Право особи на звернення до суду із позовом у справах, що виникають із страхових правовідносин

Сьогодні ефективність здійснення правосуддя на території України є досить складним і багатоаспектним питанням. Так, реформування політичної системи, стрімкий розвиток у сфері економіки безумовно впливають на формування більш потужної системи національного законодавства, у тому числі і у сфері здійснення правосуддя. Так, кожна особа має право на звернення до суду за захистом порушеного, невизнаного чи оспорюваного права, свободи чи законного інтересу. Разом з тим чинне законодавство України передбачає спеціальний порядок реалізації даного права. Крім того, наша наукова цікавість знаходиться у межах специфічних ознак розгляду та вирішення окремих категорій цивільних справ. Зокрема, слід зазначити про наявність цілої низки специфічних ознак страхових правовідносин, особливостей їх правового регламентування і закріплення, що безумовно впливають на специфіку процедури розгляду та вирішення зазначеної категорії справ. Крім того, доволі складна система страхового законодавства, зумовлює дослідження специфічних ознак позову у спорах, що виникають із страхових правовідносин та особливостей права на звернення до суду із таким позовом. Все це актуалізує обрану нами тематику, а також необхідність формування нових, більш сучасних концепцій розгляду та вирішення окремих категорій справ у порядку цивільного судочинства.

У наукових колах неодноразово зверталась увага на правове регламентування права особи на звернення до суду, зокрема у працях таких видатних вчених: С.С. Бичкової, В.С. Гопанчука, М.А. Гурвича, О.В. Дзери, Є.Г. Дріжчаної, В.І. Кисіля, Г.З. Лазько, Я.А. Розенберга, В.І. Тертишнікова, Л. Ткачука, М.К. Треушнікова, Є.І. Фурси, С.Я. Фурси, Д.М. Чечота, М.С. Шакарян, М. Шерстюка, М.Й. Штефана, Т.В. Цюри, Ю.К. Юдельсона, В.В. Яркова та ін. Разом з тим комплексне дослідження права особи на звернення до суду із позовом у справах, що виникають із страхових правовідносин, відсутнє.

На підставі зазначеного метою даної статті є дослідження теоретично-правових засад права особи на звернення до суду із позовом у справах, що виникають із страхових правовідносин, а також надання обґрунтованих рекомендацій для вдосконалення законодавства щодо його реалізації та правового закріплення.

Основними завданнями даної статті є: визначення змісту права особи на звернення до суду; проаналізувати особливості правового регламентування права особи на звернення до суду з позовом, що виникає із страхових правовідносин; визначити специфічні ознаки права особи з урахуванням положень матеріального законодавства та особливості процедури реалізації цього права.

Перш ніж розглянути правову природу правова особи на звернення до суду із позовом, є сенс визначити правову природу правосуддя як однієї із форм державного управління. Так, правосуддя є формою реалізації судової влади, змістом якої є визначення виду і обсягу конкретних суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. Як відомо, правова природа будь-якого правового явища включає цілу низку специфічних ознак, що відрізняють його від інших. Відмітимо, що правосуддя, його поняття, ознаки, види та форми реалізації вже були досліджені відомими вітчизняними та зарубіжними вченими. Узагальнюючи наукові доробки сучасності, положення чинного законодавства України, а також матеріали судової практики, слід виокремити наступні ознаки правосуддя. По-перше, на території України правосуддя здійснюється лише судами. Це основна імперативна вказівка, що регламентує компетенцію судів щодо здійснення правосуддя. При чому, зазначимо, що юрисдикційний захист може бути здійснено й іншими органами, однак здійснення правосуддя залишаються компетенцією лише судів. По-друге, порядок (процесуальна форма) і процедура здійснення правосуддя чітко визначена законом і відбувається шляхом розгляду і вирішення справ у судових засіданнях. По - третє, основні засади, мета та цілі правосуддя також регламентовані законодавством і спрямовані на захист прав та законних інтересів особи (фізичної, юридичної), держави. По-четверте, процесуальна форма здійснення правосуддя передбачає застосування заходів державного примусу. Зокрема, мова йде про державний примус, що є методом державного управління. Зазначимо, що змістом останнього є нормативно передбачений владний вплив на поведінку суб'єктів права, що здійснюється уповноваженими органами держави незалежно від волі цих суб'єктів. При чому, такий вплив здійснюється шляхом застосування до конкретно визначеного кола суб'єктів заходів, зазначених у санкціях (диспозиціях) правових норм.

