Кримінальна відповідальність за державну зраду

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Кримінальна відповідальність за державну зраду

Постановка проблеми. «Будь-яку правову проблему неможливо розв'язати, не дослідивши належним чином її генезис» [1, 45]. З цього приводу М.С. Таганцев зазначає, що будь-яке правове положення, яке існує у відповідній державі, неодмінно коріниться в її минулому, оскільки для того, щоб проаналізувати певний юридичний інститут, необхідно простежити його юридичну долю, тобто ті приводи, у силу яких з'явився даний припис, а також його видозміни у процесі еволюції [2, 2]. У такий спосіб можна відстежити появу перших кримінально-правових норм, які регламентують відповідальність за вчинення державної зради, проаналізувати неузгодженості, які існували в минулому, а також виявити можливість почерпнути позитивний правовий досвід.

Стан дослідження. Питання регламентації відповідальності за державну зраду в історії кримінального законодавства стали об'єктом розгляду лише поодиноких робіт. Так, одні автори вивчали історію розвитку кримінального законодавства за державну зраду в цілому через призму злочинів проти основ національної безпеки [3, 143], інші - в історичному аспекті визначали кримінально-правову протидію державній зраді та шпигунству [4]. Проте, доводиться констатувати, що у цих кримінально-правових дослідженнях висвітлюються тільки фрагментарно окремі питання щодо історичного розвитку кримінально-правової протидії державній зраді, що викликає потребу продовжити і розвинути дослідження у відповідному напрямку.Тому основними завданнями цієї статті є дослідження історичних аспектів розвитку кримінально-правової протидії державній зраді.

Виклад основних положень

кримінальний державний зрада

Аналізуючи історію розвитку питання про кримінальну відповідальність, за вчинення державної зради, не можна не згадати, що визначальний вплив на чинний КК України мали пам'ятки права, до яких належать Руська Правда, Литовські Статути (1529, 1566, 1588 рр.), Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р., а також пам'ятки російського права - Судебники 1497 р. 1550 р., Соборне Уложення 1649 р., Артикул Воєнний 1715 р., Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р., Кримінальне Уложення 1903 р., КК УРСР.

«Вінцем давньоруського права є кодифікований юридичний збірник Руська Правда» [5, 46]. Усі списки Руської Правди ділилися на три редакції: Коротка Правда, Поширена Правда і Скорочена Правда. Слід відзначити, що у цій пам'ятці права не встановлювалась кримінальна відповідальність за вчинення державної зради. Зрештою, не містилось навіть вказівки на такі терміни як «державний злочин» чи «зрада державі», а також не існувало дефініції самого злочину. Відсутність норм, які б регламентували відповідальність за такі антидержавні злочини як зрада, зневага величі Русі, мабуть, можна пояснити тим, що політичні обставини цього часу не вимагали запровадження відповідних заходів, оскільки не було встановлено випадків ворожого ставлення громадян до держави.

В подальшому, у 1468 та 1550 рр. було створено збірники тогочасних законів - Судебники великого князя Казимира, які значної мірою запозичили норми «Руської Правди». Необхідно відзначити, що литовсько-руське право передбачало складну систему злочинів та покарань. Зокрема, у ст. 61 Судебника 1550 р. вказувалось, що «государьскому убойце, и традскому здавцу, и кором олнику..., жывота не дата, казнит ево смертною казною». Зокрема, у примітці 17 Судебника поняття «традский здавец» трактували як такий, що «сдавший изменой Врагу город (крепость)» [6, 64]. Таким чином, у цьому документі прослідковуються витоки кримінальної відповідальності за державну зраду. Відзначимо, що за вчинення вищевказаних дій призначалась найвища міра покарання - смертна кара.

