 2012. - 360 с.

8.Мохов А.А. Доказательства и доказывание в гражданском судопроизводстве России : учеб.-практ. пособие / А.А. Мохов, А. Я. Рыженков ; под ред. М. Г. Короткова. - Волгоград : Альянс, 2005. - 80 с.

9.Сумарокова Л. Н. Логика судебного доказывания / Л. Н. Сумарокова // Логико-философские штудии. - 2011. - № 9. - С. 174-181.

Размещено на Allbest.ru