Суди мають враховувати, що забезпечення кожному права на справедливий суд та реалізація права особи на судовий захист мають здійснюватися з урахуванням норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також практики Європейського суду з прав людини, які відповідно до ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»[1] застосовуються судами при розгляді справ як джерело права.

Крім нормативно-правових актів, що регламентують право особи на звернення до суду, слід також звернути увагу і на систему законодавства, що застосовується під час розгляду та вирішення страхових спорів. Крім зазначених вище нормативно-правових актів, необхідно також враховувати і положення глави 67 Цивільного кодексу України; Закону України «Про страхування»; Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідності власників наземних транспортних засобів»; Закону України «про захист прав споживачів», а також рішення і постанови Верховного Суду України у сфері страхування.

У свою чергу, змістом права на правосуддя є наступні елементи: доступність правосуддя; право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення; незалежність і неупередженість суду; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; право на захист; публічність судового розгляду; розгляд справи в найкоротший строк, що передбачений законом [2, с. 19]. Сьогодні, коли правова система України знаходиться у стані реформувань, одним із основних факторів є захист прав особи та надання їй юридичних гарантій. Так, останні встановлюються державою в Конституції та нормах діючого законодавства. Їх метою є реальне забезпечення правовими засобами максимального здійснення, охорони й захисту конституційних прав і свобод громадян [3, с. 208]. Разом з тим слід наголосити, що відповідні процедури (форми) здійснення судочинства закріплені у процесуальних кодексах, зокрема в Україні сформувались наступні: цивільне судочинство - суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства; господарське судочинство - захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб (у тому числі іноземні), громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, а також держави та інших органів, громадян, що не є суб'єктами підприємницької діяльності, у випадках, передбачених законодавчими актами України; адміністративне судочинство - захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень; кримінальне - охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний; конституційне судочинство - прийняття рішень та надання висновків щодо: конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість; додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених ст.ст. 111 та 151 Конституції України; офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Таким чином, право особи на звернення до суду поєднує матеріальний зміст і процесуальну форму, що зумовлює настання відповідних матеріально-правових і процесуальних наслідків. Право на звернення до суду за захистом - це інститут цивільного процесуального права, що регулює право фізичних і юридичних осіб на порушення судової діяльності, здійснення якого гарантується всім громадянам та юридичним особам. Так, право на позов означає, що за наявності, передбачених нормами процесуального та матеріального права фактів, особа, яка має на це право, може вимагати від конкретного суду винесення рішення про захист порушеного чи оспорюваного права (законного інтересу), а суд зобов'язаний винести рішення відповідного змісту [4, с. 24-25]. За такого підходу до розуміння права на пред'явлення позову можливо визначити підстави на пред'явлення позову. Так, відомий вчений-процесуаліст Гурвич М.А. зазначив, що передумовою права на пред'явлення позову є юридичні факти. [5, с. 87] Однак, на наш погляд, слід чітко відмежовувати право на пред'явлення позову від умов та порядку його реалізації. Так, право на пред'явлення позову - це право на звернення з вимогою до суду за захистом, право на порушення його діяльності по здійсненню правосуддя в цивільних справах. У свою чергу, умови реалізації права на пред'явлення позову чітко визначені у законі, зокрема: визнання особи суб'єктом цивільного процесуального права; тобто для суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин обов'язковим є наявність цивільної процесуальної правосуб'єктності, що включає цивільну процесуальну правоздатність (ст. 28 ЦПК України) і цивільну процесуальну дієздатність ( ст. 29 ЦПК України); наявність спору про право цивільне; підвідомчість справи суду; відсутність підстав для відмови у відкритті провадження у справі; чинне законодавство України у ч. 2 ст. 122 ЦПК передбачає підстави відмови у відкритті провадження у справі, що унеможливлює реалізацію права на пред'явлення позову.