Судебник 1468 р. був спробою врегулювання правової системи Литовсько-Руської держави і став попередником Литовського Статуту як найбільш повного і упорядкованого кодексу того часу у Європі. Слід відзначити, що у Литовському Статуті 1529 р. не містилось вказівки на юридичну конструкцію «державна зрада», однак у назві статті 2 Статуту містився такий припис: «Об оскорблении великокняжеского достоин-ства, выразившемся в побеге в неприятельскую землю». Зокрема, у цій же статті зазначалось, що якщо будь-хто втече з рідної землі на територію ворогуючої землі, то ця особа позбавлялася честі, а все її майно переходило у власність великого князя. В подальшому у Литовському Статуті 1529 р. (ст. 4) вказується, що якщо батько перейшов на ворожу сторону, а його неповнолітні діти залишились на території рідної держави, то вони позбавляються будь-яких прав на власність батька. «Но если бы сыновья были отделены от своего отца, а отец убежал бы, а они о намерении своего отца не знали и могли бы доказать это своими единоличными присягами, тогда они своей доли имения не теряют, а только отцовская, доля переходит к нам, великому князю» [7, 447].

Слід зазначити, що у Розділі І Статуту Великого Князівства литовського 1566 р. встановлювалась відповідальність зрадника за спричинення шкоди «господарю и Речы Посполитое». Зокрема, в арт. 3 Статуту кримінально-караними вважалися наступні дії: «колибы хто змову албо спикненье албо бунтъ учинилъ на здоровье наше господарско..., хто бы тежъ зъ непріятелми порозуменье мелъ, листы до нихъ або послы противъ намъ Господарю и Речы Посполитое або остерегаючы слалъ..., хто бы тежъ люди непрьіятельскіе въ панство наше Великое Князство Литовское зрадливе привелъ..., честь и горло и именье стратитъ» [7, 449]. Таким чином, з аналізу змісту відповідної норми випливає, що зрадником виступала та особа, яка надавала неприязній стороні інформацію, яка спричиняла шкоду державі, а також привела її на свою територію.

Окрім цього, в арт. 6 Розділу І Статуту 1566 р. встановлювалась відповідальність за втечу до «неприятельської землі», «умысломъ злымъ на зраду ку шкоде намъ Господарю и Речы Посполитой». За вчинення зазначених дій, винному призначалось покарання у виді смертної кари. У той час вважалося, що головною метою такого покарання було залякування народу задля «утримання свавільних людей від злочинної поведінки й збереження в доброму стані всієї держави» [8, 166].

Слід відзначити, що у Статуті Великого Князівства литовського 1588 р. (Розділ І «Про персону нашу государську») також знаходимо згадки про державну зраду. Зокрема, в артикулі третьому, де описувалися злочини проти престолу («маєстату»), передбачалася смертна кара за листування з ворогом, а також повідомлення йому відомостей, які могли б завдати шкоди державі: «...и хто б с неприятельми нашими дружился, советными грамотками с ними ссылался, советуючи с ними против нас, государя, и речи посполитой...» [7, 449].

До визначних пам'яток російського права необхідно віднести Соборне Уложення 1649 р., яке вважалося універсальним кодексом законів феодального права, що не мало аналогів у попередній законотворчій роботі та сприяло подальшому зміцненню самодержавного ладу. У теорії кримінального права відзначали, що це був перший правовий акт про політичні злочини, який значно посилив кримінально-правову охорону відносин щодо захисту державної влади. В ньому вже достатньо чітко державні, політичні злочини були відділені від інших злочинів [9, 50]. В свою чергу Г.Г. Тельберг відзначав, що практика так широко розсунула коло діянь, які охоплюються державною зрадою, що «важко об'єднати це розмаїття чимось єдиним» [10, 122-123]. У Главі ІІ ст. 2 Уложення передбачалося декілька видів зради, до яких відносили листування з недругами, надання допомоги іншій державі у захопленні чужої території: «или кто царьского величества с недруги учнет дружитца, и советными грамотами ссылатца, и помочь им всячески чинить, чтобы тем государевым недругом, по его ссылке, Московским государьством завладеть, или какое дурно учинить, и про то на него кто известит, и по тому извету сыщетца про тое его измену допряма, и такова изменника по тому же казнити смертию». Відзначимо, що суб'єктом вчинення відповідного злочину могли бути лише представники панівного класу. Окрім того, з аналізу ст. 2 Уложення випливає, що державна зрада вчинялася під час воєнних дій або у період ворожих відносин. З метою попередження відповідного злочину закон зобов'язував кожного, хто дізнається про підготовку державної зради, доносити цареві, боярам, або воєводам (Глава ІІ ст. 19). В першу чергу, це стосувалося членів родини зрадника (батьків, дружини, дітей, братів та сестер). Неповідомлення про підготовку злочину чи його вчинення каралося смертю (Глава ІІ ст. 19). Натомість, вбивство зрадника заохочувалося і не вважалося злочином.