Так, існують наступні умови реалізації права на пред'явлення позову, зокрема: визнання особи суб'єктом цивільного процесуального права - наявність цивільної процесуальної правоздатності (тобто здатності мати цивільні процесуальні права і обов'язки), яка визнається за всіма громадянами і юридичними особами; наявність спору про право цивільне; віднесення правової вимоги позивача на розгляд судових органів, тобто підвідомчість справи суду; відсутність рішення суду, що набрало законної сили, постановленого у тотожній справі, тобто по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих підстав, чи ухвали суду про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін, а також відсутність у провадженні суду тотожної справи; відсутність між сторонами договору про передачу даного спору на рішення третейського суду. суд позов страховий спірний

Як нами зазначалось, відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У свою чергу, ч. І ст. 3 ЦПК України закріплює зазначене конституційне право осіб саме на судовий захист. [7] Стаття 124 Конституції України закріплює юрисдикцію судів на усі правовідносини, що виникають у державі. [8] Відмітимо, що Конституція України визначає правовий статус громадян, зокрема й у цивільному процесі. Так, основні ідеї та базові положення здійснення цивільного судочинстві містяться у Конституції України. Захист прав, свобод та охоронюваних законом інтересів осіб здійснюється в тому числі у формі цивільного судочинства, тобто у врегульованому нормами цивільного процесуального законодавства порядку розгляду і вирішенні цивільних спорів. Гарантією захисту права на судовий захист є можливість суду застосувати заходи процесуального примусу, притягти до відповідальності учасників процесу.

У загальному розумінні, цивільне судочинство - це врегульована нормами цивільного процесуального права діяльність суду, що здійснюється у встановленому законом порядку та визначається системою взаємопов'язаних цивільних процесуальних прав, обов'язків і цивільних процесуальних дій суду, органів державного виконання та учасників процесу з їх реалізації. [9, с. 56] Мета цивільного судочинства, що визначена у ст. 1 ЦПК України, зумовлює наступне завдання: справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд у вирішення цивільних справ. Таким чином, законодавець гарантує суб'єктам права на звернення до суду за захистом, дотримання всіх правових норм, недопустимість надання переваг при оцінці доказів, ухвалення судом необґрунтованих рішень, а також із дотриманням процесуальних строків.

Отже, Основний Закон України гарантує судовий захист прав і свобод кожної людини і громадянина. Звернемо увагу на словосполучення «кожної людини і громадянина». На наш погляд, це не зовсім так. Наприклад, для звернення до суду у фізичної особи має бути порушене, невизнане або оспорюване право, свобода чи охоронюваний законом інтерес. Отже, під час звернення до суду, не слід нівелювати систему юрисдикційних органів, що існують на території нашої держави. Крім того, відмітимо, що на практиці звернення до суду не виступає єдиним способом захисту прав та охоронюваних законом інтересів.

У свою чергу, страхові правовідносини - це відносини, які врегульовані нормами страхового права, становлять єдність правової форми та змісту, виникають, змінюються, діють та припиняються на підставі норм страхового права і визначаються суб'єктивними правами та юридичними обов'язками їх учасників. Так, страхові правовідносини (зобов'язання) - різновид правових відносин, тому їм притаманні загальні та спеціальні риси правових відносин. Загальними рисами правових, у тому числі і страхових, відносин слід вважати вольовий характер даних правовідносин, що пов'язані із волею держави, а також наявність конкретно визначеного кола прав та обов'язків, що залежить від конкретної ситуації.

Наша наукова цікавість знаходиться у межах цивільно-правового аспекту страхування, що включає специфічні риси і добровільного, і обов'язкового страхування. Адже ефективність державного регулювання у сфері страхування багато в чому залежить від створення оптимальної системи страхового захисту на базі раціонального використання можливостей і переваг як обов'язкового, так і добровільного страхування. Раціональне поєднання обов'язкового та добровільного страхування робить можливим сформувати таку систему страхування, яка забезпечує універсальний обсяг страхового захисту суспільного виробництва громадян країни. Серед основних принципів останнього слід виділити волевиявлення сторін, процедуру реалізації страхового договору, форму страхових правовідносин, порядок захисту страхових прав та інтересів, коло суб'єктів страхових правовідносин тощо. Все це створює комплекс знань щодо правової (юридичної) природи страхування та процедури захисту страхових прав та інтересів у порядку цивільного судочинства.

Вагоме значення для процедури розгляду страхових спорів у порядку цивільного судочинства має зв'язок страхового права з іншими галузями права, зокрема, мова йде про цивільне, адміністративне, господарське, кримінальне тощо. Найбільш вагомим для страхових правовідносин слід вважати вплив цивільного законодавства України, що умовлено саме сукупністю елементів страхових правовідносин, підставою виникнення яких є юридичний факт, зокрема договір.