Окрім того, Соборне Уложення 1649 р. передбачало кримінальну відповідальність за передачу відомостей ворогові не лише шляхом листування, але й при особистому контакті, шляхом «сказывания»: «А будет кто, будучи на государеве службе в пол- кех, учнет изменою ис полков переезжати в не- приятелския полки, и в неприятельских полкех сказывати про вести и про государевых ратных людей, и в том на него кто известит и сыщется про то допряма, и такова переезщика казнити смертию, повесити против неприятельских полъков, а поместья его и вотчины и животы взяти на государя» [11, 76] (ст. 20 Глави VII «О службе всяких ратных людей Московского государьства»). У вказаній статті законодавець деталізує предмет (відомості військового характеру) та суб'єкт злочину (особа, яка перебуває на службі в полках). Окрім того, міститься конкретизація смертної кари, а саме: страта через повішання на очах у ворожого війська.

У 1715 р. був підготовлений Артикул воїнський, який розвиваючи ідеї Соборного уложення 1649 р., передбачав посилення суворості покарання. У цій пам'ятці права відповідальність за державну зраду перебачалась в Главі XVI «Про зраду та листування з неприятелем», яка складалася із 9 артикулів. Необхідно відзначити, що у цьому документі кримінально-правові норми набули конкретизації, окрім того містилось коротке роз'яснення їх змісту, що, безумовно, сприяло кращому розумінню відповідних положень. Зокрема, в арт. 124 Артикулу воїнського кримінально-караними вважалися дії офіцерів та рядових, які полягали у таємному та небезпечному листуванні з ворогом без відома чи наказу фельдмаршала або коменданта. Окрім того, державною зрадою вважалося також надання представникам «неприятеля» будь-яких відомостей або ведення таємних розмов. За вчинення вказаних дій «преступитель сперва казнен, а потом четвертован бывает..., прибавляется рванием клещами» (арт. 124 Глави XVI). Така ж міра покарання призначалася і коменданту, за умови, якщо він знав про листування, однак жодним чином його не перешкодив чи не повідомив у відповідні органи. Слід відзначити, що в арт. 125 міститься конкретизація поняття «таємного та небезпечного листування». Зокрема, вказується, що «кто неприятелю пароль или лозунг объявит, хотя офицер или рядовой, или даст оному иные какие изменнические знаки, стрельбою, пением, криком, огнем, и сему подобное, оный равно, как выше помянуто, казнен будет». Таким чином, з аналізу Глави XVI Артикуля випливає, що суб'єкт вчинення державної зради може бути лише спеціальним (військовослужбовець). Однак у теорії кримінального права з цього приводу зазначали, що судова практика XVIII-XIX століття засвідчує широке застосування Артикулу Воїнського загальними судами, що свідчить про те, що суб'єктом відповідного посягання могли виступати і цивільні особи [12, 730].

Найвідомішою з кодифікацій українського права першої половини ХІХ ст. було створення нормативного акту «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р., який вважається проектом першого відомого в історії Кодексу українського права [13, 7]. Відповідний документ не був офіційно затверджений, однак його цінність полягала у тому, що у ньому були закріплені норми, які реально діяли в житті, оскільки ними керувались судові установи на практиці. Різноманітні форми державної зради описувались в Артикулі «О преступлениях против маестата государева». Зокрема, кримінально-караним вважалася передача ворогові відомостей шляхом листування або посильним з метою сприяння неприятелеві та завдання шкоди Государеві або інтересам держави. За вчинення цього злочину зраднику призначали покарання у виді смертної кари через четвертування. Тривалий час тіло страченого залишали на місці страти. Покаранню за вчинення відповідного злочину підлягали не лише виконавці, але й родичі зрадника, які не повідомили про вчинення злочину та, які за аналогією з нормами Литовських статутів, каралися на смерть. Також винагородою заохочувалося вбивство чи донесення про діяння зрадника, який тікав «из государства в неприятельскую землю - чтобьі сделать измену и вред государю и государству» [13, 47]. У цій пам'ятці права законодавець також застосовував для зрадника так звану символічну смертну кару у випадку, якщо останній утік до ворога з наміром заподіяти шкоду своїй Вітчизні (на шибениці вішали образ, який уособлював злочинця). Необхідно відмітити, що у цьому нормативно-правовому акті законодавець вперше запровадив спеціальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності (п. 2 арт. 4). Зокрема, звільнити могли лише того злочинця, який: 1) «сам в числе изменников был»; 2) «прежде исполнения своего злого намерения» розкаявся; 3) «о злом умышлении в надлежащим месте верне донес» [13, 47].

Наприкінці першої половини ХІХ ст. був прийнятий новий кримінальний закон - Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р., який був затверджений російським імператором Миколою І. В свою чергу, відповідальність за державну зраду була передбачена Відділом ІІ («Про державну зраду і злочинах проти народного права») Глави ІІ («Про бунт проти влади верховної і про державну зраду») Розділу ІІІ Уложення [14, 242].

В свою чергу, у ст. 275 Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. містився вичерпний перелік діянь, які охоплювалися поняттям державної зради, а зокрема: підбурювання підданим будь-якої іноземної держави до воєнних дій або до вчинення інших неприязних дій проти Росії або повідомлення державної таємниці іноземній державі (ч. 2 ст. 275); сприяння неприятелю порадами у здійсненні воєнних або інших ворожих діях проти Вітчизни; передача неприятелеві міста, порта, арсеналу, корабля або іншого морського чи річкового судна; надання інформації про місце перебування і напрям руху військ або вчинення будь-яких інших дій на шкоду державі (ч. 3 ст. 275). За вчинення вищевказаних дій призначалось покарання у виді позбавлення зрадника всіх прав власності, а також смертна кара.

Кримінально-караним визнавались також дії, які полягали у викритті державної таємниці іноземній державі, яка не знаходилась у ворожих відносинах з Росією (ст. 278). Такі дії карались позбавленням всіх прав власності, засланням у Сибір, а також биття батогом. Заборонялось також здійснення таємного листування з іноземним урядом, навіть якщо це не спричинило шкоду Росії. За вчинення таких дій особа підлягала позбавленню волі на термін від шести місяців до одного року. Видається, що встановлення відповідних мір покарання за вчинення державної зради свідчить, з однієї сторони, про суворість тогочасного законодавця, однак з іншої - застосування смертної кари було своєрідним засобом стримування від вчинення протиправних дій на шкоду інтересам держави. Характерним у цьому документі було те, що законодавцем не встановлювались спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності як це мало місце в попередньому нормативному акті («Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р.).

У 1903 р. був затверджений і виданий новий збірник кримінальних законів під назвою «Кримінальне уложення», яке було останнім фундаментальним актом Російської імперії в частині кримінального права. Питанням кримінальної відповідальності за державну зраду була приділена окрема Глава IV «Про державну зраду» (статті 108-120), у якій містилось роз'яснення окремих статей [15, 216]. Зокрема, у ч. 1 ст. 108 Уложення, зазначалось, що російський підданий, який сприяв неприятелю у вчиненні військових або інших ворожих дій карається терміновою каторгою. Кваліфікуючими ознаками вчинення цього злочину є: 1) надання значної допомоги ворогу; 2) вчинення вбивства свого соратника. Натомість, до особливо кваліфікуючих ознак державної зради законодавець відносив вчинення наступних дій, а зокрема: схиляння загону війська або його командира перейти на бік ворогуючої сторони; напад на російські воєнні сили; вбивство командира армії, штабу або особи, яка виконує важливі воєнні доручення або передача відповідних осіб у руки ворога; знищення усіх засобів, які призначені для захисту чи боротьби із противником; шпигунство.