Змістом страхових правовідносин є сукупність суб'єктивних прав та обов'язків їх учасників. Аналізуючи фактичний і юридичний зміст страхових правовідносин, потрібно відзначити, що суб'єкти страхових правовідносин, як правило, наділені суб'єктивними правами і обов'язками. При чому, їх взаємозв'язок передбачено у нормах права і складає концепцію суб'єктивних страхових прав та юридичних обов'язків. Так, сьогодні страхове законодавство України передбачає для кожного суб'єкта межі дозволеної (не забороненої) поведінки, що забезпечуються відповідними страховими обов'язками. Ми можемо стверджувати, що страхові обов'язки забезпечують певне коло суспільних інтересів не лише суспільства, а й держави у цілому.

Страховий спір, що став підставою для звернення до суду із позовом зумовлює перехід від страхових правовідносин до цивільних процесуальних. Так, звертаючись до суду із позовом, суб'єкт страхових правовідносин набуває статус позивача, права та обов'язки якого чітко врегульовані вже нормами цивільного процесуального законодавства. Захист прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб і держави здійснюється різними юрисдикційними органами у межах, наданих законом, компетенцій. Так, такими органами є суд, третейські суди, органи реєстрації актів цивільного стану, комісія по трудових спорах, нотаріус, органи прокуратури та ін. найбільш істотним, на наш погляд, виступає саме судовий захист прав та законних інтересів. Це обумовлюється різними факторами, зокрема: суд є єдиним органом, що здійснює правосуддя; рішення суду є загальнообов'язковим щодо його виконання; судовий захист передбачає справедливий, неупереджений, своєчасний розгляд справи з метою з'ясування обставин справи для ухвалення законного та обґрунтованого рішення. Також слід зазначити, що саме судом кваліфікуються правовідносини як за нормами матеріального, так і процесуального права, а також неупереджено вимагається дотримуватись процедури розгляду справ у суді. Разом з тим сьогодні ми маємо чітко відмежовувати поняття «спосіб захисту прав» від «форма захисту права».

Серед усіх форм захисту, на наш погляд, судова форма є найбільш ефективною, що містить конституційні гарантії. Суть такої форми захисту полягає у наступному: особа, яка вважає, що її права і (або) законні інтереси порушені, звертається до суду як до єдиного органу влади, що здійснює правосуддя з метою захисту порушеного, невизнаного чи оспорюваного права і охоронюваного законом інтересу. Також зазначимо, що ефективного правосуддя неможливо досягти без наукового фундаменту, постійного аналізу і осмислення практики розгляду, вирішення та перегляду судових справ. Спори, що виникають із страхових правовідносин, підлягають розгляду у позовній формі, тобто здійснюється саме у позовному провадженні на загально-цивільних підставах. Тут забезпечуються правові гарантії суб'єктів страхових відносин, діють загальні та спеціальні принципи цивільного процесу, що дають змогу його учасникам використовувати у повному обсязі коло своїх процесуальних прав та процесуальних заходів.

На підставі зазначеного вище, слід зробити наступні висновки. По-перше, потужний розвиток страхування на території України зумовлює здійснення детального аналізу страхових правовідносин, що врегульовані нормами страхового законодавства України, як вид суспільних правовідносин, що спрямовані на захист майнових інтересів фізичних, юридичних осіб та держави. По друге, страхування у загальному розумінні є вагомою категорією суспільних відносин, що, безумовно, є чинником розвитку внутрішньої економіки України, формування теорії страхового права як самостійної галузі права у системі права України. По-третє, з урахуванням специфіки структури страхових правовідносин, страховий інтерес, що входить до предмету договору страхування носить майновий характер. По-четверте, страховий спір, що став підставою для звернення до суду із позовом, зумовлює його розгляд та вирішення у позовному провадженні у порядку цивільного судочинства. По- п'яте, на підставі проведеного дослідження та з урахуванням аналізу матеріалів судової практики найбільш дієвою слід вважати судову форму захисту страхових прав та інтересів. По-шосте, позовне провадження є найбільш поширеною формою захисту прав та законних інтересів, що характеризується наявністю спору, що виникає із цивільних правовідносин, у тому числі і страхових.

Література