В Уложенні до способів вчинення державної зради відносили: перехід на бік ворога, шпигунство, надання іноземній державі, допомоги у проведенні підривної діяльності. Зокрема, до діянь, які охоплюються поняттям «державна зрада» відносили:

1) обіцянку недругові перед початком оголошення війни щодо себе та інших у сприянні іноземній державі здійснення злочинних дій проти Росії (ч. 2 ст. 110);

2) свідоме виготовлення, здача або прийом засобів непридатних до нападу на ворога чи захисту від нього (ст. 114);

3) поставку або прийом для діючої армії, флоту або лікарні завідомо шкідливих для здоров'я або непридатних для вживання предметів постачання (ст. 115);

4) підписання договору уповноваженим Росії з іноземною державою завідомо на шкоду Вітчизні (ст. 116);

5) залишення держави після оголошення війни або безпосередньо перед припиненням мирних відносин та вступ у підданство іншої держави або ворогуючої сторони (ч. 2 ст. 119).

Окрім того, законодавець у Кримінальному Уло- женні 1903 р. здійснив диференціацію державної зради, яка поділялася на «звичайну» та «тяжку». До тяжких випадків зради відносили передачу війська, його загону або флоту в руки ворогуючої сторони. Відповідальність за державну зраду стає менш суворою, ніж у попередніх нормативно-правових актах (смертна кара в переважних випадках замінювалася каторжними роботами (ст.ст. 109, 110, 111), ув'язненням у виправному домі (ст.ст. 114, 115), позбавленням волі (ст. 112)).

У 1922 р. був прийнятий КК УРСР. Зокрема, у Главі І Особливої частини встановлювалась відповідальність за державні злочини, які поділялися на контрреволюційні та злочини проти порядку управління. Слід відзначити, що у цьому кодексі не містилось вказівки на термін «державна зрада». Натомість, у ст. 59 КК УРСР, встановлювалась кримінальна відповідальність за вчинення будь-яких шпигунських дій, а також співпраця з іноземними державами з метою схиляння їх до збройного втручання в справи Вітчизни [16, 462].

В подальшому був прийнятий КК УРСР 1927 року, який практично не відрізнявся від свого попередника. В свою чергу, у ст. 54-1 «а» КК УРСР встановлювалась відповідальність за зраду Батьківщині. Зокрема, за вчинення відповідних злочинних дій передбачалось покарання у виді розстрілу або позбавлення волі на строк не менше 10 років із конфіскацією всього майна. Кримінально-караним також вважалося недонесення про зраду, що готується (ст. 54-1 «г»). Покарання за недонесення призначалось у виді позбавлення волі на строк 10 років (для військовослужбовців) або не менше 6 місяців (цивільних осіб). Як зазначають у теорії кримінального права: «норми цього кодексу, як і попереднього були сформульовані нечітко для можливості надто розширити тлумачення..., а відтак застосовувати широке коло репресій до осіб винних у їх вчиненні» [17, 293]. Не викликає заперечень той факт, що звинувачення у зраді держави використовувалася для фізичного знищення реальних та уявних політичних противників режиму.

Важливий крок у розвитку кримінально-правових норм зробив КК УРСР 1960 р., у якому кримінальна відповідальність за державну зраду регламентувалась у ст. 56. Зокрема, до способів вчинення державної зради відносили: перехід на бік ворога у воєнний час або в бойовій обстановці, шпигунство, подання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України.

Слід зазначити, що у цьому кодексі передбачено спеціальний вид звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду. Зокрема, умовами такого звільнення є: не вчинення ніяких дій на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації або їх представників; добровільна заява органам влади України про свій зв'язок з ними. Таким чином, відзначимо, що дана норма практично не відрізняється від тієї, яка передбачає відповідальність за державну зраду за чинним КК України (ст. 111).

Висновки

Проаналізувавши історичний розвиток кримінально-правової протидії державній зраді можна зробити висновок, що кримінально-правова протидія державній зраді забезпечувалась практично на всіх етапах розвитку суспільства. Відповідно чим складнішими ставали суспільні відносини, тим більше впроваджувалось в життя нових правових норм, які регулювали порядок протидії державній зраді. Витоки кримінальної відповідальності за державну зраду прослідкову- ються у Судебнику 1550 р. Однак у названому нормативно-правовому акті не вказувалось на способи вчинення аналізованого посягання.

Вперше спеціальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності за вчинення державної зради містилися в «Правах за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. Окрім того, законодавцем вказувалось на такі способи вчинення державної зради як таємне та небезпечне листування з ворогом, а також надання представникам «неприятеля» будь-яких відомостей або ведення з ними таємних розмов. Законодавчі норми, які передбачають кримінальну відповідальність за державну зраду, у сформованому вигляді з'явились у КК УРСР 1960 р. Таким чином, такий історичний досвід не може залишитися осторонь наукових інтересів, адже його аналіз допомогає віднайти шляхи вирішення проблем щодо кримінально-правової протидії державній зраді.

Список літератури

1. Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації : монографія / М. І. Хавронюк. - К. : Юрисконсульт, 2006. - 1048 с.

2. Таганцев Н. С. Курс русского уголовного права. Часть Общая / Н. С. Таганцев. - СПб, 1874. - Кн. 1 - С. 2.

3. Матвійчук В. К. Історія розвитку кримінального законодавства стосовно злочинів проти основ національної безпеки / В. К. Матвійчук // Юридична наука. - 2011. - № 3. - С. 139-151.

4. Рябчук В. Н. Государственная измена и шпионаж: уголовно-правовое и криминологическое исследование. - СПб : Юридический центр Пресс, 2007. - 1115 с. 5.

5. Іванов В. М. Історія держави і права України : навчальний посібник / В. М. Іванов. - К. : Атіка, 2003. - 416 с. 6.

6. Ковальова С. Г. Судебник великого князя Казимира Ягайловича : монографія / С. Г. Ковальова. - Миколаїв : Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2009. - 112 с. 7.

7. Статути Великого князівства Литовського : у 3 т. - Том ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року : у 2 кн. - Кн.1 / [за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Пань- кова]. - Одеса : Юридична література, 2004. - 672 с. 8.

8. Історія держави і права України. Част. 1 : підручн. для юрид. вищих навч. закладів і фак. : у 2 ч. / [за ред. А. Й. Рогожина]. -- К. : Ін Юре, 1996. -- 368 с.

9. Тельберг Г. Г. Очерки политического суда и политических преступлений в Московском государстве XVII века / Г. Г. Тельберг. - М., 1912. - С. 50.

10. Тельберг Г. Г. Система государственных преступлений в уложении царя Алексея Михайловича / Г. Г. Тельберг // Журнал Министерства Юстиции. - № 5, 6. - С. 122-123.

11. Соборное уложение 1649 года // Российское законодательство Х-ХХ векав : в девяти томах : Т. 3 : Акты Земских соборов. - М. : Юрид. Лит., 1985. - 512 с.

12. Законодательство Петра І / Клеандрова В. М., Колобов Б.

B. , Кутьина Г. А. [и др.] ; отв. ред. Преображенский А. А. и Новицкая Т. Е. - М. : Юридическая литература, 1997. -730.

13. Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. / [під редакцією Ю. С. Шемшученка]. - Наукове видання.К. : Книга, 1997. - С. 7.

14. Уложениео наказаниях уголовных и исправительных. - СПб : Тип 2. Отделение собств. император. канцелярии, 1845. - ІІІ. - 646 с.

15. Российское законодательство Х-ХХ векав : в девяти томах : Т. 9. - М. : Юрид. Лит., 1994. - 352 с.

16. Михайленко П. П. Борьба с преступность в Украинской ССР : в 2 т. / П. П. Михайленко. - К. : Высшая школа, 1966.Т. 1 : 1917-1925 гг. - С. 462. - 832 с.

17. Ільницька С. Історія становлення законодавства про кримінально-правову охорону конституційного ладу України / С. Ільницька // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - 2013. - Випуск 58. - С. 289-295.

Размещено на Allbest.